Шпага Славка Беркути (сторінка 3)

СТЕФКО ВДОМА

— Прийшов, заволоко? Де тинявся?

— Де хотів,— буркнув Стефко, шпурнувши у куток шапку.— А що, татуньо скучили за мною?

Старий Вус засміявся, мовби почув приємний жарт.

— Авжеж, скучив! По цигарки нікому піти. Твоя сестричка встромила носа в книжку і не хоче з місця зрушитися, хоч ти їй що!

— Я уроки роблю,— тоненьким світлим голоском пояснила Настка.— Та мені й не дадуть тих цигарок, я ж казала, тату, дітям не продають.

Стефко подивився на дівчинку, вона приставила до підвіконня стілець, вмостилася на ньому колінами. Писати на високому підвіконні було страшенно незручно, але на столі — ще гірше. Стіл гойдався і ледве стояв у кутку: тато Вус ніяк не міг зібратися приладнати до столу четверту ногу.

— Нехай вчиться,— сказав Стефко.— Йдіть собі самі по цигарки, я не піду бо змерз і їсти хочеться.

— Ну й діточок мені Господь послав! — зітхнув старший Вус, але став натягати плащ, бо коли Стефко казав — ні, таки то вже було «ні».— Не стане жодне в помочі, лиш огризаються. А що, як батько на старі літа розігнутися не годен буде?

— Йди, іди, тату! Нічого тобі не станеться! Висунься трохи на свіже повітря — засидівся, мохнатієш цілий вечір у хаті, аж місця менше стало!

Бо таки справді у цій маленькій кімнатці старший Вус був ніби зовсім не на місці. Широчезними, крутими плечима затуляв світло, що просякало крізь вікно, і здавалося, ось зараз як лиш крок ступить, переверне і триногий стіл, і саму кімнату. Настка при цьому виглядала ще дрібнішою, худенькою і зовсім непримітною, мов цвіркун у запічку.

Батько залишив за собою відчинені навстіж двері. Стефко замкнув їх, щось буркнувши під ніс, і запитав у сестри:

— Їсти є що?

— А он,— мовила Настка з-над книги,— на столі...

Стефко взяв склянку молока і вкраяв байду хліба: тим досита не наїсися; однак хлопець охоче жував свіжий хліб, запиваючи його молоком. Дивився на сестру — і дівчина повернула, врешті, до брата вузеньке личко з яскравими цяточками веснянок біля носа (мов їй хто бризнув на обличчя фарбою).

— Знову десь ходив, Стефко, книжки до рук не брав, учителька приходила, питала, де ти. Доки так будеш, Стефку? Прошу тебе, прошу, а ти все настаро... Учора з третьої квартири казали, що ти в них під дверима палив щось.

Хлопець мовчав. Допікає Настка, мов жигавка, коли б не Настка отак говорила, він би не стерпів: нікого то не обходить, чи робить він уроки, чи ні, сидить сиднем удома чи десь ходить. А Настки просто не слухає. Плеще язиком дівчисько — нехай собі плеще. На те воно і дівчисько, аби язиком плескати.

— Стефку,— вела своє Настка,— я піду в школу-інтернат. Не можу я тут більше.

Настка, видно, готова була розплакатися, але тільки кліпала очима; і раптом згадалася Стефкові ота птаха на мокрому листі — аж самому щось підступило до горла, і він закашлявся, мовби захлинувшись молоком.

— Я думаю, тобі також треба до інтернату. Марія Петрівна казала, що поговорить з тобою. Ходімо разом, Стефку, буде так гарно!

Перестав жувати хліб, обмірковуючи Настині слова. Не про те думав, що справді було б добре до інтернату, ні, уявив раптом цю кімнату без Настки, без її тоненького голосу («Знову десь ходив, Стефцю»), подумав, що ніхто йому не поставить молока та хліба на стіл, і зробиться ще тісніше в цій кімнаті, не буде загідника у їхніх сварках з батьком, бо ж Настка завжди намагалася їх мирити... Не мав Стефко до батька доброго серця, бо й від батька ніколи не було ані ласки, ані якої лакоминки, ані поради. І навіть коли батько повертався з роботи втомлений і зовсім тверезий, не шукала його долоня ані Настиної гладенько зачесаної голови, ані Стефкової пелехатої.

— То таки підеш, Настко? Ти не будеш тут жити?

Незвично тихий братів голос наполохав дівчину. Зиркнула скоса, як Стефко, стулила докупи долоні:

— Коли ти не хочеш... Коли ти без мене тут бути не хочеш, то... то я, може, зостанусь, Стефку? Коли ти...

Вернувся до хлопця його їжакуватий погляд і насмішкуватий тон, сказав, мовби сердився на сестру:

— Ет, говори даремницю! З тобою чи без тебе — все одно! Йди собі куди хочеш, Настко.

— А ти сорочки не матимеш чистої! — Настка говорила, як доросла, її гострі плечі якось нервово рухалися під коричневою шкільною сукнею.— Ходімо разом до інтернату, Стефку!

— Ото мені дорадниця мудра знайшлася! — махнув рукою Стефко.— Ніби тобі не однаково...

Знав добре Стефко, що сестрі зовсім не байдуже, як він житиме, та так уже звик наперекір і іншим, і самому собі чинити. Настя зітхнула й знову схилилася над книжкою, а він узявся допивати своє молоко.

СЛАВКО ВДОМА

— Мамо, ти не будеш сердитися?

— А що трапилося?

— Ні, ти спершу скажи — не розсердишся?

Мама засміялася: це була синова хитрість ще з тих пір, як він навчився говорити й зрозумів, що є речі, за які мама може сердитись.

