Тевє-молочар (сторінка 5)

— Я його оцінюю,— кажу,— боюсь сказати, чи не в триста карбованців, а може, ще й з гаком.

Засміявся він і каже, що той коштує втричі більше, і озивається знову до мене:

— Ну, то як, міняємось?

Мені ця розмова не сподобалася. Як то! Він хоче обміняти свого жеребчика на мою шкапину!.. Я йому порадив відкласти цей ґешефт на кращі часи і спитав жартом: чи для цього тільки він сюди приїхав? Якщо так, шкода,— кажу,— дорожніх витрат... На це він мені відповідає цілком серйозно:

— Приїхав я до вас, власне, з приводу іншої справи. Будь ласка, коли хочете, пройдемось трохи.

«Що за прохідка йому раптом спала на думку?» — думаю собі і подаюся з ним до гаю. Сонце давно вже сіло, зелений гай уже зовсім потемнів, жаби за греблею кумкають, а трава пахне — благодать! Арончик іде, і я собі йду. Він мовчить, і я мовчу. Нарешті він зупиняється, прокашлюється і звертається до мене:

— Реб Тев’є! Що ви, приміром, сказали б, якби я вам сказав, що люблю вашу Шпринцю і хочу з нею побратися?

— Що я сказав би? — відповідаю.— Я б сказав, що треба одного божевільного викреслити із списків, а вас вписати...

Подивився він на мене, не розуміючи, і питає:

— Як то?

— Отак,— кажу.

— Я вас не розумію,— каже він.

— Це свідчить,— кажу,— що ви не дуже розумний. У Біблії сказано: «Очі мудреця в голові»,— а це означає: розумному досить натякнути, а дурневі треба дати дрючком по голові!..

— Я з вами розмовляю просто,— каже він мені трохи ображено,— а ви відповідаєте жартами і цитатами.

— Кожен кантор,— кажу я на це,— співає так, як уміє, а кожен проповідник проповідує на свій лад. Коли хочете знати, який ви проповідник, побалакайте спершу із своєю матір’ю, вона вам,— кажу,— все достеменно пояснить...

— Ви маєте мене,— каже він,— очевидно, за хлопчиська, що мусить у всьому питатися неньки?

— Авжеж,— кажу,— ви повинні спитати в непьки, а ненька вам напевне скаже, що ви недоумкуватий, і матиме рацію...

— І матиме рацію? — запитує він.

— Авжеж,— кажу,— матиме рацію, бо який ви наречений для Шпринці? Хіба вона вам рівня? А головне,— кажу,— який я кум і сват для вашої матері?

— Коли так,— каже він мені,— то ви, реб Тев’є, дуже помиляєтесь! Я не хлопчик вісімнадцяти років і не шукаю сватів для моєї матері. Я знаю, хто ви і хто ваша дочка. Вона мені подобається, і так я хочу, і так воно буде!

— Пробачте,— кажу,— що перебиваю вас. Ви, бачу я, з однією стороною вже порозумілися, а чи певні ви,— кажу,— щодо другої сторони?

— Я не знаю,— каже він мені,— що ви маєте на увазі?..

— Я маю на увазі,— кажу,— мою дочку Шпринцю, чи ви вже з нею розмовляли? І що вона,— кажу,— відповіла вам?

Він навіть трохи образився і відповідає мені з усмішкою:

— Дивне запитання! Авжеж,— каже,— ми з нею розмовляли, і не один раз — кілька разів. Я,— каже,— приїжджаю сюди щодня...

Чуєте? Він приїздить сюди щодня, а я й не знав! «Дурна твоя вісляча голова! Тобі ж, Тев’є, треба давати сіно жувати! Коли так дозволятимеш водити себе за ніс, тебе купить і продасть хто схоче, йолопе ти!..» Так я собі вичитую, ідучи назад з Арончиком. А він попрощався з моїми дівчатами, скочив на коня — і гайда до Бойберика...

Тепер облишмо, як ви кажете в своїх книжках, царевича і візьмемось до царівни, до моєї Шпринці...

— Скажи мені, доню, я ось що хочу в тебе спитати, з’ясуй-но мені,— кажу,— як це Арончик домовився з тобою про таку річ без мого відома?..

Оце дерево коли-небудь відповідає? Так відповідає і вона! Почервоніла, опустила очі, як наречена під шлюбом, немов набрала повний рот води і ні мур-мур!.. «Ба! — міркую я собі.— Не хочеш говорити зараз, заговориш трохи згодом... Тев’є не баба, він має час». І я чекаю. Настане, як то кажуть, щаслива хвилина. Дочекавшися, коли ми з нею залишилися в хаті, озиваюсь до неї:

— Шпринцю, хочу в тебе ще спитати... Чи ти принаймні знаєш отого Арончика?

— Авжеж, знаю,— каже вона.

— Чи знаєш,— кажу,— що він свистун?

— Що таке свистун? — запитує вона.

— Порожній горішок,— кажу,— що свистить.

— Помиляєшся,— каже вона мені,— Арнольд гарна людина.

— Він уже зветься,— кажу,— у тебе Арнольд, а не Арончик-шарлатан?

— Арнольд,— відказує вона,— не шарлатан, він має добре серце. Арнольд,— каже вона,— живе серед черствих людей, що одно тільки й знають — гроші і гроші...

— Он як,— кажу,— ти вже, Шпринцю, теж стала великорозумною філозофкою і теж уже зненавиділа гроші?

Одним словом, бачу з цієї розмови, що справа в них зайшла далеченько і тягти назад уже трохи запізно. Бо я знаю своїх дочок. Я вже вам казав колись, Тев’єві дочки, бодай їм не лиха година, коли вони вподобають людину, то всім серцем, усім єством, усією душею! І я думаю собі: «Дурню! Навіщо тобі, Тев’є, бути розумнішим від усього світу? Може, це від бога? Може, так судилося, щоб саме через оцю тихеньку Шпринцю ти здобув визволення, розраду і винагороду за всі свої невдачі і болі, яких ти досі зазнавав? Може, тобі тепер судилося мати дочку мільйонщицю? А що, хіба тобі це не личить?.. Де сказано, що Тев’є мусить бути завжди злидарем, завжди тягатись на своїй кобилі грязькими шляхами з маслом та сиром для єгупецьких багатіїв, щоб ті мали що жерти?.. Хто зна, може, так накреслено перстом божим, щоб я на схилі віку щось міг зробити на цьому світі, став, добродійником, давав притулок убогим, а може, зовсім сів би разом з ученими людьми та вивчав Біблію?»

