Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)

Земля

Повість
1952 рік

І

Не знаю, чи справді воно так, чи то мені приснилось, чи, може, сни переплелись із спогадами і спогадами про спогади — вже не пригадаю. Пам’ятаю тільки, що дід був дуже старий і що скидався він на образ одного з богів, які охороняли й прикрашали нашу стару хату.

І куди, було, в садку не глянеш — десь поміж яблунь, груш, кущів порічки й агрусу неодмінно біліла і його сива борода.

ї ще пам’ятаю: був гарний літній день, і все навколишнє здавалось прекрасним: сад, город, соняшники, й мак, і ниви за городом. А в саду, якраз коло погребні, під яблунею, серед яблук і груш, на білому стародавньому рядні, в білій сорочці, весь білий і прозорий від старості й доброти, лежав мій дід Семен, колишній чумак.

Років йому було сто чи, може, трохи й менше, але приємно чомусь думати, що саме сто, бо це було давно й красиво. І лежав він, немов на картині, теж красиво. Здавалось, він якось трохи ніби сяяв, а коли й не сяяв, то так видавалось, бо він посміхався, і була ще неділя і якесь свято.

Коло діда, на старому яблуневому пні, сидів його давній товариш і побратим Григорій, теж дуже старий, але через відсутність бороди позбавлений божественних рис чоловік. Бороди Григорій не носив, зате мав грізні прокурені вуса, що робили його схожим на якогось стародавнього воїна. «Колись, дуже давно,— розповідав нам дід,— Григорій був найдужчим парубком на всю губернію. Ніде по степах від Чернігова й Конотопа аж до Ставрополя, Бердянська і Ясс, та й до самої навіть Москви, поміж якими розвозили вони на волах сіль і спирт щось років сорок, ніде ні разу не зустрічали такого чоловіка». Був він не дуже балакучий і якийсь ніби потайний, але діда, мабуть, любив і провідував його не менш як тричі на рік. Одягався охайно, був незмінно пристойний і зосереджений і завжди про щось, здавалось нам, думав. Отак і зараз — посидів він біля товариша, помовчав і згодом спитав:

— Умираєш, Семене?

— Умираю, Грицько,— тихо признався дід і, злегенька посміхнувшись, заплющив очі.

Надійшла мати і, відчувши, що діється під яблунею, замислилась.

— Так... Ну, вмирай,— сказав Григорій і одвернувся.

У траві серед яблук-падалок сиділо одне наше дитинча, яке зовсім не розуміло життя. Тримаючи в руках яблуко, воно вперто намагалось вкусити його двома своїми першими зубками, але яблуко було чимале, а ротика на нього дитині ще не ставало.

— Помирай, Семене,— сказав Григорій,— та вже, як помреш, подай мені знак з того світу, де ти там будеш — в раю Чи в пеклі, і як тобі там.

— Добре, Грицько,— пообіцяв дід, лаштуючись в останнє чумакування.— Якщо можна буде, неодмінно сповіщу,— приснюсь або привиджусь якось,— лагідно обмірковував він нехитромудрий спосіб потойбічних зносин.

Але оскільки дід не слабував ні на яку хворобу, він не помер відразу. Навпаки, без усякої сторонньої допомоги він ще легенько підвівся, сів і оглядівся навколо. Від хатини підходили до нього син Опанас і онуки, Василь і Орися, з полумиском грушок.

— Може б, з’їсти чогось?— вголос подумав дід, оглядаючи свій рід, і, коли Орися піднесла йому полумисок з грушами, взяв одну, обтер об рукав білої сорочки й почав їсти. Це була його улюблена червонобока дуля, та, мабуть, з’їв уже він всі свої грушки до одної, бо тільки пожував він її трохи за звичкою, аж тут серце почало спинятись, і він це зрозумів: відклав грушку набік, опорядив бороду й сорочку, глянув ще раз на всіх, склав руки на грудях і, проказавши з усмішкою:

— Ну, прощайте, вмираю,— тихенько ліг і вмер.

Отут, мабуть, і починається кінокартина, хоч, власне, і далі нічого особливого начебто й не сталось.

Дідова смерть не викликала ані найменшого зрушення в навколишньому світі — не загримів ні грім у хмарах, ні зловісні блискавки не розкраяли неба врочистим спалахом, ні бурі не повивертали з корінням могутніх столітніх дубів.

На полудневому небі так як і було — ні хмаринки. Тиша навколо. Десь тільки яблуко впало м’яко в траву та й усе. Навіть соняшник ніде не похилився. Весь ясний соняшниковий світ стояв нерухомо, наче хор вродливих дітей, що втупили у височінь свої радісні обличчя. А над обличчями тихо снували покинуті дідом золоті бджоли.

