Хто зважиться — вогняним наречеться (сторінка 2)

Перебравшись на той бік, він, не затримуючись, пішов до Чортової Долини. Де-не-де збирав білі гриби-боровики, піддубні, складав у кошелик. Чортова Долина зустріла хлопця моторошною тишею. Він постояв на кручі, тривожно прислухаючись. Цікаво, чи бачить його баба? Адже минулого разу вона бачила його здалека. Хоче вона, щоб він завітав у гості чи, може, ні?

М’який рожевий промінь ковзнув понад верховіттям дерев, відблиски його впали вниз. Замерехтіла на листках ліщини роса, самоцвітами заграли краплинки на чудовому тканні павутини.

На серці у Славка стало приємно, легко. Він, уже не вагаючись, почав спускатися в долину. Нижче, глибше. Де-не-де видно сліди учнів, які недавно тут ходили. Ич, як вони покопитили стежку! Мабуть, гасали цілою чередою!

Ось, уже килими моху, стовічні дуби. Отут він ховався позаминулої ночі. Звідси побачив дивну хатинку. Де ж вона тепер? Славко виглянув з-за стовбура. Нема! Навіть знаку нема...

Він розчаровано вибіг на галявину. Саме тут стояла хатинка. Праворуч — старезна осика, ліворуч — верба з дуплом. Все сходиться. А отут мав би бути казковий притулок, східці до дверей. Тільки ж чому на зеленому моху нема жодного знаку чи пошкодження? Пухкий зелений килим, до нього ніхто не торкався багато літ. А може, не тут? Може, лише місцина схожа?

Славко одбіг назад, оглянув те місце, де він ховався вночі. Похнюпившись, сів на пеньку. Ось сліди від його колін, покопирсаний мох. Тут він почув дивний приязний голос. Чому ж тепер його не чути? Може, бабуся зникла, пропала, полетіла до свого таємничого світу? А може, вона й досі тут, але невидима?

Хлопець прислухався. Нічичирк...

Ледве чутно дихає древній ліс. Вдихає сонце, блакитне повітря, а видихає дивні пахощі квітів, міцний дух грибів та моху, запаморочливий аромат прілого листя.

Вже не страшно хлопцеві в Чортовій Долині, тільки боляче на душі, смутно, спустошено. Ніби він втратив щось любе, невідшкодовне, безповоротне...

Він лежав на вогкому килимі, тамував гіркі почуття, дивувався сам собі. Над ним схилився на тонкій стеблині блакитний дзвіночок, на його пелюстки сів золотавий метелик, склав розцяцьковані крильцята. Славко обережно взяв його на долоню, підняв. Метелик знявся і круто полетів угору. Кільцями, кільцями, поміж старими деревами, аж поки не заблищав іскрою у променях сонця і пропав у високості.

Отак, як цей метелик, пропало його видіння. Нічого не було. Були втома, блукання, галюцинації. Мара. Він ліг на моху, заснув. І бачив сон. А потім напівсонний плентався додому. Буває така хвороба: людина спить і десь вештається. Лунатиками називаються такі хворі. Може, й з ним таке? Йшов, ішов з Карані, а отямився аж біля тину. І на ходу йому верзлося. Добре, що нікому нічого не сказав. А то сміялися б, глуму — на кілька років у школі.

Славко рушив назад, вибрався з долини. Ішов через Карань, перебирався болотом втомлено, втративши цікавість до краси, до ласки літнього дня. Хрипко й огидно скрикували чайки над ним, насмішкувато витріщали скляні очиська потворні жаби, сидячи на купинах. Все, на що кидав погляд хлопчина, набирало для нього неприємної ознаки, все блякло перед чаклунськими чарами тривожного видіння, яке лишало такий глибокий слід у серці. Треба забути його, викинути з пам’яті. Мара марою, а попереду навчання, шостий клас, друзі, безліч днів життя, яке лише починається...

Викинути? Славко раптом зупинився, ніби вражений блискавицею. А потім? Що замість того? Не шукати вже чудо-цвіту папороті, не слухати казок, вважати їх побрехеньками? «Нема більшої сили, ніж вогняне, любляче серце, та ще й таке, яке кохається в казці!» Хто це сказав?

Довкола голови обписала тугу спіраль чорна ластівка. Може, це вона прошепотіла? Це ж слова чарівної бабусі! Як гарно сказаної А він забув. І готовий був викинути чари з душі, з пам’яті. Хіба так діяли казкові герої? «Хто прямо піде — коня втратить і сам пропаде». І вони йшли прямо — туди, де все пропадало. Чому, чому туди? Щоб повна казка? Щоб ніякої надії на звичайне, зручне, відоме?

Славко кинувся бігти назад. Стрибав по купинах, ніби заєць, зривався в болото, брьохався у воді, але не бентежився тим, а сміявся — весело й щасливо. Щось сталося з ним, щось невловиме ввійшло до серця, ніби промінь ранкового сонця у сутінки ночі. Він повернеться до лісу і чекатиме. Аж до ночі. Неодмінно діждеться чуда! Воно має статися Він хоче казки! Хай вона прийде, хай обів’є його чоло, ніби ця ніжна ластівка, що не покидає Славка, а кружляє довкола. Може, вона теж із казки?

Чому все так змінилося? Чайки вже не стогнуть, а бадьоро вітають його палке рішення, і жаби не огидні, а барвисті, смарагдові красуні. Вони плавають на корабликах з широких листків латаття, підморгуючи хлопцеві, обіцяючи успіх на шляху незвичайного.

Мов стріла, пролетів хлопець зарості ліщини, осикові хащі Карані, спустився у Чортову Долину. Намагався заспокоїтися, стримати стукіт серця. Та воно радісно тріпотіло в грудях, щось передчувало. Славко хутко відшукав знайому галявину, зупинився під віттям дуба, оглянувся.

І раптом скрикнув від несподіванки...

Чудо-цвіт

Серед зеленого моху він побачив квітку. Незвичайну, небувалу, не схожу на жодну ілюстрацію в ботанічних книгах. Вона розгорнула три блакитні пелюстки на смарагдовому тлі, схожа на чарівного метелика. Славко ніколи ще не бачив такої квітки. Він поволі наблизився до неї, став на коліна, хотів торкнутися пальцем пелюсток. Ніжні крильцята стріпнулися, замайоріли в повітрі, і квітка знялася вгору. Вона не давалася в руки.

Хлопець отетерів з несподіванки. Летюча квітка? Де це чувано? А може, то не квітка, а дивний метелик? Ні, під блакитними пелюстками видно ніжно-зелені листочки, довга гнучка стеблинка. Ось вона — казка! Він нарешті зустрів її. Бабуся з чарівницької хатки не прийшла, а послала йому своє чудо. Треба спіймати квіточку, роздивитися. Може, пощастить привести її в село, показати Максиму Йванавичу. Тоді йому повірять. Повірять, що він бачив хатинку, бабу-ягу, вогнистий клубочок.

