Тевє-молочар (сторінка 2)

— Виходить, як у Біблії сказано: «Перисті, рябі і червоні» — тобто болячка на болячці, а на тій болячці ще й прищ.

— Ваша правда,— каже він,— реб Тев’є, маєте цілковиту рацію. Болячка, звісно, болячка, але прищ, ой, отой прищ ще гірший від болячки!..

Одне слово, ми отак помалу теревенили аж до пізньої ночі. Голова мені обертом ішла від його розповідей про дивовижні справи з тисячами карбованців, що летять вгору і вниз, і про мільйони Бродського... Мені потім цілу ніч плуталося в голові: Єгупець... золоті імперіали... Бродський... Менахем-Мендл з тещею... Лише вранці другого дня він набрався духу. В чім річ?

— Оскільки,— каже він мені,— у нас в Єгупці настає час, що гроші у великій пошані, а ціни на товари впали так, що далі нікуди, ви тепер маєте нагоду, реб Тев’є, заробити гарну копійчину, а мене,— каже він,— ви врятуєте, тобто ви просто можете мене воскресити, вирвати з пазурів смерті.

— Ти говориш, як хлопча,— відказую я йому,— гадаєш, певно, що в мене єгупецькі гроші, золоті імперіали? Дурненький,— кажу я,— чого мені бракує до мільйонів Бродського, було б добре, щоб ми вдвох заробили до Пасхи.

— Воно так,— каже він,— це я й сам знаю. Але ви гадаєте, що для цього треба мати багато грошей? Коли б ви,— каже,— дали мені тепер одну сотню, я б вам зробив з неї за три-чотири дні дві сотні, три сотні, шість сотень, сім сотень, а може, навіть і цілу тисячу!

— Дуже можливо,— кажу,— що буде, як у Біблії сказано: «Близько до заробітку і далеко від кишені». Але ж,— кажу,— про це можна було б говорити, якби було чим ризикувати. А коли немає тієї сотні, то виходить,— кажу,— що прийшов з батіжком і пішов з батіжком чи, інакше кажучи, як вкладеш хворобу, матимеш трясця.

— То пусте,— озивається він до мене.— Сотня у вас, реб Тев’є, ще знайдеться. При ваших заробітках та з вашим ім’ям, нівроку...

— Що з того,— кажу,— що є ім’я? Ім’я це, звичайно, гарна річ. Але, на жаль, я лишаюся з ім’ям, а гроші все-таки у Бродського. Коли хочеш,— кажу,— знати достеменно, то в мене набереться власного капіталу, може, з сотню карбованців і цією сотнею треба заткнути тисячу дірок: по-перше, видати заміж дочку...

— От бачите,— каже він,— про це ж таки йде мова! Бо коли ще ви матимете, реб Тев’є, таку нагоду вкласти одну сотню і дістати, як бог дасть, стільки, щоб вам,— каже,— вистачило і на посаг дочкам, і на дещо інше?

І почалися нові теревені на три-чотири години, щоб пояснити мені, як він робить з карбованця три, а з трьох десять.

— Насамперед,— каже він,— вносиш сотню і наказуєш купити десять штук,— я вже забув, як це зветься,— і чекаєш кілька днів, поки воно піднімається. Даєш тоді телеграму десь туди, щоб не продали і за всі гроші купили вдвічі більше, потім воно знову піднімається, даєш ще раз телеграму. Отак помалу кілька разів,— каже він,— аж поки з сотні стає дві, з двох — чотири, з чотирьох — вісім, з восьми — шістнадцять, таки просто чудеса, та й годі! Є,— каже,— в Єгупці такі, що оце тільки нещодавно ходили без чобіт, були маклерами, прикажчиками, попихачами, а тепер вони мають свої власні кам’яні будинки, а жінки їхні мають клопіт з шлунками — їздять за кордон лікуватися... А самі вони мчать по Єгупцю у каретах з гумовими шинами — геть з дороги, голото! — і вже не впізнають знайомих!..

Одне слово, чого там довго розводитись? Він мене добре розворушив, і я таки розпалився. «Мало що буває,— думаю я собі,— може, він мій добрий ангел? Адже ж я чую скрізь, що в Єгупці люди багатіють, маючи тільки десять пальців і нічого більше,— то чим я гірший від них? Він, здається, не брехун, щоб вигадувати такі чудеса. Може, справді,— думаю собі,— воно повернеться, як то кажуть, на добре, і Тев’є хоча б на старості літ здихається злиднів? Доки, справді, можна, скажіть, будь ласка, так тяжко працювати, поневірятися. Удень і вночі тільки коло підводи і тільки сир та масло. Час уже тобі, Тев’є,— звертаюсь сам до себе,— відпочити трохи, бути хазяїном між хазяїнами, ходити до синагоги, читати книжки. Ну, а що, коли, боронь боже, справа обернеться не так, і ми з’їмо облизня, тобто вхопимо шилом патоки? Але ж чому не сподіватися, що все буде гаразд?

— Га? Що ти скажеш? — звертаюсь я до своєї старої.— Як тобі подобається, Голдо, його план?

— Що мені,— відповідає вона,— на це казати? Я знаю, що Менахем-Мендл, крий боже, неабихто, щоб хотів у тебе видурити гроші. Він, боронь боже, не з кравців і не з шевців! У нього дуже порядний батько, а дід,— каже вона,— був неабиякою людиною, дні і ночі сидів над книгами, дарма що сліпий, і вивчав святе письмо. А бабка Цейтл, хай царствує, теж була не простого роду...

— Приший кобилі хвіст,— кажу я.— Тут про діло йдеться, а вона встряла з своєю бабкою Цейтл, яка пекла добрі медяники, та з своїм дідом, який «душу втопив у чарці...» Баба лишається бабою. Недаремно,— кажу,— цар Соломон об’їздив цілий світ і не знайшов жодної жінки з клепкою в голові...

Одним словом, умовились, що ми стаємо компаньйонами: я вкладаю гроші, а Менахем-Мендл — розум, і все, що бог дасть, навпіл.

— Вірте мені,— каже він,— я з вами, реб Тев’є, бог дасть, поведуся чесно — чесніше не може бути. Я, з божої ласки, вам даватиму гроші, і гроші, і гроші.

— Амінь, дай боже і вам так само,— кажу я,— щоб усе було, як ти кажеш. Але одного,— кажу,— не розумію: де Рим, а де Крим? Я тут, ти — там. Гроші,— кажу,— це ж тонка матерія, розумієш. Не ображайся,— кажу,— я тут, крий боже, нічого образливого не маю на думці. Просто, як сказав колись Авраам: «Хто плачучи посіє, той з піснею пожне»[1],— краще наперед усе обговорити, ніж потім сльози лити...

— О! — відповідає він.— Може, ви гадаєте, що треба розписатися на папері? З превеликою охотою!

