Людина-амфібія (сторінка 2)

Крісто міцно потиснув негрові руку. “Коли вже потрапив до пекла, треба жити у згоді з дияволами”,— подумав він, а вголос сказав:

— Ти німий?

Негр не відповідав.

— Язика немає?

Негр так само мовчав.

“Як би зазирнути йому до рота”,— подумав Крісто. Та Джім, певно, не мав наміру вступати навіть в мімічну розмову. Він узяв Крісто за руку, повів до червонясто-рудих звірів і щось просичав до них. Звірі підвелися, підійшли до Крісто, обнюхали його і спокійно відійшли. У Крісто трохи одлягло від серця.

Махнувши рукою, Джім повів Крісто оглядати сад.

Після сумного, вимощеного камінням подвір’я сад вражав величезною кількістю зелені і квітів. Сад простягався на схід, поступово знижуючись у напрямі до морського берега. Стежечки, посипані червонуватими подрібненими черепашками, розбігались у різні боки. Біля стежок росли примхливі кактуси, голубувато-зелені соковиті агави[1], волоті з безліччю жовтаво-зелених квітів. Цілі гаї персикових і маслинових дерев прикривали своїм затінком густу траву з барвистими, яскравими квітами. Серед зеленої трави виблискували водоймища, вимощені до краях білим камінням. Високі фонтани освіжали повітря.

Сад був наповнений різноголосими криками, співами і щебетанням пташок, ревом, писком і вереском тварин.

Ніколи ще Крісто не доводилося бачити таких незвичайних тварин. У цьому саду жили дивовижні звірі.

Ось, блискаючи мідяно-зеленою лускою, перебігла дорогу шестинога ящірка. З дерева звисала змія з двома головами. Крісто перелякано відскочив убік од цього двоголового плазуна, що засичав на нього двома червоними ротами. Негр відповів йому голоснішим сичанням, і змія, похитавши в повітрі головами, впала з дерева і зникла серед густих заростей очерету. Ще одна довга змія поповзла геть із стежки, чіпляючись двома лапами. За дротяною сіткою хрюкало порося. Воно втупилося в Крісто своїм єдиним великим оком, що сиділо посеред лоба.

Двоє білих щурів, що зрослися боками, бігали рожевою стежкою, немов двоголове й восьминоге чудовисько. Іноді ця двоєдина істота починала боротися сама з собою: правий щур тягнув праворуч, лівий — ліворуч, і обидва невдоволено попискували. Але перемагав завжди правий. Поряд стежки паслися зрощені боками “сіамські близнята”— дві тонкорунні вівці. Вони не сварилися, як щури. Поміж ними, як видно, вже давно встановилася цілковита єдність волі і бажань. Одна потвора особливо вразила Крісто: великий, зовсім голий рожевий собака. А па його спині, немовби вилізла з собачого тіла, виднілася маленька мавпочка — її груди, руки, голова. Собака підійшов до Крісто і махнув хвостом. Мавпочка крутила головою, розмахувала руками, поплескувала долонями по спині собаки, з яким вона утворювала одне ціле, і кричала, дивлячись на Крісто. Індіанець сунув руку в кишеню, витяг шматок цукру і простягнув мавпочці. Але хтось швидко відвів убік руку Крісто. За його спиною почулося шипіння. Крісто озирнувся — Джім. Старий негр жестами і мімікою пояснював Крісто, що мавпочку не можна годувати. І зараз же горобець з головою маленького папуги вихопив на льоту грудку цукру з пальців Крісто і зник за кущем. Удалині на лужку мукав кінь з коров’ячою головою.

Дві лами промчали галявиною, помахуючи конячими хвостами. З трави, із заростей чагарника, з гілок дерев дивилися на Крісто незвичайні плазуни, звірі і птахи: собаки з котячими головами, гуси з головами півнів, рогаті кабани, страуси-нанду з орлиними дзьобами, барани з тілом пуми...

Крісто здавалося, що він марить. Він тер собі очі, змочував голову холодною водою фонтанів, але нічого не допомагало. У водоймищах він бачив зміїв з риб’ячими головами і зябрами, риб з жаб’ячими лапами, величезних жаб з довгим тілом, як у ящірки...

І Крісто знову охопило бажання тікати звідси.

Але ось Джім вивів Крісто на широку галявину, посипану піском. Посеред галявини стояла оточена пальмами біла мармурова вілла, збудована в мавританському стилі. Крізь пальмові стовбури виднілися арки і колони. Мідні фонтани у вигляді дельфінів викидали каскади води в прозорі водоймища, де вигравали золоті рибки. Найбільший фонтан перед головним входом зображав юнака, що сидів на дельфіні — подібно до міфічного Тритона[2] — з витим рогом біля рота.

За віллою було кілька житлових і надвірних будівель, а далі йшли густі зарості колючих кактусів, що сягали аж білого муру.

“Знову мур!” — подумав Крісто.

Джім завів індіанця до невеличкої прохолодної кімнати. Жестами він пояснив, що ця кімната надається йому, і пішов геть, залишивши Крісто на самоті.

Третій мур

Поволі Крісто звик до того незвичайного світу, який оточував його. Всі звірі, птахи і плазуни, що наповнювали сад, були добре приручені. З деякими з них Крісто навіть заприятелював. Собаки з ягуаровою шкурою, що так налякали його першого дня, ходили слідом за ним, лизали йому руки, лащились. Лами брали з його рук хліб. Папуги злітали на його плече.

Сад і звірів доглядали дванадцятеро негрів, мовчазних чи німих, так само як і Джім. Крісто ніколи не чув, щоб вони розмовляли навіть один з одним. Кожен мовчки робив своє діло. Джім був нібито за управителя. Він наглядав за неграми і розподіляв їхні обов’язки. А Крісло, на диво йому самому, був призначений помічником Джіма. Роботи у Крісто було не так уже й багато, годували його добре. Він не міг скаржитися на своє життя. Одне тільки його турбувало — зловісна мовчанка негрів. Він був певен, що Сальватор усім їм поодрізував язики. І коли Сальватор зрідка викликав Крісто до себе, індіанець щоразу думав: “Різати язика”. Проте незабаром Крісто став менше боятися за свій язик.

Якось Крісто побачив Джіма, що спав у затінку маслинових дерев. Негр лежав на спині, розтуливши рота. Крісто скористався з цього, крадькома заглянув усередину рота і пересвідчився, що язик у старого негра на місці. Тоді індіанець трохи заспокоївся.

Сальватор суворо розподіляв свій день. Від сьомої до дев’ятої ранку лікар приймав хворих індіанців, з дев’ятої до одинадцятої оперував, а тоді йшов до своєї вілли і там працював у лабораторії. Він оперував тварин, а потім довго вивчав їх. Закінчивши дослідження, Сальватор випускав тварин у сад. Прибираючи іноді в будинку, Крісто бував у лабораторії. Все, що він там бачив, вражало його. Там у скляних банках, наповнених якимись розчинами, пульсували різні органи. Відрізані руки й ноги продовжували жити. І коли ці живі, відокремлені від тіла частини починали хворіти, Сальватор лікував їх, відновлюючи згасаюче життя.

На Крісто все це наганяло жах. Він волів краще бути серед живих потвор у саду.

Хоч як довірливо ставився Сальватор до індіанця, та все ж Крісто не смів проникнути за третій мур. А це його дуже цікавило. Якось опівдні, коли всі відпочивали, Крісто підбіг до високого муру. З-за муру він почув дитячі голоси — він розрізняв індіанські слова. Але часом до дитячих голосів приєднувались чиїсь ще тонші, верескливі голоси, що немовби сперечалися з дітьми і говорили якоюсь незрозумілою говіркою.

