Тевє-молочар (сторінка 4)

І, як звичайно, підношу їй щойно спечену байку про те, що Годл їде до Єгупця, а звідти ще далі, все з приводу тієї справи — з приводу спадщини... І може трапитись, що вона вже там залишиться на цілу зиму, а можливо, що після зими і літа ще на одну зиму. Отже, треба,— кажу,— дати їй харчів на дорогу, трохи білизни, спідницю, зо дві подушки, пошивок кілька, теє-сеє і таке інше...

Отак командую і наказую, щоб не було сліз,— адже сьогодні свято. «У свято,— кажу,— не можна плакати, про це в талмуді цілком ясно сказано!» Але ж мене, звичайно, слухають з моїм талмудом, мов те цуценя. Прощаючись, усі плачуть, вмиваються сльозами — мати, діти і сама Годл. А найбільше плачу було, коли дійшла черга прощатися до моєї старшої дочки Цейтл (вона на свято приїжджає до нас із своїм чоловіком, Мотлом-жилетником). Обидві сестри кинулись одна одній на шию — насилу відірвали їх...

Тільки я один тримався, мов кремінь, себто воно тільки так говориться — мов кремінь; у серці кипить, як самовар. Але виказати іншим — фе! Тев’є не баба... Всю дорогу до Бойберика ми мовчали, а коли вже недалеко було до залізниці, я попросив, щоб вона мені сказала хоч на прощання, що він кінець кінцем такого наколобродив, її Перчик?..

— Кожна справа,— кажу,— повинна мати якусь причину...

Вона спалахнула і почала божитися мені всіма божбами, які є на світі, що він чистий, як червоне золото.

— Він,— каже вона,— така людина, що за себе йому байдуже. Вся його діяльність,— каже,— тільки задля інших, задля користі людської, а головне, заради трудящих, заради робочого люду.

Спробуйте, будь ласка, зрозумійте, що це означає!

— Отже, він дбає,— кажу я їй,— за все людство. Чому ж людство не дбає за нього, коли він справді такий гарний хлопець? Передай хоч привіт йому,— кажу,— твоєму Олександрові Македонському, і скажи йому, що я покладаюсь на його совість. Адже ж він — людина самої совісті, він мою дочку, сподіваюсь, не зробить нещасною. А ти напиши,— кажу,— коли-не-коли листа старому батькові...

На цих словах кидається вона мені раптом на шию і починає плакати.

— Давай,— каже вона,— попрощаємось. Бувай здоровий, тату, бозна-коли побачимось...

Годі! Тут я вже не міг стриматись... Мені згадалась, розумієте, ця ж таки Годл, коли вона була ще зовсім крихіткою... немовлям... Я носив її на руках... на руках носив її... Пробачте, пане, що я так... Зовсім, як баба!.. Коли б ви знали, чуєте, яка ця Годл, яка... Коли б бачили, які вона листи пише... Вона в мене ось тут у серці... Глибоко, глибоко... Я навіть не можу вам цього всього змалювати...

* * *

Знаєте що, пане Шолом-Алейхем? Поговоримо краще про що-небудь веселіше: що чувати з холерою в Одесі?

Хава

Ми кажемо: «Славте бога, бо всеблагий він»,— і справді, як бог робить, так воно й добре. Тобто мусить бути добре, бо спробуйте, зробіть краще! Ось я хотів бути розумним, тлумачив цю молитву так, тлумачив її сяк, бачу, нічого не виходить, і, махнувши рукою, сказав самому собі: «Тев’є, ти дурний! Ти світу не переробиш. Всевишній благословив нас на муки виховування дітей, це означає, що діти завдають нам багато горя, а ми мусимо з цим миритись. Ось, наприклад, моя старша дочка, Цейтл, закохалась у кравця Мотла-жилетника. Хіба я щось маю проти нього? Щоправда, він проста людина, не дуже-то розуміється на друкованому, але що поробиш? Адже цілий світ, як ви кажете, не може бути освічений! Зате він чесний чолов’яга і працює, бідолаха, до сьомого поту. Вона вже має з ним, побачили б ви, нівроку, повну хату пуцьверінків, і обоє вони добре поневіряються «в багатстві і пошані». А поговоріть з нею, то вона вам скаже, що їй, нівроку, так добре — краще не може бути. От тільки погано, що хліба нема.

Це маєте номер перший. Ну, а про другу дочку, про Годл, мені вам не треба розповідати, ви вже самі все знаєте. Її я втратив навіки! Бозна, чи побачать її будь-коли мої очі, хіба що на тому світі, через сто двадцять років... Як заведу мову про неї, про Годл мою, то я й досі не можу заспокоїтись, життя мені осоружне! Забути, кажете? Як можна забути живу людину? А надто таку дитину, як Годл? Почитали б ви листи, які вона мені пише,— вони серце крають. Ведеться їм там,— пише вона мені,— дуже добре. Він сидить, а вона заробляє. Вона пере білизну, читає книжки і бачиться з ним щотижня, і має,— каже,— надію, що у нас тут скоро перемелеться, що зійде сонце, розвидніє, тоді повернуть назад його і ще багатьох таких, як він, і лише тоді вони візьмуться,— каже вона,— по-справжньому до роботи й перевернуть світ догори ногами. Ну, як це вам подобається? Гарно? Еге? Що ж робить Всевишній? Адже він, як ви кажете, милосердий і всеблагий. От він мені каже: «Стривай, Тев’є, ось я зроблю так, що ти забудеш про всі свої злигодні!..» Так воно і сталося, можете послухати. Іншому я б цього не розповів, бо душа болить, а ще більш — сором бере! Але як там сказано: «Хіба я приховаю що-небудь від Авраама?» — від вас у мене секретів нема! Все, що маю, розповідаю вам. Одне тільки прошу вас: нехай це між нами залишиться. Кажу вам ще раз: душа болить, але ще більше сором бере, ох, як соромно!

