Альпійська балада (сторінка 5)

Легко поранений в обидві ноги, майор виявився балакучою людиною. Він не дивився марно в мокру стелю, як інші, а чимраз дужче гукав на сусідів, швидко перезнайомився з бійцями та санітарами, а до сестер одразу поставився по-дружньому, просто й весело. Через день чи два до нього почали вчащати друзі-однополчани, навідувалось іноді начальство. Хоч з усього було видно, рани в нього легкі, проте незабаром командир попрохав завісити його простирадлом. Хлопці не здивувались,— адже це був майор, і тому бажання виділитися чимось поміж бійців стало зрозумілим, дарма що цього й не робили в палаті легкопоранених. На прохання майора зважили. В кутку з’явилася задрапірована старими простирадлами кімнатка, і з того часу найцікавіше в палаті почало відбуватися там.

Іван став хмуритися, іноді ледве стримував у собі, здавалося б, безпричинну злість, помічаючи, як підбадьорилася, повеселішала Анютка, як вона за ділом і без діла ні-ні та й забіжать у ту кімнатку. Майор теж звернув увагу на моторненьку сестру і всіляко почав її вирізняти серед інших. Якось увечері вона довше, ніж завжди, затрималася там. Майор розказував їй щось про музику, про якусь оперу, Анютка слухала, перепитувала і взагалі надмірно зацікавилась його розповіддю. Навіть запізнилася доповісти черговому про стан хворих у палаті, за що мала догану.

З того вечора вона стала такою, як і раніше: безтурботно й жваво пурхала між ношами-ліжками, жартувала з бійцями, навіть якось заспівала «Синенький скромный платочек». Певно, вона і не здогадалася б про свою невірність, коли б тоді випадково не глянула на Івана. Мабуть, його погляд пройняв її до самого серця, бо дівчина затнулася, випустила з рук бинт, не піднявши його, вибігла з намету. Він, звичайно, нічого не сказав їй, тільки все думав, що це не так, не може вона зрадити, він помиляється, йому здається. Чуже кохання болючою раною постійно ятрило йому душу, і хлопець, як умів, оберігав його, страждав за нього, як, мабуть, не зумів би страждати за своє, якого ще не було.

Але, певно, він помилявся, заспокоюючи себе. Незабаром хлопець помітив, що Анютка не хоче навіть і поглядом зустрітися з ним і що їй дуже кортить подивитися за простирадла.

Так минуло ще кілька днів.

Якось Анютка робила майорові укол. Був досвіток, ще ледь розвидніло, і по той бік занавіски блимала «катюша». Іван у цей час замітав сосновим віником прохід у палатці. Чутливий до кожного руху за ширмою, він раптом угледів на простирадлах дуже красномовні тіні. Було видно, як Анютка злякано рвонулася з чіпких рук майора, але притаїлась і не скрикнула. Іван мимоволі затремтів, ніби його вдарило струмом, потім з невимовною люттю вилаявся, кинув об землю віником і плюхнувся долілиць на свої просиджені ноші.

Він довго лежав отак і не чув, що діялось у палатці, не встав снідати, а коли ранкова метушня вщухла, зібрав свій одяг, зав’язав речовий мішок і, ні з ким не попрощавшись, рушив на шлях.

Опівдні він був уже в роті.

Старшина, який на другий день їздив до медсанбату, щоб узяти продатестат для Івана, привіз звідти плітку про його вибрик. Хлопці трохи позбиткувалися та й перестали, а він усе курив мовчки: хіба хто міг збагнути, що коїлось у нього в душі?

15

Першим його відчуттям з реального світу було тепло.

Ба навіть не тепло, а спека, задуха, парнота. В дрімливій свідомості марилося, ніби він лежить на ношах у санбаті коло груби-бочки, яку так немилосердно розжарив Ахметшин. Припікало, правда, не тільки ноги, а більше голову та плечі. Хлопець відчував на собі липкий піт, дуже хотілося перевернутись, чимось заслонитися від цієї виснажливої спекоти, однак сон знемагав так міцно, що не було сили розплющити очей.

Так він мучився у дрімоті, аж поки сон почав відступати, а розум прокидатися. Іван потягнувсь, одкинув руку і несподівано відчув долонею прохолоду росяної трави. Це здивувало його. Хлопець спроквола розплющив очі й перше, що побачив, була яскраво-червона квітка біля обличчя. Звернена до світла, вона закохано підставляла сонцю свої чотири широкі атласні пелюстки, скраєчку на одній пелюстині вигравала веселкою, готова ось-ось упасти, чистенька, мов сльоза, крапля. Легкий, певно, ранковий вітерець ледь погойдував тоненьку стеблину цієї квітки. Десь далі, в барвистій гущавині трави, довго гудів джміль; його низьке басовите гудіння обірвалося зненацька, й тоді Іван збагнув, що запала цілковита, на весь світ тиша. Від тиші він одвик уже, вона лякала. Не усвідомлюючи, де він, хлопець підхопився, сів, широко розплющив червоні після сну очі й замилувався невимовною, майже казковою красою.

Всеньке розлоге, залите сонцем узгір’я сяяло широким, мов озеро, яскраво-червоним плесом альпійського маку.

