Альпійська балада (сторінка 6)

Іван шпурнув німцеві хліб, але той не зловив його, кинувся на землю, вхопив обіруч шкуринку разом з травою та піском і рвучко підвівся. Потім, сторожко озираючись, боком побіг по схилу вниз, мабуть, побоюючись переслідування.

«Може, відчепиться тепер»,— подумав Іван. Те, що гефтлінг випередив їх, було безпечніше, ніж коли б він увесь час ішов позаду. Хлопець замисленим поглядом провів його, аж поки той не сховався в улоговині, й знову ліг на шкірянку.

Вчорашній гнів його до цієї людини зник, хоч Іван і не мав до німця співчуття,— надто ще свіжі біль утрати й пам’ять про людей, яких занапастили фашисти. Правда, той міг бути антифашистом з переконання, але чого варті такі переконання, котрі враз вивітрюються. Проте найімовірніше, що це якийсь викидьок з їхнього звірячого ладу, котрому не пощастило на їхній страшній службі. В концтаборі були й такі. Ось і за його втечу та вибух бомби їхнього командофюрера (якщо тільки він очуняє) по голівці, мабуть, не погладять, а можуть кинути за дріт на місце тих, кого не зумів уберегти сам. А буває, що такого поставлять командувати і дадуть владу (ось тобі й гефтлінг!). І як був той собакою щодо людей, так ним і лишиться, хіба що його ненависть до ув’язнених через особисті невдачі ще збільшиться.

Фашисти багато чого досягли в своєму ентменшунгу[1] — найпідлішому з усіх чорних злодіянь на землі. І якщо їхню хижацьку жорстокість до ворогів ще можна було зрозуміти, то безжальність до своїх, які чимось не догодили начальству, викликала подив. Страх перед карою став їхньою головною силою у всьому: всі жили під загрозою стягнення, кари, розжалування, відправки на фронт, репресій до родичів. І, певно, тому так лютували, мстили за цей свій страх слабшим — полоненим, ув’язненим у концтаборах, євреям. І незрозуміло чому за таких обставин німці на фронті все-таки воювали завзято. Може, тому, що страх там подвоювався і вибір був невеликий: або воєнно-польовий суд, або радянська куля.

Іван ніколи не задумувався над героїзмом, тим паче, що не вважав себе ані героєм, ані навіть сміливим. Якби був героєм, то не дав би себе взяти в полон, щось учипив би в ту найрішучішу мить, яка визначила навіки його майбутнє і минуле. Треба було застрелити себе, та й годі... На мить йому спав на думку той день і той ножовий, закопчений пострілами багнет, який він побачив над собою, крутнувшись, з-під танка. Багнет і чобіт з брезентовим ушком на широкій халяві, за якою стирчала довга колодочка гранати.

Наїжачений, страшний від пороху німець щось кричав, але він не чув, бо поруч гримів танк, та й загалом Іван, мабуть, оглух від гуркотняви бою. І та мить обійшлась йому дорого, слід од неї і в душі і на тілі залишиться, певно, навіки.

У полку хлопець був як і всі: по-піхотинському витривалий і в міру зосереджений. За попередні бої одержав три подяки Верховного головнокомандування та дві медалі «За відвагу» і думав, що на більше нездатний. І лише тут, у полоні, де нікому було ні надихати на солдатські подвиги, ні нагороджувати, ні навіть брати до уваги геройське, де за кожну маленьку провину можна було накласти життям,— тут у ньому хтось збудився, нескорений, сміливий і впертий. Тут Іван побачив зворотний бік фашизму і, мабуть, уперше збагнув, що загибель — не найжахливіше з усього, що може трапитися на війні.

— Отдаль хляб? — раптом залунав над ним голос Джулії.

Хлопець аж здригнувся з несподіванки, але те, що вона підійшла, сповнило його радістю, і він враз обернувся до неї.

— Отдаль хляб? — з прихованим неспокоєм на обличчі допитувалася Джулія.

— Та що ти! — мовив Іван і усміхнувся.— Тільки шкуринку.

Дівчина нахмурила чоло й пильно дивилася на нього. Тоді він дістав з кишені останній шматок.

— Ось, тільки шкуринку, розумієш?

Перемагаючи щось у собі, Джулія промовчала. Чоло її, однак, поступово розгладжувалося.

— Мі ідєт Трієсто? Правда? Нон?

— Підемо, звичайно. Звідки ти взяла, що не підемо?

На її обличчі все ще відбивалося щось важке. Дівчина, скубаючи на грудях куртку, видно, щось вирішила й раптом сіла біля нього. Поставивши коліна, вона сперлась на них ліктями і сховала в руках обличчя.

— Русо! Ти кароші, русо,— промовила вона й потисла своєю його руку.— Нон пльохой. Буно русо. Джулія пльохо.

— Та навіщо ж так? — зніяковівши від цих слів, заперечив Іван.— Навіщо? Не треба.

— Очєн, очєн,— не слухаючи його, казала вона. Певно, щось переболіло за час їхньої розлуки, щось вона збагнула й тепер попрохала: — Іван нон бйозє Джулія...

— Нічого, все добре.

Сидячи поруч, Іван ніжно взяв у свої руки її маленьку м’яку ручку. Дівчина не відняла її.

— Нон бйозє Іван,— мовила вона й глянула йому в вічі.— Нон бйозє Джулія. Іван знат правда. Джулія нон знат правда.

— Гаразд, гаразд... Ти ось що...

— Джулія очєн, очєн уважат Іван, любіт Іван,— перебила вона його.

Іванові руки ледь помітно затремтіли.