Одним словом, бог хотів ощасливити Тев’є і дав йому сім дочок; усі хороші, вдалі, розумні і вродливі, здорові, стрункі, скажу вам, мов тополі! Ой, якби вони були непоказні і бридкі, то, може, це було б краще для них і спокійніше для мене. Бо що з того, скажіть, будь ласка, коли конячина добра, а стоїть у стайні? Що з того, коли дочки вродливі, а живеш з ними десь у чорта на болоті і не бачиш живої людини, крім Антона Поперила, старости нашого села, і писаря Федька Галагана, високого чубатого парубка у високих чоботях, та ще попа, побив би його грім! Я не можу спокійно чути саму згадку про нього,— і не тому, що я єврей, а він піп. Навпаки, ми з ним добре знайомі уже багато років. Тобто на весілля один до одного не ходимо, на свято в гості й поготів; але, як зустрінемось, вітаємо один одного: «Добридень», «Доброго здоров’я», «Що чувати?», «Що робиться на білому світі?» Заводити довгі розмови з ним я не люблю, бо тільки-но почнеш, а він своєї: ваш бог, наш бог... Я не хочу слухати такі балачки і кажу йому, що на це є речення з Біблії. Він перепиняє мене і каже, що Біблію знає не гірше за мене, а може, ще й краще. І починає напам’ять гатити з нашої Біблії, але якось дивно вимовляючи слова Біблії, як звичайно читають християни: «Берешіт бара елокім...»[1] Щоразу те саме. Тоді я його перепиняю і кажу, що на це є у нас мідраш.

— Мідраш,— каже він,— це вже талмуд, а талмуд я ненавиджу, бо талмуд — це саме шахрайство...

Це мене, розумієте, дратує, і я починаю вичитувати йому, кажу все, що навернеться на язик. Думаєте, що він ображається? Нічого подібного. Дивиться на мене і сміється, розчісуючи при цьому бороду. Немає, знаєте, нічого гіршого на світі, ніж коли лаєш людину, змішуєш її з багном, а вона мовчить. У вас просто жовч розливається, а той сидить собі й усміхається. Тоді я цього не розумів, але тепер знаю добре, що та посмішка означала...

Одним словом, якось я приїхав додому, коли вже смеркало, дивлюся, писар Федько стоїть надворі з моєю Хавою, з третьою дочкою, тією, що після Годл. Побачивши мене, мій парубок обернувся, скинув шапку переді мною і пішов. Тоді я озиваюся до моєї Хави:

— Що тут робить Федько?

— Нічого,— відказує вона...

— Як то нічого? — кажу.

— Ми розмовляли,— відказує вона...

— Що ти маєш спільного з Федьком? — кажу.

— Ми знайомі вже давно,— відказує вона...

— Мазл-тов, вітаю тебе з таким знайомством! — кажу.— Гарний приятель для тебе Федько.

— А ти хіба його знаєш? — відказує вона мені.— Хіба ти знаєш, хто він?

— Хто він, не знаю,— кажу я їй,— і якого він роду, мені теж невідомо, але уявляю собі, що він походить з великих аристократів. Батько його був, мабуть, або пастухом, або сторожем, або так собі, п’яничка...

Озивається тоді до мене Хава:

— Хто був його батько, не знаю і не хочу знати, для мене всі люди рівні. Але що він сам людина незвичайна — це я знаю напевне...

— А саме,— питаю,— що то за людина? Цікаво послухати...

— Я б тобі,— каже вона,— сказала, але ти не зрозумієш. Федько — це другий Горький...

— Другий Горький? — кажу я.— А хто ж був перший Горький?

— Горький,— каже вона,— тепер мало не перша людина на світі.

— Де він мешкає,— кажу,— твій мудрець? Якого роду його праця і які проповіді проповідує він?..

— Горький,— озивається вона до мене,— це уславлений письменник, тобто людина, що пише книжки, чудова, винятково чесна людина. Походить теж з простого стану, не вчився ніде, всього досяг самотужки... Ось його портрет.

Так каже вона мені і виймає з кишені портретик та подає його мені.

— Оце,— кажу,— і є твій праведник, реб Горький? Я б міг заприсягтися, що десь його бачив, чи то він вантажив на залізниці лантухи, чи то в лісі тягав колоди...

— То це, на твою думку,— каже вона,— погано, коли людина працює, своїми руками заробляє на хліб? Ти сам хіба не працюєш? А ми хіба не працюємо?

— Так, так,— кажу,— маєш рацію, про це виразно сказано в Біблії: «В поті чола твого»,— коли не працюватимеш, то з голоду здохнеш... Проте,— кажу,— не розумію, які тут діла має Федько! Я б радів більше, коли б ти була з ним знайома на відстані: тобі не слід забувати,— кажу,— «звідки ти прийшов і куди йде»,— хто ти така, а хто він!..

— Бог створив усіх людей рівними,— відповідає вона мені.

— Так, так,— кажу,— бог створив Адама за своєю подобою. Але не слід забувати, що кожний мусить шукати собі рівню, як у Біблії сказано: «Кожний згідно з можливостями своїми...»

— Дивна річ! — озивається вона до мене.— Про все у тебе сказано в Біблії! Може, там сказано і про те, чому люди взяли і поділилися,— каже вона,— на євреїв і неєвреїв, на господарів і рабів, на панів і жебраків?..

— Те-те-те,— кажу я,— ти вже, здається, доню моя, заїхала біс батька зна куди!

І я пояснюю їй, що так уже повелося на світі з перших днів його створення.

— Чому ж так повелося на світі? — запитує вона мене.

— Тому,— кажу,— що таким створив бог свій світ...

— Навіщо ж,— відказує вона,— він так створив свій світ?..

— Ет! — кажу я.— Коли ми почнемо ставити такі запитання — чому так і чому так, розмові кінця-краю не буде!..

— На те бог дав нам розум,— озивається вона до мене,— щоб ми ставили запитання!..

— У нас є такий звичай,— кажу я,— коли курка починає співати, як півень, її треба негайно віднести до різника...

— Може, досить вам горлати? — озивається до мене моя жінка Голда з хати.— Борщ стоїть на столі вже цілу годину, а він усе псалми виспівує!..

— Ось маєш,— кажу,— ще одну на мою голову! Недарма застерігали наші мудреці, що баба може наговорити тобі сім кіп гречаної вовни. Ідеться про істотні справи, а вона тут із своїм зеленим борщем!..

— Зелений борщ,— каже мені на це Голда,— може, не менш важлива річ, ніж усі твої важливі справи...

— Мазл-тов! — кажу.— Ось маєш нового філософа, щойно з-під печі! Не досить, що дочки такі великорозумні, то і Тев’єва жінка почала з припічка шугати в саме небо!..

— Коли вже,— каже вона,— зайшла мова про небо, то чи не пішов би ти в пекло, під три чорти!..

Як вам подобається, скажіть, будь ласка, така відсіч натщесерце?..

Одне слово, облишмо, як ви кажете, царевича і візьмімось до царівни, чи то пак я маю на увазі попа, побив би його грім! Одного разу присмерком повертаюся додому з порожніми глечиками і наближаюсь уже до околиці села, аж тут назустріч їде піп на своїй залізом кутій бричці, сам своєю персоною поганяє, а розчесана борода його майорить на вітрі. «Тьху на твою голову,— думаю собі,— гарна зустріч!»

