Людина-амфібія (сторінка 1)

Частина перша

«Морський диявол»

Настала задушлива січнева ніч аргентинського літа. Чорне небо вкрилося зорями. «Медуза» спокійно стояла на якорі. Нічної тиші не порушували ні плескіт хвиль, ні скрипіння снастей. Здавалось, океан спав глибоким сном.

На палубі шхуни лежали напівголі ловці перлин. Зморені працею і пекучим сонцем, вони переверталися, зітхали, скрикували у важкій дрімоті. Руки і ноги у них нервово сіпалися. Можливо, вони бачили вві сні своїх ворогів — акул. У ці гарячі, безвітряні дні люди так стомлювалися, що, закінчивши лов, не могли навіть підняти на палубу човни. А втім, у цьому не було й потреби: ніщо не віщувало зміни погоди. І човни залишалися на ніч на воді, прив’язані до якірного ланцюга. Реї не були вирівняні, такелаж погано підтягнутий, незгорнутий клівер ледь-ледь тріпотів від легенького подуву вітерцю. Вся палуба між баком і ютом була завалена купами черепашок — перлових скойок, уламками коралового вапняку, мотузками, на яких ловці спускаються на дно, полотняними мішками, куди вони кладуть знайдені черепашки, порожніми бочонками. Коло бізань-щогли стояла велика діжка з прісною водою і залізним ковшем на ланцюжку. Навколо діжки на палубі виднілася темна пляма від розлитої води.

Час від часу хтось із ловців підводився і, хитаючись у напівсні та наступаючи на ноги й руки тих, що спали, плентав до діжки з водою. Не розплющуючи очей, він випивав ківш води і падав куди попало, ніби випив не води, а чистого спирту. Ловців мучила спрага: уранці перед роботою їсти небезпечно,— надто великий тиск відчуває людина у воді,— тому працювали цілий день голодні, поки у воді не ставало темно, і могли поїсти тільки перед тим, як лягати спати, а годували їх солониною.

Уночі на вахті стояв індіанин Бальтазар. Він був найближчим помічником капітана Педро Зуріти — власника шхуни «Медуза».

Замолоду Бальтазар був відомим ловцем перлин; він міг пробути під водою дев’яносто і навіть сто секунд — удвічі більше ніж звичайно.

«Чому? Тому, що в наш час уміли вчити і починали навчати нас з дитинства,— розповідав Бальтазар молодим ловцям перлин.— Я був ще хлопчиськом років десяти, коли батько віддав мене у науку на тендер до Хозе. У нього було дванадцять хлопчаків-учнів. Навчав він нас так. Кине у воду білий камінь або черепашку і накаже: «Пірнай, діставай!» І щоразу кидає все глибше. Не дістанеш — відшмагає лінем[1] чи батогом і кине у воду, мов цуценя. «Пірнай знову! » Так і навчив нас пірнати. Потім почав привчати до того, щоб ми звикали якомога довше бути під водою. Старий досвідчений ловець спуститься на дно і прив’яже до якоря кошика або сіть. А ми потім пірнаємо і під водою одв’язуємо. І доки не одв’яжеш — нагору не показуйся. А покажешся — дістанеш батога або ліня.

Били нас нещадно. Мало хто витримав. Але я став першим ловцем на цілу округу. Добре заробляв».

Постарівши, Бальтазар покинув небезпечний промисел шукача перлин. Ліва нога його була понівечена зубами акули, а бік йому пошматував якірний ланцюг. Він мав у Буенос-Айресі невеличку крамницю і торгував перлинами, коралами, черепашками і рідкісними дарами моря. Але на березі він нудьгував і тому часто вирушав на лови перлин. Промисловці цінували його. Ніхто краще за Бальтазара не знав Ла-Платської затоки, її берегів і тих місць, де водяться перлові черепашки. Ловці поважали його. Він умів догодити всім — і ловцям, і хазяям.

Молодих ловців він навчав усіх таємниць промислу: як зачаїти подих, як оборонятися від нападу акул, а під добрий настрій — і того, як приховати від хазяїна рідкісну перлину.

А промисловці, власники шхун, знали і цінували його за те, що він умів з першого погляду, безпомилково оцінювати перлини і швидко добирати найкращі з них на користь хазяїна.

Тому промисловці охоче брали його з собою як помічника й порадника.

Бальтазар сидів на діжці і повільно курив товсту сигару. Світло ліхтаря, прикріпленого до щогли, падало йому на обличчя. Воно було довгасте, без вилиць, з рівним носом і великими гарними очима,— обличчя арауканця[2]. Бальтазарові повіки важко опускалися і поволі підводилися. Він дрімав. Та якщо спали його очі, то вуха не спали. Вони пильнували і попереджали про небезпеку навіть тоді, коли його оповивав глибокий сон. Але зараз Бальтазар чув лише зітхання і бурмотіння поснулих ловців. З берега тхнуло гнилими молюсками — перловими скойками,— їх залишали гнити, щоб легше було виймати перлини: черепашку живого молюска відкрити нелегко. Людині незвичній цей запах видався б гидким, але Бальтазар не без задоволення вдихав його. Йому, бродязі, шукачеві перлин, цей запах нагадував про радощі привільного життя та бентежні небезпеки моря.

Після того, як перлини було вибрано, найбільші черепашки переносили на «Медузу». Зуріта був ощадливим: черепашки він продавав на фабрику, де з них виробляли ґудзики і запонки.

Бальтазар спав. Незабаром випала із ослаблих пальців і сигара. Голова схилилася на груди.

Та ось до його свідомості дійшов якийсь звук, що долинав здалеку з океану. Звук повторився ближче. Бальтазар розплющив очі. Здавалося, хтось сурмив у ріг, а потім нібито бадьорий, молодий людський голос гукнув: «А!» — і потім на октаву вище: «А-а!..»

Музичний звук сурми не був подібний до різкого звучання сирени пароплава, а веселіш вигук зовсім не був схожий на крик про допомогу. Це було щось нове, невідоме. Бальтазар підвівся; йому здавалося, ніби одразу посвіжішало. Він підійшов до борту і пильно оглянув гладінь океану. Безлюддя. Тиша. Бальтазар штовхнув ногою індіанця, що лежав на палубі, і, коли той підвівся, тихо промовив:

— Кричить. Це, напевно, він...

— Я не чую,— так само тихо відповів індіанець-гурон[3], стоячи навколішки і прислухаючись. І раптом тишу знову розітнув звук сурми і крик:

— А-а!..

Почувши цей звук, гурон пригнувся, мов під ударом бича.

— Так, це, напевно, він,— сказав гурон, з переляку зацокотівши зубами.

Прокинулися й інші ловці. Вони сповзлися до освітленого ліхтарем місця, ніби шукаючи захисту від темряви у тьмяному промінні жовтуватого світла. Всі сиділи, притулившись один до одного, напружено прислухаючись. Звук сурми і голос ще раз пролунали десь далеко, потім усе стихло.

— Це він...

— Морський диявол,— шепотіли рибалки.

— Ми не можемо далі залишатися тут!

— Це страшніше за акулу!

— Покличте сюди хазяїна!

Почулося шльопання босих ніг. Позіхаючи і чухаючи волосаті груди, на палубу вийшов хазяїн, Педро Зуріта. Він був без сорочки, в самих лише полотняних штанях; на широкому шкіряному поясі висіла кобура револьвера. Зуріта підійшов до людей. Ліхтар освітив його заспане, бронзове від загару обличчя, густе кучеряве волосся, що пасмами спадало на лоба, чорні брови, пухнасті закручені догори вуса і невеличку борідку з сивиною.

