Селище (сторінка 10)

— Не мели дурниць,— не вгавала мати.— Корабель в горах.

— Мамо,— сказав Олег.— Ми довго все обмірковували. Якщо ми відремонтуємо зв’язок, наш сигнал перехоплять. Розумієш? Поки ця експедиція тут, є шанс, що наш сигнал почують.

— Такого шансу немає,— вперто сказала мати.— Сигнал справжнього космічного зв’язку — гравіграмма. А в них тут планетарний зв’язок. Радіосигнали. Нащо плекати нездійсненні надії?

Очі в Ірини були вологими, вона ледь втримувалася, щоби не заплакати, і від цього її обличчя було злим і напруженим.

— У цьому й справа,— сказав Сергіїв,— що ми спробуємо налагодити не космічний зв’язок, а планетарний.

— Вам його не відремонтувати.

— Його налагодити простіше. Тому ми й ідемо, мамо, саме зараз,— сказав Олег.— Коли ми додумалися до цього, я ледь не застрибав від радощів.

— І мовчали? — запитала Ірина.

— Вайткус знає,— сказав Сергіїв.— І Старий також. Але ми не хотіли говорити про це раніше.

— Дурні таємниці,— буркнула Лінда.— Нікому не потрібні таємниці.

Вона теж не хотіла, щоб Сергіїв пішов.

Олег дивився на старших. Усе було вирішено. Тепер доля селища в його руках. І в руках Сергіїва. І треба встигнути.

У цей момент двері хижки різко відчинилися, мало не розірвавши мотузки, які тримали їх.

Громіздкий силует Старого виник на порозі.

Він не увійшов в будинок. Він обвів повільним поглядом усіх, хто сидів за столом.

— Борисе, цього ще бракувало! — Прихід Старого дав Ірині можливість зірвати на ньому злість, навіть ненависть до людей, які загрожують життю Олежика.— Ти ж хворий! Ти збожеволів! Іди, геть іди!

Старий засміявся. І це було дуже дивно. Час був не для сміху.

— Ідіоти,— сказав він весело.— І я головний ідіот!

— Сідай! — наказала Лінда і піднялася, щоб допомогти Старому Напевно, вона подумала, що Старий марить.

— Тепер послухайте мене,— сказав Старий. Він підійшов до столу, сперся на нього своєю єдиною рукою, і світло каганця відбилося в його очах.— Ми говорили, як би відремонтувати планетарний зв’язок на «Полюсі». Говорили?

— Звичайно,— погодився Сергіїв.

— Тільки останні ідіоти могли витрачати на це час,— мовив Старий урочисто.— Тому що планетарний зв’язок не потрібно ремонтувати.

— Чому? — запитав Вайткус.

— А тому, що його потрібно просто увімкнути!

— Що ти маєш на увазі? — запитав Сергіїв, який вже зрозумів, що Старий не марить. Старий щось придумав.

— Хто мені скаже, де ще, окрім відсіку зв’язку, на кораблі є передавач?

— Ти правий,— майже відразу відповів Сергіїв.— Ми повні ідіоти.

— Де? — запитав Олег.— Що він має на увазі?

— Простіше не буває,— вигукнув Сергіїв.— Передавач є на катері. На рятувальному катері, який залишився на «Полюсі».

— І наскільки мені відомо,— сказав Старий,— передавач катера абсолютно справний. А ми й не думали про нього тільки тому, ще були впевнені — нас тут ніхто не почує.

Стало зовсім тихо, ніби Старий сказав ці слова незрозумілою мовою. І кожен сам для себе перекладав їх.

— Ага,— пробасила в тиші Луїза.— Це інша річ!

Це, справді, інша річ, подумав про себе Олег. Це інша річ. За хвилину до слів Старого похід до корабля був жертвою, підкоренням перед холодною розумною Необхідністю. Кожен крок до корабля віддаляв Мар’яну і забирав у друзів шанс на порятунок. Хвилину тому, вже підкорившись ненависній Необхідності, Олег проклинав похід і тих, хто змушував його йти до «Полюса», усі були ворогами, оскільки готові були змиритися із загибеллю Мар’яни... Ідея Сергіїва, хоч і давала якусь тінь надії, та не обіцяла надії негайної... Яке добре, гарне обличчя у Старого. Який він розумний і мудрий. А чому не я? І відразу ж виникло, як удар, як сором, усвідомлення, що про передавач на планетарному катері мав би згадати він, Олег. І не треба було ніякого польоту на повітряній кулі до річки. Вже давно, десять днів тому, два тижні тому потрібно було летіти на «Полюс» і викликати земну експедицію...

— Я мав подумати про це раніше,— сказав Сергіїв. Він був похмурий, ніби слова Старого його не втішили. І Олег зрозумів чому: він був батьком Мар’яни і думав зараз так само, як і Олег. І був злий на себе так само, як Олег. І тоді Олег вперше відчув родинні почуття до Сергіїва — вони обидвоє люблять Мар’яну.

— Чого ж ми стоїмо?! — Олег спочатку почув цей крик, а вже потім зрозумів, що це кричить він сам.— Треба негайно йти!!!

— Спочатку зберемо усе по засіках,— сказав Вайткус,— щоб ви не померли від голоду.

* * *

— Ти йдеш вранці? — запитала Ліз, коли всі розходилися.

У ці дні вона до Олега не підходила, мовчала, тільки дивилася на нього здалека пильно і жалісливо. І мати з Олегом теж не говорила про той вечір. Олег наче й розумів, що сам винен — не треба було жаліти Ліз і тоді б він не став брехуном, адже навіть важко уявити собі негідника, який цілується з дівчиною, коли інша, яку він кохає, гине в дикому лісі. І тому він просто намагався про це не думати, а думав про Мар’яну і про похід на корабель. І це у нього, варто сказати, чудово виходило. Так наче Ліз взагалі не було в селищі. І тому, коли вона підійшла, Олег відразу згадав і відчув свою провину, і у ньому виникла злість на Ліз. Він ненавидів навіть запах духмяної трави, який йшов від неї. І напевно він сказав би щось несправедливе і образливе, але в цей момент він був уже у горах, на «Полюсі» і вмикав рацію...

— Йду,— відповів Олег.— І не треба мене жаліти. У мене все в нормі.

— Так, звичайно, я дуже радію. Але мені за тебе страшно. Адже мені від тебе нічого не потрібно, розумієш, тільки б ти на мене не сердився і пам’ятав мене.

— Добре,— відповів Олег, озираючись довкола, чи хто не чує їхньої розмови.— Я пам’ятатиму. Ти не хвилюйся.

— Підемо ввечері погуляємо? — запитала Ліз тихо, одними губами.

— Погуляємо?

— За частокіл, недалеко.

— Ти що? — щиро здивувався Олег.— Я всю ніч збиратимуся, ми удосвіта виходимо.

— Ми недовго,— просила Ліз.— І ти повернешся.

— Подивимося,— сказав Олег.