Одного разу, зустрівши в саду Крісто, Сальватор підійшов до нього і, за звичаєм дивлячись йому прямо у вічі, сказав:

— Ти вже місяць працюєш у мене, Крісто, і я задоволений тобою. У нижньому саду захворів один мій слуга. Ти заміниш його. Ти побачиш там багато нового. Але пам’ятай нашу умову: добре тримай язик за зубами, якщо не хочеш позбутися його.

— Я вже майже розучився розмовляти серед ваших німих слуг, лікарю,— відповів Крісто.

— Тим краще. Мовчання — золото. Якщо ти мовчатимеш, то одержиш багато золотих пезо. Сподіваюся, що за два тижні поставлю на ноги свого хворого слугу. До речі, ти добре знаєш Анди?

— Я народився в горах.

— Чудово. Мені треба буде поповнити мій звіринець новими тваринами і птахами. Я візьму тебе з собою. А тепер іди. Джім проведе тебе в нижній сад.

Багато до чого вже звик Крісто. Але те, що він побачив у нижньому саду, перевершило всі його сподівання.

На великому, освітленому сонцем лузі бавилися голі діти і мавпи. Це були діти різних індіанських племен. Серед них були і зовсім маленькі — не більше трьох років, старшим було років дванадцять. Ці діти були пацієнтами Сальватора. Багато з них перенесли серйозні операції і завдячували Сальваторові своїм життям. Діти, які видужували, бігали в саду, бавилися, а потім, коли сили їх відновлювалися, батьки забирали їх додому.

Крім дітей, тут жили мавпи. Безхвості мавпи. Мавпи без жмутка шерсті на тілі.

Найдивнішим було те, що всі мавпи — деякі краще, деякі гірше — вміли говорити. Вони сперечалися з дітьми, сварилися, верещали тоненькими голосами. Але загалом вони жили з дітьми у злагоді і сварилися з ними не більше, ніж діти поміж собою.

Крісто часом не міг угадати: справжні це мавпи чи люди.

Коли Крісто оглянув сад, він помітив, що цей сад менший за верхній і ще стрімкіше спускається до затоки, впираючись у прямовисну, мов стіна, скелю.

Море було, мабуть, недалеко за цією стіною. Із-за стіни долинав гул морського прибою.

Обстеживши за кілька днів що скелю, Крісто пересвідчився, що вона штучна. Ще один мур — четвертий. В густих заростях гліциній Крісто помітив сірі залізні двері, пофарбовані під колір скель так, що вони цілком зливалися з ними.

Крісто прислухався. Жоден звук, крім прибою, не долинав із-за скелі. Куди вели ці вузькі двері? На берег моря?

Раптом почувся збуджений дитячий крик. Діти дивилися в небо. Крісто підвів голову і побачив дитячу кульку, що поволі летіла через сад. Вітром її несло до моря.

Звичайна дитяча кулька, що пролетіла над садом, чомусь дуже схвилювала Крісто. Він занепокоївся. І як тільки слуга, одужавши, повернувся, Крісто пішов до Сальватора і сказав йому:

— Лікарю! Незабаром ми їдемо в Анди, можливо, надовго. Дозвольте мені побачитися з дочкою й онукою.

Сальватор не любив, коли його слуги йшли з двору, саме тому, наймаючи їх, віддавав перевагу одинакам. Крісто мовчки чекав, дивлячись Сальваторові в очі.

Сальватор холодно глянув на Крісто, нагадав йому:

— Пам’ятай нашу умову. Бережи язика! Іди. Повертайся не пізніше як за три дні. Стривай...

Сальватор пішов до другої кімнати і виніс звідти замшеву торбинку, в якій подзвонювали золоті пезо.

— Ось для твоєї онучки. І тобі за мовчанку.

Напад

— Якщо він не прийде і сьогодні, я відмовлюсь від твоєї допомоги, Бальтазаре, і запрошу спритніших і надійніших людей,— сказав Зуріта, нетерпляче смикаючи-пухнастого вуса. Цього разу Зуріта був одягнений у білий міський костюм і капелюх-панаму. Він зустрівся з Бальтазаром в околицях Буенос-Айреса, там, де кінчаються оброблені поля і починаються пампаси.

Бальтазар у білій блузі і синіх смугастих штанях сидів край дороги і мовчав, ніяково поскубуючи випалену сонцем траву.

Він сам починав жалкувати, що послав свого брата Крісто шпигуном до Сальватора.

Крісто був на десять років старший за Бальтазара. Проте, незважаючи на свої роки, був ще дужий і спритний. А що вже хитрий, як пампасівський кіт. І все ж Крісто був ненадійною людиною. Він пробував обробляти землю — та це йому набридло. Потім завів шинок у порту, але почав пиячити і незабаром розорився. Останні роки Крісто займався дуже темними справами, пускаючи в хід свою незвичайну хитрість, а часом і підступність. Така людина була цілком придатна до ролі шпигуна, та вірити їй не можна було. Коли б йому було вигідно, він міг би зрадити навіть рідного брата. Бальтазар знав це і тому непокоївся не менше, ніж Зуріта.

— Ти певен, що Крісто побачив повітряну кульку, яку ти запустив?

Бальтазар здвигнув плечима. Йому враз захотілося облишити цю витівку, піти додому, промочити горло холодною водою з видом і швидше лягти спати.

Сонце сідало, його останнє проміння осяяло клуби куряви, що здіймалися з-за пагорба. Водночас почувся різкий протяжний свист.

Бальтазар стрепенувся.

— Це він!

— Нарешті!

Крісто бадьоро підходив до них. Він уже не був схожий на виснаженого старого індіанця. Ще раз по-молодецькому свиснувши, Крісто підійшов і привітався з Бальтазаром і Зурітою.

— Ну, що, познайомився з морським дияволом? — запитав його Зуріта.

— Ще ні, але він там. Сальватор охороняє диявола за чотирма мурами. Найголовніше зроблено: я служу в Сальватора, і він мені вірить. З хворою онучкою в мене дуже добре вийшло.— Крісто засміявся, примруживши свої хитрі очі.— Вона мало не зіпсувала справи, коли одужала. Я її обіймаю, цілую, як і слід люблячому дідові, а вона, дурненька, брикатися і мало не в сльози.— Крісто знову засміявся.

— Де ти добув свою онучку? — запитав Зуріта.

— Грошей не знайдеш, а дівчаток легко знайти,— відповів Крісто.— Мати дитини задоволена. Я одержав від неї п’ять паперових пезо, а вона — здорову дівчинку.

Про те, що він одержав від Сальватора важкеньку торбинку золотих пезо, Крісто не сказав ні слова.

— Чудеса у Сальватора! Справжній звіринець! — і Крісто почав розповідати про все, що він бачив.

— Усе це дуже цікаво,— промовив Зуріта, запалюючи сигару.— Але ти не бачив найголовнішого — диявола. Що ти думаєш робити далі, Крісто?

— Далі? Зробити невеличку прогулянку в Анди.— І Крісто розповів, що Сальватор збирається полювати на звірів.

— Чудово! — вигукнув Зуріта.— Маєток Сальватора стоїть далеко від інших селищ. Коли Сальватора не буде, ми нападемо на його володіння і викрадемо морського диявола.

Крісто заперечливо похитав головою.

— Ягуари відірвуть вам голови, і ви не зможете знайти диявола. Та й з головою не знайдете його, коли і я його не знайшов.

— Тоді ось що,— подумавши, сказав Зуріта.— Ми влаштуємо засідку на Сальватора, коли він вирушить на полювання; захопимо його в полон і вимагатимемо викуп — морського диявола.

Крісто спритним рухом витяг із бокової кишені Зуріти сигару, що там стирчала.

— Дякую. Засідка — це краще. Але ж Сальватор обдурить: пообіцяє викуп і не дасть. Ці іспанці...— Крісто закашлявся.

— Що ж ти пропонуєш? — вже роздратовано запитав Зуріта.

