Селище (сторінка 11)

Клавдія сама відкрила контейнер з імплозивом спецвибухівкою, яка не порушувала природного балансу, перетягнула ящик у кают-компанію і безапеляційним тоном наказала Павлишу завтра вранці ліквідувати «Полюс», попередньо зробивши голограму його внутрішніх приміщень для звіту у Зоряній комісії. Якщо потрібно, погодилася вона з вимогою Саллі, Павлиш може забрати з корабля усі предмети та прилади, які потребують окремого дослідження на Землі, або мають сентиментальне значення для родичів загиблих астронавтів.

Після цього Клавдія витримала бурхливий, неорганізований і надто емоційний натиск Павлиша, який категорично відмовлявся підривати «Полюс».

— Ми перебуваємо,— сказала вона спокійно і впевнено,— в дальній розвідці. Коли ви, Павлише, погодилися полетіти у цю експедицію, ви прекрасно знали, що у надзвичайних ситуаціях останнє слово належить начальнику експедиції. У випадку відмови виконання наказу такий член екіпажу назавжди, повторюю, назавжди, втрачає право літати в космос. Ви маєте право вважати мій наказ нерозумним, можете бойкотувати його. За це рішення відповідальність несу тільки я. Ви зобов’язані йому підкоритися. Правило це, як ви знаєте, не має винятків. Не раз воно рятувало експедицію.

— Клаво,— сказала Саллі.— Це не той випадок. Нашій експедиції нічого не загрожує. Ми можемо відкласти це рішення до відльоту. Часу достатньо.

— Ми не можемо відкласти виконання рішення до відльоту,— наполягала Клавдія.— 3 кожною секундою зростає ризик зараження цієї планети.

Павлиш мовчав.

Логіка і залізна впевненість Клавдії мали певний гіпнотичний ефект. Можливо, він би продовжував сперечатися і знаходити нові аргументи, якби він не був вихований на Дальньому флоті, де авторитет капітана, начальника експедиції — обов’язковий, навіть головний елемент виховання. Клавдія мала рацію — у вирішальний момент командир корабля чи начальник експедиції повинен прийняти рішення, яке не обговорюється. Елемент помилки, який ховається в цьому, завжди менший, аніж ризик виникнення анархії. Людство може досягнути зірок, загального комфортного існування, люди можуть мандрувати у часі і досягати інших галактик. Але вони залишаються тими ж людьми, якими були тисячі років тому. Найбільш гуманна і талановита людина буде боятися смерті і прагнутиме кохання. Одні шукатимуть слави, інші спокою, люди вибиратимуть друзів і соратників у житті, але будуть зустрічати і ворогів, і суперників. Ідеальної людини, ідеального суспільства, на щастя, не буває — інакше людство завмерло б у нірвані і зігнило у блаженній нерухомості. Тому в Космосі повинен владарювати Закон. Придуманий людьми, недостатньо досконалий, з багатьма помилками, але єдиний для всіх і непорушний.

Цей закон втілювала Клавдія Сун, маленька вперта жінка, впевнена у своїй правоті так само, як був упевнений у своїй Павлиш. І правота Павлиша повинна була відступити.

— Краще б я не знаходив його,— такими були останні слова астронавта.

Він раптом зрозумів, що смертельно втомився за цей день і нікого не хоче бачити. Ні правильної Клавдії, ні доброї Саллі. Вони чужі для нього, якщо, підкоряючись закону, людина продовжує усвідомлювати свою помилку перед силами, вищими за закон.

Клавдія не спала цілу ніч, бо їй було страшно спати. Вона не була на кораблі, але бачила плівки, відзняті Павлишем. Її уява була достатньо розвинена, щоб уявити себе на мертвому кораблі.

Варто було їй заснути, як мертвий корабель оживав і люди, які повинні були вдруге померти, приходили до неї, ставали майже поруч і намагалися щось сказати. З ними потрібно було сперечатися, переконувати, що вона тільки виконує свій обов’язок, а вони не розуміли і погрожували, хоча їхніх облич вона не бачила, намагалася побачити, але не бачила... Нажахана Клавдія прокидалася і намагалася не заснути знову. Їй здавалося, що вона не спить, і тільки новий прихід тих людей свідчив про те, що вона знову заснула...

До ранку ця безкінечна боротьба з людьми «Полюса» вимучила її настільки, що вона зрозуміла — переконати їх не вдасться і доведеться дати їм спокій. І ця думка принесла таке полегшення, що Клавдія відразу міцно заснула, глибоко і без сновидінь. Коли вона прокинулася, було близько десятої — станція була порожня. Павлиш і Саллі полетіли, не розбудивши її.

Клавдія піднялася, голова страшенно боліла, вона намагалася пригадати сцени нічних жахіть, але вони були якимись безформними і безглуздими. Вона зрозуміла, що не наказувала Саллі летіти з Павлишем, хоча, звичайно, літати удвох правильніше...

Клавдія умилася крижаною водою, зробила гімнастику, випила філіжанку міцної кави — ці звичні дії не виправили тягучого, мерзенного настрою, але повністю стерли з пам’яті нічні жахіття. Вона уявила собі, як Павлиш летить, сидячи поруч з Саллі, і вони посміюються, згадуючи вчорашні дебати, можливо, навіть говорять про неї з насмішкою. Звісно, з насмішкою, а Саллі зі всім погоджується... Клавдія не викликала катер. Накази не відміняють. Він буде виконаний, інакше завтра на станції буде анархія.

Зрештою, це тільки епізод, не більше як епізод. Давно мертвий корабель, давно мертві люди... Освоєння космосу не буває без жертв. І якщо не підкорятися дисципліні, то жертви будуть ще більші.

І Клавдія спробувала зайнятися справами.

* * *

Казик поспішав, він тепер знав, як треба йти — болото обійти вище, через ряд пагорбів, а потім різко звернути до того місця, де річка розтікається між каменями і стає мілкою.

Біля ріки він затримався, підшукав спокійне місце, де вода була, наче дзеркало. Не таке, звичайно, як те, що Мар’яна залишила в селищі, але все ж можна було себе побачити. Він навіть здивувався — обличчя стало таким вузьким і темним, що світилися лише білки очей. А волосся перетворилося у застиглу кашу.

Зачесатися було нічим, але мився Казик хвилин п’ять — і просто водою, і намулом. Він розумів, звісно, земляни будуть ним незадоволені — Казик зовсім за собою не слідкує, не даремно його завжди сварить тітка Луїза.