— Що трапилось?

Його грубуватий спокійний голос і впевнені рухи заспокоїли індіанців.

Вони загомоніли всі зразу.

Бальтазар підняв руку на знак того, щоб вони замовкли, і сказав:

— Ми чули голос його... морського диявола.

— Приверзлося,— відповів Педро сонно, схиливши голову на груди.

— Ні, не приверзлося. Усі ми чули «а-а!» і звук сурми! — закричали рибалки.

Бальтазар тим самим рухом руки примусив їх замовкнути і вів далі:

— Я сам чув. Так сурмити може тільки диявол. Ніхто на морі так не кричить і не сурмить. Треба якнайшвидше рушати звідси.

— Байка,— так само мляво відповів Педро Зуріта. Йому не хотілося брати з берега на шхуну ще не перегнилі, смердючі черепашки і зніматися з якоря. Проте йому не вдалося умовити індіанців. Вони були стурбовані, розмахували руками і кричали, погрожуючи, що завтра ж таки зійдуть на берег і пішки вирушать до Буенос-Айреса, якщо Зуріта не підніме якоря.

— Чорти б ухопили цього морського диявола разом з вами! Гаразд. Ми піднімемо якір удосвіта.— І, бурмочучи щось і далі, капітан пішов до своєї каюти.

Спати йому вже не хотілося. Він засвітив лампу, запалив сигару і почав ходити з кутка в куток по невеличкій каюті. Він думав про ту незрозумілу істоту, що з деякого часу з’явилася в тутешніх водах, лякаючи рибалок і узбережних мешканців.

Ніхто ще не бачив цього чудовиська, але воно вже кілька разів нагадувало про себе. Про нього складали байки. Моряки розповідали їх пошепки, полохливо озираючись, немов боялися, що чудовисько підслухає їх.

Одним ця істота завдавала лиха, іншим несподівано допомагала. «Це морський бог,— казали старі індіанці,— він виходить із океанських глибин раз у тисячоліття, щоб встановити справедливість на землі».

Католицькі попи запевняли забобонних іспанців, що це «морський диявол». Він почав являтися людям тому, що населення забуває святу католицьку церкву.

Усі ці чутки, що передавалися з уст в уста, дійшли до Буенос-Айреса. Кілька тижнів «морський диявол» був улюбленою темою хронікерів і фейлетоністів бульварних газет. Якщо за невідомих обставин тонули шхуни, рибальські судна або псувалися рибальські сіті чи зникала спіймана риба, в цьому звинувачували «морського диявола». Але інші розповідали, що «диявол» інколи підкидав у рибальські човни велику рибу, а якось навіть врятував потопаючого.

Принаймні один потопаючий запевняв, що, коли він вже поринав у воду, хтось підхопив його знизу за спину і так, підтримуючи, доплив до берега, сховавшись у хвилях прибою в ту мить, коли врятований ступив на пісок.

Та найдивнішим було те, що самого «диявола» ніхто не бачив. Ніхто не міг описати, який вигляд має ця таємнича істота. Знайшлися, звичайно, очевидці,— вони наділяли «диявола» рогатою головою, цапиною бородою, лапами лева і риб’ячим хвостом або ж надавали йому подоби велетенської рогатої жаби з людськими ногами.

Урядові службовці Буенос-Айреса спочатку не звертали уваги на ці розповіді і газетні замітки, вважаючи їх за пусті вигадки.

Однак стурбованість — головним чином серед рибалок — дедалі зростала. Багато рибалок не наважувались виходити в море. Лов скоротився, і жителі відчували нестачу риби. Тоді місцева влада вирішила розслідувати цю історію. Кілька парових катерів і моторних човнів поліцейської берегової охорони було розіслано по узбережжю з наказом «затримати невідому особу, що сіє смуту й паніку серед прибережного населення».

Поліція два тижні нишпорила по Ла-Платській затоці і узбережжю, затримала кількох індіанців як злісних поширювачів брехливих чуток, що сіють тривогу, але «диявол» був невловимий.

Начальник поліції опублікував офіційне повідомлення про те, що ніякого «диявола» нема, що все це тільки вигадки темних людей, які вже затримані і будуть належним чином покарані, і переконував рибалок не вірити чуткам і взятися ловити рибу.

На якийсь час це допомогло. Та жарти «диявола» не припинялися.

Одного разу вночі рибалок, що були досить далеко від берега, розбудило мекання козеняти, що якимось чудом опинилося на їхньому баркасі. У інших рибалок були порізані витягнені сіті.

Втішені новою появою «диявола», журналісти чекали тепер на роз’яснення учених.

Учені не примусили себе довго чекати.

Одні вважали, що в океані не може існувати невідоме науці морське чудовисько, здатне на вчинки, властиві лише людині. «Інша справа,— писали вчені,— коли б така істота з’явилась у малодосліджених глибинах океану». Але вчені все ж не могли припустити, що така істота могла поводитись розумно. Вчені разом з начальником морської поліції вважали, що все до витівки якогось пустуна.

Але не всі вчені так думали.

Дехто з них посилався на славетного німецького натураліста Конрада Геснера[4] що описав морську діву, морського диявола, морського ченця і морського єпископа.

«Зрештою, багато з того, про що писали стародавні й середньовічні вчені, справдилося, незважаючи на те, що нова наука не визнавала цих старих учених. Божа творчість невичерпна, і нам, ученим, скромність та обережність у висновках до лиця більше, ніж будь-кому іншому»,— писали деякі старі вчені.

А втім, важко було назвати вченими цих скромних і обережних людей. Вони вірили в чудеса більше, ніж в науку, і їхні лекції скидалися на проповідь.

Нарешті, щоб покласти край суперечкам, спорядили наукову експедицію.

Членам експедиції не пощастило зустрітися з «дияволом». Зате вони пізнали багато нового про вчинки «невідомої особи» (старі вчені наполягали на тому, щоб слово «особа» замінити словом «істота»).

У доповіді, опублікованій в газетах, члени експедиції писали:

«1. В деяких місцях на піщаних обмілинах ми помітили сліди вузьких ступнів людської ноги. Сліди виходили з боку моря і вели назад до моря. Проте такі сліди могла залишити людина, що під’їхала до берега човном.

2. Сіті, які ми оглянули, мають розрізи, що могли бути зроблені гострим різальним знаряддям. Можливо, сіті зачепилися за гострі підводні скелі або залізні уламки затонулих суден і порвалися.

3. Як розповідають очевидці, дельфіна, викинутого в бурю на берег, досить далеко від води, вночі хтось стягнув у воду, причому на піску виявлені сліди ніг і нібито Довгих пазурів. Мабуть, дельфіна стягнув у море якийсь добросердий рибалка.

Відомо, що дельфіни, полюючи на рибу, допомагають рибалкам, заганяючи рибу на обмілини. А рибалки досить часто виручають з біди дельфінів. Сліди пазурів могли бути зроблені пальцями людини. Уява надала цим слідам вигляду пазурів.

4. Козеня могло бути привезене на човні й підкинуте якимсь пустуном».

Учені знайшли й інші, не менш прості причини, щоб пояснити походження слідів, залишених «дияволом».

Вчені дійшли висновку, що жодне морське чудовисько не могло виконати таких складних дій.

