Альпійська балада (сторінка 2)

— Ві іст міт дер бомбе?[1]

— Скоро. Бальд, глейх[2],— насуплено відповів Іван.

— Шнелер гінаустраген![3]

Зандлер підозріливо глянув у бік ями, з якої стирчали голови хлопців, потім допитливо — на Івана. Той стояв по-солдатському виструнчившись, готовий до всього: мішені на куртці свідчили, що можна сподіватися будь-чого. Очима він впився у виголене, засмагле обличчя есесівця, який був, мабуть, ненабагато старший за нього, але сповнений усвідомлення своєї влади й арійської гідності. В той же час скісним настороженим поглядом хлопець стежив за кожним порухом загрозливих рук німця. Віддалік, на другій половині цеху, дві ланки у смугастій одежі поставили на долівку ноші й, напевне зацікавившись, перелякано чекали, що буде далі. Проте німець, ковзнувши поглядом по Івановій виструнченій постаті, яка зовні свідчила про готовність до дій, очевидно, зрозумів це по-своєму, бо не виказав підозри. Не маючи ніякого діла до цього флюгпункта, есесівець виставив до Івана щойно запорошений чобіт.

— Чісто! — переплутавши наголос, кивнув він на чобіт.

Іван, звісно, збагнув, чого від нього хотіли (це було тут не вперше), але на мить розгубився від несподіванки й завагався. Та Зандлер чекав з погрозливим спокоєм на обличчі з широкими щелепами, довго зволікати не випадало, і хлопець уклякнув біля його ніг. Це була відверта наруга, і в душі він ледве вгамував, ніби коліном притис, бурхливий, такий недоречний тут гнів.

Низько схилившись, Іван чистив чобіт натягнутими рукавами своєї смугастої куртки. Чоботи були нові, хромові, певно, ретельно наваксовані вранці, бо голівка першого скоро почала яскраво відбивати сонце. Невдовзі чобіт увесь заблищав, тільки ще рант лишався запорошений та на самому носку ніяк не відтиралася свіжа подряпина. Тим часом командофюрер, чиркнувши сірником, закурив, сховав у кишеню портсигар, і на Івана війнуло запахом сигарети — це до болю роздратувало йому нюх. Потім він, здається, струсив попіл — на стрижену голову хлопцеві посипались іскри, якась недотліла порошинка жагуче обпекла шию. Гнів опанував Іваном, і він ледве стримував себе: так кортіло скочити, вдарити, збити з ніг, розтоптати цього поганця. Але хлопець чистив, переборюючи себе, щоб якомога швидше спекатися німця. Той, одначе, не квапився, тримав виставлений чобіт доти, поки він не заблищав увесь від носка до коліна. Потім одставив ногу назад, щоб поставити другу.

Іван трохи розігнувся і в цю коротеньку мить перепочинку вперше зиркнув повз чобіт туди, де стояли, спостерігаючи їх, кілька жінок-гефтлінгів. Глянув якось безтямно, без усякої уваги, але раптом щось примусило його схаменутися. Тоді він подивився пильніше, намагаючись збагнути, в чому річ, і збагнув. Лише тепер відчув, що краще б згинути десь, аніж стріватися з таким нищівним презирством у таких великих очах. Чомусь Іван не встиг помітити нічого іншого — він навіть не зауважив, було то молоде чи, може, старе обличчя,— той погляд нестерпним докором запав йому в душу. Тим часом до його колін ступив другий запорошений чобіт з білою вапняною плямою на халяві. Іван не поспішав, тоді німець нетерпляче буркнув і носком тицьнув йому в груди. Щось із того, що дозволяло ще контролювати себе, зрушилося, пальці випустили рукави і в мертвій хватці вп’ялися нігтями в долоні. Відчайдушним ривком він звівся на ноги, підхоплений гнівною силою, від якої нестерпним тягарем налилися кулаки, й оскаженіло заїхав німцеві в щелепу. Це сталося так несподівано й блискавично, що Іван аж здивувався, побачивши, як майнуло перед ним біле, з великим кадиком підборіддя Зандлера, як злетів з голови кашкет, мигнув у повітрі блискучий чобіт, і есесівець глухо гепнув на бетонну долівку цеху.

Все ще не тямлячи, що сталося, Іван, пригнувши голову й широко розставивши ноги, з кулаками стояв перед німцем. Він чекав, що Зандлер зараз же скочить і кинеться на нього. В цю мить звідкись іздалека долинули схвильовані вигуки, тільки Іван не розбирав уже, докоряли вони чи застерігали. Проте есесівець не кинувся, він спроквола, ніби перемагаючи біль, повернувся на бік, сів, повагом підняв кашкет, струсив з нього порох. Здається, він не квапився підводитись, сидів, широко розставивши ноги, в одному блискучому, а в другому нечищеному чоботі, потім пригладив рукою волосся, старанно надів кашкет. Звівши на очманілого флюгпункта важкий загрозливий погляд, рішуче рвонув шкіряний язичок кобури.

