Тевє-молочар (сторінка 3)

— Добривечір, реб Тев’є! — чую я раптом, як хтось мене називає на ім’я.

Повертаюсь, дивлюся — знайомий: Мотл-жилетник, кравчук з Анатівки.

— Доброго здоров’я,— кажу,— про вовка помовка. Сідай, Мотл, на божій землі,— кажу.— Як це ти раптом опинився тут?

— Як я прийшов? Ногами,— відповідає він, сідає коло мене на траву і дивиться туди, де мої дівчата пораються біля глечиків та біля горнят.— Я давно вже збираюсь до вас, реб Тев’є,— каже він,— але все часу не маю; одну роботу кінчиш, другу береш. Я тепер сам собі кравець. Роботи, хвалити бога, досить, у всіх кравців тепер роботи повно. Цього літа у нас сезон весіль: Берл гугнявий справляє весілля, Йосел-паливода справляє весілля, Мендл-заїка справляє весілля, Яків язикатий справляє весілля, Мойше-горлань справляє весілля, Меїр-кропива справляє весілля, Хаїм-лошак справляє весілля і навіть удова Тригубиха теж справляє весілля!

— Усі на світі,— кажу,— справляють весілля, тільки я один нещасливий. Мабуть, не заслужив у бога...

— Ні,— озивається він до мене і дивиться туди, де дівчата пораються,— ви помиляєтесь, реб Тев’є; якби тільки схотіли, ви б теж тепер були близькі до весілля. Це залежить тільки від вас...

— А саме,— кажу,— яким чином? Може, маєш нареченого для моєї Цейтл?

— Ви вгадали! — каже він.

— Хоча б пристойний жених? — питаю і думаю собі: «Ото буде цікаво, якщо він має на увазі м’ясника Лейзер-Волфа!..»

— Наче для неї покроєно! — відповідає він мені кравецькою мовою і дивиться все туди, де пораються мої дівчата.

— Звідки родом, цікаво знати, твій жених? — запитую я в нього.— 3 яких країв? Якщо від нього тхне м’ясною крамницею,— кажу,— я навіть слухати не хочу ані дивитись!

— Боронь боже,— каже Мотл,— він ніколи і близько не стояв коло м’ясної крамниці! Ви знаєте його, реб Тев’є, дуже добре!..

— Він,— питаю,— хоч рівня для нас?

— Ще яка рівня,— каже Мотл,— рівніше не може бути: це, як то кажуть, скроєно і пошито!..

— Хто ж він такий, твій жених? — питаю.— Цікаво послухати.

— Хто жених? — повторює він і дивиться все туди, до дівчат.— Жених, розумієте, реб Тев’є, таки я сам...

Тільки-но він мені це вимовив, я, наче ошпарений окропом, схопився з трави, а він за мною. І отак ми стали один проти одного, мов ті півні.

— Чи ти збожеволів,— кажу до нього,— чи ти просто так з глузду з’їхав? Ти сам сватальник, сам кум і сам жених, тобто на своєму весіллі із своїми музиками! Я ще ніде такого ніколи не чув, щоб парубок сам сватався!

— Те, що ви кажете, реб Тев’є,— озивається він до мене,— ніби я божевільний, то нехай наші вороги божеволіють. Я ще, можете мені повірити, при повному розумі. Не треба,— каже,— бути божевільним, щоб хотіти вашу Цейтл. Ось вам доказ: Лейзер-Волф — найбільший багатій у нашому місті — теж хотів її взяти без копійки посагу. Ви думаєте, це секрет? Все містечко вже знає!.. А те, що ви кажете: «Сам, без сватів»,— то я дивуюсь вам: ви ж, реб Тев’є, людина, котрій, нівроку, пальця в рота не треба класти,— відкусите... Але навіщо довго розпатякувати? Справа,— каже він,— така: я і ваша дочка Цейтл давно, ще понад рік тому, дали одне одному слово, що ми поберемось...

Коли б хто мені загнав ножа в серце, було б приємніше, ніж чути оці слова. По-перше, куди йому, кравцеві Мотлу, бути зятем Тев’є? По-друге, що це за балачки: вони дали одне одному слово, що поберуться?

— Ну, а я де? — озиваюся до нього.— Чи можу й я своє слово сказати з приводу моєї дитини, чи мене вже зовсім не питаються?

— Боронь боже,— вигукує він,— саме для цього я й прийшов до вас переговорити, як тільки почув, що Лейзер-Волф сватається до вашої дочки, котру я вже понад рік люблю...

— От ще скаже,— озиваюсь я.— Коли Тев’є має дочку Цейтл, а тебе звуть Мотл-жилетник і ти кравцюєш, то чому ж ти маєш її ненавидіти?

— Ні,— каже він,— не це я маю на оці. Я маю на оці зовсім інше. Я вам хотів розказати, що я кохаю вашу дочку, і ваша дочка мене кохає; вже понад рік, як ми дали одне одному слово. Уже кілька разів,— каже він,— я збирався з вами переговорити, але все відкладав на пізніше, поки зберу кілька карбованців, стягнуся на машину, а потім ще приодягнусь як годиться, бо кожне ледащо має тепер по два костюми і по кілька жилетів...

— Тьху на вашу голову,— озиваюсь до нього,— з вашим дитячим розумом! А що ви робитимете після шлюбу,— покладете зуби на полицю і з голоду помиратимете чи, може, годуватимеш свою жінку жилетами?

— Е,— відповідає він,— мене, реб Тев’є, дивує, що ви таке кажете! Мені здається, що коли ви одружувались, ви теж, мабуть, власного палацу тоді ще не мали. Проте, як бачите... Одно з двох, що буде з усіма, те буде і зі мною... А крім того, у мене ж ремесло в руках...

Одне слово, чого тут довго розводитись? Він мене умовив, бо навіщо нам себе дурити: як справді одружуються інші бідняки? Якби всі хотіли зважати на такі речі, то ніхто з людей нашого стану ніколи не міг би одружитись... Мене тільки дратувало, і я не міг ніяк зрозуміти ось чого: вони самі дали одне одному слово! Що це на світі робиться? Парубок зустрічається з дівчиною і каже їй: «Дамо одне одному слово, що поберемось». Зовсім занедбано звичаї предків!.. Та коли я глянув на мого Мотла, як ото він стоїть із серйозним наміром, без будь-яких хитрощів, опустивши голову, наче грішна людина, я собі подумав: «Поміркуймо спокійно і без запалу. Чого я кирпу гну, чим хизуюсь? Шляхетним походженням? А хто я такий: онук святого рабина, чи, сказати б, багатий посаг даю моїй дочці, чи виправу, прости господи?.. Мотл-жилетник, щоправда, таки кравець, але він досить порядний парубійко, працьовитий хлопець, може прогодувати жінку, а до того чесна людина. То що я маю проти нього? Тев’є,— кажу я сам собі,— не строй з себе дурня, дай згоду. Як у письмі сказано: «Дарую тобі...» — нехай буде в щасливий час!.. Ну, гаразд, але що робити з моєю старою? Вона ж мені такого заспіває, що хоч із хати тікай! Як втовкмачити їй, що саме так буде найкраще для Цейтл?