— А втім,— кажу я,— коли зміркувати як слід, то обоє рябоє: одно з двох, якщо ти схочеш мене зарізати, чим мені допоможе папір? «Не миша злодій, а нора»,— не вексель платить, а людина. А коли вже я ступив на слизьке однією ногою, доведеться ступити й другою.

— Можете мені повірити, реб Тев’є,— каже він,— богом присягаюсь перед вами, що я говорю без хитрощів, не хочу видурити у вас гроші, а маю намір повестися з вами сумлінно і чесно, ділитися пополам, нарівно, кожному однакову частку, половину мені, половину вам, мені сотню, вам сотню, мені дві сотні, вам дві сотні, мені три сотні, вам три сотні, мені чотири сотні, вам чотири сотні, мені тисячу, вам тисячу...

Одним словом, я витяг мої грошики, тричі перелічив, руки в мене при цьому добре трусилися, покликав стару мою у свідки, ще раз пояснив йому, які це тяжко загорьовані гроші, і віддав їх Менахем-Мендлові, зашив їх йому у бічну кишеню, щоб у нього, крий боже, не поцупив хто, умовився з ним, що не пізніше як через тиждень він обов’язково повинен мені відписати листа про все докладно, і попрощався з ним любенько, гарненько, розцілувався дуже приязно, як звичайно ведеться між родичами. Лишившись сам після його від’їзду, я знову почав марити: в голові снувалися різні думки і сни наяву, та ще які солодкі сни, і хотілося мені, щоб вони тривали вічно, ніколи не кінчалися. Мені уявлявся посеред міста великий будинок, під залізним дахом, із стайнями, хлівами, коморами, стодолами і повітками, сповненими всякого добра. Хазяйка з в’язкою ключів порається в хаті; це моя жінка Голда — не впізнати її, слово честі: вона набула зовсім іншого вигляду, вигляду багатійки з подвійним підборіддям і з разком перлів на шиї; вона пиндючиться і лає покоївок на всі заставки. Діти мої крутяться навколо неї, всі в святковому одязі, нічого не роблять, за холодну воду не беруться. На подвір’ї повно курей, гусей і качок. В хаті охайно, аж блищить, у печі палає вогонь, вариться вечеря, а самовар парує як скажений! За столом на покуті сидить сам хазяїн, Тев’є, у халаті, в ярмулці, навколо нього розсілися найповажніші хазяїни міста і підлещуються до нього! «Дозвольте, реб Тев’є...», «Не гнівайтесь, реб Тев’є...» «Ай,— думаю собі при цьому,— стокрот болячок отим грошам!»

— Кого ти лаєш? — запитує мене моя Голда.

— Нікого,— відповідаю,— я трохи замислився, всякі там думки, мрії, позаторішній сніг... Скажи мені, Голдо-серце,— звертаюсь я до неї,— чи не знаєш ти, чим торгує твій родич,— це я Менахем-Мендла маю на увазі.

— Отакої! Все, що мені снилося лихого,— каже вона,— цієї ночі, і минулої ночі, і протягом цілого року, нехай окошиться на головах моїх ворогів! Подумай сам,— каже вона,— ти ж просидів з людиною цілу добу і без угаву розмовляв з ним, а тепер запитуєш у мене, чим він торгує? Адже ж ви вдвох,— каже вона,— зробили якесь діло чи ні?

— Так,— кажу,— зробили, але що саме зробили — я не знаю, хоч убий мене! Немає, розумієш ти, за що вхопитися. Проте,— кажу,— це нічого не важить, ти тільки не журись, дружино моя, мені віщує серце на добре, ми, бог дасть, так мені здається, заробимо, і чимало — отже, скажи амінь і готуй вечерю!

Одним словом, минає тиждень, і два, і три — ані рядочка від мого компаньйона! Я зовсім розгубився і не знаю, що думати. «Не може цього бути,— думаю собі,— щоб він просто так забув написати. Адже він дуже добре знає, як ми тут видивляємо очі». А далі майнула така думка: «Що я йому зроблю, коли він там знімає всі вершки для себе, а мені скаже, що нічого не заробив? Позивай його тоді до рабина! А втім, це все-таки неймовірно,— заспокоюю сам себе.— Де це чувано?.. Я повівся з ним, як з рідною людиною — щоб мені справдилось те, що я йому зичу,— невже він мені підкладе таку свиню?» Але тут майнула нова думка: «Кат його бери, цей зиск, я вже не хочу заробітку! Дай боже, щоб хоч гроші були цілі!» І від жаху мене проймає холод. «Старий дурню! — кажу я собі.— Думкою багатів, телепню ти, осел з курячим мозком! За ці сто карбованців купив би собі краще добрих коней і візок змінив би на бричку з ресорами...»

— Тев’є, чом ти ні про що не думаєш? — звертається до мене моя жінка.

— Як то,— кажу,— не думаю? Голова мені мало не лусне від думок, а вона питає, чом я не думаю!

— Певно,— каже вона,— з ним щось у дорозі скоїлось: або грабіжники,— каже вона,— напали на нього і обібрали до нитки, або він, крий боже, захворів, або зовсім, хай бог милує, помер.

— Що ще,— кажу,— вигадаєш, серце моє? Ось маєш, доброго дива якихось розбійників вигадала! — А сам думаю собі: «Мало що з людиною може часом трапитися в дорозі?» — Ти любиш,— кажу я їй,— дружино моя, завжди тлумачити все на гірше!

— У нього,— каже вона,— вся сім’я така: мати його — хай заступницею буде за нас на тому світі — нещодавно померла зовсім молодою. І три сестри були в нього, нехай в раю спочивають, то одна ще дівчиною померла, друга встигла вийти заміж, але застудилась у лазні і померла, а третя одразу після перших пологів збожеволіла, мучилась, мучилась і померла...

— Померли, царство їм небесне,— кажу я.— Ми всі, Голдо, помремо. Людина подібна до столяра: столяр живе, живе і помирає, і так само людина живе і помирає.