Йому знову було шкода цієї дівчини, і в його руках і губах жив соромітницький, але незабутній спогад про її шкіру і вуста, і він розумів, що не можна з нею нікуди йти, і не хочеться, адже й справді не хочеться...

І він втік у майстерню, щоб допомогти Сергіїву зробити кішки — залізні кігті, з якими легше і безпечніше переходити льодяні скелі. А потім він забув про Ліз.

А вона довго стояла біля частоколу, подалі від воріт, у тіні, чекала, хоча й сама не вірила, що він прийде. Потім замерзла і попленталася спати, а Олег повернувся додому ще пізніше, коли Сергіїв вигнав його, щоб виспався перед походом.

І тільки коли лягав, Олег згадав про Ліз і подумав з полегкістю — «Ну й добре, що я забув».

Розділ сьомий

Цього разу урочистих проводів не було. Не той настрій і не той похід.

Було зовсім рано, дітлахи ще спали, біля воріт зібралися тільки старші і прибігла Фуміко, вона до останньої миті сподівалася, що її візьмуть. Вона підслухала, що Олег розмовлятиме з тими, хто врятує Казика, і хотіла почути, як це все відбуватиметься. Але звичайно, і мови не могло бути про те, щоб брати її в гори: вона слабенька, буде тягарем.

Зі своєї хижки поспішала Ліз. Вона несла торбинку. Ліз не проспала, але затрималася, шукаючи, що б таке смачненьке дати з собою Олежику. Вона була як мишка — завжди ховала смачні речі але інколи забувала про них. А тепер перекопала все і знайшла солодкі корінці, грудку цукру, ще минулорічного, і жалюгідні рештки своєї зимової спроби спекти пиріг. Ліз хотіла загорнути все якомога гарніше, але поспішала і не виходило — пересипала все у звичайну торбинку, з якою ходять по гриби, і побігла до частоколу.

Олег взяв торбинку, і йому здалося, що всі сміються. Ліз стояла за два кроки від нього і дивилася так, ніби хотіла втягнути до себе в очі.

Мати посунулася, щоб встати між Олегом і Ліз, і почала поправляти йому комір куртки. Олег не впирався.

— Добре,— сказав Старий,— не марнуватимемо часу.

— Сьогодні всі на просапування підуть,— сказав Вайткус.

Голос його на секунду затремтів, і Олег здогадався, що Вайткусу погано — всі йдуть, а його залишають з жінками і дітьми. Але у Вайткуса були слабкі легені і хворе серце. Йому не можна далеко ходити. І він дуже багато працював — на ньому був город і все господарство.

Заплакала Лінда. Вона не сказала жодного слова, але плакала. Ще недавно вона проводжала Томаса, і Томас не повернувся. А тепер вона з Сергіївим, і ось він також йде в гори.

Олег із Сергіївим поправили мішки і швидко пішли в напрямку гір. По землі стелився туман, трохи парило, день обіцяв бути теплим. Олег поспішав, він вгадував знаки їхньої минулорічної подорожі. Сергіїв у всьому слухався його — він вірив у пам’ять Олега. Вони майже не розмовляли, тільки по ділу.

Гриб-гігант був на колишньому місці, він навіть підріс за зиму. Вони не затримувалися біля нього — вже темніло і Олег хотів дійти до печери, а якщо вдасться, і далі. Кожного дня вони повинні проходити більше, ніж минулого року.

* * *

Вони хотіли почати переправу через широкий рукав ріки удосвіта, але поки укріплювали острівець, що розлізся за ніч, Мар’яна заснула. Вночі вона не виспалася, а тут пригрілася і заснула. Дік з Казиком не будили її, вони відійшли подалі берегом і чекали, коли вона прокинеться.

— Втомився? — запитав Дік.

Казик здивувався. Дік ніколи не питав про такі речі. Якщо чоловік втомився — це його особиста справа. Коли ти дуже втомився, Дік візьме у тебе мішок або здобич. Нічого не скаже, просто візьме. «Може, він теж втомився?» — подумав Казик, а вголос сказав:

— Нічого, небагато залишилося.

Дік ударив його по плечу долонею, не боляче, але відчутно. Казик думав: «Ось ми сидимо поруч з Діком, і він не знає, як я його люблю. Я його люблю більше за всіх, навіть більше за Мар’яну і тітку Луїзу, тому що я хочу бути таким, як він — сильним і мовчазним. Добре було би, якби ми з ним дружили і на Землі. Адже я швидко виросту і теж стану дорослим, а він ще довго буде молодим. Ми зможемо разом вирушати в далеку мандрівку».

— А може, піднімемося на Еверест? — запитав Казик вголос.

— На біса тобі той Еверест? — сказав Дік, який зрозумів, що Казик знову думає про Землю.

— Ну, на полювання,— припустив Казик.

— На полювання там не можна,— сказав Дік.— Я запитував у Старого. На Землі не полюють. Не хочу я на Землю.

— І не хочеш подивитися?

— Подивитися можна,— сказав Дік.— Тільки залишатися там не хочу. Мені нудно. Там того не можна, цього не можна... Вони сидять у чистеньких хатках і бояться мікробів, я знаю.

— Якби вони боялися,— розважливо заперечив Казик,— ми би сюди не прилетіли.

— А ми тут до чого?

— А до того, що ми і є вони. Ми одне і те саме. Ми куди йдемо? До них. Тобто до себе. Я так розумію. Ми наче заблукали в лісі і тепер хочемо вийти. Вони сильні, гарні, як на фотографії.

— А ми для них брудні,— сказав Дік.

Казик не сперечався, тому що розумів, чому Дік так говорить. Це не зменшувало його любові до Діка: так розуміння слабкостей коханої людини навіть робить її ближчою. Дік боявся людей із Землі, бо заздрив їм.

— Ми там теж не будемо останніми,— сказав Казик.

— Де?

— На Землі. Там наші таланти знадобляться. Ми будемо слідопитами. На Дальньому космічному флоті.

— Візьмуть нас... вони з пелюшок вчаться,— викрив себе Дік.

— Хлопці,— покликала Мар’яна.— Ми чому не пливемо?

— Прокинулася? — Дік підвівся.— А ми вирішили трохи відпочити, бо важко буде пливти. Ти як, нога не болить?

— Краще,— збрехала Мар’яна.

— Пити хочеш?

— Дай.

Дік приніс їй води у шкаралупі. Він підтримав її голову, щоби зручніше було пити, потилиця Мар’яни була дуже гарячою. Дік хвилювався за Мар’яну — у них зовсім не було ліків. Дікові завжди подобалася Мар’яна, більше за всіх у селищі. Але він все розумів про Мар’яну та Олега і відчував у цьому несправедливість... Проте, не ображався. Вони так хочуть, нехай.