В Івановій голові блискавкою майнула думка, що все загинуло, та відчути прикрість від цього він не встиг — поруч клацнув затвор пістолета, і німець з несподіваною рвучкістю скочив на ноги. Це одразу вивело Івана з хвилинного остовпіння, і, щоб немарно померти, він ринувся головою на ворога.

Однак ударити він не встиг: раптовий громовий вибух одкинув його вбік, оглушив; земля задвигтіла, підскочила і рушила з-під ніг у чорну прірву безодні. Німця і все довкола накрило хмарою рудої куряви.

За якусь мить Іван відчув себе долі, навколо ще щось падало, сипалося, чадно, зі смородом шкварчало, йому запекло спину, чомусь із запізненням поруч гепнула і на шматки розлетілася цеглина. Відчувши себе живим, Іван прудко крутнувся, оглянувся — поблизу на бетонній долівці шкріб землю знайомий, з подряпиною на носку чобіт, у потоках куряви тіпалася, силкуючись кудись одповзти, постать ворога.. Іван ухопив біля себе важкий кавалок бетону і, розмахнувшись, ударив німця по спині. Зандлер тріпнувся, зойкнув, мотнув у повітрі рукою. Це нагадало Іванові про пістолет. Він навколішках переліз через німця, вихопив з його знесилених пальців зброю і з шаленим стукотом у грудях кинувся в руду, клубчасту хмару куряви.

5

Похмура, непривітна ніч стріла втікачів у якійсь кам’янистій, зарослій кривулястим сосняком ущелині, що, потроху звужуючись, полого здіймалася вгору.

Не так моторно, як раніше, Іван ліз по замшілому камінню, зрідка спиняючись, аби зачекати дівчину, котра насилу пленталася за ним. Він думав, що було б краще вибратися з цієї похмурої ущелини. Там, десь нагорі, певно, було рівніше й рідший був морок, який тут сірим туманом почав оповивати провалля. Але хлопець уже не міг набратися рішучості, бо його сили теж вичерпувалися. До того ж дуже хотілось якнайдалі одійти від містечка, якнайкраще скористатися цим дощем, що до речі лив увесь вечір і так надійно приховав од вівчарок їхні сліди. І хлопець все вище й вище повільно пробирався в гори, бо тільки там, в Альпах, був якийсь порятунок — унизу ж, на дорогах, у долинах, на них чигала загибель.

Прокляті гори! Іван був вдячний їм за їхню недосяжність для німецьких охоронників з собаками, мотоциклами і заставами, але почав уже й ненавидіти їх за те, що вони так безжально відбирали сили і могли вкрай замордувати людину. Це зовсім не те, як під час його останньої втечі з Сілезії. Там зручно було вночі йти рівниною, полями й сіножатями: зірки в ясному небі показували шлях на Батьківщину. Прокрадаючись у німецькі села та фільварки бауерів, вони роздобували дещо з їжі — городину та молоко в бідонах, наготовлених біля хвірток, щоб ранком відправити в місто. Весь довгий, нестерпно тяжкий од бездіяльності день утікачі, по черзі вартуючи, нишком пересиджували десь у збіжжі чи хмизняку. Правда, горя сьорбнули і там. Аж місяць пробиралася невелика групка їх, обідраних, неголених, страшних, до кордонів рідної землі. Невідомо, як іншим, а йому дуже не пощастило тоді: вирвавшись од німців, він потрапив до рук іще гірших нелюдів, зовсім своїх на вигляд.

Коли його везли до міста, навіть не вірилося, що вони не жартують — такі то були звичайні сільські хлопці: незлобиво лаялися зрозумілою мовою, були в простих селянських сорочках і піджаках і, крім дробовиків, не мали іншої зброї. Тільки в того, що з блакитною пов’язкою на рукаві, висів через плече карабін. Таким же карабіном був озброєний їхній начальник Гриць.

А тепер ось гори — Лахтальські Альпи, невідомий, загадковий, ніколи не бачений край, і в ньому — маленька крихта надії здобути волю.

Іван дуже втомився і коли почав уже роздивлятися, де б відпочити, позаду щось глухо бухнулось, урвищем посипалося каміння. Він озирнувсь — дівчина, спершись на руки, лежала на схилі й, здавалося, не пробувала підвестись. Тоді й він спинився, розігнувсь, перевів подих, зачекав. У розпадині темніло. Зверху майже нечутно сіявся дрібненький, мов порох, дощик, каміння довкола ледве сіріло, безладними космами чорніли у височині сосни, обважніле сутінками й негодою, низько нависло небо. Мокрий одяг, нагрітий під час ходьби, злегка парував, і волога спина — тільки-но спинись! — починала тремтіти. Іван побачив віддалік у присмерку темний, пониклий силует своєї супутниці, ледь помітні рухи її голови і непорушні, оголені до ліктів руки — вона не підводилась. Перемагаючи неохоту, Іван спустився вниз, сунув за пазуху пістолет і, нагнувшись, обережно попід пахви підняв її легеньке тіло. Дівчина заворушилася в його руках, сіла, не підводячи голови. Постоявши, Іван з прикрістю подумав, що доведеться, мабуть, на цьому кінчати перший свій перехід і заночувати в цій ущелині.