І все ж ці пояснення задовольнили не всіх. Навіть серед самих учених знайшлись такі, яким ці пояснення здавалися сумнівними. Як міг навіть найспритніший і дуже впертий пустун витворяти такі речі, не потрапляючи так довго на очі людям? Але головне, чого вчені не згадали у своїй доповіді, це те, що «диявол», як це було встановлено, робив свої подвиги протягом короткого часу в різних, розташованих далеко одне від одного місцях. Або «диявол» умів плавати з нечуваною швидкістю, або у нього були якісь особливі пристосування, або ж, нарешті, «диявол» був не один, їх було кілька. Але тоді всі ці жарти ставали ще більш незрозумілими і загрозливими.

Педро Зуріта пригадував усю цю таємничу історію, не перестаючи ходити по каюті.

Він не помітив, як розвиднілось і крізь вікно ілюмінатора пробився рожевий промінь. Педро погасив лампу і почав умиватися.

Обливаючи собі голову теплою водою, він почув перелякані крики, що долинали з палуби. Зуріта, покинувши вмиватися, швидко піднявся на палубу.

Голі ловці, що мали лише полотняні пов’язки на стегнах, стоячи біля борту, розмахували руками і безладно кричали. Педро глянув униз і побачив, що човни, залишені на ніч на воді, одв’язано. Нічний бриз відніс їх досить далеко у відкритий океан. Тепер уранішнім бризом їх поволі несло до берега. Весла шлюпок, розкидані на воді, плавали по затоці.

Зуріта звелів ловцям зібрати човни. Але ніхто з них не наважувався зійти з палуби. Зуріта повторив наказ.

— Сам лізь у лапи дияволові,— озвався хтось.

Зуріта взявся за кобуру револьвера. Юрба ловців відсунулась і скупчилася біля щогли. Ловці вороже дивилися на Зуріту. Здавалося, сутичка — неминуча. Але тут втрутився Бальтазар.

— Арауканець не боїться нікого,— сказав він.— Акула мене не доїла, вдавиться і диявол старими кістками.— І, склавши руки над головою, він кинувся з борту у воду і поплив до найближчого човна. Тепер ловці підійшли до борту і з острахом стежили за Бальтазаром. Ні старість, ні хвора нога не були йому на заваді — він плавав чудово. Махнувши кілька разів руками, індіанець доплив до човна, виловив з води весло і вліз у човен.

— Мотузку відрізано ножем,— крикнув він,— і добре відрізано. Ніж був гострий, як бритва.

Побачивши, що з Бальтазаром нічого страшного не скоїлося, кілька рибалок наслідували його приклад.

Верхи на дельфіні

Сонце тільки-но зійшло, але пекло вже немилосердно. Сріблясто-блакитне небо було безхмарне, океан застиг. «Медуза» була вже за двадцять кілометрів на південь від Буенос-Айреса. За порадою Бальтазара якір кинули в невеличкій бухті біля скелястого берега, що підіймався двома виступами з води.

Човни розсіялися по затоці. На кожному човні було, як завжди, по два ловці: один поринав у воду, другий його витягав. Потім вони мінялися ролями.

Один човен підплив досить близько до берега. Норець обхопив ногами великий уламок коралового вапняку, прив’язаного до кінця мотузка, і швидко спустився на дно.

Вода була дуже тепла і прозора — на дні виразно прозирав кожен камінь. Ближче до берега з дна підіймалися корали — нерухомо застиглі кущі підводних садків. Дрібні рибки, вилискуючи золотом і сріблом, заклопотано шастали між цими кущами.

Норець спустився на дно і, зігнувшись, почав швидко збирати черепашки і класти їх у прив’язану до ремінця на боці торбинку. Його товариш по роботі, індіанець-гурон, тримав у руках кінець мотузки і, перехилившись через край човна, дивився у воду.

Раптом він побачив, що норець прудко скочив на ноги, змахнув руками, вхопився за мотузок і з такою силою смикнув його, що ледве не стягнув гурона у воду. Човен хитнувся. Індіанець-гурон похапцем витяг товариша й допоміг йому влізти до човна. Широко відкривши рота, норець важко дихав, очі його були широко розплющені. Обличчя з темно-бронзового стало сіре — так він зблід.

— Акула?

Проте норець нічого не міг відповісти, він упав на дно човна.

Що могло так злякати його на морському дні? Гурон нахилився й почав вдивлятись у воду. Справді, там щось творилося. Маленькі рибки, немов птахи, що побачили шуліку, квапились заховатися серед густих заростей підводних лісів.

І раптом індіанець-гурон помітив, як із-за підводної скелі, що виступала кутом, з’явилося щось схоже на багряний дим. Дим поволі розповзався на всі боки, забарвлюючи воду в рожевий колір. І враз показалося щось темне. Це було тіло акули. Воно поволі повернулось і зникло за виступом скелі. Багряний підводний дим міг бути тільки кров’ю, розлитою на дні океану. Що там скоїлося? Гурон глянув на свого товариша, але той нерухомо лежав на спині, хапаючи широко розкритим ротом повітря і безтямно втупивши очі в небо. Індіанець взявся за весла і поспішив відвезти свого товариша, що раптово захворів, на борт «Медузи».

Нарешті норець отямився, але йому наче відібрало мову — він тільки мугикав, хитав головою і відхекувався, випинаючи губи.

Ловці на шхуні оточили норця, з нетерпінням чекаючи його розповіді.

— Кажи! — гукнув нарешті молодий індіанець, струснувши норця.— Кажи, якщо не хочеш, щоб твоя полохлива душа вилетіла з тіла.

Норець покрутив головою і сказав глухим голосом:

— Бачив... морського диявола.

Його?

— Та кажи ж бо, кажи! — нетерпляче загукали ловці.

— Дивлюсь — акула. Акула пливе просто на мене. Каюк мені! Велика, чорна, вже пащу роззявила, зараз їсти мене почне. Дивлюся — ще пливе...

— Друга акула?

— Диявол!

— Який же він? Голова у нього є?

— Голова? Так, здається, є. Очі — як склянки.

— Якщо є очі, то має бути й голова,— впевнено промовив молодий індіанець.— Очі ж до чогось та притулені. А лапи у нього є?

— Лапи — як у жаби. Пальці довгі, зелені, з пазурами і перетинками. Сам блищить, як риба, лускою. До акули підплив, лапою блиснув — човг! Кров з черева акули...

— А які у нього ноги? — спитав хтось з ловців.

— Ноги? — намагався згадати норець.— Ніг зовсім немає. Великий хвіст є. А на кінці хвоста — дві змії.

— Кого ж ти злякався більше — акули чи того чудовиська?

— Чудовиська,— не вагаючись відповів він.— Чудовиська, хоч воно врятувало мені життя. Це був він...

— Так, це був він.

— Морський диявол,— сказав індіанець.

— Морський бог, що допомагає бідним,— виправив старий індіанець.

Ця звістка швидко облетіла човни, що плавали в затоці. Ловці поспішили до шхуни і підняли човни на борт.

Усі оточили норця, якого врятував «морський диявол». І він знову розповідав, додаючи все нові й нові подробиці. Він згадав, що з ніздрів чудовиська вилітало червоне полум’я, а зуби були гострі й довгі, з палець завбільшки. Його вуха рухались, на боках були плавці, а ззаду — хвіст, як весло.

Педро Зуріта, по пояс голий, у коротких білих штанях, у туфлях на босу ногу і у високому з широкими крисами солом’яному капелюсі на голові, човгаючи підошвами, ходив по палубі, прислухаючись до розмов.

Чим більше захоплювався оповідач, тим більше впевнявся Педро, що все це вигадав ловець, наляканий появою акули.

«А втім, може, й не все це вигадка. Хтось розпоров черево акулі: адже вода в затоці порожевіла. Індіанець бреше, але в усьому цьому є якась частка правди. Дивна історія, хай йому чорт!»