— Знаєш, що я тобі скажу, Мотл,— звертаюсь я до жениха,— ти йди собі додому, а я тим часом тут уладнаю все, що треба, перебалакаю з тим, з іншим, як у наших книгах сказано: «А випивка згідно з законом»,— все мусить бути обмірковане заздалегідь. Бог дасть, завтра, якщо ти до того часу не передумаєш, ми, мабуть, побачимось...

— Передумаю? — озивається він до мене.— Я передумаю? Щоб я не дожив зрушити з цього місця, щоб мене побила лиха година!..

— Навіщо тобі присягатися,— кажу я йому,— коли я тобі вірю і без цього? Іди собі на здоров’я,— кажу,— на добраніч, і нехай тобі сняться гарні сни...

Сам я теж ліг спати, але сон мене не бере: голова мало не розвалюється, обмірковую і такий план, і інший, аж поки на думку не спав мені добрячий план. Який план, хочете знати? Ось послухайте, як Тев’є викручується із скрутного становища.

Одне слово, опівночі, коли всі в хаті міцно спали — той хропів, той висвистував, я раптом як заволаю несамовито: «Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт!» Зрозуміла річ, що на мій лемент усі в хаті прокинулись. І раніше від усіх Голда.

— Господь з тобою, Тев’є,— каже вона мені і торсає щосили,— прокинься! Що з тобою? Чого ти так лементуєш?..

Я розплющую очі, оглядаюсь навколо, нібито шукаю когось, і озиваюсь тремтячим голосом:

— Де вона?

— Хто вона? Кого ти шукаєш?

— Фруму-Суру,— кажу я,— Фрума-Сура Лейзер-Волфова оце тільки стояла тут.

— Ти мариш,— відказує мені моя жінка,— Господь з тобою, Тев’є! Фрума-Сура Лейзер-Волфова, хай царствує, давно вже на тому світі!..

— Знаю,— кажу,— що вона померла. А все-таки вона щойно була тут, біля мого ліжка, розмовляла зі мною. Вона мене взяла,— кажу,— за горло, хотіла задушити!..

— Господь з тобою, Тев’є, що ти белькочеш?! — каже мені моя жінка.— Тобі, мабуть, приснився сон. Сплюнь тричі і розкажи мені, що тобі приснилося, а я все витлумачу на добре.

— Дай тобі боже багато здоров’я, Голдо,— кажу я,— що ти мене розбудила, бо інакше я б з переляку помер. Дай мені ковток води, і я тобі розкажу весь сон, що мені приснився. Але прошу тебе, Голдо, щоб ти не лякалася і не думала бозна-що. У наших святих книгах сказано, що тільки три частини сну інколи здійснюються, а решта це дурниці, брехня і неправда, вигадки і бабські байки... Насамперед,— кажу,— мені приснилося, що в нас бенкет,— не знаю, чи заручини, чи весілля. Людей сила-силенна, чоловіки і жінки, рабин з кантором, не кажучи вже про музик... Аж ось відчиняються двері і входить твоя бабка Цейтл, царство їй небесне...

Почувши про бабку Цейтл, моя жінка аж змертвіла з остраху і каже мені:

— Яка вона на виду і в що вона була одягнена?

— Вигляд у неї,— кажу,— дай боже такий усім моїм ворогам! Жовта, як віск, а вдягнена, звичайно, в біле, у саван... «Поздоровляю, мазл-тов! — озивається до мене бабка Цейтл.— Мені втішно, що ви вибрали для вашої Цейтл, яка зветься моїм ім’ям, такого порядного і пристойного жениха; його звуть Мотл-жилетник у пам’ять мого дядька Мотла. Хоч і кравець, проте він дуже чесна людина...»

— Звідки,— перебиває мене Голда,— взявся до нас кравець? У нашій сім’ї є вчителі, кантори, синагогальні служки, гробокопи і взагалі біднота, але, боронь боже, не кравці і не шевці...

— Тож не перебивай мене, Голдо,— кажу я їй,— мабуть, твоя бабка Цейтл знає краще за тебе... Почувши від бабки Цейтл такий мазл-тов, я озиваюсь до неї: «Що ви кажете, бабусю, хіба Цейтлин жених зветься Мотл і хіба він кравець? Адже всім відомо, що його ім’я Лейзер-Волф, а сам він м’ясник!..» — «Ні,— каже далі бабка Цейтл,— ні, Тев’є, жениха твоєї Цейтл звуть Мотл. Він кравець, і з ним вона доживе до старості, бог дасть, у багатстві і пошані...» — «Гаразд, бабусю,— кажу я їй знову,— але що ж робити з Лейзер-Волфом? Адже я оце тільки вчора дав йому слово!..» Тільки-но я вимовив ці слова, дивлюся — немає бабки Цейтл! На її місці стоїть Фрума-Сура Лейзер-Волфова і каже мені таке: «Реб Тев’є, я завжди мала вас за людину чесну, вчену. Як же воно сталося, що ви таке надумали: ви схотіли зробити з вашої дочки Цейтл мою спадкоємницю, щоб вона сиділа в моїй хаті, носила мої ключі, ходила в моєму платті, вдягала мої коштовності, мої перли?» — «Чим я винний,— озиваюсь я до неї,— ваш Лейзер-Волф цього хотів...» — «Лейзер-Волф? — скрикнула вона.— Лейзер-Волф помре страшною смертю. А ваша Цейтл... Шкода бідолашної, реб Тев’є, жаль вашої дочки: більш, як три тижні, вона з ним не проживе. За три тижні я прийду до неї вночі, візьму її за горло отак...» І з цими словами,— кажу,— Фрума-Сура схопила мене за горло і почала душити так, що якби ти мене не розбудила, я був би тепер уже ген-ген далеко!