— Розповідай, розповідай, голубчику.

— Ти сказала — купи масла, а я побачив книжку. Про Африку, ти тільки подивись, мамо!

— Ну, що ж я з тобою зроблю? Візьми гроші і піди купи масла. Тільки постарайся не дивитись на книжки.

Славко повернувся з магазину. Налив собі й матері чаю, зіпер книжку на хлібницю. Читав:

«Ще в шкільні роки обриси Африки завжди нагадували мені знак запитання». Цілий світ Славкові здається знаком запитання. І коли хтось признається у такому відчутті, хлопець раптом спалахує радістю — якщо інший знаходить відповіді на запитання, то чому він не повинен вірити, що знайде їх? І далі — книжка:

«Я мріяв бути на Занзібарі і в Лагосі, в Каїрі і на руїнах Зімбабве, тому що вже тоді я був заворожений географічними словами і атмосферою...»

— Сину, ти знову читаєш при столі?

— Послухай, мамо: «На гладко відполірованих льодовиками скелях я бачив зображення носорогів і слонів, висічені первісними художниками».

— Як називається книжка? «Останні таємниці старої Африки»? Коли закінчиш, даси мені, Славку...

Допивши свій чай, мама вийшла з кухні, а Славко так і залишився сидіти з книжкою, забув і про чай, і про все на білім світі.

Ох, цей Славко! Мама глянула на годинник:

— Запізнишся на тренування, голубчику! Уже скоро сьома.

— Не може бути, мамо! Скажи точно, котра година?

— За шість хвилин сьома.

Славко схопився з-за столу:

— Ой мамо, ну чого ти раніше не сказала? Мамо, де моя синя спортивна форма? Ну, та, нова, ой, дякую! А де... Ні, не треба, я вже знайшов...

Залишається на столі книжка, на підлозі — старі кеди з діркою на підошві, чи одну пару протер на тренуваннях? Мама розмірковує, чи не час їх уже й викинути; складає книжку, поправляє шпаги, вставлені у високу дерев’яну підставку, мов які квіти у вазі. Тих шпаг безліч, і інструменту, і залізячок; тільки Славко й знає їм назву і може відшукати щось у безладді, мама нічого не переставляє в нього на столі, коли син за кільканадцять хвилин до виходу з дому вирішує раптом щось відремонтувати. Він часто так — отямиться в останню хвилину, хоча можна було все заздалегідь зробити спокійно і без поспіху. Або ж вигадує таке, що не можна здійснити.

Вдома досі кепкували зі Славка, який раптом заповзявся був сконструювати машину для навчання під час сну,— магнітофон; записаний на плівку текст уроку; обертається диск: людина спить, а в пам’яті відкарбовується текст... Уся заковика була в тому, щоб додуматися, як би тому дискові обертатися цілонічно? До цього Славко так і не дійшов і лиш з одного радів, що не розповів хлопцям про свою ідею, бо й вони кепкували б потім...

Славка не було в кімнаті, а мама відчувала його присутність у тому безладді на столі. В покинутій недопитій склянці чаю. В книжках на полицях у шафі. У фотографіях підземних печер на стіні. Бачила його замислене, майже зовсім ще дитяче обличчя,— коли розв’язував задачі, куйовдив пасмо волосся над чолом, отак накрутить на палець кільце русявого волосся, випне губи, про що думає? Цікаво, які думки снуються в синовій голові? Чи може він сам окреслити, висловити? Не завжди вистачав відваги запитати: «Над чим розмірковуєш, малий?»

Мама розглядає книжку, яку щойно читав Славко: «...завжди нагадувала мені знак запитання...»

Перегортає зошити, списані широким чітким почерком. Якісь аркуші, розмальовані контурами відомих і невідомих континентів, на суперобкладинках підручників — назви книжок, скорочення і декілька разів: «Блакитні печери...», «Блакитні печери...».

Шпага. Книжка. Старі спортивні кеди на підлозі. Блакитні печери. Кільце русявого волосся на пальці. Висловлені й невисловлені сумніви. Думки невловимі й легкі або ж важкі не по-дитячому. «Мамо, а ти не будеш сердитися?»

Син.

ТЕАТРАЛЬНА ВИСТАВА

Театр увесь блакитний і урочистий — від розпису стелі і стін до оббивки крісел. Музи, легкі, як балерини, мчать кудись у вічному леті з вінками в рожевих руках. Мармурові амури під ложами нагадують пустотливих дітлахів, які вирвалися на волю від надто суворих опікунок.

За важкими складками завіси ховається щось надзвичайне, феєричне і гарне, сьомий «Б» на гальорці нетерпеливиться й хвилюється, чекаючи дива. На сцені повинна з’явитися Лілі — вона запросила клас на прем’єру «Щелкунчика», де має роль Маші маленької.

І сьомий «Б» аж притих у напруженні.

Спершу ніхто не впізнавав Лілі. Дівчинка на сцені анітрохи не скидалася на веселу, пустотливу й непосидющу Лілі Теслюк, від якої щомиті кожен міг сподіватися якоїсь каверзи чи просто дитячого вибрику. Світлі кучері спадали їй на плечі, і обличчя майже ховалося у тій повені волосся. Легка спідничка також здавалася тільки хвилею, і вся Лілі, тендітна, зграбна, гарненька — скоріше хмаринка, а не справжня дівчинка, і було боязко — ось видіння зникне, розтане і вже ніколи не повториться. Та коли сьомий «Б» врешті зрозумів, що оте диво на сцені — таки справді Лілі Теслюк, їхня Лілі, на гальорці зчинився галас, як у класі під час перерви. На гальорці тупотіли ногами й кричали:

— Лі-лі! Лі-лі!

