Селище (сторінка 3)

Олег розбудив Діка, і вони обережно пройшли далі по сліду в той бік, куди вели заглиблення пазурів. Сліди закінчилися біля крутого схилу — цей звір міг підніматися по скелі.

— Який він? — пошепки спитав Олег.

— Ляже на дім — роздавить,— сказав Дік.— Ось би підстрелити!

— Надії мало,— заперечив Олег,— навіть твоїм арбалетом. Ти йому й шкіру не проб’єш.

— Спробую,— сказав Дік.

— Ви де були? — запитала Мар’яна, розпалюючи вогнище.— у Томаса впала температура. Добре, правда?

— Добре,— погодився Олег.

Вони розповіли про сліди, тому що Мар’яна однаково б їх побачила. Але вона не злякалася. Чи ж мало звірів тут ходять? Не всі вони злі та небезпечні. Просто звірі, заклопотані своїми справами.

— Сідайте,— сказала Мар’яна,— поснідаємо.

Томас виліз з-під палатки. Він був блідий і ослаблий. У руці тримав флягу. Сів поруч з Олегом, відкрутив корок і випив.

— Треба зігрітися,— сказав він тихо.— Колись лікарі радили хворим пити кагор.

Мар’яна дістала свій мішок.

З нього викотився гриб.

Мішок був розірваний, пожований. І порожній.

— А де гриби? — запитала Мар’яна у Томаса. Ніби він мав знати, де гриби.

Дік рвучко звівся.

— Де лежав мішок?

— Я так втомилася,— сказала Мар’яна.— Я думала, що поклала його під палатку, а він залишився назовні.

— Де ця скотина? — спитав Дік сердито.

— Ти чисто здурів! — закричала Мар’яна. Може це не коза?

— А хто? Ти? Томас? Я? Що ми тепер жерти будемо?

— У нас ще м’ясо є,— сказала Мар’яна.

— Покажи. Може і його немає?

— Кози м’ясо не їдять,— відповіла Мар’яна.

Але Дік був правий. Від м’яса залишилося кілька шматочків.

— Я не жартую.— Дік підняв зі снігу арбалет. Коза, ніби зрозумівши загрозу, швидко заховалася за скелю.

— Ти не втечеш, скотино! — крикнув Дік.

— Зачекай,— сказав Олег.— Зачекай, якщо потрібно, ще встигнеш. Завжди встигнеш. Адже Мар’яна буде розводити їх. Це важливо для селища. Тоді у нас завжди буде м’ясо.

— Для селища важливо, аби тут ми не виздихали! — сказав Дік.— Без нас коза в селище не повернеться. Їй теж немає що жерти. Вона втече.

— Ні, Діку, будь ласка,— просила Мар’яна.— Адже у неї будуть кізоньки, розумієш?

— Тоді повертаємося назад,— вигукнув Дік.— Закінчився наш похід.

— Зачекай,— заперечив Томас.— Поки що вирішую я. Якщо ти хочеш, я дозволяю тобі повернутися. Ти дійдеш, це безсумнівно А я піду далі. І ті, хто захоче.

— Я теж піду далі,— сказав Олег.— Ми не можемо чекати ще три роки. До наступного літа.

— Я також піду далі,— підтвердила Мар’яна.— І Дік піде. Він не злий, не думайте. Він хоче, щоб всім було краще.

— Не треба пояснювати,— відрізав Дік.— Але я її все одно уб’ю!

— На сьогодні їжа є,— не відступала Мар’яна.

— Було би непогано повернутися разом з козою. Ми можемо її навіть навантажити,— запропонував Томас.

Томас відпив ще трохи коньяку і похитав баклажкою. За звуком було зрозуміло, що від вогняної води майже нічого не залишилося.

— Ще один день,— сказав Дік,— і повертатися вже буде пізно. А тебе, Томасе, це стосується найбільше.

Мар’яна поралася біля вогнища, поспішаючи закип’ятити воду. В неї ще залишилися солодкі корінці, зо дві жменьки.

Розділ третій

За дві години ходу Олег подумав, що все-таки Дік був правий. Вони йшли навмання сніговою пустелею. Шлях вів нагору, доводилося обходити скелі, видиратися через ущелини, переходити льодовики. Повітря було гостре, морозяне, і дихати було все важче й важче. Олег звик недоїдати, але ніколи не бував голодний, бо в селищі завжди були сякі-такі припаси. А тут голод навалився на Олега відразу, як тільки хлопець збагнув, що попереду дні та дні без їжі. Олег упіймав себе на думці, що дивиться на козу голодними очима. Мав потаємну надію, що тварина або поламає ногу, або впаде в ущелину.

І наче відчувши його думки, Томас сказав:

— Наше щастя, що м’ясо само іде. Нам би його не дотягнути.

— Стійте!

Це був голос Діка. Дік підійшов до кози з міцною плетеною мотузкою і накинув її на шию тварини. Коза покірно і тупо чекала, поки її прив’яжуть. Потім Дік дав вільний кінець мотузки Мар’яні і сказав:

— Веди. Я не хочу ризикувати.

Вдень вони зробили привал. Досить тривалий, бо всі дуже втомилися, а Томас йшов і похитувався, так що його хотілося підтримати. Обличчя його аж пашіло. Очі були напівзаплющені, але він уперто йшов і йшов вперед, до свого перевалу,

Години через дві після привалу Томас захвилювався.

— Зачекайте,— сказав він.— Аби не заблукати. Тут має бути табір. Я пам’ятаю цю скелю.

Томас сів на камінь, розгорнув тремтячими руками карту і почав водити по ній пальцем. Діку це нічого не говорило, він пішов уперед, сподіваючись підстрелити якусь здобич,

Карта була намальована чорнилами ще тоді, коли було чорнило — густа паста, яку заправляли в ручки. Ручки Олег бачив. Тільки вони не писали.

— Ми ось тут,— сказав Томас.— Вже більше половини дороги. Я й не розраховував, що можна так швидко йти.

— Погода хороша,— сказав Олег.

— Судячи з усього, ми тут ночували,— вів далі Томас.— Мусять бути якісь рештки привалу, а їх немає.

— Скільки років минуло,— сказав Олег.

— Так ось...— бурмотів Томас,— три скелі, ні, чотири. Ох, ледь не забув...— Він оглянувся до Олега.— Візьми це. Без цього на корабель ані ногою. Пам’ятаєш?

— Це... вимірювач радіації, так?

— Вимірювач радіації, ти ж знаєш, чому ми не могли залишатися? Там була страшенна радіація! А мороз ще й до всього.

— Може поспите? — спитав Олег.— А потім підемо...

— Ні, залишатися не можна. Це певна смерть. Я за вас відповідаю... Де ж табір, треба глибше копати... Ми їх поховали, але сили не було глибоко копати, розумієш, обов’язково треба глибше...

Олег підхопив Томаса, який почав сповзати з каменя.

Повернувся Дік, дивився, як Олег кутає Томаса в ковдру, а Мар’яна роздмухує багаття, щоби підігріти мікстуру. Дік мовчав, але здавалося, наче він нагадував: «Я ж попереджав».

