Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)

Вечір проти Івана Купала

Повість
1830 рік

Бувальщина, розказана дячком ***ської церкви

 

У Хоми Григоровича була дивна звичка: він страшенно не любив переповідати одне й те ж саме. Бувало, часом якщо ублагаєш його розказати щось вдруге, то він або таки додасть що-небудь, або переінакшить так, що й упізнати не можна. Якось один з тих панків — нам, простим людям, важко й вимовити, як ото вони називаються: писаки вони — не писаки, а от те ж саме, що й баришники на наших ярмарках: нахапають, напросять, накрадуть усякої всячини та й випускають книжечки, не товщі за буквар, кожного місяця або й тижня,— один з цих панків і виманив у Хоми Григоровича цю саму історію, а той вже зовсім і забув про неї. Аж приїжджає з Полтави той самий панич у гороховому каптані, про котрого я говорив і одну повість котрого ви, мабуть, уже прочитали; привозить з собою невеличку книжечку і, розгорнувши посередині, показує нам. Хома Григорович хотів уже був осідлати свій ніс окулярами, та, згадавши, що він забув їх обмотати нитками й обліпити воском, передав її мені. А що я грамоти трохи знаю і не ношу окулярів, то и узявся читати. Не встиг перегорнути й двох сторінок, як він зненацька бере мене за руку.

— Стривайте! Спочатку скажіть мені, що це ви читаєте?

Сказати правду, мене таке запитання таки збило з пантелику.

— Як, що читаю, Хомо Григоровичу? Вашу бувальщину, ваші ж таки слова.

— Хто вам сказав, що це мої слова?

Та чого ж іще, тут і надруковано: яку розповів такий-то дячок.

— Плюйте ж на голову тому, хто це надрукував! Бреше сучий москаль. Чи я ж так говорив? Що то вже, як у кого чортма клепки в голові! Слухайте, я вам розкажу її зараз

Ми присунулися до стола, і він почав:

Дід мій (царство йому небесне! Щоб він на тому світі їв самі тільки буханці пшеничні та маковики в меду!) умів прегарно розповідати. Бувало, як почне — цілий день не зрушив би з місця і все б слухав Куди до нього якому-небудь теперішньому базіці, що як почне москаля везти1, та ще й мовою такою, неначе йому три дні їсти не давали, то хоч хапай шапку та з хати. Як тепер пам’ятаю — покійна стара, мати моя, була ще жива,— як довгими зимовими вечорами, коли надворі лютував мороз і замуровував наглухо вузькі вікна нашої хати, сиділа вона біля гребеня, виводячи рукою довгу нитку, гойдаючи ногою колиску і наспівуючи пісню, яку ніби й зараз оце чую Вогник каганця, тремтячи й спалахуючи, неначе лякаючися чогось, світив нам у хаті. Веретено хурчало; а ми всі, діти, зібравшися докупи, слухали діда, такого старого, що він уже більше п’яти років не злазив з печі. Та ні дивні розповіді про давню старовину, про наскоки запорожців, про ляхів, про молодецькі діла Підкови, Півторакожуха і Сагайдачного не захоплювали нас так, як розповіді про яку-небудь старовинну дивну пригоду, від яких завжди дрож проходив по тілу і волосся ворушилося на голові. Часом страх, було, такий візьме від них, що як ото стемніє, все здається бог знає яким страхіттям. Бувало, вночі вийдеш чого-небудь з хати, то так і думаєш, що на постелі твоїй умостився спати виходець з того світу. І щоб мені не довелося розповідати це вдруге, якщо не здавалася часом здалеку власна свитка покладена в голови дияволом, що згорнувся в клубок! Та головне у дідових розповідях було те, що за все своє життя він ніколи не брехав і що, було, не скаже, то саме так і було. Одну з його незвичайних історій перекажу тепер вам. Знаю, що багато набереться таких розумників, які ото пописують по судах і читають навіть гражданську грамоту, котрі, якщо дати їм у руки звичайний часослов, не розібрали б ні аза в ньому, а показувати усім свої зуби — це вони вміють. їм усе, що не розкажеш,— смішки. Отаке невірство розійшлося по світу! Та на що вже — от не люби мене боже і пречиста діво! Ви, може, навіть не повірите: раз якось згадав про відьом — що ж? — знайшовся урвиголова, у відьом не вірить! Еге ж, слава богу, от я скільки живу вже на світі, бачив таких іновірців, яким провозити попа в решеті[2] було легше, ніж нашому братові понюхати табаки, а й ті боялися відьом. А втім, хай присниться їм... не хочу тільки вимовити, що саме, нічого й говорити про них.