— Тьху, тьху, тьху! — спльовує моя дружина тричі.— На ліси дрімучі, на піски сипучі, на пустелі і болота, на сухі очерета, нехай іде з чадом та з димом, а нам і дітям нашим нехай не пошкодить!.. А щоб його, того м’ясника, горою підняло, щоб узяло та понесло поверх дерева разом з його кодлом. Хай він сказиться за найменший ніготь Мотла-жилетника. Мотл хоч і кравець, але ж він зветься ім’ям мого дядька Мотла, то він, мабуть, не з діда-прадіда кравець; і коли бабка Цейтл, хай царствує, потурбувалась і аж з того світу прийшла сюди поздоровити нас, побажати нам мазл-тов, то можемо сказати, нехай це буде в добрий щасливий час! Амінь навіки!

* * *

Одне слово, чого вам довго розказувати? Я, мабуть, міцніший від заліза, якщо тієї ночі, лежачи під ковдрою, не луснув зо сміху... «Благословенний Господь іже не сотворив мене жінкою»,— баба лишається бабою... Зрозуміла річ, що другого дня у нас були заручини і таки незабаром після цього весілля. Подружжя, хвалити бога, живе собі щасливо: вія кравцює, ходить у Бойберику з однієї дачі на другу брати роботу, а вона день і ніч в ярмі, варить і пече, пере білизну, маже хату, воду носить. Насилу стягаються на шматок хліба. Якби я не приносив їм іноді трохи сиру й масла, іноді кілька копійок, було б зовсім погано. А поговоріть з нею, то вона каже, що їй, нівроку, добре, краще бути не може, аби, каже вона, її Мотл був здоровий... От і говоріть з теперішніми дітьми! Виходить, як я вже казав вам спочатку: «Дітей вирощував я і викохував»,— працюй, як віл, заради дітей, бийся, як риба об лід, «а вони зрадили мене» — кажуть, що тямлять краще за нас. Ні, кажіть собі, що хочете, теперішні діти занадто розумні!

Але мені здається, що сьогодні я вам морочу голову більш, ніж будь-коли. Не гнівайтесь на мене, бувайте здорові, і хай вам добре ведеться.

Годл

— Ви дивуєтесь, пане Шолом-Алейхем, що Тев’є давно не видно? Він, кажете, змарнів дуже, якось одразу, кажете, посивів? Ех-хе-хе! Коли б ви знали, скільки горя, скільки болю ховає в серці оцей Тев’є. Як там у нас написано: «Земля-бо єси і в землю відійдеш»,— людина слабкіша за муху і міцніша від заліза... Таки справді, хоч пиши про мене книгу! Де тільки є якесь нещастя, лихо, напасть — воно мене ніяк не обмине. Звідки таке береться, не знаєте? Може, тому, що я з природи неприторенний дурень, який вірить кожному на чесне слово? Тев’є забуває, що наші мудреці наказували нам сотні разів: «Поважай його і стережись його»,— по-нашому це означає: «Не вір собаці!..» Але що мені робити, питаю я вас, коли в мене така вдача? Я, як ви знаєте, ніколи не втрачаю надії і ніколи не скаржусь на того, хто живе вічно. Як він править світом, так воно і повинно бути. Бо спробуйте-но поскаржитись, хіба це вам допоможе? Адже ми кажемо в молитві: «Душа — твоя, і тіло тобі належить»,— що ж знає людина, і чого вона варта? Я завжди з цього приводу сперечаюсь з моєю старою.

— Голдо,— кажу я,— ти грішиш. Є у нас притча...

— Нащо мені притча,— каже вона,— ми маємо дочку на виданні; а після цієї дочки є,— каже,— нівроку, ще дві дочки; а за цими двома — ще троє!..

— Пусте,— кажу,— Голдо! Наші мудреці і про це подбали. Є,— кажу,— і на це притча...

Та вона не хоче слухати:

— Дочки,— каже вона,— та ще дорослі, теж добра притча.

От і балакайте з бабою!

Одне слово, як ви бачите, в мене є, нівроку, товар на вибір, і навіть добрий товар, нічого бога гнівити, важко сказати, яка краща. Мені самому якось незручно хвалити своїх дітей, але ж я чую, що люди кажуть: «Красуні». І найвдаліша — старша, Годл звуть її; вона друга після Цейтл, тієї, що закохалась, якщо пам’ятаєте, у кравця. Та й вродлива ж, кажу я вам, друга дочка моя, Годл,— як це вам змалювати? Тільки, мабуть, словами з святого письма: «Бо прекрасна вона на виду»,— сяє, мов рання зоря. І як на те, ще й голову має на плечах: пише і читає єврейською і російською мовами, а книжки... книжки ковтає, мов ті галушки. Ви ж, певно, запитаєте мене: звідки беруться книжки у Тев’євої дочки, коли батько її торгує лише сиром і маслом? Бачите, оце ж і я допитуюсь у них, в отих гарних парубків, які, вибачайте, не мають цілих штанів, а вчитися їм хочеться. Як ми кажемо в пасхальній молитві: «Всі ми мудрі»,— всі хочуть учитися, «всі розумні»,— всі мріють стати вченими. Спитайте їх: чого вчитись? Навіщо здалась їм ота вченість? Нехай би так кози знали, як у шкоду лізти! Зрештою, їх навіть нікуди і не пускають вчитися, як то кажуть: «Не простягай руки твоєї»,— дзуськи... Проте, бачили б ви, ще як вчаться! І хто? Ремісницькі діти. З кравців, з шевців — бог мені свідок, що не брешу! Вирушають до Єгупця чи до Одеси, валяються по всіх горищах, їдять кольки і закушують болячками, цілими місяцями у вічі не бачать шматка м’яса, складаються по шість осіб на одну хлібину з оселедцем, і «радій на свято своє»,— гуляй, голото!

Коротше кажучи, один із цієї «кумпанії» прибився до нашого кутка, якийсь неборака, живе недалеко від нашого села. Я ще знав його батька — набивав цигарки і був злидарем, нехай простить мені, сім днів на тиждень пухнув з голоду! Та не об цім зараз річ, бо коли мудрецю ребі Йоханану[1] не соромно було чоботи латати, то цьому, напевне, личить, щоб у нього був батько, який цигарки набиває. Дивує мене тільки ось що: чого тобі, злидареві, так кортить учитися? Правда, лиха година його не взяла, він має на плечах розумну толову, таки дуже розумну голову. Перчик зветься він, цей шибеник. У нього і вигляд, як у перчини. Побачили б ви його — жевжик, маленьке, чорняве, миршаве, але ж премудростей набрався достобіса, а язичок — вогонь і полум’я, сірка і порох.