Олег сам відкрутив ковпачок фляги, понюхав коньяк — запах був гострий, швидше приємний, але пити не хотілося, це було не для пиття. Підніс обережно до запечених губів Томаса, який шепотів щось нерозбірливо. Той ковтнув і сказав чомусь: «Скооль».

Далі йти змогли тільки до сутінків. Томас прийшов до тями, його мішок ніс Олег, арбалет взяв Дік. Через цю незаплановану зупинку йшли, вірніше, лізли крутим схилом, вкритим величезними хиткими каменями, години дві, не більше. Потім стало майже темно і довелося шукати місце для ночівлі.

Похолодало. Небо тут було зовсім іншого кольору — не тільки сіре, як у лісі, а набрало під вечір тривожного забарвлення — червонуватого, і це лякало. Небо ніби перестало бути надійним.

Дуже хотілося їсти. Олег ледь не гриз каміння. А ще нахабна коза, як тільки зняли і склали на сніг мішки, підбігла до них, намагаючись розкидати їх рогами, ніби люди тільки тим і займалися, що ховали від неї їжу.

— Геть звідси! — крикнув Олег і кинув у неї каменем.

Коза мекнула і стрибнула убік.

— Не треба,— сказала Мар’яна. Дівчина змарніла, навіть почорніла за день, стала меншою, тоншою.— Вона ж не розуміє, а знає, що їй тут дають їсти. Їй потрібно більше, ніж людям.

Того вечора Дік ударив Мар’яну.

Вони жували останні сухі шматки м’яса. Запивали їх окропом, вони самі себе дурили, а не їли. Мар’яна потихеньку віддала свою частку цій нещасній козі, гадаючи, що цього ніхто не помітить. Але помітили всі, крім Томаса, бо той марив. Олег промовчав, але потім вирішив сказати Мар’яні, що це дурість — годувати козу, коли самі скоро повмирають з голоду.

Але Дік не змовчав. Він підняв над багаттям руку і дав Мар’яні ляпаса. Дівчина вигукнула:

— За що?

Олег кинувся на Діка. Дік легко відштовхнув його.

— Ідіоти! — сказав він зі злістю.— Зграя ідіотів! Ви всі тут вирішили повиздихати! Ви ніколи не дійдете до перевалу!

— Це мій шматок м’яса,— сказала Мар’яна, очі в неї були сухі і злі,— я не хочу їсти.

— Ти хочеш,— заперечив Дік,— а м’яса залишилося тільки по два шматочки, на завтра. А йти вгору. Навіщо я тільки пішов з вами?!

Раптом він схопив ніж і, не озираючись, сильно метнув його в козу. Вирвавши жмут зеленуватої шерсті, ніж вдарився об скелю Дік скочив, коза шарпнулася, напнула мотузку. Дік підняв ніж. Наконечник був зламаний.

— Ідіоти! — закричав знову Дік.— Чому ви не розумієте, що ми вже ніколи не повернемося!

Він не дивився на заплакану Мар’янку, на Олега, який нічого кращого не придумав, як почав пропонувати дівчині свій останній шматок, наче вона була маленька. Та відштовхувала руку, а Дік швидко розгорнув свою ковдру, розтягнувся на ній на повен зріст і заплющив очі. Заснув чи вдавав, що спить.

Томас навіть кашляти не мав сили.

Олег підвівся і закутав його в палатку. Потім вони з Мар’яною лягли біля Томаса, щоби зігріти його. Пішов сніг. Сніг був не холодний, він накрив їх білою периною. Коза прийшла вже в темряві і теж лягла поруч з ними: розуміла, що вкупі тепліше.

Олег цієї ночі майже не спав, або йому здавалося, що не спить. Хтось величезний пройшов неподалік, затуливши ранкове світло. Потім одразу стало холодніше — піднялася коза і пішла шукати собі їжу. А потім Олега вкусила блоха. Звідки вона взялася, невідомо. Може ховалася в одязі або в козячій шерсті.

У снігової блохи особливий укус — його ні з чим не сплутаєш. Цей укус безнадійний, як смерть. Можна плакати, кричати, благати про допомогу, але ніхто не допоможе. Все проходить, як за годинником. Спочатку укус — укол, холодний, ніби під шкіру заганяють крижану голку, і цей холодний опік такий гострий, що людина відразу прокидається і завмирає від жаху та безсилля. А далі нічого — цілу годину нічого. Та раптом людина втрачає розум — це відбувається однаково з усіма: з розумними, дурними, малими, старими. На півгодини чи на годину людина опиняється один на один з привидами та жахом. Старий говорив, що з мікроскопом він легко би подолав цю хворобу — зрозумів би, як збудник впливає на нервову систему... Людина починає шаленіти, вона стає дикою, нікого не впізнає, може вбити найближчого друга і потім нічого не пам’ятатиме. Коли в селищі був перший випадок цієї хвороби, ніхто не розумів, що сталося. І ще було декілька страшних випадків, поки не зрозуміли, що з блошиною лихоманкою не треба боротися — треба зв’язати хворого, сховати його якнайдалі і просто чекати, поки не мине агресія, і він повернеться до свідомості. Ось і все. Колись, коли навчаться лікувати лихоманку, все буде інакше. А зараз вихід один... Якщо в селищі трапляється, що когось вкусить снігова блоха, він сам поспішає до людей і просить — зв’яжіть мене! І це — найстрашніше. Людина ще здорова, вона роздумує і розуміє, як приречена на смерть, що мине ще кілька хвилин — і вона зникне, перетвориться на злу, страшну істоту. І кожен бачив, як це трапляється з іншими. І кожному соромно думати, що те ж саме може статися і з ним. Тому, коли Олег відчув холодний укус блохи, він одразу ж підняв усіх на ноги.

— Дік,— сказав він винувато,— пробач, у тебе мотузка далеко?

— Що? — Дік скочив, почав намацувати щось в темряві. Починало світати. Томас прохрипів уві сні, але не прокинувся.

— Ой лишенько! — заголосила Мар’яна.— Тебе блоха вкусила?

— Щойно.

Дік позіхнув.

— Міг би не поспішати. В тебе ще година часу, як мінімум година.

— Буває і швидше,— сказав Олег.— Так погано вийшло.

— Так, цього ще бракувало,— погодився Дік.

— Я тебе вкутаю ковдрою,— сказала Мар’яна.— І посиджу поруч.

— От,— сказав Дік, розшукуючи мотузку,— знову вчасно не вийдемо.

— Але ж це мине,— відказав Олег.

— Після приступу години зо дві треба лежати,— сказав Дік,— не менше. По собі знаю.

Він не сердився на Олега, він сердився на долю, на постійні невдачі цього походу.

Відчуття холоду в нозі, куди вкусила блоха, не минало. Олег постійно відчував укус і уявляв, як отруєна малесенькою краплею кров тече, пульсуючи, до мозку, щоб напасти на нього і забрати розум.