Одне слово, ми вирішили, що я поїду до Єгупця. За цей час зібралося трохи сиру, сметани, масла — все першого сорту. Я запріг коня — і гайда до міста. Їду собі, звичайно, засмучений; на серці, самі розумієте, гірко; у лісі ані живої душі, а думки буяють, і уявляється мені різне. «От цікаво буде,— думаю собі,— коли приїду і почну розпитувати про мого зайду, а мені скажуть: «Менахем-Мендл? Те-те-те! Дуже в пір’я вбився, високо піднявся, має власний будинок, їздить у каретах, його й не впізнати!» Набираюся духу і подаюсь до нього просто в хату. «Тпру! — зупиняють мене ще перед дверима і штурхають мене ліктем у груди.— Не пхайтеся так, дядьку, тут не пхаються».— «Я родич,— кажу,— моя жінка троюрідна внучка його бабки».— «З чим і вітаємо вас,— відповідають мені,— дуже приємно. Проте,— кажуть вони,— можете трохи почекати отут, коло дверей, вам це не зашкодить...» Я здогадуюсь, що треба щось сунути в руку, як то кажуть, не підмажеш — не поїдеш, і подаюся після цього сходами просто до нього. «Доброго ранку,— кажу йому,— реб Менахем-Мендл!» Та де там! «Ні гласу, ні мови...» — він мене зовсім не впізнає! «Що вам треба?» — звертається він до мене. Я майже непритомнію. «Як то,— кажу,— ви, пане, вже не впізнаєте родича? Тев’є звусь я!» — «Га? — мовить він.— Тев’є? Здається, знайоме ім’я...» — «Знайоме? — кажу я йому.— Може, вам знайомі млинці моєї жінки? Пригадайте лишень її книші, вергуни, галушки...» Але слідом за цим мені уявляється зовсім протилежна картина: я заходжу до Менахем-Мендла, а він зустрічає мене з великою пошаною. «О, гість! Диви-но, який гість! Сідайте, реб Тев’є! Що поробляєте, як ся має ваша жінка? Я вже давно виглядаю вас, хочу з вами розрахуватись.— І він насипає мені повну шапку золотих імперіалів.— Це,— каже він,— заробіток, а капітал лишається капіталом. Скільки заробимо, поділимо пополам, нарівно, половину мені, половину вам, мені сотню, вам сотню, мені двісті, вам двісті, мені триста, вам триста, мені чотириста, вам чотириста».

Замріявшись, я задрімав і не помітив, як моя кобила збилася з дороги, зачепила візком за дерево, і мене чимсь ударило ззаду так, що аж іскри посипалися з очей. «Це на добре,— кажу я собі,— хвалити бога, що хоч не зламалася вісь...»

Одним словом, приїхавши до Єгупця і перш за все спродавши швидко і легко, як звичайно, свій товар, подаюся шукати Менахем-Мендла. Тиняюсь містом годину, і дві, і три — немає, не бачу його ніде! Починаю зупиняти людей, розпитувати:

— Чи не чули ви, чи не бачили такого чоловіка, що прозивається Менахем-Мендлом?

— Що його звуть Менахем-Мендл, цього ще замало,— кажуть вони,— Менахем-Мендлів на світі є багато.

— Ви, певно, маєте на увазі,— кажу,— його прізвище? Хоч убийте мене, не знаю. Якщо сказати вам щиру правду, то його вдома у Касрилівці звуть за ім’ям його тещі, Менахем-Мендл Леї-Двосин. Але чого вам більше,— кажу,— його тесть уже зовсім літня людина, та й він прозивається за її ім’ям: Борух-Герш Леї-Двосин. І навіть сама вона — Лея-Двося — теж прозивається Лея-Двося Боруха-Герша Леї-Двосиного... Тепер ви вже розумієте?

— Розуміємо,— кажуть вони,— але цього все-таки ще не досить. Що він робить,— питають вони,— коло чого порається оцей ваш Менахем-Мендл?

— Коло чого порається? — перепитую я.— Він торгує золотими імперіалами, у нього є якісь «бес-мес», «потивілов», він дає телеграми десь туди до Петербурга, до Варшави...

— Га?! — вигукують вони і за боки беруться від сміху.— Ви, мабуть, маєте на увазі того Менахем-Мендла, що торгує заячим молоком? Перейдіть, будь ласка,— кажуть вони,— туди, на той бік. Там бігає багато зайців, і ваш теж серед них...

«Що далі живеш, то більш їси і більше досвіду набираєш,— думаю собі.— Ось маєш якихось зайців, заяче молоко!»

Переходжу туди, на другий тротуар,— людей, нівроку, як на ярмарку. Тиск великий, насилу протовпився! Бігають як скажені, той сюди, той туди. Наскакують один на одного, точнісінько як божевільні. Галасують, репетують, вимахують руками: «Потивіло...», «Піймав на слові...», «Ткнув завдаток...», «Як сказав, то не викручуйся...», «Чухатиметься...», «Мені належить куртаж...», «Ти страшенний крутій», «Я тобі голову потрощу...», «Плюнь йому межи очі...», «Диви-но, як розрюмсався...», «Теж мені спекулянт...», «Банкрот!», «Лакуза!», «Сто сот чортів!..» Ще слово — і почнеться бійка. «Утікай, Тев’є,— кажу я собі,— а то спіймаєш ляпаса! Ну-ну,— міркую собі,— бог наш батько, Шмуль-Шмелька його слуга, Єгупець — місто, а Менахем-Мендл — загрібач золота! Отут,— думаю,— шукають щастя, ловлять золоті імперіали? Оце зветься у них робити діла? Лишенько тобі, Тев’є, з твоїми ділами!»

Одним словом, зупиняюсь перед великою вітриною, де виставлено силу-силенну штанів, і раптом бачу у шибці відображення мого ділка. Серце в грудях увірвалось мені, коли я його побачив. Просто в очах потемніло! Щоб усі наші вороги мали такий вигляд, як Менахем-Мендл. Де поділася капота? Де чоботи? А лице! Матінко рідна! З далеко кращим лицем кладуть у домовину. «Ну, Тев’є, ти ускочив по самі вуха,— думаю собі,— можеш попрощатись із своїми грошенятами. Це вже, як то кажуть, «ні ведмедів, ані лісу»,— ні товару, ні грошей, самі сльози...»

Він і собі, мабуть, теж дуже розгубився, бо ми обидва стали, ніби прикуті до місця, слова не могли вимовити і тільки дивилися й дивилися, мов ті півні, один одному в вічі, наче кажучи: «Бідні й нещасні ми! Тепер можемо удвох взяти торби і піти попідвіконню!..»

— Реб Тев’є,— звертається він до мене тихенько, ледве чутно, а сльози душать його.— Реб Тев’є! Без талану — чуєте? — краще на світ не родитись! Ніж так жити,— каже він,— нехай би вже повісили мене, четвертували!

І більше не може слова вимовити.

— Авжеж,— кажу,— ти вартий, Менахем-Мендл, за таку справу, щоб тебе поклали отут посеред Єгупця і привселюдно відлупцювали так, щоб ти побачив свою бабку Цейтл з того світу. Подумай тільки,— кажу,— що ти наробив! Ти занапастив,— кажу,— повну хату живих істот, нещасних, ні в чому не винних ні перед богом, ані перед людьми, без ножа зарізав! Ґвалт,— кажу,— з чим я тепер додому навернусь до своєї жінки і дітей? Ну, скажи сам, гицелю ти, розбійнику, душогубе!..

— Ваша правда,— відказує він мені, притулившись до стіни,— ваша правда, реб Тев’є, Господь тому свідок.

— Пекла,— кажу,— дурню ти, пекла мало для тебе!