— Добривечір! — звертається він до мене.— Чи ти не впізнав мене, чи що?

— Забагатієте скоро,— відповідаю йому, скидаючи шапку, і хочу їхати далі.

— Почекай хвилинку, Тевелю,— каже він,— чого так поспішаєш? Мені треба сказати тобі кілька слів.

— О,— кажу,— аби щось путнє, будь ласка, а як ні, то нехай буде іншим разом...

— Що означає, по-твоєму,— каже він,— іншим разом?..

— Іншим разом,— відповідаю,— означає в мене, коли месія прийде...

— Месія,— каже він мені,— уже прийшов.

— Це я вже чув,— кажу,— від вас не раз. Скажіть мені, панотче, щось нове...

— Оце,— каже,— я й хочу зробити. Я хочу з тобою говорити про тебе самого, тобто про твою дочку...

Тут у мене одразу тьохнуло серце: яке відношення має він до дочки? І я озиваюся до нього:

— Мої дочки,— кажу,— боронь боже, не такі, що треба за них говорити; вони вже самі можуть за собою обстати...

— Але тут,— каже він,— така справа, що вона сама не може говорити, хтось інший мусить говорити, бо тут ідеться про важливу річ, власне, про її долю...

— Кого стосується,— кажу,— доля моєї дочки? Мені здається, що коли мова зайшла про долю, то я своїй дитині батько до ста двадцяти років чи ні?..

— Звичайно,— каже він,— ти своїй дитині батько, але ти, сліпий, не бачиш, що твоя дитина поривається до іншого світу, а ти не розумієш її або не хочеш її зрозуміти...

— Якщо я її не розумію,— кажу,— або не хочу її зрозуміти, то це вже інша справа, про це,— кажу,— можна трохи посперечатись. Але чого, панотче, це вас обходить?..

— Мене,— каже він,— це дуже обходить, бо вона тепер під моєю опікою...

— Як то,— кажу,— під вашою опікою?

— Дуже просто, вона тепер під моїм наглядом,— каже він і дивиться мені просто у вічі, розчісуючи при цьому свою гарну широку бороду.

Я, розумієте, аж підскочив на місці:

— Хто? Моя дитина під вашим наглядом? За яким правом? — кажу я і відчуваю, що мене охоплює лють.

А він озивається до мене спокійненько, з усмішкою:

— Тільки не гарячись, Тевелю! Спокійно,— каже він,— ми краще порозуміємось. Ти знаєш, я тобі,— каже,— боронь боже, не ворог, хоч ти єврей. Ти знаєш,— каже він,— який я прихильний до євреїв і як мені болить серце, що вони такі вперті, затялись так і не хочуть зрозуміти, що їм добра бажають.

— Про добро,— кажу,— ви мені, панотче, зараз не говоріть, бо кожне слово, яке я чую від вас оце зараз, для мене наче крапля смертельної отрути,— кажу,— наче куля в серце. Коли ви мені такий доброзичливий друг, як ви кажете, я попрошу вас тільки однієї ласки: облиште мою дочку, дайте спокій...

— Ти нерозумна людина,— каже він,— твоїй дочці, боронь боже, нічого лихого не буде. На неї чекає щастя,— каже він,— у неї наречений, дай боже мені таке щастя...

— Амінь! — кажу я, нібито всміхаючись, а в серці палає пекло.— Хто ж він, цікаво знати, той наречений,— кажу,— якщо я заслужив це знати?

— Ти, напевне, його знаєш,— каже він,— він дуже бравий, чесний парубок і освіту має, хоч і самотужки вчився; він закоханий у твою дочку і хоче з нею одружитись, але не може, бо він не єврей...

«Федько!» — думаю собі, і в голову мені вдарила гаряча кров, і весь я вкрився холодним потом, насилу всидів у візку. Але виказувати це перед ним? Не діждеться він цього! Беру в руки віжки, вдаряю конячину і, не прощаючись, рушаю додому... Приїжджаю додому, ай-ай-ай — цілий содом! Діти лежать, уткнувшись у подушки, і плачуть, моя Голда — кращу в домовину кладуть... Шукаю Хаву... Де Хава? Немає Хави!.. Спитати, де Хава, не хочу. Питати — зайва річ, горе мені! Пойняла мене велика туга. В душі палає пекло, лютую, не знати на кого... Хочеться самого себе відшмагати. Гримаю на дітей, зганяю свій гнів на жінці. Не можу собі місця знайти. Іду в стайню до шкапи дати їй корму і бачу, що вона стоїть, перекинувши ногу через колоду. Хапаю дрючок і починаю її лупцювати, трощити кістки. «Згоріло б ти, падло коростяве! Щоб ти так жила, як я маю для тебе хоч одну зернину вівса! Болячки, коли схочеш, можу тобі дати, хворобу, напасті, гризоти, трясця!..»

Так примовляю я до шкапи, але враз мені стає шкода її, бо це ж німа істота, безневинна тварина. Що я маю проти неї? Підсипаю їй січки та обіцяю, що на суботу дам їй трохи дерті, і йду назад до хати, занурююсь у подушку і лежу, як у пропасниці, а голова! — голова мало не розколюється. Роздумую все і дошукуюсь, що це означає? «Яка моя провина і які мої гріхи?» — чим я, Тев’є, завинив так на цьому світі, що мене більш за всіх покарано? Ой владико небесний, владико небесний! Хто я такий, що ти маєш завжди мене на думці, не випускаєш з ока і де тільки є халепа, лихо, напасть — посилаєш на мою голову?..

І коли отак роздумую собі, лежачи, мов на приску, раптом почув, як моя бідолашна жінка стогне, аж серце кров’ю обливається.

— Голдо,— кажу,— ти спиш?

— Ні,— каже вона,— а що?..

— Нічого,— кажу,— велике нещастя впало на нашу голову. Може, даси пораду,— кажу,— що робити?..

— Питаєшся у мене,— каже,— порад? Лишенько мені! Дитина,— каже вона,— встає вранці, здорова і дужа, одягається, падає мені на шию, починає цілувати, й обнімати, і плакати, і нічого не каже. Я думала, що вона, боронь боже, збожеволіла! Питаю в неї: «Що тобі, доню?» А вона нічого не відповідає, вибігає на хвилинку до корів і зникає. Чекаю годину, чекаю дві, чекаю три — де Хава? Нема Хави! Тоді я кажу дітям: «Ану, заскочте на хвилинку до попа...»

— А звідки,— питаю,— ти знала, Голдо, що вона, у попа?..

— Звідки я знала? — каже вона.— Лишенько мені! Хіба ж у мене очей немає? Чи хіба я їй не мати?..