— Ти... пити не хочеш? Води, га?

— Вода? Аква?

— Атож, води,— зрадів хлопець.— Он там, здається, струмок. Гайда?

Він похапцем устав, вона теж підвелася, вхопила його за руку вище ліктя і щокою пригорнулася до неї. Іван другою погладив її волосся, але вона раптом насторожилась, і він мерщій забрав руку. Вони помалу рушили краєм луки.

19

Струмок був неглибокий, але гомінкий — широкий потік крижаної води шалено мчав із гір по камінню, бурхаючи піною та розгонисто хлюпаючи на заливні низькі береги. На одному згині луки потік намив на траві косу сірої жорстви, перейшовши яку Іван та Джулія донесхочу напилися пригорщами води, і дівчина пішла на луку. Іван, закотивши подерті собакою штани, увійшов у струмок глибше. Ноги враз зсудомило від холоду, пругка течія намагалася збити, але хотілося помитись, бо піт роз’їдав обличчя. Хлопець поторкав свої шорсткі, з чималою вже борідкою щелепи, хотів був подивитись у воду, але де там: у стрімкому шумовинні нічого, крім каміння та піни, не можна було розгледіти. «Мабуть, заріс, як бандюга»,— подумав Іван і оглянувся на Джулію.

— Я страшний, небритий? — спитав він у дівчини, але та не озвалась — як сіла, так і сиділа замислена, втупившись в одне місце на березі струмка.— Кажу, я страшний? Як дід, певно?

Вона стрепенулась, прислухалася, намагаючись збагнути його думку,— він усе скуб свої кучеряві щелепи,— і дівчина здогадалася.

— Карашо, Іван. Очєн вундершон.

Іван заходився вмиватись і подумав, що Джулія стала раптом якоюсь аж надто зосередженою, такою дівчина не була навіть на початку втечі, під самим носом у німців. І зовсім не пасує до її вдачі така замисленість, це їй завдав прикрощів він, Іван. А Івана, навпаки, покинув недавній неспокій, і на привіллі цієї просторої луки він зовсім підбадьорився. Йому було добре з Джулією, і хотілося розвіяти всі її турботи, побачити її такою, як раніше,— веселою, відважною, довірливою. Мабуть, треба було розрадити її, заспокоїти, але Іван не міг переступити якусь межу між ними, хоч і хотів цього. Щось приязне поривалося у ньому до дівчини, та він стримував себе, вагався.

Помившись, Іван зачерпнув пригорщею води і віддалік з розмаху хлюпнув на неї. Джулія стрепенулась, безтямно глянула на нього й усміхнулась. Іван теж засміявся — незвично, всім своїм широким, оброслим кучерявою борідкою обличчям.

— Злякалася?

— Нон.

— А чого задумалася?

— Так.

— Як це — так?

— Так,— покірно мовила вона.— Іван так, Джулія так.

Незважаючи на щось гнітюче в її душі, Джулія легко переймалась його жартівливістю і, мружачи очі, весело дивилася, як він, лишаючи на жорстві мокрий слід од босих ніг, перевальцем ішов до неї.

— Швидко ти вчишся по-нашому,— сказав Іван, пригадавши недавню їхню розмову.— Здібна, мабуть, була в школі.

— О, я біль вундеркінд,— жартома відповіла вона, і раптом на її личку майнув переляк.— Ой, санта мадонна: іль сангве!

— Що?

— Іль сангве! Кров! Кров!

Іван нахилився, глянув, куди дивилась вона,— від коліна по мокрій гомілці стікала вузенькою цівкою кров. Іван одразу догадався — це роз’ятрилась рана, та, від собаки, досі йому ніколи було подивитися на неї; тепер він примостився біля дівчини і вище підкотив холошу. Справді, над коліном нога була дуже роздерта собачим кігтем, і, мабуть, у воді розкривавилася. Джулія злякано метнулась до нього і, ніби це була хтозна-яка рана, заохкала, заметушилась.

— Ох, Іваніо, Іваніо! Очєн болно? Болно? О мадонна! Гдє получил такой боль?

— А це собака,— сміючись мовив Іван.— Я його придушив, а він мене шкрябнув.

— Санта мадонна! Собака!..

Спритними гнучкими пальцями вона почала обмацувати його ногу, витирати свіжі й уже заскорузлі патьоки крові. Хлопець не перечив — одкинувшись назад на витягнуті руки, він віддався її ніжним турботам: на душі було пестливо-солодко й на диво спокійно. З подряпини все ще текла кров, краї рани розійшлися й не хотіли злипатись, і, хоча зовсім не боліло, ногу треба , було перев’язати. Джулія стала навколюшках і звеліла йому:

— Гляді нах гора. Нах гора...

Іван зрозумів: треба одвернутися, і він слухняно повернувся обличчям до гори. Дівчина щось одбатувала на собі, й, коли хлопець знову повернув голову, в її руках біліла чиста перкалева шматка

— Мєдикамєнто надо. Мєдикамєнто,— сказала вона, заходившись біля перев’язки.

— Який там медикамент? Присохне, мов на собаці.

— Нон. Такой боль очен пльохо.

— Не біль, а рана. По-нашому це — рана.

— Рана, рана. Пльохо рана.

Він оглянувся, придививсь і, побачивши неподалік у траві сірі кущики, схожі на подорожник, одірвав од них кілька листочків.

— Ось медикамент. Мати завжди ним лікувала.

— Єто? Єто плантаго майор. Нон мєдикамєнто,— заперечила вона і взяла з його рук листочки. Хлопець одразу вихопив їх у неї.

