Альпійська балада (сторінка 3)

Тим часом, обминаючи величезне каміння у траві, вони вибігли на косогір і побачили недалеко в скелі вузьку, мов щілина, розколину, яка вела кудись до нетрів цього кам’яного громадища. Іван аж зрадів, подумавши, що там, можливо, є струмок, який допоможе заплутати від собак їхні сліди. Та й самим, відчував, треба десь заховатися, бо позаду щомить могли з’явитися німці. Хлопець, знемагаючи, наддав ходи, за ним, терпляче переборюючи втому і страх, бігла змучена Джулія.

Подряпавши в колючих заростях рододендрону ноги, вони незабаром опинилися в розколині, але струмка, на жаль, у ній не було. Тут панував сирий, задушливий морок. На крутих скелястих стінах понастовбурчувалися голчасті кущі, в щілинах і між камінням росла жорстка трава, валялися старі кістки; сполоханий людьми, з шумом кинувся у глиб ущелини якийсь нічний птах. Аж надто незатишною здалась їм ця розколина, але те, що вони все ж устигли добігти до неї і сховатись, трошки заспокоїло Івана. Хлопець спинився, виліз на схилену, вкриту мохом камінну брилу і зачекав Джулію. Відставивши для рівноваги руку, дівчина прямувала до нього. Коротке чорне волосся її скуйовдилося, обличчя палало від утоми і швидкої ходи, але в очах, коли вона глянула на Івана, замість звичайної грайливості світилися неспокій, знемога і біль.

— Порка мадонна![1] Ми уходіль, да? — спитала Джулія.

Він озвався нетерпляче:

— Якби ж то втекли! Давай хутчій!

— Что ест хютчій? — не зрозуміла дівчина.

Іван не відповів. Тяжко дихаючи, Джулія вилізла до нього, й вони разом рушили камінням далі.

— Много карашо фатер! Комуністо фатер,— радісно мовила вона.

— Який там комуніст! — з прикрістю кинув Іван.— Просто людина.

— Сі, сі, людіна. Бене[2] людіна,— погодилася дівчина, видряпуючись вище за нього.

Він прислухався до звуків, що скупо долинали знизу, але погляд його мимоволі не міг одірватися від затиснутої в неї під пахвою хлібини. Джулія ніби інстинктивно відчула цей його погляд і озирнулася.

— Ессен? Хляб, да?

Вона швиденько відламала од буханчика трохи шкуринки. Хлопець без вагань узяв і жадібно проковтнув. Треба було бігти, тікати, бо позаду ось-ось могли з’явитися німці, але він уже неспроможний був не думати про хліб. Джулія зрозуміла його мовчазну непорушність, присіла навпочіпки й, притиснувши хлібину до грудей, нервовими пальцями відламала більший шматок і чемно поклала на його великі порепані долоні. Кришки, що натрусилися їй на полу куртки, вона дбайливо позбирала й висипала собі в рота.

Іван обережно взяв хліб, повертів його в руках, ніби розглядаючи, спідлоба нишком глянув на буханчик у її руках і почав старанно ламати шматок навпіл. Потім, зваживши на руках, одну половинку простягнув їй. Вона усміхнулась і квапливо взяла.

— Граціє! Нон... Спасібо!

Старанно жуючи, Іван нічого не відповів.

Вони полізли вище, дівчина мовчки їла. Але хліба було дуже мало. Це тільки роздратувало їхній голод, і незабаром Джулія жваво обернулася до свого супутника:

— Русо! Давай всьо манджаре![3] Согласьє? Сі?

Очі в неї примружились, потім спалахнули, як і раніше, свавіллям, пальці вп’ялися в обламаний буханчик, ладні роздерти його. Іван аж злякався, що вона розкришить увесь їхній мізерний запас. Він подався до дівчини і вчепився за її руку:

— Віддай сюди!

Джулія здивовано ворухнула бровами, а Іван вихопив у неї хліб і мерщій загорнув його в шкірянку. Дівчина спершу зніяковіла, а потім дзвінко засміялася. Він зчудовано глянув на неї.

— Ти чого?

— Русо правільно. Джулія нон вєріт хляб. Слово вєріт, любов вєріт. Хляб нон можно вєріт Джулія. Джусто — правільно, русо!

Все ще усміхаючись очима, вона наблизилась ззаду до Івана і легенько торкнула рукою його кістляву лопатку. Від несподіваної ласки хлопець ніяково знизав плечима.

— Ну, гаразд,— буркнув він і хотів іти швидше, але в цю мить позаду гримнув розкотистий рушничний постріл. Вони разом обернулися й застигли на камені — внизу, десь коло садиби, почулися вигуки, затріщали «шмайсери» — над ущелиною загула, заклекотіла луна. Іван аж похолов, знітився, напружено вслухаючись у цей раптовий клекіт; чи не розляжеться там знайомий ненависний гавкіт — від цього тепер залежало їхнє життя. Але гавкоту начебто не було. Кулі в ущелину не залітали, черги строчили десь осторонь, і це трохи здивувало Івана. Якусь мить він дослухався, потім його осяяв раптовий здогад, хлопець, опанувавши себе, кинув дівчині до ніг шкірянку і виступами, хапаючись за кущі, через тріщини в скелі чимдуж поліз угору.

