Людина-амфібія (сторінка 4)

— Минулої ночі я бачив Гуттієре,— промовив Ольсен.— Ваша смерть дуже засмутила її. “Я винна у смерті Іхтіандра”,— ось що сказала вона.

— Але чому ж вона так швидко одружилася з іншим? Адже вона... адже я врятував їй життя. Так, так! Мені давно здавалося, що Гуттієре схожа на дівчину, яка тонула в океані. Я виніс її на берег і заховався за камінням. А потім прийшов цей смаглявий,— я його одразу впізнав,— і запевнив її, що це він урятував її.

— Гуттієре розповідала мені про це,— сказав Ольсен.— Вона так і не довідалась, хто ж урятував її — Зуріта чи дивна істота, що майнула перед нею, коли вона отямилася. Чому ви самі не сказали, що це ви врятували її?

— Самому про це незручно говорити. До того ж я не був упевнений в тому, що врятував саме Гуттієре, доки не побачив Зуріту. Але як вона могла погодитися? — питав Іхтіандр.

— Як це сталося,— поволі промовив Ольсен,— я й сам не розумію.

— Розкажіть, що ви знаєте,— попросив Іхтіандр.

— Я працюю на ґудзиковій фабриці приймальником черепашок. Там я і познайомився з Гуттієре. Вона приносила черепашки,— батько посилав її, коли сам був зайнятий. Познайомилися, подружили. Іноді зустрічалися в порту, гуляли на березі моря. Вона розповідала мені про своє горе: за неї сватався багатий іспанець.

— Цей самий? Зуріта?

— Так, Зуріта. Батько Гуттієре, індіанець Бальтазар, дуже хотів цього шлюбу і всіляко умовляв дочку віддати руку такому показному женихові.

— Чим же він показний? Старий, гидкий, смердючий,— не міг стриматися Іхтіандр.

— Для Бальтазара Зуріта — чудовий зять. Тим більше, що Бальтазар був винен Зуріті велику суму грошей. Зуріта міг розорити Бальтазара, коли б Гуттієре відмовилась одружитися з ним. Уявіть собі, як жилося дівчині. З одного боку настирливе залицяння жениха, а з другого — вічні дорікання, вичитування, погрози батька.

— Чому ж Гуттієре не вигнала Зуріту? Чому ви, такий великий і дужий, не побили цього Зуріту?

Ольсен посміхнувся і здивувався: Іхтіандр недурний, а ставить такі запитання. Де він ріс і виховувався?

— Зробити це не так просто, як вам здається,— відповів Ольсен.— На захист Зуріти і Бальтазара стали б закон, поліція, суд.— Іхтіандр усе-таки не розумів.— Одним словом, цього не можна було зробити.

— Ну, тоді чому вона не втекла?

— Втекти було легше. І вона наважилася втекти від батька, а я обіцяв допомогти їй. Я сам давно збирався виїхати з Буенос-Айреса в Північну Америку і запропонував Гуттієре їхати зі мною.

— Ви хотіли одружитися з нею? — запитав Іхтіандр.

— Одначе який ви,— знову посміхнувшись, промовив Ольсен.— Я ж сказав вам, що ми з нею були друзі. Що могло бути далі — не знаю...

— Чому ж ви не виїхали?

— Тому, що у нас не було грошей на переїзд.

— Невже переїзд на “Горроксі” коштує так дорого?

— На “Горроксі”! На “Горроксі” можуть їздити тільки мільйонери. Та що ви, Іхтіандре, з неба впали?

Іхтіандр зніяковів, почервонів і вирішив більше не ставити запитань, які показали б Ольсенові, що він не знає найпростіших речей.

— У нас не вистачило грошей на переїзд навіть на товарно-пасажирському пароплаві. А після переїзду теж були б витрати. Робота на вулиці не валяється.

Іхтіандр знову хотів запитати Ольсена, але стримався.

— І тоді Гуттієре вирішила продати своє перлове намисто.

— Коли б я знав,— вигукнув Іхтіандр, згадавши про свої підводні скарби.

— Про що?

— Ні, так... Розповідайте, Ольсене.

— Усе вже було підготовано до втечі.

— А я... Як же так? Пробачте... Виходить, вона мала намір покинути і мене?

— Усе це почалося, коли ви ще не були знайомі. А потім, наскільки я знаю, вона хотіла попередити вас. Можливо, й запропонувати вам їхати разом з нею. Нарешті, вона могла написати вам з дороги, коли б їй не вдалося поговорити з вами про втечу.

— Але чому з вами, а не зі мною? З вами радилася, з вами збиралася їхати!

— Я з нею знайомий понад рік, а вас...

— Кажіть, кажіть, не звертайте уваги на мої слова.

— Ну, так ось. Усе було підготовлено,— розповідав Ольсен.— Але тут ви кинулись у воду на очах Гуттієре, а Зуріта випадково зустрів Гуттієре разом з вами. Рано-вранці, перед тим як іти на завод, я зайшов до Гуттієре. Я не раз робив це й раніше. Бальтазар неначебто ставився до мене прихильно. Можливо, він побоювався моїх кулаків, а може, дивився на мене як на другого жениха на випадок, якби Зуріті надокучила впертість Гуттієре. Принаймні Бальтазар не заважав нам і тільки просив не навертатися разом на очі Зуріті. Звичайно, старий індіанець не підозрював про наші плани. Цього ранку я хотів сповістити Гуттієре, що купив квитки на пароплав і що вона повинна підготуватися на десяту годину вечора. Мене зустрів Бальтазар, він був схвильований. “Гуттієре немає вдома. І її... взагалі немає вдома,— сказав мені Бальтазар.— Півгодини тому до будинку під’їхав Зуріта в новенькому, блискучому автомобілі. От як! — вигукнув Бальтазар.— Автомобіль — рідкість на нашій вулиці, особливо якщо автомобіль під’їжджає просто до твого дому. Я і Гуттієре вибігли на вулицю. Зуріта вже стояв на землі біля розчинених дверцят автомобіля і запропонував Гуттієре довезти її до базару і назад. Він знав, що Гуттієре в цей час ходить на базар. Гуттієре подивилася на блискучу машину. Самі розумієте, яка то спокуса для молодої дівчини. Але Гуттієре хитра і недовірлива. Вона ввічливо відмовилася. Чи бачили ви таких упертих дівчат! — з гнівом вигукнув Бальтазар та й зареготав.— Однак Зуріта не розгубився. “Я бачу, ви соромитесь,— сказав він,— тоді дозвольте, я допоможу вам”. Схопив її, посадив в автомобіль, Гуттієре встигла тільки крикнути: “Батьку!” — їх і сліду нема.

Я думаю, вони більше не повернуться. Повіз її до себе Зуріта”,— закінчив свою розповідь Бальтазар, і було видно, що він дуже задоволений тим, що сталося.

“У вас на очах вкрали дочку, і ви так спокійно, навіть радісно розповідаєте про це!” — обурено сказав я Бальтазарові.

“А чого мені турбуватися? — здивувався Бальтазар.— Коли б це був хтось інший, тоді інша справа, а Зуріту я давно знаю. Вже коли він, скнара, на автомобіль грошей не пошкодував, то, значить, Гуттієре йому дуже подобається. Повіз — так ожениться. А їй — наука: не будь упертою. Багаті люди на дорозі не валяються. Плакати їй нема за чим. У Зуріти є гасієнда “Долорес” недалеко від міста Парани. Там живе його мати. Туди, напевне, і повіз він мою Гуттієре”.

— І ви не побили Бальтазара? — спитав Іхтіандр.