Він оглянувся навкруги — з одного боку вгору круто здіймалося громаддя скель та каміння, а з другого схил губився десь унизу, в похмурій хащі сосняка — звідти повз і повз густий туман. Уже не можна було розібрати, яка там глибина — тільки далеко в сизій задушливій тиші жебонів струмок.

Іван торкнув дівчину за плече, даючи знак, аби чекала тут, а сам одійшов далі і знову вдивлявся в темряву — в одному місці скеля вгорі трохи звисала над кам’янистим схилом. Притулок, звісно, не дуже надійний, затишку в ньому небагато, але для змореної людини хоч якесь укриття.

Обережно ступаючи по гострих камінцях, Іван вернувся назад до дівчини.

Аж дивно, де поділася її недавня жвавість, її пустотливо-нерозумна відвага перед мотоциклістами — тепер вона була схожа на знесилену мокру пташку, яку невблаганна доля закинула в це каміння. Важко дихаючи, дівчина не реагувала на його дотик руки, не підвелась, а ще більше зіщулилась у маленьку тремтливу грудочку.

— Ходімо перепочинем,— сказав він.— Відпочинемо, розумієш? Ну, шляфен[4] трохи.

На мить вона притихла, перестала тремтіти, але не підвелась і не відповіла, а все ще сиділа, низько схиливши голову. Іван постояв іще трохи, чекаючи, потім обіруч згріб її під коліньми, щоб однести в затишок, але вона з несподіваною силою рвонулася в його руках, щось по-італійському скрикнула, дригнула ногами, і він випустив її. Постоявши трохи зніяковіло, він сердито подумав: «А, дідько з тобою. Сиди тут, вередя така!» — а сам рушив під скелю і сів знесилений. Тільки тепер відчув, як він ослаб, з заплющеними очима натягнув на потилицю комір куртки й заснув.

Світ умить перестав для нього існувати, поступившись місцем кошмарам сновидінь. Як завжди, цей перехід був такий непримітний, що здавався природним продовженням болісного щоденного життя. Щоразу йому привиджувався один і той же сон. Майже рік Іван щоночі переживав жахи одного дня війни, який, певно, навіки відбився в його змученій психіці.

Починалося все з дуже реального, страхітливого відчуття лиха, яке може принести з собою відступ. І хоч з часом ці переживання потьмарилися, заступлені іншим — великим і малим лихом,— але уві сні, помножені на безліч нових, з непослабленою силою мордували його почуття.

Як завжди, у першій яві цього сновидіння була облуплена українська хата, на причілку якої вугіллям було написано «Госп. Алексєєва» і під ним — стрілка, напрямок до цього господарства. Напис той був, можливо, місячної давності, коли армія ще наступала на Зміїв в обхід Харкова — бо тепер усе військо рухалося в зворотному напрямку. Ночами топили в річці тягачі, для яких не було бензину, розкидали по полю порозбирані гарматні замки, палили в садку штабні папери. Удосвіта на цьому подвір’ї, де прилаштувалися вони, після короткої офіцерської наради застрелився полковник, який командував групою оточених. Їхній роті звеліли прикрити відхід, і троє бійців з молодшим лейтенантом біля крайньої цієї хатини викопали вранці вузенький окоп.

Це з того, що було й запам’яталося на все життя. Але тепер, у болісному чаду сновидіння, чомусь полковник той оживав, метушився по подвір’ю з планшетом у руках і лаяв Галадая, який з чорноморського матроса став командиром роти автоматників. Іще невідомо, чого з ним, сержантом Терешкою, в окопчику сидить не Абдурахманов, боєць їхньої розбитої батареї, який майже ні слова не розуміє по-російському, а флюгпункт Сребніков. А цей бідолаха Сребніков, замість того, щоб ладнати до бою свій кулемет, німецьким тесаком гарячково зіскрібає з гімнастьорки свої флюгпунктівські мішені й усе бурмоче самому собі: «Ні кроку назад! Ні кроку назад!..» І разом з тим зовсім реальна картина того давнього ранку: в ясному весняному небі народжується сонячний день, від хати навкоси через дорогу пролягла синювата прохолодна тінь, а під плотом, осипаючи долі росу, тремтить кропива та чорнобиль, і так само дрібненько деренчить, вібрує на кілку глечик. А за околицею шляхом у село йдуть танки. Вони ось-ось повинні виринути з-за цієї хатини, а Іван Терешка ніяк не може вставити в гранату запал. Він щосили запихає його пальцями, але маленький жовтий циліндрик, ніби навмисне зроблений грубшим, ніж треба, ніяк не лізе у відтулину. Терешка нервує, квапиться, рискуючи підірватися, б’є по ньому кулаком, а коли опам’ятовується, то бачить, що в окопі він залишився сам, що всі товариші покинули його. І тоді звідкись приходить усвідомлення, що йому треба тікати, що він не дочув команди про відхід. Іван кидається грудьми на бруствер, зсовуючи землю, намагається вилізти з окопу, але налиті незрозумілим тягарем ноги не слухаються його, і він сповзає назад.

А танки — поруч.