Років — де там! — більше, ніж сто тому, говорив ото покійний дід мій, нашого села й не пізнав би ніхто: хутір, найбідніший хутір! Хатин з десять, не пообмазуваних, не вкритих, стирчало то там, то там серед поля. Ані тину, ані сарая добрячого, де б поставити худобу чи воза. І це ж іще багатії так жили; а подивилися б на нашу братію, на голоту: викопана в землі яма — от вам і хата! Тільки з диму й можна було дізнатися, що живе там людина — витвір божий. Ви спитаєте, чому вони жили так? Бідність не бідність; тому що тоді козакував майже кожен і набирав у чужих землях чимало добра; а здебільшого тому, що не було потреби обзаводитися доброю хатою. Якого народу тоді не вешталося по всіх усюдах: кримці, ляхи, литвинство! Траплялося, що й свої наїдуть зграями і обдирають своїх-таки. Усяке бувало.

У тому хуторі з’являвся часто чоловік, або, краще, диявол у людській подобі. Звідки він, чого приходив, ніхто не знав. П’є, гуляє і враз зникне, як у воду впав, і слуху немає. Аж зирк — знову мов з неба упав, вештається уже по вулицях у селі, якого тепер і сліду немає і яке було, може, не далі як за сто кроків від Диканьки. Назбирає зустрічних козаків: регіт, пісні, гроші сиплються, горілка — як вода... Причепиться, бувало, до красних дівчат: надарує стрічок, сережок, намиста — дівати нікуди! Щоправда, красні дівчата трохи вагалися, беручи подарунки: бог його знає, може, справді перейшли вони через нечисті руки. Рідна тітка мого діда, що тримала у той час шинок на теперішній Опішнянській дорозі, в якому часто гуляв Басаврюк,— так звали того бісівського чоловіка,— так і говорила, що нізащо в світі не погодилася б узяти від нього подарунків. Але ж як і відмовитися: кожного візьме страх, як нахмурить він, було, свої кострубаті брови і кине спідлоба такий погляд що, здається, забіг би бог знає куди; а візьмеш — то другої ж ночі і чимчикує в гості який-небудь приятель з болота, з рогами на голові, і почина душити за шию, коли на шиї намисто, кусати за палець, коли на ньому перстень, чи смикати за косу, коли в неї вплетена стрічка. Бог з ними тоді, з тими подарунками! Та от лихо — і здихатися не можна: кинеш у воду — пливе чортячий перстень чи намисто, не тоне і до тебе ж у руки.

У селі була церква, як згадую, трохи чи не святого Пантелія. Жив тоді при ній ієрей, блаженної пам’яті отець Афанасій Помітивши, що Басаврюк навіть у великодню неділю не буває в церкві, надумав був покарати його — накласти церковне покаяння. Де там! Насилу ноги виніс. «Слухай, панотче! — гримнув він йому у відповідь.— Знай краще свої справи, ніж втручатися в чужі, якщо не хочеш, щоб козляча горлянка твоя була заліплена гарячою кутею!» Що робити з окаянним? Отець Афанасій оголосив тільки, що кожного, хто буде водитися з Басаврюком, вважатиме за католика, ворога Христової церкви і всього людського роду.

 