— Ваша правда,— каже він знову,— реб Тев’є, ваша правда, Господь тому свідок. Ніж таке життя,— каже він,— ніж отак жити, реб Тев’є...— і опускає голову...

Дивлюся на нього, бідолаху, як він ото стоїть, похнюпившись, спершись об стіну, зсунувши шапку набік, і кожне його зітхання, кожний стогін крає мені серце.

— Проте,— кажу,— якщо зміркувати, то виходить, що ти не дуже-то й винний. Бо коли розглянути справу всебічно, то навряд чи ти мав якийсь лихий намір,— це ж дурниця: ти був,— кажу,— компаньйоном нарівні зі мною. Я вклав гроші, а ти дав свій розум, лихо мені! Ти сподівався, безперечно, як то кажуть, на краще, а не на гірше. А що це виявилося химерою? Мабуть, не судилося нам. Сказано-бо: «Не вихваляйся завтрашнім днем»,— людина планує, а Господь руйнує. Маєш, дурненький, доказ,— кажу,— ось, наприклад, моє ремесло. Здається, цілком певне діло? Проте, коли мені минулої осені судилося,— кажу,— то в мене здохла корова. Якби її зарізати на м’ясо, і тоді мав би я за неї п’ятдесят карбованців,— і одразу ж, слідом за цією коровою, здохла ще й червона телиця, якої не віддав би і за двадцять карбованців. Не допоміг мені тоді весь мій розум. Коли не щастить,— кажу,— то хоч ґвалт кричи! Я не хочу допитуватися в тебе,— кажу,— де мої гроші. Я вже сам розумію, де вони поділися, мої тяжко загорьовані гроші, лишенько мені! Вони пропали,— кажу,— десь на заячому молоці, на позаторішньому снігу. А хто винен, коли не я сам, що піддався твоїм умовлянням і заморочив собі голову легкими заробітками, надхмарними замками, казна-чим? Гроші, братику, треба,— кажу,— заробити кривавим потом, мозолі натерти! Бити треба тебе, Тев’є, лупцювати дрючком, як Сидорову козу!! Але дарма! Кричи, хоч лусни! Розум і каяття — ці дві речі завжди приходять занадто пізно. Не судилося,— кажу,— Тев’єві стати багатієм, як каже мій сусід Іван: «Не було в Микити грошей і не буде». Мабуть,— кажу,— так Господь судив. Бог дав, бог і взяв... Ходім, небораче, візьмемо,— кажу,— по чарці!..

 

Отак, пане Шолом-Алейхем, всі мої золоті мрії кінчилися пшиком! Ви, може, думаєте, я дуже близько взяв до серця те, що втратив свої грошенята? Повірте, що ні! Ми ж знаємо, як сказав Господь у святому письмі: «Срібло і золото мені належить»,— гроші — це ніщо, грязь! Головне — людина, тобто, щоб людина була людиною. Але що ж тоді мені так дошкулило? Те, що чудесний сон, химера вітром розвіялися. Мені хотілося, ой, як хотілося бути багатієм, хоч би на часинку!

Але нічого не вдієш! Як сказано у нас: «Проти волі живеш»,— і проти волі стоптуєш пару чобіт. Ти, Тев’є, каже бог, повинен мати на думці сир і масло, а не химери. Скажете, а як же надії, сподівання? Дивна річ, чим більше горя, тим кращі надії, чим більше злиднів, тим палкіші сподівання. Маєте доказ... Але мені здається, що я сьогодні трохи забалакався. Час уже поїхати, подбати про справи, бо, як то кажуть: «Всі люди облудні»,— тобто кожен має свою болячку! Бувайте здорові, і нехай вам добре ведеться!

Теперішні діти

От ви кажете: теперішні діти. «Синів ростив я і виховував...» — народжуй їх, поневіряйся, віддавай їм усі сили, працюй, як віл, день і ніч, і чого, скажіть, будь ласка? Думаєш собі, може, так, а може, так, кожен згідно з своїм розумом і достатком. До Бродського в родичі я, звичайно, не набиваюсь, але зовсім прибіднюватись мені не доводиться, бо сам я, слово честі, не простого роду, і походимо ми, як моя дружина, дай їй боже здоров’я, каже,— теж не з кравців і не з шевців. От я собі гадав, що з дочками своїми не осоромлюсь. Чому, питаєте? Поперше, мене Господь благословив вродливими дочками. А вродливе обличчя — це ж ви самі кажете,— половина посагу. По-друге, я ж тепер, хвалити бога, не той Тев’є, що колись. Я можу дозволити собі вибрати для них найкращих женихів навіть у Єгупці. Чи не так? Але ж ми маємо бога на світі, господа всеблагого і милостивого, який являє свої великі чудеса і кидає мене в холод і в жар, угору і вниз. Він і каже мені: «Тев’є, не забивай собі голову дурницями, і нехай все ведеться, як велося!..» Тепер послухайте, що трапляється на цьому світі. І з ким? З небораком Тев’є.

Одне слово, навіщо довго розводитись? Ви, мабуть, пам’ятаєте, що мене недавно спіткало,— хай бог боронить усіх нас надалі від такого,— оту лиху пригоду з моїм родичем Менахем-Мендлом, побий його нечиста сила. Пам’ятаєте, як ми щасливо торгували в Єгупці золотими імперіалами і потивілівськими акціями,— моїм ворогам бажаю такі успіхи! Я тоді не тямився від горя, рвав на собі волосся. Гадав, що вже по всьому, кінець Тев’є, кінець молочарству!

— Дурню ти! — каже мені одного разу моя стара.— Годі журитися, горю цим не зарадиш! Ти тільки занапастиш себе — і край. Вважай, що розбійники напали на нас і пограбували... Піди краще,— каже вона,— до Анатівки, до м’ясника Лейзер-Волфа, він переказував, що ти йому дуже потрібний.

— А чого він хоче? Нащо я йому так терміново здався? Якщо він має на думці,— кажу,— вимантачити нашу муругу корову, то нехай краще візьме дрючка і виб’є з голови цю думку.

— Овва! — відповідає мені вона.— Можна подумати, що ми маємо від цієї корови багато молока, сиру та масла?

— Не в цьому річ,— кажу.— По-перше, шкода віддавати на заріз боже створіння. У нас сказано в святій Біблії...

— Облиш Біблію, Тев’є! Цілий світ знає, що ти людина вчена. Послухайся мене, своєї жінки, піди до Лейзер-Волфа. Щочетверга, коли наша Цейтл приходить до нього в ятку по м’ясо, він їй спокою не дає: «Перекажи,— каже,— татові, щоб прийшов. Він мені дуже потрібний...»

Одне слово, треба, як то кажуть, іноді послухатись і жінки. Пішов я до Лейзер-Волфа в Анатівку, верст зо три від нас, і не застав його дома.

