Тарас Бульба (сторінка 1)

І

«А повернися-но, сину! Ото кумедний ти який! Що це на вас за попівські підрясники? І отак усі ходять в академії?» Такими словами зустрів старий Бульба двох синів своїх, що вчилися в київській бурсі і приїхали додому до батька.

Сини його тільки що злізли з коней. Це були два дужі молодці, що дивилися ще спідлоба, як недавно випущені семінаристи. Міцні, здорові обличчя їх були вкриті першим пухом волосся, якого ще не торкалась бритва. Вони були дуже збентежені таким вітанням батька й стояли нерухомо, втупивши очі в землю

«Стійте, стійте! дайте мені роздивитися вас гарненько» казав далі він, повертаючи їх: «які ж довгі на вас свитки! оце свитки! таких свиток ще й на світі не було. А побіжи котрий-небудь з вас! я подивлюся, чи не гупнеться він на землю, заплутавшись у поли».

«Не смійся, не смійся, батьку!» сказав нарешті старший із них.

«Дивись ти, який пишний! а чого ж би й не сміятися?»

«Та так; хоч ти мені й батько, а як будеш сміятися, то, їй-богу, одлупцюю».

«Ах ти, сякий-такий сину! Як, батька?» сказав Тарас Бульба, відступивши з дива кілька кроків назад.

«Та хоч і батька. За кривду не подивлюся й не уважу нікому».

«Як же ти хочеш зо мною битися? хіба навкулачки?»

«Та вже чим доведеться».

«Ну, давай навкулачки!» казав Бульба, засукавши рукав: «подивлюся я, що за людина ти в кулаці!»

І батько з сином, замість привітання після давньої розлуки, почали садити один одному стусани і в боки, і в поперек, і в груди, то відступаючи, то знов наступаючи.

«Дивіться, люди добрі: здурів старий! зовсім з’їхав з глузду!» казала бліда, худорлява й добра мати їх, що стояла коло порога і не встигла ще обняти ненаглядних дітей своїх. «Діти приїхали додому, більше року їх не бачили, а він задумав не знать що: навкулачки битися!»

«Та він славно б’ється!» казав Бульба, спинившись. «Їй-богу, добре!» говорив він далі, трохи відстаючи: «так, що хоч би й не пробувати. Добрий буде козак! Ну, здоров, синку! почоломкаємось!” І батько з сином стали цілуватися. «Добре, синку! Ось так лупцюй кожного, як мене стусав: нікому не спускай! А все-таки на тобі кумедне вбрання, що це за мотузка висить? А ти, бельбасе, чого стоїш і руки спустив?» казав він, звертаючись до молодшого. «Чого ж ти, собачий сину, не відлупцюєш мене?

«Ото ще вигадав що!» казала мати, обіймаючи тимчасом молодшого. «І спаде ж у голову отаке, щоб дитина рідна била батька. Та чи й до того тепер: дитя молоде, проїхало таку путь, стомилося... (це дитя мало двадцять з чимось років і рівно сажень зросту), йому б тепер треба відпочити та попоїсти чого-небудь, а він примушує його битися!»

«Е, та ти мазунчик, як я бачу!» казав Бульба. «Не слухай, синку, матері: вона баба. Вона нічого не знає. Які вам пестощі? Ваші пестощі — чисте поле та добрий кінь; ось ваші пестощі. А бачите ось цю шаблю,— ось ваша мати! То все дурниці, чим набивають голови ваші: і академія, і всі ті книжки, букварі та філозофія, все це казна-що — я плював на все це!» Тут Бульба приточив таке слово, яке навіть не вживається в друкові. «А от, краще я вас на тому ж тижні виряджу на Запорожжя. От де наука, то наука! Там вам школа; там тільки наберетесь розуму».

«І всього тільки один тиждень бути їм дома?» говорила жалісно, з слізьми на очах, худорлява старенька мати. «І погуляти їм, бідним, не пощастить; не пощастить й дому рідного побачити, і мені не пощастить надивитися на них!»

«Годі, годі заводити, стара! Козак не на те, щоб морочитися з бабами. Ти б сховала їх обох собі під спідницю та й сиділа б на них, як на курячих яйцях. Іди, йди, та став нам мерщій на стіл усе, що є. Не треба пампушок, медівників, маковників та інших пундиків; тягни нам цілого барана, козу давай, меди сорокалітні! та горілки більше, не з вигадками горілки, з родзинками й усякими витребеньками, а чистої, пінної горілки, щоб грала й шипіла, як скажена».

Бульба повів синів своїх у світлицю, звідки швидко вибігло дві гарні дівчини, служниці, в червоному намисті, що прибирали кімнати. Вони, як видно, злякались приїзду паничів, що не любили попускати нікому, або ж просто хотіли додержати свого жіночого звичаю: скрикнути й кинутися прожогом, побачивши чоловіка, і потім довго затулятися з великого сорому рукавом. Світлиця була прибрана на смак того часу, про який живі натяки зосталися тільки в піснях та в народних думах, що їх уже не співають більше на Україні бородаті сліпі старці в супроводі тихого бринькання бандури перед народом, що обступав їх, на смак того бойового тяжкого часу, коли почали розігруватись сутички й битви на Україні за унію. Все було чисте, вимазане кольоровою глиною. На стінах шаблі, нагайки, сітки на птахів, неводи й рушниці, хитро оправлений ріг для пороху, золота уздечка на коня і пута з срібними бляхами. Вікна у світлиці були маленькі, з круглими тьмяними шибками, які трапляються нині тільки по старовинних церквах, крізь які інакше не можна було дивитись, як трохи піднявши насувну шибку. Навкруги вікон і дверей були червоні обводи. На полицях по кутках стояли глеки, сулії й пляшки з зеленого й синього скла, різьблені срібні кубки, позолочені чарки всякої роботи: венеційської, турецької, черкеської, занесені в світлицю Бульби всякими шляхами через треті й четверті руки, що було дуже звичайним у ті хвацькі часи. Берестові лави кругом усієї кімнати; величезний стіл під образами на покутті; широка піч з запічками, приступками й виступцями, викладена барвистими строкатими кахлями,— все це було дуже знайоме нашим двом молодцям, що приходили кожного року додому на вакаційний час, приходили тому, що не було ще в них коней, і тому, що не було в звичаї дозволяти школярам їздити верхи. У них були тільки довгі чуби, за які міг наскубти їх усякий козак, що носив зброю. Вже як випускали їх, Бульба послав їм з табуна свого пару молодих жеребців.