В тому селі був у одного козака, на прізвище Корж, наймит, якого люди звали Петром Безрідним; може, тому, що ніхто не пам’ятав його батька і матері. Титар казав, правда, що вони на другий же рік померли від чуми; та тітка мого діда і слухати про таке не хотіла і з усієї сили намагалася приписати йому рідню, хоч бідному Петрові це було таке ж потрібне, як нам торішній сніг. Вона казала, що батько його тепер на Запоріжжі, був у полоні в турків, натерпівся мук бог знає яких і якимсь чудом, переодівшися євнухом, утік. Чорнобровим дівчатам та молодицям не було діла до рідні його. Вони говорили тільки, що коли б одягти його в новий жупан, підперезати червоним поясом, надіти на голову шапку з чорного смушку з гарним синім верхом, почепити збоку турецьку шаблю, дати в одну руку малахай, а в другу люльку в лепській оправі, то далеко було б до нього усім парубкам тодішнім. Та от лихо, що бідний Петрусь тільки й мав, що сіру свитку, на якій було більше дірок, ніж у якого жида в кишені злотих. Та й це б ще невелике лихо, а от лихо: у старого Коржа була дочка-красуня, та така, що, я гадаю, навряд чи доводилося вам таких бачити. Тітка покійного діда розповідала,— а жінці, самі знаєте, легше поцілуватися з чортом, не в гнів кажучи, ніж назвати когось красунею,— що повненькі щічки в козачки були свіжі та яскраві, як мак найніжнішої рожевої барви, коли, вмившися божою росою, палає він, розправляє листочки і чепуриться перед сонечком вранішнім; що брови, мов чорні шнурочки, що їх купують тепер для хрестиків та дукачів дівчата наші у москалів, які ходять по селах з коробками, рівненько посхилявшися, немов дивилися у ясні очі; що ротик, на який дивлячись облизувалися тодішні парубки, мовби на те й створений був, щоб виводити солов’їні пісні; що волосся її, чорне, як крило ворона, і м’яке, як молодий льон (тоді ще дівчата наші не заплітали волосся в дрібушки, перевиваючи красивими, яскравими скиндячками), дрібно кучерявлячись, спадало на шитий золотом кунтуш. Ех, не доведи господи проголошувати мені більше на криласі алілуя, якби тут-таки не поцілував її, хоч ось і сивина вже проступає по всьому старому лісі, що вкриває мою маківку, і під боком моя стара, як більмо на оці. Ну, та коли десь парубок і дівка живуть близько одне від одного... самі знаєте, що буває. Було, ще й не зазоріє, як підкови червоних чобітків вже й помітні на тому місці, де розмовляла Пидорка із своїм Петрусем. Але Коржеві й на думку не спало б щось недобре, коли б — ну, це вже й видно, що не хто інший — лукавий підбив,— не надумав Петрусь, не роздивившися гарненько в сінях, вліпити поцілунок, як кажуть, від щирого серця, у рожеві губки козачки, і той-таки самий лукавий,— щоб йому, собачому синові, приснився хрест святий! — напоумив здуру старого хріна відчинити двері з хати. Остовпів Корж, роззявивши рота і ухопившися рукою за двері. Клятий поцілунок, здавалось, приголомшив його зовсім. Йому здався він гучніший, ніж удар макогона об стіну, яким звичайно у наш час селянин проганяє кутю, за браком фузії та пороху.

Отямившися, зняв він зі стіни дідівський нагай і вже хотів був покропити спину бідного Петра, як де не взявся шестилітній Пидорчин брат, Івась, прибіг і злякано схопив рученятами його за ноги, закричавши: «Тату, тату! Не бий Петруся!» Що маєш робити? У батька серце не кам’яне: повісивши нагая на стіну, вивів він його потихеньку з хати: «Якщо побачу тебе ще в хаті або хоч тільки під -вікнами, то слухай, Петре, їй-богу, пропадуть чорні вуси, та й оселедець твій, он уже його два рази можна обмотати навколо вуха, не буду я Терентієм Коржем, якщо не попрощається з твоєю маківкою!»

Сказавши це, дав він йому легенько рукою стусана в потилицю, так що Петрусеві потемніло в очах і він полетів сторч головою. От тобі й доцілувалися! Зажурилися наші голуб’ята; а тут і чутка по селу, що до Коржа унадився ходити якийсь лях, обшитий золотом, з вусами, з шаблею, з шпорами, з кишенями, що бряжчали, як дзвінок від торбинки, з якою паламар наш, Тарас, ходить щодня по церкві. Ну, відома річ, чого ходять до батька, коли у нього є чорнобрива дочка. От одного разу Пидорка схопила, заливаючися слізьми, на руки Івася свого: «Івасю мій милий, Івасю мій любий! Біжи до Петруся, моє золоте дитя, як стріла з лука; розкажи йому все: любила б його карі очі, цілувала б його біле личко, та не велить доля моя. Не один рушник мокрий від сліз моїх гірких. Тоскно мені. Тяжко на серці. І рідний батько — ворог мені: силує йти за нелюбого ляха. Скажи йому, що й весілля готують, тільки не буде музики на нашому весіллі; будуть дяки співати замість кобз та сопілок. Не піду я танцювати з нареченим своїм: понесуть мене Темна, темна буде моя хата- з кленового дерева, і замість димаря хрест стоятиме на ній!»