Стрілянина не вщухала, шипіли, дзижчали вгорі кулі, крізь цей гул здалеку донеслася тріскотнява мотоциклів. Джулія, задерши голову, напружено вслухалася й стежила за Іваном, який дерся вже мало не на половині крутої прямовисної стіни. Глянувши на вихід з ущелини, він підліз іще трохи й завмер, побачивши вдалині садибу й німців. Джулія внизу, певно, здогадалася, що він там побачив, бо зручніше взяла шкірянку, скинула «клумпес» і щось гукнула. Та хлопець неначе приріс до скелі, він не міг одірвати очей від незвичайного видовища, краєчок якого відкрився йому з цієї височини.

В обрідному ялиннику понад садибою крутилися в траві три мотоцикли, кулемети яких безперестанку строчили вгору. Десь, певно, пробуючи прорватись до скель, тріщало ще кілька мотоциклів, але їх не було видно з-за виступу скелі. Було ясно, що вогонь і всю свою увагу німці скерували кудись у бік від цієї розколини, а навальність їхнього вогню свідчила, що вони бачили ціль. Здогадуючись, що там може бути, Іван посунувся за виступом трохи вбік, виліз вище і тоді справді побачив те, що там коїлось.

Внизу йому щось гукала Джулія, але він не слухав її. Вчепившись пальцями за камінний виступ, Іван дивився, як до скелястої стіни широкими стрибками біг чоловік у смугастому. Довкола нього, поблизу й на віддалі, збивали куряву кулі. Гефтлінг падав, але одразу ж підводився і далі біг, аби за якихось кілька секунд упасти знову. За ним, правда далеченько, лишивши біля садиби мотоцикли, бігли підтюпцем двоє німців, а інші з місця, через їхні голови, строчили з кулеметів. Огонь був такий густий і навальний, що на фронті ним можна було б покласти батальйон, а проте гефтлінг біг. Іноді він на мить озирався, навіть, здавалося, щось кричав. Іван щоразу думав: не встане. Аж ні. Як тільки вогонь трохи слабшав, бідолаха зривався й біг, біг угору.

— Русо! Русо! Что смотріть? Русо! — нетерпляче тупцюючи на камені, допитувалася знизу Джулія. Іван мовчки стежив за бідолашним, боячись поворухнутися на скелі, вважаючи, що долю того гефтлінга вже вирішено. І справді, недалечко від скелі він іще раз упав, більше його не стало видно, і стрілянина одразу вщухла.

В Івана ніби щось обірвалося всередині. Він чимдуж спустився скелею вниз, відчуваючи тихий смуток і втіху за ще одну нескорену смерть, яка прикрила їх у цій розколині. Долі він рішуче кинув Джулії:

— Капут.

— Капут? — широко розкривши очі, не зрозуміла дівчина.

— Компанійо твій.

— Кранк гефтлінг?

— Авжеж.

— Ой, ой!

Іван вихопив у неї шкірянку, вона мовчки взяла колодки, і вони удвох кинулися камінюччям угору.

9

Вони не зуміли пройти непоміченими, виявили себе, позаду лишився свідок, і неспокій з новою силою огорнув Іванову душу — викаже австрієць чи ні?

З власного досвіду трьох утеч він знав, що такі ось обставини були для втікачів дуже рискованими. Ніде — ні в полі, ні в горах, ані по дорозі — не чигала на них така небезпека потрапити в пастку, як тоді, коли вони заходили в села, на хутори, в садиби, коли зустрічали людей. Бувало так, що виказували навіть і недовірливих, навіть обережні потрапляли на заставу. Отак частенько закінчувались тяжкі шляхи на волю й починались інші, ще нестерпніші — назад, на захід, у полон. Але й зовсім обминати людей було неможливо, адже треба харчуватися, розпитувати про дорогу, перевдягтись. Гарантії від зради ніколи не було, і втікачі сподівалися на «якось воно буде», на щасливий випадок, на людяність. Отак і сходило. Але не завжди.

Рік тому він теж сподівався, що все якось обійдеться, як обходилося вже тридцять два дні — четверо їх досить вдало минали застави, перепливали річки, обходили села, уникали зустрічей з поліцаями, двічі тікали від переслідувачів. Одного разу, правда, вони загубили четвертого, москвича-танкіста Валерія. Всі інші якось уникнули лиха. Тоді вони дісталися до своєї землі, до Волині. Навкруги лежали українські села, у полі кіньми та волами орали свої смужки селяни. Йшлося до тепла — вже можна було, не дуже мерзнучи, ночувати в лісах і без нагальної потреби не потикатися в села. Коли б тільки не харчі! Заради харчів треба було іноді навідуватись у селища. Так того ранку, покинувши друзів на узліссі, в село пішов Іван. Напередодні ходили інші, тепер випало йому.

