Альпійська балада (сторінка 7)

Вони вже досягли верхньої межі луки. Тут, десь у камінні, починалася стежка, якою вони потрапили сюди вночі. У горах-скелях можна було б заховатися. Але хмара, мабуть, уже сповзла з-понад луки, навколо ще більш розвидніло, туман очевидячки рідшав, у посвітлілих прогалинах його вже зовсім виразно жевріли клаптики маків, стирчало каміння. «От дідько, невже не вирвемося? — затремтіла тривожна думка.— Невже побачать? Ні, цього не повинно бути!» — потішав себе Іван і йшов усе вище. Він мав немалий досвід утечі і розумів усю серйозність їхнього становища: якщо німці помітять їх, то вже не випустять.

Однак стежки не було, вони все лізли трав’янистим схилом луки. Добре, що хоч підйом був некрутий; дошкуляли низькі зарості рододендрону, які геть скололи їхні босі ноги. Правда, трохи вище починався ялівцевий чагарник, там уже можна було сховатися. Джулія не відставала, даремно він побоювався: босоніж, з закривавленими ступнями, вона лізла трохи поперед нього, й коли озиралася, він бачив на її обличчі таку рішучість уникнути лиха, якої не помічав за весь час їхньої втечі з табору. Їй наче не заважали ані каміння, ані втома, ані колючки й ломаччя,— вона скидалась на тигрицю, що ладна люто захищати своє життя.

— Іваніо! Скоро, скоро!

Вже дівчина підганяла його. Побачивши це, Іван зціпив зуби — з ним коїлося щось погане: нога все більше наливалася свинцем. Іван легенько підсмикнув розірвану холошу вгору й одразу ж спустив — коліно набрякло, посиніло й зробилося грубе, мов колода. «Що за біс — невже зараження?..»

А тут, як на лихо, останні пасма хмари пропливли мимо — лука знов спалахнула червоними маками. Враз із туману виринула одна, друга, третя похмурі, мов камінь, постаті німців. Душ вісім їх стомлено брели лукою, топчучи квітки, поглядаючи вгору на схил.

Можна було вже не ховатися...

Іван сів, кинувши додолу шкірянку, поруч спинилася похнюплена Джулія — захекавшись, вона не могла зронити й слова, тільки німо дивилася на своїх переслідувачів. А ті одразу ж залементували, хтось, простягнувши руку, вказував на них, пролунала гучна команда. Посередині ланцюга волікся чоловік у смугастому, руки його були зв’язані за спиною. Двоє конвоїрів, коли він спинився, штовхнули його в плечі. Це, мабуть, був той самий божевільний.

Німці заворушилися жвавіше і горлаючи кинулися вгору.

— Ну що ж,— озвався Іван.— Ти тільки не бійся. Не бійся. Нехай ідуть!..

Щоб не заважала шкірянка, він надів її і вийняв з кишені пістолет. Джулія ніби скам’яніла в похмурій мовчазності, брови в неї зовсім зімкнулися, на обличчя лягла тінь рішучої впертості.

— Так, ходімо. Нехай попобігають — втомляться.

— Шіссен будет? — здивовано спитала Джулія, ніби тільки тепер збагнувши, що їм загрожує.

— Стріляти далеко. Нехай стріляють, якщо патронів багато.

Справді, німці поки що не стріляли, вони тільки кричали своє «хальт», але втікачі чимдуж подалися вище, до заростів. Джулія вже оговталась і знову стала жвавою, відчайдушною й, здавалося, готовою до всього.

— Пуст шіссєн! Я не боялся. Пуст шіссєн!

Раз у раз оглядаючись, вона впритул наблизилася до Івана і взяла його за руку. Хлопець вдячно стис її холодні пальці й не випустив їх.

— Іваніо, есесман шіссен — мі шіссен! Мі нон лягер, да?

Він занепокоєно звів брови.

— Звичайно. Ти тільки не бійся.

— Я не бойся. Русо Іван не бойся — Джулія не бойся.

Хлопець не боявся. Надто багато страху зазнав він за роки війни, щоб тепер боятися. Тільки-но німці побачили їх, як Іван одразу зосередився і сповнився рішучості й вправності — тільки б вистачило сил і йому, і Джулії: приглушене хвилювання за неї ятрило йому душу. Решту почуттів хлопець погамував у собі, зараз вони заважали. Відтепер входили в дію тваринні інстинкти боротьби, починався двобій у вправності, хитрощах, швидкості — треба було тікати й берегти сили, не підпускати на постріл німців, дістатися до хмар, які з ночі нерухомо лежали на верхів’ях гір. Тільки так. Іншого порятунку в них не було.