Дік, не поспішаючи, перевірив мотузку. Мар’яна почала розпалювати вогнище.

Світанок був синім, іншим, ніж в долині, де день завжди сірий.

— Ну що ж? — сказав Дік.— здавайся, буду зв’язувати.

— Тільки б він собі щось не зламав,— бідкалася Мар’яна. Бідний Олежик!

— Не вперше скручую,— сказав Дік.— Страшна річ ті блохи. Ти розслабся, Олеже, так легше. І думай про інше.

Спочатку він зв’язав руки Олега за спиною, потім обв’язав груди та ноги. Мотузка боляче впивалася у тіло, але Олег терпів, бо знав, що в припадку людина стає дужа, як ведмідь. Якщо пожаліти зараз, потім всім буде гірше.

Застогнав Томас. Його розкуйовджена голова висунулася з-під палатки, він мружився, не розуміючи, де він. Очі Томаса налилися кров’ю, лице почервоніло. Нарешті він розгледів Діка, який зв’язував Олега.

Олег зніяковіло посміхався — неприємно так турбувати когось. Старий якось розповідав, що жінок, які хворіли на епілепсію, спалювали на вогнищі і називали відьмами.

— Блоха,— простогнав Томас.— Скрізь блохи... Скрізь тварюки...

— Ви ще поспіть,— сказав Олег.— Я ще не скоро прийду до тями. Ви це добре знаєте. Відпочивайте!

— Холодно,— марив Томас.— Не можна спати, мені скоро виходити на вахту, знов барахлить комп’ютер, у нього залізла блоха.

— І навіщо ми тільки пішли? — сказав Дік.— Не можна було таку кампанію пускати в гори.

— Нікому більше було йти,— відказала Мар’яна.— Ти сам розумієш.

Холод поступово охоплював все тіло, але це був не звичайний холод. Він свербів, тягнув жили, ніби сотні крижаних голок кололи груди, ноги...

Голова Томаса почала збільшуватися...

— Ну ось,— сказав Дік.— Ніби скрутив я тебе добре. Не тягне?

— Тягне.— Олег спробував усміхнутися, але щелепи вже зводили корчі.

— Слухай...— Дік озирнувся.— А де коза?

— Коза? Вночі я її чула.

— Де коза, я питаю?! — Голос Діка став різким.— Ти її прив’язала?

— Я її прив’язувала,— сказала Мар’яна,— але вона, напевно, відв’язалася.

— Де коза, я питаю?!

Напевно, роздратування, яке набиралося у Діка, повинно було знайти вихід — коза стала символом всіх бід.

— Не сердься, Діку,— сказала Мар’яна. Вона намагалася накрити Олега ковдрою.— Коза, напевно, шукає їжу.

— Тут немає нічого їстівного. Чому ти її не прив’язала?

Дік витяг арбалет, запхав за пояс ніж.

— Ти куди? — запитала Мар’яна, хоч прекрасно знала куди.

Дік уважно оглядав сніг довкола, шукаючи сліди.

— Вона повернеться,— сказала Мар’яна.

— Вона повернеться,— повторив Дік,— тільки у вигляді мертвої туші. Досить. Я не збираюся помирати з голоду через твою дурість.

Дік ріс і ріс, незабаром він дістане головою до неба, але він може поранитися об хмари, адже хмари скляні, тверді... Олег щосили зажмурився і знову відкрив очі, щоби відігнати примару. Томас сидів на ковдрі і розхитувався, наче мовчки співав.

— Мар’янко, підігрій окропу...— Олегу здалося, що голос його звучить твердо і голосно, насправді він ледве шепотів.— Для Томаса. Йому зле.

Мар’яна зрозуміла.

— Зараз, Олеже, звичайно.

Але вона не відводила очей від Діка.

— Я так і думав,— промовив Дік.— Вона пішла назад. Вниз. За ніч вона могла пройти кілометрів двадцять.

— Діку, залишися тут,— сказав раптом Томас твердим голосом.— Мар’янка сама знайде козу. Ти ж її вб’єш.

— Можеш не сумніватися,— відрізав Дік.— Досить дурниць.

— Я знайду її.— Мар’яна забула про окріп.— Тобі, Діку, не можна зараз йти. Томас хворий. І за Олегом треба дивитися.

— Нічого з ними не станеться.

Дік занурив пальці в густу темну гриву волосся, люто глянув на дівчину і швидко та легко пішов слідами кози донизу, звідки вони прийшли вчора.

— Я хотів, щоби пішла ти,— сказав Томас,— ти б її привела. А він її вб’є.

Олег, хоча світ довкола нього постійно змінював форми та пропорції, ставав схожим на сипучий пісок, все ще зберігав здатність думати. Він сказав:

— Діка можна зрозуміти... Нам справді не щастить.

— Йти залишилося зовсім мало,— сказав Томас.— Я знаю. Ми йдемо швидко. Ми будемо там післязавтра. Ми дотягнемо і без м’яса. Адже дотягнемо? А за перевалом їжа. Діку, я обіцяю!

Дік підняв руку на знак того, що чує,— звуки голосу далеко розносилися над сніговими горами, але кроку не сповільнив.

— Козу треба упіймати.— Томас повернувся до Мар’яни.— Вона нам потрібна, але тільки жива... Щось мене пече всередині. Як гаряче... Чому так болить печінка? Це нечесно. Ми вже поруч.

— Він вб’є її,— сказала Мар’яна.— Він обов’язково її вб’є... Ді-і-і-к! — Мар’яна повернулася до Олега і Томаса: — Ну, що робити, ну скажіть, ви ж розумні, ви все знаєте! Ну як його спинити?

— Мені вже його не наздогнати,— сказав Томас.— На жаль, для нього я вже не авторитет.

— Зараз...— сказав Олег.— Ти тільки розв’яжи мене. Може я встигну до приступу, може встигну?

Мар’яна тільки махнула рукою. Вона зробила два кроки за Діком, повернулась, подивилася на Томаса, на Олега:

— І вас не можна залишати...

— Та біжи ж ти! — закричав раптом Томас.— Біжи швидше!

— Але на кого я вас залишу? А раптом якийсь звір?

— Біжи! — повторив Олег.— І повертайся.

І Мар’яна легко, ніби не торкаючись снігу, помчала вниз по схилу, туди, де зник Дік.

— Шкода дівчину,— сказав Томас,— вона звикла до кози.

— Шкода,— підтвердив Олег.— Як дивно, що у вас немає форми. Ви буваєте товстий, а потім зовсім худий, як сірник.

— Так,— погодився Томас.— Ти лягай зручніше, чомусь отрута спочатку діє на зір. Я пам’ятаю, мене клята блоха кусала тричі. Але не бійся. Хвороба минає безслідно. Не бійся.

— Я розумію, але все ж страшно бути не собою, а звіром, розумієте? Ось зараз це я, а скоро мене не буде.

Олега тягнуло вниз, у синю воду, і було вкрай важко втриматися на поверхні, тому що ноги були опутані водоростями, і їх треба було звільнити, треба вирвати їх, інакше пропадеш.