З дідовим родом теж нічого особливого не сталось. Усе склалось якось так до ладу, що близькі, дивившись на нього, не впали ні в скорботу, ні в розпач. Тільки дивне хвилювання на якусь мить пойняло нащадків і відчуття врочистої таємниці буття — немовби всі вони раптом торкнулися безмежності часу і його гармонійних законів. До того ж і дід, хоч і помер, проте не схотів розлучитися з усмішкою, і вона й тепер тихо сяяла на його обличчі. Треба сказати, він і за життя не мав героїчних рис.

— Грушки любив,— з сумовитою посмішкою промовив до Орисі її старший брат сількор Василь і знову глянув на діда. Виконавши все, що було йому призначено, предок лежав під яблунею, склавши на грудях поверх сорочки свої мозолі.

Все, що тут написано, в майбутню кінокартину, звичайно, не ввійде, та навряд чи воно там і потрібне. Писалося ж це в ім’я доброго звичаю і з поваги до свого роду, а в деякій мірі на пораду артистам.

Артист, який являтиме людству незначну дідову персону, повинен, проте, мати ряд особистих гідностей, без яких ніякі мистецькі хитромудрощі не поможуть йому зберегти усмішку після смерті. Артисти, певно, вже догадуються, що був дід людина проста й малописьменна, але це не завадило йому разом з Григорієм відіграти в XIX столітті неабияку роль у справі науки й освіти українського народу. По дорозі з Москви до Чорного моря вони добру третину століття перевозили на своїх волах книги з Москви до Харківського університету, про що не раз згадувалось за чаркою в саду.

— Е-е! Не будь нас з Григорієм, ніхто б тої науки в Харкові й не нюхав. Скільки ми тих книжок поперевезли за тридцять з чимсь літ! Там з самих палітурок можна б три тисячі пар черевиків пошити.

— Еге,— озивався товариш,— хтось їх там тепер та читає. А вже як прочитає всі, сам чорт його тоді не обдурить.

Артист мусить бути не високого росту, але й не малий, широкий у плечах, сіроокий, з високим ясним чолом і тою усмішкою, яку так приємно тепер згадувати. І щоб умів також цей артист орудувати косою, вилами, ціпом, або зробити хату, чи змайструвати воза без єдиного шматочка заліза,— одне слово, всяку корисну річ зробити спритно й весело. І щоб не боявся ні дощу, ні снігу, ні далекої дороги, ані щось важке нести на плечах. На війні, якщо артиста буде призвано, щоб не лінувався ходити в атаки й контратаки, чи в розвідку, чи не їсти по три-чотири дні, не втрачаючи сили духу. Щоб охоче копав бліндажі, або витягав з багнюки гармату чи десь чужий автомобіль. Щоб умів розмовляти приязно не тільки з начальством чи з простими людьми, а й з конем, телятами, з сонцем у небі і навіть травами на землі. Тоді це буде вилитий дід. Коли ж не пощастить знайти такого артиста і зображатиме діда підтоптаний п’яничка або хвалько, який в загальній ситуації підпав якось під нагородження і зразу ж задер ніс, якщо буде це артист, для якого світ існує лише остільки, оскільки він. обертається навколо його лицедійської особи,— тоді не нарікайте на небіжчика — винувате мистецтво.

Так от приблизно пригадується мені тиха смерть мого предка, що сталась улітку 1930 року під яблунею в садку, огородженому його ж руками акуратним тином.

Якщо справді все описане для майбутнього фільму не підійде, тоді давайте краще першу частину кінокартини почнемо з пісні:

Котилася ясна зоря з неба
Та й упала додолу...

Навряд чи десь по інших країнах співають так гарно й голосисто, як у нас на Україні. Пишеться це не з бажання виставити свій рід перед світом у перебільшено вигідному світлі, а в ім’я реалізму, з чим усі, хто співає, згодяться одностайно. Саме з цією піснею ми з Василем, моїм героєм, повертали, було, з роботи. А що є на світі радіснішого й приємнішого, ніж добра робота? Що може бути миліше, як по довгому дню косовиці повертати на заході сонця з веселого лугу додому. Тіло в тебе так приємно мліє, тиша в душі, і тобі ще неповних дев’ятнадцять років, і ти почуваєш, що й «вона» з грабельками десь поруч з тобою, а під босими ногами і в тебе, і в неї тепла земля, укачана колесами, втоптана копитами, вкрита м’яким, як пух, теплим пилом чи ніжною грязюкою, що так приємно лоскоче між пальцями. І слова самі виспівуються:

Гуляй, гуляй, молода дівчино,
Я проведу додому!..[1]

Ідеш отак у доброму косарськім товаристві і бачиш, ідучи, й вечірнє небо, і ясну зорю, і її з грабельками на округлому дівочому плечі.

