Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)

Ольга Перевізниківна

Оповідання

(скорочено)

Був чарівний літній день. Уже й з полудня зійшло. Левада вся в квітах пишається, за левадою стоїть хатинка, убога, низенька. З хатини вибігло дівчатко... Золотокосе, синьооке. Мале, може, восьмилітнє. В одній сорочинці... Вибігло та шугнуло в траву між квіти. Заколихалася трава шовкова, засяяли квітки різнобарвні, голівки до дівчатка схиляючи.

Сполохані барвисті метелики злинули з чашинок квітів угору, бджілки забриніли. А там і коник-стрибунець озвався. А сонечко привітне так і сипле золотистим промінням. А гріє так!

«Боженьку, як гарно! — думає дівчатко в бігу. — Ах, який гарний метелик! Крилечка, мов золотом присипані! Я мушу його зловити!»...

Зашелестіла трава! Хтось іде. Іде старець. Білий одяг, біле довге волосся, біла, як сніг, борода в нього. Видно, що змучений — ледве ноги волочить... А очі в нього такі лагідні, така добрість б’є з них!

Побачив дівчатко й перший поздоровкався:

— Здоровенька була, ясочко! — сказав.

— Здорові були, дідусю! — відповіла Олюся сміливо й так глянула дідусеві в очі, що відразу полонила його.

— А чия ти, донечко? — спитав.

— Мій батько перевізник. Усі довкола знають Мирослава перевізника...

— А можна б у вас заночувати? — спитав дідусь.

— А чого ж би ні, ось наша хатина. Ходіть, дідусю!

Гість, перш ніж піти на спочинок, став навколішки і голосно молився.

По обіді дідусь попрощався з господарями. А як прощався з малою Олюсею, поклав руку на її ясне волоссячко, звів очі вгору та сказав:

— Гарна, добра дитино! Якийсь невідомий віщий голос говорить мені, що тебе жде велика слава. Будеш княгинею! А в твоїх ясних оченятах читаю, що будеш мудра та розумна.

Минули літа. Оля виросла.

Гаряче літо... Оля сидить перед хатою. Аж тут із села подруги йдуть до неї.

— Олю, Олечко, ходи з нами зілля збирати на Купала.

— Зілля на Купала? Ах, правда, треба йти.

Швидко зібралася. Пішли. Весело. Пісень співають купальських. Бо то вечір Купала святкуватимуть, багаття палити, танки купальські виводити.

А в лісі так гарно, на полянках стільки квіток!

Дівчата збирають зілля. Уже кожна має повний оберемок. Тоді стали плести віночки. Треба ж буде ввечері на воду пускати, своєї долі питати.

Гарно дівчатам у віночках. Мов русалки тії, пливуть високою квітчастою травою та проміж зелені кущі ліщини й калини червоної. А вже з усіх найкраща таки Ольга Перевізниківна. Дівчата так і звуть її княгинею своєю.

— Чуєте, дівчатка, — каже котрась, — хтось у ріг трубить...

Дівчата позривались з місць, наслухають...

А голос щораз голосніше чути...

— До нас наближається голос, — каже Ольга.

— Це по тебе, Олю, княгине наша, князь їде колісницею золотою, — каже жартом, із сміхом дзвінким, чорнява Калина.

— Також щось вигадали! — боронилася Оля.

Так розмовляли дівчата та нестямилися, як із-за куща лицар виїхав на сивому коні, увесь у зброї золотистій. Побачив дівчат і простісінько до них їде...

Дівчата, як побачили його, аж жахнули враз із дива дивного, а потім тікати хотіли.

Та лицар спинив їх:

— Не тікайте, дівчатка, я ж не вовк! Краще покажіть мені дорогу в оселю яку, де міг би я заночувати з дружиною[1] моєю...

— Там, за лісом, за рікою, село, — сказала Оля.

— Гаразд! Попровадьте ж нас, дівчата, — сказав інший лицар, бо тим часом більше лицарів виїхало на поляну...

І пустилися дівчата з купальським зіллям наперед, а лицарі за ними...

Незабаром над річкою стали. Річка була широка та глибока.

— Що це за ріка? — питає той лицар, що перший побачив дівчат.

— Річка Велика, — відповіла Ольга.

— Треба нам на другий берег перевезтися. Хто тут перевізник?

— Мій батько, — відповіла Ольга. — Та він тепер недужий, то я сама перевезу вас.

— Ти, кралечко, сама?! Гаразд, гарну перевізницю матиму! — сказав лицар.

Інші лицарі князем звали його.

І князь перший скочив у човен.

— Перевези першого мене! — сказав до Ольги.

— Добре, княже! — відповіла сміливо Ольга.

Вона веслує, а князь від неї очей не відірве. Розмову з нею завів, а наприкінці каже:

— Гарна й мудра ти дівчина! Заведи мене до хати твоїх батьків, я у вас ночуватиму.

Як усі перевезлися й пустилися в село, каже чорнява Калина до подруг:

— А що, не казала я, що це князь по Олю приїхав...

Оля не чула цього, бо повела князя до хати батьків своїх.

Князь мав їхати на другий день, та не поїхав. Ввечері взяв участь у купальських ігрищах. Вкінці сказав батькам Ольжиним:

— Батьку, ненько, дайте мені вашу Ольгу за жінку! Уже знаєте, хто я? Я київський князь — Ігор.

А старий Мирослав каже:

— Не сподівався й не мріяв я, княже, про таке щастя для нашої Олечки. Та коли така воля Божа та твоя, ласкавий і могутній княже, то віддамо тобі її. Бери її, Олю нашу, та зроби її щасливою.

А мати плакала слізьми радості.

Так Ольга Перевізниківна стала жінкою Ігоря, великого князя київського.


[1] Дружина — у Київській Русі збройний загін, що становив постійну військову силу князя і брав участь в управлінні князівством.

up


ПОРТФЕЛЬ — Усе для школи! :: 2018 рік.


Коментарі

Всього коментарів: 0