Одного разу повертаюсь додому з Бойберика, здавши там трохи товару, цілий транспорт сиру, масла, сметани тощо. Сиджу собі, замислившись, як звичайно, думаю про справи небесні, про те й інше, про єгупецьких багатіїв, яким, нівроку, так щастить, так щастить, і про невдаху Тев’є з його шкапою, які все життя своє поневіряються, і ще про подібні речі. Надворі літо, сонце пече, мухи кусають, а навколо чудесний світ, великий, просторий, хоч здіймайся вгору і лети, випростайся і линь...

Раптом бачу — піщаним шляхом чимчикує парубок, тримаючи пакуночок під пахвою, упріва, ледве дихає.

— Гей, юначе, сідай,— кажу йому,— підвезу трохи. Однаково їду порожняком. Як воно там,— кажу,— у нас написано: «Коли зустрінеш осла, товариша свого, не залишай напризволяще»,— ну, а людину й поготів...

Усміхнувся шибеник, але не примусив себе довго умовляти і сів на воза.

— Звідки,— кажу,— цікаво знати, чимчикує парубійко?

— З Єгупця.

— Які діла має,— кажу,— такий парубійко, як ти, в Єгупці?

— Такий парубійко, як я,— каже він,— складає екзамени.

— На кого,— кажу,— вчиться такий парубійко, як ти?

— Такий парубійко, як я,— каже він,— ще сам не знає, на кого він вчиться.

— Коли так,— кажу,— чого ж такий парубійко, як ти, морочить собі даремно голову?

— Не турбуйтесь, реб Тев’є, такий парубійко, як я,— каже він,— вже знає, що йому робити.

— Скажи-но мені,— допитуюсь далі,— якщо вже я тобі знайомий, хто ж ти такий, цікаво знати?

— Хто я такий? Я,— каже він,— людина.

— Бачу,— кажу,— що не осел. Я хочу знати, чий ти?

— Чий,— каже він,— можу бути? Я божий...

— Знаю,— кажу,— що божий, адже ж у нас написано: «Всіх звірів створив і всіх тварин...» Я маю на увазі, звідки ти родом,— чи ти з наших, чи, може, з Литви?

— Рід мій походить від Адама, а сам я,— каже він,— тутешній, ви мене знаєте.

— Хто ж,— кажу,— твій батько? Хотілося б уже чути!

— Мого батька,— каже він,— звали Перчик.

— Тьху на твою голову! Навіщо було мене,— кажу,— так довго морочити? То ти, виходить, папіросника Перчика синок?

— То я,— каже він,— виходить, папіросника Перчика синок.

— І вчишся,— кажу,— в класах?

— І вчуся,— каже він,— у класах.

— Ну-ну, будь ласка,— кажу,— голодранці пішли в танці, а голобокі в скоки. Скажи-но мені, золотко моє, з чого, наприклад, ти живеш, цікаво послухати.

— З того,— каже він,— що їм.

— Ага,— кажу,— дуже добре. Що ж ти їси?

— Все,— каже,— що мені дають.

— Я розумію,— кажу,— що ти не перебендя: коли є що їсти, то їси, а коли нічого їсти, ти закушуєш губою і лягаєш спати голодний. І все це задля того, щоб учитися в класах. Рівняєшся,— кажу,— на єгупецьких багатіїв, як у нас написано: «Всі улюблені, всі вибрані...» — так говорю я до нього, наводячи притчі і речення з Біблії, як Тев’є вміє.

Ви, певно, думаєте, що він промовчує мені, оцей Перчик?

— А не доживуть вони,— каже він,— ті багатії, щоб я на них рівнявся! Хай їм грець!

— Ти чомусь,— кажу,— дуже сердитий на багатіїв. Чи не розподілили вони часом поміж собою капітали твого батька?

— Щоб ви таки знали,— каже він,— що я, і ви, і ми всі, можливо, маємо велику пайку в їхніх капіталах...

— Знаєш що,— кажу,— базікай менше. Я бачу тільки одне,— що ти хлопець не ликом шитий і за язика тебе не треба тягти. Якщо матимеш час, можеш заскочити до мене сьогодні увечері, трохи поговоримо, і таки за одним разом повечеряєш з нами...

Певна річ, мій хлопець не чекав, щоб я повторив своє запрошення, і прийшов у гості, потрапив саме, коли борщ стояв на столі, а книші ще рум’янилися в печі.

— Ти маєш,— кажу я йому,— щасливу долю. Можеш піти помити руки, а як ні, можеш,— кажу,— їсти не помившись, я не адвокат у бога, мене на тому світі замість тебе не лупцюватимуть.

Так розмовляю я з ним і відчуваю, що мене чогось вабить до цього юнака. Що саме — не знаю, але вабить. Я люблю, розумієте, людину, з якою можна перекинутися словом: іноді щось із Біблії, іноді з Талмуда, іноді трохи філософії про небесні справи, теє, сеє, п’яте, десяте. Отакий дивак Тев’є. З того часу почав мій парубійко заходити до мене мало не щодня. Закінчивши «уроки», він частенько приходив до мене відпочити і трохи розважитись. Самі розумієте, які то були уроки, бо, зрештою, треба вам знати, найбільший багатій за навчання дитини звик у нас платити аж вісімнадцять злотих на місяць, та й то щоб учитель ще допомагав йому читати депеші, писати адреси, а інколи був ще й за кур’єра. Чому ж ні? Ясно ж написано: «Усім серцем твоїм і всією душею твоєю»,— коли їси хліб, то мусиш не забувати за що. Щастя, що він, власне кажучи, харчувався в мене і за це допомагав у навчанні моїм дочкам; як то кажуть: «Око за око»,— рука руку миє. І так він став у нашій хаті зовсім рідною людиною, діти підносили йому склянку молока, а моя стара доглядала, щоб він мав чисту сорочку на тілі і цілі шкарпетки. Тоді-таки ми всі, можна сказати, полюбили його просто, як рідного, бо з природи він, треба вам знати, якраз нічого собі чоловічок, простий, паш брат, знаєте: моє — твоє, твоє — моє, останню сорочку віддасть.

Одне тільки не подобалося мені: він часто зникав. Раптом зірветься, піде десь — і немає, наче лизь злизав! «Де ти був, голубе мій?» Мовчить, як риба... Не знаю, як ви,— я не люблю людей з секретами, я люблю, щоб говорили зі мною не криючись. Зате в нього гарна властивість: коли вже заговорить, то ніяк тоді не спиниш його. Язичок — бодай йому! Говорить проти бога, месії і ще проти декого... Головним чином — проти декого... І плани якісь недоладні, кручені, якісь дивні витівки, все шкереберть, догори ногами. Приміром, багатій, на його думку, це щось гидке, а бідняк, навпаки,— велике цабе; що ж до робочої людини, то це просто пуп землі, кращого немає нічого на земній кулі,— бо «в поті чола твого»,— каже він,— це найголовніше.