Ідеш і слухаєш, і чуєш рідну землю, що годує тебе не тільки хлібом і медом, а й думками, піснями і звичаями, і не тільки годує й ростить, а й прийме колись до свого матернього лона, як прийняла прадідів своїх і діда під яблунею.

Але не будемо обтяжувати сюжет навіть дорогими серцю вставними сценами і рушимо швидше за плином подій, бо вони, здається, вже розпочались.

II

За дідовим тином крешуть блискавиці. За дідовим тином буря дуби вивертає з корінням, грім розпанахує тишу. Чути плач і одчайдушні вигуки.

Це Архип Білоконь рве на собі сорочку, хапається за кучеряву голову. Розпач душить Білоконя й ненависть така, аж хата стугонить і сіни.

Жінка, три дочки, баба — все тужить-голосить. Виють пси. Навіть коні, чуючи лихе, хропуть і басують у стайні.

Кому погрожує Білоконь, скрегочучи зубами край вікна.

І два сусіди чи брати, і старезний панотець — чого їм треба в Білоконєвій хаті?

Звідки цей страх?

Що трапилось?

Отак живе собі село мало не споконвіку, притулившись десь попід горою край тихої затоки, працює, плодиться, кохає, оре, сіє, годує хлібом світ, співає, сміється, плаче, помирає — тихо, немовби в озері. Зате вже як скоїться що-небудь, то вже таке, що й не вигадаєш, і вві сні не присниться, і ніде в світі не натрапиш, і не збагнеш відразу — що воно, звідки, чому й до чого. Довго потім гудуть-невгавають розмови очевидців, спогади свідків, перекази старих брехунів, і вже не добрати тоді — так воно було чи не так і чи справді було, чи тільки примарилось Архипові Білоконю.

Ні, не примарилось. Прийшло воно і є. Нова сила справ постала з революційного ладу з такою незаперечністю, як світ постає з світу. Жовтнева соціалістична революція несла селу прапор колективізації.

Тільки не зрозуміти цього Архипові Білоконю, поки й не повезуть його, лихого й темного поборника земельного шмату, в інші краї, поки замовкне він навіки десь, і не лишиться на землі не тільки звання його, а й сліду.

Недаром у дворі так тужать пси свою собачу тугу. І сум стоїть недаром.

Тяжко Архипові Білоконю! Чи ж він не трудився? Ой, аж у горлі пересохло з ненависті! Сьогодні в який уже раз прокляв він владу, і врожаї, і землю, і навіть дощ, який закляв не поливати колгоспних низ.

Коли б він міг убити сількора Василя. Коли б душа покинула його, коли б упасти йому трупом серед двору, а вся родина голосила б над його долею, то навіть мертвий трясся б з гніву.

— Годі голосити! Ви-и!

Грюкнув кулак по столу,— підстрибнув хліб і ніж на пів-аршина. Запала тиша, як перед вибухом бомби.

— Читайте далі, батюшко,— простогнав Білоконь, прикипівши тьмяними очима до газети в руках отця Герасима.

Вичитує батюшка з газети відхідну всім ворогам колгоспного нового життя й зокрема йому:

«...Архипові Білоконю, який підриває колгоспний лад, приховує насіння, нищить поголів’я худоби...»

Знову вереснули жінки на чотири скрипки. Затулив лице руками Білоконь, потім раптом вхопив сокиру і метнувся в сіни. Родина за ним. Куди?.. І сам не тямить. Йому здається, що біжить він рубати голову сількорові Василю, який стоїть тим часом біля небіжчика діда. Ось він підбіг до нього, хапає за горло, заміряється сокирою. Повисли на сокирищі жінка й дочки.

— Пустіть!

Не пускають. Вбігає молодший Білоконь — Хома і теж не пускає. І не сількора держить Архип Білоконь за груди, а власного коня в стайні.

— Не дам! Пустіть мене! Порубаю!

Басують коні в стайні.

 

Батько сількора Василя середняк Опанас Трубенко був людиною неквапливою. Ні разу на своїм віку нікуди він не поспішав і не зрадив своєї вдачі й по цей день. В колгосп він так само не поспішав, хоч давненько вже збирався. До того ж, здавалось йому, і побічних причин, щоб не вступати, було чимало,— то те, то се, то старий батько помер, то начебто вступив уже був двічі або тричі, так знов якось випав,— не так записали чи що. А втім, хтозна, може, ще й так обійдеться,— важка справа.

— Вже як його бути, й сам не знаю,— признався він якось своїй жінці Одарці, коли не було поблизу дітей.— Недаром нас середняками дражнять, коли одне вухо слухає правління артілі й Василя, а в друге наче сам нечистий нашіптує: «Не йди, не йди, не йди...».

— Ой, правда,— зітхнула жінка.