23

Нарешті вони долізли до ялівцевих кущів, але не ховались — вже не було потреби. Обсовуючи ногами пісок та жорству, хапаючись руками за колюче гілля, Джулія першою вибралася на кручу і спинилась; Іван, боком заносячи хвору ногу, ліз услід. На стрімкому місці, під самим верхом, він зовсім не уявляв, як ступнути, щоб вилізти з-під урвища: так боліло коліно. Тоді, вже нагорі, дівчина стала навколюшки й простягнула йому свою тоненьку, кволу руку. Хлопець глянув на сині прожилки вен на зап’ясті й відхилив її руку — хіба вона змогла б витягти таку вагу? Але Джулія заторохтіла щось кумедною мішаниною італійських, німецьких і російських слів і рішуче підхопила його під лікоть, якось утримала, і він урешті витаскав на край своє набрякле, мов налите свинцем тіло.

— Скоро, Іван, скоро! Есес!

І справді, німці наближалися до них. Передні поминули вже луку й видиралися на косогір, а решта наздоганяли перших. Останнім, із зв’язаними руками, спотикаючись, плентався божевільний гефтлінг з охоронником. Хтось із передніх, угледівши їх біля ялівцевого чагарника, зарепетував і випустив чергу з автомата. Постріли затріщали в ранковому повітрі, луною озвалися в далеких ущелинах. Іван оглянувся — німці били віддалік, і куль він не почув, а коли знову рушив уперед, то мало не спіткнувся об Джулію, яка лежала на схилі.

— Ти що?

— Нон, нон! Нон ершіссен! — озираючись і збуджено блискаючи очима, сказала вона й підхопилася. Її обличчя світилося жвавим, пустотливим азартом.— Своляч есес! — дзвінко, обурено закричала вона до німців.— Ферфлюхтер! Швайн! Нікс ершіссен, агє!

— Гаразд, облиш їх,— попрохав Іван. Треба було берегти сили, яка користь дражнити цих людожерів? Але Джулія, певно, не хотіла мовчки тікати — лють і давня прихована кривда узяли верх.

— Гітлєр капут! Гітлєр крєтіно! Ну, шіссєн, ну!

Німці іще пустили кілька черг, але втікачі були набагато вище за переслідувачів, і за таких обставин, Іван знав, поцілити з автомата було майже неможливо. Це, певно, збагнула і Джулія — те, що довкола не продзижчала жодна куля, наповнило її лютим запалом:

— Ану, шіссєн! Шіссєн, ану? Фашісто! Бріганті![1]

Вона розчервонілася від бігу й обурення, її очі палали злим чорним вогнем, коротеньке густе волосся розвівалося од вітру. На завершення своєї лайки вона схопила біля ніг камінь і, невміло розмахнувшись, пошпурила його вниз,— підстрибуючи, він покотився далеко-далеко.

Від урвища Іван поліз перший. Вони сяк-так дерлися краєм ялівцевого чагарника, косогір робився чимраз стрімкіший. Дідько б їх узяв, ці зарості, добре, коли б вони були там, унизу, де ще можна було сховатись, а зараз вони тільки заважали, кололи, чіплялися. Лізти ж ними навпростець було страшно — так густо переплелося їхнє покручене, мов дріт, смолисте гілля. З тривогою поглядаючи вгору, хлопець шукав якоїсь кращої дороги, але нічого путнього ніде не було. Вгорі на них чекало ще крутіше за попередні, сипуче урвище, вилізти на нього вони, напевне, не зможуть...

Однак Джулія того не бачила й не помічала. Лаючи німців, дівчина трохи відстала, і тепер чимдуж наздоганяла його. Іван, відсапуючи, сів і простягнув униз хвору ногу.

— Іваніо, нога? — злякано глянула вона вгору. Він не відповів.— Нога? Дай нога!

Хлопець мовчки підвівся і знову глянув на Кручу, дівчина теж зиркнула туди, подивилася на стіну-скелю, і в її очах спалахнув неспокій.

— Іваніо!

— Гаразд. Рушаймо.

— Іваніо!

Її обличчя знову пересмикнулося, ніби від болю, вона обернулася — німці квапливо лізли їхнім же слідом.

— Іваніо, морто будєм? Нон Терешкі? Аллєс нон?

— Йди-но швидше! Швидше! — не відповівши, гримнув Іван суворо, бо іншого порятунку, як тільки повернути до ялівцевого чагарника, в них не було. І хлопець, зціпивши зуби, шаснув у цю непрохідну гущавину, яку обминали навіть звірі. Колючі голки одразу сотнями вп’ялися в ноги, але він не зважав на них, а захищав тільки коліно. Від болю й напруження чоло зросив холодний піт. Зібравши усе своє терпіння, він очманіло продирався чагарником убік, в обхід кручі.