— Куди ж він пішов? — запитую у кирпатої тітки, що порається в хаті.

— У бойню,— відказує кирпата,— там ріжуть вола з самого ранку. Він, мабуть, уже скоро повернеться...

Я вирішив почекати. Тиняюсь по хаті, оглядаю Лейзер-Волфове хазяйство. Нівроку, дай боже всім моїм друзям таке добро: шафа, повна мідного посуду,— не купиш її навіть за сто п’ятдесят карбованців; самовар, і ще один самовар, і мідний таз, і ще один варшавський, і кілька срібних свічників, і позолочені келихи та келишки, і ханукальний світильник[2] з чистого срібла, і достобіса ще різного посуду і мотлоху. «Владико небесний! — думаю собі.— Коли вже я дочекаюсь такого добра у моїх дочок, нехай здорові будуть!.. Ну й щастить же м’ясникові! Мало того, що він такий багатий і має тільки двох дочок, до того ж заміжніх, то ще лишився вдівцем!..»

Нарешті Господь змилувався, відчиняються двері, і входить Лейзер-Волф, сповнений гніву Й люті на різника. Той, каже, зарізав його без ножа, забракував вола, могутнього, як дуб, схопила б його холера. Через дрібничку заборонив вола до продажу, знайшов прищик па легенях, малесенький, з шпилькову головку завбільшки, щоб він здох!

— Доброго здоров’я, реб Тев’є,— звертається він до мене,— що поробляєте?

— Що я можу поробляти,— кажу,— робиш і робиш, і все ще ні до чого не доробився, сказано-бо в святому письмі: «Ні жала твого, ні меду твого!» — ні тобі грошей, ані здоров’я, ні життя, ані радості.

— Гріх так казати, реб Тев’є,— озивається він до мене.— Порівнюючи з тим, що було колись, ви ж тепер, нівроку, багатій.

— Того, що мені бракує,— кажу,— до багатства, яке, ви вважаєте, є в мене, було б добре нам мати вдвох... Але нічого, хвалити бога за те, що є. У талмуді сказано: «Аскакурдо демасканто декирпато десвинято...»[3] А сам думаю: «Щоб ти так дихав, м’ясницька пико, коли є таке в талмуді!!!»

— Ви,— звертається він до мене,— завжди з своїм талмудом. Добре вам, реб Тев’є, що ви розумієтесь на дрібних літерах. Але навіщо нам вченість премудрості, поговоримо краще про наше діло. Сідайте, реб Тев’є,— каже він і гукає на кухню: — Чаю! — І неначе з-під землі з’являється кирпата баба, хапає самовар, як чорт цигана, та вибігає з ним на кухню.— Тепер,— звертається він до мене,— коли ми лишилися тут самі, віч-на-віч, можемо говорити про діло. Справа,— каже він,— ось у чому: я з вами, реб Тев’є, давно хотів поговорити, я вже переказував з вашою дочкою, кілька разів просив, щоб ви потрудились прийти до мене. Розумієте, мені впала в око...

— Знаю,— кажу,— що вам впала в око... Але даремна ваша праця, нічого не вийде, реб Лейзер-Волф, нічого не вийде.

— Чого це так? — озивається він до мене і дивиться на мене трохи перелякано.

— Отак,— кажу,— я можу заждати. Ще маю час, річка не зайнялась, не горить!

— Навіщо вам ждати,— каже він,— коли можна домовитись тепер-таки?

— Це, по-перше,— веду я далі,— а по-друге,— кажу,— просто жаль боже створіння.

— Подивіться на нього, що він з себе корчить,— регочучи, каже Лейаер-Волф,— можна подумати, що вона у вас єдина! Мені здається, їх у вас, нівроку, є досить, реб Тев’є!..

— То нехай і надалі будуть,— кажу,— а хто заздрить, той нехай сам нічого не має...

— Заздрить? Які там заздрощі? Навпаки,— каже він,— саме тому, що вони такі вдалі, саме тому я хочу, розумієте чи ні? Не забувайте тільки, реб Тев’є, яку користь ви матимете від цього!

— Авжеж, авжеж,— кажу,— від вашої ласки, реб Лейзер-Волф, голова може попухнути: взимку снігу не випросиш, це ми знаємо вже давно...

— Ет! — озивається він до мене солоденько.— Що ви рівняєте, реб Тев’є, старі часи до теперішніх? Колись було одне, а тепер зовсім інше; адже ми стаємо родичами, га?

— Що це за родичання? — кажу я.

— Авжеж,— каже він,— породичаємось.

— Пробачте, реб Лейзер-Волф,— озиваюсь я до нього,— про що ми говоримо?

— Будь ласка,— каже він,— реб Тев’є, скажіть ви, про що ми говоримо?

— Як то,— кажу,— ми говоримо про мою муругу корову, яку ви хочете у мене купити.

— Ха-ха-ха! — захлинається він від сміху.— Нічого собі корова, та ще муруга, ха-ха-ха!

— А що ж ви маєте на увазі, реб Лейзер-Волф? Будь ласка, скажіть, я теж хочу сміятися.

— Вашу дочку,— озивається він до мене,— про вашу Цейтл говоримо ми весь час! Ви ж знаєте, реб Тев’є, що я, хай вас бог боронить від такого лиха, лишився вдівцем. Я собі й подумав, навіщо мені шукати щастя десь на чужині, мати мороку із свахами, шахраями, пройдисвітами. Чи не краще, коли ми тут обидва на місці? Я знаю вас, ви знаєте мене. Товар мені теж подобається. Я бачу її щочетверга у себе в ятці, кілька разів говорив з нею, видно, нічого, сумирна. А я сам, нівроку, як бачите, хазяїн не з останніх, маю власну хату, кілька крамничок і хазяйствечко, як бачите, дякувати богові, трохи шкір на горищі і трохи грошей у скрині. Навіщо нам, реб Тев’є, мудрити, крутити? Краще вдаримо по руках, раз, два, три. Розумієте чи ні?..

Одне слово, тільки-но він мені це сказав, я занімів, як буває з людиною, коли їй раптом переказують радісну звістку. Спочатку в мене навіть промайнула думка: «Лейзер-Волф... Цейтл... У нього вже такі діти, як вона». Але одразу ж я сам себе спинив: «Що ти-бо, таке щастя! Таке щастя! Адже їй буде добре, краще, ніж будь-кому на світі! Ну, а те, що він скупердяга, то за теперішніх часів це навіть похвально, як то кажуть: «Своя сорочка ближча»,— коли хто добрий до інших, то він поганий до себе. Кепсько тільки, що він неук... Та хіба всі можуть бути книжниками? Мало є багатіїв, поважних людей в Анатівці, Мазепівці і навіть у Єгупці, які не вміють замість підпису навіть закарлючку поставити на папері. Проте дивіться, яку вони пошану мають від людей повсюди! Недарма сказано в Біблії: «Коли нема муки, нема й науки»,— тобто наука лежить у скрині, а мудрість — у кишені...

