Тевє-молочар (сторінка 6)

— У вас,— кажу,— хвалити бога, все раз, два, три... А для мене,— кажу,— це дуже складна річ, бо, щоб піднятися та поїхати до Палестини, треба мати неабиякі гроші...

Він дрібненько засміявся своїм тонким голоском, підвівся, підійшов до стола, висунув шухляду, вийняв звідти гаманця і поклав на стіл, можете повірити, добру копійчину. Недовго думаючи, я згріб ці всі асигнації — таку силу мають гроші,—заховав їх глибоко в кишеню і збираюсь навести йому ще кілька уривків з мідраша, але він навіть слухати не хоче і каже:

— Цього вам вистачить, щоб доїхати, а коли приїдете на місце і вам потрібні будуть ще гроші, напишіть,— каже він,— листа, то вам — раз, два, три! — негайно перекажуть. А нагадувати вам,— каже він,— ще раз про поїздку не треба — адже ви людина сумлінна, маєте совість у серці...

Так каже мені Педоцур і дрібненько сміється своїм тонким голоском, від якого сказитися можна! І в голові в мене промайнула думка: «Може, шпурнути йому в обличчя його асигнації і сказати, що Тев’є не купують за гроші і що з Тев’є не говорять про сумління і совість?..» Але перше ніж я розкрив рота, Педоцур дзвонить, кличе Бейлку і каже їй:

— Знаєш, голубонько? Твій тато їде від нас, він спродує все, що має, і виїздить — раз, два, три — до Палестини.

«Все, що мені снилося лихого цієї ночі і минулої ночі, хай впаде на твою голову!..» — думаю я собі і дивлюсь на мою Бейлку. А вона хоч би скривилась на мить. Стоїть, як дерево, ні краплини крові в обличчі, дивиться то на мене, то на нього і ані пари з уст! Я, на неї дивлячись, теж мовчу. Мовчимо ми, отже, обоє, як у псалтирі сказано: «Прилипне язик мій»,— нам зовсім відібрало мову. Голова мені обертом іде, у скронях стукає, як від чаду. «З чого б це? — думаю собі.— Певно, від клятої сигари, якою Педоцур почастував мене. Але ж ось він і сам палить! Палить і говорить, язик його не заспокоюється ні на хвилину, хоч очі в нього злипаються. Йому, видно, хочеться здрімнути».

— Їхати треба вам,— каже він мені,— звідси до Одеси кур’єрським, а з Одеси морем аж до Яффи. А їхати морем,— каже він,— найкраща пора тільки тепер, бо пізніше починаються вітри з снігами, з бурями, з... з... з...

Так каже він, а язик у нього заплітається, як у людини, що дуже хоче спати. Проте торочить далі:

— А коли будете зовсім готові до від’їзду, сповістіть нас, тоді ми виїдемо,— каже він,— обоє на вокзал з вами попрощатися, бо коли ще зможемо побачитись?

Так закінчує він, протяжно позіхаючи, підводиться і озивається до Бейлки:

— Голубонько, посидь тут трохи, а я,— каже,— піду приляжу на часинку.

«Ти ще ніколи нічого розумнішого не сказав, слово честі! Тепер я хоч матиму, на чию голову вилити все, що наболіло на серці». Так думаю я собі і хочу взятися до Бейлки, висловити їй все, що накипіло в мені за цей ранок. Але Бейлка як не впаде мені на шию та як не заплаче! Серце краялось від її плачу! Мої дочки, бодай їм, мають усі таку звичку: спочатку вони бадьоряться, гороїжаться, а коли до діла доходить — плачуть, як верби. Ось візьміть, приміром, мою старшу дочку, Годл. Хіба мало сліз вона пролила в останню хвилину, коли їй довелося піти в заслання слідом за своїм Перчиком у холодні країни? Та куди їй до Бейлки! Вона її нігтя не варта!

Скажу вам щиру правду: я сам — ви вже мене трохи знаєте — не з тих, що рюмсають. Добре поплакав я тільки один раз, коли моя Голда, хай царствує, лежала на землі, і ще один раз я досхочу наплакався, коли Годл поїхала до свого Перчика, а я лишився на вокзалі сам-один із своєю конякою... І, може, ще разів зо два траплялось, що я трохи, як то кажуть, пускав сльозу, а більше не пригадую, щоб мав звичку плакати. Проте коли Бейлка розплакалась, серце мені так защеміло, що я вже не міг їй жодного слова докору сказати. Зі мною не треба багато говорити, я — Тев’є. Я одразу зрозумів її сльози. То були не просто собі сльози, то були, розумієте ви, «сльози спокути за непослух перед батьком!..» І замість того, щоб я їй вичитав, як вона того варта, та вилив увесь свій гнів на її Педоцура, я почав заспокоювати її, наводячи притчу за притчею, як Тев’є вміє... Бейлка вислухала мене і каже:

— Ні, тату, не через те я плачу. Я ні на кого не скаржусь. Але те, що ти їдеш з моєї вини, а я не можу нічим цьому завадити, оце мені найбільш болить.

— Облиш,— кажу,— ти говориш зовсім як мала дитина. Ти забула,— кажу,— що ми маємо великого бога, а тато твій ще при повній силі. Для твого тата,— кажу,— нічого не важить поїхати до Палестини і повернутись назад. Як у Біблії сказано: «Поїхали і отаборились»,— туди і назад...

Так я її заспокоюю, а сам думаю: «Тев’є, ти брешеш! Якщо вже поїдеш до Палестини, то «мир праху його» — кінець Тев’єві!..»

А вона, немовби вгадавши мої думки, озивається до мене:

— Ні, тату,— каже вона,— отак розважають маленьку дитину: дають їй ляльку, забавку в руки й оповідають їй гарну казочку про білу кізоньку... Якщо,— каже вона,— вже оповідати казку, то я,— каже,— розповім тобі, а не ти мені. Але моя казка скоріше смутна, ніж гарна.

Отак каже мені Бейлка: Тев’єві дочки не говорять марно. І вона розповідає мені предовгу історію, казку з «Тисячі і однієї ночі», як оцей її Педоцур з малого звеличився, піднісся з найнижчого стану, самотужки видерся на найвищий щабель, а тепер мріє про те, щоб до нього додому прийшов у гості Бродський, отож роздає він милостині, розтринькує тисячі. Але, оскільки самих грошей ще не досить, треба до того мати і пристойне походження, то Педоцур із шкури пнеться, щоб довести, що він неабихто. Він вихваляється, що походить від великих Педоцурів і що його тато теж був відомий підрядчик. «Хоч,— каже вона,— він добре знає, що мені відомо, хто його батько: це був бідний музикант. А тепер,— каже вона,— він розповідає всім, що його тесть був мільйонщиком...»