— Послухати вас, то я тільки те й повинен робити, що битися,— відповів Ольсен.— Правду кажучи, спочатку я хотів відлупцювати Бальтазара. Але потім подумав, що тільки зіпсую справу. Я гадав, що не все ще втрачено... Не розповідатиму вам про подробиці. Як я вже казав, мені пощастило побачитися з Гуттієре.

— В гасієнді “Долорес”?

— Атож.

— І ви не вбили цього негідника Зуріту і не визволили Гуттієре?

— Знову бити, та ще й вбивати. Хто б міг подумати, що ви такий кровожерливий?

— Я не кровожерливий,— з сльозами на очах вигукнув Іхтіандр.— Але ж це обурливо!

Ольсенові стало шкода Іхтіандра.

— Ви маєте рацію, Іхтіандре,— сказав Ольсен.— Зуріта і Бальтазар — негідні люди, вони заслуговують на гнів і презирство. Їх варто було б побити. Але життя складніше, ніж ви, мабуть, уявляєте собі. Гуттієре сама відмовилась тікати від Зуріти.

— Сама? — не повірив Іхтіандр.

— Так, сама.

— Чому?

— По-перше, вона певна, що ви покінчили з собою — втопилися через неї. Ваша смерть гнітить її. Вона, бідолашна, мабуть, дуже любила вас. “Тепер моє життя закінчене, Ольсене,— сказала вона мені.— Тепер мені нічого не треба. Я байдужа до всього. Я не стямилася, коли священик, якого запросив Зуріта, обвінчав нас. “Ніщо не робиться без волі божої,— так сказав священик, надіваючи мені на палець обручку.— А те, що з’єднав бог, людина хай не розлучає”. Я буду нещасна із Зурітою, але боюся накликати на себе гнів божий і тому не покину його”.

— Але ж усе це дурниці! Який бог? Батько каже, що бог — це казка для маленьких дітей! — гаряче вигукнув Іхтіандр.— Невже ви не могли переконати її?

— На жаль, Гуттієре вірить у цю казку. Місіонери встигли зробити з неї ревну католичку; я давно пробував, але не зміг порушити її віри. Вона навіть погрожувала розірвати нашу дружбу, якщо я говоритиму з нею про церкву та бога. Доводилось чекати. А в гасієнді у мене й часу не було довго переконувати її. Мені пощастило обмінятися з нею лише кількома словами. Ага, ось що вона ще сказала. Обвінчавшись з Гуттієре, Зуріта сміючись вигукнув: “Ну, одну справу зроблено. Пташку спіймали і посадили в клітку, тепер лишається рибку питати!” Він пояснив Гуттієре, а вона мені, про яку рибку йде мова. Зуріта їде до Буенос-Айреса, щоб спіймати морського диявола, і тоді Гуттієре буде мільйонершею. Це часом не ви? Ви можете бути під водою без будь-якої шкоди для себе, лякаєте ловців перлин...

Обережність стримувала Іхтіандра відкрити Ольсенові свою таємницю. Пояснити її він однаково не зміг би. І, не відповідаючи на запитання, він сам запитав:

— А навіщо Зуріті морський диявол?

— Педро хоче примусити диявола ловити перли. Отже, якщо ви морський диявол — стережіться!

— Дякую за попередження,— відповів юнак.

Іхтіандр навіть гадки не мав, що про його витівки знали всі на березі і що про нього багато писали в газетах та журналах.

— Я не можу,— раптом заговорив Іхтіандр,— я мушу побачити її. Побачитись з нею хоч би востаннє. Місто Парана? Так, знаю. Шлях туди лежить уверх по річці Парані. Але як дійти від міста Парани до гасієнди “Долорес”?

Ольсен пояснив.

Іхтіандр міцно потиснув Ольсенові руку.

— Пробачте мені. Я вважав вас ворогом, але несподівано знайшов друга. Прощавайте! Я йду шукати Гуттієре.

— Зараз? — запитав усміхаючись Ольсен.

— Так, цієї ж миті,— відповів Іхтіандр, стрибаючи у воду, і поплив до берега. Ольсен тільки похитав головою.

Частина друга

У дорозі

Іхтіандр швидко зібрався в дорогу. Він дістав сховані на березі костюм і черевики, прив’язав їх на спині ремінцем, на якому висів ніж, надів окуляри та рукавиці і вирушив у путь.

У затоці Ріо-де-Ла-Плата стояло багато океанських пароплавів і кораблів, шхун і баркасів. Між ними сновигали невеличкі парові каботажні катери. З-під води їхні днища скидалися на водяних жуків, що рухалися на поверхні в усі боки. Якірні ланцюги й троси здіймалися з дна, немов тонкі стовбури підводного лісу. Дно затоки було вкрите різними покидьками, залізними уламками, купами розсипаного кам’яного вугілля і викинутого шлаку, обривками старих шлангів, клоччям вітрил, бідонами, цеглою, битими пляшками, банками з-під консервів, а ближче до берега — трупами собак та котів.

Тонкий шар нафти вкривав поверхню. Сонце ще не зайшло, але тут стояли зеленаво-сірі сутінки. Річка Парана несла в затоку пісок і мул, що скаламучували воду затоки.

Іхтіандр міг би заблукати серед цього лабіринту суден, але йому за компас правила легка течія річки, що вливалася в затоку. “Дивно, які неохайні люди”,— думав юнак, з огидою роздивляючись дно, що нагадувало смітник. Він плив серединою затоки, нижче кільової частини кораблів. У забрудненій воді затоки йому важко було дихати, як людині в задушливій кімнаті.

У кількох місцях на дні йому траплялися трупи людей, кістяки тварин. В одного трупа був розкраяний череп, а на шиї виднілася мотузка з прив’язаною каменюкою. Тут був похований чийсь злочин. Іхтіандр поспішив швидше виплисти з цього страшного місця.

Але чим вище піднімався він затокою, тим дужче відчував зустрічну течію. Плисти було трудно. В океані теж були течії, але там вони допомагали йому: юнак добре знав їх. Він користувався ними, як моряк попутним вітром. Тут була лише одна — зустрічна течія. Іхтіандр був досвідченим плавцем, але його дратувало, що він так поволі посувається вперед.

Раптом щось пролетіло зовсім близько, трохи не зачепивши його. Це кинули якір з якогось судна. “Одначе тут плавати небезпечно”,— подумав Іхтіандр і озирнувся. Він побачив, що його наздоганяє великий пароплав.

Іхтіандр поринув ще нижче, і коли дно корабля проходило над ним, ухопився за кіль. Поліпи обліпили залізо шорсткою масою, за яку можна було триматися. Щоправда, лежати під водою в такому положенні не дуже зручно, але зате тепер він був у захистку і швидко плив разом з пароплавом.

Дельта скінчилася, і пароплав поплив рікою Параною. Річкова вода несла в собі дуже багато мулу. У цій прісній воді Іхтіандр дихав важко. Руки його заніміли, однак він не хотів покидати пароплав. “Дуже шкода, що я не міг вирушити в що мандрівку з Лідінгом”,— згадав він про дельфіна. Але дельфіна могли забити у річці. Лідінг не міг весь час плисти під водою, а Іхтіандр побоювався виринати на поверхню річки, де був надто великий рух.

Руки Іхтіандра втомлювалися все більше. До того ж його мучив страшенний голод, бо Іхтіандр цілий день нічого не їв. Довелось зупинитися. Випустивши кіль пароплава, Іхтіандр поринув на дно.