Бульба з нагоди приїзду синів звелів скликати всіх сотників і всю полкову старшину, хто тільки був на місці; і коли прийшли двоє з них та осаул Дмитро Товкач, старий його товариш, він їм гу ж мить показав синів, кажучи: «ось дивіться, які молодці! на Січ їх незабаром пошлю». Гості привітали й Бульбу і обох юнаків і сказали їм, що добре діло роблять і що нема кращої науки для юнака, як Запорозька Січ.

«Ну ж, пани-брати, сідай усяк, де кому краще, до столу. Ну, синки! насамперед вип’ємо горілки!» так говорив Бульба; «Боже благослови! Будьте здорові, синки: і ти, Остапе, і ти, Андрію! Дай же, боже, щоб вам на війні завжди щастило! щоб бусурменів били, і турків би били, і татарву били б; коли й ляхи почнуть щось проти віри нашої чинити, то й ляхів би били. Ну, підставляй свою чарку; що, добра горілка? А як по-латинському горілка? То ж то, синку, дурні були латинці: вони й не знали, чи є на світі горілка. Як, пак, того звали, що латинські вірші писав? Я грамоти тямлю не дуже, а тому й не знаю! Горацій[1], чи що?»

«Ач, який батько», подумав про себе старший син, Остап: «усе, старий собака, знає, а ще й прикидається».

«Я гадаю, архимандрит не давав вам і понюхати горілки», провадив далі Тарас: «а признайтеся, синки, дуже шмагали вас березовими та свіжим вишником по спині і по всьому, що є в козака? А може, як ви поробилися вже занадто розумні, то, може, й канчуками парили? Мабуть, не тільки по суботах, а діставалось і в середу, і в четверги?»

«Нема чого, батьку, згадувати, що було», відповів спокійно Остап, «що було, те загуло!»

«Нехай тепер спробує!» сказав Андрій: «нехай тепер хто-небудь тільки зачепить; ось нехай тільки навернеться тепер яка-небудь татарва, знатиме вона, що то за штука козацька шабля».

«Добре, синку! їй-богу, добре! Та коли на те пішло, то й я за вами їду! їй-богу, їду. Якого дідька мені тут ждати? щоб я став гречкосієм, домоводом, доглядати овець та свиней, та бабитися з жінкою? Та хай пропадуть вони: я козак, не хочу! То що з того, що нема війни? Я так поїду з вами на Запорожжя, погуляти; їй-богу, поїду!” І старий Бульба помалу гарячився, гарячився, нарешті розсердився зовсім, устав з-за столу і споважнішавши, тупнув ногою. «Завтра ж їдемо! навіщо відкладати? Якого дідька ми можемо тут висидіти? нащо нам ця хата? до чого нам усе це? нащо ці горшки?» сказавши це, він почав бити й жбурляти горшки та пляшки. Бідна старенька, звикнувши вже до таких вчинків свого чоловіка, сумно дивилася, сидячи на лаві. Вона не сміла нічого сказати; але почувши про таке страшне для неї вирішення, вона не могла вдержатись від сліз; глянула на дітей своїх, з якими загрожувала їй така скора розлука,— і ніхто б не міг описати всієї безмовної сили її горя, що, здавалося, тремтіла в очах її та в судорожно зціплених зубах. Бульба був упертий страшенно. Це був один із тих характерів, які могли виникнути тільки в тяжке XV століття в напівкочовому кутку Європи, коли вся південна первісна Росія, покинута своїми князями, була спустошена, випалена дощенту невпинними наскоками монгольських хижаків; коли, позбувшись хати й притулку, стала тут відважною людина; коли на пожарищах, перед грізними сусідами і повсякчасною небезпекою, селилась вона і звикала дивитися їм просто у вічі, відучившись знати, чи є якийсь страх у світі; коли бойовим полум’ям пойнявся здавна мирний слов’янський дух і завелося козацтво — широкий розгульний нахил руської натури, і коли всі надріччя, перевози, прибережні пологі й вигідні місця засіялися козаками, яким і ліку ніхто не знав, і сміливі товариші їх мали право відповідати султанові, що побажав знати про число їх: «хто їх знає! у нас їх розкидано по всьому степу: що байрак, то козак» (де маленький горбок, там уже й козак). Це було справді надзвичайне явище руської сили; його викресало з народних грудей кресало лиха. Замість колишніх уділів, дрібних городків, наповнених псарями й ловчими, замість ворогуючих і гендлюючих містами дрібних князів виникли грізні селища, курені й околиці[2], зв’язані спільною небезпекою й ненавистю проти нехристиянських хижаків. Уже відомо всім з історії, як їх повсякчасна боротьба і неспокійне життя врятували Європу від невпинних наскоків, що загрожували її зруйнувати. Королі польські, що опинилися замість удільних князів володарями цих просторих земель, хоч далекими і слабкими, зрозуміли значення козаків та вигоди від такого бойового сторожового життя. Вони заохочували їх і улесливо потурали цьому нахилові. Під їх далекою владою гетьмани, обрані з-поміж самих козаків, перетворили околиці й курені на полки та правильні округи. Це не було муштроване зібране військо, його б ніхто не побачив; але в разі війни й загального руху, за вісім днів, не більше, кожен з’являвся на коні при всій своїй зброї, діставши один тільки червонець плати від короля, і за два тижні набиралося таке військо, якого неспроможні були б набрати ніякі рекрутські набори. Кінчався похід, воїн ішов на луги й ниви, на дніпрові перевози, рибалив, торгував, варив пиво й був вільний козак. Тогочасні іноземці справедливо дивувалися толі з незвичайних здібностей його. Не було ремесла, якого б не знав козак: накурити горілки, злагодити воза, намолоти пороху, справити ковальську, слюсарську роботу, і, на додачу до того, гуляти напропале — пити й бенкетувати, як тільки може один руський,— все це було йому до снаги. Крім реєстрових[3], що вважали за обов’язок з’являтися під час війни, можна було всякий час при великій потребі, набрати цілі юрби охочекомонних: досить було тільки осавулам пройти по ринках і майданах усіх сіл та містечок і погукати на весь голос, ставши на воза: «Гей ви, пивники, броварники, годі вам пиво варити, та валятися по запічках, та годувати своїм ситим тілом мух! Рушайте слави рицарської й честі добувати! Ви, плугатарі, гречкосії, чабани, баболюби! годі вам за плугом ходити, та бруднити в землі свої жовті чоботи, та підлабузнюватись до жінок і губити силу рицарську! час добувати козацької слави!» І слова ці були як іскри, що падали на сухе дерево. Плугатар ламав свого плуга, броварі й пивовари кидали свої кадовби й розбивали бочки, ремісник і крамар слав до біса і ремесло й крамницю, бив горшки в хаті,— і все, що тільки було, сідало на коня. Одне слово, руська вдача дістала тут могутній, широкий розмах, дужий вияв. Тарас був один з корінних, старих полковників: весь був він створений для бойової тривоги й відзначався грубою щирістю своєї вдачі. Тоді вплив Польщі починав уже позначатися на руському дворянстві. Багато хто переймав уже польські звичаї, заводив розкоші, пишних слуг, соколів, ловчих, обіди, двори. Тарасові було це не до серця. Він любив просте життя козаків і пересварився з тими своїми товаришами, що схилялися до варшавського боку, називаючи їх холопами польських панів. Вічно невгамовний, він вважав себе законним оборонцем православ’я. Самоправно входив у села, де тільки скаржились на утиски орендарів та на додачу нового мита з диму[4]. Сам із своїми козаками чинив над ними розправу і поклав собі за правило, що в трьох випадках завжди слід узятися за шаблю, а саме: коли комісари[5] не поступилися в чомусь старшинам і стояли перед ними в шапках; коли знущалися з православ’я й не шанували звичаю предків, і, нарешті, коли вороги були бусурмени і турки, проти яких він вважав дозволеним у кожному випадку підняти зброю на славу християнства. Тепер він тішив себе заздалегідь думкою, як він з’явиться з двома синами своїми на Січ і скаже: «ось погляньте, яких я молодців привів до вас!», як покаже їх усім старим, загартованим в боях, товаришам, як подивиться на перші подвиги їх у військовій науці та бенкетуванні, яке вважав теж за одну з головних гідностей лицаря. Він спочатку хотів був вирядити їх самих, та коли побачив їх свіжість, рослість, могутню тілесну красу, спалахнув вояцький дух його, і він другого ж дня вирішив їхати з ними сам, хоч потребою для цього була єдина тільки уперта воля. Він уже клопотався і давав накази, вибирав коней і збрую для молодих синів, навідувався й до стайні, і до комор, відібрав слуг, що мали завтра з ними їхати. Осавулові Товкачу передав свою владу разом з твердим наказом прибути ту ж мить з усім полком, коли тільки він подасть із Січі яку-небудь вість. Хоч він був і на підпитку і в голові ще бродив хміль, одначе не забув нічого. Навіть дав наказ напоїти коней та насипати їм у ясла добірної й кращої пшениці, і прийшов зморений від своїх турбот.

