Хто зважиться — вогняним наречеться (сторінка 5)

Славко побачив, як заметушилися біля скелі, літаючі кущі. Вони вишикувалися тісною лавою, настовбурчилися, огорнулися туманною хмариною, захищаючи свою здобич Ліна вже була спеленута прозорими тонкими нитками і підвішена поряд з другими коконами до скелі.

— Треба забрати її,— захвилювався хлопець.

— Буде зроблено,— запевнив робот.

З стінок корабля виринули дві механічні руки і обірвали нитку. Потім вони обережно внесли кокон з людиною до отвору, поклали на підлогу.

— Тепер дій сам,— повідомив голос.

Славко метнувся до вихідного люка. Схилився над непорушною постаттю, яка лежала на підлозі. В сяйві блакитних вічок, що миготіли на стелі, хлопець побачив бліде обличчя подруги, її чорні страдницькі очі.

— Задихаюся,— прошепотіла вона.— Нема... повітря...

Славко добув з кишені складаний ножик, розкрив його, тремтячими руками почав розпанахувати пружні слизькі ниті. Нарешті дівчинка вільна. Вона поворушила зомлілими руками, сіла на підлозі, жалібно заплакала.

— Я так... злякалася...

— Ще б не злякатися,— пробубонів Славко, приховуючи ніжність за суворим виглядом.— Повісили тебе коптитися на сонці, як тараню.

— Ти ще й насміхаєшся?

— А чого ж полізла до куща, не знаючи, що він та як?

— А ти теж схопився за гілку, яка вжалила тебе. Забув?

— Ну, добре! — полегшено усміхнувся хлопець.— Квити! Який я радий, що ти жива й здорова!

— А звідки ти знав, де я?

— Не я, а керівний робот корабля. Розумна машина.

— Ну? — здивувалась вона.— То, може, він нам поможе вернутися додому?

— На Землю?

— Атож. Славку, адже нічого ніде. Темно, страшно, порожньо. Вернемося, покажемо корабель. Нам повірять. Приготують велику експедицію, може, й ми полетимо. Тільки вже з ученими...

— Що ж,— важко зітхнув Славко.— Може, ти правду мовиш. Спробуємо вернутися. Тут на кожному кроці смерть. Один раз врятуєшся, інший раз — амба. Вставай, ходімо!

Хлопець повів дівчинку до каюти. Вона знеможено сіла в крісло, простягла зомлілі ноги, з насолодою потяглася. І коли за прозорими стінами з’явилося зображення скелі з повислими на ній коконами, Ліна з огидою скрикнула:

— Тікаймо звідси, скоріше!

— Тепер вони не страшні! — заспокоїв Славко.

Летючі кущі люто наскакували на сріблисту чечевицю, яка так несподівано одняла у них поживу, але, зустрічаючи незримий захист, відлітали до скелі.

— Чужий світ,— прошепотіла дівчинка.— Не видно людей. Наскільки наша Земля прекрасніша! Тут холодно, неприємно.

— Який буде наказ? — поцікавився голос робота.

— Це він? Робот? — вражено запитала Ліна

— Він,— кивнув Славко.— Твій рятівник. Ми хочемо додому,— наказав він, поглядаючи вгору.— Лети додому.

— Слухаю.— сказав голос.— Прийнято.

Пустеля попливла вниз, високі скелі розтанули в бузковій імлі, хащі дерев, хижі кущі з кривавими квітами — все щезло в безвісті. Потемніло небо, спалахнуло яскравими зорями. Марс видався тепер гігантською чашею, вкритою рудуватим туманом.

Ліна тримала хлопця за руку, дивилася йому в очі.

— Не віриться... Чи було це... чи ні?

— Мені теж не віриться.

— Які химерні світи, незбагненне життя. Але я не побоюся. Я знову хочу летіти. Тільки, може, пізніше, коли буде більше сили і вміння. А тепер — спати, спати...

— Мене теж хилить на сон, Ліночко. Я розбуджу тебе, як вернемось додому. Спи...

Планета несподіванок

Славко незчувся, коли й заснув. Йому ввижалися крізь дрімоту рідні ліси, лілеї на болоті, чорні галки на весняній пахучій ріллі, суворе обличчя батька — коваля Трохима. Чувся веселий дзвін молотка, а потім чомусь — курликання журавлів. Десь зовсім поряд гомоніли знайомі люди, звучала докірлива мова баби Оришки, а потім війнуло теплим вітром з Дніпра. Гудуть серед трави тигристі джмелі, радісно заливається жайвір у небі, шепчуть про щось своє трави і квіти, бринить пустотливий потік. Хочеться кинутись у прохолодну ріку, покупатися. Ось зараз він розплющить очі, підхопиться на ноги, разом з Ліною кинеться бітом, бітом до берега...

Що таке? Де це вони?

Корабель вже не в космосі. Він стоїть на Землі. Та де саме? Чому за стінами такий дивний краєвид? Сріблисті плакучі дерева, прозоро-бузкові озера, на тім березі чудесні сферичні будівлі.

— Ліно, вставай! Ліно!

— Га? Що?

— Ми прилетіли...

— Додому? Ой, як здорово, Славку!

— Та яке там додому,— розгублено мовив Славко.— Глянь — довкола які чари. На Землі такого нема.

— Це не Земля,— пролунав металевий голос згори.— Ви наказали додому. Я повернувся додому. Це — планета Ра. По-земному — Юпітер.

— Юпітер! — скрикнув Славко.— Оце так! Скоріше вийдемо назовні. Може, побачимо людей. А то з ким,— він кивнув угору,— не домовишся. Ми сказали — додому, а він одтарабанив нас хтозна-куди!

— Треба точно висловлювати думки,— стримано відповів голос керівного робота.— Прошу залишити корабель. Я мушу летіти на базу перепрограмуватися й поповнити енергію. Бажаю успіху.

Шукачі захопили свої рюкзаки, несміливо вийшли із срібної чечевиці. Корабель одразу легко піднявся в повітря, поплив над їхніми головами, зник за смугою дерев.