Сутінки густішали. Іхтіандр оглянув мулке дно. Проте він не знайшов ні розплатаних камбал, ні устричних черепашок. Біля нього шастали прісноводні риби, проте він не знав їхніх звичок, і йому здавалося, що вони хитріші за морських. Піймати їх було важко. Тільки коли настала ніч і риби поснули, Іхтіандрові пощастило спіймати велику щуку. М’ясо її було тверде і відгонило мулом, та зголоднілий юнак пожадливо їв його, ковтаючи цілі шматки з кістками.

Тепер треба спочити. У цій річці принаймні можна було спокійно спати, не побоюючись ні акул, ні спрутів. Але слід було подбати про те, щоб течія не знесла його сонного вниз. Іхтіандр знайшов на дні кілька каменів, присунув їх один до одного і вмостився на нічліг, ухопившись за один камінь рукою.

Проте спав він недовго. Незабаром відчув, що наближається якийсь пароплав. Іхтіандр розплющив очі і побачив сигнальні ліхтарі. Пароплав ішов знизу. Юнак похапцем підвівся і приготувавсь ухопитися за пароплав. Але це був моторний човен із зовсім рівним дном. Даремно намагаючись ухопитися за дно, Іхтіандр мало не попав під гвинт.

Кілька пароплавів пропливли вниз за течією, поки нарешті Іхтіандрові пощастило причепитися до пасажирського пароплава, що йшов річкою вгору.

Так Іхтіандр дістався до міста Парани. Перша частина його мандрівки скінчилась. Та лишалася ще найтяжча — наземна.

Рано-вранці Іхтіандр відплив від гомінливої гавані міста у безлюдну місцевість, обережно озирнувся і виліз на берег. Він зняв окуляри й рукавиці, закопав їх у прибережному піску, висушив на сонці свій костюм і одягнувся. Пожмаканий костюм надавав йому вигляду волоцюги. Та він мало про це думав.

Іхтіандр попрямував уздовж правого берега, як радив йому Ольсен, розпитуючи зустрічних рибалок, чи не знають вони, де тут гасієнда “Долорес” Педро Зуріти.

Рибалки підозріливо оглядали його і заперечливо хитали головами.

Одна по одній минали години, спека ставала дедалі нестерпнішою, а розшуки все були марні. На землі Іхтіандр зовсім не вмів орієнтуватися в незнайомих місцях. Спека стомлювала його, у нього наморочилося в голові, і думки його плуталися.

Щоб трохи освіжитись, Іхтіандр кілька разів роздягався і поринав у воду.

Нарешті, близько четвертої години дня йому пощастило зустріти старого селянина, з вигляду наймита. Вислухавши Іхтіандра, старий кивнув головою і сказав:

— Іди ось так, увесь час цією дорогою, полем. Дійдеш до великого ставка, перейдеш міст, зійдеш на невеличкий пагорок, там тобі й буде вусата донна Долорес.

— Чому вусата? “Долорес” — це ж гасієнда.

— Так, гасієнда. Але стару господиню гасієнди звуть також Долорес. Долорес — мати Педро Зуріти. Гладка вусата баба. Тільки коли ти думаєш найматися до неї на роботу, то краще не йди. Живцем з’їсть. Справжня відьма. Кажуть, Зуріта молоду дружину привіз. Не буде їй життя через свекруху,— розповідав балакучий селянин.

“Це про Гуттієре”,— подумав Іхтіандр.

— А далеко це?

— Надвечір будеш там,— відповів старий, глянувши на сонце.

Подякувавши старому, Іхтіандр швидко пішов дорогою повз лани пшениці й кукурудзи. Швидка хода почала втомлювати його. Дорога тягнулась безкраєю білою стьожкою. Після пшеничних ланів потяглися вигони з високою густою травою, на вигонах паслися отари овець.

Іхтіандр знемагав, різкий біль у боках ставав дедалі сильніший. Його мучила спрага. Навколо — ні краплини води. “Хоч би ставок швидше!” — думав Іхтіандр. Щоки і очі його позападали, він важко дихав. Хотілося їсти. Але чим тут пообідаєш? Далеко на лузі паслась отара баранів, її охороняли пастух і собаки. З-за муру звисали гілки персикових і апельсинових дерев, а на них — достиглі плоди. Тут не те, що в океані. Тут усе чуже, усе поділене, розмежоване, усе охороняється. Лише вільні птахи нічиї, літають уздовж дороги, кричать. Але їх не спіймаєш. Та й чи можна ловити цих птахів? Може, вони теж комусь належать. Серед цих водоймищ, садів і отар легко померти з голоду й спраги.

Назустріч Іхтіандрові, заклавши за спину руки, ішов товстий чоловік у білому кітелі з блискучими ґудзиками, у білому кашкеті і з кобурою на поясі.

— Скажіть, чи далеко до гасієнди “Долорес”? — спитав Іхтіандр.

Товстий чоловік підозріливо оглянув Іхтіандра.

— А тобі що там треба? Звідки йдеш?

— Із Буенос-Айреса...

Людина в кітелі насторожилася.

— Мені треба там декого побачити,— додав Іхтіандр.

— Простягни руки,— звелів товстий чоловік.

Цей наказ здивував Іхтіандра, але, не підозрюючи нічого лихого, він простягнув руки. Товстун витяг з кишені “браслети” (наручні кайдани) і швидко замкнув їх на Іхтіандрових руках.

— От і попався,— пробурмотів чоловік з блискучими ґудзиками і, штовхнувши Іхтіандра в бік, крикнув: — Іди. Я проведу тебе до “Долорес”.

— Але навіщо ви скували мені руки? — нічого не розуміючи, спитав Іхтіандр, піднявши руки і розглядаючи “браслети”.

— Нічого патякати! — суворо крикнув товстун.— Ну, йди!

Схиливши голову, Іхтіандр поплентав дорогою. Добре, що його хоч не примусили йти назад. Він не міг зрозуміти, що з ним сталося. Юнак не знав, що минулої ночі на сусідній фермі вчинено вбивство й грабіж, і тепер поліція шукає злочинців. Не здогадувався Іхтіандр і про те, що в своєму пожмаканому костюмі він мав досить підозрілий вигляд. Його заплутана відповідь про мету подорожування остаточно вирішила його долю.

Поліцейський арештував Іхтіандра і тепер вів його до найближчого селища, щоб відпровадити до Парани, в тюрму.

Іхтіандр зрозумів тільки, що його позбавили волі і що в його подорожуванні трапилася прикра затримка. Він поклав будь-що повернути собі волю при першій же нагоді.

Товстий поліцейський, задоволений удачею, запалив довгу сигару. Він ішов позаду Іхтіандра, пускаючи на нього клуби диму. Іхтіандр задихався.

— Чи не можна не пускати на мене диму — мені важко дихати! — обернувшись, сказав він до свого конвоїра.

— Що-о? Просять не курити? Ха-ха-ха! — Поліцейський так зареготався, що все обличчя його взялося зморшками.— Чи ти ба, які ніжності! — І, випустивши юнакові в обличчя хмару диму, крикнув: — Іди!

Юнак скорився.

Нарешті Іхтіандр побачив ставок з перекинутим через нього вузьким містком і мимоволі прискорив ходу.

— Не поспішай до своєї Долорес! — гукнув товстун. Вони зійшли на місток. Посеред мосту Іхтіандр раптом перехилився через поручні і стрибнув у воду.

Поліцейський не сподівався цього від людини із скутими руками.

Проте й Іхтіандр не сподівався від товстуна того, що зробив він тієї ж таки миті. Поліцейський стрибнув у воду слідом за Іхтіандром — він боявся, що злочинець може втопитися. Поліцейський хотів приставити його живим: арештований, що втопився з наручниками, може завдати багато клопоту. Поліцейський так швидко плигнув за Іхтіандром, що встиг схопити його за волосся і не випускав. Тоді Іхтіандр, рискуючи позбутися волосся, потяг поліцейського на дно. Незабаром Іхтіандр відчув, що поліцейський розняв свою руку і випустив волосся. Юнак відплив на кілька метрів убік і трохи виринув з води, щоб побачити, чи виплив уже поліцейський. Той уже борсався на поверхні і, побачивши Іхтіандрову голову, закричав:

— Втопишся, падлюко! Пливи до мене!