Тут міркування Зуріти перервав мелодійний звук рога, що зненацька пролунав із-за скелі.

Цей звук вразив екіпаж «Медузи», мов громовий удар. Усі розмови враз урвалися, обличчя зблідли. Ловці з забобонним жахом дивилися на скелю, звідки долинав звук сурми.

Недалеко від скелі на поверхні океану вигравала зграя Дельфінів. Один дельфін відокремився від зграї, голосно пирхнув, ніби відповідаючи на закличний сигнал сурми, хутко поплив до скелі і зник за її стрімчаками. Минуло Ще кілька хвилин напруженого чекання. Раптом ловці побачили, як із-за скелі виплив дельфін. У нього на спині верхи, наче на коні, сиділа дивна істота — «диявол», про якого тільки-но розповідав норець. Чудовисько мало людське тіло, а на його обличчі видно було величезні, мов старовинні годинники-цибулини, очі, що виблискували в сонячному промінні, наче автомобільні фари; шкіра вилискувала ніжним блакитним сріблом, а кисті рук скидалися на жаб’ячі лапи — темно-зелені, з довгими пальцями і перетинками між ними. Ноги по коліна були у воді. Чи закінчувались вони хвостами, а чи мали звичайний людський вигляд — ніхто не міг сказати. Дивна істота тримала в руці довгу виту черепашку. Вона ще раз засурмила в цю черепашку, засміялася веселим людським сміхом і раптом вигукнула чистою іспанською мовою: «Швидше, Лідінгу[5], вперед!» Поляскала жаб’ячою рукою по блискучій спині дельфіна і пришпорила його боки ногами. І дельфін, як добрий кінь, наддав швидкості.

Ловці мимоволі скрикнули.

Незвичайний вершник обернувся. Побачивши людей, він швидко, мов ящірка, спорснув з дельфіна і сховався за його тілом. З-за спини дельфіна з’явилася зелена рука, яка вдарила тварину по спині. Слухняний дельфін пірнув у воду разом з чудовиськом.

Дивна пара зробила у воді півколо і зникла за підводною скелею...

Весь цей незвичайний виїзд тривав не більше хвилини, але глядачі довго не могли отямитися від подиву.

Ловці кричали, бігали по палубі, хапалися за голови. Індіанці впали навколішки і заклинали бога моря змилуватися над ними. Молодий мексіканець з переляку виліз на грот-щоглу і кричав. Негри скотилися в трюм і забилися в куток.

Про лов годі було й думати. Педро і Бальтазар насилу навели порядок! «Медуза» знялася з якоря і попрямувала на північ.

Невдача Зуріти

Капітан «Медузи» спустився до своєї каюти, щоб обміркувати все, що сталося.

— Можна збожеволіти! — промовив Зуріта, виливаючи собі на голову глечик теплої води.— Морське чудовисько говорить чистісінькою кастильською говіркою! Що це? Чортовиння? Безумство? Але ж не може безумство охоплювати відразу всю команду. Навіть однаковий сон не може приснитися двом людям. Проте ми всі бачили морського чорта. Це безперечно. Отже, він усе-таки існує, хоч як це неймовірно.— Зуріта знову линув на голову води і виглянув в ілюмінатор, щоб освіжитися.— Та що б там не було,— сказав він, трохи заспокоївшись,— ця дивовижна істота обдарована людським розумом і може робити розумні вчинки. Вона, очевидно, почуває себе однаково добре і у воді і на поверхні. І вона вміє говорити по-іспанськи — отже, з нею можна порозумітися. А що коли... Що коли спіймати чудовисько, приручити його і примусити ловити перлини! Одна ця жаба, здатна жити у воді, може замінити цілу артіль ловців. І потім яка вигода! Кожному ловцеві перлин як-не-як доводиться віддавати чверть улову. А ця жаба не коштувала б нічого. Адже так можна нажити за короткий час сотні тисяч, мільйони пезет!

Зуріта розмріявся. Досі він сподівався розбагатіти, шукаючи перлові черепашки там, де їх ніхто не добував. Персидська затока, західний берег Цейлону, Червоне море, австралійські води — всі ці перлові місця далеко, і люди давно шукають там перли. Іти до Мексиканської або Каліфорнійської затоки, до островів Фоми і Маргарити? Плисти до берегів Венесуели, де добувають найкращі американські перли, Зуріта не міг. Для цього його шхуна була надто стара та й не вистачало його ловців — словом, треба було поставити справу на широку ногу. А грошей Зуріті бракувало. Так і залишався він біля берегів Аргентіни. Але тепер! Тепер він міг би розбагатіти за один рік, коли б тільки йому пощастило піймати «морського диявола».

Він стане найбагатшого людиною в Аргентині, можливо, навіть в Америці. Гроші прокладуть йому шлях до влади. Ім’я Педро Зуріти знатиме кожен. Але треба бути дуже обережним. І насамперед зберегти таємницю.

Зуріта піднявся на палубу і, зібравши весь екіпаж аж до кока, сказав:

— Чи знаєте ви, яка доля спіткала тих, хто поширював чутки про морського диявола? Їх арештувала поліція, і вони сидять у в’язниці. Я мушу попередити вас, Що те саме буде з кожним із вас, коли ви бодай одним словом прохопитеся, що бачили морського диявола. Вас згноять у в’язниці. Розумієте? Отже, коли вам дороге життя,— нікому ні слова про диявола.

«Та їм все одно не повірять: усе це занадто схоже на байку»,— подумав Зуріта і, покликавши до своєї каюти Бальтазара, йому одному виклав свій план.

Бальтазар уважно вислухав капітана і, помовчавши, відповів:

— Так, це добре. Морський диявол вартий сотні ловців. Добре мати у себе на службі диявола. Та як спіймати його?

— Сіттю,— відповів Зуріта.

— Він розріже сіть, як розкраяв черево акули.

— Ми можемо замовити металеву сіть.

— А хто ж його ловитиме? Нашим норцям тільки скажи: «диявол», і в них уже підгинаються коліна. Навіть за мішок золота вони не згодяться.

— А ти, Бальтазаре?

Індіанець здвигнув плечима.

— Я ще ніколи не полював на морських дияволів. Підстерегти його, мабуть, буде нелегко. Вбити ж, якщо тільки він зроблений з м’яса і кісток, неважко. Але ж вам потрібен живий диявол.

— Ти не боїшся його, Бальтазаре? Що ти думаєш про морського диявола?

— Що ж я можу думати про ягуара, який літає понад морем, і про акулу, яка лазить по деревах? Невідомий звір страшніший. Але я люблю полювати на страшного звіра.

— Я щедро віддячу тобі.— Зуріта потиснув Бальтазарові руку і втаємничував його у свій план далі: -Чим менше людей братиме участь у цій справі, тим краще. Ти переговори з усіма арауканцями. Вони хоробрі і кмітливі. Вибери чоловік п’ять, не більше. Якщо не погодяться наші, знайди на стороні. Диявол тримається берегів. Насамперед треба вистежити, де його лігво. Тоді нам легко буде захопити його в сіті.

Зуріта і Бальтазар швидко взялися до діла. На замовлення Зуріти була виготовлена дротяна сітка, що нагадувала велику бочку з відкритим дном. Усередині сітки Зуріта натягнув прядив’яні сіті, щоб «диявол» заплутався в них, як у павутинні. Ловців звільнили. З усього екіпажу «Медузи» Бальтазарові пощастило умовити лише двох індіанців племені араукана взяти участь у полюванні на «диявола». Ще трьох він завербував у Буенос-Айресі.