Сполоханий їхнім гуркотом, звідкись з городів у повітря шугає величезний, на півнеба, табун горобців, пурхає то в один, то в другий бік, і тут із-за хати, розривши на повороті землю, висовується танк.

Іван розуміє, що втекти не вдасться, мляво розмахується і кидає на дорогу гранату. Але граната чомусь не вибухає, а підскакує, шипить між двома коліями, і танк ось-ось об’їде її. Іванові робиться страшно. В цю мить з танка помітили окоп під стіною; крутнувшись на одній гусениці, танк збочує, і тоді невимовний жах охоплює Терешку: виявляється, що це свій танк — наша «тридцятьчетвірка».

З остраху за те, що накоїв, Іван непритомніє на якусь мить. А потім, обернувшись, кидається назад і мало не натикається обличчям на широке, блискуче лезо багнета, наставленого на нього,— німець робить раптовий короткий випад, і багнет м’яко, ніби щось чуже, протинає Іванові груди. Він знає, що це кінець, що його вбито, й аж захлинається з розпачу, хоча болю чомусь не відчуває.

Звичайно на цьому він прокидається від страху, але цього разу свідомість його існує ніби окремо від тіла, вона підбадьорює: мовляв, це ще не все, ще попереду буде полон, утеча — тому він не може загинути, навіть і пробитий багнетом.

Сонні ці видіння змінюються іншими. Він уже опиняється в селі, у своїх Терешках, на стародавній землі кривичів, і ніби це відбувається до війни, навіть до його призову в армію. Збитою овечими ратичками вулицею він біжить на околицю, до колгоспної комори, куди, він знає, пригнали з зав’язаними руками Галадая і з ним ще кількох знайомих гефтлінгів. У Івана крається серце від кривди та бігу, здається, ніби він запізнюється і не доведе людям, що не можна зганяти злість на полонених, що полон — не провина їхня, а нещастя, що не вони здались у полон, а їх силоміць узяли.

Але він не добігає до околиці. Босі ноги його грузнуть у важкому липкому болоті, він ледве переставляє їх, німіють руки, все тіло, він біжить, ніби у воді,— повільно, трудно. Вибираючи дорогу, збочує до плоту й раптом бачить на ньому чиїсь цибаті босі ноги. Іван задирає голову — на верхній жердині сидить незнайома дівчина з чорними високо піднятими бровами, у біленькому як сніг платті. Осяяна радістю, вона усміхається до нього чорними, мов стиглі сливи, очима й каже: «Чао, Іване!»

І він спиняється, забувши про хлопців і про все на світі, щасливий, збентежений зустріччю з нею, вперше побаченою, але начебто здавна знайомою йому, бо саме вона жила в неусвідомлених його мріях. Не тямлячи себе від радості, він кидається до плоту, до неї, але, глянувши на себе, раптом опам’ятовується: адже він щойно з роботи, з поля, від трактора, на ньому старі, засмальцьовані на колінах штани й вилиняла на плечах сорочка. Зніяковілий, він спиняється, хмурніє, з її променистого обличчя зникає радісний усміх, мерхне яскрава білизна її плаття, і дівчина щезає, ніби привид. Тоді він кидається до плоту, хапається за жердини, за обплетене лозою кілля, але перед ним з’являється його мати. Поклавши на жердину руки, вона тихо стоїть по той бік у картоплинні, вся в темному селянському вбранні, й журливо каже йому:

«Фашистка вона. Хлопців твоїх німцям виказала...»

«Де вона? Де вона?» — хоче закричати він, але не може цього зробити, бо на його шиї мотузка — чорний шовковий шнурок, на якому завжди під барабанний бій вішали в їхньому таборі. Мотузка зашморгується, натягується, і другий кінець її, як поводок, волочиться за недодушеною ним у ярузі вівчаркою. Вівчарка жива й дужа, щосили шарпається. Іван падає, хоче крикнути, але голос у нього пропадає, і від якогось внутрішнього поштовху він прокидається.

6

—Ха-ха-ха!..— лунає над ним дзвінкий дівочий сміх. Іван підводить голову, тре шию, широко розплющує заспані очі й перше, що бачить перед собою, це — яскраву блакить погожого ранку й поруч — білозубу дівчину з осяйною усмішкою.

— Баста шляфен[5]. Марш-марш.

Нараз його тіло, мов електричним струмом, пронизав холод. Він мовчав — йому важко було переключитися в реальний світ — і спостерігав її стриману веселість. А вона, спершись на руку, сиділа поруч і кусала стеблинку, якою, мабуть, полоскотавши, розбудила його. Від учорашньої апатичності та знемоги, здавалося, не лишилось і сліду.

— Марш, кажеш? Гаразд, поглянемо.

— Глядій, глядій,— погодилася вона, з хитрими іскорками в очах придивляючись до його обличчя. А він, знову затремтівши від холоду, схопився, несамовито замахав у повітрі руками, почав брикати ногами й присідати — випробуваний солдатський спосіб грітися. Дівчина, видно, здивувалася, високо над очима підняла широкі дуги-брови, потім засміялась, але так голосно, що він аж злякався.