Славко погнався за квіткою-метеликом. Вона перелітала з куща на кущ, з місця на місце. Ось вона сіла на шипшину, між пурпуровими ягодами. Хлопець метнувся до неї, поколов собі руки колючками. Квіточка майнула над його головою, торкнулася пелюстками щоки, ніби хотіла погратися. Славко розгублено дивився на неї знизу вгору. Як же її схопити?

Почувся сміх-дзвіночок.

Хлопець озирнувся. Невже його хтось вислідив? Ніде нікого. Тиша понад лісом. На Чортову Долину спадає присмерк. Квіточка починає сяяти ніжним, ледь помітним промінням. І знову лунає чарівний сміх. Він лине згори. Невже це сміється квітка?

— Це я,— прокотилися в свідомості хлопця тихозвучні слова.

— Хтось промовляє до мене, чи мені здається? — збентежено запитав Славко.

— Чому ж здається? — ласкаво почулося у відповідь.— Ти ж увертаєшся до мене — я відповідаю...

— Це ти, квіточко?

— Я...

— А чому ти втікаєш од мене? — осмілівши, запитав хлопець.

— Я граюся з тобою,— ніжно мовила квіточка, спускаючись нижче.— Ти хотів мене спіймати, а я не даюся...

— Чому?

— Я не можу бути в полоні. Ти хотів мене однести в село, щоб показати людям. Це — неможливо...

— Не збагну...

— Небувале не можна спіймати. Воно само приходить до того, хто шукає. Ти повірив, ти захотів, прийшов сюди — і побачив. Навіщо ж нести казку тому, хто її не шукає?

Славко замислився, потім кивнув, В його очах з’явилася ніжна, щаслива усмішка.

— Я зрозумів, квіточко. Не хочу нести тебе в село. Вудь там, де сама захочеш. Але все ж таки скажи...

— Що, хлопчику?

— Якби тебе хтось піймав... силою...

— Буде горе...

— Кому?

Квіточка мовчала. Махнувши пелюстками, сіла на зелений килим. Хлопець присів поруч, боячись навіть дихнути. В голові наморочилось від хвилювання і чарівності того, що сталося. Він розглядав дивний утвір чи істоту, ще не розуміючи, як він чує голос квіточки, як вона відповідає йому. Як можливо, щоб жива квіточка могла говорити?

Пелюстки заіскрилися фосфоричним сяйвом, розгорнулися ширше. Заворушилися сріблисті тичинки, ніби довгі вії. Славкові здалося, ніби між крильцями квіточки розплющується око. З’являється блискучий білястий обідок, на ньому райдужне коло і велика чорна чи темно-синя зіниця. Око кліпнуло кілька разів, глянуло на хлопчика.

— Ти дивишся? — вражено запитав Славко, одсуваючись від квіточки.

— Чому це тебе дивує? — мовила вона.— Адже ти дивишся на мене?

— Це незвично... щоб квітка дивилася...

— Бач,— докірливо продзвенів її голос,— тобі це незвично. Ви — люди — хочете, щоб все було звично, як у вас.

— Але ж так не буває,— пробурмотів Славка.— Квітки не дивляться... і не розмовляють...

— А в казці?

— Так то ж в казці.

— А ти тепер хіба не в казці?

— Правда твоя,— замислившись, мовив хлопець.— Сказати кому-небудь — ніхто не повірить.

— Може, й повірять,— заперечила квіточка.— Казка дрімає в серцях багатьох людей. Згадай, як ви бігали за цвітом папороті!

— Ти й це знаєш?

— Я багато дечого знаю,— зітхнула квіточка.— Те, про що ти забув...

— Квіточко, а де ти виросла? Де ще с такі, як ти, квітки? — схилившись над нею, запитав хлопець.

Вона знову промовчала. Проте, ні... Щось чується Славкові. У глибині темної зіниці блискотять золотаві іскри, ніби розгорається багряне полум’я, колишуться тіні. Ба, то вже не тіні, а коні, а на них — вершники. Майорять стяги на списах, чується іржання, крики. А потім — пісня. Рокочуть-плачуть струни бандури, стогнуть високі хвилі на морі, несуть лицарів хоробрих на чайках у край далекий, на смерть, на подвиг, на безсмертя... Знову валують іскри полум’я, летять у блакитному небі небачені кораблі. Не літаки, не дирижаблі, не ракети, до яких звикло око хлопця. Ні! Ясенові кораблики з гордо задертими різьбленими носами, з візерунчастими вітрилами, що надимають проти сонця барвисті груди свої. І сидять в тих кораблях казкові звитяжці — народні герої. Нема для них нічого нездоланного: ні дракони, ні змії, ні пожежі, ні підступи царів чи вельмож — ніщо не зупиняє подвигу, на який дала благословення мати рідна, земля кохана, казка чарівна...

Славко схвильовано зітхнув. Чому в оці квіточки він побачив такі видіння?

— Чи знайоме тобі, хлопчику, те, що я показала? — запитала вона.

— Так, люба квіточко. Це — наша казка...

— Тоді не питай мене,— звідки я. Прощавай!

Вона махнула пелюстками і піднялася в небо. Славко аж хитнувся за нею, простягнув руки вслід.

— Зажди, зажди! Ми ж так мало були з тобою! Я ще не намилувався на тебе!

— Казка приходить несподівано і зникає так само,— засміялася квіточка, блакитним вогником зникаючи між деревами.

— Я ще побачу тебе? — тривожно гукнув Славко.

— Підеш — знайдеш! Глянеш — побачиш! — пролунало над лісом.

Хлопець повертався додому задумливий і сумно-щасливий. Баба про щось запитала його — він не почув. Мати гримнула — Славко не відповів. Машинально сьорбав те, що баба поставила йому під ніс, дивився невидючим поглядом десь перед собою.

— Чи не зурочено тебе? — заклопотано озвалася баба Оришка, мацаючи долонею онукове чоло.— Якийсь сам не свій став. Ходиш десь вечорами. Де це ти цілий день ходив аж до смерку? Мо’, знову дива якогось шукаєш?

— У лісі був,— неохоче відповів онук.

— Я ж казав,— іронічно мовив батько, присолюючи кусень хліба і натираючи його часником.— Впали ті небесні камені нам на голову, а тепер треба до хлопця лікаря визивати.

— Не треба мені лікаря! — буркнув Славко.

— Авжеж не треба,— згодився батько.— Я сам полікую. Скину очкура та припарки поставлю, тоді твої вигадки як рукою зніме.

— Таке скажеш,— виступила баба не захист онука.— Хіба хлопець що вдіяв? Щось таке з ним трапилося, хіба він винен? По очах бачу — щось стрілося йому в Чортовій Долині. Еге ж?

— Правда,— видихнув хлопець.— Бачив...

— Що ж ти там бачив? — недовірливо запитала мати, косуючи оком на сина.