Вистежувати «диявола» вирішили почати в тій затоці, де екіпаж «Медузи» вперше побачив його. Щоб не викликати у «диявола» підозри, шхуна кинула якір за кілька кілометрів від невеличкої затоки. Зуріта та його супутники час від часу ловили рибу, ніби це й було метою їхнього плавання. В той же час троє з них по черзі, ховаючись за прибережним камінням, пильно стежили за тим, що робиться у водах затоки.

Минав другий тиждень, а «диявол» не подавав про себе звістки.

Бальтазар познайомився з жителями узбережжя — фермерами-індіанцями, дешево продавав їм рибу і, розмовляючи з ними про те, про се, непомітно повертав розмову на «морського диявола». З цих розмов старий індіанець довідався, що місце для полювання вони обрали правильно: багато індіанців, що живуть поблизу затоки, чули звук сурми і бачили сліди ніг на піску. Вони запевняли, що п’ята в «диявола» людська, але пальці значно довші. Інколи індіанці помічали на піску слід від спини — він лежав на березі.

«Диявол» не чинив шкоди прибережним жителям, і вони перестали звертати увагу на сліди, які він час від часу залишав, нагадуючи про себе. Але самого «диявола» ніхто не бачив.

Два тижні стояла «Медуза» в затоці, ловлячи про людське око рибу. Два тижні Зуріта, Бальтазар і найняті індіанці, не зводячи очей, стежили за поверхнею океану, але «морський диявол» не з’являвся. Зуріта непокоївся. Він був нетерплячий і скупий. Кожен день коштував грошей, а цей «диявол» примушував себе чекати. Педро почав уже сумніватись. Якщо «диявол» — істота надприродна, його ніякими тенетами не впіймати. Та й небезпечно зв’язуватися з таким чортом,— Зуріта був забобонний. Чи не запросити на всякий випадок на «Медузу» попа з хрестом і святими дарами? Нові витрати. А можливо, «морський диявол» зовсім не диявол, а якийсь жартівник, добрий плавець, який вирядився дияволом, щоб лякати людей? Дельфін? Але його, як і кожну тварину, можна приручити і видресирувати. Чи не облишити всю цю витівку?

Зуріта пообіцяв нагороду тому, хто перший помітить «диявола», і вирішив почекати ще кілька днів.

Йому на радість, на початку третього тижня «диявол» нарешті з’явився.

Після денного лову Бальтазар залишив човна, наповненого рибою, біля берега. Рано-вранці по рибу мали прийти покупці. Бальтазар пішов на ферму відвідати знайомого індіанця, а коли повернувся на берег, човен був порожній. Бальтазар одразу подумав, що це зробив «диявол».

«Невже він зжер стільки риби?» — здивувався Бальтазар.

Тієї ж таки ночі вартовий індіанець почув звук сурми на південь від затоки. Ще через два дні рано-вранці молодий арауканець повідомив, що йому нарешті пощастило вистежити «диявола». Він приплив на дельфіні. Цього разу «диявол» не сидів верхи, а плив поруч з дельфіном, ухопившись рукою за «упряж» — широкий шкіряний нашийник. У затоці «диявол» зняв з дельфіна нашийник, поплескав тварину і зник у глибині затоки, біля підніжжя стрімкої скелі. Дельфін виплив на поверхню і зник.

Вислухавши арауканця, Зуріта подякував йому, обіцяючи винагородити, і сказав:

— Сьогодні вдень диявол навряд чи випливе із своєї оселі, тому нам треба оглянути дно затоки. Хто за це візьметься?

Але нікому не хотілося спускатися на дно океану, ризикувати зустрітися віч-на-віч з невідомим чудовиськом. Наперед виступив Бальтазар.

— Ось я,— коротко кинув він. Бальтазар був вірний своєму слову.

«Медуза» і досі стояла на якорі. Усі, крім вахтових, зійшли на берег і рушили до стрімкої скелі біля затоки.

Бальтазар обв’язався мотузкою, щоб його можна було швидко витягти, коли б його поранило, узяв ніж, затиснув між ногами камінь і опустився на дно.

Арауканці нетерпляче ждали його повернення, вдивляючись у пляму, що мигтіла в блакитнуватій імлі оточеної скелями затоки. Минуло сорок, п’ятдесят секунд, хвилина,— Бальтазар не повертався. Нарешті він смикнув мотузок, і його витягли на поверхню. Відхекавшись, Бальтазар сказав:

— Вузький прохід веде до підземної печери. Там темно, як у череві акули. Морський диявол міг заховатися тільки в цій печері. Навколо неї — рівна стіна.

— Чудово! — вигукнув Зуріта.— Там темно — тим краще. Ми поставимо наші сіті, і рибка попадеться.

Незабаром після заходу сонця індіанці спустили дротяні сіті на міцних мотузках у воду біля входу до печера. Кінці мотузків закріпили на березі. На мотузках Бальтазар поначіплював дзвіночків, що мали задзвонити від найменшого дотику до сітей.

Зуріта, Бальтазар і п’ятеро арауканців посідали на березі і мовчки чекали.

На шхуні нікого не залишилось.

Темрява швидко густішала. Зійшов місяць, і його світло засяяло на поверхні океану. Було тихо. Усіх охопило незвичайне хвилювання. Може, вони зараз побачать дивовижну істоту, яка наганяла жах на рибалок та ловців перлин...

Поволі линули нічні години. Люди починали дрімати.

Раптом дзвоники задзвонили. Люди схопилися, кинулись до мотузків і почали витягати сіть. Вона була важка. Мотузки шарпалися. Хтось вовтузився у сіті.

Ось сіть показалася на поверхні океану, а в ній при блідому місячному світлі билося тіло напівлюдини-напівтварини. В місячному світлі блискотіли величезні очі і срібло луски. «Диявол» робив неймовірні зусилля, щоб визволити руку, що заплуталася в сітях. Це йому вдалося. Він витяг ножа, що висів збоку на тонкому ремінці, і почав різати сіть.

— Не переріжеш, дзуськи! — стиха промовив Бальтазар, захоплений полюванням.

Але, на його подив, ніж таки перерізав дротяну перепону. Спритними рухами «диявол» збільшував дірку, а ловці квапились швидше витягти сіть на берег.

— Дужче! Гоп-гоп! — уже кричав Бальтазар.

Та тієї миті, коли здобич, здавалося, була вже в їхніх руках, «диявол» провалився крізь прорізану дірку, упав у воду, здійнявши водограй блискучих бризок, і зник у глибині.

Ловці у розпуці опустили сіть.

— Добрячий ножик! Дріт ріже! — захоплено сказав Бальтазар.— Підводні ковалі кращі за наших.

Зуріта, звісивши голову, дивився на воду з таким виглядом, неначе там потонуло все його багатство...

Потім він підвів голову, смикнув пухнастого вуса і тупнув ногою.

— Та ні ж бо, ні! — вигукнув він.— Швидше ти здохнеш у своїй підводній печері, ніж я відступлюся. Я не пошкодую грошей, я випишу водолазів, я всю затоку вкрию сітями й капканами, і ти не втечеш від моїх рук!

Він був сміливий, наполегливий і впертий.

Недарма ж у жилах Педро Зуріти текла кров іспанських завойовників! Та й було за що боротися.

«Морський диявол», як виявилося, був не надприродною, не всемогутньою істотою. Він, очевидно, зроблений із кісток і м’яса, як казав Бальтазар. Отже, його можна впіймати, посадовити на ланцюг і примусити добувати для Зуріти багатства з дна океану. Бальтазар піймає його, хоча б сам бог моря Нептун із своїм тризубцем став на захист «морського диявола».