А потім увесь зал — серйозні дяді й тьоті у вечірніх сукнях, молоді дівчата з пишними зачісками й старі дідусі у старомодних костюмах, і оркестранти із скрипками в руках, і навіть диригент — усі аплодували Лілі, і не один повторював із захопленими дівчатками й хлопчиками з сьомого «Б»:

— Лі-лі! Лі-лі!

Вона вклонялась і дивилася вгору, і навіть помахала рукою своїм друзям,— у цю мить вона була схожа знову на себе, звичайну, буденну, не завжди слухняну, але завжди веселу дівчинку; сьомий «Б» відчув, що успіх Лілі належить кожному з них і усім разом, бо хіба не в сьомому «Б» була Лілі Теслюк?

З гальорки закричали:

— Слава сьомому «Б»! Браво, Лілі!

В антракті дівчатка обнімали Лілі. Хлопці трохи насмішкувато чекали, поки скінчиться бурхливий прояв почуттів, і вони теж зможуть сказати, що їм сподобалась і вистава, і Лілі Теслюк на сцені.

Уперше в житті Лілі почувала себе страшенно ніяково від похвал. Вона виходила на сцену, немов ступала на підвіконня на шостому поверсі свого останнього в місті будинку. Було моторошно й радісно, і зовсім як з шестиповерхової висоти бачила зал, не розрізняючи окремих деталей, чула гомін — і не могла вловити жодного слова. Рятувала тільки музика — немов підхопила, підтримала, не дала дівчинці упасти; вона опам’яталась, відчула в собі силу і впевненість.

Однак в антракті, коли її обіймали і хвалили, було ніяково й сумно. Сьомий «Б» такий щирий, такий захоплений, такий розсміяний, а Лілі сумно. Зникла кудись і впевненість, і звична пустотливість, і захотілося ще раз опинитися на сцені, переконатися: це все було — і зал, і оплески, і легкість у рухах, і музика, яка підтримувала і несла, як хвиля, на самому гребені звуків...

Юлько стояв трохи осторонь. Не галасував і не пробував сказати Лілі все, що думав про її перший виступ на великій театральній сцені. Однак мав прибережений сюрприз — маленька бурштинова балерина, уся така поривчаста й легка, як сама Лілі, лежала в Юльковій кишені, старанно й надійно запакована. Балерину Юлько хотів подарувати дівчинці після вистави і тепер весь час торкався подарунка рукою: чи часом не загубив?

— Чілдрен,— сказала Лілі, уважно приглядаючись до кожного,— ви мене хвалите, бо я з сьомого «Б»?

Сьомий «Б» обурився. Образився. Ні, сьомий «Б» щирий і чесний, справді-таки Лілі молодець, слово честі, так воно і є, навіть, якби вона була просто чужа й незнайома дівчинка, вони б подарували їй отакий величезний букет (сьомий «Б» також мав сюрприз — отакий величезний букет).

— Ох, діти,— зітхнула Лілі, усе ще сумніваючись,— добре, якщо ви кажете правду. А... послухайте... де Беркута? Він що — не прийшов?

— У нього прикидка перед республіканськими змаганнями.

— Він просив, щоб ми тобі не казали, що його нема, він повинен прийти перед самим кінцем вистави.

— Ти не ображайся, він дуже хотів прийти.

— Авжеж, хотів? Хіба спортсмени цікавляться балетом? — скептично скривився Юлько.— Дуже йому потрібен балет!

— Навіщо ти так, Юльку? — запитала Лілі.— Ти ж неправду кажеш.

І до Лілі знову повернувся незвичний, трохи незрозумілий смуток — так буває завжди, коли сумніваєшся у чомусь. І знову захотілося на сцену, де її підтримувала музика.

СКАЖИ, ХТО ТВІЙ УЧЕНЬ...

У глибині душі Славкові хотілося бути схожим на свого тренера. З того самого моменту, коли він уперше побачив у спортивному залі шпажистів, хлопчик очей не зводив з високого, стрункого спортсмена. Невимушені рухи, швидкість, несподіваний укол,— здавалося, що перемогу здобути йому зовсім нічого не коштує. А потім, коли вже всі порозходилися, коли вже видно було (без маски), що в спортсмена веселе, сірооке обличчя,— Славко не рушив зі свого місця біля порога, аж поки спортсмен не відчув на собі його упертого погляду.

— Сподобався бій? — запитав він, підійшовши до Славка.

— Дуже.

— А ти також фехтувальник?

— Ні.

— То, може, хочеш стати фехтувальником?

— Хочу.

— Хм...— сказав спортсмен.— У мене група повністю укомплектована. І тренування ми давно розпочали... Однак знаєш що? Однак приходь. Тричі на тиждень — понеділок, середа, п’ятниця. О сьомій годині, не запізнюйся, гаразд?

Було це так несподівано, як у казці «Сезам, відчинися». Хлопець навіть не міг отямитися — невже його вчитиме цей симпатичний юнак, який щойно без усякого напруження і без видимих зусиль завоював звання чемпіона республіки? Невже це правда?

Славко прийшов. Прийшов — і знову став при порозі, несміливий і чужий у великому спортивному залі.

Жовті ребра шведської стінки. М’які «мішені», куди наполегливо, раз по раз, втикали свої шпаги майбутні Славкові друзі. А ось Андрій Степанович, його тренер. Коли він зайшов до спортзалу, то всі ніби стали меншати на зріст і вужчати у плечах. А як він узяв до рук шпагу, то вже очей не можна було відірвати.