— Як змінився світ. Вже куди не гляну, куди не обернусь, чую: все міняється. Навіть хата наша й та вже не та. Примічаєш? Наче не зовсім і наша, хоч і наша. Неначе стіни в ній розсілись і стріху вітром зірвало й понесло... і видно стало все... так видно й моторошно... Щезла тиша. Отак як Дніпро не потече назад, Одарко, не потече й життя. Що було, то минуло...

Опанас замовк. Жінка дивилась па нього здивовано — ніколи він так багато не говорив. Подумавши трохи, Опанас зітхнув:

— Може, вступимо, як ти гадаєш?.. У колгосп. І Василеві приємно... Бо й люди вже гомонять: син сількор, людей до колективу підбиває, а батько з матір’ю вдома.

— Ну, що ж,— погодилась Одарка, щоб тут-таки свою згоду замінити побічною малесенькою, як їй здавалося, незгодою.— Давай. Тільки я так собі постановила: самі вступаймо, а волики й корівка щоб удома...

Опанас не перечив. На підставі нескладного життєвого досвіду він розумів, що суперечка з жінкою ні до чого, крім зайвого галасу й неприємностей, не призводить, до того ж він, добра й лагідна людина, раз у раз жалував свою подругу: днями вони чекали на останню дитину.

 

Василь був щасливий. Батькове вирішення вступити в колгосп окрилило його. Правда, доведеться ще подолати наївні материні «умови», але загалом все так хороше й так мудро. Мине якийсь час, і самі вони, батько й мати, переконаються, як це добре й розумно. Вчора в правлінні йому показали плани колгоспних земель. Його чиста уява бачила в цих кресленнях немовби запланований зміст свого життя й, можливо, слави. Йому здавалось, що він уже не селюк, ні, він державний діяч Василь Трубенко. І село вже не темна нерухома маса, а клас-творець.

— О, тату, тепер куркулям-глитаям кінець!.. А ще от нові машини одержимо. Коли б тільки одержати нам машини!..

Опанас Трубенко розумівся трохи на машинах — замолоду років зо два батракував у Фальцфейна[2] в Каховці й бачив там, як хліб збирають машинами. Тільки навіщо все це добувати мусить Василь? Нехай би інший хто поклопотався, чи ж мало добрих людей на селі? Та Василь стоїть вже перед батьком, готовий у дорогу. Потарабанив Опанас пальцями по столу:

— Може б, ти, Василю, не той, як його...

Не розуміє Василь батькової турботи. Наче й не чує слів. Він весь перебуває в своїх радощах і готовності до дії. Наполовину він вже відсутній.

— Одержимо машини, тату, так відберем в куркульні всю землю, все чисто!

Опанас глянув у вікно, жуючи скоринку:

— Так ото я й кажу,— може б, ти не теє... як його... Може, без тебе обійдеться?..

Похитав головою Василь і навіть засміявся. Образив той сміх Опанаса. Як то можна сміятися з батька?

— Не треба тобі їхати. І так он все село сміється.

— Та не село, тату, а куркулі та дурні,— відказав Василь.

— Он воно як! Он вже які речі можна батькові казати!

Опанас аж з-за столу підвівся.

— Так, по-твоєму, я дурень?

— Ні, не дурень ви, тату, а просто постаріли,— сміливо відповів Василь, з посмішкою дивлячись батькові в очі. Невідомо, що сказав би на це Опанас, та двері раптом відчинились і до хати ступив секретар комсомольської організації, новий Василів приятель з району,— Чуприна чи Кравчина,— Опанас точно не пам’ятав. Називав він його просто «ячейка» і не те, щоб не любив, скоріше любив навіть, але здалеку. А в хаті, зблизька, терпцю йому ставало не більше як на півгодини, так гнітив його Чуприна чи Кравчина своєю галасливістю, сміхом і неймовірно швидкою й голосною розмовою.

— О, вже ячейку принесло.

Опанас відвернувся й сів край вікна.

— Ну, розпочинай мітинг.

Перше ніж надати слово ораторові, признаємось вже до кінця: Опанас і в хаті любив оцього Чуприну чи Кравчину. Байдуже, що в нього рот аж по вуха і ластовиння на виду повне решето, зате до чого думки хороші, та й багато ж думок послав господь одній людині! Одне прикро: вчить, вражий син. Не соромиться ні молодості, ні чужої старості — всіх повчає, кого тільки не стріне. Хлібом не годуй,— дай повчити! От натура! А вже делікатності — і не питай,— нема й звання-заводу, а ще ж, певно, й не призивавсь. «Не буду й обертатись,— скривився Опанас,— нехай собі розоряється, коли вже прийшов».