— Тихше, ти!

Вона схаменулась, оглянулася, затулила долонею рота, однак в її очах усе ще стрибали невтримні пустотливі бісики. Іван суворо, з докором глянув на неї, потім прислухався, відчуваючи, як наливається теплом і втомою задубіле тіло, а вона, не образившись, тихенько захихотіла знову.

— То гімнастик?

— Авжеж, гімнастика. Що ж, краще мерзнути?

Іван був заклопотаний і загалом не охочий до розмови, вона, певно, зрозуміла це, стала серйозною, мерзлякувато знизала вузенькими худорлявими плечима під вологою курткою, ледь зітхнула і стурбовано глянула на нього знизу.

Тим часом він, за старою військовою звичкою, озирнувся навсібіч і збагнув, що й справді занадто довго спав. Уже розвиднілось, і хоч сонце з-за гір іще не з’явилось, але чисте небо аж дзвеніло яскравою ранковою блакиттю. Всіма барвами сяяв протилежний, освітлений бік ущелини — сірі скелі, сосонки, широкі круті схили і височезні вершини вгорі. А цей бік скель ще похмуро дрімав у обіймах ночі.

— Гори — карашо! — побачивши, що він роздивляється навкруги, мовила дівчина.— Как єто?.. Естетіко!

Стукнувши колодками, вона підхопилася з каменя, на якому сиділа, і теж вибігла з-під скелі, оглядаючи сонячне буяння світла на тому боці широкої розпадини. Він, проте, не поділяв її наївного захоплення. Як завжди в полоні, разом з пробудженням всю його істоту, кожну частинку тіла охопило болісне відчуття порожнечі — звичайний, знайомий до дрібниць приступ голоду. Тим часом їсти не було чого. Де в цих клятих горах здобути їжу, він не знав, хоч і усвідомлював, що голодні вони недалеко зайдуть. Отак постоявши, Іван проковтнув слину і, байдужий до того, що зачаровувало її, спитав:

— Ти куди підеш?

Дівчина, не зрозумівши, повела бровами.

— Марш-марш куди? — починаючи дратуватись, озвався він і махнув у різних напрямках рукою.— Туди чи туди? Куди бігла?

— О, остфронт! Рус фронт бєжаль.

Іван здивовано глянув на дівчину.

— Сі, сі,[6] — підтвердила вона, бачачи його недовіру.— Синьйорина карашо тедескі пуф-пуф.

Іван, спохмурнівши, задивився на сяюче, жваве і занадто, на його думку, гарне личко: чи не жартує вона? Але дівчина, певно, не жартувала — висловила свій намір і тепер, чекаючи, що він скаже, великими бездонними очима дивилася на хлопця.

— Дурниці мелеш,— сказав він, закутуючись полами куртки.

— Вас? Что ест мелеш? Русо будіт учіт синьйорина рускі шпрехен?

— Побачимо.

— Побачіїм ест карашо. Согласіє, сі? — жартівливо допитувалася вона. Але він не відповів їй на це, а знову мерзлякувато затремтів, відчувши на спині прохолодну вологість куртки, і глянув на недоречні кружечки-мішені на грудях — таки треба було подбати про одяг, у цій смугастій одежі не дуже розгуляєшся. І він, підчепивши нігтями шов, з тріскотом одірвав на куртці нашивку і номер. Дівчина за його прикладом одразу ж заходилася віддирати свої. Але нігті її тендітних пальців були дуже делікатні, а нитки занадто міцні, щоб легко піддатися. Тоді вона підступила до нього і, по-дитячому відкопиливши нижню пухкеньку губку, ворухнула плечем,

— Дай!

— Не «дай», а «на»,— сказав Іван і спроквола повернувся до неї.

Помітивши гострі бугорки під її мокрою курткою, він спохмурнів і стулив губи. Дівчина, зауваживши це, відтягнула тканину від тіла. Після короткого вагання він ухопив ріжок нашивки і сильно рвонув. Щоб не лишити сліду, зібгав усе разом і засунув у щілину під камінь.

— Граціє, спасібо.

— Ти де вчилася російської мови? — спитав Іван.

— Італія. Рома учіль. Лягєр руска синьйорина Маруся учіль. Карашо руска шпрехен я?

— Карашо,— неохоче погодився він.

— Понімаль, очєн лючше карашо,— похвалилась вона. І Йван в душі усміхнувся з її наївності. Однак зараз він думав про інше.

— До Трієста підемо. Знаєш, де Трієст?

— О, Трієсто! Італія,— жваво озвалася вона.

— Знаю, що Італія. А де Трієст, у якій стороні?

Вона глянула в один бік, у другий і впевнено показала рукою туди, звідки піднімалося над горами ще невидиме сонце.

— Туда дорога Трієсто.

«Дорога!» — невесело подумав Іван. Нічогенька собі дорога — через гірський масив Альпів, через ущелини й ріки, а найголовніше — через густонаселені долини та багатолюдні автостради,— не близький світ до цього партизанського Трієста, про який він чимало наслухався у таборі. Але вибір у них був скромний, і коли пощастило вже вирватися з пекла, то безглуздо було б дати себе повісити під барабанний бій на чорній мотузці.

