Людина-амфібія (сторінка 5)

Але Зуріта був діловою людиною. Він не звик вірити на слово нікому. Він почав обмірковувати, як краще заволодіти тим скарбом Іхтіандра. “Якщо тільки Гуттієре попросить Іхтіандра принести цей скарб, він не відмовиться”.

— Може, я й випущу тебе,— сказав Зуріта.— Однак деякий час тобі доведеться побути у мене. Атож. У мене є на це причини. Думаю, ти сам не пошкодуєш, що залишився. А поки ти мій, хоч і невільний, гість, я хочу зробити так, щоб тобі було зручно. Можливо, замість бака, який надто дорого коштуватиме, тебе краще помістити у великій залізній клітці. Клітка захищатиме тебе від акул,— і в цій клітці тебе спускатимуть за борт у воду.

— Так, але мені треба бувати і на повітрі,

— Ну що ж, ми іноді підніматимемо тебе. Це обійдеться дешевше, ніж накачувати воду в бак. Словом, усе влаштуємо, ти будеш задоволений.

Зуріта був у чудовому настрої. Нечувана річ: він наказав видати матросам до сніданку по склянці горілки.

Іхтіандра знову запроторили в трюм: клітка ще була не готова. Зуріта не без хвилювання відчинив двері капітанської каюти і, стоячи на дверях, показав Гуттієре капелюх, повний перлів.

— Я пам’ятаю свої обіцянки,— почав він усміхаючись,— дружина любить перли, любить подарунки. Щоб добути багато перлів, треба мати доброго ловця. Ось чому я полонив Іхтіандра. Поглянь — це здобич одного ранку!

Гуттієре мигцем глянула на перли. Вона насилу стримала мимовільний вигук подиву. Та Зуріта помітив це і задоволено зареготався:

— Ти будеш найбагатшою жінкою Аргентини, а можливо, й усієї Америки. У тебе буде все. Я збудую тобі палац, якому позаздрять королі. А зараз як запоруку майбутнього візьми від мене половину цих перлів.

— Ні! Жодної з цих перлин, добутих злочином, я не візьму від вас,— різко відповіла Гуттієре.— І, будь ласка, дайте мені спокій.

Зуріта зніяковів і розсердився: він не сподівався, що його так зустрінуть.

— Ще тільки два слова. Чи не хочете ви,— задля поважності він перейшов на “ви”,— щоб я відпустив Іхтіандра?

Гуттієре недовірливо поглянула на Зуріту, намагаючись вгадати, яку нову хитрість він замишляє.

— Що ж далі? — холодно спитала вона.

— Доля Іхтіандра у ваших руках. Накажіть Іхтіандрові принести на “Медузу” перли, які він ховає десь під водою, і я відпущу його на всі чотири вітри.

— Запам’ятайте добре, що я скажу. Я не вірю жодному вашому слову. Ви заберете перли і знову посадите Іхтіандра на ланцюг. Це так само напевно, як те, що я дружина найбрехливішої і найпідступнішої людини. Запам’ятайте це добре і ніколи не намагайтесь уплутати мене у ваші темні справи. І ще раз, будь ласка, дайте мені спокій.

Більше не було про що говорити, і Зуріта вийшов. У своїй каюті він пересипав перли в мішок, дбайливо поклав його в скриню, замкнув її і вийшов на палубу. Сварка з дружиною не зіпсувала йому веселого настрою. Він бачив себе багатим, оточеним шанобою.

Він піднявся на капітанський місток, запалив сигару. Думки про майбутнє багатство приємно хвилювали його. Завжди пильний, він цього разу не помітив, що матроси, зібравшись купками, стиха про щось говорили.

Покинута «Медуза»

Зуріта стояв біля борту, навпроти фок-щогли. Штурман подав знак, і кілька матросів одразу накинулися на Педро. Вони не мали зброї, але їх було багато. Проте подолати Зуріту було не так-то легко. Ззаду в спину Зуріти вчепилися два матроси. Зуріта видерся з юрби і, пробігши кілька кроків, щосили перекинувся назад, на край борту.

Матроси, зойкнувши, випустили свою жертву і попадали на палубу. Зуріта випростався і почав відбиватися кулаками од нових ворогів, які насідали на нього. Він ніколи не розлучався з револьвером, та напад був такий несподіваний, що Зуріта не встиг вихопити револьвера з кобури. Він поволі відступав до фок-щогли і зненацька спритно, як мавпа, почав видиратися по вантах.

Матрос ухопив його за ногу, але Зуріта вдарив його вільною ногою по голові, і той, приголомшений ударом, упав на палубу. Зуріта піднявся до марса і сів на ньому, несамовито лаючись. Тут він міг почувати себе до певної міри безпечно. Він витяг револьвер і крикнув:

— Першому, хто насмілиться лізти до мене, я розтрощу голову.

Матроси гомоніли внизу, обмірковуючи, що робити далі.

— У капітанській каюті є рушниці! — вигукнув штурман.— Ходімо туди, виламаємо двері!..

Частина матросів кинулася до люка.

«Кінець! — подумав Зуріта.— Підстрелять!»

Він глянув на море, ніби шукаючи несподіваної допомоги. І раптом, не вірячи своїм очам, Зуріта побачив, як до “Медузи”, розтинаючи гладінь океану, з нечуваною швидкістю наближається підводний човен.

«Тільки б він не поринув у воду! — думав Зуріта.— На містку стоять люди. Невже вони не помітять мене і пропливуть мимо?»

— Рятуйте! Мерщій! Убивають!..— щосили закричав Зуріта.

На підводному човні, певно, помітили його. Човен, не стишуючи ходи, плив просто на “Медузу”.

А з люка шхуни вже вибігали озброєні матроси. Вони висипали на палубу і тепер нерішуче зупинилися. До “Медузи” мчав озброєний підводний човен,— мабуть, військовий. Не можна ж було вбивати Зуріту на очах цих непроханих свідків.

Зуріта святкував перемогу. Та радість його тривала недовго. На містку підводного човна стояли Бальтазар і Крісто, а поряд з ними — високий чоловік з хижим носом і орлиними очима. Він голосно гукнув з палуби човна:

— Педро Зуріта! Ви мусите негайно віддати викраденого Іхтіандра! Даю вам п’ять хвилин, інакше я пущу вашу шхуну на дно.

“Зрадники! — подумав Зуріта, з ненавистю позираючи на Крісто й Бальтазара.— Але краще втратити Іхтіандра, ніж власну голову”.

— Зараз я приведу його,— сказав Зуріта, злізаючи по вантах.

Матроси вже зрозуміли, що треба рятуватись. Вони похапцем спускали шлюпки, кидались у воду і пливли до берега. Кожен з них дбав тільки про себе.

Зуріта збіг трапом до себе в каюту, поспіхом витяг торбинку з перлами, поклав її собі за пазуху, узяв ремінці й хустку. Наступної хвилини він відчинив двері каюти Гуттієре, схопив її на руки і виніс на палубу.

— Іхтіандр не зовсім добре почуває себе. Ви знайдете його в каюті,— сказав Зуріта, не випускаючи з рук Гуттієре. Підбігши до краю шхуни, він посадив її в шлюпку, спустив шлюпку на воду і вскочив у неї сам.

Тепер підводний човен не міг переслідувати шлюпку: було дуже мілко. Але Гуттієре вже побачила Бальтазара на палубі підводного човна.

— Тату, рятуй Іхтіандра! Він у...— Та вона не скінчила, Зуріта заткнув їй рота хусткою і притьмом скрутив ременем руки.