— Ой, ой! Ой! — розпачливо ойкала Джулія, але теж лізла за ним — не дуже вміло, не вибираючи шляху, раз по раз чіпляючись за колючки й падаючи. Хлопець не заспокоював її, не підганяв — він лише озирався на край скелі, де ось-ось повинні були з’явитися німці.

Правда, цього разу їм пощастило, вони майже добралися до верхньої межі чагарника, коли внизу з-за кручі виліз перший есесівець. Отут він уже був небезпечний, бо хоч утікачі й відійшли далеченько, але мало піднялися вгору — різниця у висоті між ними та німцями була невелика. Тільки-но німець підвів голову, як Іван похапцем прицілився з пістолета й вистрілив.

Горами гулко покотився відгомін.

Звичайно, він не влучив: було трохи далеко, але німець з остороги шмигнув під укіс, і згодом у повітрі розляглася довга розсипчаста черга. «Тр-р-р-р-рт... Тр-р-р-р-рт... р-р-ррт... р-р-т...» — усе далі відносячи, повторювали чергу гори. Коли стихла луна, втікачі рушили знову. Несподіваний постріл з пістолета, певно, збентежив німців, бо на кручі якусь мить ніхто не з’являвся. Потім скраєчку виткнулася смугаста постать.

— Іваніо, гефтлінг!

Божевільний, широко розставляючи ноги, виліз на кручу й, хитаючись, закричав до них хрипким, не своїм голосом:

— Русе! Русе! Хальт! Варум ду гейст вег! Зі волен брот гебен[2].

— Цурюк![3] — вигукнув Іван.— Шіссєн!

Божевільний пригнувсь і кинувся назад, там на нього загорлали німці й, трохи зачекавши, майже водночас усі, скільки їх було, висипали з-за схилу.

Здається, становище гіршало. До сідловини, де кінчався чагарник, було зовсім близько, але тут уже німці могли дістати з автоматів. Якби затримати їх і прорватися за сідловину! Іван уклякнув, сунув ствол пістолета в розвилку ялівцю і вистрілив удруге, потім утретє. Припавши до землі, зачаївся в низькій гущавині, до нього рачки приповзла Джулія.

— Іван, нон патрон аллєс! Пон аллєс!

Він зрозумів, заспокійливо торкнувся її худенького плеча, два патрони, звичайно, він лишить наостанок. Хлопець сподівався, що німці стрілятимуть, але ті мовчали: розбрівшись широким ланцюгом, вони теж полізли в чагарник. Тоді Іван підвівся і навзгинці, щоб хоч трохи сховатися, пошкутильгав угору, до сідловини.

Німці, певно, допустились помилки, що слідом за ними і собі подалися чагарником. Оці зарості, виявляється, не тільки затримували рух, а й не давали можливості бачити, цілитись, і поки переслідувачі вовтузилися там, Іван та Джулія, ледь живі з утоми, добралися до сідловини і стрімголов скотилися вниз. Іван передусім окинув зором новий краєвид — з одного боку аж під самісінькі низько навислі хмари, як і позаду, здіймалася стрімка кам’яна скеля, з-під ніг розгонисто спускався в улоговину схил, а там починалася нова невисока гірська складка. Де-не-де розкидані понад горами, линули білі, мов овеча отара, хмарки; вище над ними снігові хребти оповила суцільна пелена хмар.

Як тільки вони вибігли з сідловини, Джулія, склавши молитовно долоні, впала навколішки, і губи її квапливо зашепотіли якісь слова.

— Ти що? — скрикнув Іван, але вона не відповіла, а прошепотіла ще кілька слів, і він, дуже накульгуючи, побіг униз. Вона одразу підхопилась і швидко наздогнала його.

— Санта Марія поможет. Я просіт очєн-очєн.

Іван здивувався.

— Облиш! Хто допоможе? Давай хутчій!

Не знаючи, куди податись, і не маючи сили лізти вгору, вони бігли навкоси схилом униз, до улоговини. Сідловина з кручею поки що закривала їх від німців. Бігти вниз було набагато легше: тіло ніби само неслось, аж підгиналися коліна. Хлопець, одначе, не міг уже подолати болю й дуже кульгав. Джулія випереджувала його, але далеко не відбігала й раз у раз оберталася до нього. Те, що вони вирвалися мало не з-під самого носа в німців, очевидно, сповнило її якимсь відчайдушним азартом. Озираючись, вона з надією і радістю бадьоро гомоніла:

— Іваніо, мі будєт жіт! Жіт, Іваніо! Я очєн хотєль жіт! Браво віта![4].