Діти почали оглядати краєвид. Вони стояли серед великої галявини, зарослої блакитно-бузковою травою. Тут і там зірками розквітали вогнисті квіти, знову зникали, ніби ранкові роси переливалися райдугою проти сонця. Небо було якесь примарне, блідо-блакитне — густо-імлисте до обрію І ясніше в зеніті, а над головою мерехтів гігантський ніжно-рожевий диск Сонця.

— Щось не те,— дивуючись, прошепотів Славко.

— Що не те?

— Не може бути, щоб це Юпітер...

— Чому?

— Та згадай же, що ми читали про Юпітер? Тисячу кілометрів аміачно-метанової атмосфери, вихорі, урагани, тиск неймовірний. Температура — сотні градусів нижче нуля, тяжіння втричі більше, ніж у нас. А тут є кисень, бо ми ж ним дихаємо. Ще й яке запашне повітря, наче після грози! І тяжіння нормальне, легко ходити.

— Це правда,— кивнула дівчинка, спантеличено дивлячись в небо.— Бо й Сонце он яке велике! А Юпітер же далі від Марса. 3 нього Сонце повинне здаватися зовсім манюсіньким...

— Невже робот набрехав? — Славко розгублено почухав потилицю, на обличчі його позначався неспокій.— Не може бути! Машина не повинна брехати.

— Що ж діяти, Славку? До кого б нам звернутися?

— Пошукаємо людей... господарів планети,— сказав хлопець.— Вони скажуть, куди ми потрапили. Може, тут ми дізнаємось і про Планету Квітів.

— Згода,— зраділа Ліна.— Тільки дивися, щоб не сталося так, як на Марсі.

— Це ти дивися,— повчально сказав Славко.— Не хапайся за дерева та плоди, не перевіривши.

Вони завдали рюкзаки на плечі, рушили до озера. На березі біля невеликого човника поралася людина. Справжня людина! На ній було щось схоже на шорти блідо-зеленого кольору, а торс — оголений. Могутнє тіло незнайомця вилискувало райдужно під променями Сонця, воно було небачено гармонійне і прекрасне.

— Глянь,— прошепотіла дівчинка.— Людина...

— Угу,— зітхнув Славко.— Тільки гарніший за наших людей. Дивися, як він рухається. Наче гімнаст.

— Гукнемо його?

— Спробуємо.

Славко, трохи повагавшись, крикнув:

— Послухайте! Не знаю, чи ви розумієте мене. Ми — з іншої планети...

Незнайомець на якусь мить повернув обличчя до дітей, приязно усміхнувся, вітально помахав рукою. У великих фіолетових очах не відбилося ні подиву, ні навіть цікавості. Він стрибнув до човна, схожого на казкову іграшку, загойдався на воді. Піднявши руки, мов крила, щось заспівав. Луна від його співу прокотилася над озером, мелодійно вернулася назад. Човен рушив з місця, ледь торкаючись води, незнайомець був схожий на міфічну істоту, що бавилася таким незвичайним способом, радіючи своїй силі, красі, могутності.

Він зробив велике коло над водою, з шумом промчав повз дітей Землі. Трохи стишивши хід човника, глянув на гостей, вуста його не ворухнулися, але шукачі почули приязний голос:

— Я вас зрозумів, браття! Як і всіх мислячих. Чого ви бажаєте?

— Ми б хотіли порозмовляти з вами! — схвильовано мовив Славко.— І повернутися на рідну планету!

— І розпитати дещо,— додала дівчинка.

— Питайте,— весело засміявся незнайомець.— Питайте простору, дерев, квітів. Все, що треба, вони вам скажуть. А на рідну планету повертайтеся так, як прибули сюди. Бажаю щастя! Я поспішаю на побачення, браття. Я радію! Мене покохала чарівна Уолла! Я щасливий!

Він розігнав човника так сильно, що одірвався від поверхні озера, піднявся в повітря, ковзнув веселковим привидом над срібнолистими плакучими деревами і щез в імлистій далині.

— Оце так,— пробурмотів Славка— Наговорив. Питайте дерев, квітів. Може, насміхається?

— Та ні. Він добрий — моє серце відчуває.

— Каже — повертайтеся так, як прибули. Так, ніби на трамваї проїхалися.

— А може, для них воно так і є. Може, вони звикли до відвідин інопланетян? Ти бачив — він глянув на нас, ніби на дерево або на камінь.

— А ще ти помітила — він не розтуляв рота, а ми чули його слова?

— Може, ми чули його думку?

— Мабуть.

— Славку, а мені чогось так хороше стає! І ніби за спиною крила виростають... легко, радісно... Мені подобається ця планета... як би вона там не називалася. Вона якась приємна!

— І мені,— кивнув Славко.— Але ж треба пошукати людей. Хтось нам повинен допомогти.

З води зненацька виринула голова рибини, поволі попливла до берега.

— Глянь, глянь! — закричав Славко.— Яка велетенська риба!

Риба підскочила над водою, пролетіла над головами шукачів. Вони порозкривали роти від подиву, постерігали за нею.

— На Землі є літаючі риби,— сказав хлопець.— Але так довго не літають. Вискочать і падають.

Рибина наблизилась, затріпотіла прозорими крильцями над головою Славка. Заплямкала круглим ротом.

— То на Землі,— повчально сказала вона.— Там нижча еволюція.

Діти отетеріли. Мовчали, перезиралися. Рибина зробила ще одне кільце в повітрі, знову зупинилася, помахуючи райдужними крилами.

— Це ти говориш? — нарешті спромігся на слово Славко.— Чи, може, нам здалося?

— Я,— озвалася рибина.— А хіба що?

— Як же так? А хто тебе навчав?

— Родичі,— дивуючись, відповіла рибина.— Друзі. Я народилася, а потім мене навчали. А тебе не родичі?

— Угу,— Сказав спантеличений хлопець.— Але я не знав, що риби можуть розмовляти. У нас на Землі...

— А,— грайливо перебила рибина.— То ви з Землі? Тоді ясно. У нас, на Ра, все інакше. Тут розмовляють і тварини, і люди, і риби, і птахи. Навіть деякі рослини і квіти. Дивіться, вивчайте, дивуйтесь. Бажаю радощів!

Рибина весело метнулася понад берегом, з розгону пірнула у воду, попливла.