— Терпіння, Зуріто. Сальватор вірить мені, але тільки до четвертого муру. Треба, щоб лікар вірив мені, як самому собі, і тоді він покаже мені диявола.

— Ну?

— Ну от. На Сальватора нападуть бандити,— і Крісто тицьнув пальцем у груди Зуріти,— а я,— він ударив себе в груди,— чесний арауканець, урятую йому життя. Тоді для Крісто не залишиться таємниць у домі Сальватора. (“І гаманець мій поповниться золотими пезо”,— докінчив він у думці).

— Що ж, це непогано.

І вони умовились, якою дорогою Крісто повезе Сальватора,

— Перед тим днем, коли ми виїдемо, я кину через мур червоний камінь. Будьте напоготові.

Хоч план нападу обміркували дуже ретельно, однак одна непередбачена обставина мало не зіпсувала справи.

Зуріта, Бальтазар і десятеро головорізів, завербованих у порту, одягнені у костюми гаучо[3] і добре озброєні, верхи на конях чатували на свою жертву далеко від житла.

Ніч була темна. Вершники прислухалися, сподіваючись почути тупіт кінських копит.

Але Крісто не знав, що Сальватор виряджається на полювання не так, як це робилося кілька років тому.

Бандити несподівано почули шум мотора, що швидко наближався. З-за пагорка блиснули сліпучі вогні фар. Величезний чорний автомобіль промчав повз вершників, перш ніж вони встигли збагнути, що сталося.

Зуріта несамовито лаявся. Бальтазара це розсмішило.

— Не журіться, Педро,— сказав індіанець.— Удень спека, вони їдуть уночі,— у Сальватора два сонця на машині. Вдень вони відпочиватимуть. Ми можемо наздогнати їх на привалі.— І, пришпоривши коня, Бальтазар поскакав слідом за автомобілем. За ним рушили й інші.

Вершники їхали години дві і раптом несподівано помітили вдалині багаття.

— Це вони. У них щось скоїлося. Стійте, я підповзу до них і довідаюсь. Чекайте на мене.

І, зіскочивши з коня, Бальтазар поповз, немов гадюка. За годину він повернувся.

— Машина не везе. Зіпсувалася. Вони лагодять її. Крісто стоїть на варті. Треба поспішати.

Все інше сталося дуже швидко. Бандити напали, і не встиг Сальватор отямитись, як йому, Крісто і трьом неграм зв’язали руки й ноги.

Один з найнятих бандитів, ватажок зграї — Зуріта вважав за краще триматися непомітним — зажадав у Сальватора досить велику суму викупу.

— Я виплачу, звільніть мене,— несподівано відповів Сальватор.

— Це за тебе. Але стільки ж ти мусиш заплатити за своїх трьох супутників! — не розгубився бандит.

— Одразу такої суми я не можу заплатити,— поміркувавши, відповів Сальватор.

— Тоді смерть йому! — кричали бандити.

— Якщо не погодишся на наші умови, на світанку ми вб’ємо тебе,— сказав бандит.

Сальватор здвигнув плечима і відповів:

— Такої суми у мене при собі немає.

Спокій Сальватора вразив навіть бандита. Кинувши зв’язаних позаду автомобіля, бандити почали нишпорити і знайшли запаси спирту для колекцій. Вони випили спирт і п’яні повалились на землю.

Десь перед світанком хтось обережно підповз до Сальватора.

— Це я,— тихо промовив Крісто.— Мені пощастило розв’язати ремені. Я підкрався до бандита з рушницею і вбив його. Всі інші п’яні. Шофер полагодив машину. Треба поспішати.

Усі похапцем сіли в автомобіль, негр-шофер включив мотор, машина рвонулась і помчала дорогою.

Позаду почулися крики і безладна стрілянина.

Сальватор міцно потиснув Крісто руку.

Тільки після від’їзду Сальватора Зуріта довідався від своїх бандитів, що лікар згоджувався дати викуп. “Чи не простіше було б,— думав Зуріта,— взяти викуп, ніж намагатися викрасти морського диявола, який ще невідомо, що воно таке”. Але нагоду було втрачено, залишалося чекати звісток від Крісто.

Людина-амфібія

Крісто сподівався, що Сальватор підійде до нього і скаже: “Крісто, ти врятував мені життя. Тепер для тебе немає таємниць у моєму володінні. Ходімо, я покажу тобі морського диявола”.

Але Сальватор не збирався цього робити. Він щедро винагородив Крісто за порятунок і поринув у свою наукову роботу.

Не гаючи часу, Крісто почав досліджувати четвертий мур і потайні двері. Двері довго не піддавалися, але кінець кінцем Крісто пощастило розкрити таємницю. Одного разу, обмацуючи ці двері, він натиснув невеличку опуклість. Раптом двері піддалися і відчинились. Вони були важкі і товсті, наче двері вогнетривкої шафи. Крісто швидко прослизнув за двері, які відразу ж хряснули за ним. Це трохи спантеличило його. Він обдивився дворі, натискав на виступи, але двері не відчинялися.

— Я сам себе замкнув у пастці,— пробурмотів Крісто.

Та робити було нічого. Залишалося оглянути цей останній таємничий сад Сальватора.

Крісто опинився в густо зарослому саду. Сад розташувався в улоговині, обнесеній з усіх боків високим муром із штучно зроблених скель. Чути було не тільки прибій хвиль, але й шарудіння гальки на піщаній відмілині.

Тут були дерева й кущі, що звичайно ростуть на вогкому ґрунті. Між великими, тінявими деревами, що добре захищали від сонячного проміння, дзюрчало багато струмочків. Десятки фонтанів розкидали бризки води, зволожуючи повітря. Було вогко, як на низовинних берегах Міссісіпі. Посеред саду стояв невеличкий кам’яний будинок з плескатим дахом. Його стіни щільно оповивав плющ. Зелені жалюзі на вікнах були спущені. Здавалося, в будинку ніхто не живе.

Крісто дійшов до кінця саду. Біля муру, що відгороджував сад від затоки, простягався величезний, густо обсаджений деревами, квадратний басейн, що був не менше п’ятисот квадратних метрів завбільшки і п’яти метрів завглибшки.

Коли Крісто наблизився, якась істота злякано вибігла із заростей і кинулась у басейн, здійнявши хмару бризок. Крісто зупинився від хвилювання. Він! Морський диявол. Нарешті Крісто побачить його.

Індіанець підійшов до водоймища, зазирнув у прозору воду.

На дні басейну, на білих кам’яних плитах, сиділа здоровенна мавпа. З переляком і цікавістю вона дивилася з-під води на Крісто. Крісто не міг отямитись від подиву: мавпа дихала під водою. Боки її то спадали, то здіймалися.

Хоч як був Крісто вражений, та мимоволі засміявся:, виявляється, “морський диявол”, що наганяв жах на рибалок, усього тільки земноводна мавпа! “Чого тільки не буває на світі”,— думав старий індіанець.

Крісто був задоволений: нарешті йому пощастило вивідати все. Але тепер він почував і розчарування. Мавпа зовсім не скидалася на ту потвору, про яку розповідали очевидці. Чого не зроблять страх і уява!

Проте треба було подумати про повернення. Крісто пішов назад до дверей, виліз на високе дерево біля муру і, ризикуючи зламати собі ноги, стрибнув з високого муру.

Тільки-но він підвівся на ноги, як почув голос Сальватора.

— Крісто! Де ж ти?

Крісто схопив граблі, що лежали на стежці, і почав гребти сухе листя.

— Я тут.

— Ходімо, Крісто,— сказав Сальватор, підходячи до замаскованих залізних дверей у скелі.— Дивись, ці двері відчиняються ось так.— І Сальватор натиснув уже відому Крісто опуклість на шорсткій поверхні дверей.