Лікар Сальватор

Зуріта заходився здійснювати свою загрозливу обіцянку. Він спорудив на дні затоки багато дротяних загорож, протягнув у всіх напрямках сіті, порозставляв капкани. Але його жертвами поки що були тільки риби. «Морський диявол» немов крізь землю провалився. Він більше не з’являвся і нічим не нагадував про себе. Даремно приручений дельфін щодня припливав у затоку, пірнав і пирхав, ніби запрошуючи свого незвичайного друга прогулятися. Його друг не з’являвся, і дельфін, сердито пирхнувши востаннє, плив у відкрите море.

Погода зіпсувалася. Східний вітер розгойдав гладінь океану; вода затоки закаламутилась від піску, що піднявся з дна. За пінявими гребенями хвиль не видно було дна. Ніхто не міг роздивитися, що діється під водою.

Зуріта годинами міг стояти на березі, вдивляючись у вали хвиль. Величезні, вони котилися один за одним, розбивалися шумливими водоспадами, а нижні шари води з шипінням котилися далі по вогкому піску, кидаючи гальку і черепашки, підкочуючись до ніг Зуріти.

— Ні, це ні до чого,— казав Зуріта.— Треба придумати щось інше. Диявол живе на морському дні і не хоче виходити із своєї оселі. Отже, щоб піймати його, треба піти до нього — спуститися на дно. Це ясно! — І, звертаючись до Бальтазара, що майстрував новий хитромудрий капкан, Зуріта сказав: — Рушай негайно в Буенос-Айрес і привези звідти два водолазні костюми з кисневими резервуарами. Звичайний водолазний костюм із шлангом для нагнітання повітря не годиться. Диявол може перерізати шланг. До того ж, можливо, нам доведеться зробити невеличку підводну мандрівку. Та не забудь прихопити з собою електричні ліхтарі.

— Ви хочете в гості до диявола? — запитав Бальтазар.

— З тобою, звичайно, старий.

Бальтазар кивнув головою і рушив у дорогу.

Він привіз не тільки водолазні костюми і ліхтарі, але й два довгих, химерно вигнутих бронзових ножі.

— Тепер уже не вміють робити таких,— сказав він.— Це старовинні арауканські ножі, якими колись мої прадіди розкраювали черева білим — вашим прадідам, пробачте на слові.

Зуріті не сподобалася ця історична довідка, але ножі він похвалив.

— Ти дуже обачний, Бальтазаре.

Другого дня, на світанку, дарма що була досить велика хвиля, Зуріта і Бальтазар надягнули водолазні костюми і спустилися на дно моря. Вони насилу розплутали натягнуті біля входу до підводної печери сіті і влізли у вузький прохід. Їх оточувала цілковита темрява. Ставши на ноги і вийнявши ножі, водолази засвітили ліхтарі. Дрібні рибки, налякані світлом, кинулися вбік, а потім підпливли до ліхтаря і заметушилися в його блакитнуватому промінні, немов комашиний рій.

Зуріта відігнав їх рукою, блиском луски вони засліплювали його. Це була досить велика печера, не менш як чотири метри заввишки і п’ять-шість метрів завширшки. Водолази оглянули закутки. Печера була порожня, ніхто в ній не жив. Тільки зграї дрібної риби, певно, ховалися тут від морського хвилювання та хижаків.

Обережно ступаючи, Зуріта й Бальтазар посувалися вперед. Печера поволі звужувалась. Раптом Зуріта спинився здивований. Світло ліхтаря освітило товсті залізні грати, що заступили дорогу.

Зуріта не повірив своїм очам. Він ухопився руками за залізні грати і почав смикати їх, намагаючись відчинити залізну загорожу. Але грати не піддавалися. Присвітивши ліхтарем, Зуріта побачив, що грати ці, міцно вбиті в обтесані кам’яні стіни печери, мають петлі і замикаються зсередини.

Це була нова загадка.

«Морський диявол» мав бути не тільки розумною, але й винятково обдарованою істотою. Він зумів приручити дельфіна, знає, як обробляти метали. Нарешті, він міг збудувати на морському дні міцні залізні перепони, що захищали його оселю.

Але ж це неймовірно! Не міг же він кувати залізо під водою. Отже, він живе не у воді чи принаймні надовго виходить з води на землю.

У Зуріти стукало в скронях, наче в його водолазному ковпаку забракло кисню, хоча він пробув у воді лише кілька хвилин.

Зуріта дав знак Бальтазарові, і вони вийшли з підводної печери — більше їм тут нічого було робити — і піднялися на поверхню.

Арауканці, що нетерпляче на них чекали, дуже зраділи, побачивши водолазів живими й здоровими.

Скинувши ковпака і віддихавшись, Зуріта запитав:

— Що ти скажеш на це, Бальтазаре?

Арауканець розвів руками:

— Я скажу, що нам довго доведеться сидіти тут. Диявол, напевно, харчується рибою, а риби там досить. Голодом нам його з печери не виманити. Зірвати грати динамітом — тільки й лишається.

— А чи не думаєш ти, Бальтазаре, що печера може мати два виходи: один — із затоки, а другий — з поверхні землі?

— Бальтазар про це не подумав.

— Так треба подумати. Як це нам раніше не спало на думку оглянути околиці? — сказав Зуріта.

Тепер вони почали вивчати берег.

На березі Зуріта набрів на високий мур з білого каменю, що обгороджував величезну ділянку землі — щонайменше гектарів десять. Зуріта обійшов мур. У всій стіні він знайшов лише одні ворота, зроблені з товстих залізних листів. У воротах були маленькі залізні двері з прикритим зсередини вічком.

«Справжня в’язниця або фортеця,— подумав Зуріта.— Дивно. Фермери не будують таких товстих і високих мурів. У мурі ні просвітку, ні щілини, крізь які можна було б зазирнути всередину».

Навколо — безлюдна, дика місцевість: голі сірі скелі, порослі де-не-де колючим чагарником і кактусом. У долині — затока.

Зуріта кілька днів блукав уздовж муру, подовгу стежив за залізними ворітьми. Але ворота не відчинялися, ніхто не входив і не виходив; жоден звук не долинав із-за муру.

Повернувшись увечері на палубу «Медузи», Зуріта покликав Бальтазара і запитав:

— Ти знаєш, хто живе у фортеці над затокою?

— Знаю, я питав уже про це в індіанців, що працюють на фермах. Там живе Сальватор.

— Хто ж він, цей Сальватор?

— Бог,— відповів Бальтазар.

Зуріта від подиву високо звів свої чорні густі брови.

— Ти жартуєш, Бальтазаре?

Індіанець ледь помітно посміхнувся.

— Я кажу те, що чув. Багато індіанців називають Сальватора божеством, рятівником.

— Від чого ж він їх рятує?

— Від смерті. Вони кажуть, що він всесильний. Сальватор може творити чудеса. У своїх палацах він тримає життя і смерть. Кривим він робить нові ноги, живі ноги, сліпим дає зіркі, мов у орла, очі і навіть мертвих воскрешає.

— Прокляття! — пробурмотів Зуріта, підбиваючи пальцями знизу догори свої пухнасті вуса.— У затоці — морський диявол, над затокою — бог. Чи не вважаєш ти, Бальтазаре, що диявол і бог можуть допомагати один одному?

— Я вважаю, що нам слід би забиратися звідси якнайшвидше, доки наш мозок ще не зсівся, як кисле молоко, від усіх цих чудес.