— Оце так,— похитавши головою, сказав Славко.— Якби у нас таку рибину виловив, то, мабуть, з переляку б умер!

— Здорово,— засміялася Ліна.— Принести б таку рибу у шкільний акваріум. Приходить Світлана Гигорівна — наш біолог,— і тут рибина каже їй, висунувши носа з води: «Доброго ранку!»

— Ха-ха-ха,— весело заливався хлопець.— А вона — бац! — і в крісло! «Нашатиру мені, нашатиру!»

— А я 6 хотіла,— задумливо мовила дівчинка,— щоб на-ші тварини розмовляли. Собаки, наприклад. А то дивиться, дивиться тобі в очі, аж проймає поглядом, а сказати не вміє.

Друг

Блідо-блакитний будинок, зроблений з непрозорого матеріалу, схожого на пластмасу, весь був увитий срібнолистим в’юнком з рожевими квітами. Діти ввійшли до широкого овального входу, прислухаючись, оглядаючись. Ніде нікого. Ні душі!

— Що таке? — дивувалася дівчина.— Наче вимерли.

— Тсс... Цить! Хтось-таки є.

В просторій сферичній залі біля стіни стояв середній на зріст хлопець, одягнений в зеленкуваті штанці вище колін і блакитну безрукавку. Він мав кучеряве ясно-фіолетове волосся і матово-бліде обличчя з рожевими вустами. Хлопець тримав у руках тонку трубочку, з неї пирскала цівка барвистого туману, лягала на стіну розмаїтими кольорами. Він, певно, творив картину. Вже видно було імлисту далину, велике світило, химерні дерева, літальні апарати в просторі.

— Молоденький,— шепнула Ліна.— Такий, як ми.

— Легше буде познайомитись,— додав хлопець.

— Глянь, яке в нього волосся. Наче пофарбована.

— Та ні. То таке природне.

Славко кашлянув. Хлопець озирнувся, здригнувся. Потім на його обличчі позначився легкий подив, він вітально підняв руку.

— Я гадаю, що господарі прийшли,— почувся в просторі мелодійний голос.

— А ти — не господар? — все ще хвилюючись, запитав Славко.

— Ні. Я з Сонячної Спілки. Третій сектор. Я втік.

— Як утік? — здивувалася Ліна.— Від кого?

— Наші вивчали історію минулих віків. А мені стало сумно. Тоді я створив свого двійника — біокібера. Хай він послухає. А сам втік. І вирішив зробити оцим господарям подарунок — картину. Вам подобається?

— Здорово! — похвалив Славко.— А вони просили тебе?

— Та ні. Я сам. Хочеться зробити приємне людям...

— Він добрий хлопчина,— прошепотіла Ліна.— Може, й нам у пригоді стане?

— Заждіть, заждіть,— зацікавився хлопець.— А хто ви такі? Чи не з іншої планети?

— Вгадав,— зрадів Славко.— Ходимо, ходимо — ніхто не допоможе. Так ми сюди, думаємо: хтось стрінеться, розкаже, що і як і що нам робити!..

— А звідки ви? — здивувався хлопець.— Де ваш корабель? Де старші космонавти?

— Ми з Землі.

— Як з Землі? — збентежився хлопець.— Там ще нема потужних космольотів. Як же ви...

— А ми — на вашому кораблі,— пояснив Славко.— Були в горах. Бачимо — срібний диск, такий круглий. Вийшов робот, кудись поскакав. А ми — в люк. Корабель і полетів. Побули на Марсі, а звідти — сюди. А корабель десь полетів, ми й залишилися самі по собі...

— Ой, здорово! — затанцював хлопець довкола шукачів.— Ой, які ви молодці! Оце так мужність — летіти в чужі світи на інопланетному кораблі! Як це ви додумалися, як зважилися?

— У нас — мрія,— щасливо усміхаючись, сказала Ліна.— Якби не мрія — ми б не полетіли.

— Яка мрія? — поцікавився хлопець.

— Казкова.

— Розкажіть мені.

— Славку, розкажи йому все.

— А ти допоможеш нам? — запитав Славко,

— Все, що зможу,— скрикнув хлопець.—Клянуся Сонцем, що зроблю все! Ось моє серце — воно ваше! Ім’я моє — Рон.

Шукачі назвали свої імена, Рон усміхнувся приязно, поплескав по плечу Славка, лагідно торкнувся долонею плеча Ліни. Підморгнув — зовсім так, як це роблять земні хлопці. Потім на мить замислився, на його високому чолі прокотилася хмаринка задуми.

— Ви, мабуть, їсти хочете?

— Як вовки,— проковтнувши слину, сказав Славко.

— Які вовки? — не зрозумів Рон.

— А наші, земні вовки. Хижаки такі є...

Хлопець весело засміявся, поблискуючи ясно-фіолетовими очима. Потім метнувся до стіни, щось натиснув. Відчинилася ніша. Рон дістав з неї два червонобокі плоди, подав новим друзям. Ліна одразу гризнула прозору шкурину. Бризнув пахучий сік. Солодка рідина потекла до рота.

— Ой, як смачно! — видихнула вона.— Аж у голові паморочиться!

Плоди сподобалися й Славкові. Від них прояснилася свідомість, щезла втома, в тілі попливла хвиля бадьорості. Рон відчинив ще одну нішу, приніс два райдужні костюмчики, подав їх мандрівникам. Вони взяли, дивуючись.

— Нащо це?

— На згадку про Ра,— пояснив хлопець.— Одягнете. Не горять у вогні, не пропускають холоду. А свої залишите мені. Для музею.

— Таке дрантя — у музей? — скептично запитав Славко.

— Аякже Вбрання дітей Землі! — захоплено мовив Рон.— Та це буде найкращий експонат нашого музею.

За кілька хвилин Славко й Ліна набули святкового вигляду. Нове вбрання підкреслювало стрункість юних тіл, було зручне й прохолодне Рон милувався новими друзями, ходив довкола, вдоволено торкався пальцями їхніх плечей і рук.

— А тепер — говори,— попросив він Славка.— Розкажи про вашу мрію.