І ще багато таких принадних, золотих мрій лізуть мені в голову, як сказано в молитві: «Багато думок у людському серці»,— чи як люди кажуть: «Дурень думкою багатіє!..» І я повертаюсь додому, беруся до своєї старої та починаю з нею розмову:

— Що було б, припустимо, наприклад,— кажу я,— коли б наша Шпринця стала мільйонщицею?

— А що таке мільйонщиця? — запитує вона мене.

— Мільйонщиця,— кажу,— це мільйонщикова жінка...

— А що таке,— питає вона в мене,— мільйонщик?

— Мільйонщик,— кажу я їй,— це людина, яка має мільйон...

— А скільки це,— питає вона в мене,— мільйон?

— Коли ти,— кажу,— така дурна і не знаєш навіть, що таке мільйон, тоді навіщо ж мені з тобою балакати?

— А хто тебе просить,— каже вона,— щоб ти балакав?

Вона таки має рацію...

Одне слово, минає день, повертаюсь я додому:

— Був Арончик?

— Ні, не було його....

Минає ще день.

— Приїздив хлопець?

— Ні, не приїздив...

Може, зайти до вдови під якимсь приводом? Але цього мені не дозволяє гордість: я не хочу, щоб вона подумала, ніби Тев’є набивається із сватанням... А до того ж відчуваю, що для неї це, «як троянда між будяками», мов те п’яте колесо до воза. Хоч, правду кажучи, не розумію, чому саме? Тільки тому, що в мене немає мільйона? Але ж у мене є тепер сваха мільйонщиця! А вона? Кого вона має за свата? Бідняка, злидаря, Тев’є-молочаря! Тепер скажіть самі: кому більше пишатися — мені чи їй?.. Скажу вам чисту правду, мені захотілося цього шлюбу і не так самого шлюбу, як захотілося зробити на злість багатіям. «Трясця їх батькові і матері, нехай вони знають, оті єгупецькі багатії, хто такий Тев’є!.. Досі знали тільки: Бродський і Бродський, неначе інші зовсім навіть не ті люди!»

Так думаю собі, вертаючи одного разу з Бойберика. Приїжджаю додому, а мені назустріч виходить моя стара з радісною звісткою:

— Посланець був щойно з Бойберика, від удови, щоб ти якомога швидше приїхав туди, хай навіть увечері. Завертай негайно коня та їдь туди, ти там дуже потрібний.

— А що таке,— питаю,— що їм так припекло? Чого це вони,— кажу,— так поспішають?

Я зиркаю на мою Шпринцю — вона мовчить, тільки очі її промовляють. Ой, як промовляють! Ніхто не розуміє її серця так, як я... Я весь час побоювався — всяке буває,— що з цього вийде пшик, і тому я на того Арончика клепав, лихословив про нього, як тільки міг,— він, мовляв, такий, він сякий. Проте я бачив, що це наче горох об стінку, моя Шпринця тане, як свічка.

Завернув я свою конячку і подався — вже присмерком — знову до Бойберика. Їду собі та й думаю: «Чого це вони мене так раптово кличуть? Домовитись? Призначити заручення? Але ж тоді він міг би сам, здається, приїхати до мене. Я ж все-таки батько нареченої?» І сам сміюся з такої думки: де це чувано на світі, щоб багатій приходив до злидаря? Хіба що настане кінець світу і месія прийде! Пригадую при цьому жартівників, які хочуть мене переконати, що незабаром настане час, коли багатій із злидарем будуть рівні, моє — твоє, твоє — моє, гуляй, голото! Здається, розумний світ — а скільки ще йолопів є! Ех-хе-хе!..

Отак роздумуючи, я прибув до Бойберика і заїхав просто на дачу до вдови, прив’язав коня. Де вдова? Немає вдови! Де парубійко? Нема парубійка! Хто ж мене кликав?

— Я вас кликав! — Так звертається до мене опецькуватий кругленький єврей з ріденькою борідкою і з грубезним золотим ланцюжком на черевці.

— Хто ж ви такий,— питаю,— будете?

— Я,— каже,— вдовин брат, а Арончикові доводжусь дядьком... Мене,— каже він,— викликали депешею з Катеринослава, і я щойно приїхав сюди...

— Коли так, то з приїздом вас,— кажу я і сідаю.

Побачивши, що я сів, він звертається до мене:

— Сідайте.

— Дякую,— кажу,— я вже сів. Що поробляєте, як у вас там з «конснетуцією?»

На це він мені нічого не відповідає і, розсівшись в кріслі, руки засунувши в кишені, випнувши вперед золотий ланцюг, що на черевці, звертається до мене з такою мовою:

— Вас прозивають, здається, Тев’є?

— Так,— кажу,— коли мене викликають у синагозі до амвона, то оголошують: «Нехай прийде реб Тев’є, син реб Шнейєр-Залмана...»

— Послухайте,— звертається він до мене,— реб Тев’є, що я вам скажу: навіщо нам довгі балачки? Перейдімо,— каже він,— просто до суті справи, тобто до діла...

— Будь ласка,— кажу,— цар Соломон давно вже сказав: «Усьому свій час»,— коли треба говорити про діло, то говорімо... Я людина ділова...

— Це,— каже він,— одразу видно, що ви людина ділова, саме тому я й хочу говорити з вами по-купецькому. Я хочу, щоб ви мені одверто сказали, але цілком одверто, скільки нам коштуватиме вся ця історія загалом?.. Але цілком одверто!..

— Якщо,— кажу,— цілком одверто говорити, то я не знаю, про що тут йдеться...

— Реб Тев’є! — звертається він знову до мене, не виймаючи рук з кишені.— Я питаю вас,— каже він,— скільки коштуватиме нам загалом оце все «весілля»?

— Це залежить,— кажу,— яке весілля ви маєте на увазі? Якщо хочете пишне весілля, як вам личить, то це,— кажу,— не по моїх достатках...

Він витріщив на мене баньки і каже так:

— Або ви удаєте з себе придуркуватого, або ви справді-таки придуркуватий... Хоч, коли подумати,— каже він,— ви не скидаєтесь на дурника, бо якби ви,— каже він,— були дурником, ви б не затягли мого племінника в багно, не запросили буцімто на святкові млинці, не підсунули б йому там гарної дівчини,— чи то справді дочка чи не дочка, я не вдаюсь у такі подробиці,— яка йому полюбилася, тобто сподобалась йому. Ну, а він їй і поготів,— не об цім зараз ідеться. Можливо, що вона чесна дівчина і думає, бідолашна, це серйозно, я в такі подробиці не вдаюсь... Але ж ви не повинні забувати,— каже він,— хто ви, а хто ми! Ви ж,— каже він,— людина розумна: як ви можете навіть помислити таке, щоб Тев’є-молочар, який привозить нам сир і масло, породичався з нами? А те, що вони дали собі одне одному слово? То вони його візьмуть назад! Нічого страшного в цьому,— каже він,— немає. Може, це повинно щось коштувати,— каже він,— щоб вона повернула йому слово, будь ласка, ми нічого проти цього не маємо. Дівчина не парубок, чи вона там дочка, чи не дочка,— каже він,— я не хочу вдаватися в такі подробиці...