— Пустіть жінку! — крикнув Сальватор, побачивши це насильство.

— Ця жінка — моя дружина, і ніхто не має права втручатися в мої сімейні справи! — гукнув у відповідь Зуріта, налягаючи на весла.

— Ніхто не має права так поводитися з жінкою! — роздратовано крикнув Сальватор.— Зупиніться, або ж я стрілятиму.

Та Зуріта продовжував гребти.

Сальватор вистрілив з револьвера. Куля вдарилась у борт шлюпки.

Зуріта підняв Гуттієре і, затуляючись нею, крикнув:

— Стріляйте!

Гуттієре пручалася в його руках.

— Небачений мерзотник! — промовив Сальватор, опустивши револьвер.

Бальтазар стрибнув з містка підводного човна і намагався вплав наздогнати шлюпку. Але Зуріта був уже біля берега. Він наліг на весла, і незабаром хвиля викинула шлюпку на піщаний берег. Педро схопив Гуттієре і зник за прибережними скелями.

Побачивши, що йому не наздогнати Зуріти, Бальтазар поплив до шхуни і виліз по якірному ланцюгу на палубу. Він зійшов трапом і почав усюди шукати Іхтіандра. Бальтазар обійшов усю шхуну аж до трюму. На шхуні нікого не лишилось...

— Іхтіандра на шхуні немає! — крикнув Бальтазар Сальваторові.

— Але ж він живий і повинен бути десь тут! Гуттієре сказала: “Він у...” Коли б цей розбійник не заткнув їй рота, ми б знали, де його шукати,— промовив Крісто.

Оглядаючи поверхню моря, Крісто помітив, що з води стирчать шпилі щогл. Мабуть, тут недавно затонув корабель. Може, Іхтіандр на цьому затонулому кораблі?

— Може, Зуріта поласився на скарби і послав Іхтіандра на затонулий корабель? — сказав Крісто.

Бальтазар підняв ланцюг, що лежав на палубі, з обручем на кінці.

— Зуріта, певно, спускав Іхтіандра на цьому ланцюгу. Без ланцюга Іхтіандр утік би. Ні, він не може бути на затонулому кораблі.

— Так,— замислено промовив Сальватор.— Ми перемогли Зуріту, але Іхтіандра ми не знайшли.

Затонулий корабель

Переслідувачі Зуріти не знали про події, що відбулися того ранку на “Медузі”.

Матроси цілу ніч змовлялися, а на ранок вирішили при першій же слушній нагоді напасти на Зуріту, вбити його і заволодіти Іхтіандром та шхуною.

Рано-вранці Зуріта стояв на капітанському містку. Вітер ущух, і “Медуза» поволі посувалася вперед з швидкістю не більше як три вузли на годину.

Зуріта придивлявся до якоїсь цятки в океані. У бінокль він побачив радіощогли затонулого корабля.

Незабаром Зуріта помітив на поверхні рятувальний круг.

Зуріта наказав спустити шлюпку і виловити круг.

Коли круг витягли, Зуріта прочитав на ньому: “Мафальду”.

“Мафальду” затонув!” — здивувався Зуріта. Він знав цей великий американський поштово-пасажирський пароплав. На такому пароплаві мало бути чимало скарбів. “Що якби Іхтіандр добув із затонулого пароплава ці скарби? Та чи вистачить довжини ланцюга? Навряд. А коли ж пустити Іхтіандра без ланцюга, він не повернеться...”

Зуріта замислився. Пожадливість і побоювання втратити Іхтіандра боролися в ньому.

“Медуза» повільно наближалася до щогл, що стирчали з води.

Матроси з’юрмилися біля борту. Вітер зовсім ущух. “Медуза» спинилась.

— Я служив деякий час на “Мафальду”,— сказав один матрос.— Великий, гарний пароплав. Ціле тобі місто. А пасажири — багаті американці.

“Очевидно, “Мафальду” затонув, не встигнувши повідомити по радіо про свою загибель,— міркував Зуріта.— Може, радіостанція була пошкоджена. Інакше з усіх навколишніх портів уже помчали б швидкохідні катери, глісери, яхти, а на них представники влади, кореспонденти, фотографи, кінооператори, журналісти, підводники. Гаяти часу не можна. Доведеться рискнути і відпустити Іхтіандра без ланцюга. Іншого виходу нема. Але як примусити його повернутися назад? І якщо рискувати, то чи не краще послати Іхтіандра по викуп — перловий скарб? Але чи такий уже цінний той перловий скарб? Чи не перебільшує Іхтіандр?”

Звичайно, треба добути і скарб, і багатство, поховане на “Мафальду”. Перловий скарб не втече, його ніхто не знайде без Іхтіандра, аби тільки сам Іхтіандр лишився в руках Зуріти. А через кілька днів, а може, й через кілька годин, скарби “Мафальду” стануть уже недосяжними.

“Отже, спочатку “Мафальду”,— вирішив Зуріта. Він наказав кинути якір. Потім зійшов у каюту, написав якусь записку і з цим аркушем паперу пройшов до Іхтіандрової каюти.

— Ти вмієш читати, Іхтіандре? Гуттієре передала тобі записку.

Іхтіандр швидко взяв записку і прочитав.

“Іхтіандре! Виконай моє прохання. Поряд з “Медузою” лежить затонулий пароплав. Спустися в море і принеси з цього корабля все, що знайдеш цінного. Зуріта відпустить тебе без ланцюга, але ти мусиш повернутися на “Медузу”. Зроби це, Іхтіандре, заради мене, і незабаром ти будеш на волі. Гуттієре”.

Іхтіандр ніколи не одержував листів від Гуттієре і не знав її почерку. Він дуже зрадів, одержавши цього листа, але одразу ж замислився. А що коли це хитрощі Зуріти?

— Чому Гуттієре сама цього не скаже мені? — спитав Іхтіандр, показуючи на записку.

— Вона не зовсім здорова,— відповів Зуріта.— Але ти побачиш її, як тільки повернешся.

— Навіщо Гуттієре цінності? — все ще недовірливо спитав Іхтіандр.

— Якби ти був справжньою людиною, ти не ставив би таких запитань. Яка жінка не хоче гарно вбратися, носити коштовні прикраси? А для цього потрібні гроші. Багато грошей лежить у затонулому пароплаві. Вони тепер нічиї,— чому б тобі не добути їх для Гуттієре? Головне — треба розшукати золоті монети. Там повинні бути поштові шкіряні мішки. Крім того, золоті речі, персні могли бути у пасажирів...

— Чи не думаєте ви, що я ще обшукуватиму трупи? — обурено спитав Іхтіандр.— І взагалі я не вірю вам. Гуттієре не жадібна, вона не могла послати мене на таку справу.

— Прокляття,— вигукнув Зуріта. Він бачив, що його задум зірветься, якщо він зараз же не переконає Іхтіандра.

Тоді Зуріта опанував собою, добродушно засміявся і сказав:

— Я бачу, тебе не обдуриш. Доводиться бути з тобою відвертим. Ну, так слухай. Не Гуттієре потрібне золото з “Мафальду”, а мені. Цьому ти повіриш?

Іхтіандр мимоволі посміхнувся.

— Цілком!

— Ну й чудово! Ось ти вже починаєш мені вірити — отже, ми домовилися. Так, золото потрібне мені. І коли виявиться, що його на “Мафальду” стільки, скільки вартий твій перловий скарб, то я негайно відпущу тебе в океан, як тільки ти принесеш мені золото. Та ось у чому біда: ти не зовсім віриш мені, а я тобі. Я боюсь, що відпущу тебе у воду без ланцюга, а ти пірнеш і...

