Селище (сторінка 4)

Вони повернули праворуч. Посеред коридору лежав розірваний напівпрозорий мішок, і з нього викотилося декілька білих банок — напевно, коли люди втікали з корабля, мішок розірвався.

* * *

Це був чудовий дивний банкет. Вони відкрили банки. Дік ножем, а Олег здогадався, що це можна робити без ножа, якщо натиснути на край банки; вони куштували те, що було в банках і тюбиках. І майже завжди це було смачно і незнайомо. І банок не шкодували, бо там були цілі кімнати, заповнені ящиками і контейнерами, там були мільйони банок та інших продуктів. Вони пили згущене молоко, але не було поруч Томаса, який би сказав їм, що це молоко. Вони ковтали шпроти, але не знали, що це шпроти; вони витискали з тюбиків варення, яке здавалося їм надто солодким; вони жували борошно, не знаючи, що це борошно. Мар’яна сердилася, що вони так насмітили і на підлозі брудно.

Потім їх потягнуло на сон — очі злипалися, ніби уся втома останніх днів впала на плечі. Та Олегові не вдалося переконати друзів залишитися у кораблі і спати в ньому. Вони пішли вдвох, і Олег, як тільки їхні кроки затихли в коридорі, раптом злякався і ледве стримався, щоб не побігти за ними. Він ліг на підлогу, розсунув банки, і проспав багато годин, але час тут, в кораблі, завмер. Його нічим не можна було упіймати. Олег спав без снів, без думок, глибоко і спокійно, значно спокійніше, аніж Мар’яна з Діком, тому що Дік, навіть страшенно втомлений, кілька разів за ніч прокидався і прислуховувався — чи все гаразд. І тоді прокидалася Мар’яна, яка сторожко спала, поклавши голову на його груди. Вони накрилися усіма ковдрами і палаткою, їм було тепло, бо ввечері пішов густий сніг і завалив їх, перетворивши сховище у затишну барлогу.

Олег прокинувся раніше за друзів, які спали назовні, тому що замерз. Він довго стрибав, щоб зігрітися, потім поїв. Це було чудове відчуття: не думати, чи вистачить їжі,— він нічого подібного ніколи не відчував. Трохи болів живіт. Міг би боліти сильніше, подумав Олег. Було соромно дивитися на рештки банкету, і Олег відсунув у кут кімнати порожні і напівпорожні банки. «Треба йти далі,— подумав він.— Піти і покликати друзів? Ні, напевно, вони ще сплять». Олегу здавалося, що його сон тривав лише декілька хвилин.

Він трохи роздивиться, потім вийде з корабля і розбудить Діка з Мар’яною. На кораблі нікого немає, давно нікого немає, боятися нічого. Треба повертатися, перевал скоро завалить снігом. А ми тут спимо. Хіба можна тут спати?

Олег, як справжній мешканець лісу, скрізь чудово орієнтувався. Навіть на кораблі. Він не боявся заблукати і тому спокійно пішов по пандусу, який вів нагору, до житлових приміщень.

Каюту з округлою табличкою «44» він знайшов через годину. Не тому, що важко було знайти, він просто відволікався по дорозі. Спочатку він потрапив у кают-компанію, де побачив довгий стіл, і там йому дуже сподобалися встановленні посередині цікаві посудинки для солі і перцю, і він навіть поклав їх у мішок по одній, подумав, що мати зрадіє, коли він принесе їй такі речі. Потім він довго роздивлявся шахи — напевно, після катастрофи шахівниця впала і розбилася, а фігури розсипалися по килимку. Йому ніхто не розповідав про шахи, і він вирішив, що це фігурки невідомих йому земних тварин. І дивний був килим — на ньому не було жодного шва, отже, його зробили зі шкіри якоїсь однієї тварини. Яка ж тварина на Землі має такі велетенські розміри і такий дивний візерунок? Напевно, це мешканець земних океанів. Еглі розповідала, що найбільші тварини живуть в океанах і називаються китами. Олег бачив ще багато дивних і незрозумілих речей, і через годину, поки він йшов до каюти «сорок чотири», він був переповнений враженнями. Враження накопичувалися, викликали гострий сум від власної тупості, від неспроможності самотужки вивчити ці речі і від того, що Томас не дійшов до корабля і не може все пояснити.

Перед дверима сорок четвертої каюти Олег довго стояв, не наважуючись їх відчинити, хоча знав, що нічого особливого там не побачить. Він навіть розумів чому. Хоча мати говорила багато разів, що його батько загинув під час катастрофи корабля, що він був у відсіку двигунів, де навпіл розламався реактор,— все одно йому здавалося, що батько може бути там. Чомусь Олег не вірив у смерть батька і батько залишався живим, на кораблі, який чекає на когось. Можливо, це йшло від внутрішнього переконання матері, що батько живий. Це була її маячня, її хвороба, яку вона ретельно приховувала від усіх, навіть від сина, але син про все знав.

Нарешті Олег змусив себе штовхнути двері. В каюті було темно. Стіни були помальовані звичайною фарбою. Довелося затриматися, запалити факел, і очі не відразу звикли до напівтемряви. Каюта була двокімнатна. В першій стояв стіл, диван, тут ночував батько, в другій, внутрішній кімнаті жила мати з ним, з Олегом, немовлям.

Каюта була порожня. Батько не повернувся до неї. Мати помилилася.

Але Олега опанувало інше потрясіння — кінця часу, паузи, в якій жив корабель з моменту, як люди покинули його, і до того дня, коли на нього повернувся Олег.

У маленькій кімнаті стояло дитяче ліжечко. Він одразу збагнув, що цей пристрій з ремінцями, які звисали з кожного боку, м’якенький, ніби повислий у повітрі, створений для маленької дитини. І ось чомусь недавно, хвилину тому, дитину забрали звідси поспіхом, навіть залишили одну, дуже маленьку дитячу річ — рожеву шкарпетку і різнокольорове брязкальце. Олег, ще не усвідомивши цілком, що зустрівся із самим собою у цьому заповіднику часу, що зупинився, підняв брязкальце, труснув ним, і саме в цю мить, почувши калатання, і як це не дивно, впізнавши його,— він усвідомив реальність корабля, реальність цього світу, більш глибоку і справжню, аніж реальність селища і лісу. У звичайному житті не можна зустрітися із самим собою. Речі зникають, а якщо й залишаються, то як пам’ять, як сувенір. А тут, у петлі, прикріпленій до ліжечка, висіла недопита пляшечка з молоком. Молоко замерзло, але його можна було підігріти і допити.

І побачивши себе, зустрівшись із собою, усвідомивши і переживши цю зустріч, Олег почав шукати сліди двох інших людей, які існували отут, де зупинився час,— батька та матері.