«Владико небесний! — думаю я собі.— Що хоче від мене ця людина?..»

А він не вмовкає і все торочить над моєю головою. Нехай я і в думці не маю такого, що мені пощастить учинити скандал, роздзвонити скрізь, що його племінник сватався до дочки Тев’є-молочаря... І щоб я вибив собі з голови,— каже він,— що його сестра така людина, з якої можна випомповувати гроші... Добром,— каже він,— будь ласка, можна взяти в неї кілька карбованців, припустимо, що це милостиня... Ми ж,— каже він,— люди добросерді, треба часом допомогти іншим!..

Одним словом, хочете знати, що я йому відповів? Я йому, лишенько, нічого не відповів. У мене, як кажуть, «прилип язик», зовсім наче відібрало мову. Я підвівся, подався до дверей і пішов!.. Як з пожежі вихопився, як з тюрми!.. Шуміло в голові, мерехтіло в очах і гуло у вухах від слів цього череваня: «Але цілком одверто...», «дочка чи не дочка...», «вдова, щоб випомповувати...», «припустимо, що милостиня...» Я підійшов до моєї брички, занурився обличчям у сіно і — ви не сміятиметеся з мене? — як розплакався, то плакав і плакав без кінця! Добре наплакавшись, я сів у бричку, зігнав на бідолашній конячині все, що накипіло мені на душі, і лише тоді запитав у бога, як колись запитував Іов[1]: «Що ти, господи боже, побачив такого у старому Тев’є, що не даєш йому спокою ні на хвилину? Хіба нікого іншого більше немає на світі?»

Приїхавши додому, бачу, що всі мої дівчата, нівроку, в доброму гуморі, вечеряють. Немає тільки Шпринці.

— Де Шпринця? — запитую.

А вони мені:

— Що чути? Чого це тебе кликали?

— Де Шпринця? — запитую ще раз.

А вони знову:

— Що чути?

— Нічого,— кажу,— хвалити бога, тихо, про погроми не чути.

На ці слова ввійшла Шпринця, глянула мені в очі, сіла до столу, немов це не її стосується і не про неї мова... З виразу її обличчя нічого не впізнати, але мовчазність її надмірна, просто надприродна... А ще не подобається мені її задумливість та її слухняність в усьому, що б їй не наказали. Скажеш їй: сідай — вона сідає; скажеш їй: їж — вона їсть; скажеш: піди — вона йде; а коли гукнеш її, вона здригається... Дивлюсь на неї, і серце мені щемить, і лють бере — не знаю сам на кого... Ах ти, владико небесний, боже ти наш! Чого ти мене так караєш, за чиї гріхи?!

Одне слово, ви хочете знати, чим кінчилося? Такого кінця не хочу побажати найгіршому моєму ворогові, та й гріх будь-кому таке бажати. Бо ж прокляття, яке падає на голови дітей,— це найстрашніше з усіх проклять у світі. Звідки я знаю, може, хтось прокляв мене з моїми дітьми? Ви не вірите в такі речі? Тоді що це? Будь ласка, скажіть, може, ви розумієте більше... Але навіщо нам мудрувати? Послухайте краще, чим це все кінчилось. Одного разу присмерком повертаюся з Бойберика, самі розумієте, в якому настрої: така досада, такий сором! Ну, а душевний біль за дитину?! А вдова, спитаєте ви? А синок? Де там вдова! Який там синок! Поїхали і навіть не попрощались! Соромно розказувати: за ними лишився невеличкий борг за сир і масло... Але я вже не кажу про це, забули, мабуть... Я кажу про прощання: поїхали і навіть не попрощалися!.. Що дитина, бідолашна, перестраждала — цього не знає жодна людська душа, крім мене, бо я ж батько, батькове серце чує... Може, гадаєте, що вона відкрилась переді мною хоч словом? Чи поскаржилась? Чи хоч раз сплакнула? Е! Тоді ви не знаєте Тев’євих дочок! Тихо, мовчки сохла, згасала, мов свічка! Коли-не-коли зітхне мимохіть, але так зітхне, що серце краялось від жалю! Одним словом, їду я собі отак на своєму візку додому, поринувши у сумні розмисли, ставлю запитання перед владикою небесним і сам собі відповідаю. І досадно мені вже не так на бога — з богом я сяк-так помирився,— досадно мені на людей: чому люди такі лихі, коли могли б бути добрими? Навіщо люди затьмарюють життя собі і іншим, коли мають змогу жити мирно і щасливо? Невже Господь на те тільки створив людину, щоб вона мучилась на грішній землі?.. Навіщо це йому здалося?..

З такими думками заїжджаю я до себе на хутір і бачу здалеку, біля греблі, збіговисько людей, селяни, селянки, дівчата, парубки і маленькі дітлахи, тьма-тьмуща людей. Що б це могло бути? Пожежі нема. Мабуть, утопленик. Хтось, видно, купався коло греблі і знайшов там свою смерть. Ніхто не знає, де ангел смерті чатує на нього, як ми, молячись у судний день, кажемо... Раптом бачу, біжить моя Голда, хустка має на вітрі, руки простягнені вперед, а за нею мої дочки, Тайбл і Бейлка,— всі троє мчать з криком, плачем, голосінням: «Доню! Сестро! Шпринцю!!!»

Зіскочив я з воза — мало не вбився. А коли підбіг до річки, було вже по всьому...

* * *

Що я вас хотів спитати?.. Ага! Чи бачили ви коли утопленика? Ні разу?.. Коли вмирає людина, то очі в неї здебільшого заплющені... а в утопленика розплющені очі... Не знаєте, чому воло так?.. Пробачте, що я відібрав у вас багато часу, та й самому мені байдикувати ніколи: мушу піти до кобили, розвезти свій невеличкий товар. Світ лишається світом. Треба дбати, заробити якусь копійку на хліб і забути те, що було. Бо все, що землею вкрито, слід, як то кажуть, забути, а поки живеш на світі, не можна зректися усього земного. Нічого не вдієш, доводиться повернутися до старого речення, що «поки душа в тілі»,— поганяй далі, Тев’є!..

Бувайте здорові, а як згадаєте про мене, не згадуйте лихом!