Тому треба було йти, повзти, бігти! Не розкисати, зібрати всю силу, все уміння, всі здібності, перейти головний хребет, знайти партизанів — югославських, італійських,— тільки б стати до лав, узяти зброю. Така його мрія, в цьому висока справедливість його долі та винагорода за всі поневіряння і ганьбу, яких він зазнав за рік полону.

У сирій похмурій ущелині було холодно, задубіле за ніч тіло проймали дрижаки, хотілося чимдуж до тепла, на сонце.

Знайшовши більш-менш придатне місце на схилі, вони рушили поміж камінням угору. Вперше з часу їхньої зустрічі попереду лізла дівчина, Іван, трохи відставши, продирався слідом, і це було схоже на згоду, перший прояв довір’я між ними.

Схил тут був досить крутий, колодки зісковзували й спадали з її ніг. На середині схилу дівчина скинула їх, узяла в одну руку й, хапаючись другою за колючі, тверді, мов дріт, стебла якоїсь трави, в’юнко, мов ящірка, стрибала з каменя на камінь.

— Русо,— не спиняючись, озвалася вона.— Ти єст офіцір?

— Ніякий я не офіцер. Полонений.

— Польонні, польонні. Я понімаль. Кто до война біль?

Іван завагався з відповіддю; те, що вона почала випитувати, хлопцеві не сподобалось, і він похмуро відповів:

— Колгоспник.

— Что такой кольгоспнік?

— Не розумієш, а питаєш...— непривітно докорив Іван.— Ну, ніби бауер, фарштей?

— А, понімаль: ляндвіршафт?[7]

— От, от. Колгоспник.

— О, я очєн люблю кольгосп! — раптом жваво загомоніла вона.— Кольгосп карашо. Ляворарє[8] компанія. Отдіх — компанія. Тутто[9],— компанія. Карашо компанія. Русо кольгосп карашо економіко, правільно я понімаль? — спитала вона й озирнулась.

Іван не встиг відповісти — зрушене її ногами, вниз покотилося каміння, земля, жорства. Він ледве встиг одскочити вбік. Вона вгорі засміялась і боком припала до схилу, Іван сердито шикнув:

— Тихше ти!

Дівчина знову схаменулась, затулила рота рукою й оглянулася.

— Пардон.

— Пардон, пардон! Тихо треба. Чого ти регочеш?

Її безтурботність злила хлопця, мабуть, він прикрикнув занадто різко, бо вона стрельнула бровами й стиснула губи.

— Мой ім’я єст Джулія. Синьйорина Джулія,— раптом сказала вона.

Іван суворо окинув її поглядом і мовив собі нишком: «То й що? Синьйорина!» Йому байдуже, особливо панькатися з нею він не збирався. А Джулія, мабуть, образилась, бо змовкла й чимдуж полізла вгору. Та Іван не дуже квапився. Низько пригинаючись, він широко ступав болючими від учорашнього переходу пальцями по гострому холодному камінню, спідлоба кидав блискавичні погляди на її моторну смугасту постать і думав: хто вона? Розпещена європейська «гурен», як їх називають німці, чи безпритульна мандрівниця гомінливих італійських міст, безжурний метелик з покаліченим війною життям? Це найбільш імовірно, раз у Джулії така пустотлива і ласа на пригоди вдача. Щоправда, нашивка на ній була червона, політична, та й дівчина щось там говорила про ненависть до німців, але Іван не дуже вірив у серйозність підстав її ворожості до фашистів. Можливо, хтось із них образив її, потім, звісно, сьорбнула горя в таборі, але такі хіба довго пам’ятають образу? Правда, він майже не знав її, хоч уже кілька разів устиг переконатись, яка вона безтурботно-бездумна навіть у тому, від чого залежала доля їхньої втечі. Звичайно, він розумів, що при такому становищі треба бути особливо пильним і покладатися тільки на себе.

7

Коли вони нарешті вибралися на край кам’янистого урвища і, стомлені, зупинились, перед їхнім зором постав майже плаский гірський схил, порослий дрібним кривулястим сосняком. Після мокрої похмурої ущелини тут здавалося надзвичайно вільно, просторо: аж ген унизу широко розкинулася долина, за нею в блідо-синюватій смузі бовваніли хребти сусідніх гір.

— Генуг![10] — захекавшись, мовила вона.— Немножко генуг!

Іван мовчки сів скраєчку камінної брили, що стриміла з землі, Джулія мигцем глянула вгору, на суцільне громаддя гір, потім униз, на лісовий схил з плямами рудої землі поміж сосонками. Хлопець, позираючи на неї знизу, помітив, як дівчина ніби зачепилася там за щось своїм поглядом і, завмерши, пильно дивилася. Це занепокоїло його,— він підвівся, придививсь — далеко внизу, між сосняком на галявинах поблискували світлі кривулясті стежки. Це означало нові турботи. Іван придививсь пильніше, а Джулія, не повертаючись, ухопила його за рукав, смикнула й з острахом чи то з надією промовила:

— Русо, менш чельовек![11]

Він уже й сам бачив — стежкою вгору не кваплячись ішов чоловік.