Маму знайти було легше. Вона бігла звідси, виносила його, Олега, а тому на її ліжку, в глибині каюти, лежав скручений, зім’ятий, зірваний поспіхом халат. М’які туфлі визирали з-під ліжка, книга з аркушем паперу всередині лежала на подушці. Олег підняв книгу, обережно, ніби чекав, що вона зараз розсиплеться на порох, як і ті рослини в коридорі. Але книга мужньо витримала мороз. Книга називалася — «Анна Кареніна» і була написана Львом Толстим. Це була грубезна книга, а на закладці були начерки формул — мати була фізиком-теоретиком. Олег ніколи не бачив почерку матері, тому що в селищі ніхто нічого не писав, бо книг та олівців не встигли взяти з корабля. Олег чув ім’я письменника на уроках тітки Луїзи, але не думав, що письменник зміг написати таку велику книгу. Олег взяв книгу з собою. І він знав: як би не важко було йти назад, книгу він донесе. І цей аркуш паперу з формулами. І потім, подумавши, він поклав в мішок туфлі матері. Вони здавалися дуже вузькими для її старих, розбитих ніг, але нехай вони в неї будуть.

А сліди батька хоч і були реальні та очевидні, чомусь не вплинули на Олега так, як зустріч з самим собою. Це сталося тому, що батька на момент катастрофи корабля тут не було, він пішов раніше. Він пішов на вахту, прибравши за собою — батько був акуратною людиною і не переносив безладу. Його книги стояли на поличці за склом, його речі висіли в шафі... Олег витягнув з шафи форму батька. Напевно, він не одягав її на кораблі. Форма була зовсім новою, синьою, міцною, з двома зірочками на грудях, над кишенею куртки, з тонким золотим лампасом на вузьких штанах. Олег витягнув форму із шафи і приклав до себе — форма була завелика. Тоді Олег одягнув куртку поверх своєї, і вона стала як на нього шита, тільки довелося трохи засукати рукави. Потім він попідкочував штани. Якби батько жив у селищі і ходив би у цій формі, він дозволив би Олегові інколи її одягати.

Тепер корабель повністю належав Олегові. Навіть повернувшись у ліс, він завжди сумуватиме за кораблем і мріятиме повернутися сюди знову, як мріє Старий і як мріяв Томас. І в цьому теж не було нічого поганого, і в цьому була перемога Старого, який не хоче, щоби ті, хто ріс у селищі, стали частиною лісу. Тепер Олег абсолютно зрозумів, як і чому думав Старий, і його слова набували змісту, усвідомити який можна було тільки тут.

Олег здогадався підняти кришку стола, там всередині було дзеркало. Хлопцеві доводилося бачити своє відображення в калюжі. Але у великому дзеркалі він ніколи себе не бачив. І дивлячись на себе, він усвідомив роздвоєння, але це роздвоєння не було неприроднім — адже там, за зачиненими дверима, тільки що був він, маленький Олег, він навіть не допив молоко. А тепер він стоїть перед дзеркалом у формі батька. Звичайно, зараз він зовсім не схожий на батька, бо його обличчя обвітрене, обморожене, обтягнуте темною шкірою, з ранніми зморшками від недоїдання і жорсткого клімату, але все ж це він, Олег, він виріс, повернувся, одягнув форму і став членом екіпажу корабля «Полюс».

У письмовому столі він знайшов записник батька, половина сторінок у ньому були чисті, не менше сотні чистих білих листочків, справжній скарб для Старого. Можна вчити дітей, малюючи на папері різні речі, яких вони ніколи не бачили. Адже їм треба буде, коли підростуть, обов’язково повернутися на корабель. І ще він знайшов там декілька великих кольорових малюнків, фотографій з краєвидами земних міст, і також взяв з собою. Деякі інші речі були незрозумілими, їх Олег поки що не чіпав — він усвідомлював, що шлях до селища буде важким. Але одну річ він взяв, тому що відразу здогадався, що це таке, і збагнув, як втішаться Сергіїв та Вайткус, який часто малював йому цю річ на вологій глині і повторював: «Я ніколи не вибачу собі, що ніхто з нас не взяв бластер. Жодна людина».— «Ти даремно казишся,— відповідав Старий,— для цього треба було повертатися на командний місток, а там була смертельна радіація». Виявляється, бластер лежав у батьковому столі.

Рукоятка зручно лягла в долоню. І щоби перевірити, чи є в бластері заряд, він скерував його на стіну і натиснув на спуск — з бластера майнула блискавка і обпалила стіну. Олег примружився, але ще хвилину після пострілу в очах миготіли іскорки. І Олег вийшов у коридор з бластером у руці: тепер він був не тільки господарем корабля, а й отримав можливість говорити з лісом не як прохач. Нас не зачіпайте!

У коридорі Олег зупинився у роздумах. Хотілося піти в навігаційний відсік або у вузол зв’язку, та розумніше повернутися на склад, бо коли Дік з Мар’яною уже прийшли туди, вони хвилюватимуться.

Олег швидко повернувся назад, але склад був порожній. Ніхто туди не заходив. Ну що ж, час їх розбудити. До того ж, хоч Олег собі у цьому й не зізнавався, хотілося постати перед ними у формі космонавта, хотілося сказати: «Ви проспите все на світі. А нам час відлітати до зірок...»

Цього разу він перейшов ангар навпростець, шлях назад здавався коротшим, ніж вчора, він уже звик до корабля. Попереду з’явилося яскраве світло — люк назовні був відчинений. Вони його забули зачинити. Хоча це не важливо, на такій висоті напевно немає тварин, що їм тут робити?

Олег примружився і постояв так хвилину, поки очі звикли до сонячного світла. Сонце стояло високо, ніч давно минула. Олег розплющив очі і сторопів.

Ніяких слідів Діка і Мар’яни: сніг за ніч все вирівняв і загладив, сніг без жодної темної плями.

— Гей! — крикнув Олег. Неголосно. Довкола панувала така тиша, що страшно було її будити.

Цієї ж миті Олег помітив, як щось заворушилося метрів за двадцять від корабля. Там був невисокий сніговий пагорб. І тварюка, біла, як сніг, якої Олегові ще не доводилося бачити, схожа на ящірку, тільки з шерстю, довжиною понад чотири метри, обережно, ніби чатуючи на здобич, розривала цей пагорб. Олег заворожено дивився на звіра і чекав, що буде далі, він ніяк не пов’язував білий пагорб з ночівлею Діка та Мар’яни. Навіть коли лапи звіра розгребли сніг і там з’явилася темна пляма палатки, він все ще стояв нерухомо.

Але в цей момент прокинувся Дік. Він крізь сон почув, як вовтузиться над ним звір, і його ніс вловив чужий небезпечний запах. Дік вихопив ніж, рвонувся з-під палатки, але зачепився за ковдру. Олегові здалося, що сніговий пагорб раптом ожив, піднявся угору стовпом снігу. Звір зовсім не злякався, а навпаки, переконавшись у тому, що не помилився, схопив пазурами лап оберемок шкір і намагався притиснути його до землі, придушити, гарчав і радів здобичі.

Олег — лісова людина намацав рукою на поясі ніж і готувався до стрибка, очима вже вгадував, де у цього білого звіра незахищене місце, куди треба вдарити ножем. А Олег — мешканець корабля і син механіка, замість ножа вихопив бластер, але стріляти звідси, зверху, здалеку, не став, а зістрибнув на сніг і кинувся до звіра, стискаючи в руці зброю. Звір, побачивши його, підняв морду, загарчав, відлякуючи Олега, напевно, сприйнявши його за конкурента. Олег вже не боявся поцілити в Діка, зупинився і вперіщив у пащеку тварюки заряд бластера.

