Гобсек (сторінка 2)

 «Але ні,— сказав я собі,— чесна людина повинна скрізь триматися з гідністю. Принижуватися через гроші не варто. Покажу себе таким самим розсудливим, як і він».

Після того як я виїхав, батечко Гобсек найняв мою кімнату, щоб спекатися сусідів, і велів у своїх дверях зробити маленьке заґратоване віконце; він одчинив двері тільки після того, як розгледів мене у віконце.

— Ну, то що,— своїм пискливим голосом звернувся старий до мене,— ваш патрон продав свою контору?

— Звідки ви знаєте про це? Він про це ще нікому не казав, окрім мене.

Губи в старого зібралися по куточках складками, мов завіски, і цю німу посмішку супроводив холодний погляд.

— Якби цього не трапилось, я не бачив би вас у себе,— додав він сухо і замовк.

Я стояв спантеличений...

— Послухайте мене, батечку Гобсеку,— почав, намагаючись говорити якнайспокійніше, хоч безстрасний погляд старого, що не зводив з мене прозорих блискучих очей, бентежив мене.

Він зробив жест, що означав: «Кажіть»,

— Я знаю, що вас дуже важко зворушити. Отож не марнуватиму своєї красномовності, силкуючись змалювати становище бідного клерка, який покладає надію тільки на вас, бо в усьому світі немає, крім вашого, іншого серця, котре може його зрозуміти. Але облишмо серця; діло роблять по-діловому, а не як у романах з сентиментальними дурницями. Річ ось у чім. Контора дає моєму патронові щороку двадцять тисяч франків прибутку; але я певен, що мені вона даватиме сорок тисяч. Він хоче її продати за п’ятдесят тисяч екю. Я відчуваю: тут,— сказав я, ударивши себе по лобі,— дещо є, і коли б ви згодились позичити мені суму, потрібну на купівлю контори, я за десять років сплатив би вам борг.

— Оце називається говорити по-діловому,— відповів Гобсек, потискаючи мені руку.— Відколи я веду діла,— сказав він,— ніхто не пояснював мені так ясно причин своїх відвідин. А які гарантії? — спитав, змірявши мене поглядом з голови до ніг.— Ніяких,— відповів сам собі, трохи помовчавши.— Скільки вам років?

— Через десять день мине двадцять п’ять,— відповів я.— Інакше я не міг би укладати угоди.

— Правильно.

— Ну, то як же?

— Це можливо.

— Правда? Тоді треба це робити швидше, інакше можуть знайтись інші покупці.

— Принесіть мені завтра вранці ваше свідоцтво про народження, і ми поговоримо про ваше діло. Я подумаю.

Другого дня, о восьмій годині ранку, я був у старого. Він узяв документ, надів окуляри, покашляв, сплюнув, загорнувся в свій чорний халат і прочитав виписку з актів громадянського стану від першого до останнього слова. Потім подивився на нього з одного боку, з другого, глянув на мене, знову покашляв, засувався на стільці і сказав:

— Це діло можна облагодити, Я весь затремтів.

— Я беру за кредит по-різному,— почав він знов.— Найменше п’ятдесят процентів, сто, двісті, а то й п’ятсот.

Почувши це, я зблід.

— Ну, а з вас заради нашого знайомства я візьму тільки дванадцять з половиною процентів на...— Він зам’явся.— Ну, добре, я задовольнюсь тринадцятьма процентами на рік. Це вам підходить?

— Так,— відповів я.

— Глядіть. Якщо це для вас забагато, захищайтеся, Гроцію (він інколи жартома називав мене Гроцієм). Вимагаючи від вас тринадцять процентів, я роблю своє діло. А ви прикиньте, чи зможете їх платити. Я не люблю людей, які одразу на все згоджуються. Може, це забагато?

— Ні,— відповів я,— я виплачу, мені тільки доведеться трохи більше працювати.

— Ще б пак,— промовив він, кидаючи на мене скоса лукавий погляд.— Ваші клієнти заплатять.

— Ні, до біса! — вигукнув я.— Я сам заплачу. Я радше дам руку собі відрубати, ніж обдиратиму людей.

— Годі-бо вам,— сказав Гобсек.

— Але ж гонорар платять за таксою,— відказав я.

— На деякі справи, наприклад, на полюбовні угоди, відстрочення виплат, примирення — такси немає,— заперечив він.— Отже, в цих випадках ви можете, правити по дві, по три тисячі франків, навіть по шість тисяч, залежно від того, наскільки важлива справа, та ще за свої поради, поїздки, складання проектів угод, доповідних записок, за балаканину в суді. Треба тільки вміти знаходити такі справи. А я вас рекомендуватиму як дуже досвідченого і тямущого адвоката і посилатиму вам стільки клієнтів, що адвокатська братія лусне від заздрості. Мої колеги, Вербруст, Пальма і Жігонне, доручатимуть вам вести свої справи про відчуження земельних ділянок — у них таких справ хоч греблю гати. Отже, ви матимете дві клієнтури: одна перейде у спадок від вашого патрона, а другу дам я. Либонь, з вас треба було б узяти по п’ятнадцять процентів за мої сто п’ятдесят тисяч франків.

— Добре, але не більше,— сказав я з рішучістю людини, що більше нічим не поступиться, Гобсек полагіднішав і, здавалось, був задоволений з мене.

— За контору я сам заплачу вашому патронові,— сказав він.— Я добиватимуся солідної скидки і з ціни, і з застави.