Він перейшов убрід через річку, правда, в одному місці води було по пояс, і страшенно замерз, тому далі у лісі побіг, щоби зігрітися. Ліс був рідкий, сосновий, світлі синюваті стовбури відхилялися від нього, боялися шуму, ліан-хижаків він зрізав ножем — хороший ніж, може, Дік йому подарує пізніше, бо Казик залишився без ножа... Він обов’язково попросить у земних людей книгу з географії. Найперше, що він зробить, коли все закінчиться — попросить книгу з географії з кольоровими малюнками. Старий казав, що бувають книги з об’ємними і рухливими малюнками. А що ще потрібно людині?

* * *

Олегові не було холодно. Сніг, що сипав густо і вперто, спочатку вкривав палатку твердою сніговою крупою, а потім, перетворивши її на сніговий пагорб, затих, задоволений тим, що відновив чистоту і білизну гірської долини, став важким і теплим.

Олег дуже втомився, хотів спати, думки вертілися хаотично і ліниво. Вчора вони йшли цілий день, намагалися весь час підніматися угору. Вони вже знали, що заблукали, але не переставали сподіватися, що все-таки вийдуть до перевалу, нехай і не в потрібному місці, це не так важливо — тільки б вирватися за хмари, нагору, туди, де немає безконечної заметілі.

Вони впали,— сили забракло навіть на те, щоб підігріти води,— навіть не дочекалися темряви. У сірій імлі, мовчки, наче виконуючи домовлений ритуал, вони розстелили палатку, утримуючи її, щоб не здуло вітром, потім загорнулися у неї і покірно лежали, відчуваючи, як запона стає важчою від снігу.

Вночі Олег прокинувся,— а може, йому здалося, що він прокинувся,— від жалості до матері. Він вже здогадався — саме тоді, вночі, у сні,— що ніколи більше не побачить її. І йому стало страшенно шкода її, тому що тепер мати, навіть якщо їх знайдуть і привезуть на Землю, усіма думками залишиться тут, на планеті, у неї більше нічого не залишилося. І йому стало соромно, як часто він говорив з нею різко і не хотів слухати її розповідей про батька і колишнє життя. Олег заплакав і мовчки, щоби не розбудити Сергієва, просив у матері пробачення.

* * *

Клавдія сіла за стіл попрацювати. І нічого у неї не виходило.

Через кілька хвилин вона упіймала себе на тому, що тупо дивиться у вікно. Ліс за ці тижні змінився: літо примусило розпуститися листя на деревах — маленькі зелені кульки на довгому волоссі гілок; мох випустив молоді пагони, які ледь тремтіли, коли близько пролітала комаха, намагаючись вхопити здобич; лишайники настовбурчилися і повільно дихали; у гущавині з’явилося значно більше тварин — чи поприходили з півдня, чи прокинулися після зимового сну. Ліс викликав у Клавдії огиду, але й притягував її. Це було дивовижне бажання, яке охоплювало її, як спрага — вийти в цей ліс і пройтися по ньому просто так, без скафандра, і нічого не боятися.

Ні, так не годиться, спам’яталася Клавдія і примусила себе думати про роботу...

Бракувало ще цього корабля! Гробниця Тутанхамона!

Клавдія була емоційна і сентиментальна жінка, але намагалася приховати це від оточуючих, бо інакше їй не місце у Дальній розвідці. Вона звикла за останні роки придушувати почуття, яких соромилася, і підтримування репутації обчислювальної машини, за що її поважали, але не любили, здавалося метою її життя. Дивно, що Клавдія не здогадувалася, що Срібляна та Саллі працюють з нею вже не в першій експедиції зовсім не тому, що Клавдія методична, працьовита і пунктуальна. Навпаки, вони любили іншу Клавдію, ту Клавдію, яку вона приховувала навіть сама від себе. Бачили, розуміли її і звично ігнорували суху маску начальниці. Вони обидві опікали Клавдію, як недолугого сина, якого не люблять однокласники в школі, зануду і відмінника, бо знали, ще вдома, коли ніхто не бачить, він зовсім інший — і годинами панькається з хворим котиком, малює квіти чи випилює з дерева рицарський замок.

Клавдія закохалася в неправильного і веселого Павлиша ще на кораблі, коли й мови не було, щоби взяти його в експедицію. А закохавшись, почала ставитися до нього різко, холодно і підкреслено вороже. Їй цього разу вдалося обманути не тільки себе, а й проникливу Саллі. Коли ж виявилося, що випадково Павлиш летить саме з нею, її охопила така божевільна радість, що вона сама звично, уміючи боротися з собою і не розуміючи себе, витлумачила її як хвилювання, тому що саме така людина, як Павлиш,— небезпека для налагодженої експедиції. А оскільки Клавдія була людиною справи, то відразу ж переконала себе, що завдання експедиції — понад усе і треба піти на жертви, аби експедиція не зірвалася. Стиснувши зуби, згораючи в полум’ї кохання до Павлиша, вона узяла його на станцію. Коли ж виявилося, що Павлиш і Саллі, дві дорослі, добрі і веселі особистості, тягнуться одне до одного і їхнє зближення — лише питання часу, Клавдія знайшла багато аргументів, що змушували її як начальника експедиції зробити все, щоби не допустити цього зближення.

Можливо, через те, що Клавдія була постійно збуджена, вона не могла справді зрозуміти свого стану і перейнялася активною відразою до планети. Тим паче, що планета й справді була первісною, небезпечною і ворожою для людини. Вперше в житті Клавдія хотіла одного — щоб експедиція завершилася якнайшвидше і можна було повернутися у звичайний світ камеральних робіт і ділової метушні, світ, у якому її ніхто не розумів, але всі вважали, що розуміють.

І разом з тим, хоч якою огидною була для неї ця планета, хоч як тривожила її праведну душу, але цей світ приваблював її і тривожив.

...Клавдія піднялася. Щось незрозуміле тривожило її, якесь невмолиме бажання діяти. Вона не могла більше працювати. Вона навіть не могла думати про роботу.

Вона підійшла до плити, хотіла зварити каву, налила воду, але потім передумала.

Вона пішла в перехідний відсік і одягнула скафандр.

«Я вийду,— повторювала вона собі,— я вийду на хвильку, дійду до лісу. Зрештою, чому я повинна тижнями просиджувати у цій тюрмі?»

Якби на станції був ще хтось, крім неї, вона ніколи б не вийшла. Зараз нікого поруч не було. І ніхто не побачить її. А тому можна уявити собі, що не побачить і невмолима Клавдія Сун. Немає її, Клавдії, вона теж полетіла в гори. І виходить в ліс не вона, а те нелегальне, неусвідомлене і взагалі неіснуюче єство Клавдії, над якою вона не має жодної влади.

Клавдія перевірила, чи герметичний перехідний відсік — усі пункти інструкції виходу вона виконувала точно,— і вийшла у ліс.

Досі вона, звичайно, вже бувала за межами станції — у справах. Чи допомагала скауту вивантажити проби, чи піти у планетарний катер. Але вона жодного разу не була в лісі. І коли Павлиш напівжартома і дуже обережно умовляв її піти туди з ним, вона сухо відмовлялася, даючи зрозуміти, що несерйозними речами вона займатися не має наміру.