«Ну, діти, тепер треба спати, а завтра будемо робити те, що бог дасть. Та не стели нам постелі. Нам не потрібна постіль! ми будемо спати на дворі».

Ніч ще тільки що оповила небо, але Бульба завжди лягав рано. Він розлігся на килимі, укрився баранячим кожухом, бо повітря вночі було холодне, та й Бульба любив укритися тепліше, коли був дома. Він скоро захропів, а за ним і весь двір. Все, що лежало по різних його кутках, захропло й заспівало; найперше заснув сторож, бо більше від усіх напився заради приїзду паничів. Сама бідна мати не спала. Вона припала до узголів’я любих синів своїх, що лежали поруч. Вона розчісувала гребінцем їх молоді, безладно покошлані кучері й змочувала їх слізьми. Вона дивилася на них уся, дивилася всіма почуттями, вся перетворилася в один погляд, і не могла надивитися. Вона вигодувала їх власною груддю; вона зростила, виплекала їх — і тільки на одну мить бачить їх перед собою. «Сини мої, сини мої милії що буде з вами? що жде вас?» казала вона, і сльози спинилися в зморшках, які змінили прекрасне колись її обличчя. Справді, вона була гідна жалю, як усяка жінка тих молодецьких часів. Вона мить тільки жила коханням, тільки в перший пал любощів, у перший пал молодощів, і вже суворий спокусник її покидав її для шаблі, для товаришів, для бенкетування. Вона бачила чоловіка на рік два, три дні, і потім кілька літ про нього не бувало й чутки. Та й коли бачилася з ним, коли вони жили вкупі, що за життя її було? Вона терпіла наруги, навіть побої; вона бачила пестощі, приділювані тільки з милості; вона була якась чудна істота в цьому зборищі безжонних лицарів, на яких розгульне Запорожжя накидало суворий колорит свій. Молодість без утіхи майнула перед нею, і її прекрасні свіжі щоки й перса без поцілунків одцвіли і вкрилися передчасними зморшками. Вся любов, всі почуття, все, що є ніжного й пристрасного в жінці, все обернулося в неї в саме материнське почуття. Вона з запалом, з пристрастю, з слізьми, як степова чайка, вилася над своїми дітьми. Її синів, її любих синів беруть від неї; беруть на те, щоб не побачити їх ніколи. Хто знає, може, в першім бою татарин постинає їм голови, і вона не буде знати, де лежать покинуті тіла їх, які розклює хижий подорожній птах, а за кожну краплю крові їх вона віддала б себе всю. Ридаючи, дивилася вона їм в очі, коли всемогутній сон починав уже склепляти їх, й думала: «а може, Бульба, прокинувшись, відкладе днів на два від’їзд; може, він задумав через те так скоро їхати, що багато випив».

Місяць з високостей неба давно вже осявав весь двір, повний сонних, густу купу верб і високий бур’ян, в якому потонув частокіл, що оточував двір. Вона все сиділа в головах любих синів своїх, ні на хвилину не зводила з них очей своїх і не думала про сон. Уже коні, чуючи світанок, всі полягали на траву й перестали їсти; верхнє листя верб почало шелестіти, і помалу лепетливий струмок спустився по ньому до самого низу. Вона просиділа до світу, зовсім не була втомлена і в душі бажала, щоб ніч протяглась якомога довше. З степу понеслось дзвінке іржання лошати; червоні смуги ясно блиснули на небі. Бульба раптом прокинувся й схопився. Він дуже добре пам’ятав усе, що наказував учора.

«Ну, хлопці, годі спати! пора! пора! Напійте коней! А де стара? (Так він звичайно називав жінку свою). Швидше, стара, готуй нам їсти: путь стелеться велика!»