І почалася наполеглива наука. Кортіло надіти маску і взяти до рук шпагу. Урок, одначе, виглядав інакше. Урок почався з розмови про шпагу.

— Поглянь,— ось ручка. А це гарда. Твій захист, долоню від уколу оберігає... Ось тут, на кінці,— пондаре. І не думай, що шпага — іграшка. Це зброя. Як гвинтівка для солдата. Ти повинен її знати, як власну долоню,— тільки тоді вона не підведе тебе. Ти повинен уміти не тільки володіти нею в бою, а й полагодити, коли у тім буде потреба. І не підсовуй нікому зашивати рукавицю чи прати костюм. Це твій обов’язок, розумієш?

Часто згадувався Славкові перший урок. Він був ніби випробуванням для хлопця, якому раптом стало трохи нудно. «Ну, все зрозуміло, шпагу треба знати, але я хочу стати на доріжку: випад, так, ще, укол — є! Оце інша річ! А латати костюм — нехай вчать у кравецькій майстерні...» І все-таки він знову прийшов. Андрій Степанович кивнув йому — він був у масці, але Славкові здалося, що тренер усміхається до нього, і вже без нехоті узявся до мізерної на перший погляд вправи: «Стань у стойку. Так. Ні, нижче. Пружніше ноги. Ліву руку вільніше. В такій позиції пройди до кінця залу. Потім назад. Так, ще раз, ще раз, ще».

Якось чув, що тренер говорив одному із старших спортсменів:

— Покажи мені своїх учнів — і я скажу тобі, хто ти.

З якихось півроку тренувань про Беркуту говорили, що він найздібніший учень Андрія Степановича...

Похапцем одягав Славко тренувальний костюм. Мабуть, уперше за весь час він хотів, щоб тренування скінчилося скоріше. Зараз на сцену виходить Лілі, і сьомий «Б» сидить на гальорці, і тільки його, Славка Беркути, нема у залі. Ех, коли б не прикидка перед змаганням, то можна було б попередити Андрія Степановича, не прийти, він би зрозумів, звичайно, але ж сьогодні вирішується питання, хто з львів’ян поїде на юнацькі змагання до Харкова.

Андрій Степанович покликав Славка:

— Розімнися трохи перед боєм. І не хвилюйся. Ти в добрій формі, можеш мені повірити. Так... Захищайся!

Спокійно-веселий, як завжди, голос тренера примусив зосердитися.

— О-ля! Гей! Гей!

Задзвеніли клинки, шпаги схрестилися, на мить завмерли, як живі, розумні істоти, немов розмірковували, де ж у суперника слабке, незахищене місце,— і — о-ля! Славкова шпага, аж блиснувши, ковзнула вниз до ноги Андрія Степановича. Є! Укол — блимнула червона сигнальна лампочка.

— Молодець! Дуже добре! Перейди в наступ. М’якше тримай шпагу, не напружуй плече. Що з тобою, Беркута, чому ти хвилюєшся? Так, добре.

Знову схрестилися шпаги, тонко задзвеніли, і Славко усміхався радісно — не так легко завдати укол Андрієві Степановичу. Тренер ніколи не піддається заради того, щоб потішити слабшого суперника,— виграшу не буде, аж поки учень, як рівний, не переможе свого вчителя.

ПІСЛЯ ВИСТАВИ

(Очима Славка Беркути)

Останній, вирішальний бій я тоді виграв з рахунком 4:5. Сила вся як пропала. Кожен мускул був натомлений. Мене усі вітали, а я чимскоріш роздягався, хотів утекти в душову, бо було вже зовсім пізно. Я так поспішав, що навіть не встиг зрадіти з того, що поїду на змагання до Харкова.

— Відпочивай, післязавтра можеш прийти тільки подивитись на тренування,— сказав Андрій Степанович.— Ти в добрій формі, Беркута, тільки май на увазі — нерви треба тримати, як поводи доброго коня, бо можна зірватись. Ну, відпочивай. Потім ще поговоримо.

Андрій Степанович, мабуть, помітив, що я весь час позираю на годинник. Годинник у нас великий, стрілки видно здалеку. Андрій Степанович відпустив мене, але хлопці нічого не розуміли, вони весь час говорили, давали поради,— тільки даремно все це було, я ані слова з їхніх порад не затямив. Швиденько вмився у душовій і так хапався, натягаючи сорочку, що навіть забув її вивернути. Коли я був малий, мама жартувала: «Не вивернеш сорочку, будеш того дня битий».

Жарти жартами, а перед прикидкою я б повірив у прикмету, тепер — то вже ні, а перед прикидкою або перед змаганням стаєш забобонним, аж потім смішно в самого себе: боїшся, аби й кіт дороги не перебіг.

Сорочку я таки вивернув, позапихав усе в «бандуру»,— це ми так називаємо великий брезентовий футляр, куди складаємо все спортивне знаряддя і шпагу,— і зайцем вискочив на вулицю. Трамвай довіз мене до центру, коли годинник показував пів на одинадцяту. «Бандура» заважала страшенно, я вже знав, що не встигну, запізнюсь, і все-таки чомусь біг, ніби від того, чи добіжу, чи ні, залежало щось дуже важливе.

Далі все діялось, як у театрі пантоміми,— там слів не треба, там усе ясно і без слів, жестів вистачить, щоб зрозуміти усе до решти.