Клавдія перейшла галявину, озирнулася. Куполи станції та лабораторії дивилися услід, не схвалюючи її вчинку.

Їй здавалося, що вітер, який колише листя, обдуває і її обличчя. Вона навіть провела рукавичкою по забралу шолома, перевіряючи його на герметичність. Усе було гаразд.

Вона вступила у ліс, вона йшла широкою стежиною, дивилася під ноги, щоби не помилитися і не наступити на якусь гидоту, бо її прогулянка лісом зовсім не означала примирення з ним. Це було випробування для себе — якщо б замість лісу перед нею був кратер вулкана, цілком можливо, у такому душевному стані вона спустилася б і у кратер.

Як це було не дивно, але Клавдія на кожному кроці бачила в лісі щось цікаве — чи сухий листок, чи химерно вигнутий корінь, чи рухи лишайників,— усе це вабило її своєю первісною красою і природністю, сплесками фарб, незвичністю форм... Клавдія зупинялася, одного разу навіть нагнулася, роздивляючись смішного смугастого жука на довгих лапках.

Жучок, побачивши Клавдію, піднявся на задні лапки і несподівано підстрибнув, та Клавдія не злякалася — вона подумала, що він схожий на маленького вертлявого песика, який хоче лизнути її в губи.

Милий жучок промахнувся, ображено загудів і полетів геть.

На щастя, Клавдія не знала, що отрута цього смішного смугастика хоч і не смертельна, але спричиняє глибокі невиліковні виразки, і зустрівши його у лісі, треба якнайшвидше утікати. Але Клавдія була у скафандрі, і їй нічого, звичайно, не загрожувало.

Посміхаючись до гарного жучка, Клавдія провела його поглядом і хотіла вже повертатися, та побачила попереду квіти.

Квіти — рідкість на планеті, тут царство простих рослин. І найчастіше квіти — насправді не квіти, а інші істоти, навіть не обов’язково рослини.

Клавдія зупинилася на невеличкій галявині. У центрі була яскрава смарагдова трава, вона виблискувала, наче була намазана жиром; ближче до дерев, під склепінням густих гілок, ховалися ніжні безпорадні кульки — кульбабки, тільки значно менші за земні та ніжніші.

Коли Клавдія підійшла до кульбабок, вони заколивалися на тонесеньких стеблинках, відхиляючись від вітру. Це були кульбабки для Дюймовочки.

Клавдії страшенно захотілося дмухнути. Дмухнути, щоб вони полетіли білими пушинками.

Цього не можна було робити. Клавдія навіть озирнулася — чи не підглядає хтось за нею, не бачить її злочину?

Ліс був тихий і спокійний.

Клавдія трішки, на кілька сантиметрів, усе ще усміхаючись, припиняла забрало шолома і дмухнула.

Білою хмаркою пушинки знялися у повітря, закрутилися, кидаючись навсібіч.

Кілька невагомих пушинок торкнулися її обличчя, і Клавдія відмахнулася від цього холодного, лоскочучого дотику.

І відразу ж опустила забрало.

Дотики, хоч і були ніжними і нешкідливими, налякали і витверезили її. Вона рвучко випросталася.

Зелені стеблинки, на яких щойно були кульбабки, сховалися, як живі, під землю.

«Ідіотка»,— сказала собі Клавдія.

У носі свербіло — вона встигла вдихнути запах лісу, гнилий, важкий і чужий.

Зачудування зникло.

Клавдія озирнулася. Ліс стояв довкола насторожено, нерухомо, як ворог.

Вона не відразу збагнула, куди їй іти — була неприємна мить нерішучості. Потім поміж гілок блиснув дах купола — вона відійшла всього на п’ятдесят метрів.

Вона добігла до купола, зірвала з себе скафандр, кинула його в дезінкамеру, а сама відразу перейшла під душ.

Гаряча вода, що пахнула лікарськими травами, струменями била її в обличчя. Вона вмивала лице, ще і ще, усе більше зневажаючи себе. Їй здавалося, що ніжні дотики пушинок уже нічим і ніколи не вдасться змити.

Навіть дитина з селища ніколи б не підійшла до кульбаб, а якщо би побачила їх здалеку, то розповіла би про це старшим, бо немає нічого гіршого, аніж наштовхнутися в лісі на гніздо снігових бліх. І дорослі відразу почали би спостерігати за тим, хто бачив це гніздо,— швидше за все, він заразився і приречений через півгодини чи годину втратити розум у шаленому приступі... Майже все селище пройшло через цей жах, дехто по кілька разів. І через це, коли минулого року приступ стався з Олегом, загинув Томас Хінд.

* * *

Щось Казику в лісі не подобалося. Він був рухливий, кипів життям і звуками — це буває влітку, але попереду, куди вів шлях, було значно тихіше. Можливо тому, що там станція, і люди налякали звірів? Казик прийняв цю версію і поспішив далі.

Довелося подолати завал — напевно, тут була страшна буря і на пагорбах ліс повалило. Ніж Казик тримав напоготові, рухався тихо, намагаючись бути непомітним і прошмигнути, як тінь. Але він затримався у цьому завалі, все одно тут не побіжиш, та й у трухлявих деревах найчастіше ховаються різноманітні, великі та малі, тварюки.

Здалеку Казик помітив обтягнуте павутиною житло чистоплюя і обійшов його. І одразу відчув зграю шакалів.

Від них далеко смердить у лісі — вони нікого не бояться і женуть здобич. Найчастіше вони нападають поодинці, вони невтомні та злі, але інколи збираються у зграю — така зграя напала минулого року на Діка з Мар’яною. Ось чому в лісі так тихо.

Нічого, сказав собі Казик, від вас ми втечемо.

Шакали також відчули Казика. Першого шакала він побачив, коли переходив галявину, і довелося йти повільніше.

Шакал вийшов з хащі зверху, праворуч, і дивився спокійно, наче Казик його не цікавив, ніби він випадково виглянув з кущів і навіть здивувався: хто це шумить в лісі?

Але Казик знав, що тепер шакал не заспокоїться — він або загине, або уб’є Казика.

Добре, якби шакал був один.

...Другий шакал чекав Казика по дорозі. Як тільки він вибіг з кущів на рівне місце, шакал вже чатував на нього там, присівши на задні лапи,— біла шерсть дибки, чорна роззявлена пащека. Наче усміхається.

— З дороги! — вигукнув Казик.

Він знав, що шакалів не налякати, але так йому самому стало спокійніше.

Казик кинувся на шакала, який перегородив йому дорогу, але той ані ворухнувся, спокійно чекав на божевільну здобич, яка сама мчить у його пащеку. На зріст він був вищий за Казика, а коли піднімався на задні лапи, то й удвічі вищий.