— Ну, що ти! Адже це подорожник. Он як рани гоїть.

— Нон подорожнік! Єто плантаго майор по-латіні.

— А, по-латині. А ти звідки знаєш?

Вона грайливо сяйнула очима.

— Джулія много-много знат латіні. Джулія ізучаль ботанік.

Іван тєж колись вивчав ботаніку, але майже нічого не пам’ятав з цієї науки і тепер, більше довіряючи народним засобам, приклав листочки подорожника до рани. Дівчина з виразом недовіри похитала головою, однак стала зав’язувати ногу білою шматкою. Вперше, мабуть, Іван відчув її перевагу над собою: освіта Джулії, певно, була куди вища за його, і це ще збільшило пошану до неї. Іван не дуже турбувався раною, його більше зацікавили квіти, назв яких він не знав. Простягнувши руку, хлопець зірвав щось, дуже подібне до нашого ромену.

— А ця як зветься?

Вона швидко глянула на квітку.

— Перетрум розеум.

— Е-е, зовсім не по-нашому. По-нашому, ще, певно, ромен.

Іван зірвав іще маленьку синю, ніби перестигла волошка, непоказну квіточку.

— А ця?

— Єто? Єто примула аурикулата.

— А ця?

— Гєнтіна пірінеіка,— відповіла вона, взявши з його рук два невеличкі синенькі глечички на шорсткій листяній стеблинці.

— Все знаєш. Молодчина. Тільки ось по-латині...

Джулія тим часом упоралася з раною, але одразу ж на перев’язці виступили дві руді плями.

— Лєжі надо. Тіхо надо,— зажадала вона.

Хлопець з жартівливою поблажливістю до її піклування скорився, витяг ногу й ліг на бік обличчям до дівчини. Вона підібгала ноги й поклала руку на його гарячу від сонця гомілку.

— Карашо русо. Карашо,— сказала вона, обережно гладячи його коліно.

— Кажеш карашо, а не віриш,— згадавши недавню суперечку, докорив Іван. Вона зітхнула й розсудливо погодилась:

— Джулія веріт, Іваніо знат правда. Джулія нон понімат правда.

Іван пильно, довгим поглядом подивився в її суворі очі.

— А що він тобі казав, той? Ти де його слухала?.

— Лягєр слушаль,— охоче відповіла Джулія.— Он говорі: русо кольхоз голяд, кольхоз пльохо.

Іван усміхнувся.

— Сволота він. Сам, певно, з куркулів. Звичайно, жили по-різному, не такий уже в нас і рай, як ти гадаєш. Я, правда, не хотів всього тобі говорити, але...

— Говоріт, Іван, правда! Говоріт! — наполегливо попрохала Джулія. Хлопець зірвав поблизу ромен і теж зітхнув.

— Був і недорід. Але й колгоспи різні були. І земля не скрізь однакова. В нас, приміром, саме каміння. Та ще багато боліт. Звісно, прийшов би час, дісталися б і до землі. Боліт уже онде скільки осушили. Трактори в селах з’явилися. Різні машини. Чимала допомога селянинові. Тільки війна все це до дідька спустошила...

Джулія посунулася до нього ближче.

— Іван говорі Сібір. Джулія думаль: Іван шутіль.

— Ні, чому, був і Сибір. Висилали куркулів, котрі заможніші. І ворогів різних захопили. В нас у Терешках аж четверо виявилося.

— Ворогі? Почему ворогі?

— Буржуїв підтримували. Колгоспівських корів сапом — хвороба така — хотіли заразити.

— Ой, ой! Какой пльохой чельовек!

— Отак. Правда, може й не всі. Але по десять років дали. Задарма не дали б. Їх теж у Сибір. Перевиховувати.

— Правда?

— А як же ти думала? — Він зосереджено обскубував пелюсточки ромену.

— Іван очєн любіт свой страна? — після короткого мовчання спитала Джулія.— Білорусь? Сібір? Свой кароші люді?

— Кого ж мені ще любити? Коли батько помер, важко було. На картоплі сиділи. Та ще яка тітка з села принесе чогось. Опанас, сусіда, дрова привозив. Поки я підріс. А траплялися й падлюки. Знайшлися такі — звели наклеп на нашого вчителя Анатолія Євгеновича, ну і втопили. Сумлінну людину. Бувало, не раз із колгоспівським головою сварився за безладдя. Турбувався за народ. А сказали, що проти влади виступав. Теж десятку дали. Помилково, звичайно.

— Почєму нон защіщаль чєсно учітєл?

— Захищали. Писали... Тільки...

Іван не договорив. Ці мимовільні спогади викликали в ньому рій невеселих думок, і він лежав, кусаючи зубами обшмигану стеблину квітки. Занепокоєно-уважна Джулія легенько гладила його забинтоване гаряче коліно.

— Всього було. Старе ламали, перебудовували — нелегко це далося. З кров’ю. Але труднощі швидко забуваються, пам’ятаєш усе добре. Іноді здається: нічого цього й не було. Жили важко, клопітно, може і несправедливо. В чомусь. Але мирно. А це найголовніше. Я ось інколи думаю: нехай би знов усе вернулось — і труднощі, і голод, але щоб без війни. Усе подолали б. Справедливішими стали б. Після такого кровопролиття — це вже напевно.

— Русо фєномено. Парадоксо. Удівітєлно,— палко заговорила Джулія.

Іван, виплюнувши стеблинку, перебив її:

— Що ж тут дивного: боротьба. В оточенні, серед буржуазного світу жили. Червону Армію ладнали.

— О, Армата Русо побєждаль! — підхопила Джулія.