“А це непогана думка!” — майнуло в голові Іхтіандра, і він раптово зарепетував:

— Рятуйте! Потопаю!..— і пірнув на дію.

З-під води він стежив за поліцейським, як той пірнав, шукаючи його. Нарешті, втративши, певно, надію, поліцейський виліз на берег.

“Зараз піде”,— подумав Іхтіандр.

Та поліцейський не йшов. Він вирішив залишитись біля трупа, поки не прибудуть слідчі органи. Те, що утоплений лежить на дні ставка, не міняло справи.

У цей час через міст проїжджав селянин верхи на мулі, нав’юченому мішками. Поліцейський наказав селянинові скинути мішки і їхати із запискою в найближчий поліцейський участок. Справи обертались для Іхтіандра погано. До того ж у ставку водилися п’явки. Вони впиналися в Іхтіандра, і він не встигав відривати їх од тіла. Та й робити це треба було обережно, щоб не схвилювати стоячої води і цим не привернути уваги поліцейського.

За півгодини повернувся селянин на мулі, показав рукою на дорогу, уклав свої мішки на спину мула і притьмом поїхав. Хвилин через п’ять до берега підійшли трос поліцейських. Двоє з них несли на голові легкий човен, третій — багор і весло.

Човен спустили на воду, почали шукати утопленого. Іхтіандрові були не страшні ці розшуки. Для нього це була майже гра — він тільки переходив з місця на місце. Все дно ставка біля мосту старанно обшукали багром, але трупа не знайшли.

Поліцейський, що арештував Іхтіандра, здивовано розводив руками. Іхтіандра це навіть тішило. Проте незабаром йому стало скрутно. Поліцейські підняли багром з дна ставка хмари мулу. Вода закаламутилась. Тепер Іхтіандр не міг нічого розгледіти на відстані простягнутої руки, а це вже було небезпечно. Та головне — йому важко було дихати зябрами в цій воді, бідній на кисень. А тут іще оці хмари мулу.

Іхтіандр задихався, у зябрах дедалі дужче пекло. Біль ставав нестерпним. Іхтіандр мимоволі застогнав, кілька бульбашок вилетіло з його рота. Що робити? Вийти з ставка — іншого виходу нема. Треба вийти, хоч би чим це загрожувало. Його, звичайно, відразу ж схоплять,— можливо, поб’ють, запроторять у тюрму. Але байдуже. Іхтіандр, хитаючись, побрів до мілководдя і висунув голову з води.

— А-а-а-а! — не своїм голосом закричав поліцейський, кидаючись через борт човна у воду, щоб швидше доплисти до берега.

— Ісус Марія! О-о!..— вигукнув другий, падаючи на дно човна.

Два поліцейські, що лишилися на березі, шепотіли молитви. Бліді, вони тремтіли від страху, намагаючись заховатись один за одного.

Іхтіандр не чекав цього і не відразу зрозумів, чому вони так перелякались. Потім він згадав, що іспанці дуже релігійні і марновірні. Певно, поліцейським здалося, що вони бачать перед собою вихідця з того світу. Іхтіандр вирішив налякати їх ще дужче: він вишкірив зуби, закотив очі, завив страшним голосом, повільно простуючи до берега; він піднявся на дорогу навмисно повільно і розміреною ходою пішов геть.

Жоден поліцейський не поворухнувся, не затримав Іхтіандра. Забобонний жах, страх перед привидом перешкодили їм виконати службовий обов’язок.

Це “Морський диявол”!

Мати Педро Зуріти, Долорес, була опасистою, пухкою старою бабою із закарлюченим носом і випнутим підборіддям. Густі вуса надавали її обличчю чудного і непривабливого вигляду. За цю незвичайну для жінки прикрасу її прозивали в окрузі Вусатою Долорес.

Коли син з’явився до неї з молодою дружиною, стара безцеремонно оглянула Гуттієре. Долорес насамперед шукала в людях вади. Врода Гуттієре вразила стару, але вона цього взнаки не подала. Такою вже була Вусата Долорес: поміркувавши собі на кухні, вона вирішила, що врода Гуттієре — вада.

Залишившись удвох із сином, стара невдоволено похитала головою і сказала:

— Гарна! Навіть занадто гарна! — І, зітхнувши, додала: — Матимеш клопіт з такою красунею... Авжеж. Краще б ти одружився з іспанкою.— Поміркувавши ще, вона провадила далі: — І горда. А руки м’які, ніжні — білоручка буде.

— Уговтаємо,— відповів Педро і поринув у господарські рахунки.

Долорес позіхнула і, щоб не заважати синові, вийшла у садок подихати вечірньою прохолодою. Вона любила помріяти при місяці.

Мімози напоювали садок приємним ароматом. Білі лілеї блищали у місячному сяйві. Ледь помітно ворушилось листя лаврів і фікусів.

Долорес умостилася на лаві серед мирт і почала мріяти, ось вона купить сусідську землю, розведе тонкорунних овець, збудує нові кошари.

— О, щоб вас! — сердито крикнула стара, ляскаючи себе по щоці.— Ці москіти й посидіти спокійно не дадуть людині.

Непомітно хмари заволокли небо, і весь садок поринув у сутінки. На обрії яскравіше вималювалась ясно-блакитна смуга — відблиск вогнів міста Парани.

І раптом над низьким муром вона побачила людську голову. Хтось підняв руки, окуті кайданами, і обережно перескочив через мур.

Стара перелякалася. “У сад заліз каторжник”,— подумала вона. Хотіла крикнути і не могла, спробувала підвестись і побігти додому, але ноги не слухалися її. Сидячи на лаві, вона стежила за незнайомцем.

А чоловік у кайданах, обережно пробираючись між кущами, підступав до будинку, зазираючи у вікна.

І раптом — чи то їй почулося — каторжник тихо покликав:

— Гуттієре!

“Так ось вона, красуня наша! Ось із ким водиться! Чого доброго, ця красуня вб’є мене з сином, пограбує гасієнду і втече з каторжником”,— подумала Долорес.

Стару раптом охопило почуття глибокої ненависті до невістки і гіркої зловтіхи. Це додало їй сили. Вона зірвалася з лави і побігла до будинку.

— Швидше! — зашепотіла Долорес синові.— До садка вдерся каторжник. Він кликав Гуттієре.

Педро так притьмом вискочив надвір, наче будинок охопило полум’я, схопив заступ, що лежав на стежці, і побіг поза будинком.

Біля стіни стояв невідомий у брудному, пожмаканому костюмі, із скутими руками і дивився у вікно.

— Прокляття! — пробурмотів Зуріта і вдарив заступом юнака по голові.

Навіть не зойкнувши, юнак повалився на землю.

— Готовий!..— тихо промовив Зуріта.

— Готовий,— підтвердила Долорес, яка прибігла слідом за ним. Вона вимовила це таким тоном, немовби її син роздушив отруйного скорпіона.

Зуріта запитливо глянув на матір.

— Куди його?

— У ставок,— засичала стара.— Ставок глибокий.

— Спливе.

— Прив’яжемо каменюку. Я зараз...

Долорес побігла додому і квапливо почала шукати мішок, у який можна було б покласти труп забитого. Але ще вранці всі мішки з пшеницею одвезли до млина. Тоді вона дістала пошивку і довгий мотузок.