Про що саме точно говорив Опанасові Чуприна чи Кравчина, на жаль, ми нічого не можем сказати на користь своїм кіномистецтвам, бо це треба було чути. В цьому весь сенс. А без слів тільки видно, що рот у Чуприни чи Кравчини не закривається, з очей аж іскри крешуть, в роті сто зубів, ластовиння палахкотить всіма переливами, і від усієї його жвавої постаті, від неслухняного рудого чуба, веселої усмішки, від багатющої міміки, з якою він умовляє Опанаса, як нерозумного підлітка, сміється з нього, любить його, дорікає, лає,— від усієї його неповторної динамічної юності віє таким нищівним для всіляких сумнівів оптимізмом, що хата повеселішала вся, неначе щось в ній стелю підняло, і коли цей Чуприна чи Кравчина пішов-таки з Василем, грюкнувши за собою дверима й щось голосно доказуючи в сінях, надворі й па вулиці, Опанас обернувся і якось мрійно подумав уголос:

— Ну й хлопці ж, сучині сини. Красота!

Потім він підвівся і визирнув у вікно.

Довго не міг Опанас забути цієї розмови.

«Воно, звичайно, може, їхня правда. Мабуть, таки їхня. Не ті часи. Тепер вже на волах далеко не заїдеш»,— думав він, оравши на пар свою обмежену нивку.

Раптом від дороги долинув голос:

— Ну, тату, я їду!

Опанас озирнувся: Василь. В товаристві таких, як сам, з Кравчиною чи Чуприною, звичайно, на чолі, з торбинками на палицях за плечима. «Пішли до столиці по трактори,— от голови! А як ловко співають, не гірш, як ми, було, ні, навіть краще».

Опанас дивився їм услід, аж поки не зникли вони в ярку, і тільки пісня їх линула понад полями:

Гуляй, гуляй, молода дівчино, я додому проведу...

та телеграфні стовпи нескінченним струнким рядом тікали вдалину.

Тим часом дід Григорій, змастивши голову оливою з лампадки, пішов на кладовище до свого небіжчика-побратима. Колись наше кладовище було за селом, але з часом мертві, як і живі, поширили свої володіння, й тепер кладовище опинилось мало не в самому селі. В такому розташуванні кладовища було чимало вигод — тут небіжчики хоч і не почували себе майже як удома через відсутність у них будь-яких почуттів, але в усякому разі, і це можна сказати з певністю, перебували, безумовно, вдома. Біля їх могил грались діти, в неділю сюди сходились на посиденьки й сиділи в піску баби. Старі люди казали, що в нашому селі й помирати не так страшно, як по інших селах,— нічого специфічного, врочистого, як от гранітних та мармурових пам’ятників, на нашому кладовищі не було. На хрестах, як коли, то й білизна сушилась і протряхала якась макітерка чи горня, і хрести були прості, поспіль дерев’яні. Такий самий свіжий ясеневий хрест був і в діда Семена. Дід, як відомо, й за життя не полюбляв заліза. Біля цього хреста й зупинився Григорій.

Хоч і була вже мова про те, що дід Григорій був не балакучий, але хочеться ще раз нагадати, що він справді таки був мовчазний. Особливо помітним стало це після його невдалого переселення на Далекий Схід у 1907 році.

Григорій любив тишу. Почувши, що десь на Тихому океані є гуляща земля, і пригадавши далекі мандри за молодих літ, запріг він, не довго думавши, свого мишастого коня й мовчки рушив на Схід «своїм ходом» у супроводі жінки Харитини й собаки Султана, якого шанував за тактовність і нелюбов до гавкання. Всі свої обов’язки Султан виконував мовчки. В дорогу Григорій узяв чимало всякого харчу, але більше всього тютюну; та чи не найбільше, мабуть, запасся терпінням, необхідність якого викликала в усякому разі не далека дорога, що становила майже половину земного екватора.

Щоб картина була ясна, треба згадати ще, що оскільки дід Григорій, кінь і Султан любили тишу і поважали мовчання, остільки Харитина, навпаки, любила голосно висловлювати свої почуття і побажання з того чи іншого приводу. А оскільки її побажання стосувались, головним чином, діда Григорія, коня і Султана, то тут треба зараз же додати, що здійснись хоч одна тисячна доля її побажань — ні Григорію, ні коневі, ні Султанові не бачити б ясних берегів Тихого океану. Давно б уже загинули вони в дорозі від чуми, холери і інших напастей і ні одного з них до того ж не прийняла б мати сира земля.

Неважко уявити собі окрему кінокартину на дві серії про подорож діда Григорія на Далекий Схід в пошуках тиші й назад, але, щоб не заплутатись у картинах, облишмо, мабуть, ці дві серії і, скориставшись з прекрасного літнього ранку, перенесімось відразу в захолусне повітове містечко, з якого почав він свою велику подорож.

Що то за шум учинивсь на базарі?