Вони зіпхнули у воду острівець і почали відштовхуватися жердинами від м’якого дна. Жердини грузли, і штовхати було важко, тому їх все більше відносило униз. Берег віддалявся, але той, інший берег, теж віддалявся, оскільки ріка ставала ширшою, готуючись влитися в озеро. Жердини вже не досягали дна, і Дік з Казиком почали гребти широким пружним листям, яке вранці знайшли на березі. Течія була сильна, і невідомо було, чи допомагає їм веслування. Здається, не допомагало.

Вони спітніли і втомилися. Мар’яна засмутилася, що не може їм допомогти. Одна із колод відв’язалася, і довелося згаяти багато часу, перш ніж зв’язали розірвану мотузку і причепили колоду на місце. За цей час їх віднесло ще нижче, праворуч було озеро — сіре і гладеньке, по ньому були розсіяні темними плямками острівці, що утворилися в дельті, за ними сіра імла, дальній берег ховався в тумані.

Їх пронесло над мілиною, але вони не встигли за неї зачепитися, оскільки Дік надто сильно натиснув на свою жердину, і вона обламалася, а Дік мало не впав у воду. До того ж острівець — основа плоту — весь якось розлізся, і тільки колоди утримували вкупі усю цю масу болота і коріння; за кораблем по ріці плив хвіст гілля і водоростей.

Береги різко розійшлися в різні боки, подув вітер зовсім інший, аніж у лісі, свіжий,— їх хитнуло, і хід корабля сповільнився. Ріка була позаду.

— Що трапилося? — запитала Мар’яна.

— Нічого,— відповів Дік.— Пливемо.

— Так навіть краще,— сказав Казик.— Тут течія спокійніша. Вигребемо.

Але течія все-таки була, і їх тягнуло усе далі від берегів, поки вони не наскочили на мілину, яка попереду висовувалася з води пласким, мало не на рівні з водою, піщаним острівцем.

Якщо не дивитися на нікчемну смужку піску, яка відділяла їх від простору води, здавалося, що вони продовжують пливти озером. Гирло річки, яка винесла їх назовні, було таке широке, що низька порість по берегах річкових рукавів здавалася лише хутряною габою на сірій тканині. І була дуже далеко. А оскільки вони почали переправу пізно, у другій половині дня, то вже починало сутеніти. Вони розклали на острівці багаття, і підігріли води для Мар’яни. Дік і Казик напилися просто з озера, вони пили багато, навмисно багато, бо коли нап’єшся води, це допомагає від голоду. Щоправда, їм не допомогло.

Увечері Дік намагався ловити рибу — у нього ще залишалося кілька стріл. Але він ніколи раніше не стріляв у рибу з арбалета тому ніяк не міг поцілити. А бластер він беріг — він не знав, скільки в ньому залишилося зарядів, і боявся, що скоро той перестане стріляти.

Ніч видалася тяжка. Піднявся вітер, і хвилі перекочувалися через острівець. Кораблик похитувався, і доводилося весь час підштовхувати його жердинами на мілину. А коли хвилі стали зовсім великі, Дік і Казик залізли в холодну воду і утримували так пліт. Мар’яна теж не спала.

* * *

Олег із Сергіївим йшли без нічого, йшли швидко і, головне, йшли інакше. Змінилося їхнє ставлення до дороги. Минулого року ця подорож була майже неможливою, вони на неї зважилися лише з відчаю. Смерть Томаса була єдиною платою за досягнення цієї неймовірної мети, і сам «Полюс» здавався таємничим, далеким спогадом, реальність якого була сумнівною.

Зараз вони йшли по важкій дорозі до певної мети з конкретними намірами. Головне — дійти якомога швидше і зв’язатися з експедицією.

Сергіїв буденно і спокійно визнавав у поході верховодство Олега, і оскільки старший намагався нічим не підкреслювати різницю у віці і досвіді, то Олег теж спокійно не визнавав цієї різниці. Це була подорож двох дорослих чоловіків.

Вони якраз проминули велетенський гриб і йшли поміж скель, коли Сергіїв запитав:

— Ти насправді кохаєш мою Мар’янку?

— Мені так здається,— відповів Олег. Він подумав, що більш категорична відповідь буде неприємна Сергіїву.

Сергіїв наче не помітив дипломатичності відповіді.

— Ніхто з нас не міг й подумати, що ми доживемо до весілля, до весілля наступного покоління.

— Про це ми з нею не говорили,— зніяковів Олег.

Він згадав про Ліз, і йому захотілося заховати цю думку якнайглибше, щоб Сергіїв її не побачив.

— Якщо все минеться,— сказав Сергіїв,— селище цього весілля не побачить. Селища не буде. Його зжере ліс.

Олег озирнувся. Йому здалося, що за ними йде слон. Уже почало сутеніти, і від снігових струменів світ був закований у сіру імлу. Сергіїв йшов спокійно. Він покладався на інтуїцію Олега.

— Мені його не шкода,— мовив Олег.

— А мені шкода,— відповів Сергіїв.— Це майже половина мого життя і більша частина життя свідомого.

— Ти хочеш додому?

— Не в цьому річ. Ми прожили довгі роки бідними і безсилими, людина із Землі, побачивши нас з тобою, вирішить, що бачить мавп. А я упевнений, що коли ми повернемося додому, то у спогадах залишаться перемоги і урочисті моменти, яких ти й не помітив.

— Я був маленький?

— Для тебе було природньо, що ми залишаємося людьми, що ти ходиш до школи і їси ложкою. А знаєш, яке свято було, коли я зробив першу ложку?

Олег різко смикнув Сергіїва за рукав, звалив з ніг, той тільки крякнув від болю.

Над головами промчала чорна зграя. «Як вершники апокаліпсиса»,— подумав Сергіїв, дивлячись на стрімкий і рівний рух чорних тіней.

— Що це було? — запитав він Олега.

— Не знаю,— відповів той.— Я їх якось бачив, давно вже, але не знаю, хто вони. Ти говорив про ложку?

— А ще було багато смішного,— сказав Сергіїв.— Ми часто сміялися. Раніше частіше, ніж тепер,— тепер ми втомилися.

Вони проминули печеру, де минулого разу Олег провів тривожну ніч. Можливо, варто було залишитися на ніч у печері — все ж прикриття, але ще не зовсім стемніло і невідомо було, яка погода чекає їх завтра. Впертість, з якою мокрий сніг застилав землю, насторожувала. Сергіїв не сперечався з Олегом, хоча втомився значно більше, ніж він. Уже через півгодини Олег пошкодував, що вони не зупинилися у печері. Пішов такий густий сніг, що Олег боявся заблукати. Вони поставили палатку, залізли в неї, обнялися. Вночі стало зовсім холодно. Сергіїв, поки не заснув, розповідав, що мати Мар’яни його не любила. І навіть хотіла піти від нього, але залишилася через Мар’янку. Це було дивно: як можна піти від людини в селищі?

Здійнявся вітер і кидав жменями сніг на маленьку палатку.