— Мішків немає,— сказала синові.— Ось, наклади в пошивку каміння і прив’яжи мотузком до кайданів...

Зуріта кивнув головою, узяв труп на плечі і потаскав його в кінець саду, до невеличкого ставка.

— Не забруднися,— шепотіла Долорес, шкутильгаючи за сином з пошивкою і мотузком.

— Змиєш,— відповів Педро, звішуючи, проте, голову юнака нижче, щоб кров збігала на землю.

Коло ставка Зуріта похапцем наклав у пошивку каміння, міцно прив’язав її до юнакових рук і кинув тіло у ставок.

— Тепер треба переодягтися.— Педро глянув на небо.— Збирається на дощ. Він змиє до ранку сліди крові на землі.

— У ставку... вода не порожевіє від крові? — спитала Вусата Долорес.

— Не порожевіє. Ставок протічний... У-у, прокляття! — прохрипів Зуріта, прямуючи до будинку, і погрозив кулаком одному вікну.

— От тобі й врода! — сичала стара, йдучи за сином.

Гуттієре відвели кімнату в мезоніні. Цієї ночі вона не могла заснути. Було душно, дошкуляли москіти. Невеселі думки снували в голові Гуттієре.

Вона не могла забути Іхтіандра, його смерті. Чоловіка вона не любила, свекруха викликала у неї почуття огиди. І з оцією вусатою бабою Гуттієре повинна була жити...

У цю ніч Гуттієре почувся Іхтіандрів голос. Він кликав її на ім’я. Якийсь шум, чиїсь приглушені голоси долинали із садка. Гуттієре подумала, що їй так і не пощастить заснути цієї ночі. Вона вийшла у сад.

Сонце ще не зійшло. Садок оповивали сріблясто-рожеві сутінки вранішньої зорі. Хмари розвіяло. На траві і на деревах виблискувала рясна роса. У легкому вбранні, босоніж ступала Гуттієре по траві. Раптом вона зупинилася і почала уважно приглядатися до чогось на землі. На стежці, напроти її вікна, на піску була кров. Тут же валявся закривавлений заступ.

Уночі тут учинено якийсь злочин. Бо звідки взялися б оці сліди крові?

Гуттієре мимоволі пішла по слідах, і вони привели її до ставка.

“Чи не в цьому ставку заховано останні сліди злочину?” — подумала вона, з острахом вдивляючись у зеленкувату поверхню.

Із зеленкуватої води ставка на неї дивилося обличчя Іхтіандра. Шкіра на його скроні була розкраяна. На обличчі відбивалося страждання і водночас радість.

Гуттієре дивилася, не зводячи очей, на обличчя Іхтіандра, що втопився в океані. Невже вона збожеволіла?

Гуттієре хотіла тікати, але не могла зрушити з місця, не могла одвести від нього очей.

А обличчя Іхтіандра поволі виринало з води. Ось воно вже з’явилося над поверхнею, схвилювавши тихі води. Іхтіандр простягнув до Гуттієре скуті руки і промовив з блідою усмішкою, вперше звертаючись до неї на “ти”:

— Гуттієре! Люба моя! Нарешті, Гуттієре, я...— але він не скінчив.

Гуттієре схопилася за голову і закричала з переляку:

— Згинь! Пропади, нещасна примаро! Я ж знаю, що ти мертвий. Навіщо ти являєшся мені?..

— Ні, ні, Гуттієре, я не мертвий,— поспішно відповіла примара.— Я не втопився. Пробач мені... я затаїв від тебе... Я не знаю, навіщо зробив це... Не йди, вислухай мене! Я живий,— ось доторкнись до моїх рук...

І він простягнув до неї скуті руки. Гуттієре все дивилася на нього.

— Не бійся, адже я живий... Я можу жити під водою. Я не такий, як усі люди. Я один можу жити під водою. Я не втопився тоді, кинувшись у море. Я стрибнув у воду тому, що мені важко було дихати на повітрі.

Іхтіандр похитнувся і говорив далі так само квапливо й безладно.

— Я шукав тебе, Гуттієре. Цієї ночі твій чоловік ударив мене по голові, коли я підійшов до твого вікна, і вкинув мене у ставок. У воді я опритомнів. Мені пощастило скинути мішок з камінням, але ось цього,— Іхтіандр показав на наручники,— я не зміг скинути...

Гуттієре починала вірити, що перед нею не примара, а жива людина.

— Але чому у вас скуті руки? — спитала вона.

— Я потім розповім тобі про це... Тікаймо зі мною, Гуттієре. Ми сховаємося у мого батька, там нас ніхто не знайде... І ми будемо жити з тобою... Ну, візьми-бо мої руки, Гуттієре... Ольсен сказав, що мене звуть “морським дияволом”, але ж я людина! Чого ж ти боїшся мене?

Іхтіандр вийшов із ставка весь у мулі. Знесилений, опустився він на траву.

Гуттієре схилилася над ним і нарешті взяла його за руку.

— Бідний мій хлопчику,— промовила вона.

— Яка приємна зустріч! — раптом почувся глузливий голос.

Вони озирнулися і побачили Зуріту, що стояв недалечко в кущах.

Так само як і Гуттієре, Зуріта не спав цієї ночі. Він вибіг у сад на крик Гуттієре і чув усю розмову. Коли Педро довідався, що перед ним “морський диявол”, на якого він так довго й даремно полював, одразу ж вирішив відвезти Іхтіандра на “Медузу”. Але обміркувавши, все, надумав діяти інакше.

— Вам не пощастить, Іхтіандре, повезти Гуттієре до лікаря Сальватора, тому що Гуттієре — моя дружина. Та навряд чи й самі ви повернетесь до свого батька. На вас чекає поліція.

— Але ж я ні в чому не винен! — вигукнув юнак.

— Без провини поліція не нагороджує людей такими браслетами. І коли вже ви потрапили до моїх рук, мій обов’язок — передати вас поліції.

— Невже ви це зробите? — з обуренням запитала чоловіка Гуттієре.

— Я зобов’язаний це зробити,— відповів Педро, знизуючи плечима.

— Добре б він зробив, якби пустив на всі чотири вітри каторжника! — раптом вступила в розмову Долорес, виходячи з кущів.— За що? Чи не за те, що цей кайданник заглядає до чужих вікон і збирається викрадати чужих жінок?

Гуттієре підійшла до чоловіка, взяла його за руки і ласкаво сказала:

— Пустіть його. Благаю вас... Я нічим не завинила перед вами...

Долорес, злякавшись, що її син поступиться дружині, замахала руками і закричала:

— Не слухай її, Педро!

— Перед проханням жінки я безвладний,— люб’язно сказав Зуріта.— Я згоден!

— Не встиг одружитись, як опинився під жінчиним черевиком! — сичала стара.

— Стривай-но, мамо. Ми розпиляємо ваші кайдани, юначе, переодягнемо вас у пристойніше вбрання і припровадимо на “Медузу”. В Ріо-де-Ла-Плата ви зможете стрибнути з борту і плисти куди вам заманеться. Але я відпускаю вас з одною умовою: ви повинні забути про Гуттієре. А тебе, Гуттієре, я візьму з собою. Так буде безпечніше.

— Ви кращий, ніж я про вас думала,— щиро сказала Гуттієре.

Зуріта самовдоволено покрутив вуса і вклонився дружині.

Долорес добре знала свого сина,— вона одразу догадалась, що він замишляє якусь хитрість. Проте, щоб підтримати його гру, вона для годиться роздратовано пробурчала:

— Зачарувала! Сиди тепер під п’ятою!

Повний хід!