* * *

Ковдра, якою Мар’яна вкрила Олега, злетіла. Олег не втримався біля стіни і впав на сніг. Його очі були заплющені, губи ворушилися, обличчя потемніло від напруження, від бажання розірвати мотузку. Томас хотів допомогти Олегу, вкрити його або хоча б покласти голову собі на коліна. Це корисно робити в таких випадках — підтримувати голову. Томас спробував підвестися, але ноги не тримали його. Олег вигнув спину і просто злетів у повітря, відштовхнувся кулаками від землі і покотився донизу схилом. Він перевернувся декілька разів, ударився просто в каменюку, яка ховалася під снігом, і завмер. Його куртка роздерлася, сніг не танув на голих грудях.

Так не можна, думав Томас. Треба обов’язково до нього спуститися. Чортова коза, чортів Дік з його комплексом надлюдини. Але Дік впевнений, що правий, і переконаний, що турбується про всіх. З його дикунської точки зору, він правий, з його дикунським небажанням подивитися у майбутнє... Чи не надто швидко цивілізована людина перетворюється на дикуна? Може, ми помилилися, дозволяючи дітям виростати вовками, аби їм було легше вижити в лісі? Але у нас не було вибору. За шістнадцять років ми, дорослі, так і не змогли дійти до перевалу. І надії б не було, коли б не виросли Дік та Олег. Яка у мене зараз температура? Напевно, за сорок. Дуже важко дихати — двостороння пневмонія, для такого діагнозу не треба лікаря. Якщо я не доберуся до корабля, мені кінець. Ніяке м’ясо кози мені не допоможе. Йти треба самому. Підліткам не дотягнути мене до перевалу... Як там Олег? Блоха — це велика біда, злий фатум, який ховався у скелях і не хотів відпускати нас до людства. Ніби ліс хоче перетворити нас на своїх дітей, на двоногих шакалів. Ліс згоден терпіти наше селище, але як своє продовження, а не заперечення. Там, за каменюкою, темніє провалля, ніби не глибоке, але якщо хлопець впаде вниз — він розіб’ється. Де мотузка? Де друга мотузка? Треба прив’язати його до тієї каменюки.

Томас поліз вниз, добре, що вниз. Вниз повзти легше. Тільки пече сніг — ось тільки клятий сніг залазить під одяг і пече груди. Коли кашляєш, то тихенько, щоби не розірвати легені, а кашлю все більше, і він рветься з грудей. Його не втримаєш.

Томас ліз вниз з мотузкою, яка здавалася йому надзвичайно важкою, свинцевою, вона звивалася за ним, наче змія. Олега била пропасниця, він намагався розірвати пута, потилицю ледь не розкроїв об камінь. Томас відчував біль Олега просто фізично, чув його жах, його страшні видіння. А Олегові в цю мить здавалося, що його придушив дах будинку. До Олега залишалося метрів десять, не більше. Томас розумів, що той його не чує, але весь час повторював:

— Терпи, я іду,— а сам намагався підняти голову, щоби подивитися, чи не повертаються Дік з Мар’яною.

Головне було встигнути підповзти до Олега, поки той не впав у провалля.

«Чому у мене зараз крутиться голова?»

Коли Томас дотягнувся до Олега, він на кілька секунд втратив свідомість, усі сили пішли на те, щоби доповзти. Тіло, яким рухає лише відчай, відмовлялося більше коритися, ніби виконало все сповна.

Томас отямився від крижаного вітру, який приніс багато снігу, а може від притишеного шепоту Олега, його хриплого дихання. Томасу більше за все на світі хотілося заплющити очі, тому що ось так лежати, нічого не робити, не думати ні про що — це і було теплою затишною казкою, виконанням усіх бажань.

Олег сповз ще на метр, його трусило, він намагався зірвати з себе мотузку, а насправді відштовхувався від каменюки до провалля. Томас піддягнув мотузку до себе, намагаючись зрозуміти, як йому прив’язати Олега надійніше до скелі, і ніяк не міг збагнути, як це зробити. Раптом він усвідомив, що мотузки в руці немає — вона залишилася у декількох метрах позаду і повернутися до неї не було сили. Томас підтягнувся, щоб вхопити Олега за ноги, але той смикнувся і відкинув Томаса, тіло котрого не відчуло болю.

Томас зрозумів, що так йому Олега не втримати. Хлопець, навіть зв’язаний, набагато сильніший за нього, і тому Томас продовжив свій повільний рух до провалля, щоби зупинитися між ним та Олегам, перетворитися на бар’єр, на нерухому колоду. Томасу здавалося, що він повзе декілька годин. Він просив Олега потерпіти, полежати спокійно. І все ж таки, коли йому вдалося нарешті долізти до вузької смуги, яка відділяла Олега від провалля, хлопець встиг вже сповзти так низько, що Томасу довелося втиснутися між Олегом та гострим камінням над прірвою.

І напевно, Томасу вдалося б відтягнути Олега назад, нагору, до безпечного місця, якби він сам був при свідомості. Томас марив.

* * *

Мар’яна прибігла до табору, ледве дихаючи. Їй здавалося, що вона була відсутня декілька хвилин, а насправді її не було більше години. Вона підбігла під саму палатку, і тому не відразу зрозуміла, що сталося. Вона побачила тільки, що табір пустий. Спочатку вона відкинула край палатки, думаючи, що Томас з Олегом ховаються там від снігу, але збагнула, що сховатися під палаткою неможливо.

Мар’яна розгублено озирнулася довкола і побачила сліди на снігу, які тягнулися вниз до скелі. Сліди наче казали їй, що хтось тягнув важкий тягар. Вона відразу уявила собі жахливу картину: звір з великими ступнями і пазурами тягне її друзів, а винна у всьому вона, бо побігла рятувати козу, і забула про людей, про хворих людей у сніговій пустелі, чого не мала ніякого права робити. І ось сталося найгірше: вона не наздогнала Діка, не знайшла козу, залишилася сама посеред скель, злякалася, що не знайде дорогу в табір, злякалася за Томаса з Олегом, які були безпорадні, побігла назад,— і ось вона спізнилася.

Мар’яна дріботіла вниз по схилу, схлипувала і повторювала:

— Матінко рідна... Матінко рідна...

Чомусь на снігу лежала мотузка. Олегу вдалося розпутатися?

Вона обігнула сіре громаддя і побачила, що біля провалля лежить Олег, міцно зв’язаний, а Томаса ніде немає.

— Олеже, Олежику! — закричала вона.— Ти живий?

Олег не відповів. Він спав. Люди завжди засинають, коли минає приступ. Він був один, але слід від нього продовжувався вниз, до провалля. Мар’яна заглянула туди і побачила, що в проваллі, недалеко, в п’яти метрах, лежить Томас, дуже спокійно, і якось навіть зручно.

Мар’яна не відразу здогадалася, що Томас мертвий.

Тоді вона спустилася вниз, поспішаючи, обламуючи нігті об льодяне каміння, довго трусила його, намагалася розбудити, і раптом зрозуміла, що Томас помер, розбився.