В останню хвилину, перед самим носом шакала, Казик вивернувся і устиг проскочити у кількох сантиметрах від страшних зубів, які вже готові були вхопити його за горло.

Казик перестрибнув через живий корінь і побіг далі. Позаду стукали кігті — шакал біг слідом, і біг, звісно, швидше за Казика і як на зло, довкола були тільки сосни з м’якими прямими стовбурами — не залізеш, щоб відсидітися. Зрештою, від шакала важко відсидітися. Він може чекати і добу.

Казик біг і оглядався — за ним гналися уже три шакали.

Він почав бігти правіше, до берега озера,— може вдасться заховатися у воді. Казик не знав, чи вміють шакали плавати, але все ж сподівався: а раптом ні? Адже до станції бігти ще кілометр чи два — обов’язково наздоженуть.

Казик кинувся у найгустіші кущі, не думаючи про небезпеку звідти, але й це не допомогло: для шакалів ліани і гілки кущів були як трава.

Попереду вивищувався крутий пагорб. Казик з останніх сил кинувся до каміння і виліз нагору. Шакали, всі троє, оточили його сховище.

Казик дихав глибоко і часто — він підупав на силі за останні дні. Біля селища він би зміг втекти, але тут не втечеш...

Перший шакал почав лізти догори, відкидаючи кігтями каміння. Він піднімався повільно і впевнено. Шакали все роблять повільно і впевнено.

Коли морда шакала була вже біля ніг Казика, він ударив звіра ножем в горло. Горло — найбільш слабке місце у шакала. Але ніж натрапив на кістку. Шакал відскочив, ніби не чекав удару, але відразу поліз знову. Казик ударив знову, тепер вдало, перш ніж йому довелося зістрибнути з пагорба і втікати знову, бо інші шакали теж полізли до нього.

Тепер у Казика залишилося два ворога. А він був ще живий, ані подряпини.

Казик продовжував бігти вперед, і шакали знову наздогнали його біля великого м’якого блакитного дерева. Він вистрибнув на стовбур, але послизнувся, бо його вхопила за руку пекуча ліана-хижак.

У цю мить зуби першого шакала смикнули шкіру на плечі. Було дуже боляче.

Казик озирнувся і почав бити шакала ножем, ховаючись за стовбур, який вигинався, і шакалові вдалося ще раз вкусити Казика. Казик зрозумів, хоча від болю і розпачу думалося погано, йому не встояти, треба бігти, треба рятуватися.

І він побіг, виляючи між стовбурами.

І раптом вибіг на галявину.

На галявині спокійно, гордо і впевнено стояли справжні земні куполи — блискучі, сріблясті та непереможні.

* * *

Минула майже година після вдалої вилазки у ліс, а Клавдія досі не могла заспокоїтися. Чомусь почала протирати прилади, потім увімкнула пральну машину і поклала у неї білизну. Їй не хотілося, щоб поверталися Саллі та Павлиш, наче вона ще не була готова їх побачити. Потім вона переконала себе, що зголодніла, відкрила експрес-обід, але їсти передумала, і викинула його в камеру для сміття.

Вона намагалася не дивитися у вікна, але вони, немов навмисно, зустрічалися на кожному кроці, і ліс, хитрий та ворожий, підглядав за кожним її рухом.

Почало морозити. Клавдія не знала, що це перший симптом укусу снігової блохи, але інстинктивно відчувала, що з нею відбувається щось погане, і це пов’язане з прогулянкою у лісі.

От-от мав піти дощ, посутеніло, темні хмари нависли над станцією. Хвороблива уява Клавдії малювала дикі картини — наче дерева зібралися навколо неї і зараз увірвуться всередину.

І коли з лісу вистрибнула, стікаючи кров’ю, мавпа і кинулася до станції, ведучи за собою страшних білих тварюк — саме такими вона побачила Казика та шакалів,— вона сприйняла це як спробу лісу напасти на неї.

Клавдія відразу ж відкрила шафу, вихопила анбласт вона чинила за інструкцією, що передбачала захист станції від нападу диких звірів. Діяла вона швидко, механічно, долаючи страх і огиду.

Звірі, які напали на станцію, сплелися в клубок, і вона, навіть з полегшенням, збагнула, що у них свої справи: вони зводили рахунки — це продовження довічної боротьби за існування, і у якій мавпі, напевно, доведеться загинути...

Оскільки світло всередині станції було увімкнене, Клавдія не могла побачити деталі страшного поєдинку біля стін лабораторії. Вона подумала, що треба увімкнути камери, і, напевно, увімкнула б їх, але жінку вже лихоманило і нудило, і вона б не могла напевно сказати, чи здалося їй, чи ні, але в якусь хвилину вона побачила великі, смертельно перелякані, розумні очі мавпи, яка притиснулася до скла ілюмінатора. Темна, подряпана, скривавлена морда у відчаї ворушила губами, немов кликала на допомогу.

Налякавшись цього видовища, налякавшись морди білого звіра, що виникла поряд з мордою мавпи — усе це тривало одну мить,— Клавдія підняла анбласт, щоб вистрілити у цих чудовиськ, але її зупинило усвідомлення того, що пострілом вона розгерметизує станцію і чужа планета поглине її. Мавпоподібна істота помітила рух Клавдії і кинулася у бік.

Клавдії здалося, що в лапі у мавпи ніж, чи, може, це був довгий кіготь. Істота упала, звірі накинулися на неї. Видовище було мерзенним, кривавим, типовим для цієї планети, і Клавдія намагалася не дивитися, але дивилася, як у передгрозових сутінках, у спалахах блискавок ця істота — таке враження, що у неї не шерсть, а шматки хутряного одягу,— що за жарти у її уяви! — примудрилася вирватися з кігтів білих звірів і побігла, падаючи і піднімаючись знову, побігла від смерті, униз, до озера...

* * *

Скочуючись схилом до озера і втрачаючи останні сили, Казик досі бачив перед собою перелякані очі земної жінки, прекрасної, чистої, оточеної блиском земних, невідомих речей, яка цілилася у нього із бластера, і руки його страшенно боліли через те, що він у відчаї бив кулаками у вікно цього прекрасного будинку.

А шакали дерли його пазурами, наче бавилися, і гнали здобич до сірої води озера...

* * *

На «Полюсі» Саллі намагалася не відходити від Павлиша.

Він був понурий, майже не розмовляв, навіть обличчя змінилося.

«Як дивно,— думала Саллі.— Типовий сангвінік, сама дивилася його картку,— схильний до компромісів, відступає перед авторитетною думкою, шукає компенсації у другорядних проблемах... Мила людина, яка ніколи не стане лідером»

Інтуїтивно Саллі розуміла, що остаточне, остаточне рішення убити «Полюс» залежить не від впертої Клавдії і не від бунтівника Павлиша,— а від неї, обставинами поставленої на роль третейського судді, про це не говорилося вголос і навіть не формулювалося подумки.