Мов скам’янівши, не зрушивши з місця, слухав Петро, коли невинне дитя переказувало йому усе це. «А я думав нещасний, іти в Крим та Туреччину, навоювати золота і з багатством приїхати до тебе, моя красуне. Та не бути тому. Лихе око подивилося на нас. Буде ж, моя люба рибонько, буде і в мене весілля; тільки й дяків не буде на тому весіллі; ворон чорний закряче замість попа наді мною; чисте поле — буде моя хата; сиза хмара — моя стріха; орел виклює мої карі очі; перемиють дощі козацькі кістоньки, і вихор висушить їх. Та що я? На кого? Кому скаржитися? Так уже, мабуть, бог велів,— пропадати то пропадати!» Та й побрів прямісінько в шинок.

Тітка покійного діда трохи здивувалася, побачивши Петруся в шинку, та ще в таку пору, коли добрі люди йдуть до утрені, і витріщила на нього очі, мов спросоння, коли сказав він дати кухоль сивухи, мало не з піввідра. Тільки даремно думав бідолаха залити своє горе. Горілка щипала його за язик, як кропива, і здавалася йому гіркішою, ніж полин. Кинув від себе кухоль на землю. «Годі журитися, козаче!» — гримнуло щось басом над ним. Оглянувся: Басаврюк! У! Яка пика! Волосся — щетина, очі — як у вола! «Знаю, чого бракує тобі: ось чого!» Тут брязнув з бісівською посмішкою шкіряним гаманом, який висів у нього на поясі. Здригнувся Петро. «Ге-ге-ге! Та як горить! — заревів Басаврюк, пересипаючи на руку червінці.— Ге-ге-ге! Та як дзвенить! А й діло ж тільки одненьке і вимагатиму за цілу гору таких цяцьок».— «Дияволе! — закричав Петро.— Давай його! На все готовий!» Вдарили по руках. «Гляди, Петре, ти наспів якраз вчасно: завтра Івана Купала. Одну тільки цю ніч на рік і цвіте папороть. Не прогав! Я тебе буду чекати опівночі, у Ведмежому яру».

Мені здається, кури так не дожидають тієї години, коли хазяйка винесе їм зерна, як ждав Петрусь вечора. Тільки й знав, що дивитися, чи не довшає тінь від дерева, чи не рум’яниться, сідаючи, сонечко — і що далі, то нетерпеливіше. Як же й довго! Мабуть, день божий загубив десь кінець свій. От уже й сонця немає. Небо тільки червоніє з одного боку. І воно вже тьмариться. У полі холоднішає! Примеркає, примеркає і — смеркло. Насилу! Серце йому мало не вискакувало з грудей, коли нарешті зібрався він у дорогу і обережно спустився густим лісом у глибокий яр, що його називали Ведмежим. Басаврюк уже ждав там. Темно, хоч в око стрель. Далі уже вдвох пробиралися вони по грузьких болотах, чіпляючись за густі терники і спотикаючись майже на кожному кроці. От і рівне місце. Оглядівся Петро: ніколи ще не доводилося заходити сюди. Тут зупинився і Басаврюк:

«Бачиш ти, он перед тобою три пагорки? Багато буде на них квітів різних; та борони тебе потойбічна сила зірвати хоч одну. Але тільки зацвіте папороть, хапай квітку і не озирайся, що б тобі позаду не причулося».

Петро хотів був спитати... зирк — і нема вже його. Підійшов до трьох пагорків; де ж квіти? Нічого не видно. Дикий бур’ян чорнів навколо і глушив усе своєю гущиною. Та от спалахнула на небі блискавиця, і перед ним з’явилася ціла грядка квітів, все чудних, все небачених; тут-таки й просте листя папороті. Завагався Петро і в роздумі став перед ним, узявшися обома руками в боки.

«Що ж тут незвичайного? Десять разів на день, буває, бачиш це зілля; яке ж тут диво? Чи не надумав чортяка поглузувати?»

Зирк — червоніє маленька квіткова брунька і, неначе жива, рухається. Справді, дивно! Рухається і дедалі більшає, більшає і червоніє, як жаринка. Спалахнула зірочкою, щось тихо затріщало, і квітка розкрилася перед його очима, як вогонь, осяявши й інші навколо себе.