Буйні, листаті, викохані щедротою природи мільйони квіток леліли урочистою червоною барвою, стиха погойдувалися на легенькому вітерці й збігали далеко вниз, на всю широчінь цієї відгородженої горами луки,— аж під самісінький темно-зелений масив хвойного лісу. Та Іван глянув удалину, вперед, куди треба було йти, і враз спохмурнів. Попереду, за долиною, сніговими розводами синів той же височенний Ведмежий хребет. Мабуть, він був набагато вищий за перейдений, що вже стирчав позаду, бо тінь од нього прозорим синюватим серпанком закривала половину неширокої долини. Не заступлений тепер нічим, він, майже як і вчора, лишався далеким, райдужним і недосяжним.

Раптом Іван схаменувся — тільки тепер усвідомив, чому так тихо,— в голові сяйнула злякана думка: де Джулія? Він знову крутнувся на траві, глянув туди-сюди — навкруги нікого. Поруч на прим’ятому серед маків місці самітно лежала розстелена шкірянка. Іван плеснув себе по пазусі — там було порожньо, поли куртки де-не-де повисмикувалися з штанів. Але ця тривога одразу ж минулася — пістолет і обламана третина буханця, накриті, певно, від сонця рукавом шкірянки, лежали в траві. Тоді він звівся на ноги, гарячковим зором почав оглядати схил унизу, почуття туги й самотності огорнуло його — де вона? Душу потьмарив недобрий здогад, однак він не повірив. Йому хотілось бачити її, чути, відчувати поруч. Несподівана самотність зажурила його дужче, ніж якась невдача.

Іван ухопив пістолет, хліб, узяв під пахву шкірянку і кинувся по траві вниз. Росяні високі квітки залоскотали його розпухлі, позбивані ноги. Згадавши про колодки, він пошукав очима, але їх ніде не було. 3нову неспокій огорнув його. Невже?.. Босоніж Іван кинувся лукою вниз, борсаючись у суцільному розливі маків. Одійшовши далеченько, він раптом оглянувсь — позаду в густих заростях квітів позначився його слід, а довкола лежало ніким не займане червоне море.

Це навело його на здогад. Хлопець поправив під пахвою шкірянку й чимдуж вернувся на попереднє місце.

Справді, в росяній траві було помітно шнурок іншого сліду — він вився кудись убік, де — звідси було видно — замикалась ущелина. Іван квапливо подався туди. Його литки й холоші швидко змокли від роси, а довкола скрізь буяли на осонні чарівною красою маки. Духмяні пахощі п’янили голову. Як завжди, хотілося їсти, від утоми та кволості тьмяніло в очах. Це було звичне відчуття. Міцне від природи, загартоване в злигоднях Іванове тіло опиралось цьому. Хлопець почував, що сила в нього ще є.

Занепокоєний, він оббіг колючі рододендронові зарості, обсипані завбільшки з кулак червоними квітками, як раптом попереду з невеликої ущелини до нього долинув шум води. Він мерщій вихопився на трав’янистий пагорок, шум зовсім наблизився: чорним, блискучим від сирості камінним жолобом, розбиваючись об скелю, падав райдужний струмінь. Навколо нього у туманному мареві мерехтіли дрібненькі бризки, трохи осторонь від них, на похмурому скелястому тлі, висів у повітрі барвистий шматочок справжнісінької веселки. Байдужий, однак, до цієї несподіваної гірської краси, Іван поліз пагорком вище і, раптом ахнувши, присів і завмер. За якихось півсотні кроків од нього під дощовим розсипом спиною до нього стояла на камені й милася Джулія.

Він одразу впізнав її, хоч на дівчині не було ніякого вбрання. Без одягу вона втратила кляті ознаки гефтлінга й на самоті з природою стала зовсім іншою в своїй полохливій дівочій цнотливості, сповнена таємниці й краси. Дівчина, звичайно, не бачила його і, сторожко зачаївшись, терпляче підставляла своє худорляве, легеньке тіло під густі цівки струменів, ладна, здавалося, при першому ж порусі стрепенутись і зникнути. На її мерехтливих од бризків гостреньких плечах блукав райдужний відблиск веселки.

Неспроможний подолати в собі чогось сором’язливо-радісного, хлопець тихенько ліг у траві горілиць, потім перевернувся,— над ним так само перевернулось чистеньке, без єдиної хмаринки небо. Волога прілість землі хмільною брагою шугнула в голову, запаморочила. Іван ліг крижем, простягнувся на густій прохолодній траві й від передчуття чогось неусвідомлено-радісного нишком сам до себе засміявся.

Десь у глибинах його душі жеврів неспокій: попереду був недосяжний хребет, позаду... Звісно, чого можна було чекати позаду від свого сліду з табору. Але зараз, у цьому заповіднику краси, біля дорогої йому людини, Іванові зробилося так по-дитячому радісно й гарно, як не було, певно, ні разу за все його недовге життя. І він спрагло, серцем упивався цією несподіваною радістю, не замислюючись, звідки вона і що з ним скоїлось — просто він по-людському став щасливий. Правда, незабаром відчув, що то ненадовго: щось прикре й тяжке не залишало його і в цю щасливу мить, але зараз Іван погамував його, приглушив: адже було так добре.