* * *

Поки Дік з Мар’яною, пообідавши і обійшовши корабель, витягували до виходу те, що треба забрати з собою в селище, Олег піднявся нагору, в навігаційний відсік. Він кликав Діка, але той не пішов — йому достатньо було продуктів на складі. Не пішла й Мар’яна — Олег показав їй, де знаходиться бортова лікарня, і вона відбирала ліки та інструменти, які описала Еглі. А треба було поспішати, бо знову пішов сніг і помітно знизилася температура. Ще день — і з гір не вибратися — сніг падатиме багато днів і морози будуть до п’ятдесяти градусів. Тому Олег опинився у навігаційному відсіку сам-один.

Він постояв кілька хвилин в урочистому оточенні приладів, у центрі загиблого корабля, створення якого було гідною перемогою мільйонів людей та тисяч років людської цивілізації. Однак Олег не відчував ні страху, ні безнадії. Він знав, що тепер селище, хоча б для нього, Олега, перетвориться із центру Всесвіту в тимчасове сховище на ті роки, поки корабель не стане справжньою домівкою, поки вони не зрозуміють його настільки, щоби з його допомогою повідомити про себе на Землю. Для цього треба — дорослі тисячу разів говорили про це — відновити аварійний зв’язок.

Олег зайшов у радіовідсік, бо Старий пояснив йому, де шукати довідники та інструкції по зв’язку, ті, які потрібно зрозуміти, перш ніж помре Старий і помре Сергіїв,— тільки вони зможуть допомогти йому, Олегові, і тим, хто прийде після Олега.

У радіовідсіку було напівтемно. Олег не відразу знайшов скриньку з інструкціями. Він витягнув довідники, їх виявилося багато, і невідомо, який важливіший. Та Олег знав, що він швидше викине туфлі матері, аніж ці книги. Він радо взяв би з собою якісь деталі, інструменти, які стануть в нагоді, але розумів, що це доведеться відкласти до наступного разу, коли він буде розуміти зміст цих екранів та приладів.

І раптом Олег зауважив, що панель, напівзатулена кріслом оператора, мерехтить легким світлом. Олег обережно, ніби очікував нападу дикого звіра, підійшов туди.

На панелі рівномірно спалахував зеленуватий вогник.

Олег спробував зазирнути за панель, аби зрозуміти, чому це відбувається, але не вдалося. Він сів у крісло оператора і почав натискати на клавіші перед панеллю. Теж нічого не сталося. Вогник так само спалахував. Що це означає? Чому вогник? Хто залишив його? Кому він потрібний? Рука Олега доторкнулася до ручки, яка легко відійшла вправо. І тоді, із тонкої решітки, поруч з вогником, донісся тихий людський голос:

— Говорить Земля... Говорить Земля...— Потім щось запищало в такт мерехкотінню вогника. Через хвилину голос повторив: — Говорить Земля... Говорить Земля...

Олег втратив відчуття часу. Він чекав знову і знову, коли пролунає голос, якому він не міг відповісти, але який пов’язував його з майбутнім, з тим часом, коли він зможе відповісти.

Олег отямився від дзвіночка годинника на руці. Годинник знайшов у своїй каюті Дік і віддав Олегу. Годинник дзвенів щоп’ятнадцять хвилин. Напевно, так було треба.

Олег піднявся, сказав голосу Землі:

— До побачення...

І пішов до виходу з корабля, ніс кілограми довідників, у яких не розумів жодного слова. Дік з Мар’яною вже чекали його внизу.

— Я за тобою збирався,— сказав Дік.— Ти що, хочеш тут назавжди залишитися?

— Я б залишився,— сказав Олег.— Я чув, як говорить Земля.

— Де?! — вигукнула Мар’яна.

— У радіовідсіку.

— Ти їм сказав, що ми тут?

— Вони не чують. Це якийсь автомат. Адже зв’язок не працює. Хіба ти забула?

— А раптом тепер запрацював?

— Ні,— заперечив Олег,— але обов’язково запрацює.

— Ти це зробиш?

— Ось книги,— сказав Олег.— І я їх вивчу.

Дік скептично усміхнувся.

— Дік, Діченьку,— благала Мар’яна,— я тільки збігаю туди і послухаю голос. Це швидко. Пішли разом, га?

— Хто це все буде тягнути? — бурчав Дік.— Ти знаєш, скільки снігу на перевалі?

Він вже знову почував себе головним. Із-за пояса в нього стирчав бластер. Однак, арбалет він не викинув.

— Дотягну,— сказав Олег і кинув мішок на сніг.— Пішли, Мар’янко. Ти почуєш голос. Тим паче, що я, звичайно, забув найголовніше. В госпіталі є невеликий мікроскоп?

— Так,— відповіла Мар’яна,— навіть не один.

— Добре,— сказав Дік,— тоді я з вами.

* * *

Вони втрьох впряглися в санки і тягнули їх спочатку нагору крутим схилом провалля, далі плоскогір’ям, потім униз. Падав сніг і йти було важко. Але не холодно. І їжі було багато. Порожні бляшанки вони не викидали.

На четвертий день, коли вони почали спускатися з гір, саме там, де протікав потічок, вони раптом почули знайоме мекання.

Коза лежала під скелею біля води.

— Вона нас чекала! — закричала Мар’яна.

Коза схудла так, що здавалося — ось-ось здохне. Троє пухнастих козеняток вовтузилися біля її живота, намагаючись дістатися до молока. Мар’яна швидко відкинула ковдру на санках і почала шукати в мішках їжу для кози і козенят.

— Гляди, щоб вона не отруїлась,— попередив Олег.

Коза видалася йому дуже гарною. Олег втішився їй, майже як Мар’яна. І навіть Дік не сердився. Він був справедливою людиною.

— Добре зробила, мала, що втекла від мене,— сказав він.— Я б тебе точно убив. А ось тепер ми тебе запряжемо.

Щоправда, запрягти козу не вдалося. Вона пручалася, аж луна неслася горами. Козенята щосили допомагали матері. Вони переживали за неї.

Так вони йшли далі: Дік з Олегом тягнули санки, Мар’яна підтримувала їх позаду, аби не перевернулися, а останньою йшла коза з козенятами, які постійно хотіли їсти. Навіть тоді, коли спустилися у ліс, і там були гриби і корінці, вона все одно вимагала згущеного молока, хоча теж не знала, як і мандрівники, що ця біла густа солодка маса називається згущеним молоком.

Частина друга. За перевалом

Розділ перший

Відлига затягнулася на два тижні.

За календарем весні приходити було ще зарано, але всі сподівалися, що морози більше не повернуться.

У селищі подвійний календар. Один — місцевий, він визначається зміною днів, початком зими та літа. Другий — земний, формальний. Як закон, який ніхто не виконує.