— Якщо я дам слово повернутися, я додержу його.

— Я ще не мав нагоди пересвідчитися в цьому. Ти не любиш мене, і я не здивуюсь, якщо не додержиш свого слова. Але ти любиш Гуттієре, і ти виконаєш те, про що вона попросить тебе. Правда? От я й домовився з нею. Вона, звичайно, хоче, щоб я відпустив тебе. Тому вона написала листа і дала його мені, щоб полегшити тобі шлях на волю. Тепер тобі все зрозуміло?

Все, що говорив Зуріта, здавалось Іхтіандрові переконливим і ймовірним. Проте Іхтіандр не завважив, що Зуріта обіцяє відпустити його на волю лише тоді, коли побачить, що на “Мафальду” стільки золота, скільки вартий його перловий скарб.

“Адже щоб порівняти їх,— міркував собі Зуріта,— Іхтіандр муситиме — я вимагатиму цього від нього — принести свої перли. А тоді в моїх руках будуть золото “Мафальду”, перловий скарб і Іхтіандр”.

Але Іхтіандр не міг знати, про що думав Зуріта. Відвертість Зуріти переконала його, і юнак, повагавшись, згодився.

Зуріта зітхнув з полегшенням.

“Цей не обдурить”,— подумав він.

— Ходімо швидше!

Іхтіандр хутко піднявся на палубу і стрибнув у море.

Матроси побачили, що Іхтіандр кинувся в море без ланцюга. Вони одразу ж зрозуміли, що він поплив добувати затонулі скарби “Мафальду”. Невже Зуріта один заволодіє всіма багатствами? Гаяти часу не можна було, і вони кинулись на Зуріту.

В той час коли команда переслідувала Зуріту, Іхтіандр почав оглядати затонулий корабель.

Крізь величезний люк верхньої палуби юнак проплив униз понад трапом, що нагадував східці великого будинку, і опинився у великому коридорі. Тут було майже темно. Тільки тьмяне світло сіялося крізь розчинені двері.

Іхтіандр заплив у одні з цих розчинених дверей і втрапив у салон. Великі круглі ілюмінатори ледь освітлювали величезний салон, що міг вмістити не одну сотню людей. Іхтіандр сів на розкішній люстрі і поглянув навколо. Це було дивне видовище. Дерев’яні стільці і столики спливли вгору і погойдувались під стелею. На невеликій естраді стояв рояль з відкритою кришкою. Підлога була встелена м’якими килимами. Лакована обшивка стін з червоного дерева місцями пожолобилася. Коло однієї стіни стояли пальми.

Іхтіандр відштовхнувся від люстри і поплив до пальм. Раптом він спинився вражений. Назустріч йому пливла якась людина, повторюючи його рухи. “Дзеркало”,— догадався Іхтіандр. Це величезне дзеркало займало цілу стіну, невиразно відбиваючи у воді всю розкіш салону.

Тут даремно було шукати скарбів. Іхтіандр виплив у коридор, спустився на одну палубу нижче і заплив до такого ж розкішного і величезного, як і салон, приміщення, де, мабуть, був ресторан. На буфетних полицях і стойках, біля стойок на підлозі валялися пляшки з вином, банки з консервами, коробки. Тиском води деякі пробки були загнані всередину пляшок, а бляшані коробки — пом’яті. На столі ще була сервіровка, але частина посуду, срібні виделки й ножі лежали розкидані на підлозі.

Іхтіандр почав пробиратися в каюти. Він побував уже в кількох каютах, опоряджених за останнім словом американського комфорту, проте не помітив жодного трупа.

Лише в одній каюті третьої палуби він побачив роздуте тіло, що гойдалося під стелею.

“Мабуть, пасажири врятувалися на шлюпках”,— подумав Іхтіандр.

Та, спустившись ще нижче на палубу, де містилися пасажири третього класу, юнак побачив жахливу картину: в каютах тут було багато трупів чоловіків, жінок і дітей — білих, китайців, негрів та індіанців.

Команда пароплава намагалася врятувати насамперед багатих пасажирів першого класу, покинувши бідноту напризволяще. В деякі каюти Іхтіандр не міг добутися, бо двері були щільно забиті трупами. У паніці люди душили одне одного, захаращували своїми тілами вихід, позбавляючи себе останньої можливості врятуватися.

У довгому коридорі повільно гойдалися трупи. Вода вливалася у відкриті ілюмінатори і розгойдувала розпухлі трупи. Іхтіандрові стало моторошно, і він поспішив виплисти з цього підводного кладовища.

“Невже Гуттієре не знала, куди посилає мене?” — думав Іхтіандр. Невже вона могла вимагати, щоб він, Іхтіандр, вивертав кишені у мерців і нишпорив у їхніх чемоданах? Ні, цього вона не могла зробити! Очевидно, він знову опинився у пастці Зуріти. “Я випливу на поверхню,— вирішив Іхтіандр,— і вимагатиму, щоб Гуттієре вийшла на палубу і сама підтвердила своє прохання”.

Мов риба, плив юнак нескінченними переходами від палуби до палуби і незабаром виринув на поверхню.

Він швидко наближався до “Медузи”.

— Зуріта! — гукнув він.— Гуттієре!

Але йому ніхто не відповідав. Мовчазна “Медуза» похитувалась на хвилях.

“Куди вони всі поділися? — подумав юнак.— Що це, нова пастка Зуріти?” Іхтіандр обережно підплив до шхуни і видерся на палубу.

— Гуттієре! — гукнув він ще раз.

— Ми тут! — почув юнак голос Зуріти, що ледве долинав з берега.

Іхтіандр озирнувся і побачив Зуріту, який обережно визирав з прибережних кущів.

— Гуттієре захворіла! Пливи сюди, Іхтіандре! — кричав Зуріта.

Гуттієре хвора! Він зараз побачить її. Іхтіандр плигнув у воду і швидко поплив до берега.

Юнак уже вийшов з води, коли почув приглушений голос Гуттієре:

— Зуріта бреше! Рятуйся, Іхтіандре!

Юнак прожогом завернув назад і поплив під водою. Лише відпливши далеко від берега, він виринув на поверхню й оглянувся. Йому здалося, ніби на березі майнуло щось біле.

Може, то Гуттієре вітала його визволення. Чи ж побачиться коли він з нею?..

Іхтіандр швидко поплив у відкрите море. Вдалині він побачив якесь невеличке судно. Оточене піною, воно прямувало на південь, збиваючи воду гострим носом.

“Далі від людей!”— подумав Іхтіандр і, глибоко пірнувши, зник під водою.

Частина третя

Новоявлений батько

Бальтазар, повернувшись з невдалої подорожі на підводному човні, був у похмурому настрої. Іхтіандра не знайшли, Зуріта десь зник разом з Гуттієре.

— Прокляті білі! — бурмотів старий, самотньо сидячи у своїй крамниці.— Вони зігнали нас з нашої землі і перетворили на своїх рабів. Вони калічать наших дітей і викрадають наших дочок. Вони хочуть знищити нас усіх, до останнього...

— Здрастуй, брате! — почув Бальтазар голос Крісто.— Новина! Велика новина! Іхтіандр знайшовся.

— Що? — Бальтазар зірвався на ноги.— Кажи швидше!