Олег, який прийшов до тями, почув плач дівчини і запитав слабим голосом:

— Ти де, Мар’янко? Що сталося?

Він зовсім не пам’ятав, як зіштовхнув Томаса вниз. Тільки потім за уривками жахливих видінь Олега та за слідами вони нарешті змогли зрозуміти, як і чому все сталося, як помер Томас.

* * *

Дік повернувся у табір через дві години. Він не наздогнав козу і загубив її сліди біля великої скелі. На зворотньому шляху він зустрів невідому тварину і пішов за нею, гадаючи підстрелити, аби повернутися у табір з їжею. Тоді можна буде сказати, що він навмисно залишив козу, пожалів Мар’яну. І він щиро уже повірив, що пожалів Мар’яну, бо не терпів невдач.

Коли він дізнався, що сталося в таборі без нього, він спокійніше, більш тверезо оцінив ситуацію, і сказав Олегу:

— Не мели дурниць. Нікого ти не вбивав і ні в чому ти не винен. Ти ж не знав, що штовхнув Томаса. Ти маєш бути йому вдячний, бо він намагався тебе втримати. Може він нічого і не встиг зробити, але все ж він хотів тебе врятувати. Можливо, так навіть краще. Томас був зовсім хворий і міг померти кожної хвилини. Він хотів і далі йти до перевалу, і тому нам би довелося його тягнути. Ми всі могли загинути.

— Ти хочеш заспокоїти Олега,— відповідала Мар’яна, розхитуючись від болю — вона відморозила руки і обідрала їх до крові, коли намагалася оживити Томаса. Але більше тоді, коли тягнула тіло з Олегом до палатки.— Ти хочеш заспокоїти Олега, а винні ми з тобою. Якби ми не побігли за козою, Томас був би живий.

— Правильно,— сказав Дік,— тобі не треба було бігти за мною. Це дурість, жіноча дурість.

— Невже ти теж не винуватий? — вигукнула Мар’яна.

Томас лежав поміж ними, накритий з головою ковдрою, і був ніби присутній при цій розмові.

— Я не знаю,— сказав Дік.— Я пішов за козою, тому що нам потрібне м’ясо. Потрібне всім. Мені менше за інших, бо я сильніший.

— Я не хочу більше з ним говорити,— сказала Мар’яна.— Він холодний, як оцей сніг.

— Я хочу бути справедливим,— сказав Дік.— Від того, що ми будемо метатися і страждати, нікому не стане краще. Ми марнуємо час. Скоро вечір.

— Олег ще надто слабий,— заперечила Мар’яна.

— Ні, нічого,— обізвався Олег,— я піду. Тільки треба взяти у Томаса карту і вимірювач радіації. Він казав, що коли щось станеться, потрібно забрати ці речі.

— Не треба,— сказав Дік.

— Чому?

— Тому що ми йдемо назад,— спокійно сказав Дік.

— Ти так вирішив? — запитав Олег.

— Це єдиний шлях до порятунку,— сказав Дік.— Через два дні ми будемо в лісі. Там я знайду багато їжі. Я приведу вас у селище, я обіцяю.

— Ні,— заперечив Олег,— ми підемо далі.

— Все це дурниці,— сказав Дік.— У нас немає шансів.

— У нас карта.

— А чому ти їй віриш? Карта стара. Все могло змінитися. І ніхто не знає, скільки нам ще йти без їжі, по голому снігу.

— Томас казав, що ми йшли швидко, що залишився один день.

— Томас помилився. Він сам хотів туди, він нас обманював.

— Томас не обманював. Він казав, що там є їжа і ми будемо врятовані.

— Йому хотілося у це вірити, він був хворий і погано розумів, що відбувається. Ми залишимося живими, тільки якщо повернемося назад.

— Я піду до перевалу,— сказав Олег. Він сказав це, дивлячись на тіло, вкрите ковдрою, ніби звертався до Томаса.

— Я теж піду,— сказала Мар’яна,— як ти не розумієш?

— Мар’янко,— пояснював Дік, постукуючи великим кулаком по каменю, відбиваючи у такт словам.— Олегу заморочив голову Старий. Він завжди втокмачував йому, що він розумніший, кращий за нас з тобою, що він особливий. Він не міг бути кращий за нас у селищі або в лісі, він завжди був слабший за мене. Навіть тобі у лісі він програє. Розумієш, йому потрібна ця казочка про перевал і дикунів, якими ми не маємо права стати. Я не дикун. Я не дурніший за нього. Нехай Олег іде, якщо він впевнений. А тебе я не пущу — тебе я заберу вниз.

— Дурниці, дурниці, дурниці! — закричала Мар’яна.— Нас відіслало селище. Нас всі чекають і усі надіються.

— Ми принесемо більше користі живими,— не відступав Дік.

— Пішли.— Олег простягнув руку до ковдри, щоби взяти у Томаса карту і вимірювач, і повільно промовив: — Пробач, Томасе, що ти не дійшов, і я беру в тебе такі цінні речі.

Він відкинув край ковдри. Томас лежав, заплющивши очі, обличчя його побіліло, і губи стали тонкими. Олег не зміг примусити себе доторкнутися до холодного тіла Томаса.

— Зачекай, я сама,— сказала Мар’янка.— Зачекай.

Дік піднявся, підійшов до скелі, підняв зі снігу флягу, струснув нею — там плюскотів коньяк. Хлопець відкрив баклажку і вилив коньяк на сніг. Гострий, незнайомий запах завис у повітрі. Дік закрутив кришку і повісив флягу через плече. Ніхто нічого не сказав. Мар’яна передала Олегові складену карту, вимірювач радіації і ніж Томаса.

— Нам його не закопати,— сказав Дік.— Треба віднести його під урвище і засипати камінням.

— Ні! — вигукнув Олег.

Дік здивовано звів брови.

Звичайно, не варто було відповідати, що не можна на Томаса класти каміння. Адже Томас мертвий, і йому байдуже.

Все зробив Дік. Олег і Мар’яна тільки допомагали йому. Більше вони ні про що не говорили. Олег і Мар’яна мовчки зібрались, взяли зовсім легкі мішки (навіть хмизу залишилося на одне-два багаття), розділили на три частини останні шматочки в’яленого м’яса, і Мар’яна віднесла Дікові його порцію. Той поклав шматок в кишеню і нічого не сказав. Потім Олег і Мар’яна піднялися і пішли, не озираючись, догори, до перевалу.

Дік наздогнав їх метрів через сто. Наздогнав, потім перегнав і пішов попереду. Олег йшов важко, ще не минули наслідки припадку. Мар’яна шкутильгала — поранила ногу, коли лізла за Томасом. Вони пройшли усього кілометрів десять, і довелося зупинитися на ночівлю.