Тев’є їде до Палестини

Оповідання Тев’є-молочаря у вагоні поїзда

— Матінко, кого я бачу! Що поробляєте, реб Шолом-Алейхем? От зустріч! Навіть не снилося! Моє вам шанування! Я собі все думав і думав: «У чім справа, чого це його не видно ні в Бойберику, ані в Єгупці? Мало що буває: може, він віддав богові душу і перебрався туди, де вже не їдять редьки з гусячим смальцем?» Але тут-таки я подумав: «Невже ж вони зроблять таку дурницю? Вони ж людина розумна, слово честі!» Ну, хвалити бога, що побачились у доброму здоров’ї, як там сказано: «Гора з горою...» — людина з людиною зустрічаються...

Ви поглядаєте на мене, пане, неначе не впізнали мене? Це я, ваш старий приятель Тев’є! Не дивіться, що на мені нова капота. Я той самий безталанний Тев’є, що й колись, не змінився ні на волосинку, але коли вдягаєшся по-суботньому, набуваєш трохи кращого вигляду, мовби якийсь багач. Бо, як виїздиш між люди, інакше не можна. А надто, коли вирушаєш у таку далеку подорож, до Палестини, це ж не жарт! Ви дивитесь на мене і думаєте собі: «Звідки це взялася до злидаря Тев’є, що все своє життя торгував маслом і сиром, така забаганка, яку може собі дозволити на старості хіба що який-небудь Бродський?» Вірте мені, пане Шолом-Алейхем, краще не розпитувати, «усе в тумані»,— все гаразд, з усіх поглядів. Посуньте, будь ласка, трохи ваш чемоданчик, я сяду навпроти вас і розповім вам одну пригоду. Ось послухайте, що може утнути Господь бог.

Мушу вам насамперед сказати, що я лишився, хай вас бог милує, вдівцем. Померла моя Голда, царство їй небесне. Була жінка проста, без хитрощів, не заносилася високо, але велика праведниця. Нехай заступається на тому світі за своїх дітей, вона досить намучилася через них і, може, через них-таки пішла зо світу, не могла знести, що вони порозлазились під чотири вітри. Хто у лісі, хто у стрісі. «Нащо мені, прости господи,— казала вона,— таке життя, коли хата зовсім спорожніла! Навіть корова теж сумує, коли відлучають від неї теля». Так, бувало, каже мені Голда і плаче при цьому гірко, сльозами вмивається. Я бачу, що жінка з кожним днем тане, як свічка, і намагаюсь розважити її, кажу їй: «Ех, Голдо-серце, в талмуді сказано: «Або як діти, або як раби»,— як з дітьми, так і без дітей. Ми маємо,— кажу,— великого, доброго, могутнього господа, проте,— кажу,— трапляється всяке, часом владика небесний утне таке, що я навіть ворогам своїм цього не зичив би...» Але ж вона була, хай мені простить, все-таки бабою, то й відповідала на це: «Ти грішиш, Тев’є, не можна,— каже,— грішити...» — «Ось тобі маєш,— кажу,— хіба я бовкнув щось недоладне? Хіба я виступаю проти Всевишнього? Бо коли він,— кажу,— створив так славно свій світ, що діти не діти,— кажу,— а батьки — дурниця, то він, мабуть, знає, що робить...» Вона, звісно, не розуміє моїх слів і відповідає зовсім недоречно: «Я помираю,— каже,— Тев’є, хто тобі готуватиме вечерю?» Так каже вона мені тихо і дивиться на мене таким поглядом, що навіть камінь, і той заплакав би. Але ж Тев’є не баба, і я відповідаю їй уривком з талмуда, жартом, мідрашем і ще одним мідрашем: «Голдо,— кажу я,— ти була мені віддана стільки років, то й тепер, на старості літ, не пошиєш мене в дурні». Дивлюсь на мою Голду — біда! «Що тобі,— кажу,— Голдо?» — «Нічого»,— каже вона, ледве ворушачи губами. Еге! Бачу — справа погана. Запрягаю коня, їду до міста і привожу лікаря, найкращого лікаря. Приїхав додому — те-те-те! Моя Голда лежить уже на землі із свічкою в головах, схожа на купку землі, що її згребли і вкрили чорним. Стою собі і думаю: «Оце людина? Оце все, що лишається після неї! Ах ти, владико небесний, що ти витіваєш із своїм Тев’є! Що я тепер робитиму на старості літ, нещасна моя голова?» І отак я припав до землі!.. Але дарма, кричи ґвалт, бийся головою об стінку! Знаєте, що я вам скажу? Коли бачиш перед собою смерть, мимоволі стаєш невіруючим. Починаєш міркувати: «Хто ми і що є життя наше»,— що таке оцей світ із планетами, які крутяться, з поїздами, які шалено мчать, з усім оцим тарарамом і гармидером, і навіть Бродський з його мільйонами ніщо — «суєта суєт», копійки щербатої не вартий!

Одним словом, я найняв людину читати поминальпу молитву «кадиш», заплативши за цілий рік наперед. Що поробиш, коли бог мене покарав, не дав мені синів[2], а тільки самих дочок і дочок, бодай їм усячина! Не знаю, чи всі так мучаться із своїми дочками, чи тільки я такий безпросвітний невдаха, що не щастить мені з ними? Тобто проти дочок я нічого не маю. А щастя від бога залежить. Хоча б половину мати того, що вони мені бажають. Навпаки, вони мені аж занадто віддані, але ж усе, що «занадто», то не здрово.

Ось візьміть, наприклад, мою мізинку Бейлку. Ви собі не уявляєте, що то за дитина. Ми ж з вами знайомі, хвалити бога, не перший рік, і ви добре знаєте, що я не з тих батьків, котрі люблять хвалити своїх дітей просто так собі. Але коли мова зайшла про мою Бейлку, мушу вам сказати тільки два слова. Відколи бог має справу з Бейлками, він ще такої Бейлки не створив. Ну, про вроду вже не доводиться говорити: Тев’єві дочки, це ж ви самі знаєте, уславлені в цілому світі, як найбільші красуні. Але Бейлка їх усіх за пояс заткне. Та чого тут розводитись? Адже сказано: всім красуням красуня! Моїй Бейлці можна адресувати слова з молитви: «Облудна є краса»,— не про вроду її йдеться, а про її вдачу. Золото, щире золото, кажу вам! Я завжди був для неї найдорожчим на світі. Але відколи моя Голда, мир їй, померла, тато для неї став зіницею ока! Не дає порошинці впасти на мене. Я вже казав сам собі: «Господь бог посилає ліки перед болячкою. От тільки важко вирішити, що гірше: ліки чи болячка». Хто міг наперед знати, що Бейлка заради мене продасть себе за гроші і вирядить батька на схилі віку до Палестини! А втім, це тільки так говориться. Вона так само винна в цьому, як ви, наприклад. У всьому тут винний він, її обранець! Я його не хочу лаяти, нехай завалиться стеля йому на голову! А може, сказати по щирості, я сам винен у цьому, бо ж про це недвозначно сказано в талмуді: «Повинна людина»... Але смішно, слово честі, коли я розповідаю вам, що саме сказано в талмуді!