— Кого це він,— питаю,— має на увазі? Мене? Якщо мені судилося,— кажу,— будь-коли мати мільйони, то нехай я цим одбуду.

— Ти собі не уявляєш, тату,— каже вона,— як мені пашить лице від сорому, коли він мене знайомить із своїми приятелями і починає їм змальовувати велич мого батька, і моїх дядьків, та всієї моєї сім’ї. Вигадує таке, що просто вуха в’януть. А доводиться,— каже вона,— все це вислуховувати і мовчати, бо він щодо цього великий капризун.

— По-твоєму,— кажу,— він капризун, а по-нашому зухвалець і мерзотник.

— Ні,— каже вона,— тату, ти його не знаєш. Педоцур зовсім не такий поганий, як тобі здається. У нього,— каже вона,— добре серце і щедра рука. А для мене — радий зірку з неба дістати! Думаєш, я зовсім не маю над ним влади? Ось я нещодавно умовила його визволити з далеких губерень Годл з її чоловіком. Він заприсягся переді мною, що ладен витратити на це кілька тисяч, але з однією умовою, щоб вони звідти подались прямо до Японії.

— Чого це до Японії,— питаю,— чому не до Індії або, приміром, до цариці Савської[1] у Падан-Арам?[2]

— Бо в Японії,— каже вона,— є в нього справи. У цілому світі є в нього справи. Те, що він витрачає,— каже вона,— за день на самі телеграми, нам вистачило б на півроку життя. Але що з того,— каже вона,— коли я не я?..

— Виходить так,— кажу,— як у молитві сказано: «Коли не я за себе, то хто за мене»,— я не я, а ти не ти...

Отак озиваюсь я до неї жартома уривком з молитви, хоч серце крається мені на шматки, бо я бачу, що моя бідна дитина поневіряється, як то кажуть, «у багатстві і пошані...»

— Твоя сестра Годл,— кажу,— так не зробила б...

— Я вже тобі казала,— відповідає Бейлка,— ти мене до Годл не рівняй, тату. Годл жила,— каже вона,— у свій час, а Бейлка живе в свій час... Від часів Годл до часів Бейлки так далеко,— каже вона,— як звідси до Японії...

Розумієте зміст такої туманної мови?

Одним словом, я бачу, ви поспішаєте, пане. Ще дві хвилини і — кінець усім моїм розповідям. Набравшись горя і турбот за мою щасливу мізинку, я вийшов звідти розбитий, пригнічений, шпурнув на землю сигару, що зачадила мені голову, і озиваюсь до неї, тобто до сигари:

— Іди ти в пекло, під три чорти!

— Кого це ви лаєте, реб Тев’є? — чую я голос за своєю спиною.

Повертаю голову, дивлюся — шадхен Ефраїм, згорів би він!

— Доброго здоров’я,— кажу я.— Що ви тут поробляєте?

— А що,— питає він,— ви поробляєте тут?

— Був,— кажу,— в гостях у моїх дітей.

— Як же,— питає,— вони поживають?

— А як їм поживати,— кажу.— Дай боже нам обом так!

— Ви, я бачу,— каже він,— дуже задоволені моїм товаром?

— Ще як задоволений,— кажу,— хай вам бог віддячить за це,— кажу,— вдвоє більше.

— Спасибі вам,— каже він,— за побажання, може, ви б до цього побажання додали ще подарунок?

— Ви хіба,— питаю,— не одержали за сватання?

— Нехай,— каже він,— має стільки ваш Педоцур.

— А що,— кажу,— хіба мало дав?

— Не так мало,— каже він,— як від щирого серця.

— А саме?

— А саме? Вже нема,— каже він,— і копійки.

— Де ж це поділося? — питаю.

— Видав заміж,— каже,— дочку.

— Мазл-тов,— кажу,— хай бог дасть, щоб це було в щасливий час і щоб ви дожилися великої втіхи...

— Нічого собі втіха,— каже він,— реб Тев’є. Знайшов на свою голову зятя-шахрая, який бив, катував дочку, забрав гроші і подався,— каже він,— до Америки.

— Навіщо ж ви,— кажу,— дозволили йому поїхати так далеко?

— А що я мав,— каже він,— робити з ним?

— Вам треба було,— кажу,— йому насипати солі на хвіст...

— Вам, певно,— каже він,— дуже добре на серці, реб Тев’є?

— Дай боже,— кажу,— вам хоч би половину!

— Он як? А я вважав, що ви багатій. Якщо так,— каже він,— то ось вам понюх табаки...

Здихавшись шадхена понюхом табаки, я приїхав додому і почав спродувати моє хазяйство, назбиране за всі ці роки. Уявіть собі, не так скоро це робиться, як говориться. Кожен горщик і кожна дрібничка мені краяли серце. Ця річ нагадувала Голду, нехай царствує, та річ нагадувала дітей, нехай довго живуть. Але ніщо не завдало мені стільки болю душевного, як розлука з моєю конякою. Перед нею я себе почував винним... Адже ми попрацювали з нею стільки років, разом бідували, разом поневірялись, а я раптом беру й продаю цю тварину! Продав я її водовозові, бо від візників можна тільки образ дочекатися. Прийшов я до них продавати їм мого коня, а вони мені кажуть:

— Господь з вами, реб Тев’є, це хіба кінь?

— А що ж це,— кажу,— свічник?

— Це у вас,— кажуть вони,— не свічник, а праведник.

— При чому тут,— кажу,— праведник?

— При тому,— кажуть вони,— що це стариган тридцяти шести років, не менше, він зовсім без зубів, із сивою губою і трусить боками, як стара баба в п’ятницю на морозі...

Подобається вам така візницька мова? Можу вам заприсягтися, що коняка, бідолашна, розуміла кожне слово, як сказано: «Знає від покупця свого»,— скотина відчуває, що її збираються продати. І справді, коли ми вдарили по руках з водовозом і я сказав йому: «В щасливий час!» — мій вірний слуга раптом повернув до мене свою симпатичну морду і глянув на мене німими очима, немовби кажучи: «Отак ти мені віддячуєш за мою службу?..» Поглянув я на мою кобилу востаннє, побачив, як водовоз прибирає її до рук, щоб навчити розуму, стою собі потім наодинці і думаю: «Владико небесний! Як розумно ти правиш своїм світом. Ось ти створив Тев’є і створив, приміром, коня, і обидва вони мають однакову долю на цьому світі... От хіба тільки те, що у людини є язик і вона може поговорити, висловити все, що наболіло на серці, а кінь, бідолашний, що? Німе, прости господи, створіння...»