Хлопець більше не визирав з маків і жодного разу не глянув на неї. Соромлива делікатність заважала йому робити це, хоч і дуже кортіло; лежачи ниць, Іван зривав біля себе маки й мимоволі складав у букет. Захоплений цією роботою, сповнений невимовної радості, він раптом почув недалеко квапливі кроки й підвів з трави голову — під водоспадом уже нікого не було. Джулія, на ходу натягаючи смугасту куртку, бігла туди, де покинула його. Іван знову нишком засміявся, побачивши її нетерплячий, стривожений, спрямований удалину погляд, але не гукнув, а, взявши шкірянку, підвівся й помалу рушив слідом.

Поблискуючи на сонці мокрим, чорним, як смола, волоссям, вона чимдуж оббігла зарості рододендрону і спинилась мов укопана біля прим’ятих маків. Навіть здалеку неважко було помітити її переляк і збентеженість; вона глянула в один бік, у другий і подалася схилом униз, але біжачи озирнулась і стала.

— Іван!!!

Переляк, біль і радість водночас зазвучали в її голосі. Сплеснувши в долоні, вона пташкою полинула йому назустріч. Іван спинився; йому здалося, що цілу вічність не бачив оцих променистих радісних очей, ніжно-смуглявого обличчя, скуйовдженого, коротко підстриженого волосся. Все його єство прагнуло її, але він погамував у собі це почуття і не рушив з місця. Джулія, підминаючи колодками маки, підскочила до хлопця, обіруч обвила його за шию, обпекла несподіваним п’янким поцілунком.

Іван затамував віддих, а вона, все ще обнімаючи його, рвучко відхилила голову і засміялась щасливо й безтурботно, закохано вдивляючись йому в обличчя, яке палало від гарячого поцілунку її прохолодних уст. Потім, усе ще сміючись, розчепила пальці, легенько відштовхнула його й сіла в траві навпроти. Очі в неї променились грайливо-пустотливим сміхом, куртка, недбало застебнута на один ґудзик-паличку, розхилилась, і в куточку між персами сяйнув маленький синій емальований хрестик. Цей хрестик несподівано зацікавив хлопця і прикував його погляд. Дівчина помітила це і, схаменувшись, спроквола застібнула куртку, як і перше сміючись очима, обличчям, великим білозубим ротом, кожною часточкою свого свіжо-прохолодного після купання тіла.

Іван, однак, був зовсім інший: він раптом спохмурнів, збентежився, бо за якусь мить, стоячи отак, відчув, як щось у ньому руйнується, щось гине, ніби якась невідома нова сила підкоряє собі його волю.

Похмурий і зніяковілий, він ступив до неї. Дівчина раптом обірвала сміх і підхопилася назустріч.

— Іван! — сплеснула вона в долоні, побачивши квітки в його руках.— Єто ест сюрпріз синьйорина? Да? Да?

Хлопець і сам тільки тепер помітив у своїй руці букет маків, безтямно глянув на нього і засміявся. Джулія теж засміялась, понюхала квіти, втопивши в букеті все своє маленьке, зграбне личко. Потім поклала букет на траві й почала похапцем зривати біля себе маки.

— Джулія благодаріт Іван. Благодаріт очєн, очєн...

— Не треба, що ти! — зніяковівши, озвався він.

— Очєн, очєн благодаріт надо. Іван спасат синьйорину. Русо спасат італьяно. Єто ест інтернаціональ.— Братство,— ніби жартома щебетала вона, все зриваючи і зриваючи маки. Потім з добрим оберемком квіток підбігла до Івана й сипнула їх усі йому на груди.

— Що ти робиш? — здивувався хлопець.— Для чого?

— Надо! Надо! — кумедно вимовляючи російські слова, умовляла вона, і хлопець обхопив разом з оберемком маків і шкірянку з загорнутим у ній хлібом. Дівчина, певно, відчула в шкірянці буханчика, бо раптом спохмурніла.

— Хляб?

— Авжеж, давай поїмо,— пожвавішав Іван, поклав усе долі й сів. Джулія швиденько примостилася поруч.

16

— З’їсти б увесь одразу,— мовив Іван, тримаючи в руці висохлий з кілограм вагою шматок хліба — общипаний по краях, зачерствілий, однак такий смачний і жаданий, що обоє, дивлячись на нього, тільки ковтали слину.

— Весь, весь,— мов луна, озвалася Джулія, теж не зводячи з буханця очей. Іван, на якусь мить завагавшись, глянув поверх її голови на далекий засніжений хребет і зітхнув.

— Ні. Весь не можна.

— Ні. Нон?

— Нон.

Дівчина зрозуміла і теж зітхнула, а Іван розстелив на траві шкірянку й виклав на неї їхній мізерний запас. Треба було зробити неабияке діло — відміряти порівну дві пайки, причому якнайменше розкришити, бо покраяти не було чим.

І він обережно відщипував хліб, розкладаючи шматочки на дві купки, весь час відчуваючи голодну нетерплячку Джулії. Його душу опанувало нове почуття до неї, чи то братнє, чи то батьківське. Добре й велике, воно виповнювало його жалістю до неї — непризвичаєної до страждань війни й бездумно-рішучої у своєму майже підсвідомому, ніби у пташки, прагненні до волі.