“Лікар спізнився — я вже бачив диявола”,— подумав Крісто.

Сальватор і Крісто увійшли в сад. Поминувши оповитий плющем будиночок, Сальватор попрямував до басейну. Мавпа ще сиділа у воді, пускаючи бульбашки. Крісто здивовано скрикнув, немов побачив її вперше. Але вслід за цим йому довелося здивуватися вже цілком щиро.

Сальватор не звернув на мавпу ніякісінької уваги. Він лише махнув на неї рукою, немовби вона йому заважала. Мавпа одразу ж виплила, вилізла з басейну, стріпнулась і видерлася на дерево. Сальватор нахилився, помацав траву і сильно натиснув невелику зелену пластинку. Почувся глухий шум. У підлозі з країв басейну відчинилися люки. За кілька хвилин басейн був порожній. Люки зачинилися. Звідкілясь збоку висунулися залізні сходи, що вели на дно басейну.

— Ходімо, Крісто!

Вони опинились у басейні. Сальватор ступив на одну плиту, і відразу ж посередині басейну відчинився новий люк завширшки з квадратний метр. Залізні східці йшли кудись під землю.

Крісто слідом за Сальватором попрямував у це підземелля. Вони йшли досить довго. Зверху крізь люк пробивалося тьмяне світло. Та незабаром зникло й воно. Їх оповила цілковита темрява. Кроки глухо лунали в цьому підземному коридорі.

— Не оступися, Крісто, зараз ми прийдемо.

Сальватор зупинився, шукаючи щось на стіні рукою. Клацнув вимикач, і яскраве світло розлилося навколо. Вони стояли у сталактитовій печері, перед бронзовими дверима з левиними мордами, що тримали в зубах кільця. Сальватор смикнув за одне кільце. Важкі двері плавно відчинилися, і вони увійшли в темну залу. Знову клацнув вимикач. Матова куля освітила простору печеру, одна стіна якої була скляна. Сальватор перемкнув світло: печера поринула у темряву, а сильні прожектори освітили простір за скляною стіною. Це був величезний акваріум, точніше скляний будинок на морському дні. З землі здіймалися водорості і коралові кущі, серед них вигравали риби. І раптом Крісто побачив людиноподібну істоту з великими опуклими очима і жаб’ячими лапами, що виходила із заростей. Тіло невідомого вилискувало синяво-сріблястою лускою. Швидкими, спритними рухами ця істота підпливла до скляної стіни, кивнула Сальваторові головою, увійшла до скляної камери, зачинивши за собою двері. Вода з камери швидко виливалась. Невідомий відчинив другі двері і ввійшов у грот.

— Зніми окуляри і рукавиці,— сказав Сальватор.

Невідомий слухняно зняв окуляри і рукавиці, і Крісто побачив перед собою стрункого вродливого юнака.

— Знайомтеся: Іхтіандр, людина-риба, чи, точніше, амфібія, він же морський диявол,— відрекомендував юнака Сальватор.

Привітно всміхаючись, юнак подав індіанцеві руку і сказав по-іспанськи:

— Здрастуйте!

Крісто мовчки стиснув його руку. Вражений, він не міг вимовити й слова.

— Негр, слуга Іхтіандра, захворів,— мовив Сальватор.— Я залишаю тебе з Іхтіандром на кілька днів. Якщо ти впораєшся з новими обов’язками, я зроблю тебе постійним слугою Іхтіандра.

Крісто мовчки кивнув головою.

День Іхтіандра

Ще ніч, але незабаром світанок.

Повітря тепле й вологе, напоєне солодкими пахощами магнолій, тубероз, резеди. Жоден листок не ворухнеться. Тиша. Іхтіандр простує піщаною стежкою саду. На поясі розмірено погойдуються кинджал, окуляри, ручні й ножні рукавиці — “жаб’ячі лапи”. Тільки потріскує під ногами черепашковий пісок. Стежку ледве видно. Кущі й дерева обступили її чорними безформними плямами. Над водоймищами здіймається туман. Іноді Іхтіандр зачіпає гілку. Роса скроплює його волосся і розпашіле обличчя.

Стежка круто звертає праворуч і йде під уклон. Повітря стає все свіжішим і вологішим. Іхтіандр відчуває під ногами кам’яні плити, уповільнює ходу, зупиняється. Не поспішаючи надіває великі окуляри з товстими скельцями, рукавиці па руки й на ноги. Видихає з легенів повітря і стрибає у водоймище. Вода обволікає тіло приємною свіжістю, пронизує прохолодою зябра. Зяброві щілини починають ритмічно рухатись,— людина перетворилася на рибу.

Кілька сильних рухів руками, і Іхтіандр на дні водоймища.

Юнак упевнено пливе в цілковитій темряві. Простягає руку, знаходить залізну скобу в кам’яній стіні. Поруч друга, третя скоби... Так добирається він до тунелю, наповненого до краю водою. Йде по дну, долаючи холодну зустрічну течію. Відштовхується від дна, виринає нагору — і неначе поринає у теплій ванні. Вода, нагріта у водоймищах садів, тече вгорі тунелю до відкритого моря. Тепер Іхтіандр може плисти за течією. Він схрещує на грудях руки, лягає на спину і пливе головою вперед.

Кінець тунелю близько. Там, біля самого виходу в океан, внизу, з розколини скелі під сильним напором б’є гаряче джерело. В його струменях шарудять придонні камінці і черепашки.

Іхтіандр лягає на груди і дивиться вперед. Темно. Простягає руку вперед. Вода ледь-ледь свіжішає. Долоні торкаються залізних ґрат, укритих м’якою і слизькою морського рослинністю й шорсткими черепашками. Чіпляючись за грати, юнак знаходить хитромудрий засув і відсуває його. Важкі круглі ґратчасті двері, що заступали вихід з тунелю, поволі відчиняються. Іхтіандр прослизає крізь утворену щілину. Двері у ґратах зачиняються.

Людина-амфібія пливе у відкритий океан, загрібаючи воду руками й ногами. У воді все ще темно. Тільки де-не-де в чорній глибині мигтять голубуваті іскри ночесвіток та тьмяно-червоні медузи. Але скоро світанок, і світлі тварини одна за одною гасять свої ліхтарики.

Іхтіандр відчуває в зябрах тисячі дрібних уколів — дихати важче. Це значить — він проминув скелястий мис. За мисом морська вода завжди забруднена часточками глинозему, піском та покидьками. Вода опріснена,— поблизу в океан впадає річка.

“Дивно, як це річкові риби можуть жити в каламутній, прісній воді,— думає Іхтіандр.— Мабуть, їхні зябра не такі чутливі до піщинок та часточок мулу”.

Іхтіандр підіймається трохи вище, рвучко звертає праворуч, на південь, потім спускається в глибочінь. Тут вода чистіша. Іхтіандр потрапив у холодну підводну течію, що лине вздовж берега з півдня на північ, до впадіння річки Парани, яка відхиляє холодну течію на схід. Течія ця проходить на великій глибині, але верхня межа — за п’ятнадцять-двадцять метрів від поверхні. Тепер Іхтіандр знову може віддатися течії — вона винесе його далеко у відкритий океан.

Можна подрімати трохи. Небезпеки немає: ще темно, і морські хижаки сплять. Перед сходом сонця так приємно подрімати. Шкіра відчуває, як змінюється температура води, підводні течії.