Давно, майже дев’ятнадцять років тому, за земним відліком і шість років за місцевим, коли решта тих, хто врятувався після катастрофи «Полюса», досягли лісу, Сергіїв зробив перший карб на стовпі, вкопаному за крайньою хатиною. Один карб — земний день. Тридцять карбів чи тридцять один — земний місяць.

Поступово календар перетворився у суцільний ліс стовпів із карбами. Над ними зробили дах від дощу та снігу. Карби були різними. Одні більшими, інші меншими. Біля деяких — допоміжні знаки. Знаки смерті і знаки народження. Знаки епідемії і знаки сильних морозів.

Коли Олег був маленький, ці стовпи видавалися йому живими і мудрими. Вони все пам’ятали. Вони пам’ятали, що він погано вивчив біографію або посварився з мамою. Якось Мар’яна зізналася Олегу, що теж боїться тих стовпів. А Дік розсміявся і розповів, що хотів зрізати зі стовпа поганий карб, але Старий упіймав його на гарячому і висварив.

Календар Сергіїва обманював. Усі про це знали. Він обманював двічі. По-перше, доба тут на дві години довша, аніж на Землі. По-друге, таких діб на рік більше тисячі. Коротке літо, довга дощова осінь, чотириста днів зими і холодна, також довга, весна. Уся ця довга арифметика і стала своєрідним вододілом поміж старшими, які вийшли з корабля, і молоддю. Старші роблять вигляд, що вірять стовпам під дахами і рахують земні роки. Молодші сприйняли місцевий рік, як він є. Бо як зрозуміти, коли осінь — це рік, а зима — теж рік.

Отож, відлига затягнулася на два тижні. Сніг потемнів, потоншав. Схил цвинтарного пагорбу, повернутий до селища, став рудим — вилізли і заворушилися, повіривши, що настала весна, молоді пагони лишайника. Єдина вулиця селища стала суцільною смугою болота. За будиночками смуга ділилася навпіл — вузький потічок вів до воріт і частоколу, широкий завершувався біля майстерень та хлівів. Праворуч від майстерні, перед хлівами кіз, утворилася глибока зелена калюжа. Вранці козенята розбивали в ній лід гострими кігтями і бавилися в болоті, розшукуючи хробаків. Потім починали битися і здіймати бризки, падали в болото, дриґали ногами — також вітали подобу весни. Лише коза, її величність Коза, матір цього сімейства, чудово розуміла, що до весни ще далеко. Вона годинами тупцювала біля майстерні, звідки йшло тепло, а коли їй обридало, починала тертися панциром до стіни. Майстерня розкачувалася. Олег вибігав надвір і відганяв козу палицею. Побачивши Олега, коза вставала на задні ноги, розмахувала передніми, нависала над Олегом і тоненько мекала від радості. Вона була впевнена, що її улюбленець жартує. Тоді Олег кликав на допомогу Сергіїва. Його коза побоювалася. «Ану,— грізно казав Сергіїв,— повертайтесь, мадам, до материнських обов’язків. Ваші діти — безпритульні!» Коза не поспішала відходити, високо закидала зелений зад. До козенят не поверталася, а йшла поволі до частоколу і завмирала там, маючи надію, що з’явиться її друг, солідний козел, заввишки три метри, з кістяними гребенями.

Інколи козел з’являвся на галявині і тонким голосом кликав козу на прогулянку. Близько до огорожі він не підходив, боявся людей. Коза бігла до воріт і, якщо там нікого не було, сама відчиняла браму і зникала на кілька днів. Від таких прогулянок уже тричі були приплоди, і тому в стайні жило семеро козенят різного віку.

Користі від кіз було мало, але вони стали частиною життя, доказом живучості селища, забавкою для дітей, які їздили на них верхи, хоча козенятам це не подобалося і такі ігри закінчувалися синцями. Можна було, звичайно, їх зарізати і з’їсти — вбивали ж мисливці диких кіз. Взимку, коли стало зовсім сутужно з їжею, Дік запропонував сам все це владнати. Але Мар’яна протестувала і її підтримав Старий. Дік стенув плечима, він не любив сперечатися і пішов в ліс, незважаючи на завірюху. Повернувся пізно ввечері, відморозив пальці на лівій руці, але приніс маленького ведмедика.

Одна перевага від існування кози все ж була. Вона виявилася чудовим охоронцем. І навчила сторожувати козенят. Варто було чужому підійти до огорожі, як козяча сім’я знімала такий рейвах, що прокидалося усе селище. Правда, потім, якщо козі здавалося, що небезпека серйозна, вона втікала у найближчу оселю ховатися. Тут вона розтрощувала усе, що не так лежало, і спустошувала, якщо вчасно не отямитися, усі миски і каструлі.

Коза, істота добра і товариська, ненавиділа тільки Чистоплюя. Напевно, вона колись з ним зустрічалася. До його клітки вона підходити не наважувалася. Але здалеку тупотіла ногами і погрожувала. Мекала і вимагала, щоби селище звільнили від такого огидного мешканця.

Найпершим познайомився з Чистоплюєм приймак тітки Луїзи — Казик.

Навесні Казику виповнилося тринадцять років, хоча на вигляд не даси і десяти. Маленький, сухий, темна шкіра, уся в синіх цятках від перекотиполя, руки подряпані, шрам через усе чоло, навскіс. Казика називали ще й «Мауглі», бо ліс був для нього рідним домом. Якщо інші підлітки ходили до лісу, навіть ночували там, знали, як заховатися від хижаків посеред хащів білої сосни, то Мауглі міг жити в лісі цілими тижнями. У лісі він був господарем. І це знали всі. Дерева слухняно прибирали гілки з його дороги, гриби закопувалися в землю, ліани-хижаки підтискали хвости. Його запаху боялися навіть шакали. Мауглі ніколи не брав у ліс арбалет. Він кидав ніж так сильно і влучно, що міг пришпилити комара до стовбура з відстані п’ятдесяти метрів.

У селищі Казик був завжди тихий і мовчазний. Він ніколи не плакав і не бився. І ніхто не хотів битися з ним, бо у будь-якій бійці Казика охоплювала холодна ненависть. Він не вмів бавитися.

Спочатку тітка Луїза боялася, що Казик — недоумок. Але до школи він ходив слухняно. У класі майже завжди мовчав, коли його не запитували і не задавав ніяких запитань, але мав хист до навчання, слухав усіх і все запам’ятовував. Старий стверджував, що у Казика прекрасна фотографічна пам’ять. «На Землі,— казав він,— з нього виріс би визначний чоловік. Але тут для нього замало інтелектуальної їжі. Це талановитий, майже завжди голодний мозок».— «Дай йому все, що можеш,— казала тітка Луїза,— а потім, на Землі, інші додадуть йому решту».

Ідолом, покровителем і вірним другом Казика був Дік. І тому, що Дік був людиною лісу. І тому, що обоє були сиротами. Дік взагалі майже не пам’ятав своїх батьків. Казик втратив їх під час епідемії, коли був зовсім маленьким. Він ніколи не називав Луїзу мамою. Фуміко, інша вихованка Луїзи, кликала її мамою. Казик — тільки Луїзою.