Хлопець ділив зосереджено. Кожну шкуриночку, кожну кришку зважували їхні пильні погляди, і він зумисне поклав на одну купку більше — там був окрайчик, це, за табірними правилами, значно цінніше, ніж однакові вагою шматки м’якуша. Коли все було розділено, решту, грамів з двісті, Іван сховав у кишеню шкірянки.

— Це тобі, це мені,— сказав він без традиційного ритуалу вгадування й посунув до неї пайку з окрайчиком. Вона скинула чорними, мов смола, бровами.

— Нон. Сто Іван, ето Джулія,— переклала вона пайки.

Він глянув їй в обличчя і приязно засміявся.

— Ні, Джуліє, не треба. Це тобі.

Іван мерщій узяв свою пайку. Джулія підозріливо глянула на нього, скривилась і раптом спритно засунула одну шкуринку йому в руки. Хлопець із шкуринкою одразу ж кинувся до дівчини, але та, сміючись, чимдуж одхилилася й підняла руки з хлібом, аби він не дістав. Іван з пустотливою впертістю наполягав, та вона крутнулась, зачепивши його бік грудьми, і, щоб утриматись, вхопила його за плече. Сміх її раптом обірвався. Несподівана близькість обпекла хлопця; погамувавши в собі неусвідомлене ще радісне бажання, він одразу відступив і сів на своєму клапті шкірянки. А Джулія грайливо, мов дівчинка, зиркаючи на нього з-під брів, прикусила губу й поправила на грудях куртку.

— Бери їж. Адже це твоя,— промовив Іван, підсовуючи до неї шкуринку.

— Нон.

Весело всміхаючись, поблискуючи біленькими зубами, вона заходилася гризти свій окрайчик.

— Бери, кажу.

— Нон.

— Бери.

— Нон,— не поступалася вона, посміхаючись самими очима.

— Упертюх. Ну, як хочеш...— сказав Іван і відкусив од своєї пайки.

Вона незабаром з’їла все, звичайно, анітрохи не наїлась і нишком поглядала на відстовбурчену кишеню шкірянки. Іван повільно, з насолодою жував, помічав усі її погляди і спроквола почав думати, чи не з’їсти все одразу. Що там за наїдок з того шматочка колись, а зараз було б саме добре. Але він чимдуж одігнав ці думки, бо добре знав ціну навіть і такому мізерному шматочкові, як оцей.

— Ще хочеш? — спитав Іван, нарешті доївши свою пайку. Джулія з підкресленою рішучістю, ніби побоюючись передумати, похитала головою:

— Нон! Нон!

— А це? — кивнув хлопець на шкуринку, яка й досі лежала посередині шкірянки.

— Джулія нон.

— Тоді давай так: навпіл.

— Вас іст дас — навпіл?

Дівчина допитливо зморщила свій носик. Сонце світило їй в саме обличчя, і вони щоразу мимохіть кривилась, ніби передражнювала Івана.

— Ну, трошки Іванові, трошки Джулії.

Хлопець розламав шкуринку й один шматочок дав їй,— вона нерішуче взяла й, відкусивши скраєчку, посмоктала.

— Карашо. Гефтлінген чоколято.

— Німці до всього змусять: і хліб шоколадом здасться.

— Джулія бєжаль Наполі — кушаль чоколято много,— розповідала вона, мружачи темні, мов ніч, очі. Іван не второпав.

— Тікала в Неаполь?

— Сі. Рома бєжаль. Батіка бєжаль.

— Від батька? Чому?

— А уна... Єдна історій,— неохоче відповіла вона, вдруге відкусила шматочок і посмоктала його. Потім довгим поглядом подивилася на шкуринку.

— Батіка хотєль пльохой маріто. Рускі єто муж.

«Чоловік! Вона була замужем!» — ця новина прикро вразила, а дівчина раптом стала неприємною і небажаною. Вона, мабуть, відчула це, бо швидкими очима скоса глянула на його зненацька спохмурніле обличчя й посміхнулася.

— Нон маріто. Синьйор Дзонгаріні нє біль муж. Джулія нє хотєль синьйор Дзонгаріні.

Усе ще похмурий, Іван спитав:

— А чому ти не хотіла?

— О, то біль ун сєгрєто.

— Який секрет?

Зиркаючи пустотливими, з іскорками очима то навкруги, то скоса на нього, Джулія смоктала шкуринку, а Йван сидів, утупившись у землю, і видирав з корінням жмутки трави.

— О, сєгрєто! Маленько сєгрєто. Джулія любіль, любіль.. как єто руско?... Уно джовіното Маріо. Парень Маріо.

— Он як! — озвався хлопець і пошпурив траву; вітер одразу підхопив стеблинки. Іван обернувся до дівчини боком — йому чогось не хотілося дивитись на неї, він тільки похмуро слухав. А вона, ніби не відчуваючи його переміни, розповідала:

— Карашо біль парєнь, Джулія браль пістолє, бєжаль Маріо Наполі. Наполі гуерра, война. Італьяно шіссен[1] дойч. Джулія шіссен.— Вона зітхнула.— Партіджано італьяно біль мальо, дойч мнього. Мнього італьяно убіваль. Мнього концлягєр. Джулія концлягєр.