Куди так весело поспішає базарна громада? Чи то не старий Григорій Товченик повернувся з Далекого Сходу?

Ви вгадали.

В’їхавши на базар після довгої відсутності, дід Григорій зразу привернув увагу базарної громадськості. Не минуло й півгодини, як весь базар гудів коло нього, наче рій бджіл навколо матки.

— Диви! Григорій повернувся!

— Звідкіля? Який?

— Товченик! З Зеленого Клину[3]!

— З Зеленого Клину?! І Харитина?

— І Харитина! Он вона...

— І Харитина, і кінь, і Султан?

— Той самий?

— Той. Здоров був, Григорію!

— Здрастуйте!

Справді, кінь і собака Султан були майже такі самісінькі, як тоді, коли вирушав Григорій на Зелений Клин.

І от, прочвалавши двадцять тисяч кілометрів по різних географічних довготах, спинились кінь з Султаном на тому ж місці, звідки три з половиною роки тому рушили в похід до Тихого океану.

— Скільки ж це буде верстов? — запитав Григорія наш дід Семен, тоді ще живий.

— А хто їх там лічив,— стримано відповів мандрівник,— Там їх ніхто й не злічить.

— Кажуть, двадцять тисяч в обидва кінці?

— Так, багато. Може, й двадцять набереться.

— Ну, гаразд,— казали сусіди.— А чого ж ти повернувся з таких далеких країв?

— Жінці не понаравилось,— сказав Григорій, від чого весь базар мало не покотився покотом зі сміху.

Наляканий гучним реготом, Султан шаснув під віз і на всі заставки почав клясти базар обуреним гавкотом, аж мишастий підвів голову й позадкував в голоблях. Один тільки Григорій не втратив душевної рівноваги. Поправивши наритники на кругосвітному коні сибірським пужалном, він терпляче ждав, поки пересміються. Певно, він ще дещо хотів сказати на адресу своєї жінки, яка сиділа в задку воза, як гуска в гнізді, але тут втрутився директор місцевого музею краєзнавства, людина вчена й вельми до всього цікава.

— З вашого, Григорію Тарасовичу, коня треба б негайно здерти шкуру, напхати соломою й виставити в музеї. Це — феноменальне явище.

— А чому б і ні,— згодився Григорій, добуваючи кисета з громобоєм.— Ну, тільки я б не з коня її здер і не з Султана, а з когось іншого, а от з кого саме — це я вам скажу, коли помиратиму.

— Рятуйте, люди добрі! — зарепетувала раптом Харитина.— Вбивати наміряється, щоб вас побило святе причастя! Мати божа, царице небесна!..

— Отак всю дорогу,— махнув рукою Григорій і замовк. Втративши всяку надію на тишу, він більше почав думати про божественне. А після смерті побратима Семена і зовсім замовк.

 

От і Семенова могила. Ставши на коліна і озирнувшись, чи не дивиться хто, Григорій нахилився й припав вухом до землі. Довго прислухався він, спинивши подих, чи не подасть побратим якого знаку, і, не діждавшись знаку, запитав глухим голосом:

— Семене, де ти там?

І тут — треба ж такої халепи! — з-поза сусіднього гробка вигулькнуло,— і як їх та земля держить! — два шестирічних шибеники й дзвінко в один голос:

— Здрастуйте, діду!

Григорій випроставсь і грізно насупив брови. Шибеники сховались. Тоді він знову припав до могили, озирнувшись ще раз: «Що за оказія? Причулось чи провіщення яке?»

— Семене, де ти там, озовися? — спитав він ще раз, припавши до самої землі, але так і не почув відповіді.

— Здрастуйте, діду! — почулись дзвінкі дитячі голоси з-за куща калини біля сусідньої могили.

Григорій випростався — знову хлоп’ята.

— Здрастуйте! — вигукнуло одно з них втрете і швидко сховалось за кущ.

— Ідіть ви під три чорти, не дражніть мене! Вертитесь, нечистий вас носить! І тут мені немає від вас спокою!

Григорій розсердився і пішов додому, ні разу не оглянувшись, і не помітив, як на очах у одного з хлоп’ят показалися сльози і як воно побігло кудись з гірким дитячим смутком.

III

На мальовничому пагорку край села, звідки відкривається широкий краєвид Заріччя й степу, коло високого старого вітряка в неділю по обіді зійшлась сила народу.

Година стояла прекрасна.

На тлі блакитного неба сяє дівоче вбрання, вишите часом з таким бездоганним смаком, якому позаздрили б й принцеси, коли є ще такі десь по глухих закутках Європи.

Парубки одягнуті теж неабияк. У Хоми Білоконя на грудях вишито цілий город. На вихрястій голові казна-як тримається картуз старого фасону — тугим колесом. Поряд Устим Ревенко, задерши дурну голову, спритно кидає насіння в роззявлений товстогубий рот.