Бідна старенька, позбавлена останньої надії, сумно подибала в хату. Тимчасом, як вона з слізьми готувала все, що треба до сніданку, Бульба роздавав свої накази; порався в стайні і сам вибирав для дітей своє найкраще вбрання. Бурсаки враз одмінилися: на них з’явились замість старих забруднених чобіт сап’янові червоні з срібними підковами; шаровари завширшки як Чорне море, з тисяччю складок та з зборами, перетяглися золотим очкуром; до очкура причеплені були довгі ремінці з китицями та іншими брязкотельцями для люльки. Жупан червоного кольору, сукна яркого, як огонь, підперезався поясом з візерунками; карбовані турецькі пістолі були засунуті за пояс, шабля брязкала по ногах. Їх обличчя, ще мало загорілі, здавалося, покращали й побілішали; молоді чорні вуса тепер якось яскравіше відтіняли білість їх і здоровий могутній цвіт молодості; вони були гарні під чорними смушевими шапками з золотим верхом. Бідна мати, як побачила їх, і слова не могла промовити, і сльози спинилися в очах її.

«Ну, сини, все готове! нема чого баритися!» промовив нарешті Бульба. «Тепер, за звичаєм християнським, треба перед дорогою всім сісти».

Всі посідали, навіть і хлопці, що стояли шанобливо коло дверей.

«Тепер благослови, мати, дітей своїх!» сказав Бульба: «моли бога, щоб вони воювали хоробро, боронили б завжди честь лицарську, щоб стояли завжди за віру христову, а як ні — нехай краще пропадуть, щоб і духу їх не було на світі. Підійдіть, діти, до матері: молитва материна і на воді і на землі рятує». Мати, слабка, як мати, обняла їх, вийняла два невеличкі образки, наділа їм, ридаючи, на шию. «Нехай боронить вас... божа мати... не забувайте, синки, матір вашу... пришліть хоч вісточку про себе...» Далі вона не могла говорити.

«Ну, ходімо, діти!» сказав Бульба. Біля ганку стояли осідлані коні. Бульба скочив на свого Чорта, що скажено рвонувся, почувши на собі двадцятипудовий тягар, бо Тарас був надзвичайно важкий і товстий. Коли побачила маги, що вже й сини її посідали на коней, вона кинулася до меншого, що в нього в рисах обличчя виявлялось більше якоїсь ніжності; вона схопила його за стремено, вона припала до сідла і, з розпачем в очах, де випускала його з рук своїх. Два дужих козаки взяли її обережно й занесли в хату Та коли виїхали вони за ворота, з усією легкістю дикої кози, невідповідно до її літ, вибігла вона за ворота, з незбагненною силою спинила коня й обняла одного з них з якоюсь несамовитою, безтямною палкістю; її знов одвели. Молоді козаки їхали смутно й стримували сльози, боячись батька, що й сам був теж трохи збентежений, хоч намагався того не виявляти. День був сірий; зелень блищала яскраво; птахи щебетали якось безладно. Вони, проїхавши, оглянулись назад: хутір їх начебто пішов у землю, тільки видно було над землею два димарі скромного їх будиночка та верхи дерев, по віттю яких вони лазили, як білки; ще стелився перед ними той луг, що по ньому вони могли пригадати всю історію життя, від літ, коли качалися по росяній траві його, до літ, коли вижидали в ньому чорнобриву козачку, яка боязко летіла через нього своїми свіжими бистрими ногами. Ось уже самий тільки журавель над криницею з прив’язаним угорі колесом з воза самотньо стирчить у небі; уже рівнина, що вони проїхали, здається здаля горою і все собою закрила. — Прощайте й дитинство, і грища, і все, і все!

II

Всі три верхівці їхали мовчки. Старий Тарас думав про давнє: перед ним проходила його молодість, його літа, по яких завжди плаче козак, який хотів би, щоб усе життя його була молодість. Він думав про те, кого він зустріне на Січі з своїх колишніх товаришів. Він лічив, хто вже помер, хто живий ще. Сльоза тихо крутилася на його зіниці, І посивіла голова його сумно похнюпилась.

Сини його поринули в інші думки. Але треба сказати більше про синів його. Їх віддали о дванадцятім році до київської академії, бо вся поважна старшина того часу вважала за доконечне — дати виховання своїм дітям, хоч робилося це на те, щоб потім зовсім забути його. Вони тоді були, як усі, хто вступав до бурси, дикі, виховані на волі, і там уже вони звичайно трохи шліфувалися та набирали чогось спільного, що робило їх схожими один на одного. Старший, Остап, почав з того свій шлях, що першого ще року втік. Його завернули, відшмагали тяжко й посадили за книжку. Чотири рази закопував він свого букваря в землю, і чотири рази, вибивши його немилосердно, купували йому нового. Та, безперечно, він би зробив те саме і вп’яте, коли б батько не дав йому урочистої обіцянки продержати його в монастирських служках цілих двадцять років і не заприсягнувся наперед, що він не побачить Запорожжя повік, якщо не вивчиться в академії всіх наук. Цікаво, що це говорив той самий Тарас Бульба, який лаяв усю вченість і радив, як ми вже бачили, дітям зовсім не цікавитись нею. З того часу Остап почав з надзвичайною старанністю сидіти за нудною книжкою и незабаром став поряд з кращими. Тодішній спосіб навчання страшенно розбігався з життям. Оті схоластичні, граматичні, риторичні й логічні тонкощі зовсім не торкалися часу, ніколи не застосовувалися й не повторювалися в житті. Ні до чого не могли приточити вони свого знання, хоч би навіть і менш схоластичного. Самі тодішні вчені більше ніж хто були неуки, бо зовсім були далекі від досвіду. А до того цей республіканський лад бурси, ця сила-силенна молодих, дужих, здорових людей, все це повинно було спонукати їх до діяльності зовсім поза їхньою шкільною наукою. Іноді погане харчування, іноді часті кари голодом, іноді численні потреби, що виникали в свіжому, здоровому, міцному юнакові, все це, з’єднавшись, породжувало в них ту промітність, яка потім розвивалася на Запорожжі. Голодна бурса гасала вулицями Києва й примушувала всіх бути обачними. Перекупки, сидячи на базарі, завжди затуляли руками своїми пироги, бублики, насіння гарбузове, як орлиці дітей своїх, коли тільки помічали де прохожого бурсака. Консул[6], що повинен був з обов’язку свого наглядати за підлеглими йому товаришами, мав такі страшенні кишені в своїх шароварах, що міг умістити туди всю крамницю перекупки, яка б заґавилась. Ця бурса становила зовсім опрічний світ: до кола вищого, яке складалося з польських та руських дворян, їх не допускали. Сам воєвода, Адам Кисіль[7], незважаючи на те, що він опікувався академією, не вводив їх до вищого товариства і наказував тримати їх суворіше. А втім, настанова ця була зовсім зайва, бо ректор і професори-ченці не жаліли лози й канчуків, і часто ліктори[8] з їх наказу шмагали своїх консулів так немилосердно, що ті кілька тижнів чухали свої шаровари. Багатьом з них це було зовсім нічого і здавалося мало чим міцнішим від доброї горілки з перцем; іншим, нарешті, дуже набридали такі безнастанні припарки, і вони тікали на Запорожжя, коли вміли знайти шлях та коли їх не перехоплювали на дорозі. Остап Бульба, хоч почав дуже старанно вчитися логіки і навіть богослов’я, ніяк не уникав безжальних різок. Природна річ, що все це мусило якось вплинути на характер і надати йому твердості, якою завжди визначались козаки. Остапа вважали завжди одним з найкращих товаришів. Він рідко верховодив іншими в зухвалих витівках — обнести чужий садок чи город, та зате він був завжди одним з перших, що приходили під прапор промітного бурсака, і ніколи ні в якому разі не виказував своїх товаришів; ніякі канчуки й різки не могли примусити його не зробити. Був він суворий до інших спокус, крім війни та веселої гульні; принаймні ніколи майже про інше не думав. Він був прямодушний з рівними. Він був добрий в такій мірі, в якій тільки можна було бути з такою вдачею і в тодішній час. Його щиро зворушили сльози бідної матері, і тільки не його бентежило й примушувало задумливо схилити голову.