— Що, проти німців воювали? — зацікавлено з сумом вимовив Іван.

— Сі. Так.

— Ого! — стримано здивувався він і спитав: — А де ж твій Маріо?

Вона відповіла не одразу, обхопивши свої цибаті гомілки, підібгала до грудей коліна, сперлась на них підборіддям.

— Маріо фу уччізо.

— Убили?

— Сі.

Обоє помовчали. Іванові чомусь полегшало, ніби минула якась неприємність. Він глянув на неї, і Джулія, ставши серйозною, витримала цей погляд. Ледь засмучені очі її під його поглядом почали тепліти, миттєвий сум розтанув, і дівчина засміялася.

— Почєму Іван смотрі, смотрі?

— Так.

— Что єст так?

— Так є так. Рушили до Трієста.

— О, Трієсто! — легенько підхопилася вона з трави. Іван теж підвівся, бадьоро з розмаху закинув на плече шкірянку, й вони подалися по маковому полю вниз.

Сонце припікало чимраз дужче. Тінь од Ведмежого хребта потроху вужчала в долині, спекотливе попелясте марево тремтіло під далеким узгір’ям, оповивало лісові схили. Тільки вгорі впевнено сяяли засніжені хребти, виставивши, мов напоказ, кожну бляклу пляму на своїх строкатих боках.

— Трієсто карашо! Трієсто партіджано! Трієсто море! — жваво гомоніла Джулія і, мабуть, під впливом бадьорості, заспівала:

Мі паре удіре анкора.
Ля воче туа, ім медзо ай фьорі[2]

Грайливо скошуючи на нього жучки-очі, вона неголосно, але дуже ритмічно виводила незнайомі й тому ще більш принадні слова. Іван не знав, яка то була пісня, мелодійні її переливи скидались на лагідне хвилювання моря, щось пестливе й добре зачаровувало душу.

Пер нон софріре,
Іо ті пенсо, е ті амо...[3]

Хлопець, затамувавши віддих, слухав цей мелодійний відгомін іншого, незнаного світу, але дівчина раптом обірвала спів і наблизилася до нього.

— Іван! Учіль Джулія «Катуша»!

— «Катюшу»?

— Сі, «Катушу».

Ра-асцєталі явіні і груші,
По-о-пілі туані надекой,—

проспівала вона, задерши голову, й він засміявся: так це було кумедно і по-дитячому невміло, хоч мотив прозвучав непогано.

— Почему Іван смєхіо? Почему смєхіо, скажі?

— «Расцветали яблони и груши»,— виразно повторив він.— «Поплыли туманы над рекой».

Джулія з іскорками сміху в очах вислухала й закивала головою.

— Карашо. Понімаль.

Ра-а-сцвєталі явіні і груші...

— О, тепер краще,— мовив Іван ідучи.— Тільки не явіні, а яблуні, розумієш? Садок, де яблука.

— Да, понімаль.

Вона почала ретельно, мовби школярка, виводити «Катюшу», не зовсім до ладу вимовляючи слова, і від цього йому стало весело й добре з нею, наче з пустотливою, гарною, слухняною дитиною. Він ішов близенько біля неї і нишком увесь час усміхався, захоплений тихою людською красою, якої вже так давно не відчував. Незрозумілим було, чому і звідки взялась оця його лагідність — чи од високого ясного неба, чи від чарівності гір і неосяжного простору, чи від не баченого ніколи казкового багатства квіток і якихось дивовижних, змішаних в одному букеті духмяних пахощів. Щось урочисте, миле серцю витало над цими горами й лукою, навіть не вірилося, що десь є небезпека, полон і, можливо, їм загрожує переслідування; думалося: чи не привидівся йому весь минулий піврічний жах таборів з есесівцями, смертю, смородом крематоріїв, нестихаючим гавкотом вівчарок? Якщо ж усе те було насправді, то як поруч із ним могла існувати на землі ця невмируща краса природи, що за сила життя відгородила-відособила її чистоту від злочинного шаленства людей? Але та мерзота, на жаль, не примарилась, вона не була привидом — їхня розмальована смугами й нашивками одежа щомиті нагадувала про те, що було й чого вони остаточно ще не позбавилися. І тут, серед первозданної чистоти землі, цей їхній одяг здався Іванові такою нестерпною зневагою до людства, що він мерщій зірвав із себе куртку і загорнув, аби не бачити її, в шкірянку. Джулія перестала співати й, засміявшись, оглянула його трохи засмаглі, круті й дужі плечі.

— О, Ерколє — гєркулєс! Русо геркулєс!

— Який там геркулес? Дохлятина,— скромно заперечив Іван:

— Нон, нон! Гєркулес.

Вона жартома плеснула по голій Івановій лопатці й затисла опущену руку.

— Сілно, карашо русо. Почєму плен шьоль?

— Ішов? Вели, то йшов.

— Надо біль фашісто! — рішуче змахнула вона маленьким кулачком у повітрі.

— Бив, поки міг. Але ось...