* * *

Ви дивуєтесь, пане Шолом-Алейхем, що в мене сльози на очах, і, певно, гадаєте: «Оцей Тев’є скучив, мабуть, за своєю конякою?» Чому це тільки за конякою, чудна ви людина? Всього мені шкода, і за всім я скучатиму. Скучатиму за кобилою, за селом, скучатиму за старостою з урядником, за бойберицькими дачниками, за єгупецькими багатіями і навіть за шадхеном Ефраїмом, погибель на його голову! Хоч кінець кінцем, якщо добре поміркувати, він теж не більше, як злидар, що шукає, бідолаха, заробітків.

Коли бог дасть і я щасливо приїду на місце,— не знаю, що там робитиму. Але ясно як день, що насамперед піду до гробниці праматері Рахілі. Молитимусь там за моїх дітей, яких я, мабуть, уже ніколи не побачу. Спом’яну тоді також шадхена Ефраїма, і вас, і весь наш народ. Ось вам моя рука, що додержу слова! Бувайте здорові, щасливої вам дороги, вітайте від мене кожного окремо від щирого серця.

Іди геть!

— Найкращий, найщиріший, найпоштивіший привіт вам, пане Шолом-Алейхем! Вам і дітям вашим! Я давно вже виглядаю вас, набралось у мене для вас чимало доброго краму. Я все допитуюсь: «Де ти?» — чому вас не видно? А мені кажуть, що ви десь мандруєте по світах, у далеких країнах. Як сказано: «Сто двадцять сім царств...» Але мені здається, що ви дивитесь на мене якось чудно? Певно, вагаєтесь і думаєте собі: «Це він чи не він?» Він, пане Шолом-Алейхем, він! Ваш давній приятель, Тев’є, власною персоною, Тев’є-молочар, той самий Тев’є, тільки вже не молочар, а просто собі людина, звичайнісінький чолов’яга, старий, як бачите, хоч навіть віку ще й не дуже похилого, як то сказано у нас: «Адже мені щось із сімдесят років»,— ще досить далеко до сімдесяти років! Спитаєте, чого це волосся таке сиве? Вірте мені, не з розкошів, любий друже! Трохи свого горя, не прогнівати бога, а трохи горя всього загалу — погані часи! Гірка година для бідного люду! Але я знаю, що вас муляє. Ви думаєте про щось інше: ви, мабуть, згадали, що ми колись попрощалися перед тим, як я мав виїхати до Палестини. Отже, ви, певно, вважаєте, що бачите Тев’є після повернення з Палестини, і ви, мабуть, хочете послухати новини, мати привіт з гробниці праматері Рахілі, з могил патріархів? Мушу вас заспокоїти. Якщо маєте час і хочете послухати, які дива трапляються на світі, то слухайте уважно, і ви самі скажете, що всі люди дурбаси, що ми маємо могутнього бога і що він керує світом.

Одним словом, який розділ Біблії читаємо цього тижня: «І покликав він»? А в мене інший розділ, розділ «Іди геть!»[3]. «Іди геть! — сказали мені.— Забирайся звідси, Тев’є, з землі твоєї і з батьківщини твоєї, з твого села, з твоєї хати, де ти народився й прожив усі свої роки, на ту землю, яку покажу тобі,— йди, куди очі ведуть!..» І коли саме надумали таке сказати Тев’єві? Тоді, коли він уже старий, кволий і самітний, як ми кажемо у новорічній молитві: «Не покидай мене на старості!..» Але я плутаю різні історії, забув зовсім, що ще не розповів вам про те, які новини в Палестині. Які можуть бути там новини, любий друже? Країна гарна, що й казати! Але Палестина в Палестині, а я поки що тут... Це про Тев’є, очевидно, сказано у книзі «Есфір»: «І якщо судилося загинути, загину»,— був небораком, небораком і помру. Здається, однією ногою вже стояв на тому боці, у святій країні, лишилось тільки взяти квиток, сісти на пароплав — і гайда! Що ж робить Господь бог? Надумав мій старший зять Мотл-жилетник, кравець з Анатівки, і, не при вас кажучи, раптом, ні сіло ні впало, звалився та й помер! Був дужий, здоровий, і така біда! Тобто, правду кажучи, богатирського здоров’я він ніколи не мав. Ремісник, прости господи, сидів день і ніч з ниткою та з голкою і латав, вибачайте, штани. Так довго латав, аж поки дістав сухоти, почав кахикати, кахикав-кахикав, поки виплюнув останній шматок легенів. Не допомогли ні лікар, ні знахар, ні козяче молоко, ні шоколад з медом. Добрий чолов’яга був, хоч і простий, не сильно вчений, але чесний, без хитрощів, любив мою дочку — душі не чув! І життя не шкодував заради дітей, а за мене ладен був піти в огонь і в воду!

Одним словом, як сказано в Біблії: «І вмер Мойсей»,— помер Мотл і залишив мені добру мороку. Де вже міг я навіть думати про Палестину? Я мав добру Палестину у себе в хаті! Та й як можна залишити, скажіть, будь ласка, вдову з маленькими дітьми-сиротами напризволяще, без шматка хліба? Хоч, як подумати, чим я можу їй допомогти? Я ж їй не воскрешу чоловіка, а дітям її не поверну батька з того світу. Та й сам я теж не більше, як грішна людина, на старості літ хотілося б дати трохи спокою старим кісткам, відчути, що й ти людина, а не скотина. Досить того гармидеру, досить скніти в земних справах! Час трохи подумати і про той світ. А надто, коли я поспродував усю мою худобу: коняки, як вам відомо, я давно вже здихався, та й корівок усіх до одної продав, лишилася тільки пара бичків, з яких згодом могло б вийти щось путнє, якщо їх добре годувати,— і ось раптом маєш — ставай на старості літ батьком малих сиріток! Думаєте, що це вже все? Не поспішайте! Головне буде далі, бо у Тев’є, коли трапиться біда, то, як ви добре знаєте, вона за собою тягне ще одну біду. Наприклад, коли мене одного разу спіткало нещастя — здохла корівчина, то зразу слідом за нею здохла ще одна корова... Отак уже створив Господь свій світ, і так воно мусить бути — нічого не вдієш!