Восени, невдовзі після повернення з гір, де лежав розбитий «Полюс», Казик з Діком були в лісі. Вони пішли на далеке полювання, на схід, кілометрів за двадцять. Туди восени відходять стада мустангів. М’ясо мустангів неїстівне, навіть шакал не чіпає мустанга. Але в мустангів є дивовижний повітряний міхур. Тварина роздуває його, коли рятується від погоні. Тоді мустанг із сухої, жилавої, ледь схожої на коня комахи, перетворюється на яскраву кулю і піднімається в повітря. Його повітряний міхур еластичний і міцний. З нього роблять чудові віконні плівки, мішки, сумки, посудини для води та зерна і багато інших корисних речей. А дівчатка в селищі започаткували моду — райдужні легенькі накидки — і бігають у них, як метелики.

Мисливці вийшли на світанку. Нічого цікавого в лісі вони не зустріли. У ті дні всі ще жили пам’яттю про дивний похід до перевалу, і тому мовчазний Казик був на себе не схожий — він замучив Діка запитаннями. Він тихо і легко крокував поруч, не дивлячись під ноги, перестрибував через живе коріння, інколи нахилявся, щоби накрити твердою долонею солодкий гриб і кинути, не задумуючись, до рота, інколи стрілою кидався убік, аби принюхатися до сліду, але одразу ж повертався з наступним запитанням:

— Він весь із заліза?

— Зі сплаву.

— І більший за наше селище?

— Як наша огорожа. Ні, більший.

— І круглий?

— Мауглі, ти вже питався.

Дік не любив розмовляти в лісі. В лісі далеко чути. В лісі самому потрібно слухати. Казика такі зауваження не бентежили. Він все одно чув краще за будь-якого звіра.

— Я ще спитаю,— вперто казав Казик.— Мені подобається запитувати. Наступного літа ти візьмеш мене на «Полюс»?

— Обов’язково. Якщо ти будеш добре поводитися.

Казик фиркнув. Він поводився так, як вважав за потрібне.

— Я хочу полетіти до зірок,— признався Казик.— Зірки значно більші, ніж наш ліс, ніж уся ця земля. Ти знаєш, куди я поїду, коли ми повернемося на Землю? Я поїду в Індію.

— Чому? — здивувався Дік.

— Так...— Казик раптом знітився.— Хочу.

Деякий час вони йшли мовчки.

— Я би залишився тут,— несподівано сказав Дік. Він ніколи нікому не казав про це.

Казик мовчав. Раптом він розбігся, вистрибнув на низьку горизонтальну гілляку, дотягнувся до горіхового гнізда і, зірвавши його, кинув у мішок.

— Ввечері підсмажимо,— сказав він, зістрибуючи на землю

Дік насупився. Він був незадоволений собою. Це він мав побачити гніздо горіхів. Для Діка ліс був полем бою, на якому він завжди намагався перемагати. В лісі чатувала постійна небезпека, яку потрібно було подолати чи обійти, в лісі ховалася здобич, яку треба було наздогнати, хижаки або смертельні тварюки, яких або вб’єш ти, або вони вб’ють тебе. Для Казика ліс був домівкою, навіть більшою домівкою, ніж селище, бо саме існування селища було чужим для цього світу, і ліс примирився з ним лише тому, що люди виявлялися мудрішими і хитрішими. Ліс для Казика був зрозумілий і тому не страшний. Він не боровся з ворогами. Якщо він був сильніший, то відганяв суперника. І уступав дорогу тому, хто був сильніший за нього. Але й особливої любові до лісу він не відчував, як і не відчував будь-яких почуттів до повітря чи води. Всі його почуття, думки, надії були пов’язані з тим світом, який оживав у розповідях дорослих, у пам’яті Луїзи і Старого. Той світ — світ зірок і космічних кораблів, світ, у якому його чекала Земля, був йому формально відомий краще, ніж будь-кому в селищі. Тільки про це ніхто не здогадувався. Тому що Казик запам’ятав все, що говорив про Землю Старий, все, що чув із розмов дорослих. Він знав, яка висота Евересту і коли жив Олександр Македонський, атомну вагу усіх мінералів і довжину Брахмапутри. Його дитяча голова була переповнена цифрами і фактами, які не мали жодного стосунку до сірого світу селища. Особливо його полонила історія — мільйони поколінь, кожне з яких жило, воювало, будувало, змінюючи одне одного на Землі. Мільярди людей і безмір подій, пов’язаних складністю взаємин, перетворювали ліс і селище в якусь абстракцію, на кшталт нудного сну, який треба перетерпіти.

«Я цілий рік ходитиму в музеї,— казав він собі,— я знаю, як вони називаються: Ермітаж, Лондонський музей, Прадо, Пергамон...» Але про це він нікому не казав. Навіщо говорити?

Коли влітку Мар’яна, Дік з Олегом і Томас Хінд пішли до перевалу, Казик подумки пройшов з ними весь шлях по горах. І задовго до того, як вони повернулися, він перестав їсти, спати — він слухав. Слухав, коли вони повернуться. Саме він зустрів їх кілометрів за десять від селища, коли вони з останніх сил тягнули болотом саморобні санки, завантажені цінностями з корабля.

Він випитав кожного зокрема, тихо і наполегливо, про те, що вони бачили на кораблі. Він знав, що треба чекати наступного літа, щоби повернутися на «Полюс», і три роки видалися йому короткими. Мине зима, Олег із Сергіївим здогадаються, як відремонтувати зв’язок, налаштують радіо, і тоді Земля пришле допомогу.

Коли стемніло, а стемніло о четвертій, Дік з Казиком зупинилися на ночівлю в гаю смердючок. Лісові звірі уникають таких місць, але якщо потерпіти, то до запаху можна звикнути. Наступного ранку Дік з Казиком знайшли стадо мустангів, нечутно підповзли до них і вибірково вбили кілька старих самців. Дік стріляв з арбалета, бластер з корабля він носив з собою, але не користувався ним — шкодував заряд. Казик убив лише одного мустанга. Його завдання на полюванні було іншим — він гнав самців на Діка так, щоб вони не змогли полетіти. Убив він ножем, який йому зробив Сергіїв,— він зробив ножі усім мешканцям селища з металевої драбини, яку притягнули з «Полюса».

Дік залишився оббілувати мустангів: вирізати міхур, не пошкодивши його, копітка робота, не для хлопця. Казик не всидів на місці, він пішов униз берегом ріки, подивитися, чи немає там равликів. З їхніх раковин можна було виготовити чудові скребачки і блюдце — жінки селища тільки подякують.

Казик пройшов метрів триста. Він думав про чарівну країну — Індію, де молодою дівчиною жила Луїза. Він входив у ворота міста з казковою назвою Хайдарабад. І раптом він почув удар, щось промайнуло перед очима, і наступної миті Казик помітив, що стоїть посеред озерця, якого тільки що не було.

Озерце було чітко округлим, зо три метри в діаметрі, завглибшки два-три сантиметри, не більше — трава і камінці визирали з води. Воно було абсолютно гладеньким і відбивало затягнуте хмарами фіолетове небо. Так, наче зверху впала величезна крапля.