Ось вухо вловлює глухий гуркітливий звук, за ним другий, третій. Це гримотять якірні ланцюги: у затоці, за кілька кілометрів від Іхтіандра, рибальські шхуни знімаються з якорів. Світанок близько. А ось далеке-далеке розмірене рокотання. Це гвинт і мотори “Горрокса”, великого англійського океанського пароплава, що робить рейс між Буенос-Айресом і Ліверпулем. “Горрокс” ще кілометрів за сорок. А як чути! Звук проходить у морській воді півтори тисячі метрів за секунду. Який гарний “Горрокс” уночі — справжнє плавуче місто, залите вогнями. Але щоб побачити його вночі, треба звечора виплисти далеко у відкрите море. До Буенос-Айреса “Горрокс” прибуває, коли сходить сонце, вже з погашеними вогнями. Ні, більше вже не подрімаєш: гвинти, стерно та мотори “Горрокса”, коливання його корпусу, вогні ілюмінаторів і прожекторів збудять мешканців океану. Мабуть, дельфіни першими почули наближення “Горрокса” і, пірнаючи, кілька хвилин тому трохи збурили воду, що примусило Іхтіандра насторожитися. І, напевно, вони вже помчали назустріч пароплаву.

Торохтіння моторів суден чути з усіх боків: прокидаються порт і затока. Іхтіандр розплющує очі, трясе головою, немовби стріпує дрімоту, змахує руками, відштовхується ногами і випливає на поверхню.

Обережно вистромлює голову з води, оглядається. Поблизу ні човнів, ні шхун. Виринає по пояс і так тримається, поволі перебираючи ногами.

Низько над водою літають баклани і чайки, іноді черкають грудьми або кінцем крила об дзеркальну поверхню і залишають на ній кола, що поволі розходяться. Крики білих чайок схожі на дитячий плач. Посвистуючи величезними крилами і обдаючи вітром, над головою Іхтіандра пролетів величезний сніжно-білий альбатрос-буревісник. Махові крила його чорні, дзьоб червоний з жовтим кінчиком, а лапи жовтогарячі. Він прямує до затоки. Іхтіандр з деякою заздрістю стежить за ним очима. Траурні крила птаха сягають у розмаху не менше чотирьох метрів. От коли б мати такі крила!

На заході ніч ховається за далекі гори. Вже червоніє схід. На гладіні океану з’являється ледь помітний, спокійний зиб, і на ньому — золоті струминки. Білі чайки, здіймаючись вище, стають рожевими.

На блідій гладіні вод зазміїлися строкаті блакитні і сині доріжки: це перші пориви вітру. Синіх доріжок стає дедалі більше. Вітер дужчає. На піщаному березі вже з’являються перші перисті жовто-білі язички прибою. Вода біля берега забарвлюється в зелене.

Наближається ціла флотилія рибальських шхун. Батько велів не потрапляти на очі людям. Іхтіандр поринає глибоко у воду, знаходить холодну течію. Вона несе його ще далі від берега, на схід, у відкритий океан. Навколо синьо-лілова темрява морської глибини. Плавають риби, здається, що вони світло-зелені, з темними плямами і смугами. Червоні, жовті, лимонні, брунатні риби безперервно сновигають, миготять, немов рої різнобарвних метеликів.

Згори чути рокотання, вода темнішає. Це низько над водою пролетів військовий гідроплан.

Одного разу такий гідроплан сів на воду. Іхтіандр непомітно вхопився за залізний упор поплавків і... мало не поплатився життям: гідроплан несподівано знявся з води, Іхтіандр стрибнув з висоти десятка метрів.

 

Іхтіандр підводить голову. Сонячне світло видно майже над головою. Наближається полудень. Поверхня води вже не здається дзеркалом, у якому відбивається каміння обмілини, великі риби, сам Іхтіандр. Тепер дзеркало викривилось, вигинається, безперервно рухається.

Іхтіандр виринає. Хвилі гойдають його. Ось він виглянув з води. Піднявся на гребінь хвилі, спустився, знову піднявся. Ого, що робиться навкруги! Біля берега прибій уже шумує, реве і кидає каміння. Вода коло берега стала жовто-зеленою. Дме різкий південно-західний вітер. Хвилі дедалі більшають. На їх гребенях мерехтять білі баранчики. Бризки весь час падають на Іхтіандра. Йому це приємно.

“Чому це,— думає Іхтіандр,— коли пливеш назустріч хвилям, вони здаються темно-синіми, а оглянешся — позаду вони бліді?”

З верхівок хвиль зриваються зграї риб — літунів-довгопорів. То підіймаючись, то спускаючись, обминаючи гребеш хвиль і видолинки між ними, літуни пролітають сотню метрів і спускаються, а через хвилину-дві знову вискакують з води. Метушаться, плачуть білі чайки. Розтинають повітря широкими крильми дуже бистрі птахи — фрегати. Величезний вигнутий дзьоб, гострі пазури, темно-брунатне пір’я з зеленкуватим металевим відтінком, груди оранжевого кольору. Це самець. А недалечко другий фрегат, ясніших барв, з білими грудьми — самка. Ось вона каменем падає у воду, і за секунду в кривому дзьобі вже тріпоче синьо-срібляста рибка. Літають буревісники-альбатроси. Буде буря. Назустріч грозовій хмарі, напевне, вже мчить чудовий сміливий птах — паламедея. Він завжди зустрічає грозу піснею. Зате рибальські шхуни і ошатні яхти на всіх парусах поспішають до берега, щоб заховатись від бурі.

Панують зеленкуваті сутінки, але крізь товщу води ще можна розрізнити, де сонце,— велика світла пляма. Цього досить, щоб визначити напрямок. Треба добратися до обмілини, перш ніж хмара затулить сонце, інакше — прощай сніданок. А їсти вже давно хочеться. У темряві не знайти ні обмілини, ні підводних скель. Іхтіандр напружено працює руками й ногами — він пливе так, як плавають жаби.

Час від часу він лягає на спину і перевіряє свій курс по ледь помітному просвіту в густій синьо-зеленій півтемряві. Іноді уважно вдивляється вперед, чи не видно обмілини. Його зябра і шкіра відчувають, як змінюється вода: поблизу обмілини вода не така щільна, вона солоніша, і в ній більше кисню — приємна, легка вода. Він пробує воду на смак — на язик. Так старий, досвідчений моряк, ще не бачачи землі, знає про її наближення за ознаками, відомими йому одному.

Поступово розвидняється. Праворуч і ліворуч вимальовуються давно знайомі обриси підводних скель. Між ними невеличке плато, а за ним — кам’яна стіна. Іхтіандр називає це містечко підводною бухтою. Тут буває затишно навіть під час дуже грізної бурі.

Як багато риби зібралося в тихій підводній бухті! Кишить, як у киплячому казані з риб’ячою юшкою. Маленькі, темні, з жовтою поперечною смугою посеред тіла і з жовтим хвостом, з косими темними смугами, червоні, блакитні, сині. Вони то раптово зникають, то так само несподівано з’являються на тому ж місці. Випливеш нагору, озирнешся довкола — риби аж кишить, а внизу вже зникла, неначе провалилася. Довго Іхтіандр не міг зрозуміти, чому це так, поки не впіймав якось рибку руками, її тільце було завбільшки з долоню, але зовсім плескате. Через це зверху рибу важко було побачити.

Ось і сніданок. На рівній площадці біля стрімкої скелі багато устриць. Іхтіандр підпливає, лягає на площадку біля самих черепашок і починає їсти. Виймає устриць з черепашок і вкидає їх до рота. Він звик їсти під водою: поклавши шматок до рота, спритно викидає крізь напівстиснуті губи воду з рота. Трохи води він усе-таки ковтає з їжею, але він звик до морської води.

Навколо нього гойдаються водорості — помережане дірочками зелене листя агару, перисті зелені листки каулерпи мексиканської, ніжні рожеві нітофіли. Але зараз усі вони видаються темно-сірими: у воді присмеркове світло,— гроза і буря не вщухають. Іноді глухо гримить грім. Іхтіандр дивиться вгору.