Славко, хвилюючись і збиваючись, розповів про все, починаючи з появи двох болідів над селом і кінчаючи прощанням з Нанті. Сказав про дивний заповіт чудо-цвіту, про якусь трагедію Планети Квітів, яка гине і якій треба допомогти. В чому та трагедія, і чим допомогти — невідома Шлях казки повинен привести до розгадки...

Очі Рона темніли, сповнювалися глибокою серйозністю. Він уже не здавався веселим хлопчиськом, а мудрим і навіть суворим чоловіком. Розповідь Славка вразила його, схвилювала до глибини душі. Він схопився з крісла, в якому сидів, слухаючи оповідь, підійшов до Славка, обняв його.

— Я готовий померти, аби допомогти вам, мої друзі. Що ж ми зробимо? Планета Квітів... В дитинстві я чув казки про неї. Треба запитати в Просторового Інформатора. Ходімо.

— В кого ти запитаєш? — не второпав Славко.

— Побачиш сам. Це недалеко.

Вони вийшли з будиночка. Рон підійшов до сріблистого дерева, прихилив до себе віть з рожевого квіткою. Тремтливі пелюстки її розгорнулися віялом, замиготіли веселими переливами.

— Кохана квітко,— приязно сказав Рон.— Зв’яжися з простором. Канал Всепланетного Інформатора...

— Коханий друже,— срібно-дзвінно відповіла квітка.— Готово! Я жду запитань.

— Він розмовляє з квіткою,— шепнула Ліна.— Чудо!

— Тихо,— поклавши пальця до вуст, прошепотів Славко.— Не заважай!

— Що скаже Просторова Пам’ять про Планету Квітів? — запитав Рон.— Чи є Планета Квітів у Системі Сонця?

Одна мить очікування. Пелюстки здригнулися, почулася відповідь:

— Планета Квітів — перше від Сонця небесне тіло. Туди космольоти Ра навідувалися двічі, але дуже давно. Еволюція середнього рівня мислення, нетехнічна, обмін — енергетичний, променевий. Показати зображення мислячої істоти?

— Покажи, люба квітко,— попросив Рон.

Довкола пелюсток спалахнув блакитний ореол, поволі густішав, став синювато-молочним, перетворився в непрозорий диск. На ньому з’явилися зображення: червоно-чорна поверхня і над нею — квітка, схожа на морську актинію. Тремтливі пелюстки ворушилися, ні. би під вітром, мерехтіли іскрами. Квітка пропливла, зникла. Екран розвіявся в просторі, почулося запитання:

— Ви задоволені?

— Дякую, квіточко. Все.

Повернувшись до земних друзів, хлопець запитально глянув на їхні здивовані обличчя.

— Ти запитував у квітки? — озвався Славко.— Звідки вона знає?

— Не вона,— пояснив Рон.— Будь-яке дерево чи квітка поєднані з простором. А в просторі зосереджена вся інформація нашої планети, записана в магнітному полі. Ми навчилися користуватися нею. Кожне дерево має міріади клітин, є складною системою. Наша наука вміє керувати цими системами так, як ви на Землі розумними машинами.

— Біоніка,— озвалася Ліна.— У нас теж почала вивчати мудрість природи. Пам’ятаєш, Славку, нам Максим Іванович розповідав?

— Рон,— з благанням мовив Славко,— То ми можемо полетіти на Планету Квітів?

— Це дуже важко,— задумливо відповів Рон.— Біля самого Сонця...

— Невже Меркурій?

— Меркурій — перепитав Рон.— А, це Планета Вогняних Вихорів. То ви знаєте її як першу планету? А ми відшукали планету ще ближче — світ кристалічного життя. А Планета Квітів — ще далі, майже в обіймах Сонця.

— То за Меркурієм є ще дві планети?

— Дві. Ви їх не бачите.

— Скажи, Рон, а ваша Ра — це Юпітер?

— Юпітер. А хіба ви не знали?

— Робот сказав нам,— ніяково мовив Славко.— Та тільки ми вийшли з корабля — почали сумніватися...

— Чому?

— Бо вчили про Юпітер зовсім інше. Гігантська планета, непрониклива, густа та ще й отруйна атмосфера, низька температура. І Сонце... Сонце повинне бути малесеньке, а воно он яке велике І весь час у зеніті. А Юпітер же швидко обертається.

— Сонце справді звідси видається маленьким,— згодився Рон.— Якщо дивитися з космосу. Ми зробили всепланетні магнітні лінзи, посилюємо радіацію Сонця і робимо так, щоб воно було для всіх ділянок планети в зеніті. А захочемо сутінок — утворюємо їх штучно. Тяжіння на планеті невелике, а те, що ви вивчаєте на Землі,— то ефект гравітації всієї системи. Зовні ви бачите метан, аміак, а тут, на поверхні, створено гарні умови для життя мислячих істот...

— Не вкладається в голові,— мовила Ліна.

— Треба звикати,— дружньо відповів Рон.— Космос такий розмаїтий у своїх виявах, що мислити його однотипно — смішно. До речі, люди Землі — наші родичі. Вам не дивно слухати про це?

— Як це можливо? — запитав Славко.

— Розповім в польоті, сказав Рон занепокоєно: — Я захопився вашою пригодою і не хочу зволікати. У мене тут корабля нема. А в господаря будівлі є я бачив у ангарі. Гарний універсальний космоліт для мандрівок між планетами. Без дозволу його брати не можна. Та для вас я це зроблю.

— А тобі потім... попаде? — обережно запитала Ліна.

— Ще й як! — зітхнув Рон.— Та хай! Я не боюся кари. Аби помогти друзям! Ходімо.

Вони вийшли з будівлі, минули густий сад з пірамідальними фіолетовими деревами, зупинилися біля срібної чечевиці, схожої на ту, якою вони летіли, але набагато більшої. Відчинився люк. Друзі ввійшли до корабля. Опинилися у керівній каюті. Сіли в крісла. Стіни корабля стали прозорими. Рон був мовчазний, заклопотаний. Він зосередився, видно було, що хлопець ввійшов у контакт з керівним роботом корабля. Сад і будівля попливли вниз, почали віддалятися, під космольотом розгорнулася неосяжна панорама планети — ріки, озера, далеке бузкове море, шпилі чудових споруд.