— Скажу, тільки ти не перебивай мене, бо я забуду, що хотів сказати. Іхтіандр знайшовся. Я вірно тоді казав: він був на затонулому кораблі. Ми відпливли далі, а він виринув і поплив додому.

— Де ж він? У Сальватора?

— Так, у Сальватора.

— Я піду до нього, до Сальватора, і зажадаю, щоб він повернув мені мого сина...

— Не віддасть! — заперечив Крісто.— Сальватор забороняє Іхтіандрові плавати в океані. Інколи я нишком відпускаю його...

— Віддасть! А якщо не віддасть, я вб’ю Сальватора! Ходімо зараз же.

Крісто злякано замахав руками.

— Почекай хоча б до завтра. Я ледве відпросився у Сальватора провідати свою “онучку”. Сальватор став такий підозріливий. Дивиться в очі — немов ножем крає. Благаю тебе, почекай до завтра.

— Гаразд. Я піду до Сальватора завтра. А зараз поспішусь туди, до затоки. Може, хоч здалеку побачу в морі свого сина...

Усю ніч просидів Бальтазар на скелі над затокою, вдивляючись у хвилі. Море було бурхливе. Холодний південний вітер налітав шквалами, рвав піну з верхівок хвиль і розкидав її по узбережних скелях. Прибій гуркотів на березі. Місяць, поринаючи у хмарах, що швидко мчали по небу, то освітлював хвилі, то знову ховався. Хоч як пильно придивлявся Бальтазар, він нічого не міг розглядіти в запіненому океані. Вже настав світанок, а Бальтазар усе ще сидів нерухомо на прибережній скелі. Океан з темного став сірий, але був так само пустельний і безлюдний...

І раптом Бальтазар стрепенувся. Його гострі очі помітили якусь темну річ, що гойдалася на хвилях. Людина! Може, то втоплений? Ні, він спокійно лежить на спині, заклавши руки за голову. Невже він?

Бальтазар не помилився. Це був Іхтіандр.

Бальтазар підвівся і, притискаючи руки до грудей, закричав:

— Іхтіандре! Сину мій! — І старий, піднявши руки, кинувся в море.

Падаючи із скелі, він глибоко пірнув. А коли виплив, на поверхні вже нікого не було. Одчайдушно борючись з хвилями, Бальтазар пірнув ще раз, але величезна хвиля підхопила його, перевернула, викинула на берег і з глухим бурчанням відкотилася назад.

Увесь мокрий, Бальтазар підвівся, подививсь на хвилі і тяжко зітхнув.

— Невже мені привиділось?

Коли вітер і сонце висушили Бальтазарів одяг, старий попрямував до муру, що оберігав володіння Сальватора, і постукав у залізні ворота.

— Хто там? — запитав негр, зазираючи у відтулене вічко.

— Я до лікаря, у важливій справі.

— Лікар нікого не приймає,— відповів негр, і вічко затулилося.

Бальтазар почав грюкати, кричати, але йому ніхто не відчиняв воріт. З-за муру долинав тільки погрозливий гавкіт собак.

— Ну стривай, проклятий іспанцю! — погрозив Бальтазар і подався до міста.

Недалеко від будинку, де містився суд, стояла присадкувата старовинна біла будівля з товстими кам’яними стінами — пулькерія[1] “Пальма”. Перед входом була споруджена невеличка веранда, крита смугастим тентом, заставлена столиками, кактусами в синіх емальованих вазонах. Веранда оживала тільки ввечері. Удень публіка віддавала перевагу прохолодним вузеньким кімнатам. Пулькерія була немовби відділенням суду. Сюди під час судових засідань сходились позивачі, відповідачі, свідки, обвинувачені, ще не взяті під варту.

Тут, попиваючи вино і пульке, вони охоче коротали нудні години, чекаючи своєї черги. Меткий хлопчина, який весь час снував між будинком суду і “Пальмою”, повідомляв про те, що робиться в суді. Це було зручно. Сюди ж таки стікалися темні ходатаї в справах і лжесвідки, які відверто пропонували свої послуги.

Багато разів бував Бальтазар у “Пальмі” в справах своєї крамниці. Він знав, що тут можна зустріти потрібну людину, написати прохання. Тому Бальтазар попрямував сюди.

Він швидко минув веранду, увійшов у прохолодний вестибюль, задоволено вдихнув холодок, обтер піт з лоба і спитав у хлопчака, що крутився біля нього:

— Ларра прийшов?

— Дон Флорес-де-Ларра прийшли, сидять на своєму місці,— жваво відповів хлопчик.

Той, кого звали гучним іменем дон Флорес-де-Ларра, був колись дрібним судовим службовцем — його вигнали за хабарі. Тепер у нього було багато клієнтів: усі, в кого були сумнівні справи, охоче зверталися до цього великого крутія. Мав з ним справу і Бальтазар.

Ларра сидів за столиком біля готичного вікна з широким підвіконням. На столі перед ходатаєм стояв кухоль вина і лежав товстелезний рудий портфель. Завжди готове до роботи вічне перо було прикріплене до кишені потертого костюма оливкового кольору.

Ларра був опасистий, лисий, червонощокий, бритий і самозадоволений. Вітерець, що залітав у вікно, здіймав залишки сивого волосся. Сам голова суду не зміг би приймати своїх клієнтів з більшою величчю.

Побачивши Бальтазара, Ларра недбало кивнув головою, жестом вказав на плетене крісло напроти себе і сказав:

— Прошу вас, сідайте. З чим завітали? Може, хочете вина? Пульке?

Звичайно замовляв він, а платив клієнт.

Бальтазар, здавалося, не чув.

— Велика справа. Важлива справа, Ларра.

— Дон Флорес-де-Ларра,— виправив ходатай, надпиваючи з кухля.

Проте Бальтазар не звернув уваги на цю поправку.

— В чому полягає ваша справа?

— Ти знаєш, Ларра...

— Дон Флорес-де...

— Залиш ці фокуси для новачків! — сердито кинув Бальтазар.— Тут справа серйозна.

— Ну, так кажи швидше, абощо,— вже іншим тоном відповів Ларра.

— Ти знаєш морського диявола?

— Не мав честі бути особисто знайомим, але чув багато,— знову за звичкою поважно відповів Ларра.

— Так от що! Той, кого звуть морським дияволом,— мій син Іхтіандр.

— Бути цього не може! — вигукнув Ларра.— Ти випив зайве, Бальтазаре.

Індіанець грюкнув кулаком по столу.

— У мене з учорашнього дня нічого в роті не було, крім кількох ковтків морської води.

— Виходить, становище ще гірше...

— Збожеволів? Ні, я в повному розумі. Мовчи і слухай.

І Бальтазар розповів Ларрі всю історію. Ларра слухав індіанця, не зронивши жодного слова. Його сиві брови піднімались усе вище. Нарешті він не витримав, забув про свою олімпійську велич, ляснув жирною долонею по столу і крикнув:

— Мільйон чортів!

Підбіг хлопчик у білому фартусі і з брудною серветкою.

— Чого зволите?

— Дві пляшки сотерну з льодом! — І, повернувшись до Бальтазара, Ларра вигукнув: — Чудово! Прекрасне дільце! Невже ти сам усе придумав? Хоча, відверто кажучи, найслабше місце в усьому цьому — твоє батьківство.

— Ти сумніваєшся? — Бальтазар навіть почервонів од гніву.

— Ну, ну, не сердься, старий. Я ж говорю тільки як юрист, з точки зору переконливості судових доказів: вони слабуваті. Але й цю справу можна уладнати. Авжеж. І нажити великі гроші.