Тому вона встала першою, удосвіта, приготувала сніданок, і Павлиш, який прокинувся трохи пізніше і зазирнув у камбуз, де хазяйнувала Саллі, анітрохи не здивувався, побачивши, що вона одягнута до походу: в приталену стареньку курточку і вузькі брюки — під скафандр. Зазвичай на станції Саллі ходила в сарафанах чи у відкритих сукнях, немодних, але зручних, домашніх. Клавдія запевняла, що Саллі — єдиний співробітник Дальньої розвідки, яка одягається так дивно.

Саллі сказала Павлишу, що не потрібно будити Клавдію. Вона напевно усю ніч не спала, а під ранок трохи забулася. Павлиш погодився. Він зрозумів, що Саллі не просто жаліє керівника, а насамперед, не хоче їй пояснювати, чому без дозволу летить в гори з Павлишем.

Павлиш похмуро мовчав, не снідав, без жодного слова перетягнув у катер контейнер з імлозивом. Він діяв механічно, ніби не мав сумнівів, що підірве «Полюс». Він був приречений підірвати «Полюс», тільки Саллі зовсім не була в цьому впевнена, але підозрювала, що для бунту Павлиша буде необхідний каталізатор — вона, спільниця.

Але на кораблі вона злякалася. Саллі доводилося бувати у багатьох експедиціях, вона бачила, як гинуть люди, вона розуміла жорстоку могутність стихії і нікчемність людей перед цією стихією. Вона знала, що корабель мертвий, і давно. Але це була неправда. Корабель був важко хворий, він був у комі, але життя залишило в ньому настільки чіткі сліди, що вигнати їх не зміг і багаторічний лютий мороз цих гір.

Саллі допомогла Павлишу перетягнути в корабель контейнер з вибухівкою, але коли Павлиш, замість того, щоб скласти заряди згідно з інструкцією, наказав залишити контейнер біля входу, з полегшенням погодилася.

Вони обійшли корабель. Побували у відсіку керування, заглянули в анабіозні камери, потім Павлиш відвів її в каюту 44, де стояла дитяча колиска.

Влаштувавши цю екскурсію по кораблю, Павлиш і не намагався прихилити Саллі на свій бік. Він був зайнятий чимось іншим. Саллі розуміла, що він щось шукає, насторожений та зібраний, як мисливський пес.

Він висвічував ліхтарем підлогу біля входу, потім довго вивчав погнуті відкриті банки і розірвані пакети в розгромленому складі, спустився в «гараж», де стояв поламаний планетарний катер, сів у кабіну, пробув там кілька хвилин. Саллі навіть не витримала і покликала його:

— Славко, там щось є?

— Йду.

Потім вони знову підійшли до відчиненого люка.

Тільки вершини гір піднімалися над товстою сірою ковдрою хмарин, яка щільно накривала провалля і долини. Ковдра смикалася, рухалася на захід, наче примхливий гігант тягнув її у свій бік. Саллі уявила собі, яка там, під ковдрою, хуртовина, і навіть зіщулилася. Але тут, над хмарами, вітер дув рівно, вільно, і Павлиш відкинув забрало шолома. Саллі зробила те саме. Щоки обпекло морозом, і холодне повітря влетіло в легені — Саллі від несподіванки закашлялася і прикрила рот рукавичкою. Навіть очі замерзли. Але вона не закрила забрало. Повітря, навіть розріджене, несло в собі свіжість і чистоту, за якою так скучили легені.

Павлиш відстебнув від скафандра плоский матовий прилад, якого раніше Саллі не бачила.

— Я взяв з собою біошукач,— сказав він.— Ми оглянемо долину.

Він чомусь не сумнівався, що Саллі охоче його супроводжуватиме.

— А... наказ? — Саллі хотіла сказати «вибух», але язик не повернувся.

— А ти як думаєш?

— Думаю, що нам не слід поспішати,— сказала вона.

— Ніякого дідька я не буду підривати! — сказав Павлиш, насупившись, наче хлопчисько, який нікому не віддасть упійманого жука.

Саллі відразу уявила, яким він був славним хлопчиком. І мимоволі усміхнулася.

Палиш здивувався:

— Що?

— Я так... Ти розумієш, що Клавдія, хоча би з поваги до себе, обов’язково доповість про невиконання наказу.

— Я і їй не дам підірвати,— сказав Павлиш.

— Я не про те. Вона закриє для тебе космос.

— Знаю, знаю!

Павлиш різко піднявся. Прилад виблискував у руці.

— Ти не відповів. Ти готовий відмовитися від космосу?

— Саллі, люба, не кажи дурниць. Питання не у відмові чи згоді. Що би ти зробила?

— Я питаю у тебе, а ти відповідаєш запитанням.

— Ось контейнер. Дій.

— Я б зробила те саме, що й ти.

— Тоді ми разом не полетимо. Решту днів проведемо на Землі. Нічого страшного.

— Ти дурень, а я тебе кохаю,— сказала Саллі.

Павлиш спустився трапом, який вони привезли з собою. Сніг довкола корабля вони витоптали, але вітер швидко замітав сліди.

— Закрий шолом! — крикнув Павлиш знизу.— Застудишся.

Саллі зістрибнула. З трьох метрів вона упала у примерзлий сніг так, що провалилася майже по пояс. Довелося її витягувати.

Їй було весело. Тому що все було зрозуміло. Це було вирішення питання.

— Якщо вони йшли,— сказав Павлиш, тримаючи прилад у руці,— якщо вони залишили корабель, а я в цьому майже впевнений, вони повинні були вибратися з гір. Зійти в долину, до лісу. Взимку це завдання смертельне. Але в них іншого виходу не було. Якщо я правий, то ми знайдемо когось з них. Під снігом.

Веселість Саллі зникла.

— Не треба,— сказала вона.

Але Павлиш вже проводив довкола себе біошукачем, уважно дивлячись на стрілку. Він ніби не чув її.

— Потім,— сказала Саллі.— Не сьогодні. Залиши їх.

— Ти не зрозуміла,— сказав Павлиш.— Мені важливо дізнатися, у який бік вони пішли.

— Для чого?

Павлиш помітив, як смикнулася стрілка, і повільно пішов по твердому снігу у той бік.

Саллі йшла поруч.

— Тому що вони могли вийти звідси.

— Це смішно. Так не могло бути.