Одним словом, ви ж, певно, пам’ятаєте історію з моєю мізинною, з Бейлкою, з великим щастям, якого вона досягла? Піймала птаха, Педоцура, зуха, підрядчика воєнного часу, який привіз до Єгупця лантух із золотом і втьопався в мою дочку, хотів мати жінку-красуню, послав до мене, згорів би він, шадхена Ефраїма, колінами витоптав стежку, мало не здох на місці, і взяв її в чому була, осипав її з голови до ніг діамантами, брильянтами та різними подарунками. Здавалося б, таке щастя, еге ж? Але з усього цього великого щастя вийшов пшик, та ще який пшик! Пшик з гряззю, хай бог боронить і милує! Бо коли бог захоче, щоб колесо повернулося навспак, то нічого не вдієш. Як у псалмі сказано: «Підводить з багна бідняка»,— і не встигнеш отямитись, як раптом: «споглядає на небо і на землю»,— гепається сторч головою об землю. Бог любить бавитися з людьми. Ой, як він любить бавитися! Отак він бавився з Тев’є кілька разів: «То піднімає, то опускає»,— з грязі в князі, і знову бовть у грязь! Так само було з підрядчиком Педоцуром. Ви ж, певно, пам’ятаєте його пишноту, великий будинок з кільканадцятьма служницями, з тисячею дзеркал, годинників і з різними цяцьками в Єгупці? Пам’ятаєте, я вам розповідав, здається, як я умовляв тоді мою Бейлку, благав її, щоб вона домоглася у чоловіка: нехай купить для неї цей будинок і, ради бога, запише на її ім’я? Та вона мене, певна річ, послухалась, як того собаку, що бреше,— хіба батько щось розуміє? Батько ж нічого не тямить! І чим воно скінчилось? Скінчилось так, що і ворогам такого не побажаєш: мало того, що він збанкрутував, залишився ні з чим, поспродував усі дзеркала з усіма годинниками, з жінчиними діамантами та брильянтами, він ще вскочив у брудну історію, змушений був накивати п’ятами, хай нас бог милує, і поїхав туди, де козам роги правлять, тобто аж до Америки. Туди ж їдуть усі стражденні душі, от і він з Бейлкою поїхав туди. Попервах вони дуже мучились, з’їли всі гроші, що мали з собою, а коли не стало більше що жувати, змушені були піти на роботу, виконували найтяжчу працю, як колись євреї в Єгипті. Обоє — і він, і вона! Тепер Бейлка пише, що їм уже, хвалити бога, покращало: вони в’яжуть панчохи на машині і «роблять життя...» Так воно зветься там, в Америці. По-нашому це означає: заробляють на шматок хліба... Єдине щастя, що їх тільки двоє, пише вона, без дитини, без родини — і за це хвалити бога!

Ну, питаю вас, чи не заслужив він, щоб його четвертували,— це я кажу про шадхена Ефраїма,— за оте щасливе сватання, яке він мені нараяв, і за те багно, куди він мене завів? Чим було б їй погано, наприклад, коли б вона вийшла заміж за ремісника, як Цейтл, або за вчителя, як Годл? Щоправда, їм теж не дуже поталанило! Одна — молода вдова, а друга — казна-де на поселенні! Та це вже господня воля, людина тут безсила... Знаєте, моя стара, мир їй, моя Голда, була розумна жінка, хоча б тим, що завчасно здогадалася і попрощалася з оцим дурним світом. Бо кажіть що хочете, але ніж мати стільки горя від своїх дочок, як оце Тев’є має, то чи не в тисячу разів краще лежати в домовині? Але, як сказано у нас: «Проти волі живеш»,— вези, кобило, хоч тобі немило. Людина не бере сама, а як захоче взяти, їй дають по руках... Тим часом ми збочили, отже, «повернімось до справи» — залишимо, як ви кажете в ваших книжках, царевича і повернімось до царівни. На чому ж ми зупинились? На розділі «Іди геть!». Але, перш ніж перейдемо до цього розділу, я б хотів вас попросити, щоб ви потрудились і на хвилинку зупинились на розділі «Болок»[4]. Хоч людський звичай велить, відколи світ стоїть, спершу вивчати «Іди геть!», а потім «Болок», але зі мною вивчали спершу «Волок», а вже потім «Іди геть!». І вивчали зі мною «Болок» так добре, що можете послухати, воно вам коли-небудь придасться.

Одним словом, було це давно, одразу після японської війни, у самий розпал царських «конснетуцій», тоді, коли посипалися на голови євреїв «благодіяння», спершу по великих містах, а потім і в маленьких містечках. Але мене це не обходило, та й не могло обходити. Чому? Дуже просто! Живеш стільки років між селянами, то й приятелюєш з усіма хазяїнами на селі. «Дід Тевель» у них перша спиця в колесі! Потрібна порада — то «як Тевель скаже»; ліки від пропасниці — «до Тевеля»; позичка — теж у Тевеля. Ну, чи ж треба було мені думати про такі дурниці, як погроми, коли селяни мені не раз казали, щоб я анітрошечки не боявся — вони цього не допустять! Так воно й було, ось послухайте.

Коротше кажучи, повертаюсь одного разу додому з Бойберика,— я ще був тоді у «величі моїй», колишнім Тев’є, торгував сиром, маслом, сметаною. Розпрягаю коняку, підкидаю їй сіна, вівса підсипаю, не встиг навіть помитися до обіду, дивлюся — повний двір селян, вся громада, найповажніші хазяїни, багатії з старостою Іваном Поперилом на чолі, і всі вони якісь дивні, святкові!.. Мені спочатку навіть тьохнуло серце: «Що це за свято, ні сіло ні впало? Чи не прийшли вони навчати мене «Волок»? Але одразу ж сам себе заспокоїв: «Фе, Тев’є, соромно тобі! Все своє життя живеш серед селян тихо і спокійно, і ніхто тебе ніколи не зачіпав навіть на волосинку!..» І я виходжу до них з щирим привітанням:

— Радий вас бачити,— кажу я їм,— що ви тут поробляєте, мої любі сусіди? І що скажете доброго? І які новини принесли?..