Менший брат його, Андрій, мав почуття трохи живіші і якось більш розвинені. Учився він охочіше і без напруження, з яким звичайно береться до науки важка й сильна вдача. Він був вигадливіший, ніж його брат, частіше бував верховодою в досить небезпечних витівках, і часом з допомогою вигадливого розуму свого вмів викручуватися від кари, тоді ж як брат його, Остап, облишивши всяке старання, окидав з себе свитку й лягав долі, зовсім не думаючи про помилування. Він теж кипів жадобою подвигу, але разом з нею душа його була приступна й для інших почуттів. Потреба кохання спалахнула в ньому гостро, коли він перейшов за вісімнадцять років; жінка частіше почала уявлятися в гарячих мріях його; він, слухаючи філософські диспути, бачив її кожну мить, свіжу, чорнооку, ніжну; перед ним без упину мигтіли її яскраві, пругкі перса; ніжна, прекрасна, вся оголена рука; саме вбрання, що облипало її дівочі і разом могутні члени, пашіло в мріях його якимись несказанними любощами. Він ретельно приховував від своїх товаришів ці пориви пристрасної юнацької душі, бо в тодішній вік соромно і безчесно було думати козакові про жінку й кохання, не скуштувавши битви. Взагалі за останні роки він рідше бував верховодою якої-небудь ватаги, але частіше блукав один де-небудь у самої ньому закутку Києва, затопленому у вишневих садах, серед низеньких домиків, що принадно визирали на вулицю. Інколи він забирався й на вулицю аристократів у теперішньому старому Києві, де жили українські й польські дворяни, і де доми були побудовані з деякою вигадливістю. Одного разу, коли він заґавився, майже наїхав на нього ридван якогось польського пана, і візник з престрашними вусами, що сидів на передку, оперезав його досить ретельно бичем. Молодий бурсак скипів: з божевільною сміливістю ухопився він могутньою рукою своєю за заднє колесо й спинив ридван. Та кучер, побоюючись прочухана, стьобнув по конях, вони рвонули — і Андрій, на щастя, встигши одсмикнути руку, гепнувся на землю просто обличчям в болото. Надзвичайно дзвінкий і гармонійний сміх розлягся над ним. Він підвів очі й побачив коло вікна красуню, якої ще не бачив зроду: чорнооку й білу, як сніг, осяяний вранішнім рум’янцем сонця. Вона сміялася від усієї душі, і сміх надавав блискучої сили її сліпучій красі. Він оторопів. Він дивився на неї зовсім стерявшись, неуважно обтираючи з обличчя свого болото і ще більше замазуючись. Хто б вона була, ця красуня? Він хотів був дізнатися від двірні, що купою, в багатих убраннях, стояла за ворітьми, оточивши молодого бандуриста. Та двірня зняла сміх, побачивши його замазану пику, і не вшанувала його відповіддю. Нарешті, він дізнався, що це була дочка ковенського воєводи, що прибув на якийсь час до Києва. Наступної ж ночі, з властивою самим бурсакам зухвалістю, він проліз через частокіл до саду, виліз на дерево, що розкидалося гіллям аж на дах дому; з дерева переліз він на дах і через димар каміна пробрався просто в опочивальню красуні, яка в той час сиділа перед свічкою й виймала з вух своїх дорогі сережки. Прекрасна полячка так злякалася, побачивши раптом перед собою чоловіка, що не могла вимовити й слова; та коли примітила, що бурсак стояв, опустивши очі й не сміючи від побоювання й ворухнути рукою, коли впізнала в ньому того самого, що гупнувся перед її очима на вулиці, сміх знову опанував її. До того ж в рисах Андрієвих нічого не було страшного: він був дуже гарний із себе. Вона від душі сміялась і довго потішалася з нього. Красуня була легковажна, як полячка, але очі її, очі чудові, пронизливо-ясні, кидали погляд довгий, як постійність. Бурсак не міг поворушити рукою і був зв’язаний, як у мішку, коли дочка воєводи сміливо підійшла до нього, наділа йому на голову свою блискучу діадему, почепила на губи йому сережки й накинула на нього мережану прозору шемізетку[9] з фестонами, гаптованими золотом. Вона чепурила його і робила з ним тисячу всяких дурощів, з розв’язністю дитини, що нею відзначаються легковажні полячки і що нагнала на бідного бурсака ще більше збентеження. Він являв собою кумедну фігуру, роззявивши рота й дивлячись нерухомо в її сліпучі очі. Стукіт, що почувся в цей час коло дверей, злякав її. Вона звеліла йому сховатися під ліжко і, як тільки тривога минула, гукнула свою покоївку, полонену татарку, і наказала їй обережно вивести його в сад і звідти вирядити через огорожу. Та цим разом бурсак наш не так щасливо перебрався через огорожу; сторож, прокинувшись, добре-таки вдарив його по ногах, а двірня, збігшись, довго молотила його вже на вулиці, поки бистрі ноги не врятували його. Після цього проходити повз дім було дуже небезпечно, бо двірня у воєводи була дуже численна. Він зустрів її ще раз у костьолі: вона помітила його й дуже мило усміхнулась, як давньому знайомому; він бачив її мимохідь ще один раз, і після цього воєвода виїхав, і замість прекрасної чорноокої полячки виглядало з вікон якесь товсте обличчя. Ось про що думав Андрій, звісивши голову і втупивши очі в гриву коня свого.