«Тепер пора!» — подумав Петро і простяг руку. Дивиться, аж тягнуться з-за його спини сотні волохатих рук теж до квітки і позаду щось перебігає з місця на місце. Зажмуривши очі, смикнув він за стебло, і квітка зосталась у нього в руках. Усе стихло. Раптом він побачив Басаврюка, той сидів на пеньку увесь синій, як мрець. Хоч би тобі одним пальцем поворухнув. Очі нерухомо втуплені в щось, видне тільки йому, рот напіврозкритий, і ані звуку. Навколо не шелесне. Ух, страшно!.. Та от почувся свист, від якого похололо в Петра всередині, і здалося йому, неначе трава зашуміла, квіти почали між собою розмовляти голосками тоненькими, мов срібні дзвіночки; дерева загриміли сипучою лайкою... Обличчя Басаврюкове раптом ожило; очі блиснули. «Насилу повернулася, відьма,— буркнув він крізь зуби.— Гляди, Петре... стане перед тобою зараз красуня; роби все, що скаже, інакше пропадеш навіки!» По цій мові розхилив він сучкуватою палицею кущ терника, і стало видно хатку, як кажуть, на курячих ніжках. Басаврюк ударив кулаком, і стіна захиталася. Великий чорний собака вибіг назустріч і, виючи, обернувся в кішку та й кинувся просто у вічі їм. «Не лютуй, не лютуй, стара чортихо!» — промовив Басаврюк, додавши таке слівце, що добрий чоловік і вуха б заткнув. Зирк, а замість кішки баба, з обличчям зморщеним, як печене яблуко, вся зігнута в дугу; ніс з підборіддям мов щипці, якими лущать горіхи. «Оце так красуня!» — подумав Петро, і мурашки побігли по спині у нього. Відьма вихопила в нього квітку з рук, нахилилася і щось довго шепотіла над нею, сприскуючи якоюсь водою. Іскри посипалися у неї з рота; піна виступила на губах. «Кидай!» — сказала вона, віддаючи квітку йому. Петро підкинув, і — що за чудо? — квітка не впала прямо, але довго здавалася вогняною кулькою посеред темряви і, неначе човен, плавала в повітрі; нарешті потихеньку почала спускатися нижче і впала так далеко, що ледве помітна була зірочка, не більша за макове зернятко. «Тут!» — глухо захрипіла баба; а Басаврюк, подаючи йому заступ, промовив: «Копай тут, Петре. Тут побачиш ти стільки золота, скільки ані тобі, ані Коржеві й не снилося». Петро поплював на руки, схопив заступ, натиснув ногою і вивернув землю, вдруге, втретє, ще раз... щось тверде!.. Заступ дзвенить і не йде далі. Тут очі його почали розрізняти невелику, ковану залізом скриню. Уже хотів він був дістати її рукою, та скриня почала опускатися в землю і дедалі глибше, глибше, а позад нього чувся регіт, більше схожий на зміїне сичання. «Ні, не бачити тобі золота, поки не дістанеш крові людської!» — сказала відьма і підвела до нього дитя, років шести, накрите білим простиралом, показуючи знаком, щоб він одрубав йому голову. Остовпів Петро. Хіба жарти, отак, з доброго дива відтяти ні за що ні про що людині голову, та ще безневинній дитині! Спересердя зірвав він простирало, що накривало її голову, і що ж? Перед ним стояв Івась. І рученята склало бідолашне дитя навхрест, і голівку похилило... Мов шалений підскочив до відьми Петро і вже підняв був руку...

«А що ти обіцяв за дівчину?!» — гримнув Басаврюк і ніби кулю всадив йому в спину. Відьма тупнула ногою: синє полум’я вихопилося з землі; нутро землі все освітилося і стало неначе з кришталю вилите, і все, що було під землею, стало видно як на долоні. Червінці, самоцвіти в скринях, у казанах, купами були навалені під тим самим місцем, де вони стояли. Очі в нього загорілися... розум змішався... як божевільний, ухопився він за ніж, і безневинна кров бризнула йому межи очі... Диявольський регіт загримів з усіх боків. Потворні страховища зграями стрибали перед ним. Відьма, вчепившись руками в обезглавлений труп, як вовк, пила з нього кров... Голова його пішла обертом! Зібравши всі сили, кинувся він тікати. Все круг нього стало червоним. Дерева усі в крові, здавалося, горіли й стогнали. Небо, розжарившись, тремтіло... Вогняні плями, як блискавки, кружляли у нього перед очима. Знесилившись, вбіг він у свою халупку і крижем упав на землю. Мертвий сон охопив його.