Вони піднялися, коли розвиднілося настільки, що можна було розгледіти землю під ногами. Вірніше, подерту ковдру мокрого снігу, крізь яку стирчало каміння і обрідні кущі.

Сніг притих, але вітер завивав так само сильно, як і раніше, він був мокрий і злий. Олег дивився, як скулюється під вітром Сергіїв, які в нього темні зашкарублі пальці, якими він різко прибирав з чола пасма довгого перістого волосся. У цю мить Олег зрозумів, що боїться. Боїться, бо у минулій мандрівці він не був відповідальним ні за кого. Дік краще полював і знаходив дорогу, Томас пам’ятав колишній шлях, Мар’яна вміла лікувати і розумілася на травах. Від Олега вимагалося одне — йти. А якщо вони тепер збилися з дороги? Якщо вони не знайдуть ущелину, в якій тече холодний потічок? Повертатися назад? Це найгірше, що може статися. Тільки не повертатися.

— У тебе кипить,— сказав Сергіїв.

Олег висипав у банку жменю сухих грибів. Вони швидко набубнявіли і піднялися догори. Сергіїв і Олег по черзі, обпікаючись, витягали з банки слизькі м’які кульки, дмухали на них, потім жували. Олегу їсти не хотілося — це була необхідність, яку треба виконувати, інакше забракне сили. У селищі завжди не вистачало солі. Раніше її взагалі не було, а тепер Вайткус відшукав за болотом солонувате джерело, навколо якого можна було нашкребти солі. Щоправда, вона була швидше гірка, ніж солона, але Вайткус випарював її, хитромудро розділяючи на фракції. Гриби, які вони жували, були лише трошки підсолені, але недостатньо, щоби перебити смак, який давно стояв упоперек горла.

— Пішли? — запитав Сергіїв.

Олег і не помітив, як він піднявся і почав збирати палатку — полотнище з риб’ячої шкіри.

Олег перевірив арбалет. Тятива намокла, і її доводилося підтягувати.

Вони пішли далі, догори схилом. Олег не впізнавав цих місць і, картаючи себе, подумав: безглуздям було не залишити знаків адже вони двічі пройшли цим шляхом.

— Можливо, мій настрій,— сказав Сергіїв, коли вони пройшли близько кілометра,— викликаний ще й тим, що моя діяльність, моя цінність там, на Землі, тепер дорівнює нулю. Мені запропонують відпочивати.

— Чому? Ти ще не старий і сильний,— сказав Олег.

— Мені вже не вписатися у світ, який змінився, у якому я, у кращому випадку, стану екзотичним Робінзоном, що викликає співчуття. Доведеться писати спогади.

— Спогади? Про що?

— Про нас... Я пожартував. Я не буду писати спогади. Я бавитиму онуків. Вам з Мар’янкою також буде нелегко. Ти уявляєш, скільки всього знають ваші ровесники?

— Я буду вчитися.

— Звичайно. Тобі буде важко.

Сергіїв не розумів, що для Олега земні проблеми не підкріплювалися зоровими образами, попереднім досвідом — Земля залишалася досі краєм обітованим. Якщо треба вчитися — вивчимося. Це потім прийде розчарування.

Олега все більше хвилювала непізнаваність місць, якими вони йшли. Давно вже мав з’явитися потічок, ущелина, але скелі довкола були незнайомі, чужі.

Сергіїв відчув хвилювання Олега

— Ми що, заблукали? — запитав він.

— Усе інакше, ніж тоді,— пояснив Олег.— Це через сніг.

— Не бійся,— заспокоював Сергіїв.— Ми не можемо сильно збитися з дороги. Поки ми знаємо загальний напрямок руху, поки ми йдемо вгору, нічого страшного не станеться.

— Зачекай,— сказав Олег. Він почув дзюркотіння води.

Знову повалив лапатий сніг. Вони вийшли до потічка через кілька хвилин і далі пішли догори проти течії, хоча це було не дуже надійно. Минулого разу до потічка вони вийшли вже біля ущелини. А скільки тут може бути струмків?

Вони йшли до вечора майже не зупиняючись. Жодних пригод. Олег стріляв у зайця, але не влучив. Снігопад не припинявся. Він налипав до одягу, але не було холодно, тільки з кожним кроком ставало все важче й важче витягувати ноги зі снігу.

Коли стемніло, мандрівники зайшли в ущелину. Але це була зовсім інша ущелина. Швидше, широкий водорий. Там і залишилися ночувати. Вони розуміли, що збилися з дороги, але повертатися було пізно. Якщо там, нагорі, снігу не так багато, то залишається надія вийти до перевалу. Але говорити про це не хотілося. Олег розділив рештки грибів на три частини Хмиз вони економили і, як тільки вода в банці загрілася, одразу ж погасили вогнище, а головешки склали у торбу.

Вони спали під скелею, вночі був мороз, і вітер скочувався водориєм, як потік весняної води.

* * *

Вранці Павлиш зібрався в гори.

Він покликав із собою Саллі, як і домовлялися, але Клавдія була проти, бо надійшов день профілактики і Саллі повинна була перевіряти апаратуру — це її обов’язок. Павлиш взявся умовляти Клавдію, що профілактику можна перенести на інший день, але вона була невмолима. Клавдія глибоко переконана в тому, що нею керує почуття обов’язку і тільки почуття обов’язку. І жодних інших почуттів вона не знає.

— Бог з вами, Клавдіє,— сказав Павлиш.— Якщо ви не хочете, щоби зі мною літала Саллі, летімо з нами.

Йому здалося, що Саллі, яка чула цю пропозицію, усміхнулася, але він не наважився подивитися у той бік.

— Ви збожеволіли! — сказала Клавдія і несподівано зашарілася.— Павлиш навіть не підозрював, що Клавдія уміє червоніти.— Ви думаєте, що саме я — головна ледарка на нашій станції?

— Я нічого поганого не мав на увазі,— сказав Павлиш.— Я тільки думав, що і вам рано чи пізно доведеться летіти в гори. Це ж ваша стихія.

— Моя стихія — уся планета,— сказала Клавдія.— Гори вже обстежили скаути. Система, яка знаходиться на північ від лісу, порівняно молода, без активного вивітрювання. Якщо там і є щось не банальне, то потрібно буде робити глибоку свердловину...

— Моя справа — запропонувати. Місце у всюдиході знайдеться.

— Дякую за запрошення, але якось іншим разом...

Саллі загорнула Павлишу кілька бутербродів на дорогу і дала термос з кавою.

— Не турбуйся,— сказала вона, коли Клавдія пішла до себе в лабораторію.— Мені справді сьогодні треба працювати. Ми полетимо з тобою наступного разу.

— Не знаю, коли буде той наступний раз,— сказав Павлиш.— Завтра з’являться ще мільйони справ.

— Щось придумаємо. Сьогодні ти знайдеш якісь нові гарні місця. Добре?

Саллі піднялася навшпиньки і легенько поцілувала Павлиша у скроню. Вона була висока на зріст.