Казик заціпенів. Як справжній мешканець лісу, він не любив несподіванок.

Ліс нашорошився і мовчав. Казик хотів відступити і почав обережно піднімати ногу. Але рідина тримала його за черевики, зшиті з риб’ячої шкіри, на очах твердла, перетворюючись на скло.

Казик стривожився і свиснув, кличучи на допомогу Діка. Він не збагнув, що зайшов надто далеко, і Дік його не почує. Тоді він знову заціпенів, роздумуючи, що робити. Раптом щільна стіна листя зашелестіла, і з неї поволі виповзла тварюка, схожа на краба, з якого зняли панцир і попереду причепили хобот. Тварюка була невідома Казику і не мала назви. Але від неї віяло небезпекою. І він назвав її гадом.

З боків хобота, нижче безтямних олов’яних очей, у гада були отвори, затягнуті мембранами. Мембрани ледь тремтіли, і Казик інтуїтивно зрозумів, що йому треба остерігатися саме їх. Тому, коли мембрани відкрилися і з отворів метнулися два постріли клейкої жовтої рідини, Казик вже був до цього готовий і, хоча його ноги були прикуті до затверділої калюжі, вивернувся і присів. Рідина з гучним плюскотом вдарилася до калюжі і потекла по ній, як вода по кризі.

Гад дуже здивувався, що промахнувся. Він не звик до такої поведінки жертви. Гад повів головою, підняв хобот до неба, затупотів тонкими непевними ногами — він обурився.

Казик навіть усміхнувся, коли побачив, як гад затулив отвори мембранами і почав роздуватися, пухнути, тужитися, потім знову відкрив мембрани, але замість пружних струменів з отворів вилилися тільки дві жалюгідні цівочки. Гад сів на задні лапи — напевно, зібрався чекати і думати, якщо у нього, звичайно, було чим думати. Казику потрібно було вирішити проблему, як врятуватися з пастки. Затверділий клей стис ноги. Вже було зрозуміло — чоботи пропали. Казик почав витягати ноги з чобіт. Тепер потрібно було стрибнути ліворуч, метрів на півтора, намагаючись не доторкнутися голими ступнями до клею. Оглядаючи Казика, гад розхвилювався. Він помацав кігтем передньої лапи клей і, зрозумівши, що він ще не засох, і жертву голими лапами не візьмеш, відійшов поволі та невпевнено тупцюючи навколо пастки, відшукуючи місце, звідки можна дотягнутися до Казика хоботом.

Казик стрибнув подалі від гада, так, щоби впасти на руки і підтягнути до себе ноги. Стрибок майже вдався, але права нога голою п’ятою потрапила на краєчок клеєного озера, і ногу гостро обпекло. Намагаючись відірвати ногу, Казик закричав так, що чути було, напевно, в селищі. Гад, зрозумівши, що муха, нарешті, попалася, швиденько поспішив до Казика.

Вигнувшись, Казик витягнув ніж і хотів було метнути його в гада, але зрозумів, що основне зараз — звільнити ногу, бо невідомо, чи допоможе ніж подолати цю тварюку.

Казик швидкими рухами намагався зрізати шар клею, але ніж тільки ковзав слизькою поверхнею. І тоді, відчуваючи, як тягнеться до нього хобот гада, Казик полоснув себе по ступні, промахнувся і підняв ніж, щоби поцілити в хобот, який вже дотягнувся до нього, обдавши холодним кислим смородом.

У цю мить Дік вистрілив у гада з бластера.

Дік не чув свисту, але почув крик про допомогу і, коли прибіг, злякався за Казика. Він стріляв, доки гад не перетворився на чорну тушу. Його ноги розсипалися, як гілки після бурі. Пахло озоном.

Казик здивовано подивився на купку попелу і сказав:

— Навіщо ж так? Пістолета шкода.

Він ніколи ще не бачив дії бластера, але знав, що заряди слід берегти.

— Дурню! — сказав Дік.— Він би тебе висмоктав. Хто лісом ходить, задерши носа? В Індію зібрався?

Казик промовчав. Йому вдалося відірвати ступню від клею. Текла кров. Він поліз у торбину за бальзамом. Потім сказав:

— Чобіт шкода.

Ногу натерли бальзамом і перев’язали, і Казик доїхав до селища на плечах Діка. Дікові було важко. Він тягнув ще й мішок з міхурами мустангів, але Дік був сильний, і всі про це знали. Тому він терпів. Казик теж мовчав, хоч нога боліла, і потім, в селищі, він два тижні стрибав на одній нозі.

Пригода з Казиком стала причиною важливих подій. Першим поштовхом до них стали слова Казика. Він тоді сидів на ліжку і дивився, як його прийомна мати шиє йому чоботи. Ще вранці Вайткус приніс крій — він вирізав заготовки з риб’ячої шкіри, і тітка Луїза зшивала їх. Праця була первісною, хоча Мар’яна принесла з «Полюса» справжні голки. Ниток вона там не знайшла. Тому в селищі, як і раніше, використовували стеблини водоростей, вони були досить товстими, і їх весь час доводилося зв’язувати. Вони були занадто короткі. Луїза, як завжди, бурчала, бо ненавиділа шити. На шиття в селищі витрачали занадто багато часу. Казик подивився на неї, а потім сказав:

— Коли видужаю, піду в ліс і притягну цього гада.

— Якого гада? Навіщо? — не зрозуміла Луїза.

— Щоби шити.

— А чому твій гад має шити?

— Ти не розумієш,— пояснював Казик.— Він не буде шити, він буде клеїти.

Луїза не звернула уваги на слова Казика, але він був людиною наполегливою. Як тільки він піднявся з ліжка, одразу ж підійшов до Старого і попросив у нього зайву сітку. Старий ловив сітками рибу в озерцях за болотами, сітки часто дерлися, і Старий, який плів сітки сотнями, вибрав найміцнішу, найбільшу і навіть згодився брати участь у полюванні на гада.

Ще в похід пішли Фуміко, зведена сестра Казика, і старший з дітей Вайткуса, добряк Петрас. Ну і, звичайно, Дік.

Три дні вони мандрували чагарниками, доки не відшукали гада, котрий плює клеєм. Дік роздражнив його, і гад виплюнув увесь запас клею. Потім накрити його сіткою і дотягнути до селища було заввиграшки. Головне — не обламати йому ніг.

Гадові зробили клітку, годували його хробаками і равликами. Він добре почувався, обмотав клітку зсередини павутиною і вважав її своїм помешканням. Він був тупим і повільним, ну а щодо зовнішності — в селищі звикли і до страшніших.

Гада назвали Чистоплюєм. Можна було, звичайно, назвати Чистоплюя крабом чи павуком, але ці імена вже дісталися іншим істотам.

Старий давно зауважив, що поступово земна мова змінюється, пристосовується до нової дійсності. Словниковий запас дітей збагачувався лише через мовлення жменьки дорослих. Решта цієї планети просто мовчали. Тому мова неминуче збіднювалася, незважаючи на те, що Старий у школі примушував учнів вивчати вірші напам’ять, які він пам’ятав, а якщо не пам’ятав, то кликав інших дорослих, і вони згадували тексти разом.