— О, щодо гарантій — усе що завгодно. А ви мені дасте після цього п’ятнадцять векселів, кожен на десять тисяч франків з умовою, що це подвійне зобов’язання буде засвідчене...

— Е, ні! — вигукнув Гобсек, перепиняючи мене.— Чому ви хочете, щоб я вам більше довіряв, ніж ви мені?

Я промовчав.

— І, крім того,— говорив він далі добродушним тоном,— ви вестимете мої справи, поки я живу, не вимагаючи гонорару. Добре?

— Гаразд, якщо тільки вони не потребуватимуть моїх витрат.

— Правильно,— сказав він.— Ага, от що,— додав старий, і обличчя його стало незвично ласкаве.— Ви мені дозволите приходити до вас?

— Завжди буду радий вас бачити.

— Так, але вранці це буде досить важко. У вас свої справи, а в мене — свої.

— Приходьте ввечері.

— О ні,— жваво заперечив він.— Вам треба бувати в товаристві, зустрічатись зі своїми клієнтами. А в мене свої друзі, ми буваємо увечері в кафе.

«У нього друзі! Невже?» — подумав я і сказав:

— Ну, добре. То, може, зустрічатимемося за обідом?

— Чудово! — погодився Гобсек.— Після біржі, о п’ятій годині. Домовимося так: я приходитиму до вас щосереди і щосуботи. Ми говоритимемо про свої справи, як друзі. Хо-хо! Я іноді буваю веселий. Ви частуватимете мене крильцем куріпки, склянкою шампанського, і ми з вами балакатимемо. Я знаю багато історій, які вже тепер можна розказати і які навчать вас багато чого: ви пізнаєте людей, а надто — жінок.

— Гаразд! Куріпка і склянка шампанського.

— Тільки не тринькайте грошей, бо втратите моє довір’я. Не живіть на широку ногу. Найміть одну-єдину стару служницю — ото й усе. Я навідуватимусь до вас, щоб знати, як ваше здоров’я. Я ж вкладаю у вас цілий капітал! Хе-хе! Я повинен бути в курсі ваших справ. Отже, приходьте сьогодні ввечері зі своїм патроном.

— Може, це нескромне запитання, але скажіть мені, будь ласка,— звернувся я до старого, коли він про вів мене до порога,— навіщо вам знадобилася моя метрика?

Жан-Естер ван Гобсек знизав плечима і, лукаво всміхаючись, відповів:

— Яка нерозумна ця молодь! Знайте ж, пане адвокате,— бо вам це треба знати, щоб не вскочити в халепу,— до тридцяти років чесність і талант ще можуть бути свого роду заставою для позички. Коли ж людині перескочило за цей вік, покладатися на неї вже не можна.

І він зачинив за мною двері.

Через три місяці я став повіреним. А незабаром, пані, мені пощастило виграти справу про повернення вам вашого майна. Цей успіх зробив мене відомим. Незважаючи на величезні проценти, що я мусив платити Гобсекові, я через п’ять років уже розквитався з боргом. Я одружився з Фанні Мальво, яку щиро покохав. Схожість нашої долі, праця та успіхи ще більше зміцнили наше почуття. Помер її дядько, розбагатілий фермер, лишивши їй у спадщину сімдесят тисяч франків, і це дало мені змогу розплатитися з Гобсеком. Відтоді моє життя стало суцільним щастям та благоденством. Але годі про себе. Немає нічого нуднішого за щасливу людину. Вернімось до героїв моєї історії. Через рік після того, як я купив контору, мене майже силоміць затягнули на холостяцький обід. Його давав, програвши заклад, один з моїх приятелів молодому дженджику, який тоді був дуже відомий у вищому світі. Пан де Трай — цвіт тодішнього дендизму, мав величезний успіх...

— Та й тепер ще має,— сказав граф де Борн, не зупиняючи повіреного.— Ніхто так не носить фрак, ніхто краще від нього не править цугом. А як Максим грає в карти, їсть і п’є! Таких витончених манер не побачиш у цілому світі. Він знається на конях, на капелюхах, на картинах. Усі жінки до нестями закохані в нього. Він за рік проциндрює тисяч сто, хоч ніхто не знає, щоб у нього був маєток чи якась рента. Це тип мандрівного лицаря нашого часу, а мандрує він по салонах, будуарах, бульварах, це свого роду амфібія, бо в його вдачі чоловічих рис стільки ж, скільки й жіночих. Граф Максим де Трай — істота чудна, здатна на все і ні на що, його бояться і зневажають, він знає все і не тямить нічого, однаково може вчинити благодіяння і злочин. Він то підлий, то благородний бретер, більше закаляний у болото, ніж заплямований кров’ю; людина, яку може мучити клопіт, але не сумління, яку більше цікавлять відчуття, ніж думки, зовні — душа запальна, а насправді холодна, як лід; — блискуча ланка, що може об’єднати каторжників і людей вищого світу. Розум у Максима де Трай неабиякий. З таких людей іноді виходять Мірабо, Пітти, Ришельє, але частіше графи де Горни, Фук’є—Тенвілі і Коньяри.