— Я знаю, що зроблю,— сказав Павлиш.— Я вже все придумав.

— Що?

— Я переселюся в лабораторію. Разом з тобою.

— Зі мною?

— Так. У нас буде свій будиночок, ми зможемо зачинити за собою двері. Чому ми мусимо ховатися з нашим почуттям і робити вигляд, що не подобаємося одне одному?

— Ти не вмієш обманювати.

— Тим паче. Клавдія все одно незадоволена.

— Звичайно. Це крах усталених норм. Вона чудово знає, звідки беруться діти, не вважай її синьою панчохою. Але в експедиції вона звикла, що на твоєму місці Срібляна Талева. Наші стосунки неправильні, несподівані, і вона ніяк не може до них пристосуватися, а нас завжди дратує те, до чого ми не можемо пристосуватися. Наприклад, нас дратує ця планета.

— Не треба філософствувати,— сказав Павлиш.— Поставимо її перед фактом.

— Нічого не вийде — лабораторія недостатньо стерилізована. Клавдія швидше умре, аніж дозволить комусь жити там.

Закінчити цю розмову вони не встигли, оскільки повернулася Клавдія. Вона принесла жовтий аркуш.

— На третій день,— сказала вона,— один із моїх скаутів зареєстрував металеву аномалію ось у цьому квадраті. До того ж, його повідомлення не чітке — я не змогла зрозуміти, що там за вихід. Якщо тобі байдуже, куди летіти, подивися у цій долині. Аномалія поверхнева, і це особливо дивує.

— Із задоволенням,— сказав Павлиш.

* * *

Павлиш зробив коло над станцією, погода була хороша, видно далеко. Затуманеною скелею піднімалися, зникаючи у хмарах, стовбури велетенських дерев. Озером бігли невеличкі хвилі. На Землі Павлиш давно би вийшов на озеро у гумовому човні і рибалив би чи купався собі на втіху. Втім, потрібно буде здійснити екскурсію по дну озера. Наступного тижня.

Потім Павлиш підняв всюдихід вище, прорізавши хмари.

З хмар вилетіла зграя птахів — таких Павлиш уже бачив, це були дивні істоти, напевно, плазуни,— потрібно упіймати один екземпляр для дослідів; вони влаштували у повітрі жорстокий поєдинок: спліталися у клубок, розліталися знову, кидалися одна на одну.

Вершини гір, ще далекі, прорізали хмару. Ближче — чорні, без сніжні; далі — укриті снігом, масивні, спокійні і знайомі — гори повсюди одинакові, на будь-якій планеті.

Всюдихід зупинився біля гір. Тепер можна було зрозуміти схему розташування гірської системи. Гори піднімалися виступами від долини, переходячи в перший, порівняно невисокий і плаский хребет. За ним тягнулися високогірні долини, на яких навіть зараз, улітку, не танув сніг. За долинами ланцюгом здіймалися гори набагато вищі, вже справжні гіганти — висотою більше п’яти кілометрів. Далі — Павлиш знав про це, але здалеку було важко побачити — розташувався візерунок вершин, найвищих на планеті, і найвища гора заввишки понад одинадцять кілометрів, яка ще отримає достатньо гарну і горду назву.

Туди Павлиш поки що не полетів.

Він опустив машину на пологому схилі другого хребта. Посидів трохи, не відкриваючи люка.

Було дуже тихо. І тиша ця була чистою і урочистою. Тиша, яку ніколи і ніхто ще не порушував звуком голосу.

Потім Павлиш вийшов на зв’язок і запитав, як справи на станції.

Клавдія відповіла, що все гаразд, і попросила не запізнюватися на обід.

Вона нагадала Павлишу, щоб він заглянув у долину, де скаут виявив аномалію.

— Обов’язково,— сказав Павлиш.— Тільки трохи пізніше.

Він відкрив люк і вийшов назовні. Вітру не було. Ноги відразу загрузли у снігу — майже по коліно, сніг був укритий блискучою твердою плівкою, за довгий день літнє сонце розтоплювало її. Але всередині сніг був сухий, розсипчастий і надто білий — Павлишу ще не доводилося бачити тут такого яскравого білого кольору,

Павлиш взяв жменю снігу і стиснув рукавицею. Сніг розсипався і пудрою посипався униз,

Потім Павлиш здійснив неймовірний злочин проти інструкцій, але як біолог він розумів, що йому тут нічого не загрожує. Він зняв шолом. Холодне повітря обпекло обличчя, на секунду Павлиш навіть затримав дихання, щоб не пустити в легені мороз. Коли він нарешті вдихнув, то всі його очікування збулися — це було кришталеве, первозданне, прекрасне повітря.

Тримаючи шолом у руці, Павлиш пішов, провалюючись по коліно в снігу. Він не поспішав. Був тільки один звук — звук хрусткого снігу. Тут, на висоті, від незвички збивалося дихання — а тільки чотири кілометри, не більше.

Білий птах пролетів удалині. Отже, і тут є якесь життя. А чому б йому не бути — повітря нормальне.

Замерзли вуха. Павлиш пошкодував, що не взяв теплої шапки — у нього була з собою стара в’язана шапка.

Павлиш одягнув шолом, увімкнув опалення.

Йому не хотілося йти звідси. Він стояв, повільно повертаючи голову, і розглядав почергово вершини, такі схожі і такі велично різні — це була особлива, урочиста і досконала архітектура, яка властива тільки великим горам. Яскраве біле сонце пливло над вершинами, а небо було значно темніше, ніж на Землі, і виднілися зорі.

Павлиш повернувся до всюдихода, підняв його знову і пройшов до дальнього великого хребта. Він летів уздовж гірського ланцюга, вдивлявся у деталі велетнів: у скельне урвище кілометрової висоти, у вузький гребінь, над яким навис сніговий карниз, у тріщину в льодовику, що зникає глибоко у безодні... Одні милуються вогнем, інші — морем. Павлиш над усе любив дивитися на гори.

Він відчув, що втомився і зголоднів. Він дістав бутерброди, випив кави, знову поговорив зі станцією і знову Клавдія нагадала йому заглянути в ту долину. Тому Павлиш перед поверненням взяв курс туди. У повітрі він спокійно попивав каву, виніжувався у спокійному стані людини, яка не обманулася у високих сподіваннях.

Всюдихід опустився на схилі долини, що нагадувала велетенський цирк.

— Ну, де тут у нас аномалія? — запитав вголос Павлиш і виглянув в ілюмінатор.

З того боку не було нічого — тільки білосніжний схил. Він подивився в інший бік, униз. Потім сказав:

— Так. Саме так.

Зі всіх неймовірних видовищ, які спостерігає людина на своєму віку, йому випало найнеймовірніше.

Внизу, в долині, на арені снігового цирку, маленький звідси, згори, лежав космічний корабель. У першу мить він видався Павлишу зовсім цілим, і він навіть подумав на мить, що це якась інша експедиція... Але потім зрозумів, що корабель загинув.