Чому раптом так потемнішало? Над самою головою Іхтіандра з’явилася темна пляма. Що б це могло бути? Сніданок закінчено. Можна поглянути на поверхню. Іхтіандр обережно підіймається до темної плями над головою, пливучи вздовж стрімкої скелі. Виявляється, на воду сів величезний альбатрос. Жовтогарячі ноги птаха зовсім близько від Іхтіандра. Він простягає руки вгору і хапає альбатроса за ноги. Наляканий птах розпростує дужі крила і злітає, витягаючи з води Іхтіандра. Але в повітрі тіло Іхтіандра одразу важчає, і альбатрос разом з ним важко падає на хвилю, накриваючи юнака м’якими, пухнастими грудьми. Іхтіандр не чекає, поки буревісник дзьобне червоним дзьобом по голові, пірнає і за кілька секунд випливає на поверхню в іншому місці. Альбатрос летить на схід і зникає за водяними горами розбурханого шторму.

Іхтіандр лежить на спині. Гроза вже минула. Грім гуркоче десь далеко на сході. Але злива як з відра. Іхтіандр мружить очі від задоволення. Нарешті розплющує очі, підводиться, залишаючись наполовину зануреним у воді, озирається. Він на гребені дуже високої хвилі. Навколо нього небо, океан, вітер, хмари, злива, хвилі — все змішалося у мокрий клубок, що крутиться, гуде, шумить, реве, гуркоче. Кучерявиться піна на гребенях і сердито зміїться на краях хвиль. Навально мчать угору водяні гори і падають, немов лавини, здіймаються вали, шумує злива, завиває скажений вітер.

Те, що лякає земну людину, тішить Іхтіандра. Звичайно, треба бути обачним, інакше на нього обвалиться водяна гора. Але Іхтіандр не гірше, ніж риба, умів змагатися з хвилями. Треба тільки знати їх: одна несе вгору-вниз, інша, так і дивись, перекине через голову. Він знав і те, що діється під водою, знав, як зникають хвилі, коли стихає вітер: знав, що спочатку влягаються малі хвилі, потім великі, але розмірений, мертвий зиб лишається ще довго. Він любив перекидатися в прибережній хвилі, але знав, що це небезпечно. Одного разу хвиля несподівано перекинула Іхтіандра, він сильно вдарився головою об дно і втратив свідомість. Звичайна людина втопилася б, але Іхтіандр відлежався у воді.

Дощ перестав. Його понесло слідом за грозою кудись на схід. Вітер змінився. З тропічної півночі повіяло теплом. Крізь хмари прозирнуло блакитне небо. Прохопилися сонячні промені і вдарили по хвилях. На південному сході на темному ще, похмурому небі з’являється подвійна радуга. Океану не впізнати. Тепер він не свинцево-темний, а синій з яскраво-зеленими плямами в тих місцях, де прохопилося сонячне проміння.

Сонце! В одну мить небо й океан, берег і далекі гори стали іншими. Яке чудове, легке, вологе повітря після грози і бурі! Іхтіандр то вбирає легенями це чисте, цілюще морське повітря, то починає енергійно дихати зябрами. Серед людей тільки один Іхтіандр знає, як легко дихається після того, коли буря, гроза, вітер, хвилі, дощ перемішають небо з океаном, повітря з водою і густо наситять воду киснем. Тоді оживають усі риби, усі морські тварини.

Після грози і бурі із заростей морських джунглів, з тісних скелястих щілин, з хащ дивовижних коралів і губок випливають дрібні рибки; за ними з’являються великі риби, що ховалися в глибині, і нарешті, коли хвилювання вже зовсім втихне, випливають ніжні, кволі медузи, прозорі, майже невагомі рачки, сифонофори, гребінники, венерині пояси.

Ось сонячний промінь упав на воду. Вода навколо відразу позеленіла, виблискують дрібні водяні бульбашки, шипить піна... Недалеко від Іхтіандра виграють його друзі — дельфіни, поглядаючи на нього веселими, хитрими, цікавими очима. Їхні блискучі темні спини вилискують серед хвиль. Хлюпочуться, пирхають, ганяються один за одним. Іхтіандр сміється, ловить дельфінів, плаває, поринає разом з ними. Йому здається, що і цей океан, і ці дельфіни, і це небо й сонце створені тільки для нього.

Іхтіандр підводить голову, мружачись дивиться па сонце. Воно хилиться до заходу. Незабаром вечір. Сьогодні йому не хочеться повертатися додому рано. Він буде ось так гойдатись, поки не стемніє синє небо і на ньому не з’являться зорі.

Проте швидко йому набридає безділля. Недалеко від нього гинуть дрібні морські тварини. Він може врятувати їх. Він підводиться і дивиться на далекий берег. Туди, до обмілини біля піщаної коси! Там найбільше потрібна його допомога. Там лютує морський прибій.

Цей шалений прибій після кожної бурі викидає на берег купи водоростей і морських тварин: медуз, крабів, риб, морських зірок, а часом і необережного дельфіна. Медузи гинуть дуже швидко, деякі риби дістаються до води, але багато їх гине на березі. Краби майже всі повертаються в океан. Іноді вони самі виходять з води на берег поживитися жертвами прибою. Іхтіандр любить рятувати викинутих на берег морських тварин.

Годинами бродив він після бурі по берегу і рятував, кого ще можна було врятувати. Він радів, коли бачив, що риба, яку він кинув у воду, пливла в море, весело змахнувши хвостом. Він радів щоразу, коли напівзаснулі риби, що плавали у воді боком або черевцем догори, зрештою оживали. Підбираючи на березі велику рибу, Іхтіандр ніс її до води; риба тріпотіла в його руках, а він сміявся і умовляв її не боятися і потерпіти ще трохи. Звичайно, цю саму рибу він з’їв би з задоволенням, коли б, зголоднівши, спіймав її в океані. Але то було неминуче зло. Тут же, на березі, він був заступником, другом, рятівником мешканців моря.

Звичайно Іхтіандр повертався до берега так само, як і відпливав, користуючись підводними морськими течіями. Але сьогодні йому не хотілося надовго поринати у воду,— надто вже гарні були океан і небо. Юнак пірнав, пропливав під водою і знову виринав на поверхню, як морські птахи, коли полюють на рибу.

Погасли останні промені сонця. На заході ще догоряє жовта смуга. Похмурі хвилі, немов темно-сірі тіні, набігають одна за одною.

Після прохолодного повітря у воді так тепло! Навколо темно, але не страшно. Ніхто не нападає в цей час. Денні хижаки вже поснули, нічні ще не вийшли на полювання.

 

Ось те, що йому потрібно: північна течія, яка проходить зовсім близько від поверхні океану. Не заспокоєний Ще мертвий зиб трохи розгойдує цю підводну річку вгору-вниз, але вона безупинно поволі тече з гарячої півночі на холодний південь. А набагато нижче плине зворотна, холодна течія — з півдня на північ. Іхтіандр часто користується цими течіями, коли йому треба довго плисти вздовж берега.

Сьогодні він далеко заплив на північ. Тепер ця тепла течія донесе його до тунелю. Тільки б не задрімати і не проплисти далі, як це одного разу трапилося з ним. Він то кладе руки за голову, то простягає їх в сторони, повільно розставляє і знову стискає ноги — робить гімнастичні вправи. Течія несе його на південь. Тепла вода і повільні рухи рук та ніг впливають на нього заспокійливо.

Іхтіандр дивиться вгору — перед ним склепіння, геть усе вкрите дрібними, як порох, зорями. Це ночесвітки засвітили свої ліхтарики і підіймаються на поверхню океану. Де-не-де у пітьмі видно блакитнуваті і рожевуваті світлі туманності — щільні скупчення надзвичайно дрібних світних тварин. Повільно пропливають кулі, що випромінюють м’яке зеленкувате світло. Зовсім недалеко від Іхтіандра світиться медуза — вона схожа на лампу, прикриту вигадливим абажуром з мереживом і довгими китицями. Китиці повільно погойдуються, ніби від легенького вітру, при кожному русі медузи. На обмілинах уже загорілися морські зірки. У великих глибинах швидко пересуваються вогні великих нічних хижаків. Вони женуться один за одним, кружляють, гаснуть і знову спалахують.