— Мало ми бачили,— прошепотіла Ліна.— Мало взнали. Хотілося б ще побути на Ра, познайомитися з їхніми людьми...

— Ви ще повернетеся,— пообіцяв Рон.— Діти Землі будуть нашими гостями і друзями. А тепер слухайте. Я розповім вам космоісторію нашої планети...

Корабель безшумно пронизував імлисту атмосферу, поверхня Ра пропала десь далеко внизу, Сонце зменшувалося, вгорі чорніло небо. Космоліт вигулькнув з крутих вихорів зеленкуватого газу, його охопила чорна безмір з вогнистим розсипом зір. І хоч діти Землі вже бачили такий краєвид, велич космосу знову захопила їх, змусила завмерти в безмовному зачудуванні.

— Курс — до Сонця,— сказав Рон.— Корабель сам вибирає шлях. Ми спочатку зупинимося на Планеті Вогняних Вихорів. Там зорієнтуємося. А тепер — моя розповідь...

Космоісторія Ра

Життя на Ра виникло давно-давно, ще тоді, коли Сонце було блакитним гігантом. Ближні планети — Меркурій, Земля, Венера — були обпалені жахливими вогняними потоками, на них виникали лише якісь організовані кристалічні структури. А Ра-Юпітер зігрівався вдосталь променями світила, мав безліч органічних форм, які швидко розвивалися і прийшли в своїй еволюції до мислячої істоти — людини.

Минали віки розвою. Над планетою з’явилися апарати, що опанували повітряну стихію, в космос вийшли кораблі. Та ось учені астрономи повідомили, що Сонце готується вибухнути. Лихо було не в тому, що вогняна хвиля вибуху мусила знищити все живе на планеті,— наука і техніка могли зберегти все необхідне в підземних печерах,— загроза йшла з іншого боку. Після космічного вибуху Сонце мало стати жовтим карликом, його енергії вже не вистачило б для Ра. Планета повинна замерзнути, захолонути.

Так і сталося, як передбачили вчені. Настав критичний час. Сонце почало розширюватися, охоплювало все небо. Люди ховалися в глибини планети. Вихор прокотився в космічну безмір, змів з Ра все живе. Минув час. Вчені Ра вийшли на поверхню. Мертва планета була покрита густою імлистою атмосферою. Крига, запустіння, смерть. Сонця не видно було за величезними густими хмарами.

Кораблі Ра вийшли в космос, запрацювали дослідники. Сонце стало маленьким, жовтим, воно вже не могло зігріти планету.

Почалися пошуки виходу. Вчені запропонували два проекти. Один — переселення на іншу планету. Обрали Землю — її Сонце добре зігрівало, там можна було створити нову цивілізацію. Інший проект передбачав довголітню перебудову клімату Ра. На це повинні були піти неймовірно великі ресурси, невтомна праця протягом століть, відмова від далеких польотів, від особистого щастя і насолоди, які могла дати розкішна природа нової планети.

Частина людей вирішила переселитися на Землю, вони не вірили в майбутнє Ра. їх не вмовляли. Один із супутників Ра було переведено на орбіту довкола Землі, ви його знаєте як Місяць...

— Як? — скрикнув Славко.— То Місяць — велетенський корабель чи лабораторія?

— Майже так,— кивнув Рон.— І навіть більше. Те небесне тіло потрібне було не лише для переселення, а й для регулювання обертання Землі, для зміни клімату і ще для деяких експериментів, про які я не можу казати. Слухайте ж далі...

Переселенцям допомогли посіяти квіткові рослини, дали необхідні апарати, книги, інформацію. А пізніше сталася катастрофа. В зв’язку з тим, що до Землі наблизилося таке велике тіло, як Місяць, на тій планеті почалися геологічні збурення, землетруси, опускання материків. Підземні поштовхи знищили культурні центри наших колоній. Потомки Ра втратили високу культуру, науку, зберегли тільки легенди про своє перебування в якомусь чарівному світі, який вони втратили.

Ра не могла їм допомогти. Планета була поглинута небувалою перебудовою, жоден космоліт не виходив за межі атмосфери. Минули віки, і люди вийшли з підземель. Сконцентрована енергія Сонця знову зігрівала Ра; так почалася нова прекрасна спіраль еволюції, яка не скінчилася й досі. А Земля розвивалася незалежно. Там люди забули про своє походження, створили релігійні міфи, довго жили принижено й дико і лише пізніше з мукою і стражданням почали наново відкривати те, що раніше знали предки.

— Наче казка,— сказала Ліна.— Захоплююче!

— А я вже читав про такі гіпотези,— мовив Славко.— Наші деякі вчені пишуть, що люди Землі мали інопланетну батьківщину. Але чому ви не з’явитеся відкрито? Чому не дасте нам свої знання?

— Не можна,— заперечливо похитав головою Рон.— Ми порушимо вашу волю. У вас тепер цілком інший шлях. Ви ніби незалежна сім’я. З’явимося відкрито ми — пошкодимо вашу еволюцію. Хтось захоче скористатися нашими винах одами для руйнації...

— Це правда,— кивнув Славко.— На землі ще є такі люди.

— От бачиш, сам розумієш. Але досить про те. Нас чекає Планета Квітів. Сонце наближається...

Вогняні вихори

Сонце виросло на чверть неба. На його сліпучому тлі з’явився темний диск. Космоліт прямував до нього. Довкола планети видно було золотистий ореол, він вихрився і вібрував. Корабель сповільнив політ, знизився. Сонячна сфера заховалася за обрієм, стало темно. Тільки в небі вирували багрові хмари, страхітливі блискавиці розтинали сутінки, вирізьблюючи внизу велетенські тріщини, що розпанахували кам’янисту поверхню Меркурія.

— Справжнє пекло,— озвалася з жахом дівчинка.

— Хто може тут жити? — із сумнівом сказав Славко.— Пустеля.

— Жити можна скрізь,— заперечив Рон.— Скільки різних умов — стільки градацій життя.

— Невже тут є мисляче життя? — здивувався Славко.

— Ви побачите його.