— Чи бачив ти сам когось із людей, зцілених Сальватором?

— Так, бачив. Мені показували людину з поламаною ногою. Побувавши у Сальватора, ця людина бігає, як мустанг. Ще бачив я індіанця, якого воскресив Сальватор. Усе село стверджує, що цей індіанець, коли його несли до Сальватора, був холодним трупом — череп розкраяний, мозок зовні. А від Сальватора він прийшов живий і веселий. Одружився по смерті. Гарну дівчину взяв... І ще я бачив дітей індіанців...

— Отже, Сальватор приймає в себе сторонніх?

— Лише індіанців. І вони йдуть до нього звідусіль: з Вогняної Землі й Амазонки, з пустелі Атаками й Асунсьйона.

Діставши від Бальтазара ці відомості, Зуріта вирішив поїхати до Буенос-Айреса.

Там він довідався, що Сальватор лікує індіанців і користується серед них славою чудотворця. Звернувшись до лікарів, Зуріта дізнався, що Сальватор талановитий і навіть геніальний хірург, хоч людина з великими дивацтвами, як багато хто з видатних людей. Ім’я Сальватора було широко відоме серед наукових кіл Старого і Нового Світу. В Америці він уславився своїми сміливими хірургічними операціями. Коли становище хворих вважали за безнадійне і професори відмовлялися оперувати, викликали Сальватора. Він ніколи не відмовлявся. Його сміливість і спритність не мали меж. Під час імперіалістичної війни він був на французькому фронті, де оперував майже виключно череп. Багато тисяч людей завдячують йому своїм поверненням до життя. Після укладення миру він поїхав на свою батьківщину, в Аргентіну. Лікарська практика і вигідні земельні спекуляції принесли Сальваторові величезне багатство. Він купив велику ділянку землі поблизу Буенос-Айреса, обгородив її височенним муром — одне з його дивацтв — і, оселившись там, облишив будь-яку практику.

Він займався тільки науковою роботою у своїй лабораторії. Тепер він приймав і лікував індіанців, що звали його богом, який зійшов на землю.

Зуріті пощастило дізнатися про ще одну подробицю з життя Сальватора. Там, де тепер розташувалися величезні володіння Сальватора, до війни стояв невеличкий будинок з садком, так само обгороджений кам’яним муром. Весь час, поки Сальватор був на фронті, цей будинок стерегли негр і кілька величезних собак. Жодної людини не впускали у двір ці непідкупні вартові.

Останнім часом Сальватор оточив себе ще більшою таємницею. Він не приймає в себе навіть колишніх університетських товаришів.

Узнавши все це, Зуріта вирішив:

«Якщо Сальватор лікар, він не має права відмовитися прийняти хворого. А чому б мені й не захворіти? Я проникну до Сальватора, вдаючи хворого, а потім побачимо».

Зуріта рушив до залізних воріт, що захищали володіння Сальватора, і почав стукати. Стукав довго і вперто, але йому ніхто не відчиняв. Розлютований Зуріта взяв великий камінь і заходився гамселити ним у ворота, здійнявши такий грюкіт, що міг би збудити мертвих. Далеко за муром загавкали собаки, і нарешті вічко в дверцях трохи відтулилося.

— Що треба? — запитав хтось каліченою іспанською мовою.

— Хворий, відчиняйте мерщій! — відповів Зуріта.

— Хворі так не грюкають,— спокійно відповів той самий голос, і у вічку показалось чиєсь око.— Лікар не приймає.

— Він не сміє відмовитись допомогти хворому! — обурювався Зуріта.

Вічко затулилося, кроки віддалились. Тільки собаки продовжували шалено гавкати.

Зуріта, вичерпавши увесь запас лайки, повернувся на шхуну.

Поскаржитися на Сальватора в Буенос-Айрес? Але ж це нічого не дасть. Зуріту аж трясло від гніву. Його пухнастим чорним вусам загрожувала серйозна небезпека, бо, розлютившись, він раз у раз смикав їх, і вони позвисали вниз, як стрілка барометра, що показує низький тиск.

Поволі він заспокоївся і почав обмірковувати, що йому далі робити.

В міру того як він думав, його брунатні від загару пальці все частіше підбивали догори розкуйовджені вуса. Барометр ішов угору.

Нарешті Зуріта вийшов на палубу і несподівано для всіх дав наказ підняти якір.

«Медуза» вирушила до Буенос-Айреса.

— Гаразд,— промовив Бальтазар.— Скільки часу змарновано. Дідько б його вхопив, цього диявола, разом з богом!

Хвора внучка

Сонце пекло немилосердно. Курною дорогою, вздовж густих ланів пшениці, кукурудзи і вівса, йшов старий, виснажений індіанець. Одяг його був подертий. На руках він ніс хвору дитину, прикриту від сонця старенькою ковдрою. Очі дитини були напівзаплющені. На шиї виднілась величезна пухлина. Час від часу, коли старий оступався, дитина хрипко стогнала і трохи розплющувала повіки. Старий зупинявся і дбайливо дмухав на дитяче личко, щоб освіжити його.

— Тільки б донести живою! — прошепотів старий, прискорюючи ходу.

Підійшовши до залізних воріт, індіанець переклав дитину на ліву руку і вдарив правою в залізні двері чотири рази.

Вічко у хвіртці відтулилося, чиєсь око промайнуло в отворі, зарипіли засуви, і хвіртка розчинилася.

Індіанець боязко переступив поріг. Перед ним стояв одягнений у білий халат старий негр із зовсім білим кучерявим волоссям.

— До лікаря, дитина хвора,— промовив індіанець.

Негр мовчки кивнув головою, замкнув двері і знаком запросив іти слідом за ним.

Індіанець оглянувся. Вони були у невеличкому дворі, вимощеному кам’яними плитками. Цей двір був оточений з одного боку високим надвірним муром, а з другого — трохи нижчим муром, що відгороджував двір від внутрішньої частини садиби. Ні трави, ні кущика зелені — справжнє тюремне подвір’я. У кутку подвір’я, біля воріт другого муру, стояв білий будинок з великими, широкими вікнами. Коло будинку на землі розташувались кілька індіанців — чоловіків і жінок. Багато хто з них був з дітьми.

Майже всі діти мали цілком здоровий вигляд. Деякі з них бавилися черепашками в «чіт і лишка», інші мовчки борюкалися — старий негр з білим волоссям суворо стежив за тим, щоб діти не галасували.

Старий індіанець покірно сів на землі у загінку біля будинку і почав дмухати на нерухоме, посиніле личко дитини. Поруч з індіанцем сиділа стара індіанка з розпухлою ногою. Вона глянула на дитину, що лежала на колінах в індіанця, і спитала:

— Дочка?

— Онука,— відповів індіанець.

Похитавши головою, стара жінка сказала:

— Болотяний дух увійшов у твою онучку. Та він дужчий за злих духів. Він вижене болотяного духа, і твоя онучка одужає.

Індіанець ствердно кивнув головою. Негр у білому халаті обійшов хворих, подивився на дитину індіанця і показав на двері будинку.

Індіанець увійшов до великої кімнати з підлогою із кам’яних плит. Посеред кімнати стояв вузький довгий стіл, покритий білим простиралом. Розчинилися другі двері з матовим склом, і до кімнати увійшов лікар Сальватор у білому халаті, високий, плечистий, смуглявий. Крім чорних брів і вій, на голові Сальватора не було жодної волосинки. Мабуть, він постійно брив голову, бо шкіра на голові загоріла так дуже, як і на обличчі. Досить великий, горбкуватий ніс, трохи випнуте гостре підборіддя і міцно стулені уста надавали обличчю жорстокого, навіть хижого виразу. Карі очі дивилися холодно. Від цього погляду індіанцеві стало не по собі.