Піднявши лікоть, Іван обернувся до неї другим боком, і на її жвавому всміхненому личку раптом відбився жаль, навіть переляк.

— Ой, ой! Санта Марія!

— От і геркулес...— зітхнув хлопець.

— Болно? — спитала вона і ніжним дотиком обережно погладила великий широкий рубець — слід ножового багнета. Іван сміливо потер бік.

— Уже ні. Переболіло.

— Ой, ой!

— А ти не бійся, дивачко,— лагідно промовив Іван.— Ану штрикни дужче.

Дівчина ніяк не могла наважитися, тоді він, узявши пучками її тоненькі пальці, штрикнув ними в рубець. Джулія налякано ойкнула і відсахнулась. Іван ухопив її за плечі; цього короткого дотику було досить, щоб враз у душі зашумувало п’янким хмелем, але хлопець, наперекір собі, відхилився. Ні, так не можна! Що це з ним? Так не можна. Треба йти, вибратись із цього фашистського кубла — для того тікав.

— Слухай,— похмуро сказав Іван, зиркнувши на неї.— Треба... Треба негайно йти. Розумієш?

— Да,— погодилася дівчина посміхаючись і з якоюсь прихованою думкою заглянула йому в вічі.

17

Вони спустилися схилом од верхньої межі луки до її середини. Тут маки стали рідіти, поступатися місцем іншим квіткам. Майже скрізь синіли галявини буйних духмяних незабудок, гойдалися на вітрі дзвіночки, від міцних пахощів жовтої азалії паморочилось у голові. Де-не-де в гущавині квіток траплялися гравієві лисини, витикалися з трави сірі брили, коло них завжди багато було гострої щебінки, яка боляче колола підошви. Іван став обережніше ступати, приглядаючись до долу. Раптом перед ним у траві блиснула малиново-вогниста крапелька. Він схилився. Між зубчастими листочками червоніло кілька налитих соком великих суничок. Тільки-но хлопець зірвав їх, як перед очима ще замелькали червоні зірочки. Тоді він поклав шкірянку й сів. Джулія теж, радісно скрикнувши, кинулася збирати.

Суниць було сила-силенна — буйних, соковитих, майже скрізь стиглих. Хлопець і дівчина збирали їх і їли, їли, жадібно, жменями, забувши про час і обережність. Минула, певно, не одна година, сонце перекотилося на другий бік неба й прямо освітлювало долину з перелісками й порізаний кривими ущелинами Ведмежий хребет.

Обливаючись потом, Іван усе повзав у траві, коли почув ззаду кроки Джулії. Хлопець озирнувся, повернувсь і, витираючи спітніле чоло, сів. Приховуючи в променистих очах лагідну усмішку, дівчина підбігла до нього, стала навколішки і розгорнула полу своєї куртки. На густо поцяткованому суничним соком ріжку червоніла розсипчаста купка ягід.

— Бітте, русо Іван,— манірно пригостила вона.

— Та навіщо? Я вже наївся!

— Нон, нон аївся! Ессен!

Вона сипнула в жменю суничок і майже силоміць примусила його з’їсти. Потім з’їла трохи сама і знову піднесла жменю йому до рота. Суниці з її рук мали чомусь зовсім інший смак, аніж збирані ним. Іван губами вибрав із жмені сунички, проковтнув, а потім жартома полоскотав зубами її теплу духмяну долоню. Джулія пустотливо посварилася пальцем:

— Нон, нон!

Отак вони доїли всі ягоди, і хлопець, узявши шкірянку, спитав:

— Гайда?

— Гайда! — хвацько погодилася вона.

Задоволені й ніби зріднені між собою, вони знову рушили вниз. Джулія довірливо поклала йому руку на плече.

— Суниці — то добре,— озвався він, порушуючи приємну, але чомусь трохи незручну мовчазність: — Я до війни не одне літо ними харчувався.

— О, русо віджітаріані? — здивувалася дівчина.— Джулія нон віджітаріані. Джулія любіт біфштекс, спагєтті, омлет.

— Іще макарони,— додав Іван, і вони обоє засміялися.

— Сі, сі, макароні,— підтвердила вона і задерикувато додала: — А русо суніці!

— Іноді бувало... Що ж вдієш... Коли не вродить — виголодаєшся,— невесело погодився Іван. Джулія здивовано глянула на нього.

— Почєму гольодаєшся? Русланд как гольодовать? Русланд само богато. Правда?

— Правда. Все правда.

— Почєму гольод? Говорі! — наполягала вона, певно схвилювавшись його словами.

Іван ішов мовчки травою і вагався, чи варто казати їй про це. Але він уже повірив у душевну приязнь дівчини, горнувся до неї сам, і в ньому прокинулося давно забуте бажання щиро поговорити.

— У тридцять третьому, приміром, голодували, бо посуха.

— Вас посуха?

— Що таке посуха?..— він схилився і скубнув жмуток трави.— Ось, коли сонце спалить усе. Погорить і трава. З голоду й батько помер.

Джулія з подиву аж спинилася, обличчя її враз спохмурніло й стало суворим, допитливо-недовірливим поглядом вона подивилася на Івана, але нічого не сказала, тільки зняла руку з його плеча й замкнулася в собі. Він, засмучений невеселими спогадами, тихо йшов далі.