«Добре дитині на Землі,— казав Старий.— Батьки тільки нарікають — скільки зайвих слів він нахапався в школі чи на вулиці, дивлячись телевізор або мандруючи. Бо ж земна дитина — щаслива людина. У неї надмір інформації, яка ллється на неї зі всіх боків. І уся вона вбрана в слова. А що в нас? Жменька дорослих, які обходяться тисячею слів».

Олег не погоджувався зі Старим. Він вважав, що мова нового покоління не так вже й біднішає. Просто вона змінюється. Тому що діти часто мусять знаходити слова для явищ і речей, які невідомі чи нецікаві дорослим. Їм доводиться не тільки самотужки придумувати слова, але й вкладати у старі новий зміст. Якось Олег чув через перегородку, як шестирічний Нік Вайткус виправдовувався перед Старим, що запізнився на урок:

— Я три ягідинки прийняв на ложку,— сказав він,— на ніготь глибше за Арніка.

— Йди, сідай, — промовив Старий, зробивши вигляд, ніби зрозумів. Але не зрозумів. А для Олега ця фраза була наповнена змістом. Її не потрібно було розшифровувати, достатньо зануритися у світ хлопчаків селища, про який Старий, щоб він не казав, мав лише приблизне уявлення.

А справа була така: якось минулого літа на яблуні, що виросли біля паркану, напали «ягідки». Це були ліниві червоні мушки, які висіли на гілках і повільно вгризалися в кору. Вайткус намагався знищити їх, поливав яблуні розчином, схожим на вапно, навіть розбавленим шакалячою отрутою, однак, нічого не допомагало — вони були живучі та вперті. А потім, одного чудового дня, ягідки зникли. Дорослі нічого не помітили, а Вайткус полегшено зітхнув — великі солодкі плоди дерев були джерелом вітамінів узимку. Та хлопчаки знали, що ягідки нікуди не зникли, а перетворилися на гострі блакитні шпичачки, які закопалися у землю біля паркану, щоб перечекати зиму. Діти називали ці шпичаки ягідинками, а дорослі ніякого генетичного зв’язку між «ягодами» і «ягідинками» не бачили. Ці шпичаки мали дивну здатність. Якщо хтось з живих істот проходив біля паркану, шпичаки вистрибували із землі, намагаючись залізти в шкіру, аби залишити в ній мікроскопічне зернятко. Воно розчинялося в людській крові та не було шкідливе. Але було боляче. Хлопчики вигадали гру. Вони знімали сандалі, підошви яких Сергіїв робив з твердої кори лісових кокосів, і які на дитячій мові називалися «ложками», і дратували ними шпичаків. Ті кидалися на теплі підошви і встромлялися в них. Вигравав той, хто набирав найбільше шпичаків і чиї шпичаки встромлялися у підошву найглибше. Гра була захопливою, але небезпечною, бо шпичак міг поранити руку. Отож, загадкова фраза Ніка означала лише те, що він грав з Арнісом, підставляючи підошву, і переміг.

...Ім’я Чистоплюй придумала Ірина, мати Олега, і його відразу усі прийняли. Тільки з однією поправкою. Клей Чистоплюя дорослі називали, як і належить, клеєм, а діти, зрозуміло, плюєм.

Поява Чистоплюя насправді полегшила життя кравців. Особливо після двох винаходів Вайткуса. Він виявив, що клей Чистоплюя твердне повільніше, якщо його змішати зі слиною, яка виділялася з хобота. А Сергіїв здогадався, як можна із сухого клею виточувати на токарному станку тарілки та горнятка. Коли ж змішати клей з фарбою, яку можна добути з кольорових глин біля болота, то посуд стає різнокольоровим і дуже гарним.

На зиму Чистоплюй задрімав і майже нічого не їв. І клей від нього було важко випросити. Добре ще, що Вайткус здогадався зробити запас клею на зиму в закритих посудинах. Навесні Чистоплюй прокинувся, почав хвилюватися, крутитися у клітці і плюватися, як і минулого року.

* * *

Безконечна відлига принесла нежить, бронхіти, загострення ревматизму. Мати лежала з радикулітом, і Олегові довелося самотужки підігрівати кашу і юшку.

Олег вже переконався, що ліки діють вибірково. Ті, хто в них вірить, виліковуються, а хто не вірить, продовжує хворіти. Щоправда, він не мав на увазі справжні ліки, які приніс з корабля. Але ті ліки були від справжніх хвороб, від яких колись помирали люди — від зараження крові, запалення легенів. Корабельних ліків було обмаль, їх берегли. Еглі Вайткус тримала їх у спеціальному ящику.

У матері був цілий запас усіляких дерев’яних посудин, де вона зберігала ліки із сушених трав. Ось і зараз, хоча Олег був дуже голодний, він перш за все розігрів воду і зробив пекучу мазь для розтирань. У хатині було майже зовсім темно, горів тільки каганець на столі. Мати лежала вкрита шкурами. Вона сказала:

— Ти поїж, я потерплю. Я весь день терпіла. Сиділа одна вдома і терпіла. Я думала, ти раніше прийдеш.

— Зараз, мамо,— сказав Олег,— зараз настоїться, і я тебе розітру.

— Ні, ти їж,— відповіла мати.— Ти тепер потрібна людина. Від тебе багато залежить. І взагалі, ти перемучений, блідий, схуд. Я потерплю, ти не хвилюйся. Зі мною нічого не станеться. Це просто радикуліт. Від цього ще ніхто не помирав.

За стіною у Старого щось впало. Їм давно вже можна було роз’їхатися, побудувати новий дім або Старому перебратися у порожній будинок навпроти Вайткусів. Але вони звикли жити разом, Старий, Ірина і Олег. Вони не були однією сім’єю, але часто їли разом. Старий з Іриною любили насамоті довго розмовляти. Старий став дуже балакучий, він майже весь час говорив. Йому важко було мовчати. Можливо, він і вів уроки в школі саме через це. А мати сердилася і скаржилася на життя. У неї залишився тільки страх за Олега, аби він не впав, не захворів, тільки б його не втратити. Олегові скоро двадцять, він доросла людина, він цілі дні проводить в майстерні Сергіїва. Вони роблять потрібні для селища речі, і ще повсякчас навчаються з допомогою довідників, які Олег приволік з «Полюса». У них одна ідея — налагодити зв’язок. Тоді можна буде з «Полюса» повідомити на Землю, де люди, котрі вціліли. Скільки років селище живе надією повернутися на Землю, але раніше надія була боязкою й абстрактною, а тепер вона стала реальною.

Матір Олега повторювала, що коли зв’язок не змогли відремонтувати спеціалісти, інженери, які вижили після катастрофи корабля, то що можуть зробити хлопчисько та старий інвалід? Насправді, вона боялася, що Олегу доведеться знову йти до перевалу, де лежить розбитий «Полюс». Якось Олегу вдалося повернутися, а вдруге йому навряд чи поталанить. Але ж хіба краще прожити все життя у цьому смердючому селищі, серед каракатиць і мух, коли поряд громадиться страшний ліс, сповнений чудовиськ та вбивць? Ні, вона не знала, що гірше — все було гірше.