«Ой, рано, рано радіти!» — думав Іван, але не перечив — нехай! Він теж озирнувся й раптом побачив, як у сідловині з’явився перший есесівець. Той спроквола виліз з-за острівця — дебелий, у коротких бриджах, мундир на ньому був розстебнутий, і на грудях біліла сорочка. Ні, він не квапився стріляти, хоча вони й були не дуже далеко від нього і набагато нижче,— він якусь мить оглядав їх нерухомо, а потім залопотів щось тим, які, певно, позаду наближалися до нього, й зареготав. І реготав довго, щось гукаючи навздогін, а тоді спокійно сів собі в сідловині й скинув пілотку. Джулія підскочила до Івана і шарпнула його за рукав.

— Іваніо, Іваніо, смотрі! Он кароші тедеско! Он пустіль нас! Пустіль нас... Смотрі!

Хлопець бачив усе й не міг дотямитись, чого вони не стріляють і не доганяють, а, зібравшись купою, поставали на горі. Котрийсь із них одійшов убік і, замахавши автоматом, почав кричати:

— Шнеллєр! Шнеллєр! Ляуф шнеллєр![5].

— Іваніо, он пускай нас! — на бігу радісно щебетала Джулія.— Мі жіт, мі жіт!

Іван мовчав.

«Що за халепа? Що за жарти? Що вони надумали?»— Голова розвалювалась від здогадів, і він не міг збагнути намірів ворога. Був певен, що тут щось криється, що німці не з доброго дива припинили переслідування, а готують їм ще гірші муки.

Але які?

Втікачі добігли до самого дна улоговини, крізь рододендрон продерлися на другий бік — невисокий, пологий косогір і знесилено рушили вгору. Вивітрені піщаники та колючки приземкуватих трав до крові подряпали їм ноги, але вони уже не відчували цього — Джулія то забігала наперед, то верталася, весело поглядаючи на німців угорі. Чим далі відходили вони від сідловини, тим дужче раділа дівчина. Однак його похмурий, занепокоєний вигляд, урешті, не міг не схвилювати її.

— Іваніо, почєму фурйозо? Нога, да? — спитала вона.

— Не нога...

— Почєму? Мі будет жіт, Іваніо. Мі убєгат...

Здається, він уже збагнув, у чому річ. Не відповідаючи їй, хлопець підстрибком покульгав укосом, який далі круто загинався вниз і ховав їх від німців. Це було добре, але... Вони вискочили з-за пагорка, і тут Джулія теж збагнула щось і зупинилася. Гори попереду раптом розступилися, поперек їхнього шляху на великому просторі засиніло повітря — внизу лежало похмуре міжгір’я, звідти клубочився, повз угору туман.

Обоє мовчки добігли до скелі й відсахнулися — схил, ніби у прірву, стрімко, падав у затуманену безодню, в якій де-не-де сіріли плями нерозталого снігу.

24

Джулія лежала на кам’янистому виступі за кілька кроків до урвища й плакала. Хлопець не втішав її, не заспокоював, а сидів поруч, спершись руками об жорстку, укриту мохом землю, і думав, що, певно, все тут скінчиться. Попереду й праворуч підступала круча, ліворуч починалася стрімка скеляста стіна аж до самісіньких хмар, у сідловині позаду сиділи німці. Вийшла справжнісінька пастка — треба ж отак ускочити! Для Джулії це було особливо боляче, бо розвіялась така несподівана надія вирватися,— тож він і не розраджував дівчини, та й не мав для того слів.

З провалля несло гнилою вогкістю; з розпашілих тіл зникало тепло; довкола в ущелинах, ніби у велетенських коминах, гув вітер; було хмарно й незатишно. Та чому німці не йдуть до них, не стріляють? Стовпилися вгорі у сідловині — ті сидять, ті стоять, оточивши смугасту постать божевільного гефтлінга. Придивившись, Іван зрозумів — вони забавлялися: курили, тицяли в нього цигарками — то в лоба, то в спину, і божевільний із зв’язаними руками в’юном крутився між ними, спльовував, брикався, а вони реготали собі, раз у раз тицяючи в нього цигарками.

— Русе! Ретте![6] Русе! — волав розпачливо божевільний.

Іван прислухався: сволота, що вони там іще коять? Чого вони такі безжальні й жорстокі до своїх і чужих — до всіх? Невже це від душевної ницості й заради розваги?