Одним словом, не хочу вас довго затримувати. Проминув рік і ще рік. Моя Бейлка виросла, стала, нівроку, дівчиною на виданні, а Тев’є робить своє, як завжди, возить підводою масло й сир улітку до Бойберика, узимку до Єгупця, щоб тих багатіїв потоп залив, як у Содомі! Терпіти не можу цього міста, і не так саме місто, як людей, і не так усіх людей, як одну людину — шадхена Ефраїма, стократ болячок йому в спину! Ось послухайте, що шадхен може встругнути.

Одного чудового дня я приїхав якось на початку осені до Єгупця із своїм товаром. Дивлюсь — «і прийшов Гаман»[3] — іде шадхен Ефраїм! Я вам колись розповідав про нього. Хоч Ефраїм в’їдлива людина, але, зустрівши його, мусиш зупинитись — отакий він чоловік...

— Послухай-но, розумнице моя,— звертаюсь я до своєї конячини,— зупинись на хвилинку, я тобі дам трохи похрумати...

І потискую Ефраїмові руку, починаю розмову здалека:

— Як у вас із заробітками?

Він гірко зітхає і відповідає:

— Дуже погано!..

— А саме? — запитую.

— Нема чого робити,— відповідає він.

— Нічогісінько? — запитую.

— Нічогісінько! — відповідає він.

— А в чому річ? — запитую.

— Річ у тому,— відповідає він,— що весілля тепер уже не справляють дома...

— А де ж тепер справляють? — запитую.

— Там десь,— відповідає він,— за кордоном...

— Що ж робити,— кажу,— такому, як я, наприклад, коли навіть бабка мого діда ніколи там не бувала?

— Для вас, реб Тев’є,— каже він і частує мене понюхом табаки,— я маю непоганий товар тут на місці...

— А саме? — запитую.

— Жінку одну, вдову без дітей. Має сто п’ятдесят карбованців приданого, була куховаркою в найпорядніших домах...

Я вирячуюсь на нього і кажу:

— Реб Ефраїм, кого ви маєте на увазі з цією нареченою?

— А кого мені мати на увазі? — запитує він.— Вас...

— Тьху,— кажу,— на голови моїх ворогів! — стьобаю коня батогом і хочу їхати далі.

— Прошу, не гнівайтесь, реб Тев’є,— озивається до мене Ефраїм,— може, я вас чимсь образив! Скажіть тоді, кого ви мали на увазі?

— Кого ж мені мати на увазі,— відповідаю,— як не мою мізинку?..

Він аж підстрибнув на місці і ляснув себе по лобі:

— Стривайте! Добре, що ви мені нагадали, дай вам боже дожити до глибокої старості, реб Тев’є!

— Амінь! — кажу.— Бажаю і вам дожити аж до приходу месії. Але чого це,— запитую,— на вас така радість напала?

— Все гаразд, реб Тев’є,— каже він,— дуже добре, краще бути не може!

— А саме,— питаю,— що саме так добре?

— Я маю для вашої мізинки,— каже він,— щастя, козирного туза, багатія, дуку, мільйонщика, Бродського, підрядчик він, і звуть його Педоцур!

— Педоцур? — кажу.— Знайоме ім’я з Біблії.

— На що мені здалася Біблія,— каже він,— яка там Біблія? Він підрядчик, оцей Педоцур, будує кам’яні будинки, мости, був у Японії під час війни, привіз лантух грошей, виїздить на баских конях, в каретах з лакеями, має власну лазеньку у себе в хаті, паризькі меблі, брильянтову каблучку на пальці, ще зовсім не стара людина, парубок, справжній «холостяк», прима!.. А шукає він гарну дівчину, нехай буде хто завгодно, гола, боса, аби гарнюня!..

— Тпр-ру! — кажу я йому.— Коли ви будете і далі так бігти без попасу, ми з вами заїдемо, реб Ефраїм, до чорта в зуби. Якщо не помиляюся,— кажу,— ви вже якось сватали мені цього самого жениха,— кажу,— для моєї старшої дочки, для Годл...

Почувши це, Ефраїм як не зарегочеться, аж за боки взявся від сміху. Я боявся, що його грець візьме.

— Ого,— каже він,— ви згадали історію з часів, коли моя бабка дівкою була! Той збанкрутував ще перед війною і втік до Америки!..

— Благословенна будь його світла пам’ять,— кажу я,— може, цей теж втече туди?

— Що ви вигадуєте, реб Тев’є,— спалахує шадхен.— Той був свистун, шарлатан, марнотрат, а цей,— каже,— підрядчик, з війни повернувся з безліччю гешефтів, з конторою, з службовцями, з... з... з...

Коротше кажучи, шадхен розпалився так, що стягнув мене з воза, взяв за лацкани і так довго трусив мене, аж поки підійшов городовий і хотів нас обох відпровадити в буцегарню. Щастя, що я знаю, як з поліцією поводитись...

Одно слово, не буду вас затримувати. Оцей Педоцур став женихом моєї мізинки Бейлки. Проминув деякий час, і ми справили весілля. Чому я кажу, що проминув деякий час? Тому, що Бейлка не хотіла цього шлюбу, як не хоче людина вмирати. Що більше Педоцур в’язнув до неї з подарунками, і з золотими годинниками, і з брильянтовими обручками, то осоружніший ставав він їй. Мені не треба пальця в рота класти. Я це добре бачив з її вигляду, спостерігаючи її опухлі очі і сльози її, які вона нишком проливала. Одного разу кажу їй мимохідь:

— Чуєш, Бейлко,— кажу я,— боюсь, що твій Педоцур тобі так само любий і приємний, як мені?

— Хто це тобі сказав? — питає вона, почервонівши по саме волосся.

— А чого ж тоді,— кажу,— плакати цілі ночі?

— Хіба я плачу? — каже вона.

— Ні,— кажу,— ти не плачеш, а тільки хлипаєш. Думаєш,— кажу,— що, занурюючи голову в подушку, ти ховаєш від мене свої сльози? Думаєш, що твій тато хлопчисько або мозок йому висох і він не розуміє,— кажу,— що ти робиш це для твого старого тата? Ти хочеш,— кажу,— забезпечити йому спокійну старість, щоб він мав де голову притулити, щоб він, крий боже, не мусив ходити попідвіконню з довгою рукою? Якщо ти так думаєш, то ти,— кажу,— велика дурепа. Ми маємо могутнього бога,— кажу,— і Тев’є не з тих дармоїдів-нероб,— кажу,— які живуть на чужих хлібах. А гроші,— кажу,— це грязь, як у святому письмі сказано. Ось тобі доказ,— кажу,— твоя сестра Годл, хоч яка біднячка, проте,— кажу,— диви, що вона пише казна-звідки, з краю світу, і якою щасливою вважає себе там із своїм небораком Перчиком!..