— Так от,— знову почав Дервіль, уважно вислухавши брата віконтеси,— я багато чув про цю людину від бідного старого Горіо, одного з моїх клієнтів, і ухилявся від небезпечної честі познайомитися з ним, коли зустрічався в товаристві. Та мій приятель так настійливо просив бути в нього на обіді, що я не міг одмовитись, не накликавши на себе лихої слави святенника. Вам, пані, важко було б уявити, що таке холостяцький обід. Це пишнота і вишуканість, розкіш скнари, який через чванливість став на один день щедрим. Увійдеш і очей не відведеш, такий лад панує на столі. Білосніжна мережана скатерть, виблискує срібло, кришталь. Одне слово, життя там у повному цвітінні. Молоді люди чарівні, усміхаються, розмовляють тихенько і скидаються на наречених під вінцем — усе невинне навколо них. А через дві години... На столі, мов на полі бою після битви; скрізь побиті келихи, зібгані, зім’яті серветки, недоїдки, на які гидко дивитися; потім починаються крики, від яких голова розвалюється, блазнівські тости, перехресний вогонь епіграм і непристойних жартів, почервонілі обличчя, порожні палаючі очі, груба відвертість душевних зізнань. Зчиняється пекельний гармидер: одні б’ють пляшки, інші співають пісень; сваряться, цілуються або б’ються. У повітрі такий огидний чад, змішаний із сотні запахів, і такий рев, наче сто голосів кричать заразом. Ніхто вже не помічає, що він їсть, що п’є, що каже. Одні похмуро мовчать, інші без угаву галасують; той несамовито весь час повторює одне слово, розмірено гуде дзвін; а той пробує командувати всім цим шарварком, а найдосвідченіший пропонує поїхати в кубла. Якби сюди ввійшов хтось тверезий, то подумав би, що попав на вакханалію. І от у цьому гармидері де Трай спробував домогтися моєї прихильності до нього. Я ще дещо метикував і був насторожі. Щодо нього, то він, хоч і прикинувся зовсім п’яним, хоча був цілком тверезий і думав тільки про свої справи. Не знаю, як це сталося, але він таки причарував мене і, виходячи о дев’ятій годині вечора з вітальні Гріньйона, я пообіцяв, що завтра вранці відвезу його до нашого батечка Гобсека. Слово «честь», «доброчинність», «графиня», «порядна жінка», «нещастя», «розпач» мов чари перепліталися в його вишуканій мові. Коли я наступного ранку прокинувся і хотів пригадати, що я робив напередодні, мені дуже важко було дати лад своїм думкам. Нарешті я згадав, що доньці одного з моїх клієнтів загрожує небезпека втратити своє чесне ім’я, пошану і любов чоловіка, якщо їй не пощастить до полудня добути п’ятдесят тисяч франків. Тут були і картярські борги, і рахунки стельмаха, і гроші, витрачені не знати на що. Мій чарівний співрозмовник запевняв мене, що ця дама досить багата і, заощаджуючи, протягом кількох років відновить своє багатство. І тільки тепер я почав розуміти причину настирливості мого приятеля. Признаюсь собі на сором — мені й на думку не спадало, що сам Гобсек був зацікавлений у тому, щоб примиритися з цим денді. Тільки-но я встав, до мене ввійшов пан Де Трай.

— Графе,— сказав я йому після того, як ми обмінялися звичайними привітаннями,— не розумію, навіщо вам треба, щоб я привів вас до Гобсека,— адже він найчемніший і найлагідніший з усіх лихварів. Він вам позичить грошей, якщо в нього є, або, певніше, якщо ви дасте йому надійні гарантії.

— Пане Дервілю,— відповів де Трай,— у мене й гадки немає примушувати вас зробити мені цю послугу, хоч учора ви мені й пообіцяли.

«Сто чортів! — вигукнув я в думці.— Невже я дозволю цьому чоловікові думати, що я не вмію дотримувати свого слова?»

— Я вчора вже мав честь вам сказати, що дуже невчасно посварився з батечком Гобсеком,— зауважив граф.— Адже в усьому Парижі, крім нього, не знайдеш фінансиста, який наприкінці місяця, коли ще не підведено баланс, може вмить відвалити сотню тисяч франків. Отож я і просив вас помирити мене з ним. Але не будемо більше говорити про це...

І пан де Трай, глянувши на мене з чемно-образливою усмішкою, зібрався йти.

— Добре, я поїду з вами до нього,— сказав я. Коли ми приїхали на вулицю де Гре, денді почав озиратися навколо так пильно й занепокоєно, що я був вражений. Його обличчя то полотніло, то червоніло, то жовкло; коли він побачив двері дому, де жив Гобсек, піт зросив йому чоло. Ми саме сходили з кабріолета, як на вулицю де Гре з-за рогу завернув фіакр. Соколиний зір де Трая одразу розглядів у глибині карети жінку. Вираз майже дикої радості осяяв його обличчя. Він гукнув якогось хлопчика, що проходив поруч, і дав йому потримати свого коня. Ми ввійшли до старого дисконтера.

— Пане Гобсеку,— звернувся я до нього,— я привів до вас одного з найкращих моїх друзів. (Довіряю йому стільки ж, як і чортові,— шепнув я старому на вухо). Сподіваюся, що, знаючи мене, ви йому повернете свою ласку (за звичайні проценти) і визволите його зі скрутного становища (якщо це для вас вигідне діло).

Пан де Трай вклонився лихвареві, сів і, приготувавшись слухати, прибрав улесливу позу, граціозна догідливість якої будь-кого підкупила б; але мій Гобсек сидів у кріслі перед каміном нерухомо, як завжди, байдужий. Він скидався на статую Вольтера у перистилі Французької комедії, освітлену вечірніми вогнями. Замість привітання він ледь підняв потертий картуз, що прикривав йому голову, і смужка голого черепа, жовтого, як мармур, майнувши, ще більше підкреслила цю схожість.