Він тоді трохи забарився в лісі, яким звивистою стежкою вони йшли всю ніч. Треба було пересидіти день, але дуже не хотілося залазити кудись з порожнім шлунком. Отож, добре придивившись до села з узлісся й нічого підозрілого в ньому не помітивши — великого шляху поблизу начебто немає,— він болотом, поза кущами, рушив до крайньої хати. Під полою в нього був німецький автомат з двадцятьма патронами в магазині, здобутий на дорозі під Краковом, на ногах — армійські чоботи, на плечах — непоказна селянська свитка. З вигляду він скидався на звичайного селянина, такого, як і всі тут, і без перешкод дістався до городів, потім стежечкою, що вела поміж тинами, від току попрямував до ближчої хати. Але хата стояла по той бік вулиці. Хлопець озирнувся — поблизу нікого ще не було, тільки десь у хліві рипнули двері й замукала корова — мабуть, господиня ішла доїти. Але не встиг Іван перескочити прибиту з ночі рясною росою курну дорогу, як із сусіднього подвір’я хтось вийшов на вулицю. Іван навіть не глянув, хто то був, однак самою потилицею відчув, що той дивиться на нього. Хлопець пригнув голову і шмигнув у двір, ховаючись за причілок хати. Там він озирнувся — чоловіка того вже не побачив, але замість нього помітив на подвір’ї по той бік вулиці великий брезентовий кузов машини. Це було так не до речі, тим більше, що там уже крикнули — чи щось наказували йому, чи застерігали когось іншого. Дітись Іванові не було куди (за хатою починався широкий виораний город), і він метнувся до розчинених сінешніх дверей. На порозі стояв неголений, середнього віку чоловік. Він, певно, збагнув усе без слів, бо, трохи сполотнівши, глянув на автомат, що витикався з-під поли в Івана, й відступив, даючи дорогу. Іван, теж мовчки, вскочив до прибраних сінець з вистеленою аїром долівкою, скинув очима довкола, шукаючи якоїсь схованки, і, не знайшовши нічого путнього, крізь одчинені двері майнув у хату, де була піч. Тут він угледів чорну дірку штандарів, упав навколішки, притьмом озирнувся на вікно, під яким біля покуті на лавах з-під смугастого рядна вистромилося три пари дитячих ніг. Його різонуло погане передчуття — ой, не туди потрапив.

Але було вже пізно — на подвір’ї загупали чоботи, і він рішуче позадкував у смердючу вузьку діру штандарів, прилипнув до стіни за виступом, зачаївся. У сіни вже заходили люди. Тільки-но він затамував дихання, як залунали голоси: то були німці, двоє чи більше. Господар не розумів їх чи, може, не хотів розуміти, а Іван усе чув, і перекладача йому не потрібно було.

— Вер іст? Вер ляуфт?[4] — кричав один німець.

— Ін дземаугенблік, іх габе гезеєн![5] — горлав другий.

— Паночки, не розумію. В мене нікого нема. Що ви!

В Івана трохи одлягло від серця — отже, господар своя людина, не викаже — добре, хоч у цьому пощастило. Тепер тільки б сховатися, залізти в найтемніший куток, аби не знайшли. І він щосили тулився до стіни, корчивсь у три погибелі і майже не дихав. Але німці залементували дужче, почали лаятися, на лаві заплакало дитинча. Звідкись, певно з печі, скочивши на долівку, до нього кинулася жінка, стала заспокоювати. Хтось, убігши до хати, скреготнув затвором гвинтівки; під штандарами промайнула тінь. Голосніше закричали малі, загрюкали тапчани — мабуть, розкидали постелі. Іван чекав, тримаючи руку на прикладі автомата, хоч не уявляв, як звідси можна стріляти. Німці гупали чобітьми, очевидно, зазирнули в піч, бо брязнула заслінка, і раптом промінь ліхтарика бликнув на задній стінці штандарів. Іван аж примружився, чекаючи вигуку «Гераускріхен!»[6] Але промінь був слабенький (мабуть, розрядилася батарейка), і німці, нічого не побачивши, потупотіли чобітьми далі. Незабаром кроки віддалилися: певно, шукали в сінях. Тоді він, усе ще непорушний, видихнув і тихенько вдихнув повітря, не вірячи собі: невже врятувався? І справді, кроки зовсім ущухли — було тільки чути, що діти схлипували біля печі та мати, тупаючи босими ногами, раз у раз кидалася до вікна — німецька мова лунала вже на подвір’ї. Там щось говорив господар, певно, випроваджував їх подалі від хати. І справді, незабаром усе затихло і господар, мабуть, увійшов до сіней, бо туди подалася жінка. Вона щось швидко заторохтіла, бідкаючись і мало не плачучи, але господар сердито гримнув на неї: «Годі! Помовч!» Вона змовкла, вернулася в хату і загомоніла до дітей.

Іван подумав було, чи не час йому вилазити, щоб переховатися кудись у надійніше місце, як господиня з жахом у голосі скрикнула:

— Петре! Петре! Ой, лишенько! Гриць іде...