Ану вгадайте, що мені на це відповіла Бейлка.

— До Годл,— каже вона,— не рівняй мене. Годл вийшла заміж,— каже вона,— в такі часи, коли весь світ хитався,— от-от мав перевернутися. Тоді всі дбали про ціле людство, а про себе забували. Тепер,— каже вона,— коли світ залишився, як був, кожен дбає за себе, а про людство забуває...

Отак відповідає мені Бейлка. Підіть здогадайтесь, що вона мала на думці!

Ну? Подобаються вам Тев’єві дочки? Подивилися б ви на неї, коли вона стала до шлюбу — просто принцеса! Я тільки стояв, милувався нею та й думав собі: «Оце Бейлка, Тев’єва дочка? Де це вона навчилась так стояти, і так виступати, і так голову тримати, і так одягатись, щоб усе на ній було як вилите?..» Проте довго милуватися нею мені не дали змоги, бо того ж таки дня після шлюбу, десь о шостій годині вечора, молоде подружжя подалося кур’єрським поїздом під три чорти аж до Італії, як заведено у великосвітських людей. А назад вони повернулися вже глибокої осені і переказали мені, щоб я, бога ради, негайно приїхав до Єгупця. Мені це одразу не сподобалося: «Одно з двох, якщо вони хочуть, щоб я просто так приїхав, вони могли б переказати, щоб я прибув,— і все. Навіщо оце «бога ради» і «негайно»? Тут, певно, криється якась особлива причина! Тож постає питання: яка саме причина?» І різні думки та припущення, добрі і лихі, лізуть мені в голову: «Може, подружжя вже там посварилося? Може, вони подряпалися, як ті кішки, і справа дійшла до розлуки?» І одразу ж сам себе спиняю: «Ти дурний, Тев’є, навіщо тобі все тлумачити на гірше? Звідки ти знаєш, чого тебе кличуть? Може, вони скучили за тобою, хочуть побачитись? Чи, може, Бейлка хоче, щоб тато її був близько коло неї? Чи, може, захотів Педоцур дати тобі посаду, взяти тебе до своїх справ і зробити тебе управителем над його підрядами? Так чи так, а їхати треба. І я сідаю на поїзд та їду до Єгупця. Їду собі отак, думки снуються, і уявляється мені, що я залишив село, поспродував корів, підводу, геть-чисто все, переїхав до міста і став у мого Педоцура спершу наглядачем, потім касиром, потім найстаршим над його підрядами, а тоді компаньйоном в усіх його справах, нарівні з ним, усе пополам, виїжджаю, як і він, на баских конях — один буланий, а другий каштановий — і дивуюсь сам собі: «Як це сумирний чолов’яга Тев’є так звеличився? Навіщо мені увесь цей тарарам, шарварок, цілоденна метушня, постійна морока з мільйонщиками! Облиште мене, я хочу мати спокійну старість, заглядати часом у Біблію, прочитати псалом з псалтиря... Треба ж подумати і про той світ, чи не так? Як каже цар Соломон: людина подібна до тварини, забуває, що скільки б вона не жила, а вмерти однаково доведеться...»

Ось з такими мріями й думками приїхав я щасливо в Єгупець і подався прямо до мого Педоцура. Що ж, вихвалятись перед вами, розповідати про його «велич і багатство» — про його квартиру і розкоші — не доводиться. Я ще ніколи не сподобився бути у Бродського вдома, але я собі так міркую, що кращого, ніж у Педоцура, не буває в світі!.. Можете собі уявити, який це палац, хоч би з того, що швейцар коло дверей, одоробло із срібними ґудзиками, ні в якому разі не хотів мене пустити всередину, хоч убий його! Що тут робиться? Двері скляні, і я бачу, як він стоїть, отой одоробло, погибель на його голову, і чистить убрання. Моргаю я до нього, кажу йому на митах і руками розмахую, щоб він мене пустив усередину, бо хазяїнова жінка доводиться мені рідною дочкою. Але він, дурна голова, нічогісінько не розуміє, показує мені теж на мигах, теж мовчки, щоб я пішов і забрався геть звідси під три чорти. Чи ви бачили таку рахубу! До рідної дочки не можна доступитись! «Сором і ганьба на твою сиву голову, Тев’є, до чого ти дожив!» Так думаю я собі, дивлюсь у скляні двері і помічаю, що там крутиться якась дівчина. «Мабуть, їхня покоївка»,— подумав я, бо очі в неї злодійкуваті. Всі покоївки мають злодійкуваті очі. Я вхожий у багатійські доми і знаю покоївок... Моргаю до неї: «Відчини мені, ластівко!» Вона послухалася, відчиняє двері і звертається до мене, уявіть собі, єврейською мовою:

— Кого вам треба?

— Тут живе Педоцур? — запитую.

— Кого вам треба? — каже вона мені голосніше.

— Якщо в тебе запитують,— кажу їй ще голосніше,— то відповідай: тут живе Педоцур?

— Тут,— відповідає вона.

— Коли так,— кажу,— ми з тобою свої люди. Піди і перекажи своїй мадам Педоцур,— кажу,— що вона має гостя. Тато її, Тев’є, приїхав,— кажу,— в гості і стоїть уже чимало часу надворі, наче жебрак на порозі, бо не заслужив уваги й ласки оцього гаспида у срібних ґудзиках, пропав би він за твій найменший нігтик!

Почувши ці слова, дівчина,— видно добра шельма,— із сміхом защепнула двері прямо перед моїм носом, побігла нагору, збігла вниз, впустила мене і завела в палац, якого мої діди і прадіди уві сні ніколи не бачили. Шовк і оксамит, золото і кришталь, ви йдете й не чуєте своїх кроків, бо ступаєте грішними ногами по найкоштовніших килимах, пухких, мов сніг. А годинників, годинників скільки! На стінах годинники, на столах годинники! Тьма-тьмуща годинників! «Господи боже, як у багачів усе гоже! Навіщо людині стільки годинників?» — думаю собі і, заклавши руки назад, іду далі. Дивлюся — кілька Тев’є нараз сунуть мені назустріч з усіх боків. Один Тев’є йде туди, другий Тев’є — сюди, один до мене, другий від мене — тьху на вашу голову! З усіх чотирьох боків дзеркала! Тільки такий птах, як оцей підрядчик, може собі дозволити розкіш мати стільки годинників і стільки дзеркал!.. І в пам’яті виринає Педоцур, товстенький, кругленький, з лисиною на всю голову, а говорить він тонким голоском і сміється дрібненько. І пригадую я, як цей Педоцур уперше приїхав на баских конях до мене на село, розсівся, наче в свого батька на покуті, познайомився з моєю Бейлкою, відкликав мене набік і сказав мені по секрету на вухо, але так голосно, що можна було почути аж у Єгупці. Який секрет? Секрет полягав у тому, що моя дочка йому сподобалась і він хоче раз, два, три — і весілля.