Виступає наперед староста Іван Поперило і звертається до мене досить одверто й без будь-яких передмов:

— Ми прийшли,— каже він,— до тебе, Тевелю... Ми хочемо тебе бити...

Як вам подобається така мова? Це зветься: наздогад буряків, щоб дали капусти... Можете собі уявити, як мені стало на душі. Але виказувати — дзуськи! Тев’є — не хлопчисько!.. І я озиваюсь до них досить бадьоро:

— Добридень,— кажу,— щасти вам боже, але чого це ви, дітоньки, так пізно згадали? В інших місцях про це вже майже й забули!..

Тоді староста Іван Поперило відповідає мені цілком серйозно:

— Розумієш, Тевелю,— каже він,— ми все радились між собою, бити тебе чи не бити? Скрізь, по всіх місцях, вас б’ють. Чому ж,— каже,— нам тебе проминути?.. Тому громада ухвалила,— каже,— щоб ми тебе побили... Ото тільки ще самі не знаємо, що нам з тобою робити, Тевелю: чи вибити шибки у тебе, чи розпороти перини і подушки та випустити з них пір’я, чи спалити тобі,— каже,— хату з хлівом, з усією твоєю худобою?

Тут мені стало вже зовсім моторошно на душі. Дивлюся на селян, які стоять, спершись на довгі дрючки, та перешіптуються про щось стиха. На те скидається, що це не жарт. «У такому разі,— думаю собі,— воно виходить, як у псалтирі сказано: «Дійшла вода до горла»,— погані твої справи, Тев’є! Бо коли, хай бог боронить... мало що глитаї можуть встругнути? Е, Тев’є,— думаю собі,— з ангелом смерті не можна жартувати — треба їм щось сказати!..»

І чого мені тут довго перед вами розводитись, любий друже! Судилося, певно, щоб сталося чудо, бо Всевишній напоумив мене, щоб я не занепав духом. Я набрався мужності і лагідно озиваюсь до них, до наших сільських багатіїв:

— Послухайте,— кажу,— дорогі сусіди, якщо громада так ухвалила, то сперечатись не доводиться: мабуть, ви знаєте,— кажу,— що Тев’є у вас заслужив, щоб ви знищили до пня все його майно й всю його худобу... Але чи знаєте ви,— кажу,— що є ще вищий за вашу громаду? Ви знаєте, що є бог на світі? Я не кажу, мій бог чи ваш бог. Я маю на увазі того бога, який є богом усіх людей, сидить,— кажу,— отам на небі і поглядає на всі підлоти, що чиняться на землі... Можливо,— кажу,— що він сам накреслив, щоб покарано було мене, безневинного, вашими руками, руками моїх найкращих друзів, а можливо, також навпаки, що він ні в якому разі не хоче, щоб Тев’єві зробили щось лихе... Хто знає волю господню? Будь ласка,— кажу,— може, знайдеться тут серед вас такий, що візьметься,— кажу,— і дошукається правди?..

Одним словом, вони, певно, побачили, що Тев’є не переспориш. Озивається тоді до мене староста Іван Поперило:

— Справа,— каже,— така. Ми проти тебе, Тевелю, власне, нічого не маємо. Ти хоч і єврей, але непогана людина. Проте бити тебе треба: громада так ухвалила — пропало! Ми тобі хоч виб’ємо шибки. Це,— каже він,— ми мусимо зробити, бо, може, хто проїде, то нехай,— каже,— побачить, що ми тебе били, а як ні, то нас ще оштрафують.

Ось із цими словами, які я вам точно переказую,— нехай мені так щастить, куди б я не подався! — звернувся він до мене. Ну, а тепер, питаю я вас, пане Шолом-Алейхем, ви ж людина, яка об’їздила весь світ,— скажіть, хіба не правий Тев’є, коли каже, що ми маємо великого бога?..

Отже, я вам, як бачите, закінчив про розділ «Болок». Тепер повернімось до розділу «Іди геть!». Цього мене навчали нещодавно і таки по-справжньому. Тут уже не допомогли мені, розумієте, ніякі проповіді і ніякі повчання. Мушу вам розповісти все докладно, з усіма подробицями, як ви любите.

Було це саме в ті часи, коли Мендл Бейліс[5], наша невинна жертва, мучився за чужі гріхи, а весь світ ходором ходив. Сиджу я собі отак одного разу на призьбі перед моєю хатою, поринувши в думки. Надворі літо, сонце пече, а голова обертом іде: «Ґвалт, ґвалт, де це чуваної Теперішні часи! Такий розумний світ! Такі великі люди!.. А де бог? Де старий єврейський бог? Чого він мовчить? Як він таке дозволяє? Ґвалт, ґвалт і ще раз ґвалт!» І думаючи отак про бога, за одним разом заглиблююся в небесні справи і вдаюся в філософію: що таке цей світ, і що є той світ, і чому не приходить месія? «Ех,— думаю собі,— зробив би він розумно,— це я про месію,— коли б він заїхав до нас тепер верхи на своєму білому коні. Ото було б добре! Він ще, здається, ніколи не був такий потрібний для нашого брата, як тепер! Не знаю, як багатіям, Бродським, наприклад, у Єгупці чи Ротшільдам у Парижі? Можливо, що їм він потрібний, як п’яте колесо до воза. Але ми, бідні, убогі євреї з Касрилівки, з Мазепівки, із Злодіївки і навіть з Єгупця чи з Одеси, ой, як ми виглядаємо його! Просто очі мало на лоба не вилазять! Вся наша надія тепер тільки на те, що, може, Господь бог зробить таке чудо і прийде месія!..»

Тим часом, поки я отак сиджу, заглибившись в оці думки, дивлюся — білий кінь, а на ньому сидить хтось верхи і прямує до воріт моєї хати! Тпр-ру! — зупинився, зліз, прив’язав коня до воріт і сам простує до мене:

— Здрастуй, Тевелю!

— Здрастуйте, здрастуйте, ваше благородіє! — відповідаю привітно, а сам думаю: «І прийшов Гаман»,— сподіваєшся месії, а приходить урядник...— Я підводжусь та йду назустріч урядникові.

— Просимо до господи, дорогий гостю,— кажу,— що чувати у великому місті і що скажете доброго, пане мій?

А серце от-от вискочить з грудей — так кортить знати, в чому річ. Але урядник має час. Він закурює неквапливо цигарку, пускає дим, спльовує і озивається до мене:

— Скільки, приміром, часу тобі треба, Тевелю, щоб ти спродав,— каже він,— твою хату з усіма твоїми бебехами?