— Саллі, люба, ти накладаєш на інших людей власні відчуття. Тобі ця планета здається смертельною. Ти впевнена, що тут не можна прожити ані хвилини без скафандра. Ти думаєш так, оскільки живеш у комфортному помешканні, дихаєш стерилізованим повітрям, п’єш дистильовану воду. Але уяви собі, що у тебе немає виходу. Чи смерть, чи пристосування.

— Тоді краще смерть,— сказала Саллі впевнено.

— Смерть ніколи не краще.

Стрілка смикнулася. І пішла вліво.

— Це як дитяча гра,— сказала раптом Саллі.— Холодно, тепло, ще тепліше...

— У нього невеликий радіус дії,— відповів Павлиш.— Це зроблено для того, щоб не змазувати картину при багатьох об’єктах. Ти знаєш,— біошукач придумали альпіністи, рятувальні бригади. Спочатку з його допомогою шукали тих, кого завалило сніговою лавиною... Тут!

Павлиш зупинився перед невеликим горбком.

— Потримай.— Він передав біошукач Саллі, а сам почав рукавицями розгрібати сніг.

Саллі змушувала себе дивитися на руки Павлиша, але потім відвернулася. Вона не хотіла бачити того, що повинна була зараз побачити.

— Дивно,— сказав Павлиш.

Голос його був тільки здивований, не більше. Саллі подивилася.

Під снігом вони побачили жовтувату білу шерсть. Це була могила якоїсь великої тварини, схожої на білого ведмедя.

— Коли повернемося наступного разу,— сказав Павлиш,— ми відкопаємо його повністю.

— Навіщо?

— Є дві основні причини, мій ангеле,— сказав Павлиш.— Перша — цей звір невідомий науці. Друга — мені важливо дізнатися, чому він загинув. Але знадобиться лопата.

Все більш широкими колами вони обходили довкола корабля, віддаляючись від нього. Саллі втомилася, сніг дедалі частіше провалювався під ними. Вітер піддував усе сильніше і заважав йти. Він здирав поверхневий шар снігу, і деколи важко було що-небудь побачити за три кроки попереду.

За дві години пошуків вони нічого не знайшли.

Нарешті Павлиш зупинився. Подивився на Саллі і запитав:

— Втомилася?

— Так.

— Вибач, я захопився.— Він винувато посміхнувся.

— Я не серджуся.

— Полетіли на станцію. Після обіду я повернуся сюди і продовжу пошуки.

— Чому ти впевнений, що хтось міг залишитися живий?

— На кораблі немає жодного трупа, окрім захованих в анабіозному відсіку.

— Але навіть якщо вони пішли, то загинули в горах...

— А коли дійшли до лісу?

— Ти ж добре знаєш, що таке ліс на цій планеті.

— Знаю. Але хтось побував на кораблі зовсім недавно. Пам’ятаєш розгром на складі харчів?

— То були не люди.

— Не люди піднялися до люка, відчинили його, пройшли коридорами до складу, а коли йшли назад, зачинили люк за собою?

— Це твоє припущення.

— Досить вагоме, щоби покинути заради нього усі справи і шукати!

Вони підійшли до катера.

— Клавдія, напевно, божеволіє. Ми її забули.

— Нічого страшного,— вперто сказав Павлиш.

Саллі викликала станцію. Клавдія не відповідала.

Павлиш зачинив люк і сів у крісло пілота.

— Вона мовчить,— сказала Саллі.

— Вона могла відійти від пульта зв’язку,— спокійно відповів Павлиш.— На станції місця багато.

Павлиш підняв катер. «Полюс» перетворився на чорний ґудзик на білому халаті долини. Саллі продовжувала викликати Клавдію. Клавдія мовчала.

* * *

Павлиш увійшов у крутий віраж і, набираючи швидкість над озером, піднявся у хмари, щоб спуститися вертикально до станції.

Під хмарами періщив дощ і було похмуро.

Павлиш поставив всюдихід біля купола лабораторії, вимкнув двигун і підняв велику сумку з речами, які вони взяли з «Полюса».

— Нічого не забула? — запитав він.

Саллі заперечливо похитала головою.

Вони пройшли просто до входу. Всередині горіло світло, і вікна станції, округлі, в один ряд, приємно і затишно світили, кидаючи тепле світло на сірі скісні струмені зливи.

Станція була замкнена. Клавдія не відчинила двері, коли катер приземлився.

Саллі натиснула клавішу на вхідних дверях. Було чути, як у станції пролунав дзвоник.

Павлиш зазирнув у люк.

Струмені води стікали по ньому і заважали дивитися.

Саллі набрала код. Двері у перехідний відсік відсунулися. Вони зайшли.

— Щось сталося,— сказав Павлиш.

Струмені безінфектанта уперіщили у скафандри. Саллі виключила душ, зірвала шолом. Вона першою кинулася у кают-компанію.

Павлиш почав вилазити зі скафандра, коли почув крик Саллі.

Він влетів у кімнату. Кімната була яскраво освітлена. При такому світлі картина видалася зовсім неймовірною.

Усе в кают-компанії було перевернуте. Наче тут воював цілий полк. Сліди битви були повсюди: меблі перевернуті, посуд і прилади розбиті. І посеред цього безладу на підлозі лежала Клавдія з анбластом в руках.

Саллі схилилася над нею, прослуховуючи серце.

— Зачекай,— сказав Павлиш.

Він припідняв повіки Клавдії. Реакція була.

— Вона жива,— сказав він.— Але без пам’яті.

Павлиш швидко провів руками уздовж її тіла, намагаючись зрозуміти, чи є рани, але серйозних пошкоджень не виявив.

— Вона відстрілювалася,— сказала Саллі.

Павлиш теж помітив сліди пострілів на меблях і стінах.

Руки Клавдії були скривавлені — всі у подряпинах і синцях. Павлиш не міг знати, що у припадку безумства, викликаного укусом снігової блохи, Клавдія билася з уявним ворогом. Павлиш вирішив, що вороги були реальні, що хтось увірвався всередину станції і мало не вбив Клавдію.

Павлиш переніс Клавдію на диван, потім склав портативний діагност, який, на жаль, нічим йому не допоміг — він лише подав загальну картину безпам’ятства, нервового виснаження, але ні перспектив, ні лікування подати не зміг, оскільки навіть за аналогією з такими хворобами не стикався.

Усі спроби Павлиша привести Клавдію до тями не давали жодного результату.

Час минав. Уже двадцять хвилин минуло, як вони на станції.

— Мені здається, пульс слабшає,— прошепотіла Саллі.

Павлиш поглянув на прилади і заперечно похитав головою.

— Я повинна була відчути,— бідкалася Саллі.

— Незрозуміло,— сказав Павлиш,— наче таємниця зачиненої кімнати. Двері були зачинені, замок працює бездоганно, чужих слідів на станції немає, а хтось пройшов через могутні стіни...

— Що ми тут знаємо! — гірко сказала Саллі.— Ми ледве зачепили поверхню цієї планети і не знаємо, що там у неї всередині.