Іван знову скоцюрбився. Господар десь щезнув, якусь мить його не чути було, потім на подвір’ї залунало лагідно-в’їдливе: «Добрий день, гер Петре!» Господар стримано відповів на вітання, почувся виляск, ніби нагаєм по халяві, і той же голос якось надто байдуже, ніби мова йшла про собаку чи кошеня, спитав:

— Кого ховаєш? Ану, подать його сюди!

— Нікого я не ховаю, куме Грицю! Перехрестіться! Чого ви?

— Ага! Нікого? Що ж, перевіримо! Ганно! — гукнув Гриць.

— Я тут, куме,— озвалася з дверей господиня.

— Кого Петро ховає, признавайся!

— Ой, хіба ж я знаю! Нікого він і не ховає, куме Грицю.

— Не ховає. Ану, Настуню, скажи: де татко ховає бандита?

— Не знаю,— відповів боязко дитячий голос.

— Не знаєте. Побачимо,— з підкресленим спокоєм вимовив Гриць.

У Івана від люті на цього нелюда аж щелепи заболіли — так закортіло вискочити і всадити йому в черево з десяток куль. Але хлопець не знав, скільки там іще було помічників, і недобре передчуття опанувало ним. Іван збагнув, цей — не німець, він своє діло знає.

— Глух, принеси соломи. Ти, Жупане, теж. Зараз ми дізнаємося, де він ховається. Ми його підсмажимо.

На подвір’ї затупотіли кроки, десь поблизу хряснули двері, мабуть, од хліва. Іван догадався, що надумав цей, щоб йому до неділі не дожити, Гриць. Та невже вони наважаться підпалити, невже вчинять таке із своєю людиною, яка цього виродка називає кумом? — з болем міркував Іван.

Тим часом коло вікон щось шелеснуло, потьмарилося світло в штандарах. «Мабуть, поклали солому»,— догадався Іван. Потім усе затихло: ні гомону, ні кроків. І раптом зойкнула ланка, але так розпачливо й здичавіло, що можна було подумати, ніби палять її саму, а не хату. 3а нею заголосили всі діти. Одразу засмерділо димом. Іван подумав, що всьому кінець, що згорить він сам та ще й занапастить людей. Мабуть, треба було вилізти і вбити цього негідника, але в нього десь у душі жевріла надія, що, може, не дадуть загорітися — тільки страхають.

І знову-таки: дати загорітися хаті, а потім вилізти — чи не забагато це кари і йому, і цій родині? В нестямі він не знав, що діяти, хоч розумів — треба негайно щось робити.

Мабуть, Іван таки виліз би з-під штандарів, уже навіть зважився на те, коли це з лементом і прокльонами до хати ускочила господиня. Перш ніж хлопець устиг збагнути для чого, вона затупцяла біля печі і, нахилившись, крізь сльози закричала:

— Вилазь! Вилазь! Хату через тебе спалять, проклятий! Душогуб! І звідки тебе принесло? Вилазь!

Іван аж зітхнув полегшено, що все скінчилося (хоч такого він не сподівався), засунув автомат під сміття в кутку й виліз. Гніву до цієї жінки в нього не було, тільки зробилося дуже сумно й шкода, що так безглуздо обірвався довгий і нелегкий шлях...

Іван попрямував до порога — спокійний і готовий на все. З подвір’я на нього відлюдкувато дивилося четверо чолов’яг, серед яких особливо виділявся один — здоровенний, мов бугай, у світлих бавовняних штанях, з блакитною пов’язкою на рукаві. Це, мабуть, і був той Гриць. У руках він тримав радянський карабін на взводі. Іван здогадався про те, глянувши на затвор, і подумав, що вбити його тут вони не посміють — певно, віддадуть німцям.

Так воно й сталося.

10

Ховаючи в собі неприємне занепокоєння, Іван спочатку озирався й прислуховувався, побоюючись, чи не пустили німці собак, але минав час, а довкола все було тихо. Тоді прийшла впевненість, що австрієць їх не виказав, а мотоциклісти, мабуть, їхнього сліду не знайшли і на деякий час дали їм спокій. Крім того, вони, певно, забрали труп божевільного гефтлінга — було з чим вертатися до табору. Від таких думок нервове збудження поволі вгамувалося, поступившись місцем іншим думкам і турботам.

Тим часом ущелина, як глибоченний кривий коридор, потроху звужуючись, вела і вела їх угору. Майже не спиняючись, вони лізли по її дну вже годин з чотири, коли не більше. Стало холодно й вогко, мабуть, од того, що забралися аж надто високо, час від часу поколювало у вухах. Сонце так ні разу й не заглянуло сюди, зникла й оповита хмарами ясна блакить угорі: клоччя сизого туману, чіпляючись за вершини скель, швидко попливли над ущелиною. Звідкись подув міцний поривчастий вітер, похолодпіло так, що не дуже гріла й хода. Тут важко було орієнтуватися, побачити, чи далеко вони одійшли від містечка, але Іван відчував, що вже височенько, бо інакше не проймав би такий холод. І все-таки шкірянку з загорнутим в ній хлібом хлопець ніс під пахвою. Він розумів, що головне ще попереду, що похолоднішає дужче, можливо, доведеться йти снігом. Правда, за себе він турбувався не дуже, міг би йти і швидше. Хоч і зморився й боліли позбивані об каміння ноги, але був ще здатний на більше — вкотре вже виручала хлопця неабияка природна сила, невибагливість до умов життя і, звісно, суворе армійське загартування. Скільки вже було разів і на війні, і в полоні, коли інші вибивалися з сил, падали й приставали від голоду, втоми, без сну, а він тримався. Він почав уже думати, що якось здолає і це лихо, перейде хребет (не може бути, щоб не перейшов), аби лишень був живий — витримає, стерпить усе: на волі — не в таборі.