Здається, вони чогось очікували. Тільки чого? Може, якоїсь допомоги? Нехай, тепер уже не так страшно, тепер очевидна фініта, як каже Джулія; четверта його втеча, буде, мабуть, останньою. Жаль тільки цього маленького дива — цієї стрункої чорноокої щебетухи, щастя з якою було таке п’янке й недовге. Хоча, правда, він і за це вдячний долі, чи, може, випадкові, який звів їх наостанку; тепер, після всього, хоч як це дивно, помирати поруч з нею було все-таки легше, ніж у ненажерливій печі крематорію.

Джулія, здається, виплакалася, не схлипувала, плечі в неї перестали тремтіти, лиш інколи здригалися, мабуть, од холоду. Іван скинув із себе шкірянку й, потягнувшись до дівчини, дбайливо вкрив її. Джулія аж стрепенулася,— видно, пересилила себе, сіла й брудними, подряпаними кулачками почала ретельно витирати заплакані очі.

— Пльохо, Іваніо. Ой, ой, пльохо!..

— Нічого, нічого. Не бійся! Отут два патрони,— показав хлопець на пістолет.

— Нон фортуна Джулія. Фіна. Фіна віта[7] Джулія,— журливо мовила вона.

Хлопець крутився, раз у раз обертався, стежачи за німцями, і серце в нього краялося від безпорадності й розпачу. Перед своїм сумлінням він почував себе відповідальним за її життя — тільки що він міг вдіяти? Коли б хоч трохи приступнішою була круча, але над безоднею навис проклятий карниз, за ним стирчав другий, а дна і не розгледиш у похмурому тумані, навіть вирування потоку не чутно. А ще нога — хіба удержишся на ній при такій крутизні?

— Русе, ретте, русе! — кволо зойкав у сідловині божевільний.

Джулія, побачивши на горі німців, стала навколюшки і погрозливо замахала на них маленькими кулачками.

— Фашісто! Бріганті! Сволячі! Немен зі унз[8]. Ну!

У сідловині змовкли, принишкли, й вітер незабаром доніс притишений відстанню вигук:

— Гей, рус унд гуррін![9] Мі вас скоро убіваль!..

І слідом інший:

— Ком плєн! Бросай холодна гора. Шпацірен горячо крематоріум.

Обличчя в Джулії знову спалахнуло люттю.

— Немен! Немен! — махала вона кулачками.— Ком немен унз! Агє, габен із ангст?![10]

Німці мовчки вислухали донесені вітром її слова, й один поперед одного почали викрикувати непристойності. Джулія, страждаючи від своєї безпорадності в цьому двобої, аж кусала губи. Тоді Іван узяв її за плечі й пригорнув до себе, дівчина слухняно припала до грудей і невтішно, розпачливо, ніби мала дитина, заридала.

— Ну, не треба. Годі. Нічого,— невміло заспокоював Іван, щосили тамуючи в собі ніжність і відчай.

Джулія незабаром ніби стихла, і він довго тримав її в обіймах, похмуро думаючи, як усе добре почалось і як безглуздо кінчається. Мабуть, він уже такий невдаха, останній з-поміж людей незграба — не зумів скористатися такою можливістю, заради якої загинуло четверо хлопців. Галадай, Янушка та й всі інші зробили б це спритніше — дісталися б уже до Трієста і разом із партизанами били б німчуру, а він ось зав’яз у цих клятих горах та ще дав загнати себе в пастку, як вовка. Ех, треба було, як і брався, висадити ту бомбу — нехай би тікали моторніші. А так ось. Іще й Джулію занапастив, яка повірила тобі. Справдив її сподівання, нічого сказати! Та ще наплів, чого не питали. Було страшенно прикро й боляче: усі зусилля зійшли нанівець, усі надії пропали безглуздо й нещасливо.

Він голубив її заплакане личко, крізь біль свого страждання відчував її болі, ніжність її рук на своїх плечах — це, як і раніш, зворушувало до глибини душі, завдавало ще гіршої муки.

Перегодом Джулія сіла поруч і пригладила долонею скуйовджене вітром волосся.

— Мальо, мальо вольос. Нон болшой вольос. Нікогда.

Хлопець безпорадно скреготав зубами. Свідомість його ніяк не могла змиритися з неминучою загибеллю. Але що вдієш? Що?..

— Іваніо! — раптом пожвавішавши, скрикнула Джулія.— Давай манджарє хляб. Єст хляб!

Вона видобула в кишені общипаний окраєць буханця і з несподіваною радістю в сумних очах розламала його навпіл.

— На, Іваніо.