— Завтра приїздить Сальватор. Пропасниця затримала мене, а нам з тобою треба багато дечого обміркувати,— сказав Крісто, звертаючись до Бальтазара. Вони сиділи у Бальтазаровій крамниці.— Слухай, брате, слухай уважно і не перебивай мене, щоб я не забув, про що треба говорити.

Крісто помовчав, збираючись з думками, і провадив далі:

— Ми багато попрацювали з тобою на Зуріту. Він багатший за нас з тобою, але він хоче бути багатшим за самого себе. Він хоче заволодіти морським дияволом...

Бальтазар поворухнувся.

— Мовчи, брате, мовчи, бо я забуду, що хотів сказати. Зуріта хоче, щоб морський диявол був його рабом. А чи знаєш ти, що таке морський диявол? Це скарб! Це невичерпне багатство! Морський диявол може збирати па дні морськім перлини — багато прекрасних перлин. Та й не тільки перлини може добувати морський диявол з морського дна. На дні моря багато затонулих кораблів з незліченними скарбами. Він може добути їх для нас. Я кажу для нас, а не для Зуріти. Чи знаєш ти, брате, що Іхтіандр кохає Гуттієре?

Бальтазар хотів щось сказати, але Крісто не дав йому говорити.

— Мовчи і слухай. Я не можу розповідати, коли мене перебивають. Так, Іхтіандр кохає Гуттієре. Від мене нічого не приховаєш. Довідавшись про це, я сказав: “Добре. Нехай Іхтіандр ще дужче покохає Гуттієре. Він буде кращим чоловіком і зятем, ніж цей Зуріта”. І Гуттієре кохає Іхтіандра. Я стежив за ними, не заважаючи Іхтіандрові. Нехай зустрічаються.

Бальтазар зітхнув, але не перебивав оповідача.

— І це ще не все, брате. Слухай далі. Я хочу нагадати тобі про те, що було багато років тому. Я супроводив твою дружину — тому вже буде років з двадцять — коли вона поверталась від рідних. Пам’ятаєш, вона їздила в гори ховати свою матір? У дорозі твоя дружина вмерла від пологів. Померла й дитина. Тоді я не розповів тобі всього, я не хотів засмучувати тебе. Тепер скажу. Дружина твоя померла в дорозі, але дитина була ще жива, хоч і дуже квола. Сталося це в індіанському селі. Одна бабуся сказала мені, що недалеко від них живе великий чудотворець, бог Сальватор...

Бальтазар насторожився.

— І вона порадила мені віднести дитину до Сальватора, щоб він урятував її від смерті. Я послухався доброї поради і одніс дитину Сальваторові. “Врятуйте його”,— сказав я. Сальватор узяв хлопчика, похитав головою і сказав: “Важко його врятувати”. І поніс. Я чекав до вечора. Увечері вийшов негр і сказав: “Дитина померла”. Тоді я пішов.

Так ось,— оповідав далі Крісто.— Сальватор переказав через свого негра, що дитина померла. У народженої дитини — твого сина — я примітив родимку. Я добре пам’ятаю, якої форми вона була.— Крісто помовчав і провадив далі: — Нещодавно хтось поранив Іхтіандра вшию. Перев’язуючи його, я відкотив комір його луски і побачив родимку точно такої форми, як у твого сина.

Бальтазар подивився на Крісто широко розплющеними очима і схвильовано запитав:

— Ти думаєш, що Іхтіандр — мій син?

— Мовчи, брате, мовчи і слухай. Так, я це думаю. Я думаю, що Сальватор сказав неправду. Твій син не вмер, і Сальватор зробив з нього морського диявола.

— О-о! — в нестямі закричав Бальтазар.— Як він смів! Я вб’ю Сальватора своїми власними руками!

— Мовчи! Сальватор дужчий за тебе. І потім, можливо, я помилився. Двадцять років минуло. Родимка на шиї може бути і в іншої людини. Іхтіандр — твій син, а може,— і не син. Тут треба бути обережним. Ти підеш до Сальватора і скажеш, що Іхтіандр — твій син. Я буду тобі за свідка. І ти зажадаєш, щоб він віддав тобі сина. А коли не віддасть, ти скажеш, що поскаржишся на нього в суд за те, що він калічить дітей. Цього він злякається. Якщо це не допоможе, ти підеш у суд. Коли ж у суді нам не пощастить довести, що Іхтіандр твій син, то він одружиться з Гуттієре; адже Гуттієре — твоя приймачка. Ти тужив тоді за дружиною й сином, і я знайшов тобі цю сироту Гуттієре...

Бальтазар схопився з стільця. Він тепер ходив, широко ступаючи по крамниці, чіпляючись за крабів і черепашки.

— Сину мій! Сину мій! О, яке нещастя!

— Чому нещастя? — здивувався Крісто.

— Я не перебивав і уважно слухав тебе, вислухай тепер і ти мене. Доки ти хворів на пропасницю, Гуттієре вийшла заміж за Педро Зуріту.

Ця новина вразила Крісто.

— А Іхтіандр... бідний син мій...— Бальтазар понурив голову.— Іхтіандр у руках Зуріти!

— Не може бути! — заперечив Крісто.

— Так, так. Іхтіандр на “Медузі”. Сьогодні вранці Зуріта приходив до мене. Він глузував з нас, знущався і лаяв нас. Він говорив, що ми обдурювали його. Подумай тільки, він сам, без нас, піймав Іхтіандра! І тепер він нам нічого не заплатить. Та я й сам не візьму в нього грошей. Хіба можна продати власного сина?

Бальтазар був у розпачі. Крісто несхвально дивився на брата. Тепер треба було вживати рішучих заходів. Але Бальтазар міг швидше нашкодити, ніж допомогти справі. Сам Крісто не дуже-то вірив, що Іхтіандр з Бальтазаром були ріднею. Щоправда, Крісто бачив у новонародженої дитини родимку. Але хіба це незаперечний доказ? Побачивши родимку на шиї Іхтіандра, Крісто вирішив використати цю схожість, щоб поживитись. Але чи міг він передбачити, що Бальтазар так поставиться до його розповіді? Зате новини, які сповістив Бальтазар, злякали Крісто.

— Тепер не час журитися. Треба діяти. Сальватор приїздить завтра рано-вранці. Будь мужнім. Чекай мене до схід сонця на молу. Треба врятувати Іхтіандра. Але дивись не кажи Сальваторові, що ти батько Іхтіандра. Куди поплив Зуріта?

— Він не сказав, але думаю, що на північ. Зуріта давно вже збирався до берегів Панами.

Крісто кивнув головою.

— Пам’ятай же, завтра вранці, до схід сонця, ти мусиш бути на березі. Сиди, не йди, навіть коли б тобі довелося ждати мене до вечора.

Крісто поспішився додому. Цілу ніч він думав про майбутню зустріч із Сальватором. Треба було виправдати себе в його очах.

Сальватор приїхав удосвіта. Крісто, на обличчі якого був вираз зажуреності й відданості, привітався з лікарем і сказав:

— У нас трапилося лихо... Не раз попереджав я Іхтіандра, щоб він не плавав у затоці...

— Що з ним? — нетерпляче спитав Сальватор.

— Його викрали і повезли на шхуні... Я...

Сальватор міцно стиснув плече Крісто і пильно подивився йому в очі. Це тривало одну мить, але Крісто мимоволі змінився на обличчі під цим допитливим поглядом. Сальватор насупився, пробурмотів щось і, випустивши плече Крісто, швидко промовив:

— Про це ти докладно розповий мені потім.

Сальватор покликав негра, сказав йому кілька слів незрозумілою для Крісто мовою і, звернувшись до індіанця, владно крикнув:

— Ступай за мною!