— Мені потрібен син, а не гроші,— відповів Бальтазар.

— Гроші потрібні всім, а особливо тим, у кого збільшується родина, як у тебе,— повчально сказав Ларра і, хитро примружившись, додав: — Найцінніше і найнадійніше в усій справі Сальватора це те, що нам вдалося дізнатись, якими дослідами і операціями він займався. Тут можна такі міни підвести, що із цього золотого мішка — Сальватора — пезети посиплються, як перезрілі апельсини у велику бурю.

Бальтазар ледве доторкнувся до склянки вина, що налив Ларра, і сказав:

— Я хочу забрати свого сина. Ти повинен написати про це заяву до суду.

— Ні-ні! Ні в якому разі! — майже злякано заперечив Ларра.— З цього почати — значить зіпсувати всю справу. Цим тільки кінчати треба.

— Що ж ти порадиш? — спитав Бальтазар.

— По-перше,— Ларра загнув товстого пальця.— Ми надішлемо Сальваторові листа, складеного в найвишуканіших виразах. Ми сповістимо, що знаємо про всі його незаконні операції й досліди. І якщо він хоче, щоб ми не розголосили цю справу, то мусить виплатити нам кругленьку суму. Сто тисяч. Атож, сто тисяч — це щонайменше.— Ларра запитливо глянув на Бальтазара.

Той хмурився і мовчав.

— По-друге,— вів далі Ларра.— Коли одержимо зазначену суму,— а ми її одержимо,— то надішлемо професорові Сальваторові другого листа, складеного в ще більш вишуканих виразах. Ми повідомимо, що знайшовся справжній батько Іхтіандра і що у нас є незаперечні докази. Ми напишемо йому, що батько бажає повернути собі сина і не зупиниться перед судовим позовом, на якому може розкритись, як Сальватор спотворив Іхтіандра. Але якщо Сальватор хоче запобігти позову і лишити в себе дитину, нехай сплатить указаним особам у визначеному місці і в зазначений час мільйон доларів.

Однак Бальтазар не слухав. Він схопив пляшку і хотів пошпурити її в голову ходатая. Ларра ніколи ще не бачив Бальтазара таким розгніваним.

— Не сердься. Облиш, я пожартував. Постав же пляшку! — вигукнув Ларра, затуляючи рукою лискучий череп.

— Ти!.. Ти!..— кричав розлючений Бальтазар.— Ти пропонуєш мені продати рідного сина, відмовитись від Іхтіандра. Чи в тебе немає серця? Чи ти не людина, а скорпіон, тарантул, чи тобі зовсім чужі батьківські почуття!

— П’ять! П’ять! П’ять! — загорлав Ларра, в свою чергу розсердившись.— П’ять батьківських почуттів! П’ятеро синів маю! П’ятеро чортенят різних розмірів! П’ятеро ротів! Знаю, розумію, відчуваю! Не втече і твій від тебе. Наберись тільки терпіння і дослухай до кінця.

Бальтазар заспокоївся. Він поставив пляшку на стіл, схилив голову і подивився на Ларру.

— Ну, кажи!

— Ото ж бо! Сальватор виплатить нам мільйон. Це буде посаг твоєму Іхтіандрові. Ну, і мені дещо перепаде. За турботи і авторське право на винахід — яка-небудь сотня тисяч. Ми з тобою порозуміємося. Сальватор мільйон заплатить. Ручусь головою. А як тільки заплатить...

— Ми подамо до суду...

— Ще трохи терпіння. Ми запропонуємо видавцям і редакторам найкрупнішого газетного концерну заплатити нам, ну, скажімо, тисяч двадцять-тридцять — згодиться на дрібні витрати — за наше повідомлення про найсенсаційніший злочин. Можливо, нам перепаде дещо і з секретних сум таємної поліції. Адже на такій справі агенти поліції кар’єру собі можуть зробити. А коли ми вичавимо із справи Сальватора все, що тільки можна, тоді, будь ласка, йди до суду, кричи там про свої батьківські почуття, і хай допоможе тобі сама Феміда[2] довести твої права і прийняти в батьківські обійми твого коханого сина.

Ларра вихилив склянку вина, стукнув келихом по столу, переможно глянув на Бальтазара.

— Що скажеш?

— Я не їм, не сплю ночами. А ти пропонуєш без кінця зволікати справу,— почав Бальтазар.

— Але ж заради чого?..— перервав його палко Ларра.— Заради чого? Заради мільйонів! Міль-йо-нів! Невже ти з глузду з’їхав? Прожив же ти двадцять років без Іхтіандра.

— Жив. А тепер... Словом, пиши заяву до суду.

— Він справді спав з розуму! — вигукнув Ларра.— Опам’ятайся, схаменись, отямся, Бальтазаре! Зрозумій же! Мільйони! Гроші! Золото! Можна купити все на світі. Найкращий тютюн, автомобіль, двадцять шхун, ось цю пулькерію...

— Пиши прохання до суду, або я звернусь до іншого ходатая,— рішуче заявив Бальтазар.

Ларра зрозумів, що далі заперечувати марно. Він похитав головою, зітхнув, вийняв з рудого портфеля папір, зірвав з бокової кишені вічне перо.

За кілька хвилин скаргу до суду на Сальватора, що незаконно привласнив і спотворив Бальтазарового сина, було написано.

— Востаннє кажу: одумайся,— умовляв Ларра.

— Давай,— простягнувши руку по скаргу, сказав індіанець.

— Подай головному прокуророві. Знаєш? — напучував клієнта Ларра і пробурчав собі під ніс: — Щоб тобі на сходах спіткнутись і ногу зламати!

Виходячи від прокурора, Бальтазар зустрів на широких білих східцях Зуріту.

— Ти чого сюди ходиш? — запитав Зуріта, окинувши індіанця підозріливим поглядом.— Чи не на мене вже скаржився?

— На всіх вас треба скаржитися,— відповів Бальтазар, маючи на увазі іспанців,— та нікому. Де ти ховаєш мою дочку?

— Як смієш ти звертатися до мене на “ти”? — спалахнув Зуріта.— Якби ти не був батьком моєї дружини, то скуштував би кия.

Зуріта, грубо відштовхнувши рукою Бальтазара, піднявся по сходах і зник за великими дубовими дверима.

Юридичний казус

До прокурора Буенос-Айреса завітав незвичайний гість — настоятель місцевого кафедрального собору єпископ Хуан-де-Гарсілассо.

Прокурор, опецькуватий, маленький, жвавий чоловік з очима, що запливли жиром, з коротко підстриженим волоссям і підфарбованими вусами, підвівся з свого крісла, вітаючи єпископа. Хазяїн дбайливо посадив дорогого гостя у важке шкіряне крісло біля свого письмового столу.

Єпископ і прокурор мало були схожі один на одного. Прокуророве обличчя було м’ясисте й червоне, з товстими губами і широким, схожим на грушу носом. Пальці рук нагадували товсті, короткі обрубки, а ґудзики на округлому череві, здавалось, ось-ось відірвуться, не маючи сили стримати рухливу стихію жиру.

Обличчя єпископа вражало своєю худорлявістю і блідістю. Сухий, горбоватий ніс, гостре підборіддя і тонкі, майже сині губи надавали йому типового вигляду єзуїта. Єпископ ніколи не дивився співбесідникові у вічі, а проте пильно стежив за ним. Вплив його був величезний, і єпископ охоче відривався від духовних справ, щоб керувати складною політичною грою. Привітавшись із господарем, єпископ, не гаючи часу, перейшов до мети свого візиту.