— Все ж,— кажу я,— гроші — це більш важлива справа.

Він сповнюється люті і хоче мені довести, що гроші — це заріз для людства. «Від грошей,— каже він,— береться всяка підлість на світі і все,— каже він,— що діється на світі, діється несправедливо». І він наводить мені десятки тисяч доказів та прикладів, що не вміщуються в моїй голові і відскакують як горох від стінки...

— Виходить, на твою думку,— кажу я,— що, коли моя корова доїться і коняка возить,— це теж несправедливо?

І ще багато таких каверзних запитань ставлю йому та зупиняю його, як то кажуть, «у всіх піснях і славословленнях»,— на кожному кроці, як Тев’є вміє! Мій Перчик, проте, вміє теж, та ще й як уміє! Краще було б, щоб він не вмів так, як уміє! І коли вже має щось на серці, то зразу ж і виказує.

Сидимо ми якось отак присмерком у мене на призьбі і сперечаємось все про ті самі справи, філософію розводимо. Раптом озивається до мене Перчик:

— Знаєте, реб Тев’є? У вас, реб Тев’є, дочки дуже вдалі.

— Таки справді? — кажу я.— Спасибі тобі за добру звістку. Вони мають,— кажу,— в кого вдатися.

— Одна,— каже він мені далі,— старшенька, ця зовсім,— каже він,— розумниця! Справжня людина!

— Я це знаю без тебе. Яблучко від яблуні недалеко падає.

Отак кажу я йому, а серце, звісно, мліє від утіхи. Бо який батько, скажіть, будь ласка, не радітиме, коли вихваляють його дітей. Спробуй, будь пророком і здогадайся, що з цього вихваляння спалахне таке кохання, не доведи господи! Можете послухати.

Одним словом, «і був вечір, і був ранок»,— було це надвечір, таки в Бойберику. Їду я собі отак візком повз дачі, і раптом зупиняє мене якийсь один. Придивляюсь — шадхен[2] Ефраїм. Ефраїм, треба вам знати, це шадхен, як і всі шадхени, тобто заробляє собі на хліб сватанням. Зустрічає мене Ефраїм у Бойберику і зупиняє:

— Пробачте, реб Тев’є,— каже,— мені треба вам дещо сказати.

— Будь ласка, аби щось приємне,— кажу і зупиняю коняку.

— У вас,— каже він,— реб Тев’є, є дочка.

— У мене,— кажу,— їх семеро, дай їм боже здоров’я.

— Знаю,— каже він,— що у вас їх семеро; у мене теж семеро.

— Отже,— кажу я,— ми разом маємо, виходить, чотирнадцять.

— Облишмо жарти,— каже він.— Справа, реб Тев’є, така: я ж, як вам відомо, шадхен і маю,— каже він,— для вас жениха. Але жениха — з женихів жених, таки перший сорт!

— А саме,— кажу,— що у вас зветься з женихів жених, перший сорт? Якщо,— кажу,— Кравчук, або шевчук, чи якийсь учитель,— кажу,— то він може сидіти в себе і не рипатись, а я «щастя і спасіння матиму»,— свою рівню знайду собі «в іншому місці»[3], як у талмуді сказано...

— Е,— каже він,— реб Тев’є, ви вже починаєте з своїм талмудом? Щоб з вами,— каже,— розмовляти, треба добре підперезатись! Ви засипаєте цілий світ притчами з талмуда. Вислухайте краще,— каже він,— якого нареченого дозволяє собі шадхен Ефраїм запропонувати вам. Ви тільки слухайте і мовчіть.

Так звертається до мене Ефраїм і перелічує, що то за один. Що мені вам сказати? Таки щось казкове. По-перше, походження — дуже гарного роду, дитина порядних батьків, каже вія, неабихто. А це, треба вам знати, для мене головне. Бо я сам теж неабихто,— у мене в родині є різні, як то кажуть: «Перисті, рябі і червоні»,— є прості люди, є ремісники, є й хазяїни. Крім того, він ще й вчена людина, розуміється на святому письмі. А це для мене, напевне, багато важить, бо неуків я ненавиджу. Для мене невіглас у тисячу разів гірший за бузувіра. Можете собі порушувати звичаї, сидіти без шапки і навіть ходити на руках униз головою та догори ногами, але якщо знаєте, що в Біблії сказано, то ви мені до душі. Отакий дивак Тев’є.

— А ще,— каже Ефраїм,— він багатій, повні кишені золота, виїздить у кареті, на баских конях, аж іскри крешуть копитами.

«Що ж,— міркую собі,— це теж не великий недолік. Ніж із злидарем, краще вже породичатися з багатієм, як то кажуть: «Личать Ізраїлеві злидні»,— навіть бог не любить злидарів. Ось доказ: якби Господь любив злидаря, то злидар не був би злидарем».

— Ну, послухаємо далі,— кажу я.

— Далі,— каже Ефраїм,— він хоче з вами породичатись, аж просто вмирає, тобто не за вами вмирає, а за вашою дочкою. Він хоче мати гарну жінку...

— Он як,— кажу.— Хай собі вмирає. Хто він такий, оце ваше золото? Парубок? Вдівець? Розведений? Чорт, біс?

— Він парубок,— каже Ефраїм,— хоч немолодого віку, але ще парубок.

— Яке ж,— кажу,— його святе ім’я?

Цього він не хоче мені сказати, хоч убий його.

— Приведіть її,— каже,— до Бойберика, і я вам тоді скажу.

— Що ви верзете! — кажу.— Сюди її привести! Приводять,— кажу,— коней на ярмарок або корову на продаж.

Одним словом, шадхени, самі знаєте, можуть забити баки навіть глухому. Зійшлися на тому, що, бог дасть, після суботи я привезу її до Бойберика! І різні солодкі, радісні думки снуються в голові, і я вже уявляю собі мою Годл, як вона їде в кареті, запряженій баскими кіньми, і люди заздрять мені, не так на карету з кіньми, як на послуги, які я роблю людям з ласки моєї дочки-багатійки, допомагаю зубожілим позичками — кому двадцять, кому п’ятдесят, а кому й сотню,— як то кажуть: у сусіда теж душа не з лопуцька... Так міркую я собі, їдучи присмерком назад додому, підхвиськую конячку і веду з нею розмову кінською мовою: «Коню мій,— кажу я їй,— вйо! Ану, воруши ногами трохи швидше, тоді одержиш свою порцію вівса, бо «як немає муки — нема і науки»,— написано у нас в книгах, тобто не підмажеш, не поїдеш...