— Ну, реб Тев’є,— озивається він до мене,— чого ви мовчите?

— А чого мені галасувати,— кажу я, немовбито вагаючись.— Це, розумієте, реб Лейзер-Волф, така справа, що її треба добре обміркувати з усіх боків. Вона ж у мене старша дочка!

— Саме тому,— каже він,— саме тому, що вона старша у вас. Потім ви вже, з божої ласки, зможете видати заміж другу дочку, а згодом і третю, розумієте чи ні?

— Амінь, і вам те ж саме бажаю! — кажу я.— Видати заміж — невелика мудрість, аби Всевишній прислав кожній її судженого...

— Ні,— каже він,— не це я маю на увазі, реб Тев’є. Я маю на увазі зовсім інше. Адже посагу, хвалити бога, для вашої Цейтл вам уже не треба, і одягти її до весілля, справити все, що дівчині потрібно,— я беру на себе. Та й вам,— каже він,— дещо перепаде в гаманець.

— Фе,— кажу я йому.— Ви розмовляєте, пробачте мені, як на базарі! Як то «перепаде в гаманець»? Фе! Моя Цейтл, крий боже, не така, щоб я її продавав за гроші. Фе, фе!

— Якщо фе, то фе,— відказує він.— Я хотів, щоб було якнайкраще, але коли ви кажете фе, то нехай буде фе! Коли вам любо, то й мені мило. Головне,— каже він,— не зволікати. Я хочу, щоб негайно-таки була, як то кажуть, господиня в хаті. Розумієте чи ні?..

— Будь ласка,— кажу,— я не заперечую, але ж треба переговорити з моєю дружиною. В таких справах її слово багато що важить. Це ж не жарт, як у Біблії сказано: «Рахіль оплакує синів своїх»,— мати не п’яте колесо до воза. Ну, а крім того,— кажу,— саму Цейтл теж треба спитати. Як то кажуть: усіх родичів запросили на весілля, тільки нареченого залишили вдома...

— Пусте,— каже він.— Запитувати? Оповістити треба, реб Тев’є, прийти додому й оповістити, мовляв, так і так, повести до шлюбу, раз-два — і могорич!

— Не кажіть цього,— озиваюсь я,— не кажіть цього, реб Лейзер-Волф. Дівчина, крий боже, не вдова.

— Звісно,— каже він,— дівчина — це не вдова. Саме тому треба заздалегідь усе обговорити; розумієте, весільне вбрання, те, се, п’яте, десяте... А тим часом, може, ми, реб Тев’є, візьмемо по чарці, га? Так чи ні?

— Будь ласка,— кажу я,— чом ні? Сварка сваркою, а чарка чаркою. З цього приводу добре сказано у нас в талмуді...— І втелющую один уривок і другий, та не з талмуда зовсім, а з «Пісні пісень» чи пасхального казання...

Одне слово, хильнули ми по чарці отого гіркого зілля як годиться. Кирпата тітка тим часом принесла самовар, і ми ще випили по склянці пуншу, провели час дуже весело, погомоніли, набалакались про сватання, те, се і знову-таки про сватання.

— Хіба ви уявляєте собі, реб Лейзер-Волф,— кажу я,— що то за брильянт?

— Я знаю,— каже він,— вірте мені, що знаю. Якби не знав, я б і не починав.

І отак ми розмовляємо ввесь час. Я кричу:

— Брильянт, діамант! Щоб ви хоч її шанували, не виказували вдачі м’ясника...

А він:

— Не бійтеся, реб Тев’є, те, що вона їстиме у мене в будні, вона у вас не їла на свято...

— Дурниці,— кажу я,— їсти, хіба це головне? Багатій не їсть червінців, а бідняк не їсть камінців. Ви проста людина і не розумієте, як треба її шанувати. Яка вона хазяйка! Які калачі випікає, яку рибу готує, реб Лейзер-Волф! Її рибу покуштувати — це заслужити треба...

А він знову:

— Реб Тев’є, ви, пробачте мені, вже видихнулись, реб Тев’є, ви людей не знаєте, реб Тев’є, ви мене не знаєте...

А я своєї:

— Покласти на одну тарілку терезів золото, а на другу Цейтл... Чуєте, реб Лейзер-Волф, навіть якби ви мали своїх двісті тисяч, ви теж не варті її мізинця!..

А він:

— Повірте мені, реб Тев’є, ви великий дурень, хоч віком ви старший від мене!..

Одне слово, ми, очевидно, довгенько галасували і добре хильнули, бо коли я прийшов додому, було вже досить пізно і ноги мене не слухались... Моя дружина, дай їй боже здоров’я, зразу побачила, що я хильнув, і добре нам’яла мені чуба.

— Цить, не гнівайся, Голдо! — кажу я до неї весело, і мені хочеться аж танцювати.— Не галасуй, серце моє, нас треба поздоровити! Мазл-тов![4]

— Ой лишенько,— каже вона,— пропала вже муруга корова! Продав її Лейзер-Волфові?

— Ще гірше,— кажу.

— Виміняв її,— каже вона,— на іншу? Обдурив бідолаху Лейзер-Волфа?

— Ще гірше,— кажу я.

— Говори по-людськи,— гримнула вона.— Диви-но, кожне слово доводиться витягати з нього, мов обценьками!

— Мазл-тов тобі, Голдо,— кажу я ще раз.— Мазл-тов нам обом, наша Цейтл заручена!

— Я бачу,— каже вона,— ти добре налигався. Верзеш щось несусвітне! Ти, видно, вихилив добру чарчину?..

— Чарку,— кажу я,— ми з Лейзер-Волфом хильнули, і по склянці пуншу ми з ним теж випили, але я ще при повному розумі. Отже, знай, Голдо-серце, що наша Цейтл у добрий і щасливий час стала нареченою самого Лейзер-Волфа!

І я їй переказав геть усе з початку до кінця, що, і як, і коли,— все, що ми говорили, не проминувши ні слова.

— Чуєш, Тев’є,— озивається до мене моя жінка,— хай мені так бог допоможе у всьому, як святу істину кажу. Серце мені віщувало, що Лейзер-Волф кликав тебе недаремно. Я тільки боялась про це думати, може, не доведи господи, з цього нічого не вийде. Дякую тобі, боже любий, дякую тобі, батьку наш небесний. Щоб це було в щасливий час, щоб вона дожила з ним до старості у багатстві й пошані. Бо ж Фрумі-Сурі,— нехай їй легко тикнеться на тому світі,— не дуже щасливо жилося з ним: вона, нехай простить мені і не проти ночі будь сказано, була в’їдлива жінка, ні з ким не могла бути в ладах, зовсім не те, що наша Цейтл. Дякую тобі, дякую тобі, господи! Ну, Тев’є, що я тобі говорила, дурненький? Чи ж варт людині журитися? Коли судилося, то щастя само приходить до тебе в хату...