— Я хотів би довідатись,— тихо спитав він,— у якому стані справа професора Сальватора?

— А, і ви, ваше преосвященство, зацікавилися цією справою! — люб’язно вигукнув прокурор.— Так, це винятковий процес! — Взявши зі столу товсту папку і перегортаючи сторінки справи, прокурор провадив далі: — За скаргою громадянина Педро Зуріти ми зробили обшук у професора Сальватора. Заява Зуріти про те, що Сальва-тор робив тваринам незвичайні операції, підтвердилась цілком. У садах Сальватора була справжня фабрика тварин-потвор. Це щось дивовижне! Сальватор, наприклад...

— Про наслідки обшуку я знаю з газет,— ввічливо перебив єпископ.— Яких заходів ви вжили щодо самою Сальватора? Його арештували?

— Так, його арештували. Крім того, ми перевезли до міста як речовий доказ і як свідка обвинувачення юнака, на ймення Іхтіандр — він же морський диявол. Хто б міг подумати, що знаменитий морський диявол, який так довго морочив нас, одна з потвор звіринця Сальватора. Зараз експерти — професори університету — працюють над вивченням усіх цих чудовиськ. Ми не могли, звичайно, перевезти весь звіринець, усі ці живі речові докази до міста. Але Іхтіандра привезли, і він сидить у підвальному приміщенні суду. Уявіть собі, для нього довелося спорудити великий бак, бо він не може жити без води. І справді, він почуває себе дуже погано. Сальватор, очевидно, зробив у його організмі якісь незвичайні зміни, що перетворили юнака на людину-амфібію. Наші вчені з’ясовують це питання.

— Мене більше цікавить доля самого Сальватора,— так само тихо промовив єпископ.— За якою статтею він підлягає відповідальності? І яка ваша думка: чи засудять його?

— Справа Сальватора — це незвичайний юридичний казус,— відповів прокурор.— Я, признатися, ще не вирішив, до якої статті віднести цей злочин. Найпростіше, звичайно, було б звинуватити Сальватора в беззаконних вівісекціях і в каліцтві, яке він заподіяв цьому юнакові...

Єпископ насупився.

— Ви вважаєте, що в усіх цих вчинках Сальватора немає складу злочину?

— Є або ж буде, але який? — провадив далі прокурор.— Мені подали ще одну заяву — від якогось індіанця Бальтазара. Він твердить, що Іхтіандр — його син. Докази слабенькі, але ми, певно, зуміємо використати цього індіанця як свідка обвинувачення, якщо експерти встановлять, що Іхтіандр справді його син.

— Отже, Сальватора щонайбільше обвинуватять в порушенні медичного статуту і судитимуть його лише за операцію над дитиною без батьківського дозволу?

— І, можливо, за заподіяння каліцтва. Це вже серйозніше. Проте в цій справі є ще одна обставина, що все ускладнює. Експерти,— правда, це не остаточна їхня думка,— схиляються до того, що в нормальної людини не могла навіть виникнути думка так калічити тварин і робити такі незвичайні операції. Експерти можуть визнати Сальватора неосудним як душевнохворого.

Єпископ сидів мовчки, стиснувши свої тонкі губи і втупивши очі в ріжок стола. Потім він промовив зовсім тихо:

— Я не сподівався цього від вас!

— Чого, ваше преосвященство? — спитав збитий з пантелику прокурор.

— Навіть ви, охоронець правосуддя, немовби виправдуєте вчинки Сальватора, вважаючи, що його операції не позбавлені доцільності...

— Але що ж тут поганого?

— І вам трудно визначити склад злочину. Суд церкви — небесний суд — дивиться на вчинки Сальватора інакше. Дозвольте ж допомогти вам і дати пораду.

— Прошу вас,— зніяковівши, промовив прокурор.

Єпископ заговорив тихо, поступово підвищуючи голос, як проповідник, як обвинувач.

— Ви кажете, що вчинки Сальватора не позбавлені доцільності? Ви вважаєте, що спотворені ним тварини і людина мають навіть деякі переваги, яких раніше у них не було. Що це означає? Невже бог створив людей недосконало? Невже потрібне якесь втручання професора Сальватора, щоб надати людському тілу досконалого вигляду?

Прокурор сидів похнюпившись, боячись поворухнутись. Перед лицем церкви він сам опинився в стані обвинуваченого. Він ніяк не сподівався цього...

— Хіба ви забули, що сказано в святому письмі, у книзі “Буття”, глава перша, стих двадцять шостий: “І сказав бог: створімо людину за образом нашим, за подобою нашою”; і далі стих двадцять сьомий: “І створив бог людину за образом своїм”. А Сальватор осмілюється спотворювати цей образ і подобу, і ви — навіть ви! — вважаєте це доцільним!

— Пробачте, святий отче...— тільки і міг вимовити прокурор.

— Хіба бог не вважав своє творіння прекрасним,— натхненно говорив єпископ,— викінченим? Ви добре пам’ятаєте статті законів людських, але забуваєте статті законів божих. Згадайте ж стих тридцять перший того ж розділу першого книги “Буття”: “І побачив бог усе, що він створив, і от добре вельми”. А ваш Сальватор гадає, що треба щось виправляти, переробляти, спотворювати, що люди повинні бути земноводними істотами,— ви теж вважаєте все це дотепним і доцільним? Хіба це не огуда бога? Не святотатство? Не блюзнірство? Чи, може, громадські закони в нас уже не карають за релігійні злочини? Що буде, коли слідом за вами всі почнуть повторювати: “Так, людина погано створена богом. Треба віддати людину на переробку лікареві Сальваторові”? Хіба це не жахливий підрив релігії?.. Бог вважав усе, що створив, гарним — усі свої творіння. А Сальватор починає переставляти тваринам голови, міняти шкури, створювати воістину богопротивні чудовиська, ніби знущаючись над творцем. І вам важко знайти в діях Сальватора склад злочину!

Єпископ спинився. Він був задоволений з того враження, яке справила на прокурора його промова, помовчав і знову заговорив тихо, поступово підвищуючи голос:

— Я сказав, що мене більше цікавить доля Сальватора. Але хіба я можу байдуже поставитись до долі Іхтіандра? Адже ця істота не має навіть християнського імені, бо Іхтіандр по-грецьки означає не що інше, як “людина-риба”. Навіть якщо Іхтіандр сам не винен, якщо він тільки жертва, то він усе-таки є богопротивним, блюзнірським створінням. Уже тільки своїм існуванням він може бентежити думки, викликати грішні міркування, спокушати єдиних від малих сих, похитнути слабо-вірних. Іхтіандр не повинен існувати! Було б найкраще, якби Господь покликав його до себе, якби цей нещасний юнак умер від недосконалості своєї спотвореної природи.— Єпископ багатозначно поглянув на прокурора.— В усякому разі він повинен бути звинувачений, вилучений, позбавлений волі. Адже за ним також водилися деякі злочини: він викрадав у рибалок рибу, псував їхні сіті і, нарешті, так налякав їх, що, пам’ятаєте, рибалки припинили лов, і місто залишилося без риби. Безвірник Сальватор і огидне дітище його рук — Іхтіандр — зухвалий виклик церкві, богові, небу! І церква не складе зброї, доки вони не будуть знищені.

Єпископ продовжував свою викривальну промову. Прокурор сидів перед ним пригнічений, втягнувши голову в плечі, навіть не намагаючись перервати цей потік грізних слів.