— Квіточку...

— Яку ще там квіточку?

— Чарівну. Таку, якої ще ніхто не бачив. Світиться вона, мас три пелюсточки і літає,— випалив хлопець одним духом.

— Збожеволів,— вражено озвався батько.— Точно збожеволів! Де ж це бачено — квіточка сама собою літає?

— Правду кажу,— крикнув Славко.

— Не свари дитину,— глипнула на діда баба Оришка.— Він диво бачив.

— І ви туди ж...

— І я. Бо знаю, що така квіточка є...

— Правда, бабо? — зрадів Славко і кинувся до неї. Баба обняла онука за шию і пригорнула.

— Правда, синку. То ти бачив справжній чудо-цвіт. Він ще сильніший від квітки папороті.

— Чудо-цвіт?

— Атож!

— Що старе, що мале,— докірливо зітхнув батько, облизуючи після борщу дерев’яну ложку,— Ну, хай тішиться, аби не захворіло...

— То щастя, що онучок побачив диво,— мовила баба, радо усміхаючись.— Не всякому це дається. Мало було таких людей, які уздріли чудо-цвіт. Колись його зустрічали частіше, а тепер щось не чути...

— Бо дурощі забули люди,— сказав дід, прямуючи до дверей — Не тішаться люди байками...

Гупнувши дверима, він вийшов у сіни, а за ним і мати. Невдовзі почулося цюкання сокири. Баба погладила Славка по голові.

— Ти знай своє. Раз побачив чудо-цвіт — то вже не одступай.

— Од чого, бабо?

— Од казки,— пояснює вона,— Од чого ж іще? Чудо-цвіт бачить, у кого серце ясне та вірне,— тому й одкривається.

— А хіба чудо-цвіт хтось мав? — допитувався хлопець.

— Атож. Тільки люди гадають, що він одкриває золото, всякі скарби. То в казці так сказано, щоб не всякий збагнув. Для мудрого золото — чисте серце та вірні Друзі. А злий чоловік шукає собі проклятого скарбу, щоб забагатіти. Мудрому чудо-цвіт дає хоробрість і силу або й славу. А злому — вічне терзання, страх, щоб ніхто не одняв нещасного багатства. То великий знак, Славку, що в нашім краї з’явився чудо-цвіт...

«Фокусниця»

Тієї ночі Славко не міг заснути. Тільки склеплював повіки, як марилися йому сліпучі блискавиці, могутні грози, політ не знати на чому понад горами й лісами, блакитні вогняні кулі. Він пробирався правічними непролазними лісами, втікаючи від чорних страхітливих драконів. Чудиська переслідували його, роззявляли пащі, щоб проковтнути, а він холонув від жаху і кидався з дрімоти. А потім знемога знову тягла його в свої обійми і залишала у вирі химерних сновидінь — серед небачених хащів, між високими скелями, над урвищами, на дні яких люто клекотіли бурхливі потоки. І коли вже не можна було врятуватись, і свідомість вважала, що наступив кінець, що шляху далі нема, з’являлася над хлопцем синя квіточка, миготіла вогнистими пелюстками, кликала далі, далі — до рятунку, до щасливого завершення важких мандрів чи пригод...

Наступив ранок, промінь сонця прогнав нічні видіння. Проте в душі не зникло відчуття дива. Хлопцеві не хотілося йти до хати, говорити щось, відповідати на запитання. Він скочив з горища, шаснув на город, нашукав огірків, помідорів, а потім, захопивши вудку та банку з черв’яками, дременув до річки. Там був прив’язаний батьків плоскодонний човен з підвісним двосильним моторчиком — якраз в тому місці, де Славко вперше познайомився з Ліною. Там річище робило викрутень і лизало високу кручу Перунового бору. Чого так звали той бір, Славко до сих пір не довідався від старих людей,— певно, колись тут далекі предки молилися древнім богам.

По дорозі трапилася несподівана зустріч. З-за берези раптово вискочила Ліна, схопила його за руку, переможно засміялася.

— Ага, зрадник! Хотів без мене?!

— Пусти...

— Що — неправду кажу? — наполягала Ліна.— Чому не покликав? Га?

— Ліночко,— зітхнувши, мовив Славко,— якби ти не сміялася...

— Я? — сплеснула вона руками.— Та хай мені...

— Не треба! Я вірю! Зі мною таке робиться...

— З того часу? — таємниче запитала дівчинка.— Еге?

— Вгадала,— кивнув Славко.— 3 того самого...

— Я ж казала — ти щось бачив!

— Бачив!

— А чому не сказав мені? Максиму Йвановичу?

— Не можна.

— Так ти ж і я — ми друзі? — хитро запитала Ліна.— Що ти знаєш — те повинна і я знати?

— То ходімо чи що,— радо буркнув Славко.— Поїдемо до гатки рибу ловити. Там тихо, дачників нема. У ситнику таке окуняччя водиться. Там я тобі про все й розповім...

— Ходімо,— згодилася Ліна.— Тільки щоб все-все...

Коло річки їх перестрів Онопрій. Він переможно посміхався, здавалося, кожна його ластовина випромінювала іронію на адресу Славка. Його кругле обличчя промовляло: ага, втекли від мене? Славко скривився, наче проковтнув кислицю, Ліна невдоволено знизала плечима.

— Тебе де не посій, там і вродиш,— сказала вона.

— Хороші друзі,— промимрив Прі.— Самі їдуть кататися, а мене кидають!

— Що ти — безплатний додаток до нас? — роздратовано запитав Славко, пораючись на кормі човна, де були примкнені моторчики. Він загуркотів ланцюжком, сплюнув у воду.— Тебе ж ніхто не запрошував!

— А мені сумно без вас. Я теж хочу рибу половити. Ліно,— заступись за мене!

— Та вже їдь! — зітхнув Славко, припасовуючи мотора до корми.— Тільки триматимешся подалі од води, а то всі окуні розбіжаться...

Ліна засміялася. Прі мовчки проковтнув образу Славко витягнув весло, дав його Онопрієві, звелів тримати човна проти течії, а сам почав смикати за тросика. Мотор чхав, але чомусь не заводився.

— Хочу їхати,— примхливо скривилася Ліна.— Чому ми не їдемо?

— Захолов мотор,— заклопотано сказав Славко, присідаючи навпочіпки.— Або бензину багато насмоктало...

— Давай я,— запропонував Прі.

— Теж знайшовся моторист...

— Я й трактора водив,— похвалився Прі.— І хлопцям помагав автомашину лагодити...

— Не дам! Мотор зіпсується зовсім, як ти до нього візьмешся, у тебе око недобре.

— Забобони,— чмихнув Прі.

— Драстуй, Славку! — почувся голос-дзвіночок від берега.