Ось тільки Джулія...

Хоч вона з помітною старанністю лізла за ним і тепер майже не відставала, проте він, час від часу зупиняючись, недовірливо й занепокоєно поглядав на неї. Відчуваючи його увагу, дівчина щоразу кволо усміхалася: було видно, намагалась удавати, ніби все гаразд, що вона має ще вдосталь сили. Однак невластива для її поривчастої вдачі повільність рухів яскравіше за все свідчила про її втому.

Вийшовши нарешті з-за повороту, вони побачили, що ця розколина зовсім звузилась і за сотню кроків од них упирається в одвислу скелясту брилу, яка перегородила шлях. Хоч як не хотілось, але треба було видиратися наверх — на буйвітер, на голі, відкриті звідусіль скелі.

Іван звернув на крутий схил, видряпався мало не до самого верху і, ставши на одне коліно, зачекав Джулію. Вона піднімалася трохи повільніше, похнюпивши від утоми голову. Хлопець уперся ногою і подав їй руку. Дівчина вчепилася в неї м’якими холодними пальцями, і він, більше не оглядаючись, поволік її нагору.

Вони вибралися з ущелини на голий, не дуже стрімкий кам’янистий схил, але розгледіти довкола нічого не встигли, бо в груди їм ударив пругкий вітер, а зверху насунуло клубочисте клоччя туману, дошкульна мокреча закрила скелі й небо, ніби сирим димом оповило місцевість. Правда, туман був не суцільний — у рідких його розривах де-не-де прозирали руді брили, далекі синюваті прогалинки, проте роздивитись довкола не можна було. Тоді вони спинилися, і Джулія одразу припала плечем до виступу скелі. Вітер несамовито рвав на них холоші, рукави, шарпав поли курток. Стало ще холодніше. Іван розгорнув між камінням потерту вже, вируділу, а колись гарну шкірянку, виклав з неї хліб і підійшов із шкірянкою до Джулії.

— О, нон... нон. Нет! Я тепло,— зиркнула вона на хлопця пожвавілими очима й виставила вперед руку; вітер куйовдив її коротке волосся. Іван мовчки накинув одежину на худенькі гострі плечі. Дівчина неохоче закуталася, мерзлякувато стрепенулась і схилила на груди голову. Хлопець присів над початою хлібиною.

— Іль пане... Хляб! — зрозумівши його намір, з голодною нетерплячкою сказала вона й ковтнула слину.

Іван спершу оглянув буханчик, прикинув його на руці, ніби визначаючи вагу й ту найменшу пайку, яку вони можуть дозволити собі цього разу з’їсти, і зітхнув: аж надто він був маленький. Джулія теж сіла й мерщій посунулася до Івана. Боячись розкришити буханчик, хлопець не став одламувати від нього, а, озирнувшись, узяв позаду себе гостру камінну скалку і почав обережно краяти скибочки. Дівчина з якоюсь розчуленістю в очах покірно стежила за рухами його шкарубких пальців — і як він краяв, і як потім ділив одкраяне навпіл, одламував шматочок від однієї скибочки і клав на другу, ще раз оглядав.

— Добре?

— Сі, сі. Добро.

Знову ніби зникли і холод, і втома. Джулія засяяла очима, з нетерпінням чекаючи, коли буде дозволено з’їсти цю мізерну пайку. Але Іван з витримкою, на яку можна позаздрити, утретє порівняв шматочки й тільки тоді мовив дівчині:

— Ану лиш, одвернися.

Вона збагнула, не виймаючи з-під шкірянки рук, хутенько одвернулась, а він торкнувся пальцем шматочка з додаточком:

— Кому?

— Русо! — з твердою рішучістю сказала вона й крутнулася до нього.

Іван мовчки, обережно взяв тоненьку скибочку, трохи жвавіше вхопила другу вона.

— Гра... Спасібо, русо.

— Ні за що,— сказав Іван.

Квапливо жуючи і кутаючись у шкірянку, Джулія раптом спитала.

— Русо! Как імєєтся твой ім’я? Іван, да?

— Іван,— трошки здивувавшись, одповів хлопець. А вона, помітивши його подив, відкинулась назад і засміялася.

— Іван. Джулія угодаль! Как ето угодаль?

— Неважко вгадати.

— Все, все русо Іван? Правда?

— Ні, не всі. Але багато.