Добігши до театру, я побачив, що з тих великих бічних дверей, звідки звичайно виходять артисти, вийшла на вулицю Лілі з мамою і батьком. І з високим хлопцем,— я його упізнав одразу. Це був Юлько. Лілі щось говорила,— я не чув, а тільки бачив, як вона розводила руками, спинялася щомиті, вони йшли й далі всі разом, і Юлько слухав, що говорила Лілі,— він схилявся трохи, щоб краще почути її слова.

Може, треба було побігти за ними? Пояснити, чому я не міг прийти на виставу і запитати, як Лілі вдалася роль, і похвалитися навіть, що поїду на змагання до Харкова? Але я не побіг за ними слідом, а стояв і дивився, як вони віддаляються, і раптом відчув, що страшенно втомлений, ще більше, ніж у спортзалі. М’язи не напиналися струнами — було так, ніби я цілісінький день пролежав на сонці; схотілося пити, і я вже не знав, що краще,— виграти бій і поїхати до Харкова чи подивитися, як Лілі Теслюк танцює на великій театральній сцені.

Звичайно, Лілі тепер образиться. Весь клас прийшов, один Славко Беркута не з’явився, мовби йому нецікаво.

Бігти за ними тепер уже зовсім не було сенсу, надто далеко вони відійшли, та ще й Юлько там, буде потім щось говорити...

Треба було наступного дня пояснити Лілі, чому я запізнився. Треба було, звичайно. Але як я мав це зробити? Коли б хоч Лілі сама запитала, якось би пояснив, а вона не питала. Я навіть думав: може, Лілі й не помітила, що я не дивився виставу, нащо ж тоді ні сіло ні впало вискакувати: «Вибач мені, Лілі».

І все ж краще було сказати, бо скільки бачу відтоді Лілі, стільки й відчуваю: ось зараз або почервонію, або відвернусь. Вона собі посміхається і жартує, їй хоч би що — їй справді, мабуть, зовсім байдуже, а мені весь час так, ніби я страшенно винен, ніби я брехун. Погано усе так вийшло, весь час тепер думаю про цю історію. Уявляю собі, як Лілі виходить на сцену (у класі про це всі потім говорили), мені здається, що вона була схожа на фею, яка колись приснилася мені, давно-давно. Уся в білому, висока, і чорне волосся на плечах. У Лілі волосся світле, тільки очі чорні. Є така пісенька «Чорні очка, як терен», але мені здається, що коли Лілі виходила на сцену, то була вона вся в білому, із чорним волоссям. Я знаю, що це не так, а от привиджується. Добре, що скоро поїдемо до Харкова, там ніколи буде про дурниці думати. Хоч би вже скоріше до Харкова. Здається, ми літаком полетимо. Добре, якщо літаком.

ПОКИ ЛІТАК ЛЕТИТЬ ДО ХАРКОВА

Вітер, як завжди, видирав землю з-під ніг на льотному полі. І коли Славко побачив Лілі, йому раптом здалося, що вихор може зірвати дівчинку і підняти вгору — така крихітна вона була на бетонованому просторі, де стояли, випроставши крила, величезні літаки.

— Що ти тут робиш, Лілі? — сказав Славко.

— А, це ти, Беркута? Привіт! Ми з татом зібралися на літаку над містом піднятись. Цікаво, яке воно згори...

Вітер шматував слова, Лілі відгортала з обличчя пасма волосся, воно було світле-світле. Дівчина анітрохи не нагадувала Славкову фею зі сну. Він раптом злякався, що хтось, може підслухати оті його дурні думки, і таки почервонів. І відразу почав терти щоку долонею, аби Лілі нічого не запримітила.

— А ти що робиш, Беркута?

— Летимо на змагання, до Харкова! — показав на «бандуру» хлопець.

— Беркута! Де ти там пропав? Ходи скоріш! — кликали Славка товариші.

— Ну, я побіг! До побачення, Лілі!

— Щасливої дороги! — побажала дівчинка і помахала Славкові рукою, і йому знову стало прикро, що він не розповів, як поспішав тоді до театру.

Хлопці сіли в літак, мовби щодень користувалися тільки цим видом транспорту. Гордо й категорично відмовились од кисленьких цукерок, запропонованих стюардесою. Спортсменам не потрібні кислі цукерки. Порозкладали руки на підлокітниках і дивилися униз, на хмари і на землю, як першовідкривачі, як єдині на світі пасажири великого літака. І страшенно пишалися власною відвагою і удавали, що повітряні ями — дрібниця, навіть не вибоїнка на тротуарі.

А поки вони летять, і в них трохи наморочиться голова від уявлюваних подвигів і реальних повітряних ям, на землі відбувається безліч найрізноманітніших подій.

Стефко Вус, приміром, сидить удома. Голодний, самотній і сердитий. Настка перейшла-таки у школу-інтернат, хлопцеві сумно, усе байдуже, не хочеться навіть взуватися і йти по хліб. Тато ще вранці кудись подався — та нехай би собі йшов неворотом, Стефко навіть не жалкуватиме. Лежить Стефко і розмірковує,— може, покинути все на світі: і халупу, де кожен кут остогид, і школу, і навіть місто — та й податися кудись геть?

Бо чіпляються усі до Стефка, кроку не дають ступити: отой чижик-староста намалював на Стефка карикатуру в газеті — сидить Стефко за партою, другий рік у п’ятому класі сидить, і вуса в нього довгі, аж по пояс, виросли.

— Вусатий Стефко Вус,— реготали усі, аж заходилися.

І чижик радів із своєї дотепності.

— Ясно,— сказав йому Стефко.— Ходи, поговоримо, чижику?

І поговорили. Малий кров утирав із носа, але вчительці не скаржився. Нехай би зважився!

