Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)

Крило

Вірш

І

Потяглися журавлі

вдалеч плавко.
Доганяв їх листопад за селом.
А один, як сирота,

гірко плакав
З перебитим у лікті крилом.
А ішов собі хлоп'як через луки.
Запримітив сірому здаля.
Він узяв, як дитину,

на руки
І додому приніс журавля.

Поселив за комодом в куточку.
(Звідти смішно стирчав йому ніс).
Мати вишила журавку сорочку.
Батько кеди з крамниці приніс.

Стало швидко крило заживати.
І, коли відгуляла зима.
Якось вийшов цибато із хати,
Стрепенувся, злетів

Похилився хлоп'як біля ґанку.
Від зажури ще більше змалів...
Коли це вересневого ранку
Повен двір прибуло журавлів!

Вийшов з гурту у кедах цибато
І сказав хлоп'яку:
- Не журись!
Щовесни прилітатиму, брате,
Бо крилом я до тебе приріс.

ІІ

Отак вони й росли, як близнюки.
Навчив журавлик хлопчика літати.
Коли село хилилося до сну,
Вони удвох виходили на луки,
І журавель розповідав малому
Про Африку, про Ніл і піраміди,
Що вельми схожі на стоги тутешні,
Про модно розфарбованих папуг,
Які по-людськи вміють говорити.
І ще про різні дива та дива,
Що і перо журавки не опише!
А потім над селом вони злітали,
І зорі їм ховалися під крила,
І так обом їм хороше було!
Незчулись, як хлоп'як закінчив школу,
І якось він надвечір у леваду
Прийшов не сам.

І журавель сказав їй:
«Щаслива ти. Достойна в тебе пара.
Я вас обох приймаю. І - люблю».

О, як утрьох їм високо літалось!
І так у світі хороше було!

III

А поруч жив сусіда-завидюх.
Стояла в нього на два ґанки хата.
Добра усякого - аж розпирало
Суцільний мур.
Лиш де-не-де у шпари
Вужами витикалися антени.

Дітей у нього не було.

Зате
Мав сад, задушений глухим парканом.
(Той сад здаля минали солов'ї).

Собаки не любили його, страх!
Тому й ходив завжди з ціпком дебелим,
А де ступав, - там не росла трава...

* * *

Якось опівночі петляв по луках;
Щось крадене за пазухою ніс.
Аж гульк - з туману виринула з'ява.
То був журавлик.

Він до чоловіка
За звичкою довірливо ішов.
(Бо думав же-людина)...

Зеленим люто засвітились очі:
«Ага, так ось хто вистежив мене?!
То на ж тобі!» - Ціпок зловісно свиснув.
І тільки зойк злетів. І... обірвавсь.

* * *

Ішов по луках весело юнак
На зустріч із своїм цибатим братом.
Та зопалу об щось м'яке спіткнувся.
Під ноги глянув - сполотнів, як місяць:
Лежав долілиць мертвий журавель.
Припав до нього

і сахнувся дико,
Коли у мертвім оці журавля,
Як в дзеркалі, своє лице угледів,
Що просто на очах старшо важко:
Одна по одній зморшки проступали,
Кришились зуби, западали щоки, -
І він ставав столітнім, древнім дідом.
А потім щось під серцем обірвалось,
І сич зареготав, як потурнак:
«Уже тобі ніколи не літати!»
Повів незрячим поглядом.

Нараз
Опікся оком об ціпок терновий -
І все до скрику зрозумів. Усе!

IV

Сусіда саме, приховавши кражу,
Уже до сну збиравсь.

Коли це
Примарно тихо прочинились двері,
І хтось нечутно перейшов поріг.
Він придивився - і здерев'янів:
Стояв юнак, сивіший від туману,
З обличчям сірим, як сира земля,
А з правого плеча звисало в нього
Замість руки надламане крило.
Повільно, ніби в напівзабутті,
Він лівою господарю простяг
Ціпок терновий... у крові по лікоть.
«Не я! - завив господар, наче вовк, -
Свят-свят, не я!!!» -

він кинувсь до дверей
І остовпів: як завше,

на колоду
Вони заперті наглухо були.
Нікого. Тихо-тихо, як у ямі...
Щовечора усі, як є, замки
Перевіряв руками і зубами,
Але щоразу, саме опівночі,
На роковім дванадцятім ударі
Незрима сила прохиляла двері,
І на порозі виростав юнак
З обличчям сірим, як сира земля,
Сивіший від туману.

А з плеча
Замість правиці

важко опадало
Крило.
Повільно, ніби в напівсні,
Лівицею господарю підносив
Ціпок терновий... у крові по лікоть...
Щоночі дядько, як у пастці вовк,
Метався, бився об замки пудові,
Нікого не знаходячи.

І врешті
Зламався, як ціпок... у лікті.

V

Одного дня, обходячи людей,
Поза хатами він прокравсь до суду
І, захлинаючись, шептав:
«Це я!
Це я... убив.

О, знову він іде
По мене, той...

з крилом замість руки!
Сховайте... А як треба - посадіть.
Та тільки ж не навсправжки,

а для ока.
Мо', пересиджу, доки т о й... забуде!»

* * *

Старий суддя замислено дививсь
Кудись далеко, може, аж... за Ельбу.
У нагородній планці ордени
На піджачку пліч-о-пліч спочивали.
Коли зарослий, вовкуватий дядько,
Як злодій, скрадливо переступив
Крутий поріг суворої кімнати, -
Криваво засвітились ордени,
Усі як с. А їх було дванадцять.
Суддя дививсь повз дядька. Говорив,
Мов сам до себе: «Бач, схотів чого:
В тюрмі сховатись. Пересидіть кару...
Не вийде, дядьку,
Ти таке вчинив,
Що і статті у кодексі немає,
За котрою судили б ми тебе.
Ти ж найсвятіше — небо,— дядьку, вбив.
А це вже вище від людського суду.
Хіба що совістю тебе скарать?
Так і її ти вже давно продав
Втридорога... із салом на базарі.
Ото хіба іще зостався страх.
То хай хоч страх тебе щодня вбиває:
Він, слава Богу, не підсудний нам!»

* * *

Потяглися журавлі вдалеч плавко.
Доганяв їх листопад за селом.
Тільки сивий чоловік тихо плакав,
Юний... сивий чоловік німо плакав
З перебитим у лікті крилом.

up


ПОРТФЕЛЬ — Усе для школи! :: 2018 рік.


Коментарі

Всього коментарів: 0