— Атож. Силу яку накопили. А після війни, якщо цю силу на господарство кинути, ого!..

— Джулія много слишаль Росія. Росія само болшой справьєдлівост.— Вона помовчала і, здається, щось згадавши, ворухнула бровами.— Джулія за єтот мислі от фатер, іль падре, батіка тоєст, убєгаль. Рома батіка дєлай вернісаж — юбілєй фірма, біль много гост, біль офіцір СД. Офіцір біль Росія. Офіцір говоріль: «Росія пльохо, бєдно, Росія нон култур». Джулія сказаль: «Єто обман. Росія лючше Германії». Офіцір сказаль: «Фрейлін — комуністі?» Джулія сказаль: «Нон комуністі — правдісті». Іль падре ударяль Джулія.— Вона ледь торкнулась до щоки.— Пощьочін єто по-руські. Джулія убєгаль вернісаж, убєгаль Маріо Наполі. Маріо біль комуністо. Джулія думаль: русо карашо. Лягер Іван бєжаль, Джулія бєжаль. Русо Іван герой!

— Та який я герой? — не погодився Іван.— Звичайний солдат.

— Нон звічайно сольдат! Русо сольдат-герой. Само смело! Само сілно! Само... само...— натхненно гомоніла Джулія, добираючи російські слова. В її тоні вчувалася наболіла щирість, якій вона дуже не хотіла зраджувати.

— Мі відєль ваш герой лягер. Мі зналь ваш герой на Остфронт. Мі думаль, ваш фатерлянд само сілно, само справьєдліво...

— А він і справедливий,— підтвердив Іван.— Робітники й колгоспники людьми стали. А я ось на тракториста вивчився. А скільки вчителів у нас тепер. З тих самих селян. Раніше не те було.

Насуплені досі брови дівчини ворухнулись, а очі від якоїсь рішучої думки грайливо блиснули.

— Русо комуністе Іван спасаль Русланд, спасаль буржуазно монархія Італьяно, спасаль Джулія...

— Та який я комуніст: велика честь. А по-друге, тут нема нічого такого: весь Радянський Союз рятує і Італію, і Францію, і Грецію. І хіба мало кого! Хоч вони й буржуазні. Адже, крім нас, хто б його спинив? Тоді, в сорок другому?

— Сі, сі. Так.

Із затаєною усмішкою на губах вона погладила всю його ногу, потім голий бік. Іван аж принишк, слухаючи ніжний дотик її легких гнучких пальців, як раптом Джулія нагнулася й поцілувала синій рубець у нього на боці. Хлопець затремтів, ніби його прокололи багнетом удруге, ворухнув рукою, щоб оборонитися од її нестримних пестощів, а вона зловила цю його руку, пригнула до землі і в єдиному нерозважливому пориві стала цілувати всі шрами — від осколка в плечі, від кулі вище ліктя, від багнета на боці, обережно цмокнула навіть у пов’язку на нозі. Хлопець заплющив очі від приливу чогось невимовно лоскітного всередині, напруживсь, і тоді якась риса в його стриманості виявилася такою вузенькою, що балансувати на ній стало неможливим. Не знаючи, добре це чи ні, але вже віддавшись у владу невідомої сили, він стрепенувся, звівсь на лікоть, обхопив її другою рукою навкоси через плечі, пригорнув і, зажмурившись, приторкнувся устами до її розімлілих, з присмаком чогось незнайомого губів.

Потім одразу впав у траву горілиць, широко розкинув руки й засміявся, все ще з заплющеними очима. А коли розплющив їх, у сонячному ореолі, під розкудланим волоссям побачив схилене обличчя дівчини і розтулений усміхнений білозубий рот. У першу мить вона ніби захлинулася, хотіла й не могла щось сказати, тільки широко розкрила очі,— в них буяли радість, щастя і подив. У наступну мить вона рвучко припала до його грудей, пригорнулася, обвила шию руками і близько-близько зашепотіла в обличчя палко й віддано:

— Іваніо... Аміка...[2]

20

Щось важке й недоказане, яке весь час утримувало їх на відстані одне від одного, було подолане, пережите щасливо і майже раптово. Мабуть, оті болісні парадокси, що мучили Джулію, були якось перейдені — з цієї миті для обох існували тільки п’янка духмяність землі, пахощі маків і спекотливий блиск високого неба. Серед цієї первісної стихії за один крок від смерті народилося щось незвідане, інтимне і владне, воно жило, прагло, лякало й вабило...

Розплатавшись на землі, Іван пестив і пестив її вузеньку, нагріту сонцем спину, дівчина все горнулася йому до грудей і гарячою оксамитовою щокою терлась об його розсічене осколком плече. Губи її, не перестаючи, шепотіли щось незбагненне, але хлопець розумів усе. Сміючись очима, обличчям, душею, він мовби завмер у якійсь щасливій невагомості; небо вгорі кружляло; земля, ніби велика кособока тарілка, хилилася кудись, от-от ладна ринути в невідому прірву, і від того було солодко, боязно й хмільно.

Час, мабуть, перестав існувати для нього, відійшла в небуття небезпека, біля самого хлопцевого обличчя палали її великі чорні очі. У них не було вже ані страждання, ані турбот, ані грайливості — нічого, крім владного мовчазного поклику; Іван неначе стояв край безодні, яка лякала й манила його. У нього не було ніякої сили опиратися цьому покликові, та він і не знав, чи треба опиратись йому; хлопець знову знайшов устами вологу жадібність її рота, відчув костяну твердість зубів. Дівчина мовчки завмерла, він обхопив її обіруч і затих. Стало тихо, тихо, і в цю тишу велично, мов з небуття у вічність, лився, шумів, булькотів гірський потік. Хотілося розчинитись, зникнути в її трепетних обіймах, спливти у вічність з потоком, увібрати з землі всю її міць і самому стати земною могутністю — щедрою, лагідною, пестливою...