Всі поглянули туди. Онопрій випустив весло від несподіванки. Славко пробурмотів щось невиразне. На кручі стояла незнайома дівчинка років тринадцяти, вбрана у білу лляну сукню нижче колін, вишиту бісером і шовковистою заполоччю, на ногах — легенькі темно-малинові босоніжки. Та найнезвичайнішим у неї видавалося обличчя — яскраво-сині очі промінилися лагідністю й ніжністю, товста золотава коса спадала на груди, високе чисте чоло охоплював віночок з білих лілей.

Ліна з цікавістю дивилася на незнайомку.

— Хто вона? — стиха спитала в Славка.— Де ви познайомились?

— Я її не бачив...

— Чому ж вона знає тебе?

— Славку, чого ж ти мовчиш? — ніжно засміялася незнайомка.

Ліна розгублено поглядала то на Славка, то на дівчинку.

— Розігруєте мене? Обманюєте? Еге ж? Ну, гаразд!

Славко нагнувся над бортом, виловлюючи з води весло, яке впустив Прі. Спідлоба глянув на незнайомку.

— Звідки ти знаєш, як мене звати? Хіба ми стрічались?

— Атож,— забриніло у відповідь.— Ми вже стрічалися.

— Не пам’ятаю. Може, в тому селі, де я раніше жив?

— Це не має значення,— загадково мовила дівчинка.— А що це ви збираєтесь робити?

— Попливемо... покатаємось, риби наловимо,— осмілівши, сказав Славко.

— А мене візьмете?

— А чому б ні? — підхопився хлопець.— Сідай. Я зараз до берега підіпхну човна...

— Коли ви так, то я не попливу,— зашепотіла Ліна на вухо Славкові.— Самі пливіть.

— Ну чого ти? — примирливо мовив Славко.— Незручно ж! Вона нікого тут не знає, а ти набобирилась...

— Все одно не попливу.

Ліна вискочила з човна на кручу і подалася до кущів.

— Що це з нею? — здивувалася незнайомка.

— Не знаю,— знизав плечима Славко.— То сідай, чи що? Як тебе звуть?

— А хіба неодмінно треба звати? — запитала дівчинка, легко ступаючи в човен.— Можна й без імені. А коли охота, то клич Катею...

— Дивна ти,— мовив Славка.— Ніби несправжня...

— Несправжня? — Дівчинка замислилась, лілеї на її голівці тремтіли.— Тривожне слово. А яка справжня? Така, як твоя подруга? Еге? Тобі такі подобаються?

— Ти не так мене зрозуміла,— зніяковів Славко, соваючись на кормі.

— А як же? Невже я тобі не подобаюсь?

— Кахи, кахи,— закашлявся хлопець, не знаючи, куди подіти очі від її погляду.— Ти чудне кажеш... І називала моє ім’я, хоч ми й не бачились ніколи...

— Бачилися,— впевнено сказала Катя.

— Де?

— Колись згадаєш...

Славко задумався. Справді, в ній є щось знайоме. Сміх, ніби ледь чутний дзвіночок, мова, глибокий погляд ясно-синіх очей. Де, коли вони бачились? Може, вві сні?

— Чому ж не пливеш? — запитала Катя, сідаючи на лавку.

— Мотор барахлить...

— А хіба не можна так, просто?

— Як?

— Без мотора, без весел...

— Не розумію...

— А ось так,— сказала дівчинка.

Човен колихнувся, поплив проти течії, під днищем забулькала, заспівала вода. Славко виглянув за борт, не довіряючи своїм очам, помацав мотора. Катя дивилася на хлопця ясними очима, усміхалася приязна

— Як же він пливе? — спитав ошелешений Славко.

— А просто так,— відповіла Катя.— Я захотіла — і все...

— Обманюєш,— недовірливо мовив Славко.— Це якийсь фокус!

— Що таке фокус?

— Ну... ілюзія... Ніби в цирку...

— Яка ж ілюзія? — здивувалася Катя.— Адже ми пливемо?

— Пливемо.

— То де ж фокус?

— Бо такого не буває, щоб човен плив сам по собі...

— Не сам по собі,— заперечила дівчинка.— Ми в ньому...

— Ну... якась енергія повинна бути...

— А бажання... воля... То — найсильніша енергія! Якщо чогось дуже, дуже сильно запрагнути — все здійсниться...

Славко помовчав, оцінюючи міркування Каті.

— Це правда! Тільки ти якось незвично мислиш, А все-таки це фокус! Човен без мотора... Якби люди побачили — не знаю, що було б...

Човен проплив повз велику плоскодонку, яка стояла на якорі серед латаття. В ній сидів сивий дідок і вудив рибу.

— Славку! — крикнув дідок.— А де взяв такий мотор? Чи ти ба — безшумний? Ич, як гарно йде — наче летить...

Славко не відповів нічого, спідлоба поглядаючи на Катю.. Вона тихесенько сміялася, наче потішаючись над ним. Дивилася на білопері хмариночки в небі, на жовтіючі луки, на ніжно-бузкові кручі Правобережжя, потім заплющувала очі, підставляла біле личко променям літнього сонця. Хлопець не міг позбавитись дивного чару несподіваної пригоди. Якийсь голос застерігав, що все це омана, що нічого не сталося, що він не повинен довіряти власним почуттям. А серце щасливо завмирало від казки, яка творилася ясно і зримо серед білого дня. Хай так буде... Хай буде так завжди... Що це з ним? Коли воно почалося? В ту ніч, коли впали дві зорі. Чарівна хатинка, бабуся, чудоцвіт! А що, коли й ця дівчина... Та ні, ні! Вона земна, рідна. Вона лише знає щось таке, чого не знає він, Славко!..

Наблизилася гатка. Річище перекочувалося через велике замшіле каміння, вода мерехтіла іскрами на сонці. Човен тихенько пристав до піщаного берега, зграйки рибок сипонули врозтіч. Катя випурхнула з човна, за нею вийшов Славко, розмотуючи вудку.

— Гарно тут,— сказала дівчинка, кружляючи в танці довкола хлопця.— Не гірше, ніж в нас...

— А де це у вас?

Катя промовчала, стишила кружляння, в її погляді проглянув сум.

— А що це ти робиш? — відповіла вона запитанням на запитання.— Що це за штука?

— Вудка.

— Навіщо вона?

— Ловити рибу.

— Ти їси рибу? — вражено запитала Катя.— Живу?

— Та ні, смажену! А ти хіба ні?

— Ой ні, нізащо! — скрикнула вона.— Хай собі плаває, радіє у своїй стихії. Навіщо ж її ловити?

— А що ж ти їси? — недовірливо запитав хлопець.

— Сонечко годує мене,— просто сказала Катя.

— Всіх сонечко годує,— заперечив Славко.— Це ми в школі проходили. Рослини засвоюють енергію сонця, їх поїдають тварини, а тварин — люди...

— А чому ж не можна одразу від сонця? — сумно запитала Катя.— Щоб нікого не їсти? Так, як квіточки?