— Коли в тебе є очі,— кажу,— і ти їй мати, то чого ж ти мовчала і мені не сказала?..

— Тобі сказати? А коли ти вдома буваєш? — каже вона.— Та коли я й скажу тобі, хіба ти прислухаєшся? Тобі як щось скажеш, ти одразу знаходиш притчу, памороки забиваєш цими притчами...

Так відповідає мені Голда, і я чую, як вона плаче в темряві... «Трохи вона має рацію,— думаю собі,— хоча що може зрозуміти баба?» І мені болить серце, на неї дивлячись, не можу слухати, як вона стогне і як плаче.

— От бачиш, Голдо,— озиваюся до неї,— ти гніваєшся, що я на все маю цитату. Мушу тобі на це теж відповісти цитатою. У наших книгах сказано: «Жаліє, як батько дітей своїх»,— тобто батько любить свою дитину. Чому ж не сказано,— кажу,— «жаліє, як мати дітей своїх?» Бо мати — це не батько. Батько,— кажу,— може зовсім інакше розмовляти з дитиною. Ось побачиш,— кажу,— бог дасть, завтра зустрінуся з нею...

— Дай боже,— каже вона,— щоб ти мав змогу зустрітися з нею і з ним теж. Він чоловік,— каже вона,— непоганий, хоч і піп, любить часом пожаліти іншого. Попросиш його, впадеш йому в ноги, може, зглянеться...

— Хто? — кажу.— Отой піп, побив би його грім?.. Щоб я вклонявся,— кажу,— попові? Ти збожеволіла,— кажу,— чи з глузду з’їхала? «Не розтуляй вуст своїх перед сатаною!» Не діждуть цього,— кажу,— мої вороги!..

— О! Бачиш, який ти...

— А що ж,— кажу,— ти думала? Я дозволю, щоб мною верховодила баба? Думаєш,— кажу,— що я житиму твоїм бабським розумом?

Ось у таких розмовах проминула у нас вся ніч. Насилу дочекавшись, поки треті півні заспівали, я встав, помолився, взяв батога і подався, самі здогадуєтесь, просто на попівське подвір’я. Баба,— як ви кажете,— це таки баба,— але куди ж я ще міг податися? В могилу?..

Одним словом, прийшов я до нього на подвір’я, зустріли мене його собаки гостинним «доброго ранку», хотіли подерти мої штани і покуштувати мої литки, дізнатися, чи добрі вони на смак для їхніх собачих зубів... На щастя, я взяв з собою батога і дав їм зрозуміти, що означає речення: «Не ворухне собака язиком»,— нехай собака дарма не бреше... На їхнє валування і мої зойки вибігли піп і попадя. Він насилу відігнав собак і, запросивши до хати, прийняв мене як шановного гостя, хотів навіть на мою честь поставити самовар. Я сказав, що з самоваром можна зачекати, у мене є розмова з ним, кажу, віч-на-віч. Піп здогадався, на що я натякаю, моргнув до своєї дружини, щоб вона зробила таку ласку і зачинила за собою двері,— а я одразу приступив до справи просто, без передмов, попросивши, щоб передусім сказав мені, чи вірить він у бога?.. А далі щоб сказав мені, чи знає він, що відчуває батько, коли його розлучають з улюбленою дитиною?.. І ще нехай мені скаже, що таке, на його думку, добре діло, а що таке гріх?.. І ще одну річ я хотів, щоб він мені пояснив: який вигляд в його очах має людина, що вдирається в чужу хату і хоче все там перевернути шкереберть, стільці переставити, пересунути столи і ліжка?

Звичайно, я його цим приголомшив.

— Тевелю,— каже він,— ти розумна людина, а поставив переді мною,— каже,— одним духом стільки запитань, та ще хочеш,— каже,— щоб я тобі негайно відповів? Але я тобі відповім на все по порядку...

— Ні,— кажу я йому,— ви мені, любий панотче, ніколи на це не відповісте. Знаєте чому? Бо всі ваші думки я знаю наперед. Ви дайте мені краще відповідь,— кажу,— ось на що: чи зможу я ще побачити мою дитину, чи ні?..

— Що значить «ще»? — схопився він.— 3 твоєю дочкою, боронь боже, нічого лихого не станеться, навпаки...

— Знаю,— кажу,— знаю, ви хочете її ущасливити! Я не про це говорю, я хочу знати, де моя дитина і чи можу я з нею побачитись?

— Все що завгодно,— каже він мені,— тільки не це...

— От так би і говорив,— кажу,— коротко і ясно! Бувай здоров,— кажу,— і хай тобі бог за це відплатить,— кажу,— сторицею...

Повертаюсь додому, а моя Голда, скоцюрбившись чорним клубком, лежить у ліжку, не маючи більше сил плакати.

— Вставай,— кажу,— жінко, скидай черевики, і сідаймо на долівку справляти жалобу, як бог звелів. «Господь дав, Господь забрав»,— не ми перші, не ми останні. Нехай нам здається,— кажу,— що ми ніколи не мали Хави, або нехай здається нам,— кажу,— що вона, як Годл, подалася ген-ген до Крижаного моря, бозна, чи ще побачимо її... Господь,— кажу,— владика наш, сповнений милосердя і ласки, він знає, що робить!..

Отак виливаю я своє горе і почуваю, що сльози душать мене, застрягли, як кістка в горлі. Але Тев’є не баба. Тев’є стримується! Хоча це тільки так говориться, що «стримується». Бо, по-перше, ганьба! По-друге, як можна стриматись, коли втрачаєш живцем таку дитину, такий брильянт. Вона, не знаю чому, люба і мені, і матері чи не більш, ніж усі інші діти. Може, це тому, що Хава в дитинстві багато хворіла, мала всі, які тільки є на світі, хвороби. Ми якось просиділи над нею кілька ночей поспіль, не раз криком, просто криком відганяли від неї смерть, врятували, як рятують маленьке розтоптане курча, бо, коли бог хоче, він з мертвого робить живого, як сказано у молитві: «Не помру, бо житиму!» — коли не судилося вмирати, то не вмреш... А може, це тому, що Хава добра, віддана дитина, завжди любила нас обох, ладна була душу за нас віддати. Спитаєте, як же сталося, що вона таке вчинила? Що ж, по-перше, така вже наша доля. Не знаю, як ви,— я вірю, що від долі не втечеш. А по-друге, це якась халепа, лихе око чи просто — чаклунство! Можете сміятися з мене, проте скажу вам, що я зовсім не такий вже неприторенний дурень, щоб вірити у нечисту силу, домовиків, привидів і тому подібні дурниці. Але в чаклунство, бачте, я вірю, бо що ж це, як не чаклунство? От послухайте далі, і ви самі скажете те саме...