— Авжеж,— кажу я,— у Біблії недвозначно сказано...

— Нащо мені твоя Біблія? — каже вона.— Слід готуватися до весілля. Насамперед треба подати Лейзер-Волфові список того, що потрібно Цейтл до весілля. Про виправу, звичайно, нема чого і казати. Адже ж у неї нічого нема з білизни, навіть панчіх немає. А тепер,— каже,— вбрання: одне шовкове до шлюбу, одне вовняне на літо і друге на зиму, та ще кілька суконь і спідниць нижніх; і пальта,— каже вона,— я хочу, щоб вона мала аж два: один бурнус з котячого хутра на будні і одну шубу гарну, лисячу, на свято. Ну, крім того, ще чобітки на корках, корсет, рукавички, носові хусточки, парасольку і все інше, що за теперішніх часів потрібне дівчині...

— Звідки це взялось у тебе,— кажу,— Голдо-серце, що ти знаєш про все це ганчір’я?

— А що,— каже вона,— я хіба не була серед людей? Чи не бачила хіба у нас в Касрилівці, як люди вдягаються? Ти пусти мене, я вже сама з ним про все домовлюсь. Нічого,— каже вона,— Лейзер-Волф багатій, він, мабуть, і сам не схоче, щоб цілий світ сміявся з нього. Якщо вже їсти свинину, то наїстися досхочу[5], щоб губи були масні...

Одне слово, ми отак гомоніли аж до самого світанку.

— Збери-но,— кажу,— жінко, сир і масло, і я поїду тим часом до Бойберика. Все це дуже добре, але діло,— кажу,— не можна забувати. Як то кажуть: і цей світ забувати не слід.

І рано-вранці, тільки-но почало розвиднятись, я запріг коня та подався до Бойберика. Приїхав до Бойберика на базар — ага! (Хіба є якісь секрети у нас?!) Всі вже знають і поздоровляють мене на кожному кроці:

— Мазл-тов вам, реб Тев’є! Коли, Господь дасть, буде весілля?

— Щасти боже й вам,— кажу.— Виходить, як то кажуть, тато ще не народився, а вже син виріс на даху...

— Дурниці,— кажуть вони,— вам нічого не допоможе, реб Тев’є. Чарку мусите поставити. Нівроку, таке щастя, мішок золота!

— Золото зникає,— кажу,— а мішок лишається. Проте,— кажу,— не слід бути свинею, цуратися товариства не можна. Ось,— кажу,— покінчу всі оправи з моїми єгупецькими хазяїнами, тоді буде і чарка, і закуска. Один тільки раз живеш на світі, як сказано: «Радій і веселися!» — гуляй, голото!..

Одне слово, упоравши свої справи, як завжди, швидко й легко, я запросив приятелів, і ми випили по чарці, побажали один одному всього найкращого, як ведеться, потім я сів на воза і подався напідпитку, веселий і радісний, додому. Їду собі отак лісом, було це влітку, сонце пече, а в лісі тінь від дерев, сосни пахнуть — благодать... Я розлігся паном на візку, попустив віжки своїй кобилі, мовляв, іди вже, будь ласка, сама, дорога тобі добре відома... І починаю виспівувати вголос уривки із святкових молитов, бо настрій у мене святковий. Дивлюся вгору, у небо, а думки, думки мої плутаються тут, на землі.

«Небеса небесам»,— вони створені для бога, «а землю» — грішну землю,— думаю собі,— він віддав «синам Адама» — людям, щоб ті бились головою об стіну, чубилися за посаду синагогального старости та інші почесті. «Не мерці славитимуть бога»,— чорта пухлого розуміють вони, як треба славити бога за блага, які він дає їм... «А ми»...— Але ж ми, біднота, коли маємо хоч би один щасливий день, ми славимо бога і кажемо: «Злюбив»,— люблю Всевишнього, бо він прислухається до мого голосу й благання, жаліє мене, коли мене оточують з усіх боків злидні, скрута, горе, напасті: то здохне корова посеред білого дня, то принесе лиха година небораку родича, як от Менахем-Мендла з Єгупця, який забирає останню копійку, і вже думаєш «у хвилину розпуки», що кінець світу, «всі люди облудні»,— ніде на світі немає правди. Що робить Господь бог? Він подає Лейзер-Волфові думку, щоб той посватався до моєї Цейтл, не правлячи ні посагу, ні вбрання. Через те кажу знову і знову: «Славлю тебе»,— дякую тобі, боже, що ти зглянувся на Тев’є, прийшов йому на допомогу, подбав, щоб я мав невеличку втіху від моєї дитини... Коли я прийду до неї в гості, то, бог дасть, побачу її господинею на всьому готовому, шафи, повні білизни, буфет, повний пасхального смальцю й варення, подвір’я, повне курей, гусей і качок...

Раптом моя кобила розігналася стрімголов з гори, і, перш ніж я встиг підвести голову та подивитись, що сталося, я лежав уже на землі з усіма порожніми глечиками та горнятками, а візок на мені. Насилу-силу, з превеликими труднощами викараскався я, побитий, пом’ятий, і вилив увесь свій гнів на кобилу.

— А бий тебе сила божа! Хто тебе просив, неборако, показати свою спритність і довести, що ти вмієш мчати стрімголов з гори? Ти ж мене мало не вбила на смерть, сатано!

І я почастував її батогом скільки влізло. Кобила, мабуть, сама зрозуміла, що завинила переді мною, і стояла, опустивши голову, з винуватим виглядом.

— Щоб тобі повилазило! — кажу я їй, піднімаю візок, складаю посуд і їду далі. «Погана прикмета,— міркую собі.— Чи не сталося часом вдома якесь нове лихо?..»

Так воно й було. Проїхав ще версти зо дві, був уже недалеко від дому, раптом бачу, шляхом наближається до мене людина в образі жінки. Під’їжджаю ближче, придивляюся: Цейтл!.. Не знаю чому, але серце мені закалатало в грудях, коли я її побачив. Скочивши з воза, підбігаю до неї:

— Цейтл, це ти? Що ти тут робиш?

А вона падає мені на шию з плачем.

— Господь з тобою,— кажу,— дитино моя, чого ти плачеш?

— Ой,— каже вона,— тату, татоньку!..— і вмивається сльозами.

Мені потемніло в очах, затремтіли руки й ноги.

— Що з тобою, доню, що трапилось? — запитую я, беру її за руку, заспокоюю, обіймаю, цілую її, а вона не заспокоюється.

— Тату, татоньку, любий, дорогий,— благає вона,— раз на три дні шматок хліба їстиму, зглянься,— каже,— на мої молоді літа!..— і захлинається від плачу, не може й слова вимовити.