Раптом дівчина посмутніла, втомлено зітхнула, щільніше закуталась у шкірянку й крадькома зиркнула на буханчик. А Іван, розтягуючи насолоду, повільно доїдав свій шматочок. Помітивши її аж надто красномовний погляд, узяв буханчик, аби сховати за пазуху, але не встиг цього зробити, бо Джулія зненацька ойкнула і завмерла на місці. Відчувши недобре, Іван бистро глянув на дівчину — на її обличчі застиг переляк, широко розплющені очі безтямно дивилися поверх його плеча. Іван обернувся з хлібом у руці й одразу побачив те, що так налякало її.

Осторонь од них і трохи нижче, у вільній від туману прогалині, спершись на розставлені руки, сидів на скелі страшний, у подертій куртці гефтлінг. Голий, без волосся череп його стирчав на тоненькій шиї з просторого коміра смугастої куртки, на якій чорнів номер і нашивка. Гефтлінг темними божевільними очима-ямами вп’явся в них. Мабуть, він побачив у їхніх руках хліб, бо затремтів і, пританцьовуючи на місці, почав хрипко вигукувати:

— Брот! Брот! Брот!

Потім перестав вигукувати, мерзлякувато стрепенувся і вже зовсім людським, сповненим відчаю голосом зажадав:

— Гіб брот!

— Ге, чого схотів,— глузливо посміхнувся Іван, дивлячись на нього.

Гефтлінг якусь мить зачекав, а тоді несподівано люто залементував:

— Гіб брот! Гіб брот! Їх бешайне гестапо! Гіб брот!..[7]

— Ах, гестапо! — Іван звівся на ноги.— Ану, геть звідси! Ну, живо!

Він погрозливо рушив до божевільного й тільки-но ступив кілька кроків, як той зіскочив із скелі й відбіг далі вниз.

— Гіб брот — нікс гестапо. Нікс брот — гестапо![8]

— Ах ти, собако! — закричав Іван, перемагаючи вітер. Його пойняла злість, і він кинувся було наздоганяти шантажиста, але той пересторожливо відбіг іще далі. Помітивши, що Іван спинився, божевільний теж став.

— Гіб брот!

Іван засунув руку в пазуху — німець застиг у чеканні, але хлопець вихопив пістолет і клацнув курком.

— Пістоле! — з жахом вигукнув божевільний і подався вниз.

Іван зціпив зуби, ззаду до нього підскочила Джулія.

— Дать он хляб! Дать хляб! — злякано мовила вона.

Божевільний тим часом одбіг, спинився й, озираючись, чимдуж почимчикував униз.

— Іван, дать хляб! Дать хляб! Нон гестапо! — боязко стала благати дівчина.

«Гад продажний,— думав хлопець, сердито дивлячись услід божевільному, постать якого то зникала, то виринала.— 3 такими жарти погані — зчинить репет і викаже німцям. Що вдієш з навіженим? І вбити жаль, і відчепитися нема як. Прийдуть із собаками, натраплять на слід — тоді все пропало».

— Агов! — гукнув хлопець.— На брот!

Божевільний, ухопившись за скелю, спинився, оглянувсь, навіть, здалося, подумав, і невдовзі крізь вітер долинув його голос:

— Нікс... Ду вірд шісен! Їх бешайне гестапо[9],— і знову подався униз.

— Йди ти к бісу! Нікс шіссен! Ось на... На!

Іван і справді відламав від буханця шматочок і підняв його в руці, щоб той побачив. Джулія, стоячи поруч, тремтіла з холоду й занепокоєно дивилася на гефтлінга. Божевільний постояв трохи, а потім сів на виступ скелі. Наближатися до них він боявся.

— Ах, так, собако! — закричав Іван, бо йому терпець увірвався.— Ну й геть під три чорти! Іди в гестапо! Іди!!!

— Іван, нон гестапо! Нон, Іван! — стала сіпати його за руку Джулія.— Дать нємножко хляб! Нон гестапо...

— Дідька лисого йому, а не хліба. Нехай іде.

— То пльохой гефтлінг. Он кранк. Он гестапо...

Хлопець не відповів, сховав у пазуху півбуханчика, пістолет і рушив до попереднього місця на горі. Джулія йшла поруч. Іван відчував, що так повестися з божевільним було небезпечно, але тепер уже не міг поступитись йому — люта затятість виявилася дужчою за острах. Джулія все озиралась, але раптом їх оповила імла, і, крім сірого громаддя скель, довкола нічого не було видно — внизу і навкруги клубочився, рвався, плив шматками гнилий туман. Невідомо було, чи гефтлінг сидів там само, чи, може, справді подався униз. Помітивши на обличчі дівчини стурбованість, Іван озирнувся:

— Нікуди він не піде. Бреше все.

Хлопець заспокоював її, але до самого спокій не вертався. Біс його зна, від кого тільки залежить життя людини? Де ж та справедливість? Якийсь божевільний, а от вижив, прорвався в гори, уникнув облави, втік з-під куль... А скільки найкращих хлопців загинуло в таборі? Таки скупа земля на справедливість.