Одним словом, коли в святих книгах сказано: «Проти волі живеш»,— тобто людина сама собі не вкорочує віку, то це недаремно: нема такої болячки на світі, яка б не загоїлась, і такого нещастя, яке б не забулося. Тобто воно не забувається, але що поробиш? «Людина подібна до тварини». Людина повинна тяжко працювати, вмиватися сьомим потом, поневірятись і надсаджуватись заради шматка хліба.

Ми взялися знову всі до роботи: моя жінка і діти до глечиків, я до своєї кобили і візка, і «все пішло своїм звичаєм»,— світ не стоїть на місці. Наказав я суворо в хаті, щоб Хави не згадувано було — немає Хави! Викреслено — і вже! Зібрав я трохи масла, сиру й сметани, усе свіжий товар, і подався в Бойберик до своїх покупців.

Приїхав у Бойберик,— усі радіють, привітно зустрічають:

— Що поробляєте, реб Тев’є? Чому це вас не видно?

— Що маю робити? — кажу.— Той самий невдаха, що і раніше: корівчина,— кажу,— в мене здохла...

— Чим пояснити,— кажуть вони,— що саме з вами трапляються всілякі чудеса?

І люди розпитують у мене, кожен окремо, яка корова в мене здохла. Скільки вона мені коштувала? І скільки корівок у мене ще лишилося? Розважаються, сміються, як, у доброму гуморі бувши, звичайно сміються багатії з бідняка-небораки по обіді, коли в них спокійно на серці, а надворі година: тепло, зелено і хочеться дрімати...

Тев’є, однак, людина, яка вміє підтримувати жарт. Чорта пухлого в мене дізнається хто-небудь, що діється в моєму серці! Покінчивши справи з усіма покупцями, подаюся назад з порожніми глечиками додому. Їду лісом, попустивши віжки, нехай кобила йде собі помалу і потихеньку щипає травичку. А сам я заглиблююсь у свої думки і міркую про все чисто: про життя і смерть, про цей світ і потойбічний світ, і що таке взагалі світ, і навіщо живе людина, і ще про подібні речі, щоб трошки розважитись, забутися, тобто щоб не думати про Хаву. І як на те, лізе мені в голову саме вона — Хава. Вона постає перед моїми очима, висока, гарна і ставна, як тополя, або ще такою, якою була в дитинстві,— маленька, хирлява, квола, сидить, як пташеня, у мене на руках, голівку схиливши на моє плече: «Що тобі, Хавочко? Дати тобі папи? Трошечки моні?» І я на якусь мить забуваю, що вона накоїла, і мене тягне до неї, і душа щемить, сумує, ниє... Але тільки-но пригадаю все, в мені спалахує вогонь, і лють буяє в моєму серці проти неї, і проти нього, і проти цілого світу, і проти самого себе за те, що не можу забути її ні на хвилину. Чому я не можу її викреслити з пам’яті, вирвати з серця? Хіба вона цього не заслужила? Для того хіба мусить Тев’є все своє життя світу божого не бачити, землю носом рити, викохувати дітей, щоб вони потім враз відірвались силоміць, відпали, мов та шишка з дерева, і полетіли ген-ген далеко з вітром і з димом?.. «От, приміром,— думаю собі,— росте дерево, дуб у лісі... Приходить чоловік із сокирою, відтинає гілку, ще гілку і ще гілку... А що таке дерево без гілок, прости Господи? Візьми вже краще ти, чоловіче, і зрубай все дерево геть до пня — і хай цьому буде кінець. Навіщо стирчати голому дереву в лісі?..»

І отак, поринувши в ці думки, почуваю раптом, що моя шкапа зупинилась — стоп! Що таке? Підводжу очі, дивлюся — Хава!.. Та сама Хава, що й раніше, не змінилась ні на волосинку, навіть убрання не змінила!.. Перше, що спадає мені на думку,— скочити з воза, схопити її в обійми і поцілувати. Але зразу ж за цим спалахує інша думка: «Тев’є, ти що — баба?» І я смикаю віжки: «Вйо, неборако!» — та звертаю праворуч. Дивлюся,— вона теж звертає праворуч, махає до мене чогось руками, немовби кажучи: «Зупинись на мить, я мушу тобі дещо сказати...» У мене наче щось увірвалося всередині, защеміло серце, опустилися руки, ноги тремтять — от-от скочу з воза! Але я стримую себе, смикаю віжки і беру ліворуч. Вона теж бере ліворуч, дивиться на мене безумними очима, лице біле мов крейда... «Що робити? — думаю собі.— Зупинитись чи їхати далі?» Але перш ніж я встиг оглянутись,— ага, вона вже схопила конячину за вуздечку і звертається до мене:

— Тату, щоб я померла, якщо ти рушиш з місця! Прошу тебе, вислухай мене, тату любий!

— «Е! — думаю собі.— Хочеш мене примусити силоміць! Ні, люба моя! Не знаєш ти, видно, свого тата...» І давай щосили батожити коняку. Шкапина моя слухається, скаче, скаче, але раз у раз повертає голову назад, щулячи весь час вуха.

— Вйо,— кажу я їй,— «не заглядай у пляшку», не озирайся, розумнице моя, туди, куди не слід...

А самому, думаєте, не хочеться повернути голову назад і поглянути, хоч раз глянути туди, на те місце, де вона лишилася?.. Але ні. Тев’є не баба. Тев’є знає, як поводяться, коли спокушає нечиста сила...