Знову обмілина. Химерні стовбури й гілки коралів осяяні зсередини блакитним, рожевим, зеленим, білим вогнем. Деякі корали світяться блідим, миготливим світлом, інші — немов розпечений до білого метал.

На землі вночі видно тільки маленькі, далекі зорі в небі, часом місяць. А тут тисячі зірок, тисячі місяців, тисячі маленьких різноколірних сонць, що сяють м’яким, ніжним світлом. Ніч в океані незрівнянно прекрасніша за ніч на землі.

І, щоб порівняти, Іхтіандр випливає на поверхню води.

Повітря потеплішало. Над головою темно-синій небосхил, усіяний зорями. Над обрієм — сріблястий диск місяця. Від місяця простяглася через увесь океан срібляста стежка.

З порту долинає низький, густий, довгий гудок. Це велетень “Горрокс” збирається в зворотний рейс. Одначе як пізно! Незабаром світанок, Іхтіандр не був дома майже цілу добу. Батько, напевне, лаятиме його.

Іхтіандр прямує до тунелю, просовує руку між ґратами, відчиняє залізні грати, пливе в тунелі серед цілковитої темряви. На цьому зворотному шляху плисти доводиться внизу, в холодній течії, що тече з моря до садових басейнів.

Легкий поштовх у плече будить його. Він у басейні. Швидко спливає нагору. Починає дихати легенями, вбираючи повітря, напоєне знайомими пахощами квітів.

За кілька хвилин він уже міцно спить у ліжку, як велів батько.

Дівчина і смаглявий

Одного разу він плив в океані після грози.

Виринувши на поверхню, Іхтіандр помітив на хвилях недалеко від себе якийсь предмет, схожий на шматок білого вітрила, зірваного бурею з рибальської шхуни. Підпливши ближче, він з подивом побачив, що це була людина — жінка, молода дівчина. Вона була прив’язана до дошки. Невже ця гарна дівчина мертва? Іхтіандр був так схвильований своєю знахідкою, що у нього вперше виникло вороже почуття до океану.

А може, дівчина тільки знепритомніла? Він поправив її безпомічно схилену голову, ухопився за дошку і поплив до берега.

Він плив швидко, напружуючи всі свої сили, тільки зрідка ненадовго зупиняючись, щоб поправити голову дівчини, що знову зсунулася з дошки. Він шепотів їй, як рибі, що попала в біду: (Потерпи трошки!” Він хотів, щоб дівчина розплющила очі, і боявся цього. Хотів бачити її живою, однак боявся, що вона злякається його. Чи не зняти окуляри й рукавиці? Але він згас час, та й плисти без рукавиць буде важче. І він знову швидко пливе, штовхаючи дошку з дівчиною до берега.

Ось і смуга прибою. Тут треба бути обачним. Хвилі самі несуть його до берега. Іхтіандр час від часу спускав ногу — обмацує дно. Нарешті він натрапив на мілину, виніс дівчину на берег, одв’язав від дошки, переніс її У затінок дюни, порослої чагарником, і почав приводити її до тями — робити штучне дихання.

Йому здавалося, що повіки її здригнулися, вії ворухнулись. Іхтіандр приклав вухо до серця дівчини і почув слабке биття. Вона жива... Йому захотілося кричати з радості.

Дівчина розплющує очі, дивиться на Іхтіандра, і на її обличчі з’являється вираз жаху. Потім вона заплющує очі. Іхтіандрові і прикро і радісно. Він усе-таки врятував дівчину. Тепер він повинен піти — не лякати її. Але чи можна залишити її саму, таку безпорадну? Поки він міркував, почулись чиїсь важкі швидкі кроки. Вагатись далі не можна. Іхтіандр кинувся головою в прибій, пірнув, поплив під водою до кам’яного пасма, виринув і, ховаючись між уламками скель, почав стежити за берегом.

З-за дюни вийшов смаглявий чоловік з вусами і еспаньйолкою, в крислатому капелюсі. Він неголосно сказав по-іспанськи: “Ось вона, слава Ісусу”,— майже підбіг до неї, потім несподівано круто повернув до океану і пірнув у його хвилі. Весь мокрий, він підбіг до дівчини, почав робити штучне дихання (навіщо воно тепер?), нахилився до обличчя дівчини... Поцілував її. Щось почав говорити швидко і гаряче. Іхтіандр схоплював тільки окремі слова: “Я попереджав вас... Було божевіллям... Добре, що додумався прив’язати вас до дошки...”

Дівчина розплющує очі, підводить голову... На обличчі страх, що змінюється подивом, гнівом, невдоволенням. Чоловік з еспаньйолкою і далі щось палко говорить, допомагає дівчині підвестись. Але вона ще слаба, і чоловік знову кладе її на пісок. Тільки через півгодини вони вирушили в дорогу. Вони пройшли недалеко від каміння, за яким сховався Іхтіандр. Дівчина хмурячись сказала, звертаючись до людини в сомбреро:

— Так це ви врятували мене? Дякую. Хай винагородить вас бог.

— Не бог, а тільки ви можете винагородити мене,— відповів смаглявий.

Дівчина ніби не чула цих слів. Вона помовчала, а потім сказала:

— Дивно. А мені здалося, приверзлося, немов біля мене було якесь чудовисько.

— Звичайно, це вам здалося,— відповів її супутник.— А може, це був диявол, який вважав вас за мертву і хотів захопити вашу душу. Прочитайте молитву і обіпріться на мене. Зі мною жоден диявол не зачепить вас.

І вони пройшли — чарівна дівчина і цей недобрий смаглявий чоловік, що запевнив дівчину, нібито він урятував її. Проте Іхтіандр не міг викрити його брехню. Хай чинять як хочуть,— Іхтіандр зробив своє діло.

Дівчина та її супутник зникли за дюнами, а Іхтіандр усе ще дивився їм услід. Потім повернув голову до океану. Який він великий і безлюдний!..

Прибій викинув на пісок синю рибу з сріблястим черевцем. Іхтіандр озирнувся, навколо — нікого. Він вибіг із своєї схованки, ухопив рибу і кинув у море. Риба попливла, але Іхтіандрові стало чомусь сумно. Він никав безлюдним берегом, підбирав риб та морські зірки і відносив їх до води. Робота поволі захопила його. До нього повертався його постійний хороший настрій. Так він працював до вечора, тільки іноді поринаючи у воду, коли береговий вітер обпалював і підсушував його зябра.

Слуга Іхтіандра

Сальватор вирішив їхати в гори без Крісто, який слугував Іхтіандрові. Це дуже потішило індіанця: коли не буде Сальватора, він зможе вільніше зустрічатися з Бальтазаром. Крісто встиг уже повідомити Бальтазара, що він знайшов “морського диявола”. Залишалося тільки обміркувати, як викрасти Іхтіандра.

Крісто жив тепер у білому будиночку, оповитому плющем, і часто бачився з Іхтіандром. Вони швидко подружили. Позбавлений людського оточення, Іхтіандр прив’язався до старого індіанця, який розповідав йому про життя на землі. Іхтіандр знав про життя моря більше, ніж знамениті вчені, і він відкривав Крісто таємниці підводного світу. Іхтіандр досить добре знав географію, йому були відомі океани, моря, найважливіші ріки; мав він деякі знання і в галузі астрономії, навігації, фізики, ботаніки, зоології. Але про людей він знав мало: дещо про раси, що населяють землю, про історію народів мав невиразне уявлення, а про політичні і економічні взаємини між людьми знав не більше, ніж п’ятирічна дитина.