Обоє враз поприпадали до землі; вона, забувши про свою образу, запитливо подивилась на нього темними зіницями, а він одвів убік похмурий погляд, вийняв з-за пазухи пістолет. Джулія, певно, зрозуміла його намір, бо Іван, нічого не кажучи, стис їй плече: мовляв, сиди тут. А сам, пригнувшись, шмигнув в обрідний сосняк і, розхиляючи на шляху нижнє гілля, чимдуж подався схилом з надією натрапити на стежку.

Вибираючи місце, де сосняк був трохи густіший, він далеченько одійшов від ущелини і подумав, що не треба було залишати Джулію. Стежки все не було. У повітрі густо пахло хвоєю, було тихо; кам’яниста, засипана глицею земля зовсім поколола його й без того натруджені підошви. Незабаром над ближчою вершиною гори викотилося й почало пригрівати променисте ранкове сонце. Пригадавши вчорашнє переслідування, Іван клацнув затискачем пістолета і з пластмасової рукоятки витягнув магазин — там було п’ять патронів, шостий сидів у стволі. Це трохи підбадьорило. Хлопець подумав, що, можливо, їм пощастить дістати якусь одежу, взуття й навіть харчі. Як і вдосвіта, дуже хотілось їсти, тіло помітно знесилювалось, від думок про їжу в роті збиралася слина, він ледве встигав ковтати її.

Стежка виринула несподівано поміж сосняком за якихось десять кроків попереду. Іван ураз спинився, зиркнув униз, угору — ніде нікого. Постоявши, прислухався, з ближчої покрученої сосонки спурхнула маленька куцохвоста пташка, неподалік упала додолу стара шишка, і знову стало тихо-тихо. Він пошукав очима якесь укриття і причаївся за обомшілим виступом скелі на колючій землі, порослій ріденькою травою.

Лежачи долілиць, чекаючи й дивлячись униз, де крізь верховіття сосон проблискувала на зворотах стежина, Іван думав, як повестися з чоловіком. Він уже був певен, що то йшов цивільний, що одежу віддасть без опору — все ж таки в Івана пістолет. А що робити потім? Убити беззбройного не дозволяло сумління, залишити його тут — майже самогубство. Та хоч скільки хлопець напружував свій не дуже винахідливий тепер розум, він нічого не міг вигадати і страждав від такої непевності. Проте було незаперечним, що без їжі й одягу головний хребет їм не подолати.

Чоловік вигулькнув ближче, ніж хлопець сподівався. На стежці внизу якось раптово з’явилась його згорблена під ношею постать. Але він чомусь не йшов, а майже біг, захекався і все чогось нишпорив очима по сосняку, іноді оглядався. Невже він побачив їх? Іван аж прилип до каміння, зіщулився як міг, аби не видно було звідти його смугастої постаті, і несподівано про себе люто вилаявся, відчувши, як бридко й підло те, що він повинен зараз вчинити.

Але так було треба.

Він дав чоловікові наблизитись, а сам навпочіпках повертався за каменем. У рукаві ворушилася, ніби кропивою жалила, мурашка. Австрієць, натужно несучи брезентовий заплічний мішок, чимдуж поспішав стежкою в грубих, на товстій підошві черевиках і вже, було, минав його, коли Іван підвівся й виплигнув на стежку. Перехожий одразу ж почув, оглянувся. Це був кремезний, трохи затовстий, років під шістдесят, старий у короткій шкірянці, зеленому тірольському з барсуковим кутасиком капелюсі й не нових, віддутих на колінах штанях. Австрієць з несподіванки лупнув очима, щось швидко-швидко залопотів по-німецькому, замахав руками й рушив до хлопця. Іван звів пістолет.

— Воцу ді пістоле! Гер гефтлінг!. Гер гефтлінг! — белькотів австрієць.— Есес![12]

Іван одразу знітився, він збагнув, але ніяк не хотів повірити, що знову лихо. Клята мурашка розгулювала вже між лопатками, проте хлопець не ворухнувся, щоб струсити її, а суворим, пронизливим поглядом уп’явся в австрійця.

— Есес! Дорт есес! Штрайфе![13] — наполягав старий. Він був схвильований, піт цівками стікав по його немолодому вже, брезклому обличчю, у грудях, ніби ковальський міх, ядушливо рипіло й свистіло на всі лади. Іван озирнувся і прикусив губи.

— Де есес?

— Дорт! Дорт! Їх мехте інен гут махен[14], — махав рукою австрієць, тримаючися другою за лямку мішка.

— Ду найн люген?[15]

— О, найн, найн! Їх бін гутер менш![16] — палко заговорив старий і, змінивши тон, нескладно вимовив по-російському: — Я біль плєн Сібір.

У його стривожених старечих очах майнуло щось тепле, як спогад, і Йван зрозумів: той не обманював. Треба було поспішати, їх ось-ось могли побачити тут, але з цією людиною зникала остання надія на харч.