Два дні й дві ночі спав Петро без просипу. Прокинувшись на третій день, довго оглядав він кутки своєї хати; та даремно намагався що-небудь згадати: пам’ять його була як кишеня старого скнари, у якого копійки не видуриш. Потягнувшися трохи, почув він, що біля ніг брязнуло Дивиться, два мішки з золотом. Тут тільки, неначе крізь сон, згадав він, що шукав якийсь скарб, що було йому самому страшно у лісі... Та якою ціною, як здобув він його, цього ніяк не міг зрозуміти.

Побачив Корж мішки і — розтанув. «Сякий-такий Петрусь, немазаний! Та хіба ж я не любив його? Та чи не був він у мене, як син рідний?» — і почав плести старий шкарбан небувальщину, так що того до сліз розібрало. Здивував тільки Петро трохи Пидорку, коли слухав її розповідь про те, як цигани, проходячи мимо, украли Івася. Він не міг навіть згадати обличчя хлопчикового, так обморочило кляте чортовиння! Гаятися було нічого, полякові дали під ніс дулю та й заварили весілля: напекли шишок, понашивали рушників та хусток, викотили бочку горілки; посадили за стіл молодих; розрізали коровай; заграли на бандурах, цимбалах, сопілках, кобзах — і почалося...

У старовину весілля були — куди нашим. Тітка мого діда, було, розкаже — гай-гай! Як дівчата у пишному головному уборі з жовтих, синіх та рожевих стрічок, поверх яких нав’язувався золотий галун, у тонких сорочках, вишитих по всьому шву червоним шовком і гаптованих дрібними срібними квіточками, у сап’янцях з високими підборами, на залізних підківках, плавно, наче пави, і шумно, як вихор, витанцьовували горлицю. Як молодиці з корабликом на голові, верх якого зроблений був увесь з суто золотої парчі, з невеликим вирізом на потилиці, з якого визирав золотий очіпок, з двома висунутими, один вперед, другий назад, ріжками з най дрібнішого чорного смушку; у синіх, з кращого полутабенку з червоними клапанами кунтушах, гордовито взявшися в боки, виступали поодинці і розмірено вибивали гопака. Як парубки у високих козацьких шапках, у тонких сукняних свитках, попідперізувані гаптованими сріблом поясами, з люльками в зубах, залицялися до них та правили теревені. Сам Корж, дивлячись на молодих, не втерпів, щоб не згадати давнини. З бандурою в руках, пахкаючи люлькою і водночас приспівуючи, з чаркою на голові, пішов дідуган, під гучний крик гуляк, навприсядки. Чого не вигадають випивши? Почнуть, було, надягати машкари, боже ти мій, на людину не схожі! Куди теперішнім переодяганням, які бувають на весіллях наших. Що тепер? — тільки й того, що вдають циганок та москалів. Ні, от, було, один одягнеться жидом, а другий чортом, спочатку цілуються, а потім як почнуть чубитися... Бог з вами! Сміх нападе такий, що за живіт берешся. Поодягаються по-турецькому та по-татарському, все горить на них, як жар... А як почнуть дуріти та викидати штуки... ну, тоді хоч святих винось. З тіткою покійного діда, яка сама була на цьому весіллі, трапилася цікава історія; була вона одягнена тоді в татарське широке вбрання і з чаркою в руках частувала гостей. От одного і підбив лукавий хлюпнути на неї ззаду горілкою; другий теж, видно, не промах, викресав у момент вогню та й підпалив... полум’я спалахнуло, бідолашна тітка, перелякавшися, стала мерщій скидати з себе, при всіх, плаття... Галас, регіт, розгардіяш зчинився, як на ярмарку. Словом, старі люди не пам’ятали ще такого бучного весілля.