— Гм,— задумався Славко.— То було б гарно. Тільки неможливо. Ми так створені...

— Ким?

— Природою...

— То й що? Хіба не можна захотіти інакше? Ти б хотів інакше, щоб так, як квіти?

— Ще й як захотів би,— захоплено сказав Славко.— Тоді скільки часу вільного було б. Для мандрів, для пошуків, для польотів. Тільки все це казка...

— Казка,— згодилася Катя.— Отже, правда...

Славко знову здивовано глянув на неї. Де він чув ці слова? Коли?

— Ти чудна...

— Чому чудна?

— Не така, як всі...

— А хіба треба бути, як всі?

— Та ні... Тільки мені незвично... Мені здається, що я тебе знаю. А де бачив — не пам’ятаю...

— А тобі гарно зі мною? — тихо запитала Катя.

— Угу,— кивнув Славко, опускаючи погляд донизу.

— Тоді не треба згадувати, де ми бачилися. Ось над тобою хмаринка. Вона прекрасна? Вона тобі щось нагадує? Дає радість? Не проси її, щоб вона зупинилася, щоб вона зберегла свою форму і барви. Хай пливе, хай мчить, зникає. Збережи її в серці, в мрії...

— Ти говориш, ніби співаєш,— зачудовано сказав Славко.— Ніби пташка... або шум лісу...

— Я піду,— раптом мовила Катя.

— Куди? — збентежився хлопець.

— Мене кличуть...

— Хто?

— Не питай.

— А ми побачимось?

— Не знаю...

— Де ти живеш?

— Всюди. Тепер тут, біля тебе..

— Як ти дивно мислиш, розмовляєш. Ніби з іншого світу.

— Може, й з іншого.

— А хто в тебе з близьких чи рідних? З ким ти тут?..

— Бабуся є,— ніжно сказала Катя.— Ми живемо в хатині край села..

— Ти довго будеш тут... в нашому селі? — з надією запитав Славко.

— Не знаю,— посмутніла Катя.

— Може, в школу ходитимеш? Ти раніше в який клас ходила?

— В клас? — здивувалася дівчина.— А ти в який?

— Я піду в шостий...

— А я — не знаю...

— Як так не знаєш? Всі навчаються. І ти повинна йти до школи. Ти, певно, жартуєш?

— Прийду, якщо ти хочеш. Ти запрошуєш? — повеселіла Катя.

— Приходь,— дружньо кивнув Славко,— Післязавтра починається навчальний рік. Всі будуть дуже раді. Така цікава учениця!

— А твої друзі люблять казку?

— Ще й як! — захоплено сказав Славко, а потім посмутнів: — Проте... не знаю. Доки менші — всі люблять слухати казку... а потім...

— Правда твоя,— печально мовила Катя.— Слухати — то одне, а діяти — інше. Ну, до побачення. Я йду...

— Зажди. Я перевезу тебе на той бік! І потім...

— Що?

— Ти не сказала, що зробила з човном. Чому він рухався? Еге ти фокусниця? В цирку працювала?

— Та ні,— сказала Катя, прямуючи до води.— Все дуже просто: я хочу, щоб човен рухався — він рухається. Я хочу йти по воді — і вода тримає мене. Ось так, дивися!

Катя легко ступила на поверхню ріки і побігла по хвильках. Славко завмер від подиву, не вірячи власним очам. Ось дівчинка добігла до протилежних круч, заховалася в лозах. Ось уже її біла сукня майорить між дубами. Видно руку, яку вона підняла для вітання. І все. Нема. Ніби й не було...

Хлопець отетеріло озирнувся. Що це з ним? Невже привиділося? Він почав заводити моторчика. На диво, той одразу завівся, і хлопець хутко повернувся до Перунового бору, так і не зловивши жодного окуня. Під вербою його чекала Ліна з нерозлучним Прі.

— А куди подів Катю? — запитала вона.

— Пішла,— неохоче відповів Славко, прив’язуючи човна.

— А казав, що незнайома! Отакий ти?!

— Ліночко, що це з тобою? Та я правду кажу, що вперше її бачу...

— Еге, так я й повірю! Як тільки вона з’явилася, ти одразу на неї очі витріщив! А вона — артистка, ілюзіоністка! А ти й роззявив рота. Аякже! Човен поплив! Ха! Вона щось причепила! Так, як Кіо! Щоб затуманити тебе!

— Ліночко, не треба! Чуєш? Тут щось чудне діється... Я хотів тобі розповісти дещо, але так сталося... Я ще сам не розібрався. Ну, усміхнися! А тепер я піду. Мені треба подумати.

— Ти просто обманюєш мене,— з недовір’ям зітхнула Ліна.

— Ні,— гаряче запевнив Славко.— Ось тобі страшна клятва — щоб мене земля ковтнула! — все розповім, коли дізнаюся, що та як!

— Дивися ж, Славку, як тільки збрешеш — тоді дружбі кінець! Так і знай!

Дива

В селі Вогники почали творитися дива. Люди, приходя чи з поля чи лісу, розповідали одне одному про незвичайні випадки. Ті оповіді обростали подробицями, вигадками, і зачудування ширилося, хвилювало всіх незвичайністю подій, які сталися протягом кількох останніх днів.

Коли Славко повернувся надвечір з річки додому, баба готувала вечерю і саме розповідала батькові та матері про ті дива. Мати вдоволено покивувала, хитренько усміхалася, а батько, помивши руки та витираючи їх шорстким рушником, іронічно хмикав. Славко шаснув за стіл, взяв ложку в руку і теж нашорошив вуха.

— Вернулася оце з поля баба Горпина Семениха,— вела свою оповідь баба,— і розказує, що нарвала вона в Чортомлинні берізки свиням. Цілий лантух нарвала, такий, що й на плечі не завдаси. Нарвала та й жде, може, хто з шоферів їхатиме з лісу та й підкине її до села. Нема та й нема нікого. Сонце припікає, бабі душно, голова почала боліти. Коли це мішок взяв та й пішов.

— Як пішов? — здивувався батько.— Без ніг?

— Що чула, те й оповідаю,— сказала баба.— Поплив ніби над землею мішок. Баба в крик: «Хто це, мовляв, жартує?» А він собі, ніби граючись, пливе та й пливе...

— Мовчки? — скептично запитала мати.

— Атож. Так до самого села баба йшла підтюпцем за мішком і все вимірялася, що буцімто з нею хтось жартує. А вже коло села мішок зупинився і ані руш! Аж тоді Семениха оглянулася, обійшла мішок зокола — нема нікого! Сидить, бідна, лапає себе за голову — чи не гарячка в неї? Чи не приснилося, бува?

— А чого ж вимірятися? — озвалася мати.— Коли мішок сам собою котиться? Помагають же їй, а вона лається. От люди — не звикли, що добро невидимо діється, без віддяки, і дивуються, як воно їм дається просто так.