А земля все хилилася, кружляло небо, крізь напіврозплющені повіки він зблизька бачив ніжну округлість її щоки, вкриту маленькими, освітленими сонцем ворсинками, за щокою рожевіла прозора маленька раковина вуха.. Він потягнувся до її мочки з ледь помітним слідом од дірочки, легенько поцмокав її губами — Джулія пругко стрепенулася тілом.

Певно, збуджений цим рухом, у ньому десь усередині пролунав розгублено незнайомий, зовсім чужий голос — він вагався, протестував, чогось боявся. Мабуть, у нього не було твердих аргументів — його заперечення вилились у запитання-докори: «І навіщо? Для чого?.. Що ти робиш?.. Ти знаєш, хто вона? Ти дуже мало знаєш... Адже ти зовсім не знаєш! Звідки вона? Ти пам’ятаєш, з якого світу?»

Хлопець намагався не слухати, заглушити в собі того недовірка, не хотів нічого знати. Він чув, як вирує, хлюпощеться, гомонить струмок, двигтить на всю глибину земля, сурмами вторує їй владний порив душі...

Земна вісь, певно, в ту мить нахилилася, проте Іван не помітив — він ладен був ринутись у безодню: в його обіймах була вона. Вона — та неземна й незнана, та, що потонула в невимовному буянні червоних маків, принишкла, квола й тому ще дужча — за землю, за саму себе, за нього...

Десь зовсім близько під ними, здавалось, у глибинних надрах землі гув, рвався, мчав шалений потік, він тягнув, вабив у свої неопізнані вири-глибини; хлопцеві забракло сили опиратись йому... Джулія забилася рибиною, затріпотіла в його обіймах, із широко розтулених уст злітали й помирали слова — чужі, рідні, дуже зрозумілі слова...

Але вони тепер не мали значення.

Земні надра, і гори, і могутні гімни усіх потоків землі причаїлись і благословили велику таємницю життя...

21

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Пробудився Іван зненацька, злякавшись думки, що заснув і дав зникнути з свого життя чомусь надзвичайно великому й радісному.

Підвівши голову, він усе разом оглянув й усміхнувся від того, що даремно злякався — нічого не зникло, не пропало, навіть не приснилось, як здалося спочатку. Вперше за багато років дійсність була щасливішою, ніж найрадісніший сон.

Джулія лежала ницьма, поклавши голову на простягнену в траві руку, і спала. Її дихання, однак, не було рівним, як у сплячих людей,— іноді вона завмирала, ніби прислухалася до чогось, затамовувала віддих і стримано радісно зітхала. Трохи розтулені губи її раз у раз ворушилися. Хлопець подумав, що вона шепоче, але слів не було, губи, мабуть, тільки відбивали її таємні сновидіння і, як щоки й повіки, здригались. Але всі ці навіяні сном переживання були лагідні й тихі,— певно, снилося їй щось щасливе, і на губах час від часу зринала тиха, добра усмішка.

Іван повернувся на бік і сів. Мабуть, вони довго проспали, бо сонце вже спустилося з небосхилу й закотилось за почорнілий горб вершини-двійні. Без сонячного світла лука, така урочисто-сяюча вдень, мала дуже непривітний, якийсь незатишний вигляд. Далечінь оповило густим туманом,— хоч хмар не було, похмура імла потьмарила далекі хребти гір, ущерть поглинула долину.

Ведмежий хребет утратив усе своє лісове підніжжя, і, ще яскраво сяючи сріблом верховин, мовби підталий, плавав у сірому туманному морі. Це було останнє прощальне світло надзвичайного і несподіваного, як винагорода, сьогоднішнього Іванового дня. На побляклому небосхилі вдалині вже спалахнула й тихо мерехтіла самотня, журлива зірка.

Хлопець знову повернувся до Джулії,— треба було вставати і йти, але вона спала так солодко, так безпорадно-знесилено, що він не наважився порушити цей, такий потрібний для неї сон. Іван почав жадібно вдивлятися в її жваве і вві сні обличчя, буцім уперше бачив його. Тепер, після всього, що між ними сталося, кожна її усміхнена рисочка, кожний рух набували поглибленого значення. Хотілося дивитись отак і дивитись, пізнавати чуттям принадну таємницю людської душі. Всупереч усьому він одкрив у ній несподіване — непримхливе й радісне — і мало не захлинувся у своєму першому сп’янінні. Тепер, правда, сп’яніння трохи погамувалося, зате відчуття щастя збільшилось, і недовірливий голос змовк назавжди. Взагалі він був справжній дурень, що так довго не йняв віри цій чистій і, певно, найбезкорисливішій у світі істоті. Збагнувши це, Іван, не рухаючись, як на чарівну таємницю природи, дивився й дивився на неї — маленьке людське диво, так пізно й радісно відкрите ним у житті, і не відчував у собі ані погорди до неї, ані прикрості; було щось тихе, добре, тепле — воно по вінця сповнювало його ніжністю.