— Хіба з ним можна порозумітися?

— Порозумітися можна з ким завгодно,— серйозно сказав Рон,— навіть із скелею.

— Так говорила Нанті,— шепнув подрузі Славко.

Космоліт пірнув униз, плавно промчав над низькими розтрісканими скелями, над гігантськими кратерами, сів на пласкій вершині якогось вулкана. То тут, то там видно було спалахи червоних та багрово-вишневих вогнів. Вони звивалися тугими спіралями, спліталися докупи, знову розходилися. Інколи можна було спостерігати поєднання кількох десятків таких пломенистих утворів, вони закручувалися у шалений Вихор, стовпом здіймалися до неба, котилися над планетою або розкрученою дзиґою зависали у просторі.

— Що це? — запитав Славко.— Вулкани... чи гейзери?

— Вогняні вихори,— пояснив Рон.— Жителі планети.

— Розумні?! — скрикнула Ліна.

— Так. Наші вчені вже з ними спілкувалися. Це дуже мудрі істоти. Тільки в них напрям еволюції не такий, як у нас. Нема техніки, нема будівель. Вони пізнають світ через електромагнітне поле, через простір. Безпосередньо. Ось... наближаються... Бачите?

За прозорими стінами космольота виникло кілька вихорів. Вони збільшувалися, закривали простір, всередині їх з’являлися зеленкуваті спіралі. Вихорі припали до стін корабля. Перед враженими шукачами замерехтіли іскри.

— Вони звертаються до вас,— почувся голос керівного робота згори.— Вони вітають гостей. Запитують, куди прямуєте?

— Скажи — до Планети Квітів,— мовив Рон.— Скажи, що ми шлемо вогняним вихорам щире вітання.

Настала мить тиші. Танцювали барвисті іскри за стінами. А тоді — сухий голос керівного робота:

— Вогняні вихори турбуються. Планета Квітів поневолена якимись напасниками. Раніше вона спілкувалася з Вогняними Вихорами, а тепер мовчить. Інколи чути слабкі сигнали, вони показують занепад мислячого життя Планети Квітів.

— Тим більше треба туди летіти,— стурбовано мовив Рон.— Може, ми їм станемо в пригоді.

— Вогняні вихори попереджають,— сказав робот.— Будьте напоготові.

— Ми дякуємо Вогняним Вихорам. Чи не можуть вони дати нам розрахунки польоту, щоб ми одразу знайшли Планету Квітів?

— Вже передають,— діловито відповів робот.— Я приймаю інформацію, передаю в Центр Пам’яті. Можна летіти.

— Лети. Тепер знайдеш Планету Квітів?

— Знайду. Старт!

Корабель крутою дутою вихопився з гарячої атмосфери Меркурія. Над обрієм викотилося велетенське Сонце. Прозорі стіни потемніли, на світило можна було дивитися простим оком.

— Тепер ясно: це планета, з якої прилетіли Нанті та її бабуся,— сказав Славко.— Хтось поневолив їх, а їм пощастило прилетіти до нас, попередити.

— Щось не те,— сказала Ліна.

— Чому?

— Якби було так, то вони б звернулися до сильної планети. Хоч би до Ра. А вони прилетіли на Землю.

— Мені теж не ясно,— кивнув дівчинці Рон.

— Нанті казала, що їхня планета зв’язана з нашою казкою. Що лише серце, яке полюбить казку більше за своє життя, врятує Планету Квітів...

— Дивна умова,— задумливо сказав Рон.— Прекрасна і дивна. Та все одно ми повинні летіти. Там, на місці, дізнаємося про все.

Чорні їжаки

Рон перевів космоліт на кругову орбіту довкола Планети Квітів. Друзі знайшли її вже на краю сонячної хромосфери. Невелика чорна куля швидко оберталася довкола осі, на ній не видно було ні гір, ні долин. Корабель став невидимий, він описував спіралі над поверхнею Планети Квітів, ввімкнувши всі дослідні прилади.

— Ми побачимо, що тут сталося,— пояснив Рон.— А потім керівний робот підкаже, як діяти...

Після кільках обертів Рон звелів роботу показати на екранах збільшену проекцію того, що пощастило дослідити на планеті. Приголомшені мандрівники побачили лиховісне видовище.

Жителі планети — квітоподібні медузи й актинії — спліталися у концентричні кільця, непорушно лежали під гарячим подихом Сонця. Вони були ліниві, байдужі і, здавалося, цілком знесилені. Та на затемненому боці планети інфрачервоні екрани показали інше життя: там існувала невідома еволюція, представники якої були схожі на потворних чорних їжаків. Вони жваво літали над поверхнею, пересувалися по ґрунті, щось будували з чорного каменю, та проте жодного разу не з’являлися під променями Сонця. Як тільки на обрії загорався світанок, темні потвори підкрадалися до актиній-квіток, оселялися в них і так жили під захистом господарів планети весь день, висмоктуючи ту енергію, яку квіти добули від Сонця для себе.

— Космічні паразити,— гнівно сказав Рон.— Дуже рідкісне явище. Треба актиніям допомогти.

— Як? — скрикнув Славко.— Я зубами готовий роздерти тих піратів!

— Зубами? — усміхнувся Рон.— Чорні їжаки, мабуть, володіють неабиякою силою. Недарма квіти піддалися їм. Космоліт мас променевий захист. Планета невелика, і ми спробуємо почистити її!

Корабель пішов на зниження, сів на темному боці планети. Довкола його стін одразу знялася буря, зчинилося справжнє пекло. В стіни вдарила злива фіолетових блискавиць, в сутінках видно було колихання чорних шпичаків, ніби численне військо йшло на штурм фортеці.

— Ну, зачекайте,— пригрозив Рон.

Простір довкола осяявся спалахом сліпучо-блакитної блискавиці. Ряди темних потвор упали, ніби від удару велетенського меча. Могутній промінь космольота описав дугу, змітаючи з планети породження темряви і жаху. Потім Рон підняв корабель у простір, пройшов над затемненою поверхнею, старанно повторюючи нищівну дію. Славко з огидою дивився, як під подихом блакитного променя гинули напасники, Ліна скрикувала від жаху, коли чорні їжаки вибухали і спадали темним пилом на поверхню планети.