Атож, були важкі роки і в його місцевості. Рятувала, звичайно, картопля, але і її не завжди вистачало до нової, й тоді на селянських столах з’являлася трава. Зі щавлю та кропиви варили бовтанку, додавши жменю борошна, пекли трав’яники, гіркуватий смак їх запам’ятався Іванові на все життя.

В тридцять третьому, коли особливо припекло, Іванів батько покинув усе й подався на Вкраїну шукати заробітку та хліба. Мати вже ходила опухла, а малеча ледве рухалась — іще добре, що була корова та молода картопля. Під осінь повернувся батько. І раніше не хтозна-якого здоров’я, він тепер зовсім занедужав: як ліг, так і не встав. На Різдво поховали. Лишилося четверо малих. Іван, найстарший, мусив годувати, виховувати. Ох, як нелегко це далося! Все це було болісною правдою його життя. Тільки як про це розповісти?

Хлопець ішов мовчки, дивлячись униз, де мелькали в траві її сірі колодки та повільно ворушилися, маяли поруч дві короткі тіні. Джулія почала чогось відставати, колодки застукотіли позаду. Іван відчув якусь зміну в її настрої, але не озирнувся.

— І Сібір біль? Пльохой кольхоз біль? — з явним викликом у раптово похололих очах озвалася дівчина.

Іван спинився й пильно глянув на неї.

— Хто тобі сказав?

— Одін пльохой русо сказаль. Ті хочеш сказаль. Я зналь!..

— Я?

— Ті! Говорі!

— Нічого я не хочу. Що я тобі скажу?

— Ну, говорі: Джулія нон правда! Джулія ошібка.

Лице в неї зробилося сердите, в очах спалахували іскорки, недавня приязнь її до нього зникла, і хлопець намагався збагнути причину такої переміни, як і сенс її не дуже приємних запитань.

— Ну, говорі! Говорі!

Мабуть, і справді вона щось уже чула, може, в таборі, а може, ще в Римі. Але він не хотів розповідати цього, він уже жалкував, що згадав про голод.

— Біль нєсправьєдлівост? — уперто допитувалася дівчина.

— Яка несправедливість? Про що ти кажеш?

— Нєвіні люді Сібір гналь?

— У Сибір?

Іван допитливо глянув у її колючі очі й зрозумів, що треба або розповісти правду, або вигадати якусь особливу брехню. Та брехати він не вмів і, щоб покласти край цьому непорозумінню між ними, непривітно мовив:

— Коли розкуркулювали — гнали.

Джулія болісно прикусила губи.

— Нон правда! — раптом вигукнула вона й ніби вдарила його поглядом — стільки в очах її було страждання, кривди й неприхованої ворожості.

— Нон правда! Нон! Іван — пльохой русо!

Вона зненацька голосно схлипнула, затулила долонями обличчя. В Івана аж серце здригнулося, він кинувсь був до дівчини, але вона спинила його категоричним розгніваним «нон!» і побігла схилом. Іван стояв, не знаючи, що діяти, й тільки розгублено дивився їй услід. Його думки раптом сплуталися, хлопець відчув, що сталася прикрість, але як її загладити, не міг збагнути.

Джулія добігла до голого пагорка, вискочила на нього і, скорчившись, підігнула коліна. На Йвана вона й не глянула.

— Ось тобі й маєш! «Пльохой русо!» — збентежено промовив до себе Іван і, зітхнувши, переступив з ноги на ногу. Здалось йому, що справді накоїв дурниць, безглуздо поламав з такими труднощами налагоджену і необхідну вже йому людську прихильність. Від усвідомлення цього все у хлопцеві занило, враз потьмарилась недавня тиха радість, і душу оповила невимовна самотність.

Атож, звісно, вона щось уже чула з того, що діялось у його країні в довоєнні роки, може, зовсім і не так, як воно було насправді. Тільки ж як розтлумачити їй, щоб усе зрозуміла? Хлопець ніколи в житті не вів ніякої розмови про ті страшні роки, навіть із своєю людиною, не те, що з іноземцем. Так було краще. Крім того, свої не гірше за нього знали все, такі новини нікого не могли здивувати. Правда, в полоні інколи бувало, що хлопці заводили розмови про минуле, та перед людьми з інших країн лиш вихвалялися красою природи, вигодами свого добробуту, мудрістю вождя. Це було зрозуміло: кому не кортить мати кращий вигляд, аніж є насправді, у кого не вболіває душа за своє, рідне? Але Іван при таких розмовах завжди мовчав: хвалитися він не вмів, а копирсатися в тому тяжкому, що відбувалося колись у країні, не хотів, сам іще багато чого не розуміючи.

Перекидаючи з плеча на плече шкірянку, хлопець тупцяв у траві, потилицю і плечі нестерпно пекло сонце, а він, скільки не думав, не міг збагнути, що між ними сталась і в чому його провина. Звичайно, про голод краще б промовчати, а з приводу недобрих її здогадів, то, мабуть, треба було переконати дівчину в справедливості нашого життя. Хоч і дуже складно розтлумачити їй, яка боротьба точилася в ту пору на його землі, однак, певно, треба було спробувати. Надто вже прикро втрачати її довіру й повагу до нього. Може, не гріх було б десь і збрехати, тільки... Тільки ж іще невиразно відчував Іван, що річ тут не в ньому,— за його спиною стояло щось дуже велике, перед яким усіляке крутійство мало жалюгідний вигляд.