«Ой лишенько,— думаю собі,— я вже здогадуюсь, у чім річ! Вража сила понесла мене до Бойберика!»

— Навіщо плакати,— кажу я їй, гладячи її по голові,— дурненька, навіщо плакати? Ні — так ні,— кажу,— не хочеш, не треба. Тобі силоміць ніхто не почепить горба на спину. Ми хотіли,— кажу,— твого добра, вважали, що так буде краще. Ну, а коли це тобі не до душі, що поробиш? Мабуть,— кажу,— не судилося...

— Спасибі тобі, тату,— каже вона,— дай тобі боже дожити до глибокої старості,— і знову падає мені на шию, і знову починає мене цілувати й плакати, вмиватися сльозами.

— Та годі-бо вже рюмсати,— кажу,— «суєта суєт»,— вареники їсти теж набридає. Сідай,— кажу,— і поїдемо додому. Мама там, мабуть, хвилюється, думає вже бозна-що.

Одне слово, ми обоє посідали на воза, і я почав її заспокоювати, всіляко розважати.

— Справа така,— кажу,— ми, крий боже, нічого лихого не мали на думці. Бог тому свідок, він знає всю правду, ми хотіли, як то кажуть, забезпечити дитину, щоб не знала нужди. А коли нічого не виходить, то, мабуть,— кажу,— така воля божа. Не судилося тобі, доню моя, прийти на все готове, стати господинею такого добра, а нам дочекатися хоч невеличкої радості на старості літ за нашу тяжку працю... День і ніч у ярмі, жодного просвітку, жодної щасливої хвилини, тільки злидні, тільки убозтво, тільки лихо, куди не глянь!..

— Ой тату,— каже вона мені знову з плачем,— піду в служниці, глину міситиму, землю копатиму!..

— Чого ти плачеш, дурна дівчинко,— кажу я їй.— Хіба я тобі, дурненька, за щось дорікаю? Просто,— кажу,— тяжко і гірко на серці, через те й виливаю свою журбу-печаль, веду розмову з ним, з владикою небесним, про те, як він править мною. Він,— кажу,— всеблагий отець, жаліє мене, гарно повівся зі мною, хай мені простить за такі слова,— кажу,— поквитався зі мною, як з пасинком, і хоч ґвалт кричи! Але, мабуть,— кажу,— так воно, певно, мусить бути. Війна небі, високо, а ми,— кажу,— тут глибоко-глибоко в землі. Отож мусимо казати, що він правий і його вирок правдивий. Бо, з другого боку, хіба я не великий дурень? Чого галасую? Чого лементую? Що я, маленький хробачок, який плазує тут по землі, важу проти бога, щоб хизуватися перед ним своїм дурним розумом і давати йому поради, як правити божим світом? Певно, коли він велить так, воно мусить бути саме так, і скаргами нічого не досягнеш. Сорок днів,— кажу,— так написано в наших святих книгах,— сорок днів перед тим, як дитина зароджується у череві матері, приходить ангел і вигукує: «Дочка раба божого най...» — нехай Тев’єва дочка візьме сина такого-то і такого-то, а м’ясник Лейзер-Волф хай потурбується і поїде десь-інде шукати жінку свого стану. Його рівня від нього не втече. А тобі,— кажу,— нехай бог пошле твого судженого, аби було щось путнє, і якнайшвидше. Амінь, хай справдиться його воля,— кажу.— Щоб хоч мати твоя не дуже гримала. Вона вже дасть мені перцю з маком!..

Одне слово, приїхали ми додому, я випріг кобилу і сів коло хати на траву дати собі раду, придумати для моєї жінки щось із «Тисячі і однієї ночі», аби здихатися лиха. Сутеніє, сонце сідає, повітря тепле, жаби в далечині кумкають; кобила моя, стриножена, скубе травичку; корівчини щойно прийшли з череди, стоять над цеберками і чекають, щоб їх видоїли; трава в усій окрузі пахне — рай земний, та й годі! Сиджу собі отак, оглядаю це все і міркую при цьому, як мудро створив Господь бог свій світ, де кожне створіння, починаючи від людини і аж до тварини, заробляє собі на хліб. На дурничку нічого нема! Ти, корово, хочеш жувати — йди, тебе видоять, давай молоко, годуй бідняка з його жінкою і дітьми! Ти, конику, хочеш набити пельку — біжи щоразу з глечиками до Бойберика і назад! Так само й ти, людино, хочеш мати шматок хліба — йди працювати, дій корів, тягай глечики, збивай масло, готуй сир, запрягай коня і чвалай щоранку до Бойберика на дачі, схиляйся перед єгупецькими багачами, усміхайся їм, підлещуйся, стелися кожному під ноги, щоб вони були задоволені, пильнуй, щоб, боронь боже, не зачепити їхнього гонору!.. Тож лишається питання: «Чим відрізняється?..» — чому існує така різниця? Де сказано, що Тев’є мусить тяжко працювати для них, прокидатися рано-вранці, коли ще сам бог спить. І заради чого? Заради того, щоб вони до кави мали на сніданок свіжий сир і масло? Де сказано, що я повинен жили з себе висотувати, щоб заробити на рідкий крупник, на куліш з картоплею, а вони, оті єгупецькі багатії, мають розкошувати на дачах, за холодну воду не беручись, об’їдатися смаженими качками, смачними книшами, млинцями й вергунами? Хіба я не така ж людина, як вони? Чи не було б справедливо, слово честі, щоб Тев’є теж хоч раз виїхав улітку на дачу? Ви, може, спитаєте, де братимуть сир і масло? Хто доїтиме корів? Таки вони, єгупецькі аристократи... І я сам регочуся, дійшовши до такої чудернацької думки, як кажуть у приказці: коли дурнів слухали б вуха господні, то був би світ не такий, як сьогодні...

[1] «...як сказав колись Авраам: «Хто плачучи посіє, той з піснею пожне».— Крім того, що цей афоризм, як багато інших, не має нічого спільного із змістом розповіді Тев’є, він зовсім не належить патріархові Аврааму, а взятий з псалмів.

[2] Ханукальний світильник.— Ханука — восьмиденне релігійне напівсвято (приблизно у листопаді—грудні) у побожних євреїв на честь перемоги Макавеїв (165 року до н. е.) над грецьким царем. Щовечора у ці дні запалюють з наростанням від однієї до восьми свічок у спеціальному восьмисвічному світильнику.

[3] «Аскакурдо демасканто декирпато десвинято» — безглуздий набір неіснуючих слів, схожих у звуковому відношенні на словосполучення талмудичних сентенцій.

[4] Мазл-тов — поздоровлення, буквально: хай щастить.

[5] «Якщо вже їсти свинину, то наїстися досхочу...» — Оскільки, за іудейською релігією, як відомо, їсти свинину євреям суворо забороняється, тут слід розуміти так: якщо грішити, хай хоч буде з найбільшою користю.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up