Поглядаю на нього здивовано:

— Навіщо,— питаю,— мені продавати мою хату? Кому, цікаво знати, заважає вона?

— Вона,— каже,— нікому не заважає, але я приїхав виселити тебе з села.

— Тільки це, нічого більше? За які такі добрі діла? Чим,— кажу,— заслужив я у вас таку честь?

— Це не я тебе виселяю,— каже він,— а губернія виселяє.

— Губернія? — кажу.— Що ж вона такого знайшла в мені?

— Не тільки тебе,— каже він,— і не тільки звідси, але з усіх навколишніх сіл. Навіть,— каже він,— з Анатівки, яка досі була містечком, а тепер теж стає селом, і звідти виженуть,— каже він,— усіх ваших...

— Навіть м’ясника Лейзер-Волфа,— питаю,— теж? І лимаря Нафтоле-Гершона теж? І тамтешнього різника? І рабина?

— Всіх! Всіх! — каже він і змахує рукою, наче відрізавши ножем...

Мені навіть трохи полегшало на серці, як то кажуть: горе громади — половина розради. Але все-таки мене це обурює, в душі спалахує гнів. Звертаюсь до урядника:

— Скажи-но мені, чи ти хоч знаєш, ваше благородіє, що я живу тут на селі більше, ніж ти? Чи знаєш ти,— кажу,— що тут, у цьому кутку, ще мій батько, мир йому, жив, і мій дід, хай царствує, і моя бабка, мир їй?

Я не лінуюсь і перераховую йому всю сім’ю, кожного за його ім’ям, де хто жив і де хто помер... Він мене, уявіть собі, вислухав, а коли я закінчив, каже мені:

— Дивак ти, слово честі, Тевелю, можеш наговорити сім кіп гречаної вовни. Навіщо мені,— каже він,— здалось твоє базікання про твою бабку і твого діда? Нехай вони,— каже,— спочивають у світлому раю! А ти, Тевелю, збирай,— каже,— всі твої бебехи і — фур-фур на Бердичів!..

Це мене обурює ще більше! Мало того, що ти, катюго, переказав мені таку добру звістку, то ще знущаєшся — «фур-фур на Бердичів!..» Хоч скажу йому все, що накипіло на серці... І я озиваюсь до нього:

— Ваше,— кажу,— благородіє! Ти вже тут стільки часу урядником, чи чув ти будь-коли, щоб хто з сусідів поскаржився на мене, що Тев’є його обікрав, чи пограбував, чи обдурив, чи так забрав щось? Ану, поспитай у всіх селян,— кажу,— чи не жив я з ними набагато краще, ніж найкращі сусіди між собою? Чи я не бував,— кажу,— пане, у тебе самого багато разів просити за селян, щоб ти їх не кривдив?..

Це вже йому, певно, не припало до смаку! Він підвівся, роздушив цигарку пальцями, шпурнув її геть від себе і каже мені:

— Я не маю часу з тобою довго розпатякувати. Прибув папірець, а далі мене ніщо не обходить! Ходім,— каже,— ти мені підпишешся на папірці. А часу на виїзд дається тобі три дні, щоб ти міг,— каже,— поспродувати все і приготуватись у дорогу.

Побачивши, що кепська справа, озиваюсь я до нього:

— Ти даєш мені,— кажу,— три дні? Дай тобі боже, щоб ти за це жив три роки,— кажу,— у багатстві й пошані. Щоб бог віддячив тобі,— кажу,— за ту добру звістку, яку ти приніс мені в хату...

Добре, добре встругнув я йому, як Тев’є уміє! Справді, що я втрачаю? Однаково пропадати ні за цапову душу! Був би я молодший хоч би років на двадцять, і жила б іще моя Голда, мир їй, і був би я той самий Тев’є-молочар, що колись, за минулих років, еге-ге! Я б так легко не піддався. Я б опирався, бився до крові! Але тепер — що? «Що ми і що важить життя наше»,— хто я такий і чого я вартий? Руїна, уламок, тріснутий горщик! «Ах ти, господи боже, владико небесний! — думаю собі.— Чого ти так причепився саме до Тев’є? Чому б тобі не погратись коли-небудь, цікавості ради, наприклад, з Бродським чи з Ротшільдом? Чому ти з ними не вивчаєш біблейського розділу «Іди геть!»? Їм, здається мені, це більше личило б! По-перше, вони б відчули на своїй шкурі, що таке бути євреєм, по-друге, нехай і вони побачать, який у нас великий бог...»

Одним словом, це все пусті слова. З богом не можна сперечатися і поради давати йому, як керувати світом, теж не доводиться. Коли він каже: «Небо моє і земля моя»,— то виходить, що він хазяїн, а ми повинні коритися. Як він скаже, так і мусить бути!.. Заходжу я до хати і озиваюсь до моєї дочки-вдови:

— Цейтл,— кажу,— ми перебираємось до міста. Годі нам жити на селі. Міняючи місце — міняєш долю... Візьми, будь ласка,— кажу,— приготуй усе, збери заздалегідь бебехи, самовар та інше, а я,— кажу,— піду продам хату. Надійшов папірець, щоб ми очистили,— кажу,— це місце і щоб за три дні нашого духу тут не лишилось!

Почувши від мене таку радісну звістку, вдова моя як не здійме плач, а дітоньки її, на неї дивлячись, теж зарюмали, і почалася така веремія, що хоч тікай з хати. Я тоді розгнівався і вилив усе, що накипіло в серці, на мою нещасну дочку.

— Де це ви взялися,— кажу,— всі на мою голову? Чого ви кислиці розсипали, ні сіло ні впало, як старий кантор перед великим постом?.. Що я, один у бога? Єдиний його улюбленець? Мало,— кажу,— євреїв тепер виганяють із сіл? Піди послухай, що урядник розповідає! Є відомості,— кажу,— що навіть твоя Анатівка, яка досі була містечком, теж стає, з божої ласки, селом, заради анатівських євреїв,— кажу,— щоб їх теж можна було всіх вигнати. А коли так,— кажу,— чим же я гірший від усіх євреїв?

Отак утішаю я її, мою дочку, але ж вона все-таки баба, то й каже мені:

— Куди ми всі подамось? Де голову притулимо? Де будемо шукати нових місць?..