А дівчина все спала, припавши до широких грудей землі, тремтіли її тоненькі ніздрі, і маленьке червоне сонечко замислено лізло по її рукаві. Воно виповзло зі складки, розчепірило крильця, але не полетіло, ніби передумало, й полізло далі. Він обережно скинув сонечко, ніжним дотиком перевернув на дівочій шиї перекручений на чорному шнурочку хрестик. Однак Джулія не прокидалася, тільки трошки затамувала віддих, тоді він обсмикав на її спині край куртки й усміхнувся. Хто б міг подумати, що вона за два дні стане для нього тим, чим не стала жодна землячка, заполонить його душу в такий, здавалося б, зовсім невідповідний для цього час? Хіба міг він передбачити, що в свою четверту втечу, рятуючись від загибелі, так несподівано спіткає своє перше кохання? Як усе заплутано, перекручено, перемішано на цьому світі. Невідомо тільки, хто перемішав усе, інакше як би сталось оце — в полоні, на порозі смерті, з чужою незнаною дівчиною, людиною іншого світу? «Що сказали б хлопці, коли б довідалися про такі подробиці втечі?» — додумав Іван, і ця думка неприємно вразила його. Ой, як нелегко було б відповісти на таке запитання, але Івана не треба було вчити прямоти щодо себе. Хлопець легко уявив суворе, незадоволене Галадаєве обличчя — той, певно, не допустив би ніякого кохання. Галадай завжди знав, чого хотів, і ніколи не зраджував своїх намірів. Мабуть, не похвалив би його і Жук, який носив у собі занадто велику ненависть до фашистів, аби зважити на якесь там кохання на шляху до помсти. Янушка, той не лаяв би, все зважив би, намагався б усе виправдати молодістю, але в душі навряд чи схвалив би. Не пробачив би — правда, з іншої причини — і конаючий Сребніков. Тільки він, хоч не тюхтій, не боягуз і не слинько, а не встояв, покохав оце маленьке альпійське диво, яке так несподівано виявилося найзначнішим і найдорожчим з усього, що стрічалось йому в житті.

Одначе треба було йти далі. «Не час отут вилежуватися, ніжитись, а треба розбудити її»,— подумав Іван, а сам ліг поруч, пригорнувся до самого боку — обережно, щоб не потривожити її сну. Сповнений ніжністю до дівчини, він одхилив од її голови навислі стеблини маків, одігнав біленького пурхотливого метелика, який усе намірявся сісти на її волосся. «Нехай іще трошки...— думав Іван.— Іще — і треба йти... Йти вниз, у долину...»

Над затуманеним громаддям гір у спокійному вечірньому небі тихо догоряв широкий Ведмежий хребет. На крутих його схилах чимраз вище здіймалися сірі сутінки ночі й усе мінилося в рожевому блиску на шпилях-верхах.

Незабаром вони й зовсім погасли. Хребет одразу зіщулився й присів, імлистим серпанком укрилися гори, і на щойно світлому небі виглянули перші зірки. Іван, однак, уже не побачив їх — він заснув з твердим наміром: треба вставати.

Розбудила його Джулія. Мабуть, од холоду вона заворушилася, тісніше пригортаючись до Іванового боку. Ще сонний, він одразу відчув її й опам’ятався. Вона обвила його рукою і палко-палко зашепотіла у вухо ніжні слова — незнайомі, чужі, але любі йому слова. Хлопець пригорнув її і губами зустрів її губи...

Було вже зовсім темно. Похолоднішало. Чорними, на півнеба, горбами здіймалися ближчі верхи, вгорі миготіли обрідні зорі; вітер, либонь, зовсім ущух, бо не шелестіли навіть маки, тільки невтомно і розмірено шумів, булькав обіч них потік. Всі лугові трави запахли вночі так міцно, що від цієї духмяності п’яніла кров. Земля, гори, небо в спокійній упевненості дрімали теж, а Іван, звівшись на лікті, схилився над дівчиною і дивився — придивлявся до її обличчя, ніби не такого, як удень, а принишклого і ледь стривоженого. У великих очах мерехтіли тьмяні зорі. Нічні тіні невиразно блукали її обличчям, а її руки і в пітьмі не втрачали своєї трепетної жвавості — все голубили, пестили його плечі, шию, потилицю.

— Джуліє,— тихенько покликав Іван, усе пригортаючи дівчину до себе.

Вона покірно озвалася — нищечком, ніжно і віддано:

— Іваніо!

— Ти не боїшся мене?

— Нон, Іваніо.

— Що обманю, покину тебе.

— Нон, аміка. Іван нон обман. Іван — русо. Кароші, мі лі русо!

Квапливо, з несподіваною для її тонесеньких рук силою вона притисла його до себе і радісно, тихенько засміялася.

— Іван — маріто. Нон сіньйор Дзонгаріні, нон Маріо. Русо Іван — маріто.

Хлопець, задоволений, навіть з прихованою гордістю в душі, спитав:

— А ти рада? Не пожалкуєш, що Іван — маріто?

Вона широко розплющила затінені його нахиленою головою очі — зірки в її зіницях стрепенулись і застрибали.

— Іван — кароші, кароші маріто. Мі будіт малєнькі-малєнькі філійо... Как єто по-рускі, скажі?

— Дитина?

— Нон дітіна! Как єто маленькі русо?

— А, син,— трошки здивовано підказав Іван.

— Так, сін. Єто карашо. Такой малєнькі-малєнькі, кароші сін. Он будєт Іван, да?