Він узяв. Цей був більший шматочок, ніж той, що лишився в неї, але Іван не став ділити-переміряти: тепер це не мало значення. Вони з великою насолодою проковтнули хліб — останній їхній харч, який він беріг для Ведмежого хребта, і хлопець з іще більшим сумом відчув неминучість кінця. Було дивно, але цей шматок хліба раптом здався останньою надією на порятунок,— з’ївши його, вони ніби завершували всі свої життєві турботи, і тепер лишалося тільки одне — перебути якусь мить і кінчати. Івана знов охопила туга: стільки зусиль пропало марно і в такий час! Адже на сході наші вже визволили рідну землю, вийшли до кордонів Союзу, і він не зустріне їх, хоч як рвався назустріч...

Джулія заламувала руки, розпачливо дивилася на дикі ущелини і кидала бистрі погляди на тих, угорі, що сторожили їх.

— Іваніо! Гдє єст бог? Гдє єст мадонна? Гдє єст справьєдлівост? Почєму нон кара фашізм? — вона простягала у відчаї тонкі смугляві руки.

— Є справедливість! — отямившись з горя, вигукнув Іван.— Буде кара! Буде.

— Гдє єст кара? Гдє? Енгліш! Амєрікано? Совєтуніон?

— Атож! Радянський Союз! Він їм не подарує цього! Він поламає хребет цій наволочі!

— Да? Правда? Совєтуніон сілно? Правда?

— Та звичайно.

Джулія з раптовою надією в очах метнулася до нього.

— Он карашо? Справьєдліво? Благородно? Іваніо вчєра говорі неправду, да? Шутіль, да?

Хлопець знітився, мовби від удару, збагнувши сенс тих слів, що вирвалися з наповненої тугою душі, якусь мить напружено згадував і потім, у новому світлі, зовсім іншому, ніж досі, побачив її, і себе, і далеку свою Батьківщину, і те, чим ота Батьківщина була для нього все життя й чим могла бути.

— Так! — рішуче відповів він.— Я жартував. Я брехав. Усе те неправда. Моя Батьківщина — чудова. Добра. Справедлива. Кращої за неї немає. І люди, й земля! А що буде потім! Після війни! Коли повісять Гітлера. Ти побачиш...

У нестямному шаленстві хлопець рвонув на камінні жорсткі нарости моху, в його душі завирувала хвиля глибокого, до болю нестерпно тужливого почуття до своєї далекої країни, підступила до горла, стисла. Більше нічого він не зміг сказати, бо відчув, що от-от заплаче, чого з ним ніколи не траплялося. Джулія, певно, помітила це і лагідно приторкнулася до його коліна.

— Зачєм так шутіль? Пльохо шутіль...

— Даруй.

— Я знат,— мало не крізь сльози невесело всміхнулася вона.— Я знат. Я нон хотєль вєріт тебе. Я думаль: нємножко ти говоріль неправда... Я нон ошібалься...

В неї, видно було, якось одразу покращав настрій, прояснилось обличчя. Біля кручі було холодно, дув пронизливий вітер, і вона, вперше піклуючись про себе, загорнула поли шкірянки. Лише ноги її, червоні, закривавлені, мерзли на камені — вкрити їх не було чим. Раптом вона, щось надумавши, стала навколюшки обличчям до німців і дуже звичайно, без усякого переходу від страшного до радісного, заспівала:

Расцветали яблони и груши,
Поплыли туманы над рекой...

Іван спочатку здивувався пісні: такою недоречною була вона край цієї могили, але глянув на німців і, побачивши, як вони оторопіли, теж став підтягати.

Очевидно, пісня збентежила німців, бо ті щось закричали, але він не слухав їх, а вже й сам захопився чарівною мелодією, яка несподівано розвіяла похмурий настрій приреченості й понесла їх у давній, людяний, мирний і щирий світ життя й кохання.

Але німці недовго дивувалися їхньому свавіллю — котрийсь із них ухопив автомат і, не цілячись, випустив чергу. Від кулі на камінні звився білий димок, і його одразу підхопив вітер. Іван смикнув Джулію за полу шкірянки, дівчина знехотя пригнулась і сховала голову за брилою. «Стріляйте, сволота, стріляйте! Нехай чують,— подумав хлопець, маючи на увазі табір, у якому завжди прислухалися до кожного пострілу в горах.— Нехай знають: ще живі!»

Кілька хвилин утікачі лежали за камінним виступом і слухали, як над міжгір’ям весняним громом розсипалися черги. Кулі, однак, рідко долітали сюди: німці, певно, більше лякали. Згодом автомати змовкли, покотилась і ще не встигла завмерти луна, як звідкись понад лукою рознеслись інші, дуже знайомі звуки. Підвівши голову, Джулія хотіла щось сказати, але Іван жестом спинив її — і вони обоє стали дослухатися, напруженими поглядами вп’явшись одне в одного. Хлопець люто вилаявся: за сідловиною валували собаки.