Одним словом, не буду розводитись, шкода вашого часу. Якщо мені судилися смертельні муки, то я вже напевне їх зазнав, покуштував смак пекла з чистилищем, з усіма тортурами для грішників, що описані в наших святих книгах. Спитайте в мене, що це таке, і я вам скажу! По дорозі мені весь час здавалося, що вона біжить слідом за возом і гукає: «Вислухай мене, татоньку, тату любий!..» І в голові промайнула думка: «Тев’є! Ти забагато береш на себе! З тобою нічого не станеться, коли зупинишся на хвилину і вислухаєш, чого вона хоче. Може, вона має тобі сказати щось таке, що тобі слід знати? Може — хто зна? — вона передумала, розкаялась і хоче повернутись назад? Може, вона в нього мучиться і просить тебе, щоб ти їй допоміг викараскатися з пекла?..» Може, і може, і багато ще таких «може» спадають мені на думку, і Хава уявляється мені дитиною, і на згадку приходить відоме речення: «Жаліє, як батько дітей своїх»,— немає поганої дитини в батька, і я картаю себе і кажу сам на себе, що я не вартий того, щоб топтати ряст на землі! Справді! Чого ти розпалився, як упертий осел? Чого ти тарабаниш? Візьми, розбійнику ти, заверни воза і помирися з нею, вона ж твоя дитина, не чиясь, не чужа! І в голову лізуть якісь недоладні, дивні думки: «Що таке єврей і неєврей?.. І чому Господь бог створив євреїв і неєвреїв?.. А коли Господь бог уже створив євреїв і неєвреїв, чому вони такі відокремлені одне він одного, чому ненавидять одне одного? І прикро стає мені, чому я не знаюся на книжках, як інші, щоб маги змогу знайти на всі ці питання якусь розумну відповідь... І, щоб розвіяти думки, я починаю надвечірню молитву: «Блаженні ті, що живуть у чертогах твоїх і славлять тебе на віки вічні...» Молюсь, виспівуючи на повний голос. Але що з тієї молитви і з того виспівування, коли глибоко в серці бринить пісня: «Ха-во! Ха-во! Ха-во!..» І чим голосніше співаю слова молитви, тим ще гучніше бринить «Ха-во», і чим більше хочеться її забути, тим виразніше постає перед очима вона, і здається мені, що я чую її голос, як вона вигукує: «Вислухай мене, тату любий!» І я затуляю собі вуха, щоб не чути її, і заплющую очі, щоб її не бачити, і проказую молитву, не чуючи, що кажу, і б’ю себе в груди, каюсь, не знаючи в чому, і життя моє розбите, і сам я розбитий, і нікому не розповідаю про мою зустріч, і не говорю ні з ким про неї, і ні в кого про неї не допитуюсь, хоч знаю, дуже добре знаю, де вона і де він, і що вони поробляють. Але чорта пухлого у мене про це довідаються. Не діждуть цього мої вороги, щоб я комусь поскаржився. Отака людина Тев’є!..

Цікаво знати, чи всі чоловіки такі, чи тільки я такий божевільний? Ось, наприклад, одного разу трапилося... Ви не сміятиметесь з мене? Боюся, що ви з мене сміятиметесь... Іноді буває: надягну святкове вбрання, подамся на залізницю і вже ладен сісти та поїхати туди, до них,— я знаю, де вони живуть... Підходжу до касира і прошу дати мені квиток. «Куди?» — запитує він мене. «До Єгупця»,— кажу я. «Такого міста,— каже він,— у мене немає...» — «У такому разі це не моя вина»,— кажу, повертаюсь до нього спиною і подаюся додому, скидаю святкове вбрання і беруся знову до роботи, тобто до готування сиру і сметани, до візка і до кобили... Як сказано: «Кожен до свого ремесла і до своєї роботи»,— кравець до ножиць, а швець до дратви... Еге ж, смієтеся з мене? Я так і знав! Знаю навіть, що ви собі думаєте. Ви думаєте: «Оцей Тев’є зовсім якийсь пришелепуватий!..» Тому я вважаю, що «до цього місця читають у суботу»,— на сьогодні досить... Бувайте здорові й дужі і пишіть частіше листи. Але, ради бога, не забувайте, про що я вас просив: щоб було тишком-нишком, тобто щоб ви не зробили з цього книжки. А коли вже вам і доведеться писати, то щоб ви писали про інших, не про мене. Мене забудьте, немає, язиком злизало Тев’є-молочаря!..

Шпринця

— Великий і щирий привіт вам, пане Шолом-Алейхем, мир вам і дітям вашим! Скільки років не бачились! Матінко, скільки води спливло за цей час! Скільки лиха ми обидва і всі євреї зазнали за ці кілька років: Кишинів, «конснетуція»[2], з погромами, з наклепами і напастями,— ах ти, господи, владико небесний!..

Я тільки дивуюсь вам,— прошу не гнівайтесь,— що ви, нівроку, анітрішечки не змінились! А погляньте на мене: мені ж іще шістдесяти нема, а дивіться, який білий став Тев’є! Це ж неабищо — «муки виховування дітей», скільки натерпишся через них! А хто ще має стільки турбот від виховування дітей, як я? Мене спіткало нове лихо, з моєю дочкою Шпринцею, лихо, що перевершує всі нещастя, яких я зазнавав досі. Проте нічого, живу, як сказано там: «Проти волі живеш»,— хоч лусни, а співай тієї пісеньки:

Що маю робити
І як далі жити?
Бо ж роки минають,
Та й грошей не маю!..

Одним словом, як сказано в талмуді: «Схотів Господь потішити»,— захотілось богові зробити ласку євреям і наслав на нашу голову нову напасть — «конснетуцію!» Ой, ота «конснетуція!» Раптом сталася паніка серед наших багатіїв, почали втікати з Єгупця за кордон, нібито на теплі води, солоні ванни, нерви лікувати, витівки нероб... А коли роз’їжджаються з Єгупця, то Бойберик з його повітрям, і з його лісом, і з його дачами копійки щербатої не вартий. Але ж ми маємо великого бога, який піклується про свою бідноту, щоб вона ще трошки помучилась на цьому світі, от він і послав нам літо — ай-ай-ай! Наїхало до нас у Бойберик з Одеси, і з Ростова, і з Катеринослава, і з Могилева, і з Кишинева сотні тисяч багатіїв, дук, мільйонщиків!

Очевидно, там «конснетуція» ще лютіша, ніж у нас в Єгупці, бо втікають, кінця-краю не видно втікачам. Спитаєте, чого вони втікають саме до нас? А чому, скажіть, наші тікають до них? У нас уже, хвалити бога, так повелося — коли починаються балачки про погроми, євреї тікають з одного міста до іншого, як сказано в Біблії: «Поїхали і отаборились, отаборились і поїхали»...— тобто ти їдь до мене, а я поїду до тебе... Тим часом Бойберик несподівано став справжньою столицею, повно чоловіків, жінок і дітей. А діти люблять дзюбати. Отож потрібне молоко, масло, а де знайдеш це все, як не у Тев’є? Одним словом, Тев’є ввійшов у моду. Звідусіль тільки й чути: «Тев’є і Тев’є!», «Реб Тев’є, будь ласка, сюди!», «Реб Тев’є, зайдіть до мене!» Господня воля, нічого не скажеш...

Одного чудового дня — це було напередодні зелених свят — привіз я трохи сиру і сметани до однієї з моїх покупниць, молодої багатої вдови з Катеринослава, яка приїхала із своїм синком Арончиком до Бойберика на літо. І ви ж самі розумієте, що перше її знайомство в Бойберику було, звичайно, зі мною.

— Мені,— звернулась до мене вдова,— вас рекомендували, кажуть, що у вас найкращі молочні продукти.