І так розмовляючи з своєю конячкою, бачу раптом: з лісу суне парочка, двоє людей, з усього видно — чоловік і жінка. Ідуть вони, близенько притулившись одне до одного, і розмовляють якось дуже запально. «Хто б це міг сюди завітати не знати чого? — міркую собі і придивляюсь крізь багряне проміння сонця.— Я б міг заприсягтися, що це Перчик. З ким же він іде, цей шибеник, так пізно? — Я затулив очі від сонця рукою і вдивляюсь ще пильніше.— Хто ж та жінка? Ой, здається, Годл! Авжеж, вона, слово честі!.. Он як! Оце тому вони так завзято вивчали граматики, читали книжки?! Ой Тев’є, і дурний же ти!» — так міркую собі, зупиняю коняку і озиваюсь до моєї парочки:

— Добривечір вам,— кажу.— Що чувати про війну? Як це ви потрапили раптом сюди? Кого ви тут виглядаєте? Вчорашній день?..

Зачувши таке привітання, моя парочка стала, як то кажуть, «не на небі і не на землі»,— себто ні в сих ні в тих, зніяковіли і зашарілись трохи. Простоявши так кілька хвилин мовчки, вони опускають очі додолу, потім починають дивитися на мене, я на них, вони обоє одне на одного.

— Ну,— кажу,— ви чогось оглядаєте мене, неначе дуже давно мене не бачили. Я, здається мені, той самий Тев’є, що й був, не змінився і на волосинку.

Так кажу я їм трохи ображено, трохи жартома. Озивається до мене дочка моя Годл і червоніє при цьому ще більше:

— Тату, нас треба поздоровити, побажати нам мазл-тов...

— Мазл-тов вам,— кажу,— бажаю щастя. В чому річ? Ви знайшли скарб у лісі? Чи ви щойно врятувалися від великої небезпеки?

— Нам треба,— каже Перчик,— побажати мазл-тов, бо ми наречені.

— Як то,— кажу,— ви наречені?

— Не знаєте,— каже він,— що таке наречені? Наречені означає,— каже він,— що я — її жених, а вона — моя наречена.

Так каже Перчик і дивиться мені, уявіть собі, просто в вічі. Я й собі дивлюся йому в вічі і відказую:

— Коли це було у вас,— кажу,— заручення, і чому ви мене не покликали на таке свято? Я тут, здається, теж якийсь родич чи, може, ні?..

Ви розумієте, я жартую, а черва точить серце, гризе мене. Але нічого, Тев’є не баба, Тев’є любить вислухати все до кінця...

— Не розумію,— озиваюсь я до них,— сватання без шадхена, без заручення?

— Нащо нам здалися,— каже Перчик,— шадхени? Ми вже давно наречені.

— Он як! Дивна річ! Чого ж ви,— кажу,— мовчали досі?

— А чого нам,— каже він,— кричати. Ми вам сьогодні теж не розповіли б, але оскільки нам доведеться незабаром розлучитися, ми вирішили перед тим узяти шлюб...

Це мене вже допекло, як то кажуть: «Дійшла вода до горла»,— дійняло до живого. Ну, нехай так — він каже «наречені», це ще можна стерпіти. Як там написано? «І полюбив»,— він хоче її, вона його. Але ж шлюб! Чи чули ви таке — взяти шлюб! Якась несусвітна дурість. Очевидно, він зрозумів, що мене це трохи приголомшило, і каже:

— Бачите, реб Тев’є, справа тут ось у чому: я маю поїхати звідси.

— Коли ти їдеш?

— Незабаром.

— Куди саме, хотів би я знати?

— Цього я не можу,— каже він,— вам розповісти, це — секрет.

Чуєте? Це секрет! Як це вам подобається, скажіть, будь ласка? Приходить такий собі жевжик Перчик, маленьке, чорняве, миршаве створіння, стає нареченим, хоче взяти шлюб, збирається поїхати десь, та ще не каже куди! Хіба ж не може луснути печінка з досади?

— Що ж,— кажу я йому,— секрет, нехай буде секрет. У тебе завжди секрети... Проте поясни мені, братику, ось що. Ти ж за справедливість, людина самої совісті і весь пройнятий людяністю з голови до ніг, як же це так,— кажу,— ти раптом, з доброго дива, забираєш у Тев’є дочку і робиш її при живому чоловікові вдовою? Оце, по-твоєму, совість, людяність? Щастя ще,— кажу,— що ти мене не обікрав чи не підпалив...

— Тату! — каже мені Годл.— Ти навіть не уявляєш собі, які ми щасливі, я й він, що нарешті розповіли тобі про нашу таємницю. У нас,— каже вона,— камінь звалився з серця. Іди сюди, розцілуємось!

І, недовго думаючи, вони хапають мене обоє — вона з одного боку, а він з другого боку — і починають мене цілувати і обіймати, вони мене, а я їх, і з великого, мабуть, захвату обоє давай цілувати одне одного. Комедія з ними, скажу я вам, театр, та й годі.

— Може, досить,— кажу,— цілуватись? Час поговорити про щось важливіше.

— Про що саме? — питають вони.

— Про посаг,— кажу я,— убрання, витрати на весілля, теє, сеє, п’яте, десяте...

— Нам не треба,— кажуть вони,— нічого: ні посагу, ні вбрання, ні того, ні сього, ні п’ятого, ні десятого.

— А що ж,— кажу,— вам треба?

— Нам треба,— кажуть вони,— тільки повінчатися, і все...

Чуєте, що кажуть?

Одне слово, не буду розпатякувати. Мені це допомогло, як мертвому кадило,— вони взяли шлюб. Це був, звісно, самі розумієте, не такий шлюб, який личить Тев’є. Теж мені шлюб!.. Тихеньке, скромне весілля... Соромно згадувати... А до того ще є в мене дружина, як то кажуть,— на болячці прищ. Вона мене точить, спокою не дає, щоб я їй одно тільки сказав, чого це така хапанина, такий поспіх. Ну спробуйте, поясніть дурній бабі, що горить! Я мусив задля згоди в сімействі встругнути їй брехню, велику, нечувану і страшну, вигадати якусь спадщину, багату тітку з Єгупця, нісенітницю, аби вона дала мені спокій. І того ж таки дня, тобто за кілька годин після цього пишного, прости господи, шлюбу, запрягаю коняку, і ми сідаємо втрьох, тобто я, вона і він — зятьок мій,— і гайда на залізничну станцію в Бойберик. Сидячи отак з подружжям на візку, зиркаю збоку на цю парочку і міркую собі: «Якого великого бога маємо ми і як навдивовижу добре керує він своїм світом! І які чудні істоти, чудернацькі створіння є у нього! Ось маєте подружжя, яке щойно побралося: він їде — лиха година знає куди, а вона залишається тут і хоч би пустила сльозу, принаймні для годиться!» Та байдуже, Тев’є не баба. Тев’є має час, придивляється, мовчить і жде, що далі буде... Помічаю: двоє якихось юнаків у стоптаних чоботях прийшли на залізницю попрощатися з моїм орлом. Один з них був одягнутий, як сільський парубок, у сорочці, вибачайте на слові, поверх штанів. Він почав шушукатись про щось із моїм. «Гляди-но, Тев’є,— міркую собі,— чи не вскочив ти часом в гурт конокрадів, торбохватів, вікнолазів або фальшивомонетників...»