А ще студенти на практику до школи прийшли. Один слідком за Стефком ходить, як прив’язаний, та все щось повчає, пояснює, аж нудьга душу застилає. Нащо Стефкові ті повчання?

Покинув би все!

Попід вікнами засвистів Грицько Лопух, біс його зна, яке в нього справжнє прізвище, Лопух та й Лопух. Стефко не відгукнувся — нехай собі забирається куди хоче, не треба Стефкові ані Лопуха, ані когось іншого.

Зазирнув у шибку горобець, покрутився, пострибав горі-долу, мовби хотів розважити хлопця. Колись Настка зсипала на підвіконня хлібні крихти — ласували горобці на дарничку. Настка тоді казала, як баба Олена: «Прийшов їдець на готовий хлібець»,— і сміялася тоненько й весело... Стефко вкрадці підійшов до вікна, горобець скосовито глипнув на хлопця. І раптом сорока згадалася, що вони її тоді з тим хлопцем, Юльковим приятелем, віднесли до старої вчительки. Цікаво, чи загоїлося крило в неї?

Відхилив Стефко вікно, а птаха навтікача, пурхнула й зникла.

Потягнувсь, роззирнувся — ох, може, годі в пустій холодній кімнаті сидіти? І взявся Стефко натягати на ноги черевики — заболочені, хтозна, чи коли й чищені.

Біля брами напіткнувся на Юлька.

— Сервус, Стефку, як ся маєш?

— Та так, не згірше,— сказав Стефко і зиркнув на Юлькові нові черевики. Вони блищали, як люстерко, і Юлько ступав обережно та гордовито. Він пішов праворуч, а Стефко — ліворуч. Йшов собі вулицею, заклавши руки до кишень пальта, і на обличчі його була написана зневага до цілого світу, а до Юлькових черевиків чи не найбільша. Хоч, правду кажучи, йому хотілося мати блискучі нові черевики. Тільки така розкіш не входила до найближчих планів Стефкового татуся.

Стефко Вус вирішив піти подивитися, чи загоїлося крило в сороки. Він ступав поволі, а тим часом Юлько Ващук устиг купити газету, щоб подивитися, які кінофільми йдуть у місті. Він купив газету, розгорнув її, переглянув заголовки. Раптом спинився, ніби спіткнувся, і сірі рядочки застрибали йому перед очима, наче їх хто смикав. Що побачив Юлько в газеті? Чому стрибали у нього перед очима сірі рядочки? Про це Юлько не хотів би казати нікому на цілому світі, коли б міг — зібрав би всі газети в місті, щоб ніхто не прочитав того, що прочитав він.

Написав Юльків тато невеличку книжку про Львів. Юлько читав ту книжку, і пишався нею, і любив її, а в тій книжці — говорилося у газеті — було безліч думок, яких тато не сам дійшов. Скористався чужим, як злодій користується чужим годинником чи чужими грішми, списав думки і факти зі старих журналів, що виходили колись у Львові. А хтось інший упіймав тата на крадіжці і розповів про те цілому місту, цілому світові, перелічив прізвища людей, думками яких скористався тато, і говорив про це холодним, злим тоном.

Нікого не хотів бачити тої миті Юлько Ващук і боявся, аби хто його не помітив, аби не кинув зневажливо: «Ага, це він, син того Ващука...» І не хотів Юлько Ващук зватися Юльком Ващуком, і не хотів, аби перед ним громадилося високими сірими стінами те місто, яке він так любив, вулицями якого ходив із батьком. Нічого не хотів Юлько, бо перед ним ніби раптом впало оте погане Кобольдове дзеркало із прочитаної в дитинстві казки — і весь світ виглядав гидким, спотвореним і чужим, і Юлько, не сперечаючись, повірив, що таким він і є.

Удома в Юлька дзеленькотів телефон — Лілі хотіла розповісти, як виглядало місто з літака. Однак трубки ніхто не піднімав. Лілі чула тільки довгі, густі гудки, порахувала до тринадцяти — поклала трубку. Їй було шкода, що вона не може розповісти Юлькові про те, як гарно виглядає місто з літака.

Стефко Вус намагався віднайти браму, куди вони заходили зі Славком. Та брама була вузенька, чорна, на вуличці, що тягнулася попри парк угору, хлопець будь-що хотів знайти цю браму.

Юлько йшов наоманці, не впізнаючи нічого довкола, ніби потрапив раптом до чужого міста.

Лілі знову підняла телефонну трубку.

Літак із учасниками змагання приземлився на бетонованій доріжці в Харкові. Фехтувальники сіли у великий автобус і поїхали до готелю, де мали жити цілих чотири дні, поки триватимуть змагання. Їм це було вперше — така далека подорож літаком і такі змагання, але вони трималися здорово, навіть рапіристи, які чомусь найбільше хвилювалися перед вильотом.

— Третій поверх. Ваші номери — сто п’ятнадцятий, сто шістнадцятий.

Хлопці одержали ключі. Їх усіх трохи млоїло після перельоту. Попереду чекали спортивні бої з дуже серйозними й сильними суперниками. Але львівські хлопчики намагалися поводитися так, ніби вже виграли всі бої і везли додому кубок.

Зрештою, їх суперники жили в тому ж готелі і трималися так само бадьоро. Ну, а як було насправді, що почував кожен з них — знав тільки кожен зокрема.

КУКУЛИКУ МІЙ ГАРНИЙ...

Сорока блиснула хитрим оком, широко розкрила дзьоба: «Кк-ха!» — і, перелетівши через усю кімнату, сіла Стефкові на плече. І це зламало Стефкову їжакуватість.

— Впізнала? — здивувавсь і засміявся, своїм звичаєм показавши усі гарні, великі зуби.