А тимчасом степ давно вже взяв їх у свої зелені обійми, і висока трава, обступивши, сховала їх, і тільки козачі чорні шапки самі мигтіли між її колоссями.

«Е, е, е! Що ж це ви, хлопці, так притихли?» сказав нарешті Бульба, очутившись від своєї задуми: «Начебто які-небудь ченці! Ну, разом, всі думки до дідька! Беріть у зуби люльки та закуримо, та пришпоримо коней, та помчимо так, щоб і птах не вгнався за нами!»

І козаки, понагинавшись до коней, зникли в траві. Вже й чорних шапок стало не видно; самий тільки струмок стискуваної трави показував слід їх бистрого гону.

Сонце виглянуло давно на розчищеному небі і живущим теплодайним світлом своїм облило степ. Все, що смутного й сонного було на душі в козаків, вмить злетіло, серця їх стрепенулись, як птахи.

Степ що далі, то ставав прекрасніший. Тоді увесь південь, увесь той простір, що становить теперішню Новоросію, до самого Чорного моря, був зеленою, незайманою пустинею. Ніколи плуг не проходив по незмірних хвилях диких рослин. Самі тільки коні, ховаючись у них, як у лісі, толочили їх. Нічого в природі не могло бути кращого; вся поверхня землі являла собою зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони різних квітів. Крізь тонкі, високі стебла трави прозирали блакитні, сині й лилові волошки; жовтий дрок вискакував догори своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка зонтикуватими шапками рябіла на поверхні; занесений бозна-звідки колос пшениці наливався в гущині. Біля тонкого їх коріння шмигали куропатки, витягши свої шиї. Повітря було сповнене тисячами всякого пташиного свисту. В небі нерухомо стояли шуліки, розплатавши свої крила і непорушно затопивши очі свої в траву. Крик табуна диких гусей, що сунув стороною, одгукнувся бог знає в якому далекому озері. З трави здіймалася мірними вимахами чайка й розкішно купалася в синіх хвилях повітря; он вона зникла у високості і тільки мигтить одною чорною цяткою! он вона перевернулася крильми і блиснула проти сонця. Дідько вас бери, степи, які ви хороші!

Наші подорожні на кілька хвилин тільки зупинялись на обід, причому загін з десяти козаків, що їхав з ними, злазив з коней, одв’язував дерев’яні баклажки з горілкою та тикви, вживані замість посуду. Їли тільки хліб з салом чи коржі, пили тільки по одній чарці, єдино щоб підкріпитися, бо Тарас Бульба ніколи не дозволяв напиватися в дорозі, і правили далі путь до вечора. Увечері весь степ зовсім змінявся. Весь барвистий простір його охоплювався останнім яскравим відблиском сонця і поволі темнів так, що видно було, як тінь перебігала по ньому, і він ставав темно-зеленим: випари здіймалися густіше, кожна квітка, кожна травинка випускала амбру, і весь степ курів пахощами. По небу, блакитнувато-темному, наче велетенським пензлем, наляпані були широкі смуги з рожевого золота; зрідка біліли клаптями легкі й прозорі хмарки, й найсвіжіший, чарівний, як морські хвилі, вітерець тихо гойдався на верхівках трави і ледве торкався щік. Вся музика, що звучала вдень, стихала й замінялася іншою. Рябі ховрашки вилазили з нір своїх, ставали на задні лапки й висвистували на весь степ. Сюрчання коників чулося дужче. Часом чути було з якого-небудь самотнього озера крик лебедя, що сріблом відгукувався в повітрі Подорожні, спинившись серед полів, вибирали ночівлю; розкладали багаття й ставили на нього казан, в якому варили собі куліш; пара здіймалась і скісно парувала на повітрі. Повечерявши, козаки лягали спати, пустивши по траві спутаних коней своїх. Вони розлягалися на свитках. На них просто дивилися нічиї зорі. Вони чули своїм вухом весь незчисленний світ комах, яких повно було в траві, весь їх тріск, свист, стрекотіння, все це звучно лунало серед ночі, очищалося в свіжому повітрі і заколисувало дрімотний слух. А коли ж хто з них підводився і вставав на часинку, то йому здавався степ засіяним блискучими іскрами світляної черви. Іноді нічне небо в різних місцях освітлювалось далекою загравою від випалюваного по лугах та річках сухого очерету, і темний ключ лебедів, що летіли на північ, раптом освітлювався срібнорожевим світлом, і тоді здавалося, що червоні хустки літали по темному небу.

Подорожні їхали без будь-яких пригод. Ніде не траплялося їм дерев; все той самий безмежний, вільний, прекрасний степ. Часом тільки збоку синіли верхівки далекого лісу, що тягся по берегах Дніпра. Один тільки раз Тарас показав синам на маленьку цятку, що чорніла в далекій траві, сказавши: «дивіться, діти, он мчить татарин!» Маленька голівка з вусами втопила здаля просто в них вузенькі очі свої, понюхала повітря, як гончий собака, і, як сарна, зникла, побачивши, що козаків було тринадцять чоловік. «Ану, діти, спробуйте наздогнати татарина! І не пробуйте; довіку не спіймаєте: в нього кінь прудкіший за мого Чорта». Одначе ж Бульба вжив застережних заходів, побоюючись схованої де-небудь засідки. Вони примчали до невеличкої річки, званої Татаркою, що вливається в Дніпро, кинулись у воду з кіньми своїми і довго плили нею, щоб приховати свій слід, і тоді вже, вибравшись на берег, вони правили путь далі. Через три дні після цього вони були вже недалеко від місця, що було предметом їхньої подорожі. В повітрі раптом захолодало; вони почули близкість Дніпра. Он він виблискує в далині й темною смугою відділився від обрію. Він віяв холодними хвилями й стелився ближче, ближче й нарешті охопив половину всієї поверхні землі. Це було те місце Дніпра, де він, доти запертий порогами, брав-таки своє й шумів, як море, розлившись на волі, де кинуті в середину його острови витісняли його ще далі з берегів, і хвилі його слалися широко по землі, не натрапляючи ні на скелі, ні на гори. Козаки позлазили з коней своїх, зійшли на пором і через три години плавання були вже коло берегів острова Хортиці, де була тоді Січ, що так часто міняла свій осідок. Купа людей сварилась на березі з перевізниками. Козаки підпопружили коней. Тарас постатечнішав, затягнув на собі міцніше пояс і гордо провів рукою по вусах. Молоді сини його теж оглянули себе з ніг до голови з якимсь страхом і невиразною приємністю, і всі разом в’їхали в передмістя, що було за півверсти від Січі. При в’їзді їх оглушили п’ятдесят ковальських молотів, які били в 25 кузнях, укритих дерном і викопаних у землі. Дужі кожум’яки сиділи під дашками ганків на вулиці й м’яли своїми могутніми руками волячі шкури; крамарі під ятками сиділи з купами кременів, кресалами й порохом; вірменин порозвішував дорогі хустки; татарин повертав на рожнах баранячі котки з тістом[10], єврей, виставивши наперед свою голову, цідив з бочки горілку. Та перший, хто трапився їм назустріч, це був запорожець, що спав на самій середині дороги, розкинувши руки й ноги. Тарас Бульба не міг не спинитися й не помилуватися на нього.