Раптом щось невимовне сталося з Іваном,— давно прихований гнів зненацька вибухнув у ньому. Він підхопився, важко виліз на камінь і, широко розставивши хворі ноги, нагнувсь — розлючений, страшний, байдужий до небезпеки.

— Звірі? — гукнув він до німців.— Шакали! Самі боїтеся — помічників приводите! Ну-бо, ведіть! Спускайте! А дідька лисого! Ось! Не візьмете ви нас! Ось! Зрозуміли?

Звичайно, вони легко могли б застрелити його, але не стріляли — притихли, намагаючись збагнути раптовий бунт цього флюгпункта, і навряд чи збагнули. А Івана, мабуть, від нервового збудження пройняло холодом, його тіло мерзлякувато пересмикнулося, здається, починалася лихоманка. Викричавшись, він мимохіть озирнувся навкруги,— небо трохи прояснилось, у хмарній високості з’явилися блискучі, мерехтливі од вранішнього сонця блакитні прогалини. Здавалося, ось-ось вирине з-поміж хмар Ведмежий хребет, до якого вони так і не дійшли. Дуже схотілося побачити сонце, але воно ще було за горою, і Йванову душу огорнув невимовний сум.

З цим він і спустився додолу — те, що повинно було статися ось-ось, уже не цікавило його — він знав усе. Тому навіть не глянув, коли собаки з’явилися в сідловині, гавкаючи та вовтузячись — певно, вівчарки весь час ішли їхнім слідом і розлютилися. Джулія раптом припала до нього і затулила обличчя руками.

— Ой! Нон собак! Нон собак! Іваніо, ершіссєн! Ершіссєн!

Гнів і збентеженість, що вибухнули в ньому, минулись одразу, він знову став спокійний і врівноважений, з однією лиш турботою в душі — треба кінчати. Застрелити себе було простіше, набагато важче це зробити з Джулією, але він змушений вчинити це. Не можна допустити, щоб есесівці живими пригнали їх до табору й вішали на страх іншим,— нехай волочать мертвих. Якщо вже не вдалося здобути волю, то дошкулять їм хоч смертю.

В цей час німці пустили собак.

Одна, дві, три, чотири, п’ять рудих, спущених з повідків вівчарок, розпластавшись на бігу, мчали схилом униз; за ними вискочили німці. Іван підхопився, рвонув за руку Джулію, а вона, кинувшись йому на шию, зайшлася плачем. Іван у глибині душі відчував, що треба щось сказати,— найголовніше, найважливіше, але слова десь зникли. Собаки вже неслись улоговиною. Тоді він одірвав дівчину від себе, штовхнув на край урвища, до безодні. Вона не опиралася, тільки раз у раз схлипувала, мов задихалась, очі в неї стали великими, але сліз у них не було — там застиг жах і приглушений ним зойк...

Стоячи над урвищем, Іван окинув поглядом глибину безодні — там, як і досі, було похмуро, сиро й холодно; туман порідшав, і в прірві виразніше забіліли снігові плями. Одна з них довгим вузьким шпичаком здіймалася вгору, і в Івана блискавично майнула думка-надія — велика, щаслива й страшна. Побоюючися, що не встигне, так нічого й не сказавши Джулії, він опустив уже зведений пістолет і підштовхнув дівчину на край безодні.

— Стрибай!

Дівчина злякано відсахнулася від урвища, тоді він удруге крикнув: «Стрибай у сніг!»,— але вона знов усім тілом одхилилася й заплющила очі.

Собаки тим часом уже повискакували на косогір, Іван почув їхнє гавкання, що голосно пролунало майже за самою спиною. Тоді він затис у зубах пістолет і підскочив до Джулії. З раптовою, силою хлопець ухопив її за комір і штани, підняв над головою і, як здалось йому, несамовито жбурнув ногами в провалля. В останню мить устиг іще побачити, як розпростерте в повітрі тіло майнуло повз карниз, а чи потрапило воно в сніг, уже не помітив. Він лише збагнув, що самому з хворою ногою так не стрибнути.

Собаки, побачивши його, скажено заскавчали, і хлопець одступив на якихось два кроки від урвища. Попереду з пагорка на нього мчав сухорлявий широкогрудий вовкодав, на голові якого стирчало чомусь одне вухо,— він перелетів через каміння і високо звівсь на диби уже зовсім поруч. Іван не цілився, але з неквапливою, майже нелюдською увагою, на яку тільки спромігся, вистрілив у його роззявлену ікласту пащу і, не втримавшись, пальнув у наступного. Одновухий з льоту прожогом шелеснув повз нього в урвище, а другий, на лихо, був не сам, побіч з ним мчало ще два, і хлопець не встиг побачити, влучив чи ні.