І ось тепер чекай хтозна-чого... Тепер можна було уявити, як би сприйняла Джулія і його щиру правду — чи могла вона збагнути всю складність того, що колись йому завдавало стільки невимовного страждання?

Та нехай! Невже він, з усією вірою та щирістю проживши свої роки, може втратити щось в очах цієї людини з Заходу тільки тому, що сьорбнув у тяжкі часи свого життя чимало горя? Невже гарна, загорнута на західний зразок у целофан облуда дорожча за гірку правду? Ні! Якщо в цієї дівчини чуле серце, то вона зрозуміє його і як слід поставиться до нього самого та до його вартого поваги народу. Це Іван усвідомив ясно. Йому стало легше, спокійніше — ніби щось уже було вирішено і лишалося тільки чекати висновків.

18

Але дочекатися їх у хлопця не вистачило терпцю. Джулія, одвернувшись од нього, сиділа ображена віддалік і задумано копирсалася в землі, а він, поміркувавши, взяв шкірянку й повільно рушив до неї. Вона, зачувши його ходу, стрепенулась, окинула його сердитим поглядом, чимдуж підхопилася й побігла далі. Хлопець неквапливо зійшов на вапнистий острівець і спинився. Треба було чекати, а може, йти — він просто не знав, що робити. Вона відбігла лукою і, не озираючись, сховалася за великим каменем, що стирчав із трави. Тоді хлопець пошпурив додолу шкірянку й пицьма ліг на неї, намірившись чекати, що ж буде далі.

Стало парко. Від нагрітого сонцем твердого вапнистого острівця, зарослого жорсткою, мов комонник, травою, повівало сухим курним жаром — зовсім як од напаленої грубки. Гарячим потом обливалися голі Іванові плечі, спина; довкола в луговій траві стрибала й пурхала різнобарвна летюча мошка. Іван поглядав на камінь, за яким сховалася Джулія, але та не з’являлася. Від утоми, спеки та непевного чекання хлопця почала знемагати дрімота. Чи то від суниць, чи то від спеки почуття голоду зменшилося, зате схотілося пити. «От не було клопоту...» — подумав Іван. Треба б іти, мерщій добиратися до надзвичайно, як він уявляв, нелегкого, вкритого снігом хребта, розшукати там якийсь перехід, здобути харчів, а ти ось лежи й чекай. Справді, безглуздо повернулось усе в цій досить вдалій спочатку втечі. Щоб подолати дрімоту, він почав цюкати гострим камінцем по вапнистій землі. Звідкись у траві перед його обличчям з’явився чорний, з велетенськими клішнями жук. Певно, здивований несподіваною зустріччю, спинився, вирячив банькаті зіньки і грізно заворушив довгими гнучкими вусами. Тільки-но Іван доторкнувся до нього пальцем, як жук одразу витягнув усі свої шість ніг і завмер. Іван підніс руку, щоб відкинути геть це не дуже приємне створіння, як раптом зачув позаду кроки. Хлопець крутнувся так рвучко, що той, мабуть, з несподіванки, голосно гикнув і водночас спритно відскочив убік. Він уже підійшов зовсім близько й тепер з острахом стояв у траві, вилупивши на Івана нелюдські очі. Це був той самий божевільний німець.

— Привіт! — іронічно посміхнувшись, озвався Іван.— Отже, живемо?

Іван здивувався, не гадаючи побачити його тут, здичавілого, жалюгідного, почорнілого від поту і бруду, з майже нелюдським виразом на висохлому обличчі, в розхристаній куртці та пошматованих штанях. До того ж німець кульгав, ледве ступаючи на одну ногу. Але диви ти — приволікся! При його стані можна було позаздрити на таку впертість — як привид, божевільний невідступно тягнувся за ними, невідомо на що сподіваючись.

— Брот! — тихо, але з розпачем у голосі промовив німець.

— Знову брот? — сердито спитав Іван.— Ти що — на утриманні в нас?

Божевільний нерішуче ступив кілька кроків до Івана.

— Брот!

— Адже ти збирався в гестапо. До свого Гітлера.

— Ніхт Гітлер. Гітлер капут.

— Капут? Давно б так.

Навряд чи зрозумів його божевільний. Розчепіривши кощаві руки, він терпляче й занепокоєно чекав.

Іван засунув руку в кишеню шкірянки і, не виймаючи звідти всього хліба, відламав маленький шматочок шкуринки. Побачивши її в Іванових руках, німець пожвавішав, очі його заблищали, тремтячі кисті рук у коротких обшарпаних рукавах простягнулись уперед.

— Брот! Брот!

— На! І геть звідси.

[1] Стріляти (нім.).

[2] Мені здається, я ще чую.
Твій голосок межи квіток (італ.).

[3] Щоб не страждать і не вмирать,
Про тебе мрію, бо кохаю... (італ.).

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up