— Звідки взялися ці страшні створіння? — запитав Славко.

— Інколи матерія творить деградовані форми,— сказав Рон.— Тоді інші цивілізації повинні безжалісно нищити їх. Жалість в таких випадках ні до чого. Таке «життя» поїдає дорогоцінну енергію Всесвіту, руйнує єдність сущого...

Після жорстокого бою корабель сів на освітленому боці. Його оточили квіти-актинії. Вони стали жваві, рухливі. Сплітали довкола корабля живі вінки, літали в просторі, ніби творячи грайливий хоровод.

Славко пильно вдивлявся в жителів планети, розгублено перезирався з Ліною.

— Це не вони,— сказав він.

— Хто — не вони? — не збагнув Рон.

— Не наші квіти. Не ті, які були в нас.

— Ти напевне знаєш? — розгубився Рон.

— Знаю. Нанті мені показувала Край Казки. Він не такий, як цей. Велика планета, схожа на Землю. Сонце не так близько і не такого кольору. І квіти не такі. Ніжні, тендітні, і в кожного — око серед пелюсток. Ніби такий малесенький екран. А в тому оці — видива всякі. Можна так спілкуватися.

— Квіти щасливі,— сказав керівний робот корабля.— Вони вдячні гостям за допомогу. Бони вже давно кличуть сусідів, але ніхто не прилетів. Ви — перші. Чим квіти можуть віддячити друзям?

— Запитай,— озвався Рон,— чи не знають вони ще якоїсь Планети Квітів? Мої товариші шукають такий світ.

— Він ще називається Краєм Казки,— з надією додав Славко.

— Вони знають таку планету,— відповів робот.— Але вона за Сонцем.

— За Сонцем? — скрикнув Славко.— Ліно, ти чуєш? Нанті саме так говорила...

— Що це означає? — здивувався Рон.

— Треба пройти крізь Сонячну Браму,— почулося у відповідь.— Там, у сусідньому гіперпросторі, кружляє Планета Квітів — наших братів.

— Не розуміємо.

До корабля підлетів гурт квітів-актиній. Бони утворили в просторі барвисту схему, в центрі якої кружляло кільце з жовтих квіточок, а довкола нього — кілька менших поєднань.

— Сонячна система,— сказав Рон.— Що вони хочуть пояснити? Запитай.

— Квіти показують вам свою схему будови простору в системі Сонця,— відповів робот.— Сонце — не куля, як ми гадаємо, а отвір у вакуумі, в світовій порожнечі.

— Отвір? — скрикнув Славко.— Куди?

— В інший світ. Ворота в потужному магнітному полі системи. Туди без упину засмоктується космічна матерія нашого світу, звідти — матерія іншого світу — антиречовина, і в місці зіткнення твориться плазмовий вихор, який ми й бачимо як Сонце.

— Дивна схема,— сказав Рон.— Але дуже цікава.

— За отвором Сонця є інший простір,— провадив далі робот.— Такий же безконечний, як і наш. Він ніби є дзеркальним відображенням нашого світу. Там свої зорі, свої планети, своє життя. Там ви відшукаєте Планету Квітів.

— І крізь Сонце можна пролетіти? — занепокоєно запитав Рон.

— Квіти кажуть, що можна. Вони інколи проникають туди. Вони допоможуть своїм визволителям спорудити надійний захист довкола корабля і пристрій, який змінить знак заряду при переході в інший світ. Квіти кажуть, що герої достойні пройти Сонячним Шляхом!

— Сонячний Шлях! — схвильовано повторив Славко.— Ось розгадка слів, які на прощання мовила Нанті. Тепер я вірю — квіти вказують правильну путь.

— Ми пройдемо Сонячним Шляхом,— твердо запевнив Рон.— Назад не вернемось, доки не відшукаємо Планети Квітів.

Вогниста брама

Коли вже все було готове і корабель піднявся над планетою. Рон пильно глянув на своїх друзів, тихо запитав:

— Ще є час. Ви не боїтеся?

— Боюся,— зітхнула Ліна.

— І я теж,— чесно признався Славко.

— Можемо вернутися,— просто мовив Рон.— Я одправлю вас додому, на Землю.

— Ні,— нахмурився Славко.— Я не зможу вже жити, не побувавши в Краю Казки. Планета Квітів у біді. Як же я можу спокійно дихати, радіти?

— Але ми можемо загинути,— попередив Рон.

— Хай,— натхненно сказав Славко.— Аби казка жила!

— Хай,— ледве чутно повторила Ліна, але в її обличчі не було сумніву.

— Ти чув? — радісно запитав Рон, звертаючись до керівного робота.

— Чув,— спокійно відповів той. — Курс — на Сонце.

— До Сонячної брами,— поправив його Рон.— Вперед!

Корабель, ніби срібна сльозина, впав у розпалену пащу полум’яного світила. Океан вогню поглинув зоряний космос, за стінами космольота стояла сліпуча стіна лютуючої плазми. Переможно співали прилади захисту, чітко доповідав робот:

— Пробили фотосферу... пояс факелів... входимо в лійку магнітного вихору...

Діти обнялися, з острахом дивилися вперед, знаючи, що вони лише пасивні спостерігачі. Досить енергозахистові послабитись — і вони одразу перетворяться в хмаринку, яка навіть нічого не додасть до неосяжного океану сонячного полум’я.

— Нова інформація для науки Ра,— зауважив керівний робот.— Треба переглянути всі гіпотези про походження системи і галактики.

— Правда твоя,— згодився Рон.— Цього і треба було чекати. Якщо всі зорі не газові кулі, а магнітні лійки, отвори в інші простори, в нову багатомірність,— то це незмірно збагатить пізнання Всесвіту.

— Я ще не збагнув,— признався Славко.

— Навіть мені це важко,— кивнув Рон.— Хоч я й вивчав багато дивних теорій.

— Проходимо центр вихору,— сказав робот.— Захист тримає добре, використовує три чверті енергетичного запасу.