Почали жити Пидорка з Петрусем, мов пан з панею. Всього доволі, усе сяє... Одначе ж добрі люди похитували головами, дивлячися на життя їх. «Від чорта не буде добра,— говорили всі в один голос.— Звідки, як не від спокусителя люду православного, прийшло до нього багатство? Де йому було взяти стільки золота? Чому раптом саме того дня, коли забагатів він, Басаврюк зник, як у воду впав?» От і скажіть, що люди вигадують! Адже справді, не минуло й місяця, а Петруся ніхто пізнати не міг. Чому, що з ним сталося, бог знає. Сидить на одному місці, і хоч би слово з ким. Усе думає і неначе хоче щось пригадати. Коли Пидорці пощастить якось розговорити його, неначе й отямиться, і почне розмову, і розвеселиться навіть; та ненароком гляне на мішки: «Стривай, стривай, забув!» — кричить і знову задумається, і знову силкується щось згадати. А часом, коли довго сидить на одному місці, здається йому, що от-от вже пригадується... і знову все зникло. Ввижається: сидить у шинку; несуть йому горілку; пече його горілка; гидка йому горілка. Хтось підходить, ляскає по плечу його... а далі неначе туманом все повивається. Піт котиться градом по обличчю його, і він у знемозі сідає на своє місце.

Що не робила Пидорка: і у ворожбитів ради питала, і переполох виливали, і соняшницю заварювали[3] — нічого не помагало.

Так збігло й літо. Багато козаків обкосилися, ті, що завзятіші, і в похід подалися. Зграї качок ще купчилися на болотах наших, та кропив’янок уже і сліду не було. В степах зачервоніло. Скирти хліба то там, то там, мов козацькі шапки, бовваніли по полю. Траплялися по дорозі й вози, накладені хмизом та дровами. Земля затужавіла і де-не-де стала промерзати. Уже й сніг почав сипатися з неба, і гілля дерев вкривалося інеєм, неначе заячим хутром. От уже в ясний морозний день червоногрудий снігур, мов чепуристий польський шляхтич, прогулювався по снігових кучугурах, витягаючи зерно, і діти величезними киями ганяли по льоду дерев’яні дзиґи, тимчасом як батьки їх спокійно вилежувалися на печі, виходячи часом з запаленою люлькою в зубах лайнути як годиться православний морозець або провітритися і промолотити в сінях залежалий хліб. Нарешті сніги почали танути і щука хвостом лід розбила, а Петро такий же, як і раніше, і що далі, то суворіший. Неначе прикутий, сидить посеред хати, поставивши біля ніг мішки свої. Здичавів, заріс волоссям, став страшний, і все думає про одно, все силкується згадати щось — і сердиться, і злиться, що не може згадати. Часто з диким виглядом підводиться з свого місця, поводить руками, втуплює у щось очі свої, неначе хоче затримати його; губи ворушаться, ніби хочуть промовити якесь давно забуте слово,— і нерухомо застигають... Лють охоплює його; як навіжений, гризе й кусає собі руки і з досади рве на собі волосся, так пасма і вириває, поки, стихнувши, не впаде, неначе непритомніючи, а потім знову починає пригадувати, і знову лють, і знову мука... Що за напасть божа? Життя спротивіло Пидорці. Страшно їй було залишатися спочатку самій у хаті, та потім звикла бідолашна до свого лиха. Але це вже була не колишня Пидорка. Ані рум’янцю, ані посмішки; знесилилася, зачахла, виплакала ясні очі. Якось хтось уже, мабуть, зглянувся над нею, порадив піти до ворожки, що жила у Ведмежому яру, про яку йшла слава, що вона вміє лікувати всі на світі хвороби. Вирішила спробувати востаннє; слово по слову, умовила бабу йти за собою. Це було надвечір, саме проти Купала. Петро майже непритомний лежав на лаві і не помічав зовсім нової гості. Аж от поволі почав підводитися і придивлятися. Враз увесь затремтів, як на дибі; волосся піднялося... і він зайшовся таким реготом, що страх врізався в серце Пидорці. «Згадав, згадав!» — закричав він у страшній веселості і, замахнувшись сокирою, кинув нею з усієї сили в бабу. Сокира на два вершки врізалася в дубові двері. Баба зникла, і дитя років семи, у білій сорочці з накритою головою стало посеред хати... Простирало злетіло. «Івасю!» — закричала Пидорка і кинулася до нього, та привид увесь з ніг до голови вкрився кров’ю і освітив усю хату червоним світлом... Перелякана, вибігла вона в сіни; та, опам’ятавшися трохи, хотіла була допомогти йому; даремно! Двері захлопнулися за нею так міцно, що несила було відчинити. Збіглися люди, почали стукати, висадили двері: хоч би одна душа. Уся хата повна диму, і посередині тільки, де стояв Петрусь, купа попелу, з якої де-не-де підіймалася ще пара. Кинулися до мішків: самі биті черепки в них замість червінців.