Його подив потьмарився шаленим ударом у груди, нестерпний біль пронизав йому горлянку, блискавично майнуло захмарене небо, і все заніміло назавжди...

Замість епілога

«Добрий день, Іванові рідні, добрий день, люди, які знали Його, добрий день село Терешки між Двох Голубих Озер у Білорусії...

Це пише Джулія Новеллі з Рима і просить вас не дивуватися, що незнайома вам синьйора знає вашого Івана, знає Терешки між Двох Голубих Озер у Білорусії...

Звичайно, ви не забули про ті страшні часи в Європі — чорну ніч людства, коли, часто-густо впадаючи у розпач, умирали тисячами люди. Одні, йдучи з життя, приймали смерть як благодатне визволення від мук, уготованих їм фашизмом,— це надавало сили гідно зустріти фінал і не заплямувати своєї совісті. Інші ж у героїчному двобої самі ставили смерть навколюшки, являючи людству високий зразок мужності, і гинули, дивуючи навіть ворогів, які, перемагаючи, не відчували задоволення — настільки відносною була їхня перемога.

Такою людиною виявився і ваш земляк Іван Терешка, з яким доля звела мене на важкому шляху нерівної боротьби і втрат. Мені довелося ділити з ним останні три дні його життя — три величезних, як вічність, дні кохання, пізнання і щастя. Правда, богові треба було не дати мені поділити з Іваном смерть — фатум, або звичайна нерозтала кучугура снігу перешкодила мені розбитися в урвищі — якому я надала перевагу над крематорієм. Потім мене знайшла людина з чулим серцем у грудях. Звичайно, це сталося пізніше, а в ту першу мить у проваллі, коли я розплющила очі й зрозуміла, що жива, Івана вже не було на світі. Вгорі над урвищем вщухало виття псів, і тільки луна двох останніх пострілів, оддаляючись, котилася ущелиною.

Поступово повернулась я до життя, яке без Нього спочатку здавалося мені позбавленим усякого сенсу. Довгі місяці мою самотність наповнювали лише три скорботні й щасливі дні, прожиті мною з Ним. Я могла б описати вам, яка це була людина, але, гадаю, ви краще за мене знаєте Його. Я хочу тільки сказати, що все моє подальше життя проходить у яскравому світлі, осяяному зустріччю з Його особою, так само як і моя скромна діяльність у Союзі боротьби за мир, у видавництві профспілкової газети, нарешті, у вихованні сина Джіованні, якому вже вісімнадцять літ і який готується стати журналістом. (Між іншим, це він переклав на російську мову мого листа, хоч і я навчилася цієї мови, але, звичайно, не так досконало, як син). Іще в моєму кабінеті висить карта Білорусії, країни, яку так щиро любив Іван. На жаль, я не можу знайти на ній села Терешок між Двох Озер — сподіваюся, ви мені люб’язно допоможете в цьому. І ще прошу фото... Будь-яке: дитяче, юнацьке чи навіть краще — солдатське...

Іноді, пригадуючи його, аж стрепенуся від думки, що могла потрапити до іншого табору чи не побачити його сутички з командофюрером і не побігти за Ним після того вибуху бомби — пройти в житті десь поблизу Нього і не спізнатися з Ним. Але цього не сталось, і тепер я дякую провидінню, дякую всім випробуванням, що випали на мою долю, дякую всім закономірностям і випадкові, що звів мене з Ним.

От і все. Фініта.

До побачення, незнайомі земляки Його, до побачення, Його рідні, до побачення, далекі Терешки між Двох Голубих Озер, жити коло яких і я пристрасно мріяла. Не забувайте свого земляка, як не забуваємо Його ми.

З подякою до всіх, хто народив, виховав і знав Людину, достеменно російську, добру і варту захоплення своєю мужністю.

Дякую, дякую за все.

З повагою до вас Джулія Новеллі з Рима».

[1] Бандити! (італ.).

[2] Росіянин! Росіянин! Стій! Чого ти тікаєш? Вони хочуть дати тобі хліба (нім.).

[3] Назад!

[4] Хвала життю! (італ.).

[5] Мерщій! Мерщій! Тікайте мерщій! (нім.).

[6] Рятуй! (нім.).

[7] Кінець життю (італ.).

[8] Візьміть нас! (нім.).

[9] Гурія — з мусульманської міфології — вродливі, вічно юні чорноокі діви.

[10] Візьміть! Візьміть! Ідіть візьміть нас! Боїтеся?! (нім.).

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up