Вони вже рушили були на шлях, в обхід величезного шаруватого виступу, коли Іван озирнувся й сунув руку в пазуху. Джулія теж глянула назад, але божевільного ніде не було. Проте Іван вийняв шматок, вернувся й, пошукавши зручне місце, поклав його на камінь, де вони недавно сиділи.

— Гаразд. Біс із ним, гадом! Нехай подавиться! — ніби виправдовуючись, промимрив хлопець.

Джулія на знак згоди промовчала.

11

Вітер усе гнав і гнав нескінченні космаки туману, куртка на Іванові стала вологою, дрижаки проймали все тіло. Іван раз у раз оглядався, його брав уже сумнів, чи знайде хліб божевільний гефтлінг. З’явилося навіть бажання вернутися, з’їсти самому той шматок, і, щоб якось позбутися цих думок, він чимдуж побрів далі.

Невдовзі, обійшовши шаруватий велетенський виступ, що, мов скам’янілий хвіст птаха, стирчав у небо, вони вилізли вище. Туманна завіса раптом розвіялася, буцім осіла, і вони побачили над собою голий, крутий кам’янистий масив і зовсім поряд на схилі стежку. Стежка бігла не вниз і не вгору, а обережно вилася між камінням навкоси по схилу. Вона була не дуже помітна в цьому хаосі скель, але обоє враз побачили її і дуже зраділи.

Іван перший ступив на неї, глянув униз — там поміж клоччям туману мелькали похмурі скелі, урвища, де-не-де пропливали сизі хмари. Вгорі, у високому потьмареному небі, палав освітлений сонцем іскристий, густо засніжений хребет. Правда, коли хлопець придивився, то виявилось, що хребтів там аж два: дальній — могутній, широкий, схожий на сиву нерухому ведмежу спину, і ближній — зубчастий, трошки припорошений снігом, він здавався найвищим за всі гори й аж у самісіньке небо впирався верхом з сідловиною біля боку. Цей хребет і здавався звідси найбільшим, але Іван уже знав такий обман гір, коли найближча з них здається і найвищою. Видно, все ж таки головним тут був отой дальній Ведмежий хребет, думалося, що за ним уже мета їхньої втечі — партизанський Трієст.

Задерши голову, хлопець якусь мить вдивлявся вгору, на цей поріг на їхньому шляху до майбутнього, бажаючи впевнитись, що переслідування тут уже не буде, що найстрашніше вони подолали, що люди тепер їм не зустрінуться,— тепер їм протистоїть лиш природа, для змагання з якою потрібно одне: більше сили. Потім він подивився на принишклу і, мабуть, охоплену новими думками свою супутницю: вона мружила пухнасті вії, теж придивляючись до засніжених хребтів. І тоді, певно вперше, його пойняла тиха радість від того, що перед грізною невідомістю гір він не самотній і поруч є людина, нехай і жінка. Відчувши на мить якийсь проблиск задоволення, він озвався:

— Гайда?

Навряд чи знала вона це хлоп’яче слово, але зараз настільки співзвучними були їхні відчування, що вона зрозуміла і підхопила:

— Гайда!

І вони попрямували стежкою, що оперізувала голу скелясту кручу. Вгорі в прогалинах туману нестерпно яскраво блиснуло призахідне вже сонце; пасма хмар сліпучою білизною заіскрилися на схилах гір; по скелях і безоднях швидко помчали чорні клапті тіней і поряд з ними — яскраві плями світла. Вітер, не вщухаючи, шарпав Іванову куртку, надимав крізь дірку штани. Джулія мерзлякувато поставила великий комір шкірянки. Вони піднялися вище. Освітлені сонцем, виразно проступили чорна ущелина, розколини, кам’янисті косогори, на одному з яких бовваніла, простеливши довжелезну тінь, периста скеля-шпичак. Іван глянув туди й спинився: на тому місці, де вони недавно сиділи, зігнувшись, ніби шукаючи щось, тупав на тоненьких ногах божевільний гефтлінг.

— Ти диви — причепився.

— Траджіко чельовек,— озвалася Джулія.— Пекато — жалко!

— Чого жаліти? Сволота він.

— Он хочєт русо ідьот. Но русо бйозє. Он бояться.

— І добре робить,— рішуче мовив Іван.

Хлопець рушив далі, махнувши рукою на божевільного, хоча мати такий хвіст за собою не дуже приємно. Але що вдієш з ненормальним — і відігнати не відженеш, і втекти нікуди. Доведеться, мабуть, потерпіти до ночі.

— Іван,— озвалася дівчина, роблячи наголос на «і».— Ти не імєль зло Джулія?

— А чого мені сердитись?

— Ти нон бйозє?

— Можеш не боятися.

— Нон бояться, да?

— Да.

З її стомленого обличчя зникла лагідна усмішка, і воно раптом спохмурніло, відбивши невеселі її думки.

— Джулія русо нон бояться. Джулія снег бояться.