Всі дивляться в поле. Чутка пішла, що з станції, десь аж за тридцять кілометрів звідси, прийде своїм ходом трактор і що тоді не треба вже на полі ні коней, ні меж,— трактор не любить меж,— все стане іншим.

Чи ж може таке бути? Ніколи в світі!

Сивий Улас Рева, дебелий, як віл, стоїть на скіфській могилі[4] з двома круторогими волами і вдивляється в степ, закам’янівши, як статуя минулої епохи. Аж ось натовп почав хвилюватись.

Першим, хто помітив той трактор у полі, був молодший син Опанаса семирічний Андрійко. Він сидів на високому тину й, помітивши далеко ще за обрієм куряву над шляхом, дзвінко й радісно вигукнув:

— Їде!

— Їде, їде! — хором підхопила малеча, і вмить, наче вітром, змело її з тинів та стріх. Збиваючи куряву босими ногами й хвацько поганяючи своїх лозяних коней, помчали вони в поле. Дорослі й собі подались вперед.

Хома Білоконь і Рева збігли на скіфську могилу і повитягали шиї, аж роти роззявились,— чи не торохтить таки машина? Пильно вдивлявся вдалину й Василів батько Опанас Трубенко. Трактор чи не трактор? Було вже так одного разу, ще за царя, що повиходили сюди ж таки люди зустрічати архієрея, що мав освятити церкву, і шлях точнісінько ось так курів, і теж терпець уривався, а вийшло так, що не архієрей їхав, а п’яний Григорій Сірик гнав панських коней, за що й продражнили його Архирей, і так те прозвисько прилипло, що навіть революція не помогла. Не тільки сусіди забули його справжнє прізвище, а й сам він звав себе Архиреєм, а діти вже були Архирейченки.

Це був трактор. Зовсім новий, напористий, веселий трактор, керований Василем. Скільки кінських сил було в тракторі, не знав ні Василь, ні його товариші, але з того, як швидко й натхненно наближались вони до рідного села, як піт котився по запорошених обличчях і спинах і як вилискували зуби на веселих засмаглих обличчях,— почувалися в цьому тракторі не кінські сили, а такі, яким ще й назви не придумано. Це був чи не перший трактор-революціонер на широких просторах України.

І раптом — треба ж такої халепи!—«революціонер» запахкав, заторохтів, чмихнув парою з радіатора й став як укопаний.

Кінооператори, мерщій!

Апарати на плечі й у поле бігом!

Трактор не може спинитись на очах у народу! Вже дзвонять з області, чи прибув трактор. Вже відповіли,— так, прибув у повній готовності при величезному напливі народу!

Що ж тепер робити? Василь давно вже помітив, що в радіаторі начебто бракує пробки, але, може, так воно й треба чи не так, біс його знає? Йому сором було за свою невпевненість,— адже інструктували його! А ще йому здавалось, що він її десь забув. «Ну, нічого,— думав він,— доїдемо якось на перший раз і так. Недалеко вже». Але, коли рештки води в радіаторі заклекотіли, як у самоварі, і з отвору забурхала гаряча пара, Василь зупинив машину.

— Василю, чого став?— занепокоїлись товариші, відчуваючи, що не все гаразд.— Кажи що-небудь, інформуй. Народ же дивиться. Ай-ай-ай! От так історія! Диви — біжать!

— Пробка загубилась,— признався Василь з неприхованою досадою.— Ось звідси, бачите? І куди вона ділась, нечистий її знає! Забули, мабуть, на заправці, або навмисне викрутив якийсь сучий син. Що ж тепер? Провалюється захід.

Комсорг Чуприна чи Кравчина, знемагаючи з досади, сів серед шляху і почав люто хльоскати батогом по землі, немов караючи уявного винуватця лихої пригоди. А винуватець не уявний, а реальний, Іван Шумило стояв тут-таки поруч і по-своєму переживав пригоду. Йому було так соромно, що він ладен був тричі провалитись крізь землю.

Мине скілька років, сам він стане славнозвісним трактористом. Портрети його друкуватимуть у столичних газетах. Журналісти писатимуть його біографію. Золоті Зірки, медалі прикрасять його широкі груди,— все може бути, але сьогоднішню сторінку своєї славної творчої біографії герой соціалістичних полів Іван Шумило до самої старості перегортатиме якнайшвидше або й зовсім проминатиме. Діставши з кишені пробку радіатора, він ніяково покрутив її в руках і несміло простяг Василеві.

— А цим не можна, часом... закрутити?

— Та це ж вона і є! — скрикнув Василь.

— Що?

— Пробка! Де ти її взяв?

— Так воно ж залізо, а не пробка...

— Сам ти пробка!..