— У мене є гроші тільки для моїх постійних клієнтів,— сказав він.

— Ви, отже, дуже розгнівались на мене за те, що я пішов розорятися до інших, а не до вас? — відповів, сміючись, граф.

— Розорятися? — іронічно повторив Гобсек.

— Ви хочете сказати, що не можна розорити людяну, в якої нічого немає? Ану, спробуйте знайти в Парижі людину з таким капіталом, як у мене,— вигукнув дженджик і, вставши, повернувся на каблуках. У цій блазенській вихватці було щось серйозне, але вона не розворушила Гобсека.— Хіба я не близький друг Ронкеролів, де Марсе, Франкессіні, обох Ванденесів, Ажуда-Пінто, одне слово, всіх наймодніших у Парижі молодих людей? Я незмінний партнер у картярській грі одного відомого вам принца і посла. У мене є прибутки в Лондоні, в Карлсбаді, в Бадені, в Баті. Хіба це не блискуче ремесло?

— Правда.

— Ви робите з мене губку, хай вам чорт! Примушуєте мене вбирати в себе гроші світського товариства, а в скрутну для мене мить, як губку, вичавлюєте. Але глядіть, з вами станеться те саме. Смерть і вас вичавить, як губку.

— Можливо.

— Якби не було марнотратників, що б ви робили? Ми один для одного конче потрібні, ми невіддільні, як душа і тіло.

— Правильно.

— Отже, вашу руку, батечку Гобсеку! Будьте великодушні, якщо все це правда, правильно і можливо.

— Ви прийшли до мене,— холодно відповів лихвар,— бо Жірар, Пальма, Вербруст і Жігонне ситі донесхочу вашими векселями і всім їх нав’язують, хоч вони завдають п’ятдесят процентів збитку. Однак мої колеги заплатили, мабуть, тільки половину їх вартості, виходить, ці векселі не варті й двадцяти п’яти процентів. Ні, уклінно дякую! Хіба я можу, дотримуючи правил пристойності,— казав Гобсек,— позичити хоч гріш людині, що заборгувала триста тисяч франків і не має й шага за душею? Позавчора на балу у барона Нусінгена ви програли десять тисяч франків.

— Пане,— відповів граф, з винятковим зухвальством змірявши старого поглядом ,— мої справи вас не обходять. У кого є строк, той нічого не винен.

— Правда.

— Мої векселі буде оплачено.

— Можливо.

— І зараз справа зводиться до того, чи дам я вам надійні гарантії на суму, яку я хочу у вас позичити.

— Правильно.

З вулиці долетів шум фіакра, що під’їжджав до будинку.

— Зараз я вам принесу дещо, і, думаю, ви будете задоволені,— заявив молодик.

— О сину мій! — вигукнув Гобсек, підводячись і потискаючи мені руку, як тільки граф зник за дверима. Якщо заклад у нього цінний, ти врятував мені життя. Адже я мало не вмер! Вербруст і Жігонне хотіли поглузувати з мене. А завдяки тобі я сам сьогодні ввечері посміюся з них.

У радості старого було щось страшне. Він уперше виявив свої почуття при мені. Хоч яка скороминуща була ця радість, але вона ніколи не зітреться з моєї пам’яті.

— Зробіть мені ласку, побудьте тут,— додав Гобсек.— Хоч я й озброєний і стріляю влучно, бо я колись полював на тигрів і доводилося мені на палубі битися не на життя, а на смерть в абордажній сутичці, але все-таки побоююсь цього елегантного дурисвіта.

Старий підійшов до письмового стола і сів у крісло. Обличчя йому стало блідим і спокійним.

— Так, так,— промовив він, повертаючись до мене.— Ви напевно побачите зараз ту красуню, про яку я вам колись розповідав. Я чую в коридорі кроки аристократичних ніжок.

І справді, молодий дженджик увійшов під руку з жінкою, в якій я одразу впізнав ту саму графиню, що колись ранком змалював Гобсек; то була одна а двох доньок старого Горіо.

Графиня зразу не помітила мене, бо я стояв у ніші вікна, повернувшись лицем до шибки. Входячи у вогку похмуру кімнату лихваря, вона кинула на Максима де Трай недовірливим оком. Жінка була така гарна, що, незважаючи на всі її гріхи, мені стало шкода її. Якась страшна туга гризла їй серце, і горде лице зі шляхетними рисами спотворював погано прихований біль. Цей дженджик став її злим генієм. Я здивувався прозорливості Гобсека, що чотири роки тому вгадав долю цих двох людей з першого ж векселя.

«Ця потвора з ангельським обличчям,— подумав я,— панує над нею, певно, використовуючи її слабості — гонор, ревнощі, жадобу насолод, світський чад».

— Та й самі чесноти цієї жінки були для нього зброєю,— вигукнула віконтеса.— Він користувався з її відданості, умів розжалобити до сліз, викликати в ній властиву нашій статі великодушність і, зловживаючи її ніжністю, надто дорого продавав їй злочинні втіхи.

— Зізнаюсь,— сказав Дервіль, не розуміючи знаків, які подавала йому пані де Гранльє,— я не оплакував долі цієї нещасної істоти, такої чарівної в очах світу і такої жахливої для того, хто читав у її серці; ні, я здригався від жаху, дивлячись на її молодого супутника, сущого вбивцю, хоча в нього було таке ясне чоло, такі свіжі уста, мила усмішка, сліпучо—білі зуби і ангельський вигляд. У цю мить вони обоє стояли перед своїм суддею, а той спостерігав їх таким поглядом, яким, певно, старий чернець-домініканець у шістнадцятому столітті спостерігав катування двох маврів у підземеллях святої інквізиції.