— Та яке там добро,— махнув рукою батько.— То баба сама доперла лантух до села в нестямі. Голова в неї вже не дівоча, все забуває, спить на ходу. Приснилося їй, що лантух пливе, а насправді — все просто...

— Багато ти розумієш,— одказала баба Оришка.— Не одна Семениха чудеса розповідає. Ще он скільком людям трапилося незвичайне. Вчора приїхав на другу лісоділянку голова Заготскоту... не знаю його прізвища... пополювати на вепрів...

— Заборона ж на вепрів,— озвався Славко.

— Отож-бо. Кому заборона, а кому — ні. Пішли вони з лісниками, з єгерями, лазили, лазили в хащах. Левко, ти спитай Гришу-єгеря, він не дасть збрехати... Так ото ходили, знацця, ходили... Гриша знає там у Сулимівщині всі ходи-виходи, він повів того махамета до Чортової Долини, а тоді — аж у Смалене. Чи бачили вони вепрів чи ні, а козулю стріли. Ну, той горе-мисливець і почав цілитися в неї. Козулі ж не тікають, звикли до людей, бо годують же їх люди сінцем взимку. Єгер просить того Заготскота — не треба, мовляв, стріляти! Бо й мені перепаде, й вам на горіхи! Влетить, знацця, від начальства! А він таки стрілив. І казали люди, що недалеко козуля була, сажнів так на двадцять...

— І що? — поцікавився батько.

— А те, що козуля, ціленька і неушкоджена, дременула собі до кущів, а мисливець той закричав, схопився за черево і впав...

— Чого б то?

— Бо шріт попав йому в черево. Весь заряд!

— Як же це? — недовірливо перепитав Славко.

— А так. Чудо! Лісники кинулися до нього, взяли ружжо, оглянули, думали, що вирвало ззаду. Так ні! Ружжо ціле, а шріт полетів не вперед, а вернувся тому, хто його послав. Ось як! Не стріляй, куди не можна!

— А з ним що, з тим Заготскотом? — тривожно запитала мати.— Не вмер?

— А чого б він умер,— махнула рукою баба Оришка.— У нього сала на три пальці. Повезли його в район, до лікарні, повитягали шротини, вже ходить.

— Хм,— сказав батько, проте не сміявся і не коментував бабиної розповіді.

— А то ще не таке,— підхопила баба, несучи горщик на стіл.— Пішов Грицай Маркіянів рубати ялинки на лати. Вчора це було. Взяв сокиру, нагострив її як треба. Прийшов, каже, нема ніде нікого. Поплював на руки, замахнувся, а сокира з рук!

— Як то? — не стримався батько.— Мо’, п’яний був?

— Та ні! Взяв знову, замахнувся, а вона — цюк! — у землю!

Втретє замахнувся — ледве чобіт не розпанахав. Вилаявся, ударив-таки по ялинці, а сокира й розкололася!

— Навпіл?

— На шматочки.

— Нечуване діло!

— Ото ж бо! То все чудо-цвіт робить,— щасливо мовила баба Оришка.— Чує моє серце. Бо он і а Річищі ниньки дачниці хотіли лілей нарвати, а вони не даються...

— Як не даються? — радісно хихикнув Славко.

— А так. Що візьмуться за стебло, а стебло з рук — та на дно. Що візьмуться, а воно вислизає. Вони в крик. Русалки, кричать! Хи-хи! Не русалки, а чудоцвіт! Не хоче він, щоб кривда була беззахисним. Ні квітам, ні деревам, ні звірам... ні людям...

Батько таки взявся до вечері, а Славко замріяно втопив погляд у вікно, згадуючи й свою чарівну зустріч з незнайомою дівчинкою. Чи не зв’язані всі ті дива з нею? Ниточка тягнеться до химерної бабусі, бо все чудне почалося саме з тієї горобиної ночі.

— Славку, їж, чому ти задумався?

— Добре, добре... їстиму...

Він машинально сьорбав борщ, а сам думав про те, аби йому швидше зустрітися з Катею і прямо, відверто запитати її: хто вона, звідки?

Так треба і запитати: хто ти, Катю?

Химерна учениця

Почався багрянолистий вересень. Діти пішли до школи. На другий день, коли Ніна Матвіївна проводила у шостому класі урок ботаніки, двері тихенько відчинилися і на порозі з’явилася постать Каті. Вона була в тому самому вишитому лляному платті. Клас ахнув від несподіванки. Славко аж підвівся з-за парти. Ніна Матвіївна зачудовано дивилася на дівчинку.

— Славку,— почувся мелодійний голос Каті.— Я прийшла...

— Що це означає? — розгубилася Ніна Матвіївна, дивлячись то на Славка, то на Катю.— Хто ти така? Славко Лісовий, що це за новина?

— Ніно Матвіївно,— затинаючись, сказав Славко.— Це Катя... Бона буде вчитися у нас... в шостому класі...

— Чому ж одразу не сказала? — невдоволено мовила учителька, звертаючись до дівчинки.— Як прізвище? Ти була у директора?

— Ні,— тихенько відповіла Катя, не зводячи погляду з Славка.— Я так. Він мені сказав — я прийшла.

В класі почувся гомін, хтось дурнувато загиготів. Славко гнівно глипнув туди — то сміявся Прі, прискаючи в долоню.

— Тихо, діти,— сказала Ніна Матвіївна.— Дивна ти дівчинка. Ну та гаразд. Сідай. Ось там є вільне місце, в першому ряду. Як тебе записати, як твоє прізвище?

— Можна просто — Катя. Так краще.

— Може, й краще,— здивовано мовила вчителька,— але мені треба знати прізвище...

— Запишіть — Далека,— усміхнулася Катя, сідаючи.

— А чому ти в такому вбранні?

— Хіба погано?

— Та ні. Але ж таке вбрання годиться для сцени, а не для школи...

— У мене лише таке,— лагідно відповіла Катя.— Це моє улюблене...

— Ну гаразд, продовжуємо урок.

— Задавака,— прошепотіла з-за Славкової спини Ліна.— Вирядилася, як пава. Фокусниця. А ти знову витріщив очі на неї?

Славко косо глянув на подругу. Обличчя в неї почервоніло, очі ревниво блищали.

— І чого ти така? Заїло?

— Дуже вона мені потрібна! — пирснула Ліна.— Кривляка!..

— Вона ж тебе не зачіпає...

— Зате ти її мало не ковтнеш!

— Влюбився,— під’юдила Лінина сусідка, білява Настя.

— Тихо,— зауважила Ніна Матвіївна.— Сьогодні ми розглянемо внутрішню будову вишневої квітки. Кожен з вас знає це дерево, їв його плоди, милувався квітами. Тепер ми проаналізуємо, як відбувається розквітання, запліднення і розвиток у вишні. Ось, будь ласка, гляньте на цей малюнок: тут квітка вишні в розтині...