Вертаючи з моєю Годл додому з Бойберика, я не можу стриматись і висловлюю їй досить одверто цю думку. Вона вибухає реготом і хоче мене переконати, що це дуже порядні люди, чесні, до краю чесні люди, які все своє життя віддають тільки іншим, себе вони не мають на думці навіть ні на стілечки...

— Отой,— каже вона,— що в сорочці,— син заможних батьків! Він,— каже,— покинув батьківський дім у Єгупці з усім їх багатством, не хоче брати у батьків і ламаного шеляга.

— Он як! Дивна річ,— кажу я.— Таки дуже порядний парубійко, слово честі! До сорочки, яку він носить поверх штанів, і до довгого волосся йому ще бракує гармонії чи собаки, що бігав би за ним слідом, було б тоді так гарно, що далі вже нікуди.

Отак я в’їдаюсь їй в печінки і зганяю на ній, бідолашній, всю мою злість... А вона? Ані пари з уст — удає з себе простачку. Я їй: «Перчик», а вона мені: «Інтереси загалу», «робітники», «боротьба».

— Нащо мені здався,— кажу,— ваш загал з вашими робітниками, коли все це у вас таємно робиться? Є,— кажу,— така приказка: де таємниці, там крадіжки...

Скажи мені краще одверто. Куди він поїхав, цей Перчик, і чого?..

— Все що завгодно розповім,— каже вона,— тільки не це. Краще і не розпитуй. Повір мені,— каже,— з часом ти все знатимеш. Ти, бог дасть, почуєш — і, може, незабаром — багато новин, багато радісного...

— Амінь, дай боже,— кажу.— Але нашим ворогам таке щастя, як я розумію щось з того, що тут робиться у вас і що означає ця вся комедія.

— В тому-то й лихо,— каже вона,— що ти цього не зрозумієш.

— А що, хіба це така складна річ? Мені здається,— кажу,— що я розумію, хвалити бога, значно складніші справи...

— Цього не можна,— каже вона,— осягти самим розумом, це треба,— каже,— відчути, серцем відчувати.

Так каже мені Годл, а лице її при цьому пашить і очі палають. А бодай їм, дочкам моїм! Як закохаються вони у чомусь, то всім серцем, душею і тілом, усім життям і єством своїм!

Одно слово, минає тиждень, два, і три, і чотири, і п’ять, і шість, і сім — ні слуху ні духу, нема ні листа, ні звістки.

— Пропав,— кажу,— Перчик,— і зиркаю на мою Годл.

А вона, бідолашна, змарніла, ні краплинки крові в обличчі, відшукує щоразу нову якусь роботу в хаті, хоче, видно, таким чином забути свої турботи й душевний біль. Проте навіть і не згадує його. Ша, тихо, немов ніколи й не було Перчика на світі! Аж ось трапилась така історія: вертаюсь я додому, бачу — моя Годл заплакана, аж очі опухли. Починаю допитуватись і довідуюсь, що тут недавно був якийсь один з довгим волоссям і про щось шептався з нашою Годл. «Ага,— міркую собі,— це той, що покинув багатих батьків і випустив сорочку поверх штанів». І, недовго думаючи, викликаю Годл з хати надвір та зразу беру її на цугундер:

— Скажи-но мені, доню, ти вже маєш привіт од нього?

— Маю.

— Де він тепер, твій суджений?

— Він,— каже вона,— далеко.

— Що він робить?

— Сидить.

— Сидить?

— Сидить.

— Де він сидить? За що сидить?

Вона мовчить. Дивиться мені просто у вічі і мовчить.

— Скажи-но мені, доню моя: наскільки я розумію, він сидить не за крадіжку. Все-таки я не второпаю ніяк, у чому тоді справа: якщо він не злодій і не шахрай, за що ж він сидить, за які такі гарні діла?

Вона мовчить — «Есфір нічого не каже...»

Тоді я собі подумав: «Не кажеш, не треба. Він же твій чоловік, а не мій. Чого мені потерпати!» Але глибоко в серці тамую біль,— я все ж таки батько! Недарма кажемо в молитві: «Жаліє, як батько дітей своїх»,— батько — завжди батько.

Одне слово, було це на свято кучки[4], ввечері. У свята я додержуюсь такого звичаю: я відпочиваю, і моя коняка в мене відпочиває, як у Біблії сказано: «Ти і віл твій, і твій осел»,— тобто відпочиваю я сам, дружина і коняка. Між іншим, у Бойберику вже майже нічого робити; тільки повіє перший осінній вітрець, усі дачники втікають, як миші під час голоду, і Бойберик стає пусткою. Я люблю тоді сидіти дома, у себе на призьбі. Для мене це найкращий час. Ясні, погожі дні. Сонце вже не пече, а пестить ніжно так, аж серцю любо. Ліс усе ще зелений, сосни ще пахнуть смолою, і здається мені, що він має якийсь особливо святковий вигляд. Отут, думаю собі, справляє бог свої свята; тут, а не в місті, де завжди гуркіт, гармидер, а люди сновигають туди й сюди, висолопивши язики, в гонитві за шматком хліба. Тільки й чути там: гроші, гроші!.. А тут як зсутеніє і на землю зійде святковий вечір, то почуваєш себе, як у раю. Небо синє, зірки мерехтять, сяють, міняться, моргають до тебе, як людина очима. А інколи, буває, пролетить зірка, наче стріла з лука, залишаючи по собі на мить зелену смужку,— то згасла якась зіронька, чиясь доля. Бо кожна зірка — це людська доля. «Хоч би то не моя нещасна доля була»,— міркую собі, і мені спадає на думку Годл. Ось уже кілька днів, як вона чогось побадьорішала, жвавіша стала, зовсім інше обличчя в неї. Хтось приніс їй листа, видно, від нього-таки, від її неборака. Мені дуже кортить дізнатись, що він їй пише, але спитати не хочу. Вона мовчить, то й я мовчу. Тев’є не баба. Тев’є має час.