Удень, коли наставала спека, Іхтіандр спускався до підземного гроту і кудись плив. У білий будиночок він повертався тоді, коли спадала спека, і залишався там до ранку. Але коли йшов дощ або піднімалася буря, він не виходив з будиночка цілий день. У сиру погоду він почував себе непогано, залишаючись на суші.

Будинок був невеличкий, усього на чотири кімнато. В одній кімнаті, суміжній з кухнею, жив Крісто. Поруч містилася їдальня, далі — велика бібліотека. Іхтіандр знав іспанську і англійську мови. Нарешті, остання найбільша кімната була спальнею Іхтіандра. Посеред спальні виблискував басейн. Біля стіни стояло ліжко. Інколи Іхтіандр спав у ліжку, але частіше у водяному ложі басейну. Проте Сальватор, від’їжджаючи, наказав Крісто стежити за тим, щоб Іхтіандр принаймні три ночі на тиждень спав у звичайному ліжку. Увечері Крісто приходив до Іхтіандра і бурчав, як стара нянька, коли юнак не згоджувався спати в ліжку.

— Але ж мені значно приємніше і зручніше спати у воді,— заперечував Іхтіандр.

— Лікар наказав, щоб ти спав у ліжку, треба слухатися батька.

Іхтіандр звав Сальватора батьком, хоча Крісто мав сумніви щодо їх родинних зв’язків. Шкіра на обличчі й руках Іхтіандра була досить світла, але, можливо, вона побілішала від довгочасного перебування під водою. Правильний овал обличчя Іхтіандра, рівний ніс, тонкі губи і великі променисті очі нагадували обличчя індіанця племені араукана, до якого належав і сам Крісто.

Крісто дуже кортіло побачити, який колір шкіри на тілі Іхтіандра, щільно вкритому лускоподібним убранням, виготовленим з якогось невідомого матеріалу.

— Ти не скидаєш на ніч своєї сорочки? — звернувся він до юнака.

— Навіщо? Моя луска не заважає мені, вона дуже зручна. Вона не затримує дихання зябер та шкіри і водночас надійно захищає: ні зуби акули, ні гострий ніж не переріжуть цього панцира,— відповідав Іхтіандр, умощуючись у ліжку.

— А навіщо ти надіваєш окуляри й рукавиці? — спитав Крісто, роздивляючись чудернацькі рукавиці, що лежали біля ліжка. Вони були зроблені із зеленкуватої гуми, пальці видовжені суглобистими обтягнутими гумою тростинками, вправленими в гуму, а між пальцями — прироблено перетинки. Для ніг ці пальці були видовжені ще більше.

— Рукавиці допомагають мені швидше плавати. А окуляри захищають очі, коли буря здіймає з дна пісок. Я надіваю їх не завжди. Але в окулярах я краще бачу під водою. Без окулярів під водою усе ніби в тумані.— І, усміхнувшись, Іхтіандр мовив: — Коли я був маленький, батько іноді дозволяв мені бавитися з дітьми, що живуть у сусідньому саду. Я дуже здивувався, побачивши, що вони плавають у басейні без рукавиць. “Хіба можна плавати без рукавиць?” — запитав я їх. А вони не могли зрозуміти, про які рукавиці я кажу, бо при них я не плавав.

— Ти й тепер випливаєш у затоку? — поцікавився Крісто.

— Звичайно. Тільки випливаю бічним підводним тунелем. Якісь злі люди трохи не піймали мене сіттю, і тепер я дуже обережний.

— Гм... отже, є й другий підводний тунель, що веде в затоку?

— Навіть кілька. Яка шкода, що ти не можеш плавати зі мною під водою! Я показав би тобі стільки див. Чому не всі люди можуть жити під водою? Ми покаталися б з тобою на моєму морському коні.

— На морському коні? Що це таке?

— Дельфін. Я приручив його. Бідолашний! Якось буря викинула його на берег, і він дуже розбив собі плавець. Я стягнув його у воду. Це була важка робота. Дельфіни на суші значно важчі, ніж у воді. Взагалі у вас тут усе важче. Навіть власне тіло. У воді легше жити. Ну от, стягнув я дельфіна, а плавати він не може — отже, не може й добувати собі їжу. Я годував його рибою довго — цілий місяць. За цей час він не тільки звик, але й полюбив мене. Ми з ним подружили. Інші дельфіни також знають мене. Як весело бавитися в морі з дельфінами! Хвилі, бризки, сонце, вітер, шум! Па дні теж гарно. Немовби пливеш у густому блакитному повітрі. Тихо. Не відчуваєш свого тіла. Лоно стає вільне, легке, покірне кожному твоєму руху... У мене багато друзів у морі. Я годую маленьких рибок, як ви пташок,— вони скрізь пливуть слідом за мною зграйками.

— А вороги?

— Є й вороги. Акули, спрути. Та я не боюся їх. У мене є ніж.

— А якщо вони підкрадуться непомітно?

Іхтіандра здивувало це питання.

— Та я ж здалеку чую їх!

— Чуєш під водою? — здивувався в свою чергу Крісто.— Навіть коли вони підпливають тихо?

— Ну, звичайно. Що ж тут незрозумілого? Чую і вухами, і всім тілом. Адже вони коливають воду — ці коливання йдуть попереду них. Відчувши ці коливання, я оглядаюсь.

— Навіть коли спиш?

— Звичайно.

— Але риби...

— Риби гинуть не від несподіваного нападу, а через те, що не можуть оборонятися від дужчого за них ворога. А я — я дужчий за всіх їх. І морські хижаки знають це. Вони не наважуються підпливати до мене.

“Зуріта має рацію: задля такого хлопця варто попрацювати,— подумав Крісто.— Але і спіймати його у воді нелегко. “Чую всім тілом!” Хіба що тільки в капкан потрапить. Треба буде попередити Зуріту”.

— А який гарний підводний світ! — не переставав захоплюватися Іхтіандр.— Ні, я ніколи не проміняю моря на вашу задушливу, курну землю.

— Чому ж нашу землю? Ти теж син землі,— сказав Крісто.— Хто була твоя мати?

— Я не знаю...— невпевнено сказав Іхтіандр.— Батько каже, що моя мати померла, коли я народився.

— Але вона була, звичайно, жінкою, людиною, а не рибою.

— Можливо,— згодився Іхтіандр.

Крісто засміявся.

— Скажи мені тепер, навіщо ти жартував, кривдив рибалок, різав їхні сіті і викидав рибу з човнів?

— Бо вони ловили риби більше, ніж могли з’їсти.

— Але ж вони ловили рибу на продаж.

Іхтіандр не зрозумів.

— Щоб інші люди теж могли їсти,— пояснив індіанець.

— Хіба людей так багато? — здивувався Іхтіандр.— Невже їм не вистачає земних птахів і тварин? Навіщо вони приходять в океан?

— Цього тобі відразу не поясниш,— позіхнувши, сказав Крісто.— Час уже спати. Гляди ж но, не залазь у свою ванну: батько гніватиметься,— І Крісто пішов.

Рано-вранці Крісто вже не застав Іхтіандра. Кам’яна підлога була мокра.

— Знов у ванні спав! — пробурмотів індіанець.— А потім, мабуть, поплив у море.

[1] А г а в а — рослина з соковитим м’ясистим листям. З її волокон роблять тканини, із соку готують «пульке» — улюблений напій місцевих жителів. (Прим. автора).

[2] Т р и т о н — за грецькою міфологією, бог морської хвилі. Сурмлячи в морську черепашку, він викликав або ж припиняв хвилювання моря. Його часто зображали верхи на дельфіні. (Прим. автора).

[3] Г а у ч о — напівдикі чабанські племена, що живуть у пампасах, метиси, в яких, проте, переважає індіанська кров. Чудові вершники.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up