— Іван? Що ж, можна й Іван,— погодився він, глянув поверх неї в чорну далечінь хребта й зітхнув. І Джулія притихла, думаючи про щось своє. Обоє на мить змовкли, кожний поринувши в світ своїх думок. А довкола тихо лежали гори, тихо мерехтіли обрідні зорі, чорною непроглядною наміткою вкрилася макова лука. Було тихо-тихо, тільки шумів і вирував потік, але він не порушував спокою, тому Іванові здалося, що в цілому світі їх тільки троє — потік і вони. В останніх її словах зазвучало якесь занепокоєння, воно зігнало з Іванового обличчя усмішку. Втративши жартівливу легкість, він наткнувся на щось важке й серйозне в собі і, мабуть, уперше побачив іще одне ускладнення у їхніх взаєминах. А Джулія, навпаки, надумавши щось, раптом опам’яталася з радощів і знову стисла його в обіймах.

— Іваніо, Іваніо, карашо! Как єто карашо — філійо, сін! Маленькі сін!

Потім вона розняла руки, перевернулася долілиць, зорі зникли в її очах, і обличчя засіріло в темряві бляклою плямою, на якій у глибоких затінках орбіт ледь помітно блищали очі. Миттєвий порив її змінився занепокоєнням.

— Іваніо, а гдє будєт жіт? Рома? — Вона трошки подумала.— Нон Рома. Рома батіка уф бйозе! Трієсто?..

— Навіщо передчасно загадувати,— мовив він.

— О,— раптом тихо скрикнула вона.— Джулія знат. Мі будет жіт Росія. Білорусь. Село Терешкі, блізко-блізко два озера... Правда?

— Може бути.. Що ж...

Умить вона щось пригадала і насторожилась.

— Терешкі кольхоз?

— Колгосп, Джуліє. Хіба що?

— Іваніо, пльохо кольхоз?

— Нічого. Колись же покращає. Не вік йому й... поганим бути.

Великою п’ятірнею він скуйовдив її шорстке густе волосся, Джулія випручала голову й, відхилившись, пригладила її.

— Вольос будет болшой. Джулія растьот болшой кароші вольос. Болшой вольос красіво, да?

— Звичайно,— погодився він.— Гарно.

Вона помовчала якусь мить і потім, вертаючись у думках до попереднього, сказала:

— Іван будет лавораре[3] ферма, плантація. Джулія будет... Как єто?.. Віртін[4] вілла. Мі дєлат мнього, мнього макі. Как етот люг!

— Авжеж, авжеж,— замислено погоджувався Іван. Закололо перев’язане коліно, певно, треба було перебинтувати, але не хотілось турбувати дівчину. Він тільки випростав і вільніше поклав ногу в траві, задумано слухаючи, як вона гомоніла поруч,— щиро, любо, з великою ніжністю і мрією.

— Мі будет мнього-мнього фортуна[5]... Я очен хочу фортуна. Должєн біт чельовєк фортуна. Правда, Іваніо?

— Звичайно, так....

Очевидно, переборюючи сон, вона говорила тихше й тихше, голос її робився чимраз слабшим, і незабаром дівчина змовкла. Іван легенько погладив її й подумав, що треба дати їй відпочити, виспатись, однаково небагато лишилося цієї ночі — першої ночі їхнього щастя. А завтра йти. І хтозна, що приготувало їм оте завтра?..

Хлопець довго вдивлявся в небо — сам на сам з Усесвітом, з сотнями зірок, великих і дрібних, з кривою дорогою Чумацького Шляху через усе небо, і якась невиразна тривога почала витісняти з душі відчуття щастя.

За роки війни він зовсім одвик і мріяти про щастя. Де вже там було жадати щастя, коли всі сили ішли на те, аби якось вижити, не дати себе знищити. Для цього був лиш один засіб — убивати інших. В житті панував безжальний звичай боротьби — знищувати до себе подібних. Навіть хижаки не поводяться так із представниками однакового виду. І задля чого? Задля матеріальної вигоди, задля панування звірячої ідеології, задля владарювання маленької купки над іншими? Проклятий навіки німецький фашизм! Певно, не вистачить у всій твоїй зграї глузду зрозуміти, що не можна будувати своє щастя на великому нещасті мільйонів. Знищуючи інших, ти перед усім витруїш у самому собі здатність радуватися, твоя душа від твоїх же злочинств обросте чорною повстю ворожості, яку разом із тлустим шматком ти прагнеш лишити нащадкам. Але чи схочуть вони взяти цей брудний шматок із твоїх закривавлених рук? Чи не зажадають і вони сонця миру й справедливості після цієї просмерділої трупами ночі, в якій ти десять років тримав світ?

Добре, що недовго лишилося бенкетувати цим людожерам — колись та запанує щастя. Настане час — і люди спізнають справжню волю, кохання й щирість, тільки навряд чи судилося це нам... Люба, довірлива Джулія, вона лине у мріях так далеко, певно, і гадки не маючи, що чекає їх на шляху до Трієста. Вирвавшись із табору, зустрівши кохання в цьому дивовижному раю маків, вона подумала, що все жахливе уже минулось, а попереду тільки радість. Якби ж то! Тим часом хтозна, що чекає їх у недалекому майбутньому: автостради в долині, перейти які дуже нелегко, бурхливі річки, селища. А люди, застави, собаки... Й на додачу до всього — неосяжний сніговий хребет! Як його подолати їм, голим, босим, голодним?

А вона тим часом тихенько спала на боці, підібгавши коліна. Іван підвівся, роздивився, обійшов її і знову сів, уже спохмурнілий та злий, бо дуже хотілось їсти, а головне — боліла нога. Гомілка ніби напухла, давила пов’язка. Хлопець трохи послабив її, помацав — нога палахкотіла жаром, почало лихоманити. Довелось узяти з трави ненависну смугасту куртку й одягтись, але тепер і вона гріла погано. «Бракувало ще захворіти,— подумав Іван.— Що тоді буде? Ні, так не можна! Треба триматися!»