Що моя дочка йому сподобалась — річ цілком природна. Але оце «раз, два, три» було мені «як двосічний меч»,— наче хто тупий ніж загородив мені в серце. Як то раз, два, три — і весілля? А я де? А де Бейлка? Ой, як мені хотілося вгатити йому кілька стихів з мідраша, щоб він довго пам’ятав мене! Але стримався. «Навіщо тобі, Тев’є, втручатися в справи дітей? Багато ти домігся у своїх старших дочок, коли ти хотів давати їм поради щодо їх заміжжя? Наговорився до хрипоти, висипав усю свою мудрість, а хто пошився у дурні? Тев’є!»

Одним словом, облишмо, як ви там пишете у своїх книжках, царевича і вернімось до царівни. Отже, я, як бачите, поступився і приїхав до них у Єгупець. І тут почалося: «Добридень! Доброго здоров’я! Як ся маєте? Що поробляєте? Сідайте!» — «Спасибі, можу постояти!» — ну, і всі інші церемонії, як звичайно. Лізти поперед батька і запитати, чого мене сюди кликано,— не личить. Тев’є не баба, він має час. А тут іще приходить якийсь один у великих білих рукавичках і сповіщає, що сніданок уже на столі. Ми всі троє підводимось, заходимо в кімнату з самого дуба: стіл дубовий, стільці дубові, стіни дубові, стеля з дуба, і все різьблене, мальоване і цяцьковане, а на столі — царські страви: чай, і кава, і шоколад, і печиво, і добрий коньяк, і найкращі соління, і різні наїдки, фрукти та овочі. Мені соромно признатися, але, ніде правди діти, моя Бейлка напевно за столом у свого тата такого ніколи не бачила. Мені наливають чарку і ще одну чарку, я цокаюсь, випиваю і дивлюся на неї, на мою Бейлку, і думаю собі: «Ти дожила, Тев’єва дочко, як у пасхальній молитві сказано: «Підносить з праху бідняка»,— коли бог допомагає біднякові, його і не впізнати. Здається, Бейлка — і все-таки наче й не Бейлка». І я пригадую колишню Бейлку, порівнюю її з теперішньою, і мені боляче, серце щемить, немовбито я зробив щось неподобне, і ніяк не виправиш цього: наприклад, виміняв би свою роботящу конячину на лоша, і невідомо, що з нього буде, кінь чи казна-що. «Ех, Бейлко, Бейлко,— думаю собі,— що з тебе стало! Колись, пам’ятаєш, ти вечорами сиділа біля чадної лампочки, шила й співала пісеньку, чи за якусь мить видоювала обох корівок, чи зовсім закочувала рукави і варила для мене звичайнісінький молочний борщ або готувала галушки з квасолею, чи пампушки з сиром, чи маківники і казала мені: «Тату, помий руки!» Це ж було любіше від найкращої пісні! А тепер вона сидить із своїм Педоцуром, як царівна, двоє служників подають до столу, бряжчать тарілками. А Бейлка? Хоч би слово вимовила! Зате він, Педоцур, говорить уже за обох, не затуляє рота ні на хвилину! Відколи живу на світі, я ще не бачив, щоб людина так любила базікати, чорти його батька зна що! І дрібненько сміється при цьому тонким голоском. Це у нас називається: сам сказав дотеп, і сам сміється... Крім нас трьох, за столом сидить ще якийсь червонопикий, не знаю хто він і звідки він, але їдок, знати, він не з останніх, бо весь час, поки Педоцур говорив і сміявся, той уминав, аж за вухами лящало, як у Біблії сказано: «Троє трапезували»,— він їв за трьох. Цей їв, а той говорив, і все якісь дурні речі, що й слухати гидко: «підряд», «губернське правління», «удільне відомство», «казначейство», «Японія»...

З усього цього мене цікавила тільки Японія, бо з Японією я мав деякі справи. Під час війни з нею, ви ж знаєте, коні були у великій пошані, їх шукали удень із свічками. Прийшли, самі розумієте, і до мене та взяли мою кобилу на цугундер, виміряли аршином, ганяли туди-сюди і видали їй... «білий білет». Я їм тоді сказав: «Я ж знав наперед, що даремна ваша праця. Як у Біблії сказано: «Відає праведник душу тварини своєї»,— не може Тев’єва кобила піти на війну...» Але, пробачте, пане Шолом-Алейхем, я плутаю різні справи і можу отак збитися з пантелику. Перейдімо краще, як кажуть, до нашої справи.

Одним словом, ми, як бачите, непогано випили і закусили гарненько, а коли вийшли з-за столу, Педоцур взяв мене під руку і завів до окремого кабінету, оздобленого з царською розкішшю — з рушницями й списами на стінах та гарматами на столі. Посадовив він мене на диван, м’який як масло, вийняв із золотого ящичка дві великі, товсті, запашні сигари, одну закурив сам, другу дав мені, розсівся напроти мене, випроставши ноги, і звертається до мене:

— Знаєте, чого я послав по вас?

«Ага,— думаю собі,— оце він, мабуть, хоче завести розмову про справи». Але удаю простачка і озиваюсь до нього:

«Хіба я сторож братові моєму?» — звідки мені знати?

— Я хотів,— каже він мені,— поговорити з вами таки про вас.

«Служба»,— думаю собі і відказую йому:

— Коли щось путнє, будь ласка, послухаємо.

Тоді Педоцур виймає сигару з рота і виголошує цілу проповідь.

— Ви,— каже він,— розумна людина і не образитесь, коли я з вами говоритиму одверто. Треба вам знати,— каже він,— що в мене великі діла, а коли маєш такі великі діла, як я...

«Еге,— думаю собі,— ось чого я йому потрібний»,— і перебиваю його на слові та озиваюсь до нього:

— У талмуді сказано: «Чим більше майна, тим більше турбот». Чи знаєте ви, що це означає?

— Я вам скажу чисту правду,— відповідає він мені досить одверто,— талмуда я ніколи не вчив і не знаю навіть, який він з вигляду.