Іван, ідучи попереду, тільки зітхнув на це: справді, сніг і такий мізерний запас хліба чимраз дужче непокоїли його. Хлопець подумав, що треба було забрати в лісника все й неодмінно взуття — бо зовсім невідомо, як лізти босоніж у сніг. Але добрі думки, як завжди, з’явилися пізно. Тоді, звичайно, вони й не гадали, що доберуться до снігових вершин — тоді здавалося щастям вискочити живим з облави. Ще й так спасибі австрійцеві: коли б не він, хліба вони не мали б. Іван швидко крокував стежкою, збоку по косогору тягнулися-маяли дві видовжені, до самого низу, тіні. Потішати, підбадьорювати дівчину він не хотів, а лише сказав:

— Куртка в тебе є. Чого боятися. А на манто не сподівайся.— Дівчина зітхнула і, помовчавши, відповіла:

— Рома Джулія много манто імєль. Фір манто — черно, бело.

Хлопець насторожився й уповільнив ходу.

— Що — чотири манто?

— Я. Фір манто. Четире,— підтвердила вона.

— Ти що — багата?

Вона засміялась.

— О, нон багата. Бедна. Політішє гефтлінг.

— Ну не ти — батько. Батько твій хто?

— Батіка?

— Батько. Ну, фатер. Хто він?

— А, іль падре! — збагнула вона.— Іль падре — комерсанто. Дірєторє фірма.

Іван тихо свиснув — ого-го, виявляється, з буржуїв. «Бракувало ще, аби отой батько виявився фашистом. Ото була б прогуляночка в Альпах — пробравшись до своїх, повік не виправдаєшся»,— подумав він і круто озирнувся.

— Фатер фашист?

— Сі, фашісто,— просто відповіла Джулія, жваво глянувши в його суворі очі.— Начальнік міліто.

Ще краще! Дідько б його взяв, що тільки діється на світі! Як казав той Жук — кинеш палицею в собаку, а потрапиш у фашиста. От Європа!

Хлопець зійшов на край стежки, дав дівчині порівнятися з собою і вперше з неприхованою цікавістю оглянув її гарненьку, цибату, так-сяк одягнену постать. Але, дивна річ, оце строкате, з чужого плеча вбрання, попри всю недоречність, не могло спотворити її молодої природної статечності і вроди, яка проглядала в усьому: і в гнучкості рухів, і в ніжній красі обличчя, і в звичці тримати голову з гідністю і грацією. Вона покірно й віддано поглядала на нього, сховавши руки в довгих рукавах шкірянки і звично ляскаючи по стежці своїми незграбними «клумпес».

— А ти що... Теж, можливо, фашистка? — з одвертою відчуженістю спитав Іван.

Дівчина докірливо кольнула його очима.

— Джулія фашіста? Джулія комуніста! — твердо вимовила вона з гордістю.

— Ти?

— Я!

— Брешеш,— після паузи недовірливо сказав Іван.— Яка ти комуністка!

— Комуніста. Сі. Джулія комуніста.

— Що, вступила? І квиток був?

— О, нон. Нон латесара[10]. Формально нон. Мораль-менде комуніста.

— А, морально! Морально не вважається.

— Почєму?

Він не відповів. Що можна було сказати на це наївне запитання? Коли б отак кожного, хто себе назве комуністом, і вважати ним, скільки б тоді набралося таких! І ще й буржуйка... Хто її прийме до партії! Меле собі...

Трошки пригасивши свою цікавість, Іван пішов швидше.

— У нас тоді вважається, коли квиток дадуть.

— А, Русланд! Русланд іначє. Я понімайт. Русланд совєтіка. Русланд свобода.

— Звісно. В нас не те, що у вас, буржуїв.

— Совєтіка очєн карашо. Емансіпаціоне. Лібєрта. Братство. Так?

— Звичайно.

— Єто очєн карашо,— проникливо сказала вона.— Джулія очєн, очєн уважаль Русланд. Нон фашізм. Нон гестапо. Очєн карашо. Іван счастлів свой страна, да? — Вона обочиною стежки підбігла до хлопця й обіруч узяла його за руку вище ліктя.— Скажі, Іван, как до война жіль? Какой твой дєрєвня? Слюшай, тебя синьйорина, девушка, любіль? — раптом спитала Джулія, з грайливою відданістю зазираючи йому в обличчя.

Іван ніяково кліпнув очима, але руки своєї не відняв — од її ніжної близькості в його душі війнуло незвичним теплом.

— Яка там дівчина! Не до дівчат було.

— Почєму так?

— Так.

— Что, пльохо жіль? Почєму?

[1] Тут в розумінні: хай йому біс! (італ.).

[2] Добра (італ.).

[3] Їсти (італ.).

[4] Хто такий? Хто біг? (нім.).

[5] Щойно я бачив! (нім.).

[6] Вилазь! (нім.).

[7] Дай хліба! Дай хліба! Я донесу в гестапо! Дай хліба! (нім.).

[8] Дай хліба — не буду гестапо! Не буде хліба — гестапо! (нім.).

[9] Ні. Ти будеш стріляти. Я донесу в гестапо!.. (нім.).

[10] Немає квитка (італ.).

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up