Щось, однак, змінилось у його настрої, Іван відчував це,— неспокій чимраз дужче опановував ним. Добре, що Джулія нічого поганого не передчувала й солодко спала. Він сів ближче і, засунувши ноги під полу шкірянки, якою вкрив Джулію, задививсь у ніч. Знемагав сон, докучало розмірене булькотіння потоку. Мабуть, уже на світанку хлопець не втримавсь і задрімав, уткнувшись обличчям у коліна.

22

Неспокій, який у сні був притих, несподіваним штурханцем озвався в серці. Воно закалатало так шалено, що, здалося, от-от вискочить з грудей. Іван одразу прокинувсь і тієї ж миті почув оглушливий, несамовитий крик:

— Во біст ду, рус? Зі гебен дір брот! Зі габен філе брот[6].

Над лукою потроху світало, сонце ще не зійшло, було незатишно й сіро. Мабуть, насунула хмара, бо гір теж не було видно. Клубочисте пасмо туману, чіпляючись за пониклі зарошені маки, повзло вздовж схилу. Іван рвучко шарпнув із Джулиних ніг шкірянку, дівчина схопилась і злякано промимрила щось, а він, припавши до землі, пильно вдивлявся туди, звідки пролунав крик. 3а якусь мить хлопець здогадався, що то божевільний, але одразу збагнув: той не сам, з ним люди.

І справді, не встиг Іван кого вгледіти крізь туман, як почув притишений грізний вигук: «Гальтс мауль!»[7] і звичайну німецьку лайку.

Джулія теж почула це, все зрозуміла й кинулась до Івана. Вчепившись за рукав його куртки, вона безтямно витріщилась униз, У сіре місиво туману, серед якого наче метнулись людські постаті. Він ухопив її за руку і навзгинці потягнув до струмка, де було нижче. У другій руці його була шкірянка, колодки залишилися десь у маках.

Обоє мовчки кинулись уздовж струмка вгору.

Іван не випускав пальців Джулії; дівчина ледве встигала за ним і раз у раз полохливо оглядалася. Хлопець шукав очима якогось зручного місця, де б перейти на той бік струмка,— там можна було сховатися в скелях і високих заростях рододендрону. Але потік розгонисто мчав із гір,— ступати у його вир було нерозсудливо.

«Добре, що хмара! Добре, що хмара!» — стукала в Івановій голові думка. Прудкі клоччя туману поки що трохи приховували їх від німців, які були десь зовсім близько. «Клятий божевільний, чому я не вбив його? Всі вони одного поріддя — і розумні, й божевільні. Іще одна зрада! Чи не остання?...» — розпачливо думав Іван і безжально тягнув Джулію вгору. Вони вже минули коліно струмка, вихопилися на берег, далі була відкрита місцевість. Хлопець упав, підхопився, важко сопучи, глянув униз — туман помітно рідшав, уже стало видно далекі брили серед маків, острівець, де його вчора надибав божевільний. І тоді, крізь туманну імлу, він угледів кількох німців,— нешироким ланцюгом, розбрівшись по луці, вони зближалися до острівця.

Німці ще не бачили їх. Утікачі, пробігши чимало, вже забралися далеченько. Іван зиркнув на Джулію — на її рухливому, ще напівсонному обличчі проступала страшна втома, дівчина мало не захлиналася від задишки. «Хоча б витримала!» — заклинав Іван, бо тільки ноги могли їх урятувати. Трошки передихнувши, хлопець знову смикнув її за руку. Вона — видно було — бігла з великим зусиллям, але не відставала від нього.

Захекавшись, вони вибралися на горішню частину луки, ноги по коліна намокли від роси. Бігти стало трудніше, Іван очевидячки почав накульгувати на праву ногу, вона чомусь стала неслухняною, отерпла. Спочатку хлопець подумав, що, задрімавши, пересидів її, але млявість не проходила, коліно крутило. Незабаром і Джулія помітила це, злякано шарпнула його за руку:

— Іваніо, нога?

Він проволік ногу по траві, намагаючись ступати якомога природніше, але це йому не дуже вдалося. Тоді Джулія, оглянувшись, впала навколішки і вчепилася в холошу, щоб подивитися рану.

— Надо в’язат, да? Я нємножко в’язат, да?

Іван рішуче відчепив її руки.

— Нічого не треба. Ходімо швидше.

— Болно, да? Болно? — вдивляючись у нього, допитувалася Джулія, затамувавши неспокій у своїх великих очах. Її груди під смугастою курточкою рвучко підіймались.

— Нічого, нічого....

Перемагаючи біль, Іван квапливо пошкандибав далі. Рука Джулії вислизнула з його пальців, дівчина, щораз озираючись, бігла поруч.

— Іваніо, аміка, мі будєм жіт? Скажі, будєм? — з розпачем, від якого краялося серце, допитувалась вона. Іван глянув на дівчину, не знаючи, що відповісти, але побачив таке благання й надію в її очах, що поспішив заспокоїти:

— Будемо, звичайно. Хутчій тільки...

— Іваніо, я хютчей. Я бістро. Я карашо...

— Добре, добре.

[1] Буквально: розлюднення, розтління. Складова частина фашистської ідеології.

[2] Друже (італ.).

[3] Працювати (італ.).

[4] Господиня (нім.).

[5] Щастя (італ.).

[6] Де ти, росіянин? Вони дадуть тобі хліба! У них багато хліба (нім.).

[7] Заткни пельку! (нім.).

← Назад | На початок | Вперед →