— Дурненька! — кажу.— Коли бог прийшов до нашого прапрадіда патріарха Авраама і сказав йому: «Іди геть з країни твоєї»,— забирайся із своєї домівки, то хіба Авраам,— кажу,— перепитував у нього: куди?.. Бог сказав йому: «У ту країну, яку я тобі покажу»,— тобто під чотири вітри. Ми підемо,— кажу,— куди очі ведуть, туди, куди йдуть усі євреї! Що буде з усіма, те буде і з нами. А чим,— кажу,— ти краща від твоєї сестри-багатійки Бейлки? Їй личить бути тепер із своїм Педоцуром в Америці і там заробляти на життя, чому ж воно не личить тобі?.. Благословенний будь Всевишній,— кажу,— що ми хоч маємо з чим вирушати. Трохи,— кажу,— лишилося ще від минулих часів, а трохи від худоби, яку ми,— кажу,— продали, а трохи перепаде від продажу хати. До зернини зернина — ось і повна торбина. І за це спасибі! А якби ми навіть,— кажу,— крий боже, нічого не мали, то нам,— кажу,— все ж краще було б, ніж Мендлові Бейлісу!..

Одним словом, я якось умовив її, щоб вона не дуже комизилась. Я пояснив їй досить переконливо: коли приходить урядник і приносить папірця про те, що нам наказують забиратись геть, то не можна бути свинею,— треба забиратись. Потім я подався на село уладнати справу з хатою. Прийшов я до сільського старости Івана Поперила. Він заможний селянин, куркуль, і давно зазіхає на мою хату, аж облизується! Я йому не розповів ні про урядника, ні про хату, а кажу тільки:

— Знай, Іване-серце, я вас покидаю...

— Чого це раптом? — питає він.

— Переїжджаю,— кажу,— до міста. Хочу бути,— кажу,— між євреями. Я вже немолодий, може, не доведи Господи, помру...

— Чому ж тобі не померти тут? — відказує мені Іван.— Хто тобі заважає?

Дякую я йому за це чемненько і кажу:

— Вмирати тут можеш сам,— кажу,— тобі зручніше, а я вже краще подамся вмирати серед своїх... Купи в мене, Іване,— кажу,— мою хату з городом. Іншому б я не продав, а тобі — продам.

— Скільки,— каже він,— хочеш за свою хату?

— Скільки,— кажу,— даси?

Туди-сюди, він мені: «Скільки хочеш?» — я йому: «Скільки даси?» — почали торгуватися, ляскати один одного по руках. Так довго торгувалися і ляскались, карбованцем більше, карбованцем менше, аж поки порозумілися щодо ціни, і я одразу ж таки взяв у нього готівкою завдаток, щоб не передумав. Отак спродав я протягом одного дня, запівдарма, звичайно, все своє вбоге добро, обернув усе на гроші, пішов наймати підводу, щоб забрати рештки своїх злиднів,— і... послухайте, будь ласка, що ще може трапитися з Тев’є! Ви тільки слухайте уважно, бо я вже довго вас не затримаю, оповім вам усе, як то кажуть, в кількох словах.

Отже, перед від’їздом повертаюсь додому і бачу, що це вже не хата, а якісь руїни. Стіни голі, просто слізьми вмиваються! На долівці — пакунки, пакунки і пакунки! На припічку сидить кішка, мов та сирітка засмучена,— мене аж за серце взяло, і сльози набігли на очі... Якби не соромно було перед моєю дочкою, я б добре-добре виплакався. Як то кажуть, все-таки батьківщина!.. Тут виріс, тут мучився все своє життя, і раптом, з доброго дива,— «іди геть!». Кажіть собі, що хочете, це образлива річ!.. Але ж Тев’є не баба, я себе пересилюю, набираю веселого виразу обличчя і озиваюсь до моєї дочки-вдови.

— Іди-но сюди,— кажу,— Цейтл, де ти там?

Виходить з другої кімнати Цейтл з червоними очима і розпухлим носом. «Ага,— думаю собі,— моя дочка вже знову рюмала, як баба в судний день!» Оці баби, знаєте, просто сміх, та й годі! — через кожну дрібницю плачуть! Дешеві сльози у них!

— Дурненька,— кажу я,— чого ти знову плачеш? Зваж,— кажу,— яка різниця між тобою і Мендлом Бейлісом?..

А вона й слухати не хоче і каже:

— Тату, ти не знаєш, чого я плачу...

— Знаю дуже добре,— кажу я.— Чому мені не знати? Ти плачеш, бо тобі шкода домівки... Ти тут народилася і виросла, тобі й болить!.. Вір мені,— кажу,— коли б я не був Тев’є, коли б я був хтось інший, я б теж цілував оці голі стіни з оцими порожніми полицями... Я б сам припав до цієї долівки!.. Мені шкода,— кажу,— кожної дрібнички так само, як і тобі. Дурненька! Навіть оця кішка, бачиш, он сидить вона осиротіла на припічку? Німе створіння,— кажу,— а все ж шкода, залишається без хазяїна — боляче дивитися...

— Уяви собі,— каже вона,— є такі, кого треба більш жаліти.

— А саме?

— А саме: ось ми виїжджаємо,— каже вона,— і залишаємо тут одну людину саму, самітну, як скеля.

Я не розумію, про що вона говорить, і озиваюсь до неї:

— Що ти белькочеш? Яка людина? Який жаль?

А вона мені відказує:

— Тату, я не белькочу. Я кажу про нашу Хаву...

І тільки-но вимовила вона це ім’я, присягаюсь вам, неначе окропом мене ошпарила або довбнею дала по голові! Я накинувся на мою дочку і вилаяв її, як вона того заслужила.

— Чого ти раптом згадала Хаву? Я ж тобі,— кажу,— скільки разів наказував, щоб Хави й не згадувала...

Думаєте, вона перелякалась? Аж ніяк. Тев’єві дочки мають в собі силу!

— Тату,— каже вона мені,— ти не гнівайся і згадай краще: ти ж сам казав багато разів, що,— так в святих книгах написано,— людина повинна жаліти людину, як батько дитину...

Чуєте слова? Я тоді, звичайно, ще більше скипів і дав їй прочухана по заслузі:

— Про жалощі,— кажу,— говориш ти зі мною? А де були її жалощі, коли я лежав, як пес, перед попом, згорів би він, ноги цілував йому, а вона, можливо, була у сусідній кімнаті і, можливо, чула кожне слово? Або де були,— кажу,— її жалощі, коли мати, мир їй, лежала ось тут на долівці, вкрита чорним? Де вона була тоді?.. А ночі,— кажу,— що я не спав? А пекучий біль, що гризе мені весь час душу, аж по сьогодні, тільки-но згадаю, що вона мені зробила і на кого вона нас проміняла? Де,— кажу,— її жалощі до мене?..