— Аякже! — відповідаю я вдові.— Недарма сказав цар Соломон, що добре ім’я лунає, як сурма, на весь світ. А коли хочете,— кажу,— я вам розповім, що сказано з цього приводу у мідраші[3].

Багатійка перепиняє мене і каже, що вона вдова і в таких справах, як мідраш, не дуже розуміється, бо не знає, з чим його їдять. «Головне,— каже вона,— щоб масло було свіже і сир щоб був смачний...» Ну, ідіть розмовляйте з бабою!..

Коротше кажучи, я почав відвідувати катеринославську вдову двічі на тиждень — щопонеділка і щочетверга, точно за календарем привозив свій молочний товар, навіть не питаючись, чи треба, чи не треба. Я став там своєю людиною і, як звичайно, почав придивлятися, які в домі порядки, заглядав на кухню, зробив деякі зауваження. Спершу, розуміється, дістав прочуханку від покоївки, щоб не совав носа, куди не слід, і не цікавився тим, що вариться в чужих горщиках. Другим разом до моїх слів прислухались, а далі вже почали питатися моєї поради, бо вдова-багатійка переконалася, хто такий Тев’є. Що далі в ліс, то більше дров, аж поки вона розповіла мені про свою болячку, турботи, про лихо своє — про Арончика.

— Де це чувано! Він уже парубійко понад двадцяти років,— каже вона,— а тільки й знає, що лошаків, тільки лосипеди, тільки ловити рибу, а більше,— каже вона,— ніщо його не обходить! І слухати не хоче про справи, про гроші. Йому лишилася після смерті батька,— каже вона,— добра спадщина, майже мільйон, а він навіть не цікавиться! Тільки те й знає, що розтринькувати гроші, діряві пальці у нього.

— Де він,— питаю,— ваш парубійко? Дайте-но мені його,— кажу,— сюди, я з ним трохи побалакаю, повчу його, нагадаю кілька цитат з Біблії, наведу йому мідраш.

— Знаєте що,— каже вона, сміючись,— ви йому краще приведіть,— каже,— жеребця, а не мідраш!..

Тим часом, поки ми так розмовляємо, «об’явилася дитина»,— приходить парубійко, її Арончик,— хлопчина стрункий, як тополя, здоровило, кров з молоком, з широким поясом, вибачайте, на штанях, з годинником у кишеньці пояса, із засуканими по лікті рукавами.

— Де ти був? — запитує його мати.

— Катався на човні,— каже він,— рибу ловив.

— Чудова робота,— озиваюсь я,— для такого парубійка, як ви. Там удома,— кажу,— порозтягають геть усе з потрухами, а ви тут рибчину ловитимете!

Оглядаюсь на вдову — вона червона, як буряк, міниться всіма фарбами. Вона, певно, вважала, що її синок візьме мене за комір дужою рукою, дасть мені кілька ляпасів і викине геть, як гнилу тріску. Дурниці! Тев’є такого не боїться! Я, коли маю щось сказати, то кажу одверто у вічі!

І що ж ви думаєте? Мій парубійко, почувши від мене такі слова, відступив трохи назад, заклав руки за спину, оглянув мене з голови до ніг, якось дивно свиснув і раптом розреготався так, що ми обоє злякалися, чи хлопець, боронь боже, не збожеволів. І що я вам скажу! З того дня ми потоваришували, зробились найкращими приятелями! Мушу вам сказати: мені цей парубійко дедалі більш подобався, хоч і шалапут, розтринькувач, і надто вже діряві пальці має, так ще й до того трохи пришелепуватий. Наприклад, зустрівши бідняка, засуне руку в кишеню, витягне гроші і віддасть, не лічивши скільки. Хто так робить?.. Або скине з себе добре пальто, ціле, нове, і віддасть... Просто, кажу вам, якийсь пришелепуватий! Шкода бідної матері! Вона мені скаржилась: «Що робити?» — і просила, щоб я з ним побалакав. Я їй зробив таку ласку,— чом ні? Хіба зі мною щось станеться? І я сідав з ним і розповідав йому байки, гатив притчі, сипав речення, шкварив мідраші, як Тев’є вміє. А він якраз любив мене послухати, розпитував, де я живу, як ведеться в мене вдома.

— Я б хотів,— якось сказав він,— заїхати до вас, реб Тев’є...

— Коли справді хочете,— відповів я йому,— бути у Тев’є, то треба,— кажу,— на дозвіллі приїхати до мене на хутір. Ви ж,— кажу,— маєте досить жеребчиків і велосипедів. У крайньому разі,— кажу,— з вами нічого не скоїться, коли пройдетесь пішки. Це недалеко,— кажу,— треба тільки пересікти лісок...

— А коли,— питає він,— ви буваєте вдома?

— Мене можна застати,— кажу,— дома тільки в суботу чи у свято. Стривайте, знаєте що? Ось маємо, бог дасть, наступного тижня зелені свята. Коли хочете,— кажу,— зробіть прогулянку до нас на хутір, і моя дружина почастує вас такими млинцями, яких і в Єгипті не їли наші прадіди!

— Ви ж знаєте,— каже він,— що я не великий знавець на єврейські історії...

— Знаю,— кажу,— що ви не знавець. Коли б ви,— кажу,— вчилися в хедері[4], як я, ви б знали, що приказувала вчителева жінка...

— Гаразд,— сміється він,— ви маєте мене за гостя. Я з двома знайомими прийду,— каже він,— до вас, реб Тев’є, в перший день свята на млинці, але подбайте,— каже,— щоб вони були гарячі.

— Вогонь і полум’я,— кажу я,— просто зі сковорідки на стіл.

Повернувся я додому і звертаюсь до своєї старої.

— Голдо,— кажу я,— ми матимемо гостей на свято.

— Поздоровляю тебе,— каже вона,— кого саме?

— Дізнаєшся потім,— кажу.— Ти тільки приготуй яєчок,— кажу.— Сиру і масла у нас, дякувати богові, досить. Зготуєш млинці,— кажу,— на три персони, але це такі персони, що люблять попоїсти і зовсім не знають,— кажу,— що сказано з цього приводу в Біблії...

— Певно,— каже вона,— вже причепився якийсь неборака з голодного краю?

— Ти дурна,— кажу,— Голдо! По-перше, нічого страшного не було б,— кажу,— якби ми нагодували якого-небудь бідняка святковими млинцями; по-друге,— кажу,— знай, Голдо-серце, моя люба, скромна, чеснотлива дружино, що один з наших святкових гостей — вдовин синок, отой, що зветься Арончиком. Я тобі розповідав за нього.

— Коли так,— каже вона,— то це зовсім інша річ.