«Ех, як важно вивернувся! Ху ти, яка пишна фігура!» казав він, спинивши коня. Справді, це була картина досить смілива: запорожець, як лев, простягся на дорозі; закинутий гордо чуб його захоплював на піваршина землі; шаровари з дорогого сукна були замазані дьогтем, щоб показати повну до них зневагу. Помилувавшись, Бульба пробирався далі тісною вулицею, що була захаращена майстровими, які тут-таки справляли ремесло своє, та людьми всіх націй, що наповнювали це передмістя Січі, яке було схоже на ярмарок і яке одягало й годувало Січ, що вміла тільки гуляти та палити з рушниць Нарешті вони минули передмістя й побачили кілька розкиданих куренів, укритих дерном, або, по-татарському, повстю. Деякі заставлені були гарматами. Ніде не видно було огорожі, або тих низеньких будиночків з піддашшями на низеньких дерев’яних стовпчиках, що були в передмісті. Невеликий вал та засіка[11], що їх зовсім ніхто не охороняв, свідчили про страшенну безтурботність. Кілька дужих запорожців, лежачи з люльками в зубах на самій дорозі, подивилися на них досить байдуже і не рушили з місця. Тарас обережно проїхав з синами проміж них, сказавши: «Здорові, були, панове!» — «Здорові були й ви!» відповідали запорожці. Скрізь по всьому полю мальовничими купками рябіли люди. З смаглявих облич видно було, що всі вони були загартовані в битвах, зазнали всяких знегод. Так ось вона, Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають усі ті горді й дужі, як леви! Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну! Подорожні виїхали на просторий майдан, де звичайно збиралася рада. На великій перекинутій бочці сидів запорожець без сорочки; він тримав її в руках і поволі зашивав на ній діри. Їм знову перегородила дорогу ціла юрба музик, в середині якої витанцьовував молодий запорожець, заламавши шапку чортом і підкинувши руки. Він кричав: «шпарче грайте, музики! Не жалій, Хомо, горілки православним християнам!» І Хома, з підбитим оком, міряв кожному, хто приставав до гурту, по величезному кухлю. Коло молодого запорожця четверо старих виробляли досить дрібно своїми ногами, кидалися, як вихор, набік, мало не на голову музикам, і раптом, присівши, неслися навприсядки й били круто й міцно своїми срібними підковами туго вбиту землю. Земля глухо гула на всю околицю, і в повітрі далеко лунали гопаки й тропаки, вибивані дзвінкими підковами чобіт. Та один жвавіше за всіх вигукував і летів слідом за іншими в танці. Чуприна маяла на вітрі, зовсім розхристані були дужі груди; теплий зимовий кожух був надітий у рукави, і піт градом лився з нього, як з відра. «Та скинь хоч кожуха!» сказав нарешті Тарас: «бачиш як парить».— «Не можна!» гукав запорожець. «А чого?» — «Не можна! в мене вже така натура: що скину, то проп’ю». А шапки вже давно не було на молодці, ні пояса на жупані, ні вишиваної хустки: все пішло, куди слід. Юрба дедалі росла; до танцюристів приставали інші, і не можна було бачити без внутрішнього зворушення, як усе садило танець, найвільніший, найнесамовитіший, який тільки бачив коли-небудь світ і який, за його могутніми вигадниками, названо козачком.

«Ех, якби не кінь!» гукнув Тарас: «пішов би, далебі, пішов би сам у танець». А тимчасом у юрбі стали стріватися й ушановані за заслуги всією Січчю сиві, старі чуби, що не раз бували старшинами. Тарас незабаром зустрів безліч знайомих облич. Остап та Андрій тільки й чули привітання: «А! це ти, Печерице! Здоров, Козолупе! Звідки бог несе тебе, Тарасе? Ти як сюди зайшов, Долото? Здоров, Кирдяго! Здоров, Густий! Чи думав я бачити тебе, Ремінь!» І витязі, що зібралися з усього розгульного світу східної Росії, цілувалися один з одним, і тут почались розпитування: «А що Касян? що Бородавка? що Колопер? що Підсишок?» і чув тільки на відповідь Бульба, що Бородавку повішено в Толопані, що з Колопера здерли шкуру під Кизикирменом, що Підсишкову голову посолено в бочці й відіслано в самий Царгород. Похилив голову старий Бульба і роздумливо говорив: «добрі були козаки!»