Витріщивши очі й пороззявлявши роти, не насмілюючись поворухнути вусом, стояли козаки, неначе вкопані в землю. Такий страх нагнало на них це диво.

Що було далі, не згадаю. Пидорка дала обітницю йти на прощу; зібрала майно, що залишилося після батька, і через кілька днів її справді вже не було в селі. Куди пішла вона, ніхто не міг сказати. Послужливі бабусі відправили були її вже туди, куди й Петро подався; та якось один козак, приїхавши з Києва, розповів, що бачив у Лаврі черницю, всю висохлу, як скелет, яка безперестанку молилася і в якій земляки, за всіма прикметами, впізнали Пидорку; що нібито ніхто не чув ще від неї жодного слова, а прийшла вона пішки і принесла оправу до ікони божої матері, оздоблену такими яскравими самоцвітами, що всі зажмурювалися, на неї дивлячись.

Дозвольте, на цьому ще не кінчилося. Того самого дня, коли лукавий прибрав до себе Петруся, з’явився знову Басаврюк; тільки всі навтіки від нього. Дізналися, що це за птах; не хто інший, як сатана, що набрав людської подоби для того, щоб відкопувати скарби, а що скарби не даються нечистим рукам, так ото він і приманює собі молодців. Того ж року всі покидали землянки свої і перебралися в село; але й там, одначе, не було спокою від проклятого Басаврюка. Тітка покійного діда говорила, що якраз сердився він найбільше на неї за те, що кинула колишній шинок на Опішнянській дорозі, і всіма силами намагався відомстити їй. Якось сільські старшини зібралися в шинок і, як кажуть, розмовляли за чинами біля стола, посеред якого поставлений був, гріх сказати, щоб малий, смажений баран. Гомоніли про се й про те, було й про диковинки різні, і про чуда. От і приверзлося,— ще б нічого, коли б одному, а то таки всім,— що баран підвів голову, мутні очі його ожили і засвітилися, вмить з’явилися чорні щетинисті вуси і значуще заморгали на присутніх. Усі одразу пізнали на баранячій голові Басаврюкову пику; тітка діда мого навіть думала вже, що от-от попросить горілки... Шановні старшини за шапки — та мерщій додому. Іншим разом сам церковний староста, що любив часом побалакати віч-на-віч з дідівською чаркою, не встиг ще й двох разів дістати дна, аж бачить: чарка кланяється йому в пояс. Чорт з тобою! Давай хреститися!.. А тут з жінкою його теж диво: тільки почала вона замішувати тісто у величезній діжі, як діжа враз вистрибнула. «Стій, стій!» — де там! — узявшися в боки, гордовито пішла навприсядки по всій хаті... Смійтеся; одначе не до сміху було нашим дідам. І дарма що отець Афанасій ходив по всьому селу з святою водою і ганяв чорта кропилом по всіх вулицях, а все ще тітка небіжчика діда довго скаржилася, що хтось, як тільки вечір, стукає в дах і шкрябає в стіну.

Та що там! От тепер на цьому самому місці, де стоїть село наше, здавалося б, усе спокійно; але ж недавно, ще покійний батько мій і я пам’ятаю, як повз розвалений шинок, що його нечисте плем’я довго після того поправляло своїм коштом, доброму чоловікові пройти не можна було. З закуреного димаря стовпом шугав дим і, піднявшися високо, так, що глянути — шапка впаде, розсипався гарячим жаром по всьому степу, і чорт — не треба було б і згадувати його, собачого сина,— так схлипував жалісно у своїй конурі, що злякане гайвороння зграями підіймалося з сусіднього дубового лісу і з диким криком металося по небу.

=====================================

[1] Тобто брехати.

[2] Тобто збрехати на сповіді.

[3] Виливають переполох у нас, як людина перелякається, коли хочуть дізнатися, чого стався він: кидають розтоплене олово або віск у воду, і чиєї приберуть вони подоби, то те саме й перелякало хворого; після цього весь переляк минає.

Заварюють соняшницю від млості і болю в животі. Для цього запалюють трохи прядива, кидають в кухоль і перекидають його догори дном у миску з водою, яку ставлять на животі хворому; потім, після шептання, дають йому випити ложку цієї самої води.

up


ПОРТФЕЛЬ — Усе для школи! :: 2018 рік.


Коментарі

Всього коментарів: 0