Коли нарешті єпископ скінчив, прокурор підвівся, підійшов до нього і промовив глухим голосом:

— Як християнин, я принесу гріх свій у сповідальню, щоб ви відпустили його. А як урядова особа, я складаю вам подяку за ту допомогу, яку я дістав від вас. Тепер мені ясно, в чому полягає злочин Сальватора. Його обвинуватять і покарають. Іхтіандра теж не мине меч правосуддя.

Геніальний безумець

Судовий процес не зламав лікаря Сальватора. У тюрмі він був, як і завжди, спокійний, тримався самовпевнено, із слідчими та експертами говорив, з погордливою поблажливістю, немов дорослий з дітьми.

Його вдача не терпіла бездіяльності. Він багато писав, зробив кілька блискучих операцій у тюремній лікарні. Серед його тюремних пацієнтів була дружина наглядача тюрми. Злоякісна пухлина загрожувала їй смертю. Сальватор урятував їй життя в той самий момент, коли запрошені на консультацію лікарі відмовились їй допомогти, заявивши, що тут медицина безсила.

Настав день суду.

Величезна судова зала не могла вмістити всіх охочих бути присутніми на суді. Публіка юрмилася в коридорах, запрудила площу перед приміщенням суду, зазирала в розчинені вікна. Багато цікавих повидиралися па дерева, що росли коло будинку, де відбувався суд.

Сальватор спокійно сів на своє місце на лаві підсудних. Він тримався з такою гідністю, що стороннім могло видатися, ніби він не обвинувачений, а суддя. Запросити оборонця Сальватор відмовився.

Сотні очей пожадливо дивилися на нього. Однак мало хто міг витримати пильний погляд Сальватора.

Іхтіандр викликав не менше зацікавлення, але його не було в залі. Останніми днями Іхтіандр почував себе дуже погано і майже весь час сидів у баку з водою, ховаючись від докучливих цікавих очей. У Сальваторовому процесі Іхтіандр був лише свідком обвинувачення — скоріше одним з речових доказів, як називав його прокурор.

Справу обвинувачення самого Іхтіандра в злочинній діяльності мали розглядати окремо, після процесу Сальватора.

Прокуророві довелося так зробити тому, що єпископ квапив із справою Сальватора, а підготовка доказів проти Іхтіандра потребувала часу. Агенти прокурора активно, але обережно вербували в пулькерії “Пальма” свідків майбутнього процесу, в якому Іхтіандр мав виступити як звинувачений. Проте єпископ не раз натякав прокуророві, що було б найкраще, якби господь прибрав нещасливця Іхтіандра. Така смерть була б чудовим доказом того, що людська рука здатна тільки псувати божий витвір.

Три вчених експерти, професори університету, прочитали свій висновок. З величезною увагою, намагаючись не пропустити жодного слова, слухала аудиторія суду думку вчених.

— На вимогу суду,— почав свою промову головний експерт, уже немолодий професор Шейн,— ми оглянули юнака Іхтіандра і тварин, яких оперував професор Сальватор у своїх лабораторіях. Ми дослідили його невеличкі, але дуже вміло обладнані лабораторії і операційні. Професор Сальватор у своїх операціях користувався не тільки останніми удосконаленнями хірургічної техніки, на зразок електричних ножів, знезаражуючого ультрафіолетового проміння тощо, але й такими інструментами, які ще невідомі хірургам. Їх виготовили, очевидно, за його вказівками. Я не зупинятимуся довго на дослідах професора Сальватора над тваринами. Ці досліди в основному зводилися до надзвичайно сміливих за своїм задумом і блискучих за виконанням операцій: до пересадки тканин і цілих органів, зшивання двох тварин, до перетворення дводихаючих на однодихаючих і навпаки, перетворення самок на самців, до нових методів омолодження. У садах Сальватора ми побачили дітей та підлітків віком від кількох місяців до чотирнадцяти років, що належать до різних індіанських племен.

— В якому стані ви побачили дітей? — спитав прокурор.

— Усі діти здорові й життєрадісні. Багатьох з них Сальватор врятував від смерті. Індіанці вірили йому і приводили до нього дітей з найвіддаленіших куточків — від Аляски до Вогняної Землі: ескімоси, ягани, апачі, тауліпанги, еанапани, ботокуди, пано, арауканці.

У залі почулося чиєсь зітхання.

— Люди всіх цих племен несли своїх дітей до Сальватора.

Прокурор починав турбуватися. Після розмови з єпископом, яка дала належний напрям його думкам, він уже не міг спокійно слухати цю похвалу Сальваторові і спитав у експерта:

— Чи не гадаєте ви, що операції Сальватора були корисні й доцільні?

Та голова суду, сивий дід із суворим обличчям, побоюючись, що експерт дасть ствердну відповідь, поквапився втрутитись:

— Суд не цікавиться особистими поглядами експерта на наукові питання. Прошу, розповідайте далі. Що дав огляд юнака Іхтіандра з арауканського племені?

— Тіло його вкрите штучною лускою,— оповідав експерт,— з якоїсь невідомої гнучкої, але надзвичайно міцної речовини. Аналіз цієї речовини ще не закінчено. У воді Іхтіандр користувався інколи окулярами з особливого скла, виготовленого з важкого флінтгласу, показник заломлення якого дорівнює майже двом. Це давало йому змогу добре бачити під водою. Коли ми скинули з Іхтіандра його луску, то побачили під обома лопатками округлі отвори діаметром десять сантиметрів, затягнуті п’ятьма тоненькими смужками шкіри, схожими на зябра акули.

У залі пролунав приглушений вигук подиву.

— Так,— сказав експерт,— це здається неймовірним, але Іхтіандр має людські легені і разом з тим зябра акули. Тому він може жити на землі і під водою.

— Людина-амфібія? — глузливо запитав прокурор.

— Так, до деякої міри людина-амфібія — дводихаюче земноводне.

— Але звідки в Іхтіандра могли взятися зябра акули? — запитав голова.

Експерт широко розвів руками і відповів:

— Це таємниця, яку, можливо, виявить бажання з’ясувати нам сам професор Сальватор. Наша думка така: за біологічним законом Геккеля, кожна жива істота в своєму розвитку повторює всі ті форми, через які пройшов даний вид живої істоти протягом вікового життя цього виду на землі. Можна з певністю сказати, що людина походить від предків, які в свій час дихали зябрами.

Прокурор підвівся зі свого стільця, але голова жестом спинив його.

— На двадцятий день розвитку у людського зародка визначаються чотири зяброві дуги, що лежать одна за одною. Але згодом зябровий апарат людини змінюється: перша зяброва дуга перетворюється на слуховий прохід із слуховими кісточками і на євстахієву трубу; нижня частина зябрової дуги розвивається в нижню щелепу; друга дуга перетворюється на паростки і тіло під’язикової кістки; третя дуга — на щитовидний хрящ гортані. Ми не думаємо, що професорові Сальваторові вдалося затримати розвиток Іхтіандра в його зародковій стадії. Щоправда, наука знає випадки, коли навіть у цілком дорослої людини залишається на шиї під щелепою незарослий зябровий отвір. Це так звані шийні фістули. Але з такими рештками зябер, звичайно, не можна жити під водою. При ненормальному розвитку зародка повинно було статися одно з двох: або зябра розвивалися б далі, але за рахунок розвитку органів слуху й інших анатомічних змін — тоді Іхтіандр перетворився б на потвору з недорозвиненою головою напівриби-напівлюдини; або ж переміг би нормальний розвиток людини, але за рахунок знищення зябер. Проте Іхтіандр цілком нормально розвинена людина, з хорошим слухом, добре розвиненою нижньою щелепою і нормальними легенями, і водночас він має цілком сформовані зябра. Як саме функціонують зябра і легені, в якому взаємозв’язку перебувають вони, проходить вода в зябра через рот і легені чи проникає через невеликий отвір, який ми виявили на тілі Іхтіандра трохи вище круглого зябрового отвору,— ми не знаємо. Ми могли б відповісти на ці питання, якби зробили анатомічний розтин. Це, повторюю, лишилося загадкою, відповідь на яку мусить дати сам професор Сальватор. Професор Сальватор повинен пояснити нам, як з’явилися собаки, схожі на ягуарів, дивні, незвичайні тварини, і земноводні мавпи — цей двійник Іхтіандра.