Пане, чи можна одержати за ці діаманти стільки, скільки вони коштують, але з правом викупити їх? — спитала вона тремтячим голосом, простягаючи Гобсекові футляр.

— Можна, пані,— відповів я, встрявши в розмову, і вийшов із віконної ніші.

Графиня зиркнула на мене, впізнала і, мимоволі здригнувшись, скинула на мене тим поглядом, що всіма мовами означає: «Мовчіть».

— У нас, у юристів, цю операцію,— вів я,— звуть продажем з правом викупу, угода, що полягає в передачі рухомого або нерухомого майна на певний термін, після закінчення якого зазначена річ повертається власникові, коли він заплатить обумовлену суму.

Вона зітхнула з полегкістю. Граф Максим де Трай нахмурив брови, він зрозумів, що за такою угодою лихвар дасть за діаманти менше, бо вартість їх нестійка. Гобсек, що досі сидів нерухомо, мовчки схопив лупу і почав роздивлятися діаманти. Якби я прожив ще сто років, я б усе одно ніколи не забув його обличчя в цю мить. Бліді щоки старого порожевіли, очі, в яких немов відбивався блискіт діамантів, палали надприродним вогнем. Він підвівся, підійшов до вікна, підносячи коштовності до свого беззубого рота, немов хотів їх проковтнути. Він щось нерозбірливо бурмотів, дістаючи зі скриньки то браслети, то сережки з підвісками, то намисто, діадеми, повертаючи їх на світлі, щоб оцінити їхню чистоту, прозорість, шліфування. Він виймав коштовності зі скриньки, клав назад, знову виймав, крутив у руках, і вони мінилися вогнями. Цієї миті Гобсек був скоріше дитиною, ніж старим, або певніше — і дитиною, і старим водночас.

— Чудові діаманти! До революції вони коштували б триста тисяч франків. Якої чистої води! Оце справжні діаманти! Безперечно, з Індії — з Голконди або з Вісапура. Хіба ви знаєте їм ціну! Ні, ні, на весь Париж тільки Гобсек уміє їх оцінити. За Імперії треба було дати більше як двісті тисяч франків за такі окраси.— Він зробив зневажливий жест і додав: — Тепер ціна на діаманти весь час падає. Після укладення миру Бразилія закидає ними ринок, хоча вони і жовтуваті, не такі прозорі, як індійські. Та й жінки їх тепер надівають тільки на придворні бали.— Ви, пані, там буваєте?

І, сиплячи ці страшні слова, він з невимовною радістю один по одному роздивлявся діаманти.

— Без плямочки,— казав він.— А ось цяточка. Ось тріщинка. А цей — просто чудо.

Бліде лице Гобсека було осяяне блиском цих коштовностей, і я мимоволі порівнював його з тими старими зеленкуватими дзеркалами в провінціальних готелях, що вбирають відблиски світла, не відбиваючи його, і надають мандрівникові, котрий наважується подивитися в них, вигляду людини, яка вмирає від апоплексичного удару.

— То як же? — спитав граф, поплескавши Гобсека по плечу.

Стара дитина здригнулася. Гобсек покинув свої цяцьки, поклав їх на письмовий стіл, сів у крісло і знову став лихварем, ввічливим, але холодним і жорстоким, як мармуровий стовп.

— Скільки вам треба?

— Сто тисяч франків на три роки,— відповів граф.

— Можна,— сказав Гобсек, виймаючи зі скриньки червоного дерева неоціненні щодо своєї точності терези. Він зважив діаманти, на око визначаючи (бог його знає як) вагу оправ. Під час цієї операції обличчя лихваря відбивало і радість, і прагнення побороти її. Графиня немов заціпеніла, поринувши в роздуми; мені здавалося, що вона раптом побачила всю глибину безодні, в яку падає. У цій жіночій душі ще були муки сумління, і, можливо, треба було зробити тільки одне зусилля — милосердно подати руку, щоб врятувати її. І я спробував це зробити.

— Це ваші діаманти, пані? — спитав я її голосно.

— Мої,— відповіла вона, гордовито скидаючи на мене оком.

— Пишіть угоду, базіко,— звернувся до мене Гобсек, підводячись і показуючи мені на своє місце у кріслі біля стола.

— Пані, певно, заміжня? — знову спитав я. Графиня нетерпляче кивнула головою.

— Я не складатиму акта,— заявив я.

— Але чому ж? — спитав Гобсек.

— Чому? — повторив я, відвівши старого до віконної ніші, і сказав йому пошепки:— Заміжня жінка в усьому залежить від свого чоловіка; угода буде недійсна, бо ви не зможете послатися на те, що не знали факту, зазначеного в самому акті. Отже, вам доведеться віддати діаманти, тому що в угоді буде зафіксовано їхню вагу, вартість і шліфування.

Гобсек перебив мене кивком голови і, повернувшись до двох злочинців, сказав:

— Він має рацію. Умови змінюються. Вісімдесят тисяч франків готівкою, а діаманти лишаться в мене,— додав він глухим і солодким голосом.— Щодо рухомого майна фактичне володіння означає володіння по праву.

— Але...— заперечив де Трай.

— Діло ваше, або беріть, або лишайте,— знов сказав Гобсек, віддаючи скриньку графині.— Я не хочу ризикувати.