Надія Григорівна — дрібненька, ніби якась кругла, тепла, з малими, як у дитини, руками і добрим, тремтливим голосом.

— Мабуть, упізнала,— погодилася вона з Стефком.— Або ж просто ти славний хлопчик. Вона до лихого не піде, тільки стане отак при нозі, дзьоба розкрив, крила розчепірить і все кхакає.

Стефко хмикнув. Одне дивина — сорока впізнала, а друге, ще дивніше,— нібито він славний хлопчик! Ну й ну!

Кімнатка була маленька, не набагато більша від тієї, де жив Стефко з батьком, та виглядала вона зовсім інакше. У шафах книжок стільки, що й не полічити. Меблі ніби хто сам із жовтого живого дерева вистругав — скоріш сільські, ніж міські,— і широкий м’який тапчан із скрипучими пружинами. Скрип сподобався хлопчикові, і він раз по раз вовтузився на тапчані, аби пружини заскрипіли.

А потім його запросили до гарячого борщу. Стефко спершу відмовлявся, а коли смачний дух заповнив кімнату і червоний борщ забілили сметаною, хлопець раптом відчув, що йому аж слина підступає до уст і в животі болить — так їсти хочеться, і не втримався, таки сів до столу. Надія Григорівна розповідала про сороку, Стефко їв і сміявся, бо дуже вже кумедною виявилася знайдена в парку птаха! Назвали її Кавкою. Вона збирала усякі корки, ґудзики, кісточки, брязкальця і носила на переховок під подушку до Надії Григорівни. А то сідала їй простісінько на голову і зазирала в обличчя — бавитися запрошувала.

— А в мене кіт Бурко є. Чорний, як заслінка від печі. Він весною у мандри йде, а коли вже студінь починається, то вертає. Пошкребе лапою двері, мовби ніколи ніде й не блукав, і просто до своєї миски...

Наївшись задвоє, Стефко зігрівся, відтеплів увесь, і навіть погляд його вже не був такий колючий. Стара вчителька охоче слухала про Бурка і запитала, звідки хлопець знає про заслінки від печі. І тоді Стефко розповів про бабу Олену, про холодний потік і співучу липу. Чомусь пригадав, як посеред осені вили вітри, немов дикі пси, що заблудилися межи горами, а взимку баба Олена казала, поглядаючи на глибокі сніги: «Морози сеї зими будуть люті, десь вовки чи не запливуть до нашої сторони...» Уявляв тоді Стефко сірі вовчі спини, що пливли снігами, як туго зв’язаний пліт. Однак у місті це було таке далеке, що хлопцеві анітрохи не ставало бійно, можна було згадувати навіть напотемки.

А за вікном уже справді сутеніло: пізня осінь, день ставав усе коротшим («На курячу стопу меншає»,— казала баба Олена). Надія Григорівна не була схожа на бабу Олену, тільки голос мала такий же тремтливий. Оповідала про птахів, що перебували у неї, про школу, яка-то вона була давніш, коли вчителька лиш починала свою роботу. Згадала одного учня, хтозна-коли його вчила, давно, ні, де там, Стефка не було й на світі, але той учень схожий чимось на Стефка, і тому вона згадала. Отакий же пелехатий і зуби білі, йшла тоді війна. Та ні, Стефку, то не ця, а перша світова, і забрали того хлопчину в армію, і прислав хлопець листа з фронту. Майже до словечка пам’ятала учителька того листа.

...Стрілянина люта. Стояли в лісі. І побачив той хлопець білку, маленьку — язичок полум’я, не більша. Вискочив з окопу, не зважав на те, що товариші гукали, називаючи божевільним, ухопив білочку — вона далася до рук, не пручалась,— заховав у пазуху. Відчував, як б’ється поруч з його серцем інше — таке маленьке, крихітне, і тепліше йому було серед вітру й осені. І не такими страшними здавались кулі. «Чи задоволені ви з мене, дорога вчителько?» — запитав у листі той хлопчина, і побачила вчителька його маленьким, бистрим, погляд з-під пелехів. Для учительки учні завжди дітьми зостаються. Так-то воно, Стефку... А ти чи не спати захотів, голубе?

«А мене баба кукуликом кликала»,— хотів похвалитися Стефко, але стулив губи, соромився таке говорити, і погляд поколючішав:

— Не хочу я спати. Я вже геть піду.

Кавка знову глянула на хлопця круглим оком — зацікавилася рухом у кімнаті, бо сама вже була втихомирилася, не літала туди-сюди, не смикала Стефка за чубок, не дзьобала його черевиків.

Шкода було йти з теплої хати. Одягаючись, засував руки в рукава. Шапку все ніяк не міг знайти на вішалці.

«Мене баба кукуликом кликала».

Учителька не приспішувала. Приглядалась, як Стефко одягається, і все немов чекала чогось, і Стефко чекав. Однак нічого не трапилось, учителька мовчала, і тоді він сам відважився:

— Я ще до вас прийду. На сороку подивитися.

Ніби не питав, а просто так собі сказав, знаючи, що йому не відмовлять, і таки вгадав, бо Надія Григорівна ще більше ніби потепліла. Погладила Стефка по шорсткій голові, подумала, що треба б голову як слід вимити, сказала:

— То добре, що прийдеш. Я буду дуже рада. Коли хочеш — заходь. Чуєш?

— Я прийду.

І ще згадав:

— А як ви сороці крило лікували — наживо чи замертвляли?

— Не замертвляла,— чомусь усміхнулася Надія Григорівна.— Там тільки вивих був, усе зразу на місце стало.