Олег упав на сніг і відразу заснув. Він не прокинувся, аби напитися окропу з солодкими корінцями. І він не побачив того, що побачили Дік з Мар’янкою, коли зовсім стемніло. Хмари розійшлися — і на небі з’явилися зірки, які ніхто з них ніколи не бачив. Потім небо затягнуло знову. Мар’яна також заснула, а Дік ще довго сидів біля тліючого багаття, гріючи ноги, дивився на небо і чекав — а раптом хмари розійдуться знову? Він чув про зірки, дорослі завжди говорили про зірки, але ніколи раніше він не здогадувався, яка велич і простір відкриваються людині, яка бачить зірки. Він розумів, що їм ніколи не повернутися у селище.

* * *

Вони піднялися удосвіта, випили трохи окропу, розтопивши сніг, і доїли солодкі корінці, від яких голод лише підсилився. Того дня вони йшли повільніше, як вчора, навіть Дік вибився із сил.

Найгірше було те, що вони не знали, чи правильно йдуть. На карті були намальовані орієнтири, але вони не співпадали. Зрозуміло чому: люди йшли тут минулого разу взимку, коли багато снігу, коли сильні морози та імла, і тому зараз все навколо виглядало іншим.

Прийшов відчай, бо перевал став абстракцією, у яку неможливе було повірити, як неможливо уявити собі зоряне небо, якщо його ніколи не бачив, і знаєш лише за розмовами. Олег шкодував, що заснув і пропустив небо, але, можливо, воно повториться наступної ночі? Адже хмари на небі стали тоншими, через них інколи проступала синява, і навколо було значно світліше, аніж внизу, в лісі.

Вдень, коли всі зовсім втомилися, Дік наказав зупинитися і почав розтирати снігом відморожені щоки Мар’янки. Тоді Олег побачив збоку, на снігу, синю пляму. Але до неї треба було пройти ще кроків сто, а сили танули, і Олег змовчав.

Нарешті, коли Дік наказав йти далі, Олег показав на синю пляму. Вони пішли до неї, прискорюючи кроки.

Це була синя коротка куртка з міцної тонкої тканини. Вона наполовину вмерзла у сніг, і один її рукав, набитий снігом, стирчав догори. Дік обкопав сніг навколо, аби витягнути куртку, а Олегом раптом опанувало болісне нетерпіння.

— Не треба,— сказав він хрипко,— навіщо? Ми скоро прийдемо, ти розумієш, ми йдемо правильно!

— Вона міцна,— сказав Дік,— Мар’янка зовсім замерзла.

— Мені не треба,— сказала Мар’яна,— краще підемо далі.

— Ідіть, я вас наздожену,— вперся Дік.— Ідіть.

Дік наздогнав їх через п’ятнадцять хвилин, тримаючи куртку в руці, але Мар’яна її не одягнула. Сказала, що куртка мокра і холодна. Та головна причина — те, що куртка чужа і її хтось носить. А коли зняв і викинув, то загинув. Усім відомо, що з перевалу вийшло сімдесят шість чоловік, а до лісу дійшло трохи більше тридцяти,

Вони не дійшли того дня до перевалу, хоча Олегу постійно здавалося, що перевал ось-ось з’явиться,— зараз обійдемо цей льодовик, і буде перевал, зараз минемо цей виступ, і буде перевал... А підйом ставав все крутішим, а повітря ставало все менше.

Вони ночували, вірніше вичікували, коли закінчиться темрява, притиснувшись один до одного, закутавшись усіма ковдрами та палаткою. Мороз не давав заснути, вони провалювалися у забуття і знову прокидалися, щоби помінятися місцями. Від Мар’яни, яка лежала посередині, майже не йшло тепло — вона стала якоюсь безтілесною і гострою — пташині кості. Вони піднялися на світанку, над ними світліло синє зоряне небо, але вони не дивилися на небо.

Поступово розвиднювалося. Хмари були прозорі, як туман, і крізь них світило сонце, холодне, яскраве,— такого вони теж ще не бачили. Але вони не дивилися на сонце. Вони йшли, обходячи тріщини у кризі, виступи і карнизи. Дік вперто крокував вперед, обираючи дорогу, падаючи і зриваючись частіше за інших, але ні разу не поступившись першістю. І він першим вийшов на перевал, навіть не усвідомлюючи цього. Схил, по якому вони дряпалися, непомітно для очей вирівнявся і перетворився на плоскогір’я, а далі вони побачили попереду зубці хребтів. Хребет за хребтом, ланцюги засніжених гір виблискували під сонцем, а ще через годину внизу з’явилося провалля, посередині якого, величезний навіть звідси, з кілометрової висоти, лежав круглий диск темного металевого кольору. Він нахилився і втиснувся у сніг точно посередині провалля. До цього провалля капітан зміг дотягнути корабель, коли після вибуху у відсіку двигунів відмовили прилади. Він посадив корабель отут, коли вирувала хурделиця, у ніч і туман тутешньої злої зими.

Вони стояли рядком. Троє обірваних, перемучених дикунів, арбалети на плечах, мішки із звірячих шкур за спинами, обірвані, обпечені морозами та снігами, чорні від голоду і втоми, три мікроскопічні фігурки у величезному порожньому безмовному світі — й дивилися на мертвий корабель, який шістнадцять років тому впав на цю планету, і ніколи вже не злетить у небо.

Потім вони почали спускатися вниз по крутому схилу, втримуючи рівновагу на непевному камінні, поспішаючи до корабля, хоча ноги вже відмовлялися йти.

І через годину вони вже були на дні провалля.

Розділ четвертий

Шістнадцять років тому Олегу і Діку було менше двох років. Мар’яни ще не було на світі. І вони не пам’ятали, як опустився тут, у горах, дослідницький корабель «Полюс». Їхні перші спогади були пов’язані з селищем, з лісом; повадки жвавих рудих грибів і хижих ліан вони взнали швидше, аніж почули від дорослих про зірки та інший світ. І ліс був значно зрозуміліший їм, аніж розповіді про ракети чи будинки, в яких можуть проживати до тисячі людей. Закони лісу, закони селища, яке з’явилося, щоб зберегти небагатьох людей, непристосованих до цього життя, які намагалися забути Землю, не пам’ятати нічого, і відродити тільки абстрактну надію на те, ще колись їх знайдуть і все це закінчиться. Але скільки ще терпіти і чекати? Десять років? Десять років вже минуло. Сто років? Сто років означає, що знайдуть не тебе, а твого правнука, якщо у тебе буде правнук, і якщо він, як і все селище, зможе проіснувати стільки років. Надія, яка жила у дорослих, для другого покоління не існувала — вона б тільки заважала жити в лісі, але не передати дітям надію було неможливо, тому що навіть смерть для людини не така страшна, коли вона знає про продовження роду. Смерть стає остаточною тієї миті, коли з нею пропадаєш не тільки ти, але і все, що пов’язувало тебе з життям.

Тому і дорослі, і вчитель — усі, кожен як міг, намагалися виховати у дітей відчуття зв’язку із Землею, думку про те, що рано чи пізно відчуження закінчиться. А найбільш реальним ступенем зв’язку з іншим світом залишався корабель за перевалом. Він існував, до нього можна було дійти, якщо не цього тисячоденного безкінечного холодного року, то наступного, коли діти підростуть і зможуть дістатися до перевалу.