Індіанець низько вклонився і простягнув дитину. Сальватор швидким, упевненим і разом з тим обережним рухом узяв хвору дівчинку з рук індіанця, розгорнув ганчірки, в які була загорнута дитина, і кинув їх у куток кімнати, спритно влучивши в ящик, що там стояв. Індіанець пошкандибав до ящика, щоб узяти звідти своє ганчір’я, але Сальватор суворо зупинив його:

— Облиш, не чіпай!

Потім поклав дівчинку на стіл і схилився над нею. Він став до індіанця в профіль. І індіанцеві раптом здалося, ніби це не лікар, а кондор схилився над маленькою пташкою. Сальватор почав намацувати пальцями пухлину на горлі дитини. Ці пальці теж вразили індіанця. Це були довгі, надзвичайно рухливі пальці. Здавалося, вони могли згинатися в суглобах не тільки вниз, але й убік і навіть вгору. Зовсім небоязкий індіанець намагався не піддаватися тому страху, що на нього наганяв цей незрозумілий чоловік.

— Прекрасно. Чудово,— бурмотів Сальватор, ніби милуючись пухлиною і обмацуючи її пальцями.

Закінчивши огляд, Сальватор повернув обличчя до індіанця і сказав:

— Зараз у нас молодик. Приходь через місяць, коли знову буде молодик, і ти забереш свою дитину здоровою.

Він поніс дитину за скляні двері, де були ванна, операційна і палата для хворих.

А негр уже вводив до приймальної нову пацієнтку, стару індіанку з хворою ногою.

Індіанець низько вклонився скляним дверям, що зачинилися за Сальватором, і вийшов.

Рівно через двадцять вісім днів відчинилися ті самі скляні двері.

У дверях стояла дівчинка в новому платтячку, здорова, рум’яна. Вона боязко дивилася на дідуся. Він кинувся до неї, схопив її на руки, поцілував, оглянув горло. Від пухлини не залишилося й сліду. Тільки невеличкий, ледь помітний червонястий шрам нагадував про операцію.

Дівчинка відштовхувала дідуся руками і навіть скрикнула, коли він, поцілувавши, вколов її давно не голеним підборіддям. Довелося спустити її з рук на підлогу. Слідом за дівчинкою вийшов Сальватор. Тепер лікар навіть усміхнувся і, погладивши дівчинку по кучерявій голівці, сказав:

— Ну, бори свою дівчинку. Ти вчасно приніс її. Ще б кілька годин — і навіть я не зміг би повернути їй життя.

Обличчя старого індіанця вкрилося зморшками, губи затремтіли, з очей полилися сльози. Він знову підняв дівчинку, притиснув її до грудей, упав перед Сальватором на коліна і переривчастим від сліз голосом сказав:

— Ви врятували життя моїй онучці. Що, крім свого життя, може запропонувати вам у нагороду бідний індіанець?

— Навіщо мені твоє життя?

— Я старий, але ще маю сили,— провадив далі індіанець, не підводячись з підлоги.— Я віднесу дитину до матері, моєї доньки, і повернуся до вас. Я хочу віддати вам решту мого життя за добро, яке ви зробили мені. Я служитиму вам, як собака. Благаю вас, не відмовте мені в цій милості.

Сальватор замислився.

Він дуже неохоче й обережно брав нових слуг. Хоча робота знайшлася б. Та й чимало роботи,— Джім не вправляється в садку. Цей індіанець, здається, людина підходяща, хоч лікар волів би взяти краще негра.

— Ти даруєш мені своє життя і просиш, як ласки, прийняти твій подарунок. Гаразд. Хай буде так. Коли ти можеш прийти?

— Ще не мине перша чверть місяця, як я буду тут,— сказав індіанець, цілуючи край Сальваторового халата.

— Як тебе звуть?

— Мене?.. Крісто — Христофор.

— Іди, Крісто. Я чекатиму на тебе.

— Ходімо, внучко! — звернувся Крісто до дівчинки і знову підхопив її на руки. Дівчинка заплакала. Крісто поспішно вийшов.

Чудесний сад

Коли через тиждень Крісто прийшов, лікар Сальва-тор зосереджено глянув йому в очі і сказав:

— Слухай уважно, Крісто. Я беру тебе на службу. Ти матимеш готовий стіл і добру плату...

Крісто замахав руками.

— Мені не треба нічого, аби тільки служити у вас.

— Мовчи і слухай,— мовив Сальватор.— Ти матимеш усе. Але я вимагатиму одного: ти мусиш мовчати про все, що тут побачиш.

— Швидше я відріжу собі язика і кину собакам, ніж вимовлю хоч одне слово.

— Гляди ж, щоб з тобою не скоїлося такого лиха,— попередив Сальватор. І, викликавши негра в білому халаті, лікар наказав: — Проведи його в сад і передай на руки Джімові.

Негр мовчки вклонився, вивів індіанця з білого будинку, провів через знайомий уже Крісто двір і постукав в залізну хвіртку другого муру.

З-за муру почувся гавкіт собак, хвіртка рипнула і поволі відчинилася, негр уштовхнув Крісто через хвіртку в сад, гукнув щось горловим голосом іншому негрові, що стояв за хвірткою, і пішов геть.

Крісто злякано притулився до стіни: з гавканням, схожим на рев, до нього бігли якісь невідомі звірі червонясто-жовтого кольору, з темними плямами. Коли б Крісто зустрівся з ними в пампасах, він одразу впізнав би в них ягуарів. Але звірі, що бігли до нього, гавкали по-собачому. Зараз Крісто було байдуже, які тварини нападають на нього. Він кинувся до найближчого дерева і почав з несподіваною швидкістю дертися по гілках. Негр засичав на собак, як розлютована кобра. Це одразу заспокоїло їх. Собаки перестали гавкати, лягли на землю і поклали голови на витягнуті лапи, скоса зиркаючи на негра.

Негр знову засичав, звертаючись цього разу до Крісто, що сидів на дереві, і замахав руками, запрошуючи індіанця злізти.

— Чого ти сичиш, як змія? — спитав Крісто, не залишаючи своєї схованки.— Язика проковтнув?

Негр тільки сердито замугикав.

«Мабуть, він німий»,— подумав Крісто і пригадав попередження Сальватора. Невже Сальватор одрізує язики слугам, що розкривають його таємниці? Можливо, і в цього негра відрізали язик... І Крісто раптом стало так страшно, що він мало не впав з дерева. Йому захотілося будь-що тікати звідси, і то якнайшвидше. Він прикинув у думці відстань від дерева, на якому сидів, до муру. Ні, не перескочити... А негр підійшов до дерева і, вхопивши індіанця за ногу, нетерпляче потягнув його вниз. Довелося скоритись. Крісто сплигнув з дерева, усміхнувся як тільки міг люб’язно, подав руку і ласкаво запитав:

— Джім?

Негр кивнув головою.

[1] Л і н ь — тонка вірьовка.

[2] А р а у к а н ц і — одне з племен американських індіанців.

[3] Г у р о н и — плем’я американських індіанців.

[4] К о н д р а т  Г е с н е р — відомий німецький вчений XVI століття. Написав «Книгу про тварин», що мала протягом довгого часу надзвичайно великий вплив на натуралістів. (Прим. автора).

[5] Л і д і н г — по-англійськи — ведучий. (Прим. автора).

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up