— Ви зробили б краще, якби кинулися своєму чоловікові в ноги,— сказав я графині на вухо, нахилившись до неї.

Лихвар, певно, зрозумів мої слова з поруху губ і холодно глянув на мене.

Обличчя молодого чоловіка пополотніло. Графиня явно вагалась. Граф наблизився до неї і, хоч говорив він дуже тихо, я все ж почув:

— Прощайте, люба Анастазі, будьте щасливі. А я... завтра я вже позбудусь усіх турбот.

— Пане,— вигукнула молода жінка, звертаючись до Гобсека,— Я приймаю вашу пропозицію.

Отож—то! — відповів старий.— Трудненько ж добитися вашої згоди, моя красуне.— Він підписав банківський чек на п’ятдесят тисяч франків і подав його графу.— А тепер,— сказав він з усмішкою, схожою на вольтерівську,— на решту платіжної суми я дам вам на тридцять тисяч франків дуже надійні векселі. Це все одно, що золото в злитках. Граф де Трай тільки що мені сказав: «Мої векселі завжди буде сплачено»,— додав Гобсек, подаючи графині підписані графом векселі, що їх напередодні опротестував один з товаришів Гобсека і, мабуть, продав йому за безцінь.

Максим де Трай вибухнув ревом, серед якого ясно пролунали слова: «Старий шахрай!»

Гобсек, і бровою не повівши, вийняв із картонного футляра два пістолети і спокійно мовив:

— Я ображений, я стрілятиму перший.

— Максиме, попросіть у пана Гобсека пробачення,— благально скрикнула графиня, вся тремтячи.

— Пане, я не мав наміру вас образити,— пробелькотів граф.

— Я це чудово знаю,— спокійно відповів Гобсек.— Ваш намір був тільки в тому, щоб не сплатити за своїми векселями.

Графиня підвелася, вклонилась і вийшла, певне, охоплена жахом. Де Трай мусив іти за нею, але, перш ніж вийти, сказав:

— Якщо ви, панове, прохопитесь хоч одним нескромним словом про все це, то проллється або ваша, або моя кров.

— Амінь,— відповів йому Гобсек, ховаючи пістолети.— Щоб пролити свою кров, треба її мати, мій любий, а в тебе в жилах замість крові — багнюка.

Коли двері зачинилися і обидва екіпажі від’їхали, Гобсек схопився з місця і, пританцьовуючи, закричав:

— Діаманти мої! Діаманти мої! Чудові діаманти! Які діаманти! І дешево дісталися! Ага, Вербрусте і Жігонне, ви хотіли обдурити старого батечка Гобсека. Я — ваш володар. Мені заплатили сповна! Якими дурнями вони сидітимуть сьогодні ввечері, коли я між двома партіями в доміно розкажу їм про це дільце!

Ця похмура радість, цей злобний тріумф дикуна, що заволодів кількома прозорими камінцями,— приголомшили мене. Я остовпів, онімів.

— Ага! Ти ще тут, мій хлопчику? — сказав він.— Ми сьогодні пообідаємо разом. Ми розважимося в тебе, адже в мене господарства немає, а всі ці ресторатори з їхніми підливами, соусами, винами можуть самого чорта отруїти.

Помітивши вираз мого обличчя, він ураз став знову холодно-байдужий.

— Ви цього не зрозумієте,— сказав він, сідаючи біля каміна, на який він поставив на жаровні бляшану каструльку з молоком.— Може, поснідаєте зі мною? — додав.— Тут, либонь, вистачить на двох.

— Дякую,— відповів я.— Я снідаю тільки ополудні.

Цієї миті в коридорі почулись поспішні кроки.

Хтось спинився перед Гобсековими дверима і щосили загрюкав. Лихвар подивився у віконце і відчинив двері. Ввійшов чоловік років тридцяти п’яти, що, певно, видався старому сумирним, хоч тільки-но люто тарабанив у двері.

Відвідувач, просто вдягнений, скидався на покійного герцога Рішельє. Це був чоловік графині, якого ви, певно, зустрічали в світі; у нього була, вибачте за порівняння, аристократична постава державних мужів, мешканців вашого передмістя.

— Пане,— сказав він, звертаючись до Гобсека, який знов став спокійним,— у вас тільки що була моя дружина?

— Можливо.

— Ви що ж, не розумієте мене?

— Я не маю честі знати вашу дружину,— відповів лихвар.— Сьогодні вранці в мене було багато людей: жінок, чоловіків, дівчат, схожих на юнаків, і юнаків, схожих на дівчат. І мені було б дуже важко...

— Облиште жарти, пане! Я кажу про жінку, що тільки—но вийшла від вас.

— Звідки я можу знати, що вона ваша дружина? — спитав лихвар.— Адже я ніколи не мав щастя вас бачити.

— Ви помиляєтесь, пане Гобсеку,— сказав граф з глибокою іронією.— Ми одного разу зустрілися з вами у спальні моєї дружини. Ви приходили одержувати гроші за підписаний нею вексель, за яким вона ніяких грошей не брала.

— Не моє діло дошукуватись, яким способом їй було сплачено цю суму,— відказав Гобсек, лукаво глянувши на графа.— Я його дисконтував у одного з моїх товаришів. Крім того, пане,— казав далі лихвар спокійно, анітрохи не хвилюючись і підсипаючи кави у своє горнятко з молоком,— дозвольте вам зауважити, що я непевний у вашому праві читати мені нотації в моєму домі. Я досягнув повноліття ще в шістдесят першому році минулого століття.