Що то значить сила мільйонів! Навіть моя Голда, як почує запах грошей, то стає зовсім іншою людиною. Такий світ, і нічого не вдієш. Як там сказано у нас: «Срібло і золото — витвір рук людських»,— гроші занапащують людину...

Одним словом, настали радісні зелені свята — п’ятдесятниця. Про те, як гарно, як зелено, як радісно і тепло у нас на хуторі, коли настає п’ятдесятниця, мені не треба вам розповідати. Найбільший багатій у світі хотів би мати таке синє небо, і такий зелений ліс, і такі запашні сосни, і таку соковиту траву, пашу для корівок, які стоять, ремигають і дивляться вам у вічі, мовби кажучи: «Давайте нам щоразу таку траву, а молока ми вам не пошкодуємо!..»

Ні, якщо пообіцяєте мені навіть найкращі заробітки з умовою, щоб я виїхав з села до міста, я відмовлюсь і з вами не поміняюсь. Де ви маєте в місті таке небо?.. У місті, коли задираєте голову, що ви бачите? Кам’яний будинок, дах, димар. Або де ви маєте там такі дерева? А коли десь і знайдете яке деревце, то воно пожовкле і хирляве...

Одне слово, мої гості не могли отямитись від захвату, коли на зелені свята прибули до мене на хутір. Прибули вони, четверо парубчаків, і всі верхи. Коні їхні як перемиті! А про Арончика і говорити нічого — він сидів на жеребчику,— що вам сказати? Ви такого не купите за триста карбованців!

— Дуже раді вам,— кажу,— шановні гості! Це ви на честь свята приїхали верхи?[5] Та нічого,— кажу,— Тев’є не з великих святенників, і коли, бог дасть, вас лупцюватимуть у пеклі, то болітиме не мені, а вам... Ей, Голдо! Подбай, щоб швидше готові були млинці, і нехай,— кажу,— дівчата винесуть стіл сюди надвір. У мене в хаті немає чим вихвалятися перед гістьми... Ей, Шпринцю! Тайбл! Бейлко! Де ви там поділися? Не баріться!..

Отак командую я дітьми, а вони виносять стіл, стільці, скатертину, тарілки, ложки, виделки, сіль,— і одразу ж за цим виходить Голда з млинцями. Млинці гарячі, аж шиплять, щойно з печі, смачні — у роті тануть! А гості мої навперебій вихваляють хазяйку за ці млинці...

— Чого ти стоїш? — кажу я Голді.— Візьми повтори молитву спочатку, адже сьогодні,— кажу,— свято, отже, треба двічі проказати «Хвалю тебе!»

Моя Голда не лінується, наповнює полумисок знову, а Шпринця подає млинці на стіл. Раптом глянув я на Арончика і бачу, що він задивився на мою Шпринцю — ока не спускає з неї. Що він такого побачив на ній?..

— Їжте,— кажу я йому,— чому ви не їсте?

— А що ж я, по-вашому, роблю? — відказує він мені.

— Ви дивитесь,— кажу я,— на мою Шпринцю...

Знявся регіт, всі сміються, і моя Шпринця сміється теж. І всім весело, всім добре,— добре, веселе свято для всіх!.. Будь такий розумний і вгадай, що ці веселощі скінчаться горем, стражданням, гіркими слізьми, божою карою на мою голову!.. Та що казати! Людина — дурне створіння! Людина з розумом не має права все брати близько до серця і повинна зрозуміти, що як воно ведеться на світі, так і мусить бути. Бо коли б мало бути інакше, то все було б не так, як воно є! Хіба ми не кажемо в псалтирі: «На господа покладайся»,— а він уже зробить так, щоб ти голову не міг підвести і лежав глибоко в домовині, та ще приказував: «Все йде на краще!» Послухайте, що може трапитись на білому світі, але слухайте уважно, бо лише тут починається головне.

«І був вечір, і був ранок»,— одного разу присмерком вертаю додому, розпарений від денної спеки і змучений біганиною по дачах Бойберика, і бачу: коло хати стоїть прив’язаний до дверної клямки знайомий мені кінь, я б міг заприсягтися, що це Арончиків кінь, жеребчик, якого я тоді оцінив у триста карбованців. Підходжу до коня, даю йому ляпаса ззаду однією рукою, а другою чухаю йому шию і гладжу гриву. «Друже мій,— кажу я йому,— що ти тут поробляєш?» Він повертає до мене свою симпатичну морду, дивиться на мене розумними очима, немовби кажучи: «Чого ти мене питаєш? Спитайся в мого хазяїна...»

Заходжу до хати і беруся до жінки:

— Скажи-но мені, Голдо-серце, що тут робить Арончик?

— Звідки мені знати? — відповідає вона мені.— Адже ж він з твоїх знайомих!

— А де він?

— Він,— каже вона,— пішов з дітьми на прогулянку в гай.

— Що це раптом за прогулянка? — кажу я жінці і наказую дати мені поїсти.

Попоївши, думаю собі: «Чого ти, Тев’є, так схвилювався? Коли людина приїздить до тебе в гості, хіба треба так бурмоситись? Навпаки...» Раптом дивлюся — мої дівчата йдуть з отим шибеником, в руках у них букети квітів, попереду йдуть молодші, Тайбл і Бейлка, а позаду — моя Шпринця з Арончиком...

— Добривечір!

— Доброго здоров’я!

Арончик мій стоїть якийсь чудний, рукою гладить коня, жує травинку і озивається до мене:

— Реб Тев’є! Я хочу з вами зробити ґешефт. Давайте поміняємося кіньми.

— Ви не знайшли,— кажу,— з кого сміятися?

— Ні,— відказує він.— Я це серйозно.

— Он як,— кажу,— ви це серйозно? Скільки, приміром, коштує ваш огир?

— У скільки,— каже,— ви його оцінюєте?

[1] «Берешіт бара елокім...» — перші слова Біблії: «Спочатку Господь створив...»

[2] «Кишинів, «конснетуція», з погромами...» — Тут ідеться про жахливий антиєврейський погром, організований царатом у квітні 1903 року в Кишиневі; про т. зв. «конституцію», яку царський уряд змушений був дати 17 жовтня 1905 року під тиском революційного руху в Росії, і про погроми чорносотенних банд у багатьох містах і містечках Росії.

[3] Мідраш — алегоричне тлумачення Біблії.

[4] Хедер — єврейська релігійна початкова школа.

[5] «...на честь свята приїхали верхи?» — За єврейською релігією, євреям забороняється їздити в суботу й у свята. Тут Тев’є злегка дорікає хлопцям за те, що вони їздять верхи у свято.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up