— Який же ваш загальний висновок? — запитав голова експерта.

Професор Шейн, що сам користувався великою популярністю як вчений і хірург, відповів одверто:

— Мушу визнати, що в цій справі я нічого не розумію. Я можу лише сказати, що тільки генієві під силу те, що робив професор Сальватор. Сальватор, очевидно, вирішив, що в своєму мистецтві хірурга дійшов до такої досконалості, яка дає йому змогу розкладати, складати і пристосовувати тіло тварини й людини за своїм бажанням. І хоч він блискуче здійснював це на ділі, та, проте, його відвага й широчінь задуму межують з... безумством.

Сальватор зневажливо посміхнувся.

Він не знав, що експерти вирішили полегшити його долю і підняти питання про його неосудність, щоб мати можливість замінити тюремний режим на режим лікарні.

— Я не стверджую, що він божевільний,— провадив далі експерт, помітивши усмішку Сальватора,— але в усякому разі, на нашу думку, підсудного треба перевести в санаторій для психічнохворих під довгочасний нагляд лікарів-психіатрів.

— Суд не ставив питання про неосудність обвинуваченого. Суд обміркує цю нову обставину,— сказав голова.— Професоре Сальватор, чи бажаєте ви дати пояснення з приводу деяких питань експертів і прокурора?

— Так,— відповів Сальватор.— Я дам пояснення. Але хай разом з тим це буде і останнім моїм словом.

Слово підсудного

Сальватор спокійно підвівся і оглянув судову залу, немовби когось шукав. Серед глядачів Сальватор помітив Бальтазара. Крісто і Зуріту. У першому ряду сидів спис-коп. Сальватор трохи затримав на ньому свій погляд. На обличчі Сальватора з’явилася ледве помітна усмішка. Потім Сальватор знову почав шукати когось поглядом, уважно озираючи залу.

— Я не бачу в цій залі скривдженого,— нарешті промовив він.

— Я скривджений! — крикнув раптом Бальтазар, зірвавшись на ноги. Та Крісто смикнув брата за рукав і посадив на місце.

— Про якого скривдженого ви кажете? — запитав голова.— Якщо ви маєте на увазі спотворених вами тварин, то суд не вважав за потрібне показувати їх тут. А Іхтіандр, людина-амфібія, перебуває в приміщенні суду.

— Я маю на увазі господа бога,— спокійно і серйозно відповів Сальватор.

Почувши таку відповідь, голова суду розгублено відкинувся на спинку крісла. “Невже Сальватор збожеволів? Чи він вирішив удавати божевільного, щоб уникнути в’язниці?”

— Що ви хочете цим сказати? — запитав голова.

— Я думаю, суду це має бути ясно,— відповів Сальватор.— Хто той головний і єдиний, кого скривджено в цій справі? Очевидно, тільки Господь бог. Це ж його авторитет, на думку суду, я підриваю своїми вчинками, вторгаючись у його сферу. Він був задоволений своїми творіннями, і раптом з’являється якийсь лікар і заявляє: “Це зроблено погано. Це потребує переробки”. І починає перекроювати боже творіння по-своєму...

— Це блюзнірство! Я вимагаю занести слова обвинуваченого в протокол,— сказав прокурор, удаючи ображеного в своїх найсвятіших почуттях.

Сальватор знизав плечима.

— Я переказую тільки суть акту обвинувачення. Хіба не до цього зводиться все обвинувачення? Я читав справу. Спочатку мені закидали обвинувачення тільки в тому, що я нібито робив вівісекції і заподіяв каліцтво. Тепер проти мене висунули ще одне обвинувачення — блюзнірство. Звідки повіяв цей вітер? Чи не з боку кафедрального собору?

І професор Сальватор подивився на єпископа.

— Ви самі створили процес, в якому незримо присутні на боці обвинувачення Господь бог як скривджений, а на лаві підсудних разом зі мною Чарлз Дарвін як підсудний. Можливо, мої слова ще раз завдадуть прикрощів декому з присутніх, але я продовжую обстоювати думку, Що організм тварин і навіть людини недосконалий і потребує виправлень. Я сподіваюсь, що присутній у цій залі настоятель кафедрального собору єпископ Хуан-де-Гарсілассо підтвердить ці слова.

Хвиля здивування прокотилася залою.

— У п’ятнадцятому році, незадовго перед моїм від’їздом на фронт,— сказав Сальватор,— мені довелося внести маленьку поправку в організм шановного єпископа — вирізати йому апендикс, цей непотрібний і шкідливий додаток сліпої кишки. Лежачи на операційному столі, мій духовний пацієнт, наскільки я пам’ятаю, не заперечував проти того порушення образу і подоби божої, яке я зробив своїм ножем, вирізаючи частку єпископового тіла. Хіба цього не було? — спитав Сальватор, дивлячись у вічі єпископові.

Хуан-де-Гарсілассо сидів нерухомо. Тільки бліді щоки його ледь-ледь порожевіли та злегка тремтіли тонкі пальці.

— І чи не було другого випадку тоді, коли я ще займався приватною практикою і робив операції омолодження? Чи не звернувся до мене з проханням омолодити його шановний прокурор сеньйор Аугусто де...

Почувши це, прокурор спробував запротестувати, але його слова заглушив сміх публіки.

— Я прошу вас не відхилятися,— суворо сказав голова.

— Це прохання було б далеко доречнішим по відношенню до суду,— відповів Сальватор.— Не я, а суд надав такий напрям процесу. Хіба декого тут не злякала думка, що всі присутні тут — учорашні мавпи або навіть риби, які мають можливість розмовляти й слухати тільки тому, що їхні зяброві дуги перетворилися на органи мови й слуху? Ну, якщо не мавпи, не риби, то їхні нащадки.— І, звертаючись до прокурора, який виявляв ознаки нетерпіння, Сальватор сказав: — Заспокойтесь! Я не збираюся тут з ким-небудь сперечатись або читати лекції з теорії еволюції.— І трохи помовчавши, вів далі: — Біда не в тому, що людина походить від тварини, а в тому, що вона не перестала бути твариною... Грубою, злою, нерозумною. Мій учений колега даремно лякав вас. Він міг би не говорити про еволюцію зародка. Я не вдавався ні до впливу на зародок, ні до схрещування тварин. Я — хірург. Моїм єдиним знаряддям був ніж. І, як хірургові, мені доводилось допомагати людям, лікувати їх. Оперуючи хворих, я мусив часто робити пересадку тканин, органів, залоз. Щоб удосконалити цей метод, я зайнявся дослідами пересадки тканин у тварин.

[1] П у л ь к е р і я — шинок.

[2] Ф е м і д а — богиня порядку, справедливості, правосуддя у стародавніх греків.

← Назад | На початок | Вперед →