— Пане, ви тільки що купили за безцінь діаманти, що не належать моїй дружині,— це фамільні коштовності.

— Не вважаю за потрібне втаємничувати вас у мої справи, але скажу вам графе: якщо графиня і взяла не спитавшись ваші діаманти, то вам треба було б попередити листовно всіх ювелірів, щоб вони не купували їх. Адже вона могла продати їх частинами.

— Пане,— вигукнув граф,— ви ж знаєте мою дружину!

— Правда.

— Як заміжня жінка, вона підвладна чоловікові.

— Можливо.

— Вона не мала права розпоряджатися цими діамантами.

— Правильно.

— Ну, то як же, пане?

— А так! Я знаю вашу дружину, вона підвладна своєму чоловікові,— цілком згоден; вона багатьом підвладна; але ваших діамантів я не знаю. Якщо графиня підписує векселі, то вона, певно, може провадити комерційні справи, купувати діаманти, брати їх для продажу. Таке буває.

— Прощайте, пане! — вигукнув блідий від гніву граф.— Є ще суд.

— Правильно.

— Оцей добродій,— додав граф, вказуючи на мене,— був свідком продажу.

— Можливо.

Граф рушив до дверей. Відчувши, що справа повернула на серйозне, я вирішив втрутитися і примирити супротивників.

— Графе,— сказав я,— ви маєте рацію, але й пан Гобсек не винен. Ви не можете віддати до суду покупця, не втягнувши в процес вашої дружини, а ганьба впаде не тільки на неї. Я адвокат і, як офіційна особа, та й просто порядна людина, мушу сказати вам, що діаманти, про які ви говорите, пан Гобсек купив у моїй присутності. Але, гадаю, ви зробили б неправильно, спробувавши скасувати угоду як незаконну, до того ж важко буде встановити, що продано саме ваші діаманти. Правда на вашому боці, але на суді ви зазнаєте невдачі. Пан Гобсек чесний чоловік і не заперечуватиме, що купив діаманти дуже вигідно для себе, тим більше, що моє сумління і мій обов’язок велять мені підтвердити це. Але якщо ви почнете судову справу, то наслідки її будуть сумнівні. Раджу вам помиритися з паном Гобсеком. Адже він може довести на суді свою сумлінність, а вам однаково доведеться повернути йому гроші, які він заплатив за діаманти. Погодьтеся вважати їх у заставі з правом викупу через сім—вісім місяців, навіть через рік, одне слово, через час, що дасть вам можливість повернути суму, позичену графині, якщо, звичайно, ви не вирішите викупити діаманти ще сьогодні, давши надійні гарантії сплати.

Лихвар спокійнісінько мочив хліб у каву і цілком байдуже їв: але, почувши слово «примиритися», глянув на мене, мовби кажучи: «Молодець! Як спритно скористався з моєї науки». Я теж відповів йому поглядом, який він чудово зрозумів: «Справа дуже сумнівна, брудна, і мирова конче потрібна». Гобсек не міг від усього відмагатися, знаючи, що на суді я скажу правду. Граф подякував мені ласкавою усмішкою. Після довгого обговорення, під час якого Гобсек виявив таку спритність і зажерливість, що перевершив би учасників будь—якого дипломатичного конгресу, я склав акт, згідно з яким граф визнавав, що одержав від лихваря вісімдесят п’ять тисяч франків, включаючи проценти, а Гобсек зобов’язувався після сплати графом цієї суми повернути йому діаманти.

— Яке марнотратство! — розпачливо вигукнув чоловік графині, підписуючи акт.— Як перекинути міст через цю безодню?

— Пане, у вас багато дітей? — серйозно спитав Гобсек.

Це запитання примусило графа здригнутися, ніби лихвар, мов досвідчений лікар, відразу намацав болюче місце. Він нічого не відповів.

— Так, так,— пробурмотів Гобсек, зрозумівши болісне мовчання графа.— Я чудово знаю вашу історію. Ця жінка — демон, а ви, мабуть, і досі кохаєте її. Розумію! Вона навіть мене схвилювала. Може, ви хотіли б урятувати свій статок, зберегти його для одного або двох своїх дітей. Тоді кидайтесь у вир світських утіх, грайте в карти, розтринькуйте гроші і частіше приходьте до Гобсека. У світських колах називатимуть мене жидом, ефіопом, лихварем, розбійником, казатимуть, що я розорив вас. Дарма! За образу кривдник дорого заплатить. Ніхто так не стріляє з пістолета і не володіє шпагою, як ваш покірний слуга. Це всі знають. А ще раджу вам, якщо зможете, знайдіть друга, якому ви могли б фіктивно продати своє майно. Це у вас, юристів, якщо не помиляюсь, називається фідеікоміс? — спитав він, обернувшись до мене.

Граф, здавалось, цілком був захоплений своїми думками і, покидаючи нас, сказав:

— Гроші ви одержите завтра. Приготуйте діаманти.

— По-моєму, він дурень, як усі ваші чесні люди,— зневажливо мовив Гобсек, коли граф пішов.

— Скажіть краще — як люди, охоплені пристрастю.

— За складання акта хай вам заплатить граф,— сказав він, коли я прощався з ним.

Через кілька день після цієї сцени, що відкрила мені жахливі таємниці світської жінки, якось уранці до мене в кабінет увійшов граф.