Тим часом, коли я ото роздумую про Годл, приходить вона сама, сідає біля мене на призьбу, озирається навколо і звертається до мене тихенько:

— Знаєш, тату, я маю тобі щось сказати. Сьогодні ми попрощаємось з тобою... назавжди.

Отак каже вона мені, тихенько, ледве чутно, і дивиться на мене якимсь незвичним поглядом, таким поглядом, що я його ніколи не забуду, і в мене тоді майнула думка в голові: «Вона хоче втопитися...» Чому мені спало таке на думку? Бо в сусідньому селі трапилась, не проти ночі згадуючи, така пригода. Дівчина закохалася в одного сільського парубка і... Ви, певно, здогадуєтесь — що саме зробила. Мати з горя захворіла і вмерла, а батько за час її хвороби все витратив, пішов у старці. Ну, а той парубок побрався з іншою. Тоді дівчина побігла до річки, кинулась у воду і втопилась.

— Що значить, ти прощаєшся зі мною назавжди? — звертаюсь я до неї і опускаю голову, щоб вона не помітила, як я зблід.

— Це значить,— каже вона,— що я їду туди. Завтра на світанку. Ми вже більш.— каже,— ніколи не побачимось... Ніколи...

Почувши ці слова, мені трохи полегшало на душі. «Хвалити бога і за це,— думаю,— як то кажуть: «І це на добре»,— могло бути гірше, а кращому кінця-краю нема...»

— Куди, цікаво знати, їдеш ти,— кажу,— якщо мені дозволено це знати?

— Я їду — каже вона,— до нього.

— До нього? — кажу.— А де він тепер?

— Поки що,— каже вона,— він ще сидить, але незабаром його зашлють.

— Ідеш, отже, попрощатися з ним,— питаю я, удаючи простачка.

— Ні,— каже вона,— я поїду слідом за ним туди.

— Туди? — кажу.— Що ж це за «туди»? Як зветься те місце?

— Ще точно невідомо,— каже вона,— як те місце зветься, але це дуже далеко, страшенно далеко...

Так каже мені Годл, і здається мені, що вона це говорить гордовито, велично, немовби він учинив щось таке, за що йому треба дати золоту медаль вагою в пуд!.. Що відповісти їй на такі слова? За такі слова батько повинен нагримати на дитину, або дати добрих кілька ляпасів, або ж вилити все, що наболіло на душі. Але ж Тев’є не баба. Я додержуюсь такої думки, що гнів — це найважчий гріх, і озиваюсь до неї своїм звичаєм:

— Я бачу,— кажу,— доню моя, що ти виконуєш те, що в святій Біблії сказано: «Заради цього покине він»,— ти,— кажу,— задля Перчика залишаєш батька і матір і вирушаєш у таке місце, що не знати навіть, де воно, десь у пустелях, певно, на Крижаному морі, туди, де Олександр Македонський,— кажу,— їздив на кораблі і заблудився у далекій пущі, серед диких людей, як я колись читав у книжці...

Так кажу я їй трохи жартома, трохи спересердя, а серце щемить. Але ж Тев’є не баба. Тев’є стримується. А вона, моя Годл, не розгублюється. Відповідає мені на кожне запитання тихо, не кваплячись і розважно. Тев’єві дочки вміють говорити...

І хоч я голову опустив додолу і очі заплющив, все ж здається мені, що я бачу її, мою Годл, бачу її лице, бліде, як місяць, і стомлене, а голос її, здається мені, якийсь придушений, тремтить... Може, впасти перед нею навколішки, просити, благати, щоб вона не їхала? Але ж я знаю наперед, що це марна річ. Бодай їм, моїм дочкам-таки,— як захопляться чимось, то всім тілом і душею, всім єством своїм і всім життям!

Одне слово, ми просиділи на призьбі довгенько, точніше кажучи,— мало не всю ніч. Більше мовчали, ніж розмовляли, а те, що говорили, теж було наче й не розмова, лише окремі невиразні слова... Вона говорила, і я говорив. Я тільки одно допитуюсь у неї: «Де це чувано, щоб дівчина вийшла заміж за хлопця для того тільки, щоб могла поїхати слідом за ним туди, де козам роги правлять?» На це вона відповідає: «З ним — байдуже, нехай навіть туди, де козам роги правлять...» Я, звісно, пояснюю їй, що це безглуздя. А вона мені пояснює по-своєму, що я цього ніколи не зрозумію. Я наводжу їй приклад з квочкою, яка висиділа каченят. Каченята тільки-но звелися на ноги, кинулись у воду, а квочка, бідна, квокче. «Що,— питаюся,— ти скажеш на це, доню-серце?» — «Що мені на це сказати? Авжеж, шкода,— каже,— тієї квочки. Але через те, що квочка квокче, хіба ж каченятам не плавати?» Ви розумієте, які слова? Тев’єва дочка не говорить абияк...

А тим часом ніч минає. Вже розвидняється. Стара в хаті бурчить. Вона вже кілька разів посилала переказати, що час лягати спати. Побачивши, що це не допомагає, вона висунула голову у вікно і звертається до мене, як звичайно:

— Тев’є, що ти собі думаєш?

— Не кричи,— кажу,— Голдо, бо сказано в Біблії: «Навіщо галас?» Ти забула, очевидно, що сьогодні гойшайне рабо?[5] Сьогодні Господь бог приписує нам щасливу долю. Цієї ночі,— кажу,— не можна спати. Послухай мене, Голдо, візьми, будь ласка, роздмухай самовар,— кажу,— і нехай буде чай, а я поки що піду запрягати коняку. Ми їдемо з Годл на станцію.

[1] «...коли мудрецю ребі Йоханану не соромно було чоботи латати...» — Йоханан Гасандлер — швець за фахом; один з авторів талмуда (II ст. н. е.).

[2] Шадхен — посередник у шлюбних справах.

[3] «...щастя і спасіння матиму»... «в іншому місц і...» — це словосполучення з книги «Есфір», а не з талмуда, як зауважує Тев’є.

[4] Свято кучки — осіннє єврейське релігійне свято.

[5] «...сьогодні гойшайне рабо. Сьогодні Господь бог приписує нам щасливу долю». За релігійним повір’ям, у сьому ніч свята кучок у небі оголошується підписаний в судний день вирок, який визначає долю кожної людини на весь рік.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up