— Але хто з нас ще був таким обережним, як Клавдія?!

— Ти краще скажи, що робити. Я так більше не можу.

— Напевно, вихід один,— сказав Павлиш.— Піднімаємо планетарний катер.

— Летіти до маяка?

— Так, на максимальній швидкості через три години ми будемо біля маяка.

Маяк був у відкритому космосі, за межами поля тяжіння планети, яке заважало космічному зв’язку.

— Напевно, так,— сказала Саллі.

З маяка можна було вийти на зв’язок з Галактичним центром і підключитися до діагностичного пункту, який дасть рекомендації, що робити.

Вони перенесли Клавдію у катер.

Потім Павлиш знову повернувся на станцію. Могло статися так, що їм доведеться йти на зближення з пролітаючим поруч кораблем і вони не скоро повернуться сюди. А можливо, взагалі не повернуться.

Павлиш увімкнув камеру — у нього було півхвилини, поки Саллі задавала катеру програму польоту,— і відзняв картину погрому. Фотографія зможе допомогти, коли в Галактичному центрі аналізуватимуть причину трагедії. Причина може виявитися достатньо серйозною, і тоді планету закриють для досліджень, перевівши її у категорію небезпечних світів.

Останнє, що зробив Павлиш, покидаючи станцію — увімкнув програму консервації. Станція сама збере себе у контейнери, складе, замкне і підготує до евакуації.

Все. Павлиш перебіг до катера

Саллі сиділа на підлозі, підтримуючи голову Клавдії.

Павлиш обережно підняв катер у повітря.

* * *

— Дік,— покликала Мар’яна,— Дікусику.

Дік схилився над нею.

Збиралася гроза — ось-ось мав піти дощ. Дік якраз планував накрити Мар’яну рештками плівки.

— Я думав, ти спиш.

— Я не сплю. Я пливла... я була далеко... Де Казик?

— Сам хвилююся. Його давно немає.

— Йди до нього, з Казиком біда, розумієш?

— Ти звідки знаєш?

— Я нічого не знаю, мені погано, тому що з ним біда.

— Ні, я не можу тебе залишити.

— Зі мною нічого... нічого зі мною не станеться. Йди.

Мар’яна говорила наполегливо, наче ворожила, наче й не бачила ні Діка, ні передгрозового лісу — нічого; вона дивилася кудись удаль, всередину простору, в її голосі був наказ.

— Йде дощ,— сказав Дік, роздумуючи вголос,— він швидко змиває сліди. Якщо йти, то зараз.

— Швидше,— наполягала Мар’яна,— може бути пізно. Може й зараз вже пізно.

Дік підкорився. Але спочатку він нагнув верхівки трьох невеликих сосон, зв’язав їх мотузкою і підняв туди Мар’яну. Це було не вельми надійне ложе, і над землею вона вивищувалася на висоті метра, але наземні гади не зможуть добратися до Мар’яни. Вона терпіла і повторювала: «Йди швидше».

— Я тобі залишу бластер,— сказав Дік.

— Не потрібно. Я лежатиму тихенько, причаюся.— Мар’яні було важко говорити.

— Тут легенька кнопка, навіть тиснути особливо не потрібно,— сказав Дік.— У мене є арбалет. Мені так звичніше.

Він вклав бластер у руку Мар’яні.

Та промовчала.

— Я побіг,— сказав Дік.

— Швидше

Дік побіг слідами Казика.

Хоча хмари нависли низько, йшов дощ і було темно, Дік помічав чи зламану гілку, чи перевернутий камінь. Земля була мокрою. Але де-не-де Дік вгадував відбитки босих ніг Казика — чоботи він загубив ще в озері і біг босий.

Раптом Дік завмер. Він відчув запах шакалів. Не свіжий, шакали тут недавно проходили.

А ось тут Казик зупинився. Насторожено — піднімався навшпиньках,— отже, теж почув шакалів, але для нього цей запах був набагато ближчим і свіжішим.

Дік ще більше розхвилювався. Якщо шакал був не один, Казику потрібно було якнайшвидше добігти до помешкання землян — з ножем хлопець не здолав би й одного шакала.

Дік перейшов через невеличку галявину і зрозумів, що шакал був не один. Їх було щонайменше три.

Пагорб. Купа каміння. Кров. Туша шакала.

Ось вони наздогнали Мауглі.

Запах крові шакалів. Запах крові Казика.

Дік побіг ще швидше. Він був страшний, і ліс злякано принишк, ховаючись від нього. Ліс відчував, що біжить звір, який роздере кожного, хто заважатиме йому.

І так само, як Казик, Дік вибіг на галявину, де стояла станція.

Станція була ледь освітлена, вона була казковим видивом — кілька куполів, зв’язаних тунелями, а в округлих ілюмінаторах світло. Станція належала до того самого світу, що й «Полюс». Але в цей момент Дік не мав часу роздумувати й аналізувати.

Він побачив, як темне округле тіло піднімається у повітря, і цей беззвучний швидкісний рух змусив його завмерти.

Він дивився, як злітає планетарний катер, перетворюючись на яскраву крапку, і не знав, звичайно, що це планетарний катер, і чому він відлітає.

Він підбіг до дверей.

Повітря було важке, але дощ майже вщух.

Він штовхнув їх — двері не піддалися.

Він заглянув всередину. Там було порожньо.

— Гей! — закричав Дік.— Відчиніть!

Ніхто не відповідав. Дік протер скло.

Через вікно було видно, що у великій світлій кімнаті була бійка — все перевернуте, речі розкидані по підлозі, поламані... Сліди крові на м’якому килимі. Бластер, не такий як у Діка,— більший і довший — теж лежав на підлозі.

Дік ударив кулаком у двері. Де ж Казик?

Раптом він здогадався: Казика взяли з собою і повезли догори, в небо, де у них є корабель. Звичайно ж, Казик був поранений, коли на нього напали шакали, і вони взяли його на корабель.

Ця думка була значним полегшенням.

Дік перевів подих. Тепер потрібно повертатися за Мар’яною...

Але щось непокоїло його. Щось було неправильно. Запах шакалів? Так, але це був не свіжий запах. Запах Казика? Дік подивився у бік озера — запах Казика вів туди.

Дік подивився під ноги і побачив сліди Казика, перекриті слідами двох шакалів. Це було дивно.

Дік повільно пішов по слідах, і з кожним кроком запах Казика і запах шакалів ставав свіжішим. Чому ж Казик не увійшов у дім? Адже вони тут були. Вони піднялися у небо на очах у Діка.

Казик, напевно, біг з останніх сил, зупинявся, відбивався ножем — все це можна було зрозуміти за відбитками босих ніг,— пробивався до води.