Диск стояв схилившись, торкаючись боком снігового поля. Снігова льодяна шапка прикривала його вершечок.

Павлиш різко підняв всюдихід і кинувся до корабля.

Вистрибнувши зі всюдихода, він згадав, що не повідомив на станцію про відкриття, чим знову неприпустимо порушив інструкцію, але потім викинув цю думку з голови.

На боці корабля виблискував напис: «Полюс».

* * *

Корабель не хотів пускати Павлиша всередину. Пасажирський люк був привідкритий, але дістатися до нього було неможливо — він виявився на висоті трьох метрів. Трап не змогли або нікому було його опустити. Вантажний люк заклинило під час падіння. Павлиш довго ходив довкола «Полюса», наче кіт, якому пропонують напитися молочка із глечика з вузьким горлечком. Павлиш упіймав себе на думці, що не поспішає проникнути на корабель, боїться зустрічі з видовищем раптової, давно замерзлої смерті.

Водночас, хотілося сподіватися... На що? І відразу ж Павлиш придумав відповідь: на те, що хтось залишився живий, зумів підняти планетарний катер і вийти у космос. Безглуздість цієї думки змусила досадливо поморщитися. Адже Павлиш чудово знав, що це за корабель, знав, що він давно зник безвісти. Останній зв’язок з ним був, коли він йшов у дальній стрибок зовсім в іншому секторі, Щось трапилося під час стрибка. Корабель з нього не вийшов. І зник безслідно, що буває вкрай рідко, раз на десятиліття.

Виявляється, корабель вийшов зі стрибка тільки для того, щоби безсило упасти у цих холодних горах. І звичайно, ніхто з нього не врятувався. З тієї причини, що якби вони запустили рятувальний катер, то змогли би дістатися до населеної планети. Цього не сталося.

Павлиш повернувся до себе на катер, згадав, що Клавдія, напевно, божеволіє — так давно він мовчить.

Якщо Клавдія і божеволіла, то вона чудово тримала себе в руках.

— Щось сталося? — запитала вона крижаним голосом, почувши Павлиша.

— Як тобі сказати...

Клавдія мовчала. Зв’язок працював бездоганно, Павлиш чув її швидке дихання.

— Я знайшов «Полюс»,— сказав Павлиш.

— Який полюс?

— Пам’ятаєш, ти мені казала про аномалію. Це не аномалія. Це космічний корабель «Полюс». Може, ти чула, що він щез двадцять років тому?

— Ой! — долинув голос Саллі. Напевно, вона стояла поруч з Клавдією. Можливо, також хвилювалася, куди зник Павлиш.— А люди?

— Він загинув. Розбився,— сказав Павлиш.— Зараз я постараюся проникнути в нього.

— Почекай,— сказала Клавдія.— Ми не знаємо причини катастрофи.

— Він розбився, повторив Павлиш. Минуло двадцять років.

— Тоді немає чого поспішати,— сказала Клавдія.— Ми прилетимо туди разом. За інструкцією не можна йти одному.

— Я в скафандрі,— сказав Павлиш.

— Звичайно, Славко піде,— сказала Саллі.— Я би також пішла.

— Я категорично проти,— відрізала Клавдія.

— Вибач,— відповів Павлиш і відключив зв’язок.

Це була відкрита революція, бунт на кораблі.

Павлиш відкрив скриньку з експедиційними приладами. У катері повинні бути необхідні речі — мотузки, крюки. Обставини бувають такі несподівані, що вся технологія космічного часу виявляється безсилою перед шматком тросу.

Павлиш відразу відшукав ідеальне знаряддя, щоби проникнути на корабель,— реактивний рюкзак.

* * *

Усередині корабель добре зберігся. Він був немов заспиртований крижаним повітрям.

Павлиш повільно йшов коридорами корабля, заглядаючи в каюти. Його метою був пульт управління. Там повинен зберігатися бортовий журнал.

Каюти були порожні. Це було дивно: навіть коли більша частина команди перебувала в анабіозному відсіку, чергових на такому кораблі мало бути не менше сотні людей.

У каютах все залишалося таким чи майже таким самим, як на момент катастрофи корабля. Речі на місцях, але жодного трупа.

На кораблі летіли сім’ями. В одній каюті — Павлиш запам’ятав її номер: 44 — його раптом зворушила картина закарбованої миті. Там стояла дитяча колиска, біля неї розпочата пляшечка дитячого молока. Іграшки в колисці...

Павлиш вже переконався, що після аварії на кораблі залишилися живі люди. І йому потрібно було зрозуміти, що сталося з ними потім.

Павлиш відшукав пульт керування. Він сильно постраждав. Прилади управління були розбиті. В мертвому хаосі дивом здавався зелений вогник сигналу автоматичного зв’язку із Землею. Павлиш вимкнув його — мерехтіння вогника в мертвому кораблі мало зловісний відтінок.

У відсіку керування та в інших службових приміщеннях «Полюса» Павлиш нікого не знайшов. Не було і бортового журналу. Не було людей і у відсіку двигунів, який постраждав найбільше. Нарешті Павлиш дістався до анабіозного відсіку. Двері до нього були зачинені. Але Павлиш був готовий до цього. Він прихопив з катера різак.

Замок піддався досить легко. В анабіозному відсіку було темно — стіни тут, на відміну від інших приміщень, не були вкриті фарбою, яка світилася. Павлиш увімкнув ліхтарик шолома.

І тоді все зрозумів. Люди в анабіозних ваннах загинули разом з кораблем. Швидше всього, під час аварії одразу відключився енергоблок, і ті, хто залишилися живими на кораблі, не змогли запустити систему реанімації. Хоча, напевно, намагалися. Деякі ванни були відкриті, але врятуватися нікому не вдалося.

А потім розчини у ваннах замерзли, і ті, хто спали на момент загибелі «Полюса», опинилися замурованими в прозорих крижаних глибах. І тут же, в переходах між ваннами, Павлиш знайшов тих, хто загинули за межами відсіку. У когось вистачило сили перетягнути їхні тіла сюди.

Павлиш не затримувався в анабіозному відсіку. Йому було там страшно. Можна бути дуже раціональною, тверезою і відважною людиною, і все-таки внутрішньо зіщулитися, відчувши за спиною, у крижаній тиші, уявні ледь чутні кроки і побачити раптом, як за склом анабіозної ванни, у мерехтливому світлі ліхтарика здригнеться повіка чи смикнеться в усмішці рот людини, яка загинула двадцять років тому.

Павлиш відступав до виходу, побоюючись обернутися спиною до кладовища «Полюса». А коли зачинив за собою двері відсіку, довго стояв, притулившись спиною до стіни коридору, і чекав, коли перестануть тремтіти ноги.