III

Вже з тиждень Тарас Бульба жив із синами своїми на Січі. Остап та Андрій мало цікавились військовою школою. Січ не любила завантажувати себе військовими вправами й гаяти час; юнацтво виховувалося й освічувалося в ній самим досвідом, в самому розпалі битв, які через те майже не припинялися. А в перервах козакам нудно було братися за вивчення якої-небудь дисципліни, крім хіба стрільби в ціль, та зрідка кінських перегонів і гонитви за звірем по степах і лугах; весь інший час ішов на гульбу — ознаку широкого розмаху душевної волі. Вся Січ становила собою незвичайне явище. Це було якесь безперервне бенкетування; бал, що почався галасливо і згубив кінець свій. Дехто ремісникував, інші держали крамнички й торгували; але більша частина гуляла з ранку до вечора, якщо в кишенях бряжчала можливість і здобуте добро не перейшло ще в руки крамарів та шинкарів. Це загальне бенкетування мало в собі щось чарівниче. Воно не було збіговищем гультяїв, що напивалися з горя; а було просто несамовитим розгуллям веселощів. Кожний, приходячи сюди, забував і кидав усе, що доги його цікавило. Він, можна сказати, плював на своє минуле й безжурно віддавався волі й товариству таких же, як сам, що не мали ні рідні, ні кутка, ні сім’ї, крім вільного неба й вічного бенкету душі своєї. Це утворювало ту несамовиту веселість, що не могла б народитися ні з якого іншого джерела. Розповіді й балачки серед юрби, яка ліниво відпочивала на землі, часто були такі смішні й дихали такою силою живого оповідання, що треба було мати всю холоднокровну зовнішність запорожця, щоб зберігати нерухомий вираз облич, не моргнувши навіть вусом — різка риса, якою відрізняється й досі від інших братів своїх південний росіянин. Веселість була п’яна, гомінка, а при всьому цьому це не був чорний шинок, де понуро спотворюючими веселощами туманить себе людина; це було тісне коло шкільних товаришів. Різниця була тільки та, що замість сидіння за указкою й ницих тлумачень учителя, вони вчиняли наскок на п’яти тисячах коней; замість лугу, де грають у м’яча, у них були невартовані, безтурботні кордони, перед якими татарин витикав швидко свою голову, і нерухомо, суворо дивився турок у зеленій чалмі своїй. Різниця та, що замість насильної волі, яка з’єднувала їх у школі, вони самі покинули батьків і матерів та повтікали з батьківських домівок; що тут були ті, в кого вже крутився коло шиї мотуз і хто замість блідої смерті побачив життя, і життя в усьому розгулі; що тут були ті, хто з благородного звичаю не міг втримати в кишені своїй копійки; що тут були ті, хто до цього часу червінця вважав за багатство, у кого з ласки орендарів-євреїв кишені можна було вивернути, зовсім не боячись що-небудь витрусити. Тут були всі бурсаки, що не витерпіли академічної лози і не винесли із школи ні однісінької букви; та разом з ними тут були й ті, які знали, що таке Горацій, Ціцерон[12] і римська республіка. Тут було багато тих офіцерів, які потім відзначалися в королівському війську; тут була безліч досвідчених партизанів, які мали благородне переконання мислити: що однаково, де воювати, аби тільки воювати, бо непристойно благородній людині бути без битви. Багато було й таких, які прийшли на Січ з тим, щоб потім сказати, що вони були на Січі і вже загартовані лицарі. Та кого тут не було? Ця чудна республіка була саме потребою того часу. Охочі до вояцького життя, до золотих кубків, пишної парчі, дукатів і реалів[13] повсякчас могли знайти собі тут роботу. Самі тільки прихильники жінок не могли знайти тут нічого, бо навіть на передмісті Січі не сміла показуватися жодна жінка.

Остапові й Андрієві здавалося надзвичайно дивним, що при них же приходило на Січ до гибелі народу, і хоч би хто-небудь спитав їх, звідки вони, хто вони і як їх звуть. Вони приходили сюди, нібито поверталися до своєї власної домівки, звідки тільки за годину перед тим вийшли. Прибулий з’являвся тільки до кошового[14], який звичайно казав: «Здоров будь, у Христа віруєш?» — «Вірую!» відповідав прибулий. «І в тройцю святу віруєш?» — «Вірую!» — «І до церкви ходиш?» — «Ходжу». — «Ану, перехрестись!» Прибулий хрестився. «Ну, добре!» відповідав кошовий: «іди ж до котрого сам знаєш куреня». На цьому й кінчалася вся церемонія. І вся Січ молилася в одній церкві й готова була боронити її до останньої краплі крові, хоч і чути не хотіла про піст та здержливість. Тільки спонукувані сильною корисливістю євреї, вірмени й татари насмілювалися жити й торгувати на передмісті, бо запорожці ніколи не любили торгуватися, а скільки рука вийняла з кишені грошей, стільки й платили. А втім, доля цих корисливих крамарів була дуже жалюгідна. Вони схожі були на тих, що селилися біля підніжжя Везувія, бо як тільки в запорожців не ставало грошей, то хвацькі хлопці розбивали їхні крамнички й брали завжди задарма. Січ складалася з шестидесяти з чимось куренів, що дуже схожі були на окремі незалежні республіки, а ще більше були схожі на школу й бурсу дітей, які живуть на всьому готовому. Ніхто нічим не заводився й не тримав при собі, все було на руках у курінного отамана, що за це звичайно звався батьком. У нього були на руках гроші, одежа, весь харч, саламаха, каша і навіть паливо; йому віддавали й гроші на схов. Часто виникала сварка в куренів з куренями, тоді справа ту ж мить доходила до бійки. Курені висипали на майдан і кулаками трощили один одному боки, аж поки одні подужували нарешті й брали гору, а тоді починалася гульня. Отака була та Січ, що мала стільки принад для молодих людей. Остап і Андрій кинулися з усією палкістю юнаків у це розгульне море й забули вмить і батьківську хату, і бурсу, і все, що хвилювало перше душу, і захопилися новим життям. Все цікавило їх: розгульні звичаї Січі й нескладна управа та закони, що здавалися їм іноді навіть занадто суворими в такій свавільній республіці. Коли козак прокрався, потяг яку-небудь дрібничку, це вважалося вже ганьбою для всього козацтва; його, як безчесного, прив’язували до ганебного стовпа і клали коло нього кия, яким кожен, хто проходив, мусив ударити його, аж поки таким способом не забивали його на смерть. Боржника, що не сплачував, приковували ланцюгом до гармати, де й повинен був він сидіти доти, доки хто-небудь із товаришів наважувався викупити його, заплативши за нього борг. Але найбільше справила враження на Андрія страшна кара, визначена за смертовбивство. Тут-таки при ньому викопали яму, спустили туди живого убійника й на нього поставили труну з тілом ним убитого, а потім обох засипали землею. Довго потім ввижався йому страшний обряд кари, і все уявлявся цей живим засипаний чоловік разом з жахливою труною.


[1] Горацій — славетний стародавній римський поет.

[2] Курені й околиці — частини запорозького війська.

[3] Реєстрові козаки — регулярне військо, заведене в списки (реєстри).

[4] Податок з кожного димаря.

[5] Польські наглядачі.

[6] Старший бурсак, який наглядав за своїми товаришами.

[7] Польський урядовець на Україні першої половини XVII в.

[8] Помічники консула.

[9] Пелеринка, накидка.

[10] Смажив на рожні баранячу голову в тісті.

[11] Засіка — навалені купами дерева.

[12] Ціцерон — стародавній римський оратор і письменник.

[13] Золоті монети.

[14] Кошовий — начальник коша (стану).

← Назад | Вперед →
up