Тепер таки треба було прощатися. Не мав про що питати.

— Я вже йду,— зітхнув Стефко.— До побачення... «Баба мене кукуликом кликала».

ЧОМУ ТИ ТАК ЗРОБИВ, ТАТУ?

Місто на пагорбах. Нерухоме, як глибокий потік,— у вузьких вулицях, де пішохід ледве може розминутися з автомобілем. А он там сутінки розступаються, ширшають, наливаються галасом і гуркотом, блиском широких вітрин і вікон впереміж із високими брамами. Прохідні двори, залиті асфальтом і заставлені зеленими лавками — самотніми, без дерев. Двори — колодязі з довжелезними переходами балконів і вугластими тінями, які ніколи не гинуть. Залишені нарозтвір майданчики біля нових будинків.

Місто Юлько ніяк не міг відділити од батька: батько відкрив йому місто.

«Мовчи, сину, я говорю сам до себе...»

Навіщо ти так зробив, тату?

Голуби сірими, ситими, як у котів, спинами обліпили піддашшя. Голубів Юлько не любив, були вони якісь ліниві, байдужі, мовби їх ніщо на світі не обходило, опріч крихт, підкинутих дітьми.

Довга стіна чорних дерев. Яскрава пляма якоїсь афіші. Зелено-червоний кіоск на розі — квіти у вазонах, білі хризантеми, їх обтинають під корінець, коли хто не бажає купувати з вазоном, і тоді біла хмарка пливе в густому натовпі.

Завтра всі знатимуть. Завтра всі говоритимуть: «Он Юлько Ващук, це його батько...»

«Не ходи, Юльчику, в двір, не бався з тими хлопчаками, ти інший, сину, вони не з твого кола...»

Юлько бачив себе у колі — мовби відділений од решти, розумніший, кращий, здібний. «Он Юлько Вашук — то його тато!»

Добре б завтра прокинутися раптом кимось іншим — не Юльком Ващуком, ні, ким завгодно, аби не Ващуком. Звичайним, буденним. Встати, вмитись, щось буркнути матері, коли вона попросить купити хліба, грюкнути дверима і вийти на вулицю — також звичайну, буденну,— і бути байдужим до каменів, до форми вікон, до кольору дахів. До дзвону трамвайних рейок. До голосів у натовпі. Прокинутись, приміром, Стефком Вусом. Безтурботним, розбишакуватим, без думок і без фантазій; ким завгодно, аби не Ващуком...

Вимовляв своє прізвище подумки, пошепки, майже вголос, і воно здавалося неприємним, чужим, воно не мало нічого спільного з ним самим, ніби жило собі окремо. Чому ж він має відповідати — завтра і ще потім не раз, напевно: «Це твій батько, так?»

Чому він мусить — за тата?

«Ходи, покажу тобі диво, сину!»

Вони потрапили в завулок, де не буває сонця ані зранку, ані пополудні. Надійшла саме призахідна година, десь там на широкій вулиці сонце котилося дахами широких будинків, а сюди впав лиш відблиск — на дроти. Червленим золотом лилися над сірою вулицею тролейбусні дроти і здригались, ніби от-от розіллється, впаде на землю важкими, недзвінкими краплями золото.

Ващук. Юлько Ващук. То це твій тато?

Ні. Не мій. То хтось інший. Не мій тато. Він ніколи ніякої книги не писав. Та кажу ж вам, не він. Дайте мені спокій, я ж сказав. І взагалі, що вас те обходить? Мій тато — не мій; Ващук я — не Ващук? Дайте мені спокій.

Був би ти хлопцем, я б знав, тату, що казати, і як розмовляти з тобою? Удавати, ніби нічого не трапилось? Можна й удавати.

«З мене Ріхтера не буде...»

«Звичайно, не буде. Байдиги плетеш. Не буде. Але яке це має значення?»

«Ходи, я покажу тобі диво...»

«Чи хто прийде на поклін до моїх будинків, як ми приходимо на старе місто?»

«Мовчи, сину, то я сам до себе...»

«Коли людина не певна, що її праця зостанеться надовго, то чи варто взагалі братися за ту працю?»

«Мовчи, сину, то я сам до себе...»

Ти самого себе одурював, тату? Сам до себе...

Навіщо ти так зробив, слухай, ти можеш сказати, навіщо ти так зробив?

То твій тато, Юльку, та признайся, то ж твій тато!

Неправда. Дурниці. Хіба ви не бачите — я не маю часу розмовляти з вами. Дайте мені спокій, я ж вас просив уже, здається. Якщо мій тато користується чужими думками, то запитайте в нього, навіщо він так робить, а я не маю найменшого відношення до всієї цієї історії.

Яке мені діло до цього? Ну й що з того, що я Ващук? Що з того, скажіть, будь ласка?

А вдома? Як удома?

Мама:

— Трапилось щось, синку? Якась прикрість, Юльчику?

— Ні, мамцю, нічого. (Ніби ти, мамо, не знаєш сама, що трапилося!)

— То гарно, Юльчику, може, хочеш вечеряти?

Тато:

«Ходи, я покажу тобі диво...»

Ні, тату, дякую, я маю робити уроки. (Невже ти не розумієш, що дива не буде? Що тролейбусні дроти тепер не виглядатимуть золотими? Осінь надворі, тату. Так, так, осінь...)

Зрештою, може, це й не так важко: удавати. Всі троє удаватимуть.

Всі троє удаватимуть (ніби нічого не трапилось).

Чому ж ти так зробив, тату? Ти тоді не думав, що я існую на світі?

«Мовчи, сину, то я сам до себе...»

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up