Так каже мені Педоцур і дрібненько сміється своїм тонким голоском. Як це вам подобається? Здається, коли тебе бог покарав і ти невіглас, то хоч прикуси язика, навіщо тобі цим ще вихвалятися? Так думаю я собі і озиваюсь до нього:

— Я так і думав, що ви до цих речей непричетні. Але послухаємо, що далі.

— Далі,— веде він,— я хотів вам сказати, що з моїми ділами, з моїм ім’ям, з моїм положенієм мені соромно, що вас прозивають Тев’є-молочар. Ви повинні знати,— каже він,— що я знайомий лічно з губернатором, що до мене в дім може прийти іноді Бродський, Поляков[4] і навіть сам Ротшільд, чєм чорт не шутіт?..

Так звертається до мене Педоцур, а я сиджу, дивлюся на його блискучу лисину і думаю: «Дуже можливо, що ти знаєш «лічно» губернатора і Ротшільд може іноді прийти до тебе в дім... Але говориш ти, як нахаба...»

І озиваюсь до нього вже трохи роздратовано:

— Що ж робити, коли до вас і справді завітає Ротшільд?

Думаєте, що він зрозумів мої ущипливі слова? «Ні лісу, ні ведмедів»,— нічого подібного!

— Я б хотів,— каже він,— щоб ви покинули ваше молочарство і взялись до чогось іншого.

— А саме,— питаю,— до чого?

— Що завгодно,— каже він.— Мало хіба ґешефтів на світі? Я вас,— каже,— підтримаю грошима, скільки вам потрібно буде, аби тільки ви перестали називатися Тев’є-молочар. Або, стривайте,— каже він,— знаєте що? Може, ви б зовсім — раз, два, три! — поїхали до Америки? Га?

Так каже він, бере сигару в зуби і дивиться мені просто у вічі, світячи лисиною... Ну? Що можна відповісти такому грубіянові? Спочатку я було подумав: «Чого ти сидиш, Тев’є, як бовдур? Встань, грюкни дверима і тікай звідси, не попрощавшись!..» Так воно взяло мене за печінки!.. Таке зухвальство підрядчика! Як ти смієш наказувати мені, щоб я покинув чесну, пристойну роботу і поїхав до Америки! Тому тільки, що до тебе може коли-небудь прийти Ротшільд, Тев’є-молочар мусить тікати світ за очі?! Серце в мені кипіло, як казан, та й роздратований я був ще раніше, на неї лютував я, таки на мою дочку Бейлку: «Чого ти сидиш там, як царівна, між сотнями годинників і тисячами дзеркал, коли твого батька женуть на тортури, на смертні муки? Далебі,— думаю собі,— твоя сестра Годл краще зробила, ніж ти! Що правда, то правда, у неї немає такої хати і стільки мотлоху, як у тебе. Зате ж вона має чоловіка Перчика, то це людина, яка про себе зовсім забуває. Головне для Перчика — все людство... А до того ще в нього голова на плечах, а не макітра з блискучою лисиною. І язичок у Перчика — це ж золото червоне! Йому як наведеш стих з Біблії, то він дасть три стихи здачі! Стривай, підрядчику мій, ось я зараз ушкварю такий стих, що тобі в очах потемніє!..» Так думаю собі і звертаюсь до нього з такими словами:

— Що ж,— кажу,— те, що талмуд для вас таємниця, це мені зрозуміло; коли такий чоловік, як ви, живе в Єгупці і прозивається Педоцур, а сам він підрядчик, то талмуд,— кажу,— може лежати на горищі. Але ж простий уривок з Біблії,— кажу,— його зрозуміє навіть дитина. Ви, певно, знаєте,— кажу,— що говорить коментар до Біблії з приводу Лавана Арамського: «Міхвостато десвинято не роблято кашкетосо!..» А він дивиться на мене, як баран на нові ворота, та й питає:

— Що ж це означає?

— Це означає,— кажу,— що з свинячого хвоста не можна пошити кашкета.

— Власне, з приводу чого ви це кажете? — питає він.

— З приводу того,— кажу,— що ви пропонуєте мені їхати до Америки.

— Америка не підходить? — засміявся він дрібненько.— Тоді, може, до Палестини? Всі старі євреї їдуть до Палестини...[5]

Тільки-но він це сказав, а воно мені уроїлось у голову: «Стривай! Може, це й не так погано, Тев’є, як ти гадаєш? Може, це таки непоганий план? Справді ж бо, ніж така втіха від дітей, як у тебе, може, дійсно краще поїхати до Палестини? Дурню! Чим ти ризикуєш і кого ти тут маєш? Твоя Голда, мир їй, все одно лежить уже в могилі, а ти сам, між нами кажучи, хіба не стоїш на порозі своєї могили? Докіль можна ряст топтати?..» А, до речі, мушу сказати, пане Шолом-Алейхем, що я давно хотів побувати коло Стіни плачу[6], могил патріархів і праматері Рахілі, побачити на власні очі, який вигляд має річка Йордан, гора Сінай, Червоне море, Пітом і Рамзес[7] і тому подібне. І я лину в думках туди, в стародавню обітовану землю Ханаанську, де, як кажуть, течуть річки, повні молока і меду. Але Педоцур перебиває мої мрії саме посередині і звертається до мене:

— Ну, навіщо,— каже він,— так довго думати? Раз, два, три...

[1] Іов — герой біблійної легенди, за якою бог, з метою випробувати стійкість цієї людини, насилав на нього одне лихо за одним.

[2] «Кадиш» — за іудейською релігією, на протязі одинадцяти місяців після смерті батька чи матері сини повинні щодня після кожної літургії читати спеціальну поминальну молитву — «кадиш». В разі коли синів немає, наймали релігійну людину, обов’язково чоловіка, для читання «кадиш».

[3] Гаман — за біблійним оповіданням, царедворець персидського царя Артексеркса III (IV ст. до н. е.); умовив царя знищити всіх євреїв його царства, але сталося чудо, і його самого було повішено. Гаман у побожних євреїв — уособлення всього злого, жорстокого в людині.

[4] Поляков — крупний капіталіст, підрядчик по будівництву залізниць.

[5] «Всі старі євреї їдуть до Палестини...» — Палестина вважається «святою землею» у побожних євреїв, і вони прагнули бути похованими саме там. Тому старики, особливо самотні, по змозі виїжджали до Палестини.

[6] Стіна плачу — рештки стіни старої будівлі у Єрусалимі, яку релігійні євреї вважають за західну стіну Єрусалимського храму, зруйнованого римлянами 70 року н. е.

[7] Літом і Рамзес — староєгипетські міста, які, за біблійною легендою, побудовані рабами-ізраїльтянами.

← Назад | На початок | Вперед →