Мені так защеміло серце, що я не міг далі говорити... Ви, певно, гадаєте, що Тев’єва дочка не знайшла, що мені й на це відповісти?

— Ти сам казав, тату, що людину, яка кається, навіть сам бог прощає...

— Каяття? — кажу я.— Надто пізно! Гілля, що раз відірвалося від дерева, мусить засохнути! Листок, що впав, мусить зогнити! І більш,— кажу,— щоб ти мені про це не говорила!

Тоді, побачивши, що словами вона нічого не вдіє,— Тев’є не та людина, яку переспориш,— вона припала до мене і почала раптом цілувати мені руки та й каже:

— Тату, щоб мене грім побив, щоб я сконала отут на місці, якщо ти цього разу відштовхнеш її так само,— каже,— як тоді в лісі, коли вона благала тебе, а ти повернув коня і втік!..

— Звідки взялося таке лихо,— кажу,— на мою голову? Така напасть? Чого ти душу з мене вимотуєш?!

А вона мене не пускає, держить за руки і веде своєї:

— Щоб я вмерла,— каже,— щоб я не дожила до завтра, якщо ти не простиш її. Адже вона тобі дочка так само, як і я!..

— Де ти взялася на мою голову? Вона мені більш не дочка! Вона вже,— кажу,— давно померла!..

— Ні,— каже вона,— вона не померла, і вона вже знову твоя дочка, як і була, бо з першої хвилини, як дізналася, що нас виселяють, вона сказала сама собі, що це виселяють нас усіх, тобто її теж. Там, де ми,— так Хава сама сказала мені,— там і вона. Наше вигнання — це її вигнання. Ось доказ, тату, її пакунок.

Так каже мені моя дочка Цейтл одним духом, не дає мені змоги і слова сказати, показує мені на якийсь пакунок, у червону хустку завинутий, і одразу ж таки розчиняє двері до другої кімнати та гукає:

— Хаво!

Їй-бо, правду кажу... Що вам далі розказувати, любий друже? Точнісінько так, як у вас у книжках описується, з’являється Хава з другої кімнати — здорова, пишна, вродлива, як і була, не змінилась ні на волосинку, тільки обличчя трохи засмучене, очі трохи журні, а голову несе високо й гордовито, зупиняється на мить, дивиться на мене, я — на неї. Потім вона простягає до мене руки і тільки одне слово може вимовити, одне-єдине слово, і тихотихо:

— Та-ту!..

* * *

Вибачте мені! Як згадаю, у мене ще й досі з’являються сльози на очах. Але не думайте все-таки, що Тев’є пустив сльозу чи виказав м’якосердя — пусте!.. Тобто, що я переживав у душі, то зовсім інша річ. Ви ж самі теж батько своїм дітям, і ви, мабуть, добре знаєте, що означає біблійне речення: «Жаліє, як батько дітей своїх»,— і що почуваєш, коли дитина, нехай хоч яка буде грішна, зазирає тобі просто в душу і каже тобі: «Тату!» Могли б ви її відштовхнути? Ану, спробуйте!..

А з другого боку, уява працює, і пригадується мені знову ота витівка, яку вона тоді встругнула... Федько Галаган... і піп, згорів би він... і мої сльози... і смерть Голди, мир їй!.. Ні! Скажіть самі, як можна це все забути?.. Але ж згодьтеся, вона все-таки рідна дитина... «Жаліє, як батько дітей». Як можна бути таким катом, коли сам бог каже про себе, що він довготерпеливий!.. А надто ще, коли вона кається і хоче повернутись до свого батька та до свого бога!.. Що ви скажете, пане Шолом-Алейхем? Ви ж людина, яка складає книжки, ви ж даєте поради цілому світові,— скажіть самі, що мусив зробити Тев’є? Обняти її як рідну, цілувати, милувати і сказати їй так, як ми кажемо у судний день: «Прощаю, як ти того просиш»,— підійди до мене, ти моя дитина? Чи, може, завернути дишля, як тоді, і сказати їй: «Іди геть!» — повертайся здоровенька туди, звідки прийшла?.. Справді, уявіть собі, що ви на Тев’євому місці, і скажіть мені по-чесному, цілком одверто, як справжньому другові: як би ви повелись?.. А коли не можете мені цього сказати зараз, я вам даю час, подумайте. А поки що треба йти — онуки вже чекають на мене, виглядають діда. Онуки, треба вам знати, ще в тисячу разів любіші й дорожчі від дітей. Діти і діти дітей — це ж неабищо! Бувайте здорові і не гнівайтесь, що я вам натуркав повні вуха — зате вже матимете, що писати... Коли бог дасть, ми ще з вами, певно, побачимось. Бувайте здорові!

1914

[1] «...до цариці Савської...» — Цариця Савська — за біблійною легендою, дуже розумна, вродлива і багата жінка — була другом царя Соломона і змагалася з ним у виявленні мудрості.

[2] Падан-Арам — місцевість у стародавній Палестині, згадувана у Біблії.

[3] «Іди геть!» (по-гебрайському — «Лех-лехо») — підрозділ 12 у кн. «Буття» Біблії. У цьому підрозділі оповідається, що бог звелів праотцю Аврааму: «Іди геть з країни своєї, з місця свого народження», що стало у євреїв синонімом вигнання їх з місць їх поселення.

[4] «Болок» (за Ветхим завітом — Валак) — біблійний герой, цар моавитян, якого бог покарав за непокірність. Фігуральний вислів «вивчати з кимось болок» означає — дуже суворо з ним поводитись, карати його.

[5] Мендл Бейліс — службовець на цукроварні Зайцева у Києві, 1911 року був заарештований царською поліцією за те, що він ніби вбив хлопчика Ющинського з метою взяти у нього кров на мацу. «Справа Бейліса», провокаційно сфабрикована царатом, аби збудити темні маси проти євреїв, сколихнула весь світ. На суді було повністю доведено непричетність Бейліса до вбивства і брехливість вигадки, що євреї ніби застосовують християнську кров у мацу. Всупереч тиску керівних органів царської юстиції, Бейліса було визнано не винним.

← Назад | На початок