Славко позирнув праворуч. Катя широко розплющеними очима дивилася на вчительку, на діаграми, на малюнок, і в її погляді відбивався незвичайний подив. Ніжні рожеві вуста ледь помітно ворушилися, ніби дівчина щось шепотіла. Хлопець замилувався нею. Яка вона дивна! Ніби казкова царівна. І одягнена не так, як всі. Просто й прекрасно. Чому вчительці не сподобалося? Невже гарно, коли всі в коричневій формі? Он у лузі скільки квіточок, а всі — різні... Хто ж вона — Катя? Спокійна якась, велична. Ніби й не підліток. Треба ближче познайомитися з нею, дізнатися, в кого вона поселилася, чому прибула в село...

— Славко Лісовий! — почувся різкий голос Ніни Матвіївни.— Ти про що замислився?

Хлопець стрепенувся, встав за партою.

— Я... я не замислився. Я слухаю...

— Про що я розповідала?

— Про квітку вишні...

— То ми слухаємо. Що ти знаєш про квітку?

— Ну... квітка у вишні біла...

Клас гримів од реготу. Тільки Катя здивовано оглядалася на своїх нових товаришів, ніби бентежилась тим сміхом.

— Глибокі відкриття,— удавано серйозно сказала Ніна Матвіївна.— Отже, ми дізналися з твоїх вуст, що квітка у вишні біла. Далі, далі...

— Бджоли її люблять,— розгубившись, видихнув Славко.— Просто цілий рій дзвенить, як вишня розквітає. Мед з неї беруть. Тоді дуже приємно дивитися на сад. Ніби марево, мовби казка...

— Гм,— озвалася Ніна Матвіївна.— Це все лірика. А ми хочемо чути про те, що вже розповідалося. Яка будова квітки, як відбувається запліднення і так далі...

— Я... не дочув....

— Катю,— звернулася вчителька до новенької,— може, ти доповниш те, про що так яскраво розповів Славко?

Катя вийшла з-за парти, зупинилася серед класу, потім підійшла до вікна. Учителька мовчки, але з подивом, стежила за нею.

— Нічого не збагну. Де ти виховувалася? — нарешті вимовила вона.— Чому вийшла посеред класу без дозволу?

— Мені так легше,— сказала Катя.— Вільніше. За партою довго сидіти незручно...

— Гм. Ти, може, стоячи запропонуєш вчитися?

Прі весело загиготів, його підтримали ще хлопці та дівчата. Відчувши іронію Ніни Матвіївни, вони почали потішатися над новенькою. Катя спантеличено обвела клас ясно-синім поглядом, мовчки знизала плечима.

— Гаразд, — махнула рукою вчителька.— Тихо. Щоб я чула, як муха пролетить. Катю, ми слухаємо... Розповідай своїми словами, тільки по суті. Ось малюнок. Тут показано розтин...

— Мені не треба малюнка, я люблю квіти живі. На малюнку квіти мертві. Не відчуваєш ні тремтливих ніжних тичинок, ні сонячного пилку на них, ні ласкавих пелюсточок. Я люблю блукати луками, лісами, літати понад садами...

— Літати? — здивувалася вчителька.

— Літати...

Славко прислухався до її мови, і знову невідступно в його свідомості роїлася, пульсувала палюча думка: вона неземна, вона зовсім не те, чим здається отут, перед ними...

— Ти, певно, говориш про політ у думці? — запитала Ніна Матвіївна.

— І в думці. Чудово зупинитися над квітучим садом і стати на якусь хвилю ним...

— Ким?

— Садом,— усміхнулася Катя.— Славко гарно сказав перед цим. Бджоли і квіти. Як вони люблять одне одного...

— Катю, це — поезія. А ми вивчаємо квітку вишні!

— А квітка — то ж найвища поезія,— здивовано відповіла дівчинка.— Квітка — то поезія сонця, зірок. То очі неба на планеті. Хочеш познайомитися з сонцем, познайомся з його дітьми — з квітами...

Славко захоплено слухав Катю. Як вона гарно розповідає! Очі сяють самоцвітами, голос ніби музика, наче пісня. А в ньому щось рідне, невимовно близьке. Чому так, чому?

Хлопець непомітно озирнувся. Ліна спідлоба дивилася на новеньку, біля вуст у неї залягла ледь помітна скептична зморщечка, але в очах уже мерехтіли іскри зацікавлення. Інші дівчата й хлопці задумливо слухали, ніби заглибившись у невидимий світ мрій. Ніжно-звучну сповідь Каті перервали слова вчительки:

— Катю! За твою імпровізацію на уроці літератури тобі слід поставити п’ятірку. Але це не має ніякого відношення до теми, яку ми вивчаємо. Чому ти нічого не розповіла про будову квітки, про спосіб запліднення? Чи ти погано слухала?

— Будова? — перепитала ніби вві сні Катя.— Хіба це так важливо? Мені досить того, що квітка гарна, пахуча. Вона дає мені радість, а я їй, коли люблю її...

В класі почувся тривожний шепіт. Ніна Матвіївна підозріло дивилася на новеньку, задумливо крутячи в руках олівець.

— Мене дивують твої слова. Тихо, діти! Тихо! Кому я кажу? Я не знаю, як ти вчилася у п’ятому класі? Хто твої учителі?

— Мої вчителі? — перепитала Катя.— Їх багато...

— Воно й видно,— невдоволено мовила вчителька.— Певно, ти весь час в роз’їздах, доводиться міняти школи, товариство, а це позначається на знаннях.— Ніна Матвіївна поправила окуляри, сірі очі кольнули дівчинку.— Сідай, Катю! Оцінки тобі не ставлю. Треба поговорити з директором, викликати твоїх рідних. Ліно! Вийди до дошки, розкажи нам про будову квітки вишні...

Катя втомлено сіла, склавши докупи ніжні рожеві долоні. Вона все ще не могла отямитися від незрозумілої для неї реакції вчительки, дивувалася глумливим поглядам деяких учнів. Ліна, переможно глянувши на Славка, чітко й упевнено відповідала урок, а хлопець, понуро дивлячись перед собою на парту, намагався спіймати ледь відчутну нитку настирливої думки: сьогодні ж, негайно дізнатися про все... зв’язати докупи розрізнені факти чарівних подій останніх днів...

Пролунав дзвоник. Ніна Матвіївна вийшла з класу. Деякі учні з галасом вибігли в коридор. Дівчата зібралися біля вікна, шушукалися, поглядали на Катю. Вона сиділа за партою самотньо, зосереджено дивлячись перед собою в простір. Славко несміливо підступив до неї.

— Ти таки прийшла,— пробурмотів він.

— Я ж обіцяла,— лагідно усміхнулася вона.— Тільки я думала...

— Що?

— Що в школі цікавіше...

— Просто... ти не така...

— Яка — не така?