Дік на його місці так само спробував би прорватися до озера.

Йти Дікові довелося недалеко.

Казик устиг вбігти у воду. До каміння на березі.

Він пробіг ще кроків двадцять і впав там. Шакали не наважилися зайти у воду. І пішли.

Дік побачив тіло Казика, наполовину занурене у воду, за декілька стрибків дістався до нього і підхопив на руки.

І в цю мить спалахнули блискавки, загуркотів грім, і небо наче впало на землю — так сильно, потужно уперіщив дощ.

Голова Казика безсило звисала, і Дік, несучи його на берег, підтримував її.

— Ти живий? — запитував він.— Ну, скажи, ти живий?

Він поклав Казика на березі і нахилився, прикриваючи собою від дощу.

— Шкода,— сказав раптом тихо Казик.— Я так просив, а вона не впустила.

— Що? — не зрозумів Дік.

— Вони нас не пускають,— спокійно сказав Казик.— Вони бояться. Ми дикі...

І він замовк.

І Дік зрозумів, що Казик умер.

Він підхопив його і побіг берегом догори. Йому здавалося, що ще можна щось зробити. Він почав гатити по склу ілюмінатора, щоб увійти на станцію. Але вікно байдуже і пружно відбивало усі удари Діка.

— Сволоцюги! — кричав Дік.— Ви його вбили! Впустіть, не ховайтеся!

Він розумів, що на станції нікого немає, що в будинку порожньо, але продовжував товкти у двері.

Він обернувся у відчаї, відбіг, підняв великий камінь. Такого йому б ніколи не підняти у спокійному стані. Але зараз він обійняв його, рвонув назад до дверей і зі всієї сили ударив по склу.

І скло, і сам купол були розраховані на великі навантаження. Але слабкою ланкою виявилася металічна рама. Удар був такий різкий і сильний, що скло, не розбившись, вилетіло з неї.

З брязкотом воно впало усередину і покотилося по підлозі.

Дік пірнув у вікно, потім втягнув туди Казика і спробував розрухати хлопця. Але той мовчав.

Дік побіг в іншу кімнату, відкривав усі шафки — хотів знайти якісь ліки, але не знав, де шукати, і які взагалі потрібні ліки? І як дати ліки людині, яка вже мертва?

— Я вас уб’ю! — повторював він.— Я вас усіх переб’ю, тільки ви мені на очі потрапите, я вас...

Станція була порожня. І не відкликалася.

У дальньому коридорі Дік раптом помітив рух: дивний металевий прилад — рівна платформа, з козенятко завбільшки,— повільно тягнула блискучу скриньку. Дік зі злості на себе, що в першу мить злякався, і від того, що на комусь потрібно було зігнати свій гнів, ударив ногою по платформочці — та зупинилася. Він схопив скриньку (вона була важка) і пожбурив її у платформу, вона похилилася і завмерла.

— Отак тобі! — закричав він.

І раптом він згадав про Мар’янку. Мар’яна в лісі. Одна.

На неї теж можуть напасти.

Він вистрибнув під дощ і побіг у темінь мокрого лісу.

* * *

Саллі керувала планетарним катером на межі можливостей двигунів. Йшла так, щоб вкластися у три години польоту.

Клавдія не приходила до тями, але Павлиш, спостерігаючи за нею, зрозумів, що стан її не погіршується.

Усе виглядало дивним. Ці дивні події складалися, як у калейдоскопі, здавалися б, нелогічним візерунком, коли всі шматочки скла різного кольору, але відчутним ритм і симетрія, тільки незрозумілий зміст візерунка.

У Павлиша був час на роздуми.

Раптом він згадав, перебираючи в пам’яті усі події та образи планети у пошуках дивного, нелогічного, велетенське дерево, яке верхівкою зникало у хмарах, і ганчірку, що звисала з нього.

Павлиш дістав контейнер з плівками — він його забрав зі станції.

Індикатор миттєво знайшов потрібну плівку, і Павлиш увімкнув проектор. На екрані з’явився гігантський сук, кущі на ньому і обвисла плівка, під якою погойдувався на вітрі клубок... ні, не клубок, це не туша тварини, як примусив себе свого часу повірити Павлиш,— це кошик. Павлиш зупинив плівку і намагався збільшити зображення. Звичайно, у цей кошик можна зазирнути, він порожній. І мотузки. Як це він із самого початку не побачив, що там мотузки...

— Саллі, поглянь,— сказав Павлиш.

— Що це?

— Здається, повітряна куля.

— Схоже,— сказала Саллі байдуже. Вона весь час думала про Клавдію, хвилювалася за неї.

«Що ще? — продовжував роздумувати Павлиш, не вимикаючи зображення кулі.— А це що? Ага, пограбований склад на кораблі... Потрібно знайти і цю плівку... На підлозі розкидані відкриті банки і коробки. Розірваний пакет, зім’ята фольга... Вона не просто зім’ята. На ній відбитки пальців, усіх п’ятьох пальців».

— Саллі!

— Тихіше. Ти мене налякав. Що це?

— Невже ти не бачиш?

— Рука. Звідки?

— Вони були на складі. Пам’ятаєш?

— Мені здається, що це рука мавпи.

— Повір вже мені,— твердо сказав Славко.— Ось слід великого пальця. Бачиш, він трохи збоку. У жодної мавпи немає такого — тільки у людини.

— Тоді все зрозуміло,— здогадалася Саллі.— Вони повмирали на кораблі, але рятували дітей. Дорослих вже не залишилося, тільки діти. Тому й розгром на складі.

— А повітряна куля?

— Повітряна куля — це досить довільне припущення.

* * *

Дік нічого не сказав Мар’яні. Він знайшов її в лісі і поволік на ковдрі з плівки до станції, до Казика. Жодних сил не залишилося, але це необхідно було зробити. Він не міг залишити Казика, не міг залишити Мар’яну, він був найстарший, найсильніший серед них, і тому він мусив терпіти.

Мар’яна була тяжка, її лихоманило.

Дік приволік Мар’яну до станції і заніс усередину.

Казик теж лежав на дивані.

Тільки світло у куполі стало тьмянішим, немов догорала свічка. І що дивно — кудись зникли, склалися, згорнулися у рулони два маленькі куполи, а речей під найбільшим поменшало.

Дік поклав Мар’яну на постіль, яку знайшов за перегородкою.

Постіль була вкрита дуже білими простирадлами, але Дікові не було їх шкода.

Він присів на диван біля ніг Казика.

Він сидів так хвилин зо п’ять і нічого не робив, бо зовсім обезсилів та й не знав, що робити.

Ще одна залізна потвора в’їхала в кімнату і почала згортати килим.

Дік, не підводячись, дістав бластер і влупив заряд у потвору.

Та обвуглилася і завмерла.

← Назад | На початок | Вперед →