Не спочиваючи, не переодягаючись з дороги, Сальва-тор вийшов з дому і швидко пішов у сад. Крісто ледве встигав за ним. Біля третього муру їх наздогнали двоє негрів.

— Я стеріг Іхтіандра, як вірний пес,— запевняв Крісто, захекавшись від швидкої ходи,— я не відходив од нього...

Та Сальватор не слухав. Лікар уже стояв біля басейну і нетерпляче стукав ногою, поки у відчинені шлюзи басейну збігала вода.

— Ступай за мною! — знову наказав Сальватор, спускаючись по підземних сходах. Крісто і два негри йшли за Сальватором у цілковитій темряві. Сальватор перестрибував через кілька східців, як людина, що добре знає підземний лабіринт.

Спустившись на нижню площадку, Сальватор не повернув вимикача, як то було першого разу, а, помацавши в пітьмі рукою, відчинив двері у стіні праворуч і рушив темним коридором. Тут не було східців, і Сальватор ішов ще швидше, не запалюючи світла.

“А що коли я провалюсь в якусь пастку і втоплюся в колодязі?” — думав Крісто, намагаючись не відставати од Сальватора. Вони довго йшли, і нарешті Крісто відчув, що підлога похило спускається вниз. Часом Крісто здавалося, що він чує тихе хлюпання води. Та ось їхня подорож закінчилася. Сальватор, що йшов попереду, зупинивсь і ввімкнув світло. Крісто побачив, що він у великому, залитому водою, довгому гроті з овальним склепінням. Це склепіння, що тяглося кудись у далечінь, поступово знижувалось до води. На воді, біля самого краю кам’яної підлоги, на якій вони стояли, Крісто побачив невеличкий підводний човен. Сальватор, Крісто і два негри увійшли в нього. Сальватор запалив у каюті світло, один негр зачинив верхній люк, другий уже порався біля мотора. Крісто відчув, як човен здригнувся, поволі обернувсь, поринув униз і так само поволі рушив уперед. Минуло не більше двох хвилин, і вони спливли на поверхню. Сальватор і Крісто зійшли на місток. Крісто ніколи не доводилось плавати на підводних човнах. Однак цей човен, що легко мчав по хвилях океану, міг би здивувати навіть кораблебудівника. Він був незвичайної конструкції і, певно, мав мотор величезної потужності. Ще не пущений на повний хід, човен швидко мчав уперед.

— Куди вирушили злодії, що викрали Іхтіандра?

— Уздовж берега на північ,— відповів Крісто.— Я б насмілився запропонувати вам узяти з собою мого брата. Я попередив його, і він чекає на березі.

— Навіщо?

— Іхтіандра викрав ловець перлин Зуріта.

— Звідки це ти знаєш? — підозріливо запитав Сальватор.

— Я описав братові шхуну, що захопила Іхтіандра у затоці, і брат пізнав у ній “Медузу” Педро Зуріти. Зуріта, мабуть, викрав Іхтіандра для ловлі перлин. А мій брат, Бальтазар, добре знає місця лову. Він може стати нам у пригоді.

Сальватор замислився.

— Гаразд! Візьмемо твого брата.

Бальтазар чекав брата на молу. Човен повернув до берега. Бальтазар похмуро дивився з берега на Сальва-тора, що відібрав, спотворив його сина. Проте індіанець ввічливо вклонився Сальваторові і вплав дістався до човна.

— Повний хід! — віддав Сальватор наказ.

Сальватор стояв на капітанському містку і пильно вдивлявся в гладінь океану.

Незвичайний полонений

Зуріта розпиляв кайдани, якими було скуто Іхтіандрові руки, дав йому нове вбрання і дозволив узяти з собою заховані в піску рукавиці й окуляри. Та як тільки юнак піднявся на палубу “Медузи”, його за наказом Зуріти схопили індіанці й кинули в трюм. У Буенос-Айресі Зуріта ненадовго спинивсь, щоб запастися харчами. Він побачився з Бальтазаром, похвалився своєю удачею і поплив далі вздовж берега, у напрямі до Ріо-де-Жанейро. Він мав намір обігнути східний берег Південної Америки і почати пошуки перлин у Карибському морі.

Гуттієре він влаштував у капітанській каюті. Зуріта запевнив її, що відпустив Іхтіандра на волю в затоці Ріо-де-Ла-Плата. Проте ця брехня незабаром викрилась. Увечері Гуттієре почула крик і стогін, що долинали з трюму. Вона пізнала Іхтіандрів голос. Зуріта в той час був на верхній палубі. Гуттієре спробувала вийти з каюти, але двері були замкнені. Гуттієре почала грюкати кулаками,— ніхто не озивався.

Зуріта, почувши крик Іхтіандра, брутально вилаявся, зійшов з капітанського містка і в супроводі індіанця-матроса пішов у трюм. У трюмі було дуже задушливо й темно.

— Чого ти репетуєш? — грубо запитав Зуріта.

— Я... я задихаюсь,— почув він голос Іхтіандра.— Я не можу жити без води... Тут така задуха. Відпустіть мене в море. Я не проживу й ночі...

Зуріта грюкнув люком трюму і вийшов на палубу.

“Коли б і справді він не задихнувся”,— заклопотано подумав він. Смерть Іхтіандра була йому зовсім невигідною.

За наказом Зуріти до трюму принесли діжку, і матроси налили в неї води.

— Ось тобі ванна,— промовив Зуріта, звертаючись до Іхтіандра.— Плавай! А завтра вранці я відпущу тебе в море.

Іхтіандр похапцем занурився в діжку. Індіанці-матроси, що стояли на дверях, вражено дивилися на це купання. Вони ще не знали, що в’язнем “Медузи” був сам “морський диявол”.

— Геть на палубу! — гримнув на них Зуріта.

У діжці не можна було не те що плавати, але й випростатися на весь зріст. Іхтіандрові довелося скоцюрбитися, щоб зануритись у воду. У цій діжці був перед тим запас солонини. Вода швидко просякла цим запахом, і тому Іхтіандр почував себе не набагато краще, ніж у задушливому трюмі.

Над морем у цей час віяв свіжий південно-східний вітер, що гнав шхуну все далі на північ.

Зуріта довго стояв на капітанському містку і тільки вдосвіта зайшов до каюти. Він гадав, що дружина його вже давно спить. Проте вона сиділа на стільці біля вузенького столика, поклавши голову на руки. Коли він увійшов, Гуттієре підвелася, і при тьмяному, згасаючому світлі причепленої до стелі лампи Зуріта побачив її бліде, розгніване обличчя.

— Ви обдурили мене,— глухо промовила вона.

Під гнівним поглядом дружини Зуріта почував себе не дуже добре і, щоб приховати своє мимовільне замішання, тримався невимушено, підкрутив вуса і жартівливо відповів:

— Іхтіандр хоче залишитися на “Медузі”, щоб бути ближче до вас.

— Ви брешете! Ви підла, бридка людина! Я ненавиджу вас! — Гуттієре зненацька схопила великий ніж, що висів на стіні, і замахнулась на Зуріту.

— Ого! — вигукнув Зуріта. Він швидко схопив Гуттієре за руку і стиснув так сильно, що вона випустила ножа.

Зуріта ногою викинув ніж з каюти, випустив руку дружини і сказав:

— Ось так куди краще! Ви дуже схвильовані. Випийте склянку води.

І він вийшов з каюти, клацнувши ключем, і піднявся на верхню палубу.