Минали тривожні хвилини. Пломеніли за стінами корабля вихори плазми — багряні, блакитні, зелені. Здавалося, що час розтягнувся, тече повільно, невимовно довго. Серце знемагало, воно було не пристосоване для таких небувалих психічних навантажень...

І ось зненацька стіна вогню розійшлася, рожева корона охопила ясно-блакитний простір, попереду привітно пломеніли ніжні світила, а Сонце лишалося позаду — кипляче, гнівне, переможене.

— Що це? — скрикнув Славко.

— Ми в іншому просторі,— сказав Рон.

— Невже пробилися?

— Так! — радісно підтвердив Рон.— Глянь: тут інший космос. Не чорний, як у нас, а блакитний. Слухай, друже роботе! Ти молодець! Добре провів корабель. Тепер шукай Планету Квітів.

— Слухаю! — спокійно відповів робот.

Пробудження казки

Планета пливла під кораблем порожня й непривітна. Зеленкувате Сонце освітлювало похмурі гори, велетенські замерзлі моря, вкриті кригою ріки, неосяжні рівнини, застелені білим сніговим покривалом. Ніде ні душі. Нема дерев. Нема живих істот. Ні птахів, ні людей, ні тварин.

— Невже це Планета Квітів? — сумно запитав Славко.— Де ж вони, як їх знайти?

— Я не помилився,— сказав робот.— Привів корабель так, як звеліли актинії.

— Сядемо на планету,— мовив Рон.— Ми досягли мети. Може, там, унизу, про щось дізнаємося.

Срібна чечевиця легенько сіла на снігову пелену. Рон увімкнув аналізатори, здивувався.

— Повітря чудове. Можна дихати.

— Вийдемо? — з надією запитав Славко.

— Згода.

У відчинений люк друзі ступили на поверхню планети. В просторі пливла тиша. Сніг холодно блищав під Сонцем. Славко ступив кілька кроків, печально оглянув далекий обрій.

— Нанті, кожана квітко,— сумовито промовив він.— Якби ти могла почути, то ти б прилетіла. Нанті, моя казкова, де ти? Ми знайшли Край Казки, ми прилетіли!

Враз щось сталося.

Ніби забриніла струна. Блакитне крило майнуло над світом. Засміялося Сонце. У просторі прокотилася ніжна мелодія пісні.

— Ви чули? — вражено запитав Славка.— Ти чула, Ліно?

— Чула,— крізь радісні сльози озвалася дівчинка.— Щось буде Щось має бути!

Сніг почав танути. Та під ним не було води. Він щезав безслідно, як міраж у пустелі. З-під нього прокльовувалися розмаїті пуп’янки квітів, рослин. Тяглися до Сонця, розпукувалися. На обрії встала синя стіна дерев, повітря налилося блакитною імлою, попливло пружними теплими хвилями довкола.

Розкрилися барвисті пелюстки квіток, затріпотіли на вітрі крильцями, піднялися вгору. Почулася гучна музика, наче заграв небесний орган. В тій мелодії шукачі відчули щось знайоме, рідне, невимовно близьке В свідомості відлунювали радісні слова, що котилися над світом:

— Казка повернулася! Казка воскресла! Браття, прокидайтеся! Казка воскресла!

Хвиля щастя захлюпнула шукачів. Вони стояли приголомшені, здивовані, безмовні. Перед ними діялося чудо казки. І вони були його учасниками, творцями.

Сніг щез на рівнині, Ніжна зелень трав і дерев покривала всю планету: А над тими чарівливими луками кружляли хмари неймовірно прегарних розмаїтих квітів.

— Ось вона! Ось! — несамовито закричав Славка

— Хто? — не зрозумів Рон.

— Нанті! Наша подруга! — гукав хлопець радісно й схвильовано.— Нанті! Ти чуєш мене? Нанті?

Велика ніжно-блакитна квітка з трьома пелюстками сіла Славкові на плече, дзвінко засміялася. Розкрилися золотаві тичинки, глибоке мудре око зазирнуло в обличчя хлопця.

— Наша легенда правду сказала,— ніжно озвалася квітка.— Хлопець та дівчинка Землі пробудять Край Казки. Ти — син казкового народу, Славку! Наша планета шле вам свою ніжність і любов. Славку, Ліно! Ви — теж люди-квіти! Радійте з нами! Казка повернулася!

— Так просто? — вражено прошепотів Славко.— Невже це ми? Що ми зробили?

— Не пожаліли життя ради казки,-— відповіла квіточка.— І ваша любов перемогла смерть. Сонячний Шлях подолано, Славку! Радійте, друзі — квіти і люди! Прокладено Райдужний Міст. Слухайте, шукачі казки! Не давайте його знову зруйнувати!

Завершення

Корабель повертався.

Він опускався в атмосферу Землі, подолавши знову важку Сонячну Дорогу. Тепла куля Землі насувалася, вже видно було вогні великих міст на затемненому боці, а на сонячному — блищали озера, багрянцем мерехтіли ліси та сади.

Срібний диск сів на краю лісу. Славко з Ліною вийшли на рідну землю, жадібно вдихнули повітря, напоєне запахом хвої і осінніх луків. Над лісом пливли прозорі тумани, відкись чувся аромат диму.

— Здрастуй, Земле,— прошепотіла Ліна.

Славко мовчки потиснув їй руку.

Позаду них з’явилася постать Рона. Він підняв угору дві руки, вітаючи своїх друзів. Почувся його схвильований голос— Не забувайте вашого друга з Ра, чуєте? Коли захочете здійснити казковий подвиг — я прийду! Ми прийдемо! Далекі світи прийдуть на допомогу безстрашним шукачам!

Він зник в отворі люка. Сріблиста чечевиця піднялася вгору, майнула над верховіттями дерев, пропала в небі.

Діти взялися за руки, пішли туди, де видно було червону покрівлю рідної школи. Славко прислухався до неспокійного стукоту серця. Воно співало, раділо, обзивалося: «Земле! Ми повернулися! Ми знову з тобою, ми знову пригортаємося до твого чарівного лона. Прекрасні гості незабаром прийдуть до тебе. Очі квіток заглянуть у душу твою. Хочеш, Земле, стати планетою збратаних людей і квітів? Хочеш?»

КІНЕЦЬ

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up