Дік, Олег і Мар’яна спускались вниз, до корабля, він ріс, був реальним і величезним, але залишався легендою, чашею Грааля, і ніхто з них не здивувався би, якби він від дотику зник, як примара. Вони поверталися до родинного дому своїх батьків, який лякав тим, що перейшов у це холодне провалля зі снів та легенд, з розповідей біля тьмяного каганця в хижці, коли за щілиною вікна, затягнутого риб’ячою шкірою, завиває снігова буря.

Існування корабля відродило сни та легенди, надавши їм нового змісту і пов’язавши нові картини, народжені уявою, а тому загадкові, до реальності цього гіганта. Подібного протиріччя дорослі не розуміли — адже для них за повістю про те, як відбулася катастрофа, як прийшов холод і темрява, за розповідями про порожні коридори, де поступово гасне світло і куди залітають ззовні сухі сніжинки,— за усім цим ховались зримі образи коридорів та ламп, мовчання допоміжних двигунів і тріскотіння вимірювачів радіації. Для слухачів — Олега та його ровесників — у розповіді зрозумілі були лише сніжинки, а коридори асоціювалися з чашею лісу або темною печерою — адже уява доповнюється тим, що можна побачити і почути - Тепер було зрозуміло, як йшли звідси люди — тягнули дітей і поранених, поспішно хапали ті речі, які необхідні на перший час. У той момент ніхто ще не думав, що їм доведеться назавжди зали шитися і померти у цьому холодному світі,— гігантські масштаби і міць людської цивілізації навіть тут вселяли неправдиву надію, що все, що трапилося, як би трагічно не виглядало, було тільки випадковим зривом, який буде виправлений напевно, як завжди виправляються випадковості.

Ось цей люк.

Йдучи геть, як розповідав Старий, вони закрили його, а аварійну драбину, по якій сходили на сніг, віднесли убік, під скелю. Це місце було позначене на карті, але шукати драбину не довелося — сніг підтанув, і вона лежала нерухомо, синя фарба де-не-де облізла, а коли Дік підняв її, то відбиток драбини залишився візерунком на снігу.

Дік постукав нігтем по перекладині.

— Легка,— сказав він.— Треба буде забрати з собою в селище.

Ніхто не відповів йому, Мар’яна з Олегом стояли віддалік і, піднявши очі, роздивлялися випуклий низ корабля. Корабель здавався зовсім справним, хоч зараз лети далі. І Олег навіть уявив собі, як він злітає над проваллям, піднімається все швидше до синього неба стає чорною цяткою, крапочкою — і розчиняється у синяві...

Втоми не було. Тіло стало легким і слухняним, а нетерплячка якнайшвидше заглянути усередину чудовиська змішувалася зі страхом назавжди зникнути в замкненій сфері корабля.

Олег перевів погляд на аварійний люк. Скільки разів Старий повторював Олегові: «Аварійний люк не зачинений, розумієш, ми його тільки прикрили. Ти піднімаєшся до нього по драбині і одразу ж заміряєш рівень радіації. Її не повинно бути, шістнадцять років минуло, але обов’язково перевір. Тоді радіація була однією з причин, чому нам довелося так поспішно відходити, мороз і радіація. Сорок градусів морозу, системи опалення не функціонують і радіаційний фон — залишитися було неможливо».

Дік обходив корабель, витягуючи зі снігу ящики та банки,— багато речей витягли з корабля, але їх довелося залишити.

— Ну що,— спитав Олег,— підемо туди?

— Підемо,— підтвердив Дік, підняв драбину і приставив її до люка. Потім сам піднявся по ній, засунув у щілину ніж Томаса і натиснув. Ніж зламався.

— Може, люк зачинився? — спитала Мар’яна знизу.

— Зовсім ножів не залишилося,— сказав Дік.

— Старий казав, що люк відчинений,— зауважив Олег.

— Старий все забув,— заперечив Дік.— Не можна вірити старим.

— Не виходить? — спитала Мар’яна.

Хмари затягнули сонце і відразу стало темніше, звичніше.

— Зачекай,— сказав Олег.— Чому ми тягнемо люк на себе, чому штовхаємо, як вдома? А якщо двері в кораблі відчинялися інакше?

— Спускайся, чого вже там? — сказав Дік.— Я камінь принесу.

— Каменюкою не подолаєш,— заперечив Олег.

Дверцята трохи входили в стінку корабля, вони ховалися під металом. А якщо спробувати штовхнути її вбік? Так не буває, бо якщо корабель летить, краще, щоби двері випадково самі не відчинилися. Олег сказав Дікові:

— Дай ніж.

Той кинув Олегу зламаний ніж, засунув руки під пахви і почав гупцювати — замерз. Навіть він замерз.

Пішов сухий сніг. Вони були однісінькі в цілому світі, вони вмирали від голоду та холоду, а корабель не хотів впускати їх всередину.

Олег вставив поламаний ніж у щілину і спробував штовхнути дверцята вбік. Ті раптом клацнули і легко, ніби чекали цього, від’їхали і зникли в стіні. Все правильно. Олег навіть не озирнувся, щоб всі бачили, який він розумний. Він вирішив задачу. Нехай вона була не складна, але інші вирішити її не змогли. Олег запхав ніж за пояс і витягнув вимірювач радіації.

— Ой! — почув він голос Мар’яни.— Олег відчинив!

— Це добре,— сказав Дік.— Іди, чого стоїш?

Вимірювач показав, що небезпеки немає. Все правильно.

— Там темно,— сказав Олег.— Дайте факел.

Навіть коли було дуже холодно останньої ночі, вони не запалювали факелів. Вони давали мало тепла, але довго горіли.

— Там тепло? — спитала Мар’яна.

— Ні.— Олег принюхався. У кораблі зберігся чужий небезпечний запах.

Ступити всередину було страшно. Але Олег раптом зрозумів, ще тепер він головніший за Діка, що Дікові страшно. Дік кременем запалив факел. Той загорівся маленьким, майже непомітним за дня полум’ям. Дік піднявся до половини драбини і передав факел Олегу. Але далі не пішов. Олег взяв факел і простягнув руку всередину. Попереду була темрява, під ногами починалася рівна тверда підлога.

Олег сказав голосно, аби заглушити страх:

— Я пішов. Беріть факели. І за мною! Я чекатиму всередині.

Підлога під ногами ледь вгиналася, ніби кора живих дерев. Але Олег знав, що підлога не жива і що таких дерев на Землі не буває. Йому здалося, що попереду хтось чатує на нього, і він завмер. Але потім зрозумів, що так повертається до нього відлуння його власного дихання. Олег зробив ще один крок вперед — і світло факела, уже яскравіше, освітило заокруглену догори стіну. Блискучу і світлу стіну. Він доторкнувся до стіни. Вона була холодною.