— Як усі,— запевнив Славко.— Ти щось приховуєш. Тому й нерозуміння. Катю, а де ви зупинилися? Ну, де мешкаєте?

— На краю села. В лісі. Там малесенька така хатиночка. Кажуть, колись жив лісник. Він недавно помер. Лишилася старенька бабуся. В неї є окрема кімната, там я з бабусею своєю...

— Знаю ту хатку. Мій дід теж лісник. А там живе лісничиха Одарка. І діда покійного я пам’ятаю. Добрий дід був. Він мене на коні катав, як я ще маленьким був. І водив по калину аж до Смаленого... А ти надовго сюди?

— Не знаю,— тихо мовила. Катя.

Вона сяйнула на хлопця своїми очима. Він зашарівся.

— Чому в тебе таке зле обличчя? — зненацька озвалася Катя, повернувшись до Ліни.— Ти гарна, і серце в тебе добре, а сама себе збурюєш! Що я тобі вчинила, що ти на мене гніваєшся?

— Дуже ти мені потрібна,— одвернулася Ліна, стріпуючи пишною косою.— Задавака! Хочеш бути не такою, як всі?

— А хіба треба, щоб всі були схожі? — здивувалася Катя.— Тоді ж буде дуже сумно! Ось і ти не схожа на інших...

Ліна одвернулася, не відповівши на слова новенької. Знову пролунав дзвоник, почався новий урок.

Після уроків Катю покликали до директора. Василь Іванович, історик, зацікавлено дивився на незвичайне личко дівчинки, на її барвисте вбрання і говорив:

— Послухай, Далека... здається, так твоє прізвище? Тут учителька Ніна Матвіївна розповіла мені про твої химерні відповіді. Мене зацікавило — хто ти, звідки? Я питав у секретаря, тебе ніхто не записував до школи...

— Не записував,— згодилася Катя.— Мене Славко запросив.

— Який Славко?

— А той... такий гарний хлопчик. Лісовий його прізвище...

— Гм... Запросив,— дивуючись ще більше, повторив директор.— Хіба це хата Славкова? Тут же школа дівчинко! Якщо ти прийшла вчитися... Ти хочеш вчитися у нашій школі?

— Я ще не знаю. Мені незвично тут.

— Ти приїхала у Вогники жити? Тут твоя рідня?

— У мене є бабуся...

— Тоді скажи бабусі, хай прийде. Може, вона мені до ладу розповість, що та як. Іди і так і передай бабусі, що директор школи хоче її бачити...

— Передам,— зітхнула Катя, виходячи з кабінету.

Директор, похитав головою, хмикнув.

— Дивна якась. Мислення неврівноважене, розхитане...

Катя вийшла зі школи, спустилася по східцях, униз. Біля ганку її чекав Славко. З-за воріт усміхалися дівчата, по-дикунському витанцьовував Онопрій, вигукуючи:

— Вам царську карету чи пішки підете?

— Він хворий? — здивовано запитала Катя.

— Та ні,— сердито одвітив Славко.— Дратується. Катю, тебе провести додому?

— Не треба,— сполохано сказала дівчинка.— Я... сама...

— Так лісом же самій... незручно… я добре знаю стежку...

— Не треба, Славку...

— А прийти в гості можна?

— Не знаю. Як бабуся...

— А ти... ти хочеш? — наполягав хлопець.

Дівчинка мовчала, дивлячись понад головою Славка на ліс, в очах її жеврів сум.

— То я прийду ввечері,— впевнено сказав Славко.— Мені дуже хочеться поговорити з тобою... про дуже важливе...

— Не приходь,— похитала головою Катя.— Може бути погано. Не треба.

— Кому погано? — не збагнув хлопець.

Катя замовкла, рушила до горбів. Славко догнав її, йшов поруч.

— Якщо хочеш дружити,— прошепотіла вона,— то не йди. Я сама.

Слова її були сповнені такою щирістю, що хлопець зупинився. Довго дивився вслід їй, аж доки біле платтячко не щезло за високими посадками сосни. А в серці його вже наростало палке остаточне рішення — будь-що проникнути в хвилюючу таємницю Каті. Сьогодні ж, не відкладаючи...

Казкове перетворення

Довкола старої хатки, де колись жив лісник, був занедбаний сад. Яблуні здичавіли, бо нікому було за ними доглядати, густі бур’яни оточили ветхий притулок. Трьохсотлітній дуб покривав солом’яний дах темно-зеленим шатром, обабіч подвір’я стояли могутні сосни, золотіючи в призахідному сонці рудуватою корою.

Славко сидів у бур’яні за похиленим тином, розгортаючи будяки, поглядав на вікна й двері — чи не вийде Катя, чи не покажеться?!

Минали години. Дівчина не з’являлася. У маленьких вікнах було сліпо, порожньо. Потім з димаря попливла синювата цівка диму, запахло глицею. Певно, хтось затопив у печі. На ганок вийшла похила бабуся. Славко пильно глянув на неї, розчаровано зітхнув. То була баба Одарка. Може, розпитати її про Катю? Та ні, не слід. Краще зачекати, щоб не розгнівити дівчинку, адже вона не хотіла, щоб він приходив...

Баба Одарка пошкандибала до повітки, нагорнула в кошелик глиці, понесла до хати, за нею побіг, тручись об ноги, великий сірий кіт. Над лісом спадали сутінки. Дерева втрачали яскраві барви, темніли, наливалися синьо-фіолетовою млою. В небі, між верховіттям, визорилося, низом покотив холодок. Славко зіщулився, в нього потерпли руки. А чего це він має гибіти в бур’яні? Підкрадеться, загляне у вікно. Може, Каті нема вдома? Може, пішла гуляти? Тоді ждати нема чого...

Він переліз через тин, суха лоза затріщала. Славко злякано завмер, прислухався. Ніде нікого. Спокійно.

Хлопець підкрався до віконця хатини. Одхиливши гілку здичавілої троянди, Славко зазирнув до вікна. В хатині пливло блакитне світло. Що таке — невже баба Одарка купила телевізор? Хлопець притулився чолом до нижньої шибки, закляк від несподіванки. Він побачив посеред хатини маленьку згорблену постать баби-яги з Чортової Долини!

Славкові стало гаряче, він ледве стримав себе. Страху не було, але хотілося вийти з схованки, озватися до баби, запитати. Адже вона тоді так ласкаво прийняла його, а він ховається, підглядає!

Хлопець вже хотів постукати в шибку, коли посеред хати з’явилася Катя. Вона, склавши руки на грудях, зупинилася перед бабою, щось сказала. Баба торкнулася пальцем до її грудей. І одразу ж на тому місці зажевріла яскраво-блакитна зірка. Довкола вогняної цятки спалахнула спіраль, почала розгортатися. Ширше, сильніше! Спіраль захопила обличчя, руки, ноги. Постать дівчинки танула, щезала. Славко захолов від ляку: що ж це діється? Катя вмирає? Її не буде?

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up