Потім він пішов до виходу, який виявився дуже далеко. Павлиш йшов, прискорюючи кроки, тільки одного разу зазирнув у відчинені навстіж двері якогось складського приміщення, оскільки його здивував розгром всередині — наче якісь дикуни чи тварини дісталися до ящиків і пакетів, порозкидали їх по підлозі, розкрили невміло, пазурами чи кігтями, смакували страви і викидали їх, якщо не подобалися. Такого не могли зробити члени екіпажу, навіть у миті страшної нужди, хоча б тому, що знали, як відкриваються банки... Отже, в кораблі хтось був після того, як останні люди загинули чи покинули його. Пояснення цьому не було, пояснення потребувало існування на планеті достатньо високоорганізованих тварин чи навіть первісних людей. А Павлиш як біолог був абсолютно впевнений, що вищих тварин на планеті немає. І лише коли він відійшов на кілька десятків метрів від розгромленого складу, проста і переконлива думка прийшла в голову. Підсвідомо він раніше відганяв її від себе: люди умирали на замерзлому кораблі поступово, один за другим, і останні, чи останній, розчавлені безнадією та жахом, збожеволіли. І умираючий безумець, не усвідомлюючи, що робить, приповзав на цей склад, бо смерть вперто не забирала його...

Швидше на волю! Щоби було сонце і свіже повітря. Швидше вирватися з німого гробівця, заселеного крижаними тінями давньої, але законсервованої завірюхами трагедії!

* * *

Вони так втомилися і змокли за ніч, що удосвіта, коли буря стихла і острівець перестало заливати, попадали і заснули як вбиті.

Дік і Казик обняли Мар’яну і притулилися до неї з двох боків. Вони думали, що так тепліше, і навіть уві сні намагалися не рухатися, щоб не зробити їй боляче. Мар’яна весь час прокидалася, не могла зігрітися, її лихоманило, і треба було стримуватися, бо Олег усе не йшов, він зникав за обрієм, вона кликала його, бігла за ним, нога не слухалася чи в неї зовсім не було ноги,— і Олег не обертався до неї, і наздогнати його ніяк не вдавалося... Земля хиталася, бо був землетрус і зверху на неї падав дах...

Мар’яна прокинулася — плівка накрила лице і заважала дихати, Мар’яна відсунула її. Дік і Казик лежали по обидва боки, і вона згадала, як минулого року вони лежали на снігу і замерзали, і хлопці теж клали її в середину, щоби зігріти. І тоді вона не знала, що знову доведеться замерзати так далеко від дому, але за два кроки від Землі,— адже правда, за два кроки?

Острівець заколисував її, хоча не повинен був цього робити.

— Діку,— сказала Мар’яна.— Ми пливемо?

— Що? — запитав він уві сні, але через кілька секунд прокинувся, сів, відкинув плівку і сказав: — Цього ще бракувало.

Поворухнувся, застогнав, і ніяк не міг прокинутися Казик. Шкіра й кістки, у чому тільки душа тримається — так про нього завжди говорили жінки в селищі. Їм би зараз на нього подивитися.

Мар’яна спробувала сісти. Лікті провалювалися у настил, а нога сьогодні майже не боліла.

Довкола була тільки вода — більше нічого. Їх віднесло, поки вони спали.

Дік встав, провалився по коліно у воду; вперся долонями, витягнув ногу і почав роздивлятися. Прокинувся Казик.

— Нам пощастило,— сказав Дік.— Могло бути гірше.

Поки вони спали, кораблик потягнуло течією з острова. Але вітер піддував у потрібному напрямку, і вони опинилися ближче до дальнього берега ріки.

Вони почали гребти до берега, користуючись попутним вітром, гребли долонями, навіть Мар’яна підповзла до краю, звісилася через колоду і підгрібала.

Казик стягнув з себе подерті штани і куртку, від якої залишилися тільки клапті, і стрибнув у воду. Він плив за плотом і бовтав ногами, штовхаючи його перед собою. А потім, коли берег уже став ближче, і всіх охопило нетерпіння, за ним стрибнув Дік, і теж штовхав пліт, навіть не відчуваючи, наскільки холодна вода.

Вони штовхали, задихаючись, цей проклятий важкий пліт, який, наче живий, чинив опір. І раптом Дік ударився ногою об дно. Він сильно штовхнув пліт уперед. Казик втратив рівновагу, ледь не захлинувся, бо для нього тут було ще глибоко. Дік витягнув його з глибини, і вони пішли до берега за плотом. Вони не поспішали, тільки підштовхували його, коли він призупинявся, і через кілька хвилин вони винесли Мар’яну на низький пологий берег, під шатро невисоких білуватих сосен.

Під соснами пахло грибами, по моху бігали мурахи, шелестіли кущі, принюхуючись до непрошених гостей.

До кінця дороги залишалося зовсім трохи.

* * *

На зворотному шляху Павлишу довелося відповідати на безкінечні запитання Клавдії та Саллі. Жодній експедиції не доводилося ще знаходити космічний корабель після катастрофи. До того ж, саме той корабель, зникнення якого було ще у всіх на пам’яті.

— Його не повинно бути у цьому секторі,— говорила Клавдія, наче Павлиш навмисне, аби її розізлити, привів сюди «Полюс».

— Якщо аварія трапилася під час стрибка,— заперечив Павлиш,— вони могли вийти і тут.

— Так, але комісія вирішила, що вони так і не вийшли.

— Ти впевнений, що ніхто не вижив? — запитала Саллі.

— Я ні в чому не впевнений,— сказав Павлиш.— Але думаю, що дехто помер не відразу.

— Якщо хто-небудь і залишився, вони б не прожили тут жодного дня,— сказала Клавдія.

— Коли це сталося? — запитала Саллі.

— Я не знайшов бортового журналу. Але навіть влітку там мороз. Уночі поза сорок. У інші пори року ще гірше.

— Їм нікуди було йти,— сказала Клавдія.

— Ми обстежимо довколишні гори,— заперечив Павлиш.

— Там було багато людей,— сказала Клавдія

— І діти,— мовила Саллі.— Експедиція і колоністи.

Жінки підігріли вечерю до повернення Павлиша, але їсти йому не хотілося. Він відразу почав переглядати плівки.

...Корабель у сніговому цирку.

Він ближче — нависає блискучий бік. Великий план — тьмяна, побита снігом та вітрами поверхня борту. Коридор корабля. Яскраве коло світла від ліхтаря Павлиша. Пульт керування, розбиті прилади... Сліди вибуху у відсіку двигунів... холодне запустіння смерті.

Вони пили каву, вони сиділи в маленькій, теплій, чистій вітальні станції, і кожен уявляв собі мертвий холод космосу, продовженням якого були ці гори, де знайшов свою смерть «Полюс».

— Подивимося інші плівки? — запитав Павлиш.

— Не треба,— сказала Клавдія.— 3автра. Потрібно дізнатися, що належить робити.

— А що належить? — Павлиш зрозумів, що ніколи не стикався з такою ситуацією. Адже є правила на всі випадки — на вихід у відкритий космос і на поведінку при зустрічі з аборигенами. Навіть найнеймовірніші ситуації, і ті мають відповідне правило.