«Ось я і вдома, подумав Олег. У мене є дім селище. А є дім, який називається космічний дослідницький корабель “Полюс”. Він мені тисячу разів снився, але снився зовсім не таким, яким є насправді. А я тут був. Я тут навіть народився. Десь в темній глибині корабля є кімната, де я народився».

— Ти де? — запитав Дік.

Олег озирнувся. Силует Діка затулив отвір люка.

— Йди сюди,— покликав Олег.— Тут нікого немає.

— Якби був би, давно б замерз.— Голос Діка полетів коридором.

Олег протягнув Дікові факел, щоби він запалив свій, потім зачекав, поки Дік пропустив Мар’яну і запалив її факел.

З трьома факелами відразу стало світліше, тільки дуже холодно. Значно холодніше, аніж назовні, бо там було живе повітря, а тут — мертве. Коридор закінчувався дверцятами, але Олег вже знав, як їх відчинити. В діях Олега з’явилася впевненість, ще не справжня впевненість, але більша єдність з кораблем, ніж в інших, яким корабель видавався страшною печерою, і якби не голод, вони б залюбки залишилися назовні. Якби Томас дійшов з ними до корабля, все було б інакше. Олег не міг взяти на себе роль провідника і тлумача таємниць, але краще Олег, аніж ніхто.

За дверцятами була округла зала. Такої вони ще ніколи не бачили. В ній могло поміститися ціле селище. Навіть під світлом трьох факелів її стеля зникала у темряві.

— Ангар,— сказав Олег, повторюючи завчені слова Старого.— Тут посадочні катери та інші засоби. Але енергетичний вузол вийшов з ладу після катастрофи. Це відіграло фатальну роль.

— І змусило команду корабля і пасажирів йти в гори пішки,— додала Мар’яна.

Старий на уроках вимагав їх вивчати напам’ять історію селища, початок цієї історії, щоби не забувалась. «Якщо у людей немає паперу, вони вчать історію напам’ять,— казав він.— Без історії люди перестають бути людьми».

— З величезними втратами...— продовжив Дік, але не доказав, замовк: тут не можна було говорити голосно.

Перед ними, закриваючи шлях, лежав циліндр завдовжки десять метрів.

— Це той катер,— сказав Олег,— який вони витягли з ангара на руках, але не встигли ним скористатися, треба було рушати.

— Як зимно.— Мар’яна пританцьовувала на місці.

— Він у собі тримає холод із зими, сказав Дік.— Куди далі?

Дік визнав Олега лідером.

— Тут повинні бути відчинені двері,— сказав Олег,— які ведуть у відсік двигунів. Тільки нам туди не можна. Ми повинні знайти сходи нагору.

— Як ти все добре вивчив,— ледь посміхнулася Мар’яна.

Вони знову пішли уздовж стіни.

— Тут повинно бути багато речей,— сказав ДІк.— Але як ми їх понесемо до селища?

— А раптом ті, хто тут загинув, ходять? — спитала Мар’яна.

— Припини! — сказав Дік.

— Справді.— Олег зупинився.

— Що? Що ти побачив?

— Я придумав! Якщо загнути кінці драбини, то тоді її можна завантажити речами і тягнути за собою. Як на санках, які зробив Сергіїв.

— А я вже злякалася, що ти побачив мерця,— видихнула Мар’яна.

— Я також про це подумав,— признався Дік.

— Перші двері,— сказав Олег.— Туди нам не треба.

— Я зазирну,— запропонував Дік.

— Там точно є радіація,— сказав Олег.— Старий говорив.

— Нічого вона зі мною не зробить. Я сильний,— заперечив Дік.

— Радіація невидима, ти ж знаєш. Ти ж вчився.— Олег пішов далі, освітлюючи факелом стіну. Стіна була нерівною. У ній були ніші, відкриті панелі з кнопками та холодними блискучими екранами.

Томас був інженером. Томас розумів, що означають ці кнопки і яку силу вони в собі несуть.

— Скільки всього набудували,— сказав Дік, який ще не змирився з кораблем,— а розбилися.

— Зате вони перелетіли через небо,— заперечила Мар’яна.

— Ось ці двері,— сказав Олег.— Звідси ми потрапимо в житлові приміщення і в навігаційний відсік.

Як це завжди звучало: «навігаційний відсік», «пульт керування». Наче заклинання. І ось він зараз побачить навігаційний відсік.

— А ти пам’ятаєш номер своєї кімнати? — запитала Мар’яна

— Каюти,— поправив її Олег.— Звичайно, пам’ятаю. Сорок чотири.

— Мене батько просив зайти і подивитися, як все там. У нас сто десята. А ти ж народився на кораблі?

Олег не відповів. Та й запитання не потребувало відповіді. Але дивно, що Мар’яна думає так само, як і він.

Олег відчинив двері. І раптом зробив крок назад. Він забув, що цього слід було очікувати. Є такі фарби, які світяться багато років. Ними пофарбовані деякі коридори і навігаційний відсік.

Світло долинало звідусіль і нізвідки. Розвиднілося. Достатньо, аби затушити факели.

— Ой, а може тут хтось живе? — прошепотіла Мар’яна.

— Добре, що є світло,— сказав Олег.— Збережемо факели.

— Наче потеплішало,— зауважила Мар’яна.

— Це тільки здається,— сказав Олег.— Але ми, напевно, знайдемо теплі речі. І будемо спати в каюті.

— Ні,— сказав Дік, який трохи відстав і ще не зайшов у світлий коридор.— Я тут спати не буду.

— Чому?

— Я спатиму там, на снігу. Там тепліше.

Олег розумів, що Дікові страшно спати в кораблі, але йому, Олегу, хотілося залишитися тут. Він не боявся корабля. Злякався спочатку, коли було темно, але не зараз. Це його дім.

— Я теж не буду тут спати,— сказала Мар’яна.— Тут є тіні колишніх мешканців. Я боюся.

Праворуч стіна коридору відійшла в глибину, і була закрита прозорим, немов тонкий шар води, матеріалом, і Мар’яна згадала, що він називається склом. А за ним були зелені рослини. Із зеленими маленькими листочками, таких зелених листочків у тутешньому лісі не буває.

— Вони не схоплять? — спитав Олег.

— Ні,— сказала Мар’яна,— вони замерзли. На Землі рослини не кусаються, хіба ти забув, як нам розповідала тітка Луїза?

— Це не важливо,— сказав Дік.— Пішли. Не будемо гуляти тут знічев’я. А раптом тут немає їжі?

«Дивно, подумав Олег, мені зовсім не хочеться їсти. Я так давно не їв, а їсти не хочеться. Це нерви».

Через десять кроків вони побачили ще одну нішу, але скло в ній було розбите. Мар’яна простягнула руку.

— Не можна,— попередив Дік.

— Я знаю краще, я їх відчуваю. А ці — мертві.

Вона доторкнулася до гілки, і листочки розсипалися на порох.

— Шкода,— сказала Мар’яна.— Шкода, що нема насіння, ми би його висіяли в селищі.

— Праворуч склади,— повідомив Олег.— Подивимося, що там.

← Назад | На початок | Вперед →