— Ду вер? Варум гір?[17] — суворо запитав хлопець і за рукав шкірянки безцеремонно рвонув австрійця зі стежки.

— Їх бін вальдгютер. Дорт іст майн форсей[18].

Іван глянув угору, куди показував старий, але ніякого будинку не помітив, а побачив, як з гущавини вискочила Джулія — мабуть, вона чула їхню розмову, бо наполегливо загукала:

— Русо! Русо! Бежаль! Русо...

Незважаючи на її крик, Іван удруге згріб австрійця за плече і рвонув мішок.

— Ессен?[19]

— О, я, я,— відповів той.— Брот.[20]

Австрієць, певно, все збагнув, оглянувся, похапцем став навколюшки і тремтячими пальцями розшморгнув блискавку свого мішка. Іван засунув руку в мішок. Серед якихось речей він одразу відчув шершаву шкуринку хліба і витягнув звідти невеличкий, черствий уже буханчик. Австрієць не заперечував, тільки враз утратив недавню жвавість, і на якусь мить у душі хлопця ворухнувся докір. Але він одразу погамував його. Шмигнувши під сосонки, Іван ненароком скинув поглядом угору, де височіли сірі снігові вершини, й озирнувся. Австрієць порався біля мішка, пальці його чомусь не могли справитися з блискавкою. Іван пожбурив Джулії хліб, а сам знову підскочив до старого.

— Скидай!

Він забув, як по-німецькому назвати шкірянку. Австрієць не зрозумів, тоді хлопець виразно шарпнув його за рукав. Але старий не квапився віддати одежину — на червоному від густих прожилок обличчі ковзнула збентеженість. Іван крикнув: «Шнеллер!»[21] і шарпнув дужче.

— Шнеллер! Шнеллер! Русо! — приглушено, але дуже наполегливо гукала з сосняка Джулія, і австрієць з сумом, який огорнув його розслаблену істоту, скинув шкірянку. Іван майже вирвав її з рук старого і востаннє глянув йому в очі. Хлопець розумів,— це була чорна невдячність, грабіж, адже він на випадок невдачі ставив під шибеницю старого, але інакше діяти не можна було. Іван побіг у сосняк, де майнула смугаста постать Джулії, і, вже одбігши, озирнувся — австрієць усе ще стояв на попередньому місці в підтяжках поверх сірого светра й, опустивши руки, дивився їм услід.

8

Однак довго бігти було не так легко.

Уже за якихось чверть години обоє порозкривали роти, змокли від поту, хода сповільнилась — утікачі знемагали. Сосняк закінчився. Вони вихопилися на трав’янистий похилий пагорок, тут, мабуть, проходила верхня межа лісу, бо далі височіли лише рудувато-плісняві скелі, брили каміння та вдалині, під самим небом, бовванів сірий, мов крило куріпки, припорошений снігом хребет. Підйом став іще крутіший, попереду дорогу заступила гола скеляста стіна, наблизившись до якої, Іван зрозумів, що вилізти наверх тут не вдасться. Тоді він збочив і подався попід цією велетенською загородою, шукаючи місця для схованки. Хлопець не дуже вірив австрійцеві, од якого тепер можна було чекати всього.

«Тільки б не собаки, тільки б не собаки...» — думав Іван, усвідомлюючи, що коли німці підуть їхнім слідом з вівчарками, то їм уже не втекти.

Біжачи понад кручею, Іван усе поглядав униз — там, як на долоні, стало видно увесь цей лісистий схил: похмуру ущелину, де вони перебули ніч, сосняк, обіч якого тулилася, певно, лісникова оселя — будинок з високим камінним фронтоном та галереями уздовж стін. Іван гадав побачити там мотоцикли й німців, але ті, мабуть, запізнилися, бо коло садиби панувала тиша й пустка. Не видно було й лісника. Певно, стомлений і збентежений, він іще не дістався знизу. За ці кілька коротеньких і напружених хвилин хлопець страшно прокляв тих, через кого він мусив чинити отак. Чи він грабіжник, чи злидар? Навіщо йому перепиняти цього мирного товстуна і тим паче грабувати, коли б не фашизм, не війна, не полон і безліч нелюдських знущань, яких завдали нацисти? Вони змусили його піти на цей грабунок, і тому він іще дужче ненавидів їх!

[1] Ну, як там бомба? (нім.).

[2] Швидко (нім.).

[3] Мерщій виносьте! (нім.).

[4] Спати (нім.).

[5] Годі спати (італ.-нім.).

[6] Авжеж, авжеж (італ.).

[7] Сільське господарство (нім.).

[8] Працювати (італ.).

[9] Все (італ.).

[10] Годі! (нім.).

[11] Людина (нім.).

[12] Для чого пістолет! Пане ув’язнений! Пане ув’язнений! Есес!

[13] Есес! Там есес! Облава!

[14] Там! Там! Я зичу вам добра.

[15] Ти не брешеш?

[16] О, ні, ні! Я добра людина.

[17] Ти хто? Чого тут?

[18] Я лісник. Отам моя домівка.

[19] Їжа?

[20] О, так, так. Хліб.

[21] Швидше (нім.).

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up