— Пане,— звернувся він,— я прийшов до вас порадитися в дуже важливій справі. Вважаю за свій обов’язок заявити, що я вам цілком довіряю і маю надію довести це на ділі. Ваша поведінка на процесах пані де Гранльє понад усяку похвалу. (От бачите, пані,— сказав адвокат, звертаючись до віконтеси,— скільки разів мене винагороджено за незначну послугу, яку я зробив вам...).

Я шанобливо вклонився і відповів, що тільки виконав обов’язок чесної людини.

— Так ось, пане. Я зібрав чимало відомостей про того дивного чоловіка, якому ви маєте завдячувати своїм становищем.— сказав граф.— 3 усього того, що я знаю, ясно, що цей Гобсек — філософ із школи циніків. Якої ви думки про його чесність?

— Графе,— відповів я,— Гобсек — мій благодійник... За п’ятнадцять процентів,— додав я, сміючись.— Але його скнарість усе ж не дає мені права розкрити його справжнє обличчя незнайомій людині.

— Кажіть, пане. Ваша відвертість не може пошкодити ні Гобсекові, ні вам. Я й не сподівався побачити ангела в особі лихваря.

— Батечко Гобсек,— сказав я,— наскрізь перейнятий одним принципом, що керує всіма його вчинками. За тим принципом, гроші — це товар, який можна зі спокійним сумлінням продавати дорого або дешево, залежно від обставин. Лихвар, що править великі проценти за свої гроші, на його думку, така ж людина, як і кожен, хто бере участь у прибуткових справах та спекуляціях. І якщо відкинути його фінансові принципи та філософські погляди на людську природу, якими він виправдовує свою лихварську хватку, то, я певен, поза цими справами він найделікатніша й найчесніша людина в усьому Парижі. В ньому живуть двоє: скнара і філософ, істота підла і висока. Якби я вмер, лишаючи сиріт, Гобсек став би їм опікуном. Ось, пане, яким я уявляю собі Гобсека з власного мого досвіду. Я нічого не знаю про його минуле життя. Може, він був корсаром, може, об’їздив увесь світ, торгуючи діамантами чи людьми, жінками чи державними таємницями, але присягаюсь, що жодна людська душа у світі не знала таких жорстоких випробувань і так не загартувалась, як він. Того дня, коли я приніс йому свій борг і остаточно розплатився з ним, я спитав його не без певної ораторської остороги, що спонукало, його брати з мене такі величезні проценти і чому він, бажаючи допомогти мені, своєму другові, не дозволив собі зробити цю послугу безкорисливо. «Сину мій, я тебе звільнив від вдячності, давши тобі право вважати, що ти мені нічого не винен. Тому ми з тобою найкращі друзі у світі». Ця відповідь, пане, дасть вам краще уявлення про цю людину, ніж будь—які слова.

— Мій намір остаточний,— сказав граф.— Приготуйте потрібні акти, щоб передати Гобсекові право власності на моє майно. Тільки вам, пане, я можу довірити скласти контррозписку, де він засвідчить, що продаж цей фіктивний і все моє майно, яким він порядкуватиме за своїм розсудом, зобов’яжеться повернути моєму старшому синові, коли той дійде повноліття. Тепер, пане, я мушу вам сказати от що: я боюсь тримати цей цінний документ у себе. Мій син так прив’язаний до матері, що я і йому не довіряю розписки. Я прошу вас зберігати документ у себе. Якщо Гобсек помре, він призначить вас спадкоємцем мого майна. Отже, все передбачено.— Граф замовк — він був дуже схвильований.— Вибачте, будь ласка, за турботи,— знов заговорив він,— але я так страждаю, та й моє здоров’я викликає в мене побоювання. Недавні прикрощі завдали мені жорстокого удару, і рішучі заходи, яких я вживаю, просто конче потрібні.

— Пане,— відповів я,— насамперед дозвольте подякувати вам за довір’я. Але щоб виправдати його, я повинен зауважити, що цими заходами ви цілком позбавляєте спадщини своїх... інших дітей, які теж носять ваше прізвище. Нехай це тільки діти колись любимої, а тепер недостойної жінки, проте вони мають право на певну забезпеченість. Я заявляю вам, що не зможу взяти на себе почесного обов’язку, який ви хочете покласти на мене, якщо не буде визначено і їхню частку.

Почувши ці слова, граф увесь затремтів. На очах йому виступили сльози, і він, міцно потиснувши мені руку, сказав:

— Я й досі не знав вас по-справжньому. Ви і втішили мене і засмутили. Так, треба визначити частку цих дітей у першому ж пункті контррозписки.

Я провів його до дверей своєї контори, і мені здалося, що обличчя його проясніло від почуття задоволення, яке викликав цей справедливий вчинок. От, Каміло, як молоді жінки падають у безодню. Іноді досить кадрилі на балу, романсу, проспіваного біля рояля, прогулянки за місто, щоб накликати страшне лихо. Назустріч йому йдуть самі, послухавшись самовпевненого голосу марнославства, гордості, повіривши чиїйсь усмішці, необачно піддавшись легковажності, властивій молодості. Ганьба, муки сумління та злидні — ось ті три фурії, в чиї руки неминуче попадають жінки, як тільки переступлять певні межі...

— Бідна Каміла страшенно хоче спати,— сказала віконтеса, перепиняючи Дервіля.— Іди, моя доню, іди спати. Тобі не треба знати про всі ці страхіття, ти й так лишишся чистою й доброчесною.

Каміла де Гранльє зрозуміла матір і пішла.

← Назад | На початок | Вперед →
up