— Ну, тепер якраз сперечатись,— з жалем озвався Шумило.— Я, Василю... ти не гарячкуй, я думав, як краще,— спека, курява, нехай, думаю, вода вихолоджується.

— Ну, що ти верзеш, прямо комедія, їй-богу!— розлютився Чуприна чи Кравчина, через що кількість веснянок на його обличчі зразу потроїлась.— От поставлю на бюро цю пробку, і виженемо тебе к чортам з комсомолу на півроку. Хіба можна з такою роззявою, як ти, будувати соціалізм?!

— Та збудуємо, не лайся... Кричиш!— образився Шумило.— І без тебе досада бере на вбогий техмінімум.

Василь узяв пробку. Він був сердитий до краю.

— Ну, а води тепер де я візьму? Без води ж розпаяється все... О? Гляньте? Онде діти біжать!

Всі були в розпачі. І тут Іван Шумило здогадався... А чорт уже з ним! Хай Чемберлени[5] й Уеллси[6] десь у Лондоні й посміхаються з автора картини і його героїв. Зрештою, наше діло. Важно не дать посміятись куркулям білоконям. А вони вже, напевно, десь там стоять на могилі, позадиравши голови, і вправляються в саркастичних дотепах...

— Давай, хлопці! — гукнув Василь.

Не будемо вдаватись в побутові подробиці фактів, бо самі факти виглядають так чи інакше залежно від того, куди їх націлено. Коли на фронті вирішується доля перемоги, а з нею і доля народу, коли буває так, що кожухи кулеметів розжарюються, аж пашать, і нема води, а ворог насідає,— не має значення, звідки часом добувають воду кулеметники для кулеметів,— кожна секунда їх дорогоцінна і кожен рух їхнього тіла прекрасний. Наша машина!

— Готово?!

— Так!

— Загвинчуй пробку. Вперед!

От було весело! Це було передвістя торжества. І вже хлопчаки примчали на лозинах, і батьки їх раділи, чи не дужче за хлопчаків, і от рвучко рушив похід уперед, а на околиці все село кинулось назустріч, і оточений веселим гомоном Василь з товаришами зупинив свій трактор на вигоні серед села.

Архип Білоконь, що пильно стежив за походом з вікна своєї хати, аж позеленів з туги.

— Пропали тепер всі до ноги. Ой-ой-ой, кінець!—Архип навіть захитався й, повернувши до панотця Герасима свою кудлату голову, пристрасно й розпачливо прошепотів:

— Ось вона, погибель наша, дивіться!

Народ обступив машину з усіх боків, вже стерли порох з трактора й лемешів, вже прочитали вітчизняну марку.

— Істинна фактична машина!— голосно сказав один з найстаріших активістів колгоспу, великий прихильник інтелігентних слів, Купріян Сорока, за прозвиськом Губернатор. Таке високе прозвисько він дістав років сорок тому від своїх земляків цілком несподівано. Викликаний повісткою до губернського суду в якійсь земельній справі, якраз у жнива, побіг Купріян до Чернігова раннім-рано до схід сонця і ввечері повернувся додому, пробігши таким чином сто п’ятдесят кілометрів, чи по-тодішньому верстов.

— То що там тобі присудили?— питали сусіди.

— Помилка вийшла в губернії. Не те, кажуть, прізвище прописане в повістці. Тож-то я біжу та все думаю: ну на чорта я здався дурному тому губернаторові?

Постукавши пужалном по лемешах плуга, Губернатор ще раз висловив своє цілковите визнання важливості події й суворо оглянув присутніх.


[1] рядки з української народної ліричної пісні «Котилася ясна зоря з неба» (див.: Українські народні ліричні пісні. К., 1958, с. 275).

[2] Фальц-Фейни — великі землевласники з колишніх німецьких колоністів у Таврійській губернії в дореволюційній Росії. З середини XIX ст. володіли тут 200 тис. десятин землі.

[3] Зелений Клин — народна назва перелогових «вільних» земель Далекому Сході та в Сибіру в дореволюційній Росії.

[4] Скіфські могили — поховання стародавніх племен Північного Причорномор’я — скіфів у вигляді насипних земляних курганів, то збереглися до нашого часу. Після розгрому готами скіфської держави в IV ст. до н. е. скіфи розчинилися серед інших племен.

[5] Чемберлен Остін (1863–1937) — англійський політичний діяч, консерватор, займав міністерські пости в англійському уряді.

[6] Уеллс Герберт Джордж (1866–1946) — англійський письменник, класик науково-фантастичної літератури.

Читати далі...

up
За виданням: Олександр Довженко : Кіноповісті. Оповідання.— К., Наукова думка, 1986.


ПОРТФЕЛЬ — Усе для школи! :: 2017 рік.

Коментарі

Всього коментарів: 0