— Що ми можемо використати? — запитала Клавдія.

— Як використати? — не зрозуміла Саллі.

— Планетарні катери не пошкоджені?

— Катер пошкоджений. Транспортний відсік потрапив у точку удару.

Клавдія увімкнула інформаторій. Він видав текст на екран, букви були строгі, чіткі, з ними неможливо було сперечатися. Клавдія повторювала текст вголос: «При евакуації досліджуваної планети експедиція повинна переконатися у тому, що на планеті не залишається жодного предмета із Землі, за винятком приладів, залишених з метою подальшого використання...»

— Це не зовсім той випадок,— сказав Павлиш.— Напевно, тут мають на увазі мою зубну щітку.

— Зубну щітку?

— Три дні не можу знайти,— повідомив Павлиш.— Можливо, вона упала в якусь щілину, і через мільйони років, коли тут виникне цивілізація, вони відкопають мою щітку і вирішать, що на планеті побували гості з космосу.

— Не час для жартів,— сказала Клавдія і схилилася над індексом.— Тут має бути ще щось. Я точно пам’ятаю. Ось.

Знову засвітився екран інформаторію: «У випадку виявлення на досліджуваній планеті речей, що потрапили туди у результаті необережності попередньої експедиції чи залишилися після катастрофи земного космічного корабля, експедиція зобов’язана забрати їх з собою, а якщо це неможливо — знищити».

— Я ж казала,— зраділа Клавдія. Вона пишалася тим, що пам’ять її не підвела.

— Та як же так,— заперечила Саллі.— Адже там люди...

— Люди загинули двадцять років тому.

— Можна не поспішати,— сказав Павлиш.— Ми ще не відлітаємо.

— Треба поспішати,— заперечила Клавдія.

Вона знову читала індекс.

Павлиш не зрозумів, що зараз Клавдія веде з ним війну. Він зовсім забув про свій бунт і про те, що пішов на «Полюс», відкрито не підкорившись Клавдії, і тепер вона хоче знову бути головною у групі.

— Це десь у примітках,— сказала вона.— Там повинні бути примітки.

— Я не розумію,— мовила Саллі.— Що може статися?

— Я можу помилитися в точних формулюваннях,— сказала Клавдія.— Але зміст мені зрозумілий. Як і повинен бути зрозумілий вам. Корабель після катастрофи — джерело земних мікроорганізмів. З вашої вини може статися екологічне лихо.

— Мікроби вимерзли,— сказав Павлиш.

— Ти гарантуєш? Як біолог?

— Ні, не гарантую,— погодився Павлиш.

Він розумів, що хоче сказати Клавдія. Павлиш заходив у корабель. І якщо щось чуже цьому світові, а може навіть небезпечне залишилося там, мікроорганізми чи віруси, то Павлиш залишив їм шанс вирватися назовні. А зараз не так вже й холодно — навіть високо в горах. І невідомо, станеться щось, чи ні. Швидше за все, не станеться. Але інструкції складали дуже розумні й передбачливі люди,

— Але ж не можна...— сказала Саллі.— Він зараз як пам’ятник...— Вона враз замовкла.

— Люди вийшли в космос не для того, щоби залишати пам’ятники, які можуть знищити чуже життя. Ми — не джерела зарази,— сказала Клавдія.— Основа справжньої цивілізації — гуманізм.

Високі слова запалили очі Клавдії світлом подвижника.

«Тебе би на багаття,— подумав Павлиш.— Полум’я б відступило».

Саллі піднялася і вийшла з кімнати поставити чай. Вона зупинилася біля дверей і мовила:

— Ти завжди така самовпевнена...

Клавдія не відповіла.

* * *

Коли вони відпочили трохи, Казик зібрався йти до станції.

Мар’яна сказала йому:

— Зачекай, відігрієшся, підсохнеш.

— Я підсохну по дорозі,— сказав Казик.— Я швидко ходжу.

Дік віддав йому свій ніж — ніж Казика зламався — і хотів віддати бластер, але Казик не взяв. Він не мав довіри до бластера. Він сказав:

— Тобі знадобиться. Я йтиму, а ти мусиш сидіти і чекати.

Казик йшов до темряви, але по дорозі надибав річку, вона була дуже швидкою, і він пішов по ній вгору у пошуках місця для переправи, але забрів у болото. І вже в темряві повернувся назад.

Він побачив багаття, яке розпалив Дік.

— Це я! — крикнув він здалеку.

— Не знайшов? — запитав Дік і підвівся.

— Завтра знайду. Тепер я знаю,— сказав Казик.

Мар’яна лежала з розплющеними очима і мовчала. Їй було боляче, але не в нозі, а у всьому тілі — тупий повільний біль.

* * *

...Вони піднялися, коли розсіявся ранковий туман. Туман відходив, стікаючи, наче кисіль, в озеро і ховався в лісі. Поміж шматків туману був і димок багаття, на якому Дік кип’ятив воду. Павлиш, який полетів з Саллі до «Полюса», не помітив диму. А якби й помітив, вирішив би, що це туман, але Казик подивився на небо саме в той момент, коли катер промайнув над верхівками дерев.

— Ось вони! Відлітають! — закричав він.

— Ти бачив? — запитала Мар’яна.

— Так, маленький корабель.

— Напевно, вони полетіли в розвідку,— припустив Дік.

— Тільки б не всі,— сказав Казик.— Як ти думаєш, їх багато?

— Яка різниця?

— Якщо багато, то у них є інший корабель, щоби забрати Мар’яну,— сказав Казик.— Я піду, добре?

Він був нервовий — побачення із Землею було таким близьким.

— Почекай, випий чаю,— сказав Дік.

Дік міг би залишити Казика і піти до станції сам, але він нічого більше не сказав. У лісі повсюди небезпечно. Людина, яка охороняє дівчину, має такі ж шанси загинути, як і та, що рухається. Він розумів, яке це щастя для Казика — побачити справжніх землян. А сам цього не відчував. Він тільки хвилювався за Мар’яну: їй було сьогодні зовсім погано. Він примусив Казика випити окропу і сказав:

— Ну, біжи!

Він знав, що ніхто на планеті не ходить лісом так швидко, як Мауглі.

* * *

Клавдія не спала майже цілу ніч.

Увечері знову сперечалася з Павлишем: вона наполягала, щоб він вжив усіх потрібних заходів для ліквідації корабля. Слово «ліквідація», яке вона використовувала стосовно «Полюса», немов знеособлювало вчинки Павлиша, допомагало їй не бачити за «Полюсом» того, що бачив Павлиш. Існував предмет, який загрожував планеті. Існували інструкції, які передбачали ліквідацію небезпечного предмета. Корабля «Полюс» не існувало вже давно. Розумний акт ліквідації, який вона нав’язувала Павлишу, наче підводив риску під подією, що відбулася двадцять років тому.

← Назад | На початок | Вперед →