На сході вже рожевіло, а легенькі хмари, освітлені сонцем, яке ще ховалося за обрієм, видавались огненними язиками. Вранішній вітер, солоний і свіжий, надимав вітрила. Над морем літали чайки, зірко видивляючись рибу, що вигравала на поверхні. Вже зійшло сонце. Зуріта й досі ходив по палубі, заклавши руки за спину.

— Нічого, уговтаю якось! — промовив він, думаючи про Гуттієре.

Звернувшись до матросів, він голосно скомандував згорнути вітрила. “Медуза», гойдаючись на хвилях, стояла на якорі.

— Принесіть мені ланцюг і приведіть людину з трюму,— звелів Зуріта. Він хотів щонайшвидше випробувати Іхтіандра як ловця перлин.

“До речі, він освіжиться в морі”,— подумав Зуріта.

Незабаром з’явився Іхтіандр у супроводі двох конвоїрів-індіанців. У нього був стомлений вигляд. Іхтіандр озирнувся на всі боки. Він стояв коло бізань-щогли. Лише кілька кроків відділяли його від борту. Раптом юнак рвонувся вперед, добіг до борту і вже намірився стрибнути. Та в цю мить важкий Зурітин кулак ударив його по голові. Юнак упав на палубу непритомний.

— Не треба поспішати,— повчально сказав Зуріта.

Залунав брязкіт заліза, матрос подав Зуріті довгий, тонкий ланцюг із залізним обручем на кінці.

Зуріта оперезав цим обручем непритомного юнака, замкнув пояс на замок і, звернувшись до матросів, звелів:

— Тепер лийте йому воду на голову.

Незабаром юнак опритомнів і здивовано глянув на ланцюг, до якого він був прикутий.

— Ось так ти не втечеш від мене,— пояснив йому Зуріта.— Я спущу тебе в море. Ти шукатимеш мені перлові черепашки. Чим більше перлин ти знайдеш, тим довше хлюпатимешся в морі. Коли ж ти не будеш добувати мені перлові черепашки, то я замкну тебе в трюм, і ти сидітимеш у діжці. Зрозумів? Згоден?

Іхтіандр кивнув головою.

Він ладен був добувати для Зуріти всі скарби моря, аби тільки швидше поринути в чисту морську воду.

Зуріта, Іхтіандр на ланцюгу і матроси підійшли до борту шхуни. Каюта Гуттієре була на другому боці шхуни: Зуріта не хотів, щоб Гуттієре бачила Іхтіандра прикутим до ланцюга.

Іхтіандра спустили на ланцюгу в море. Якби можна було розірвати цей ланцюг! Та він був дуже міцний. Іхтіандр скорився своїй долі. Він почав збирати перлові черепашки і складати їх у причеплену збоку велику торбину. Залізний обруч стискав груди, дихати було важко. І все ж юнак почував себе майже щасливим після задушливого трюму і смердючої діжки.

Матроси вражено дивилися з борту шхуни на незвичайне видовище. Хвилина по хвилині линув час, а спущена на морське дно людина і не думала виринати. Спочатку на поверхню спливали бульбашки повітря, та незабаром зникли й вони.

— Хай мене з’їсть акула, якщо в його грудях залишилася бодай часточка повітря. Певно, він почуває себе, як риба у воді,— здивовано казав старий ловець, вдивляючись у воду.

На морському дні виразно було видно юнака, що лазив навколішки.

— Може, це сам морський диявол? — стиха промовив матрос.

— Хто б то не був, капітан Зуріта зробив собі гарне придбання,— обізвався штурман.— Один такий ловець може замінити десятьох.

Сонце було вже близько до полудня, коли Іхтіандр смикнув ланцюг, щоб його витягли. Торбина його була повна черепашок. Треба було спорожнити її, щоб знову взятися до лову.

Матроси швидко витягли на палубу незвичайного ловця. Усім кортіло швидше побачити, який улов.

Звичайно перлові черепашки залишають на кілька днів, щоб молюски позгнивали — тоді легше виймати перлини,— але тепер матросів і самого Зуріту пойняла така нетерплячка, що всі вони відразу ж почали ножами розтинати черепашки.

Скінчивши роботу, матроси всі разом голосно загомоніли. На палубі запанувало незвичайне збентеження. Можливо, Іхтіандрові пощастило натрапити на гарне місце. Але те, що він добув за один улов, перевершувало всі сподівання. Серед цих перлин було не менше двох десятків дуже важких, чудової форми і надзвичайно ніжних кольорів. Уже перший улов приніс Зуріті ціле багатство. За одну велику перлину можна було купити нову чудову шхуну. Зуріта був на шляху до багатства. Мрії його здійснилися.

Зуріта бачив, як пожадливо дивляться матроси на перли. Це йому не сподобалося. Він поспішно пересипав перли в свій солом’яний капелюх і сказав:

— Час уже снідати! А ти, Іхтіандре, гарний ловець. У мене є одна вільна каюта. Я віддам її тобі. Там тобі не буде так задушливо. І я замовлю для тебе великий цинковий бак. Хоч, може, він тобі й не буде потрібен, бо ти щодня плаватимеш у морі. Щоправда, на ланцюгу, але що вдієш. Інакше ти пірнеш до своїх крабів і не повернешся.

Іхтіандрові не хотілося розмовляти з Зурітою. Але коли вже він попав у полон до цієї жадібної людини, то треба було подумати про більш-менш пристойне житло.

— Бак — це краще, ніж вонюча діжка,— сказав він Зуріті.— Але щоб я не задихався, вам доведеться часто міняти в ньому воду.

— Як часто? — спитав Зуріта.

— Щопівгодини,— відповів Іхтіандр.— Ще краще, коли була б весь час протічна вода.

— Е, та ти, бачу, вже загордився. Тебе похвалиш, і ти вже починаєш вимагати, капризувати.

— Це не капризи,— образився юнак.— У мене... зрозумійте ж, якщо ви покладете велику рибину у відро, вона скоро засне. Риба дихає киснем, що є у воді, а я... я ж дуже велика риба,— посміхаючись додав Іхтіандр.

— Щодо кисню, то я не знаю, а що риби дохнуть, коли не міняти воду, це я добре знаю. Мабуть, ти маєш рацію. Але ж якщо приставити людей, які постійно накачуватимуть помпою воду в твій бак, то це вийде надто дорого, дорожче за твої перли. Це так ти і розориш мене! Іхтіандр не знав ціни перлам, не знав і того, що Зуріта платить ловцям і матросам копійки. Юнак повірив словам Зуріти і вигукнув:

— Якщо вам невигідно тримати мене, то відпустіть мене в море! — І Іхтіандр подивився на океан.

— Бач, який! — зареготав Зуріта.

— Будь ласка! Я добровільно приноситиму перли. Я давно зібрав отаку купу,— і Іхтіандр показав рукою від палуби до колін,— рівні, гладенькі, зернятко до зернятка, і кожна завбільшки з біб... Я всі віддам вам, тільки відпустіть мене.

У Зуріти захопило подих.

— Базікаєш! — заперечив він, намагаючись говорити спокійно.

— Я ще ніколи нікому не брехав,— розсердився Іхтіандр.

— Де ж ти заховав свій скарб? — спитав Зуріта, вже не криючи свого хвилювання.

— В підводній печері. Ніхто, крім Лідінга, не знає, де вона.

— Лідінг? Хто це?

— Мій дельфін.

— Ось воно що! “Справді, мара якась,— подумав Зуріта.— Якщо це правда,— а він напевно не бреше,— то це ж перевершує всі мої мрії. Я стану казково багатий. Ротшільди й Рокфеллери будуть бідняками порівняно зі мною. А юнакові, здається, можна повірити. Чи не відпустити його справді, на слово честі?”

← Назад | На початок | Вперед →