Олег приніс мазь, він все-таки гарний хлопчина, добрий, найкращий у селищі. Він дуже подорослішав за цю зиму. Як би батько зрадів, що вона виховала такого сина.

Олег розтер матері спину. Дотик пекучої речовини був приємним, оскільки він означав життя. Її тіло ще живе і відчуває себе, а в сина жорсткі теплі долоні, і він вміє розтирати спину. Він стільки разів робив це упродовж останніх років! Це велике щастя, що є у світі руки, які можуть робити тобі добро. Ірина тихо заплакала від несподіваної радості, а з-за перегородки почувся голос Старого:

— Тобі допомогти, Олеже?

— Ні, дякую,— відповів Олег.— А ви приходьте, я вже суп підігрів. Ми з вами пообідаємо

— Дякую, я не голодний,— відповів Старий.

Ірина крізь сльози посміхнулась, почула — у неї був добрий слух,— як Старий почав збиратися в гості, помив свою миску, потім почав переодягатися; він любив ходити в гості, навіть якщо це була сусідня кімната за перегородкою.

Вони сіли за стіл утрьох. Ірині стало легше, у неї покращав настрій. Вона вірила в пекучий відвар, і тому він їй допомагав. Старий приніс до супу сушених горіхів, він сам збирав їх і сам сушив на пательні. Він одягнув нову куртку, в неї був тільки один рукав. Олег інколи дивувався, як людина може обходитися без руки; майже все Старий робив так, наче не був інвалідом.

— Коли наступного разу підеш на корабель,— сказав він, спостерігаючи, як Олег наливає суп,— обов’язково принеси багато паперу. Це була величезна помилка, що ти взяв так мало паперу.

— Я знаю.— Цей докір Олег чув вже не раз.

— Доки паперу у нас не було зовсім,— продовжував Старий,— ми чудово без нього обходилися. А ми влаштували справжній паперовий бенкет. Я сам винний, я навіть дітям в школі давав листки, щоб вони писали твори, але чи можна мені за це дорікати?

— Ні, не можна,— погодилася Ірина,— я тебе розумію.

— А Лінда Хінд написала цілу поему про Томаса,— сказав Олег.

— Людство звикло передавати паперу свої думки, і тому мікроплівки та відеокамери не змогли замінити папір. На Землі в мене є непогана бібліотека, зі справжніх книг. І вона нікого не дивує. Тому ти обов’язково принеси папір. Сила білого аркуша, на якому людина викладає свої думки або образи, якими вона живе — неймовірна! Та й діти будуть вчитися зовсім інакше.

— До літа ще жити та жити,— сказала мати. Вона сиділа прямо і нерухомо, аби не змінювати позу, у якій її не діймав біль.— Мене дивує, як ви всі, дорослі люди, бігаєте тепер до Олега. Про це не забудь, це принеси...

— Якщо би я міг дійти до корабля,— сказав Старий,— я би краще за Олега зметикував, що потрібно взяти. У мене досвід.

— А у мене інтуїція,— сказав Олег ліниво.

Від гарячого супу тягнуло на сон. Вони сьогодні закінчили робити металеві частини до млина, щоби навесні поставити його на річці. Через цей млин Олег пропускав заняття з електроніки. Тільки перед сном він встигав прочитати параграф у підручнику, і вранці перед роботою переказував його Сергіїву.

— Наступного разу,— сказав Олег,— принесемо з корабля цілий віз усякого добра. Я ж не думав, що все так скоро щезне.

— Воно не щезло. Воно розійшлося на потреби селища,— заперечив Старий.

— І майже половина пішла до Еглі й Сергіїва,— сказала мати, і не зрозуміло було, чи задоволена вона, чи засуджує Еглі та Сергіїва.

— Ще б пак,— сказав Олег.— У Сергіїва майстерня, він все робить. А Еглі лікує.

— Я їй навіть мікроскоп віддав. Тимчасово,— сказав Старий. Він знав, що зробив правильно.

В селищі все було спільне. Інакше тут би ніхто не вижив. Але були приватні речі, досить багато речей. Дзеркало в Мар’яни, мікроскоп у Старого, книга «Анна Кареніна» у матері. Не кажучи вже про одяг чи посуд. Через те, що були приватні речі, інколи траплялися казуси. Наприклад, дзеркало було тільки у Мар’яни. Його знайшов на кораблі Олег, кишенькове кругле люстерко, а потім, вже на зворотному шляху, подарував його дівчині. Дзеркало справило величезний вплив на життя селища. Раніше люди себе не бачили. Інших бачили, а себе ні. Хіба тільки у калюжі або у плівці вікна. А дзеркало сказало людям правду, і найчастіше сумну правду. Адже дорослі пам’ятали себе відтоді, коли було багато дзеркал. А тут вони побачили, як змінилися, постаріли і пострашнішали. Молоді взагалі ніколи себе не бачили. А тепер слід було хоч якось зрозуміти, хто ти. Мар’яна, наприклад, думку про себе змінила на гіршу. Коли вона побачила в дзеркальці обвітрене широке обличчя із запалими щічками, з гострим підборіддям і потрісканими губами, усе в синіх цятках від перекотиполя, і два великі шрами на шиї, то зрозуміла, що вона потворна і ніколи нікому не зможе сподобатися. Вона навіть не побачила своїх великих сірих очей, довгих чорних вій, пишного волосся, обрізаного коротко і не дуже рівно. А ось Ліз, навпаки, вирішила за допомогою дзеркала, що вона дуже гарна, майже як Анна Кареніна. Вона почала носити косу, а потім чорною сажею підвела собі брови, аби стати ще гарнішою. Саме Ліз вкрала у Мар’яни дзеркало. Вона просто не могла без нього жити. Мар’яна давала дзеркало іншим — а охочих подивитися у нього було багато. Ліз сказала, що дзеркало загубилося. Усі сумували, а через два дні сліпа Христина, яка жила з Ліз, загостреним слухом вловила, що Ліз дивиться у дзеркало. Вона почала бити Ліз сухими кулачками і плакати від образи, що Ліз така погана, а потім примусила віднести дзеркало Мар’яні і у всьому зізнатися. Ліз дзеркало віднесла і сказала, що знайшла його під ліжком. Наступного дня Христина, яка сиділа біля своїх дверей, окликнула Мар’яну, яка саме йшла поруч:

— Ліз повернула тобі дзеркальце?

— Дякую, так.

— І сказала, що вона навмисно не хотіла його повертати?

Після короткої паузи Мар’яна промовчала і відповіла:

— Так, сказала.

Христина зрозуміла, що Ліз нічого не сказала. Але про це більше ніхто не говорив...

Олег поклав усім каші. Старий посипав кашу горішками. Олег приніс солодкий сироп. Цьогорічний сироп був дуже смачний, бо Вайткус додавав у нього яблука.

— Хочу вірити,— сказав Олег,— що ми відремонтуємо зв’язок. І тоді не доведеться тягнути звідти речі. Як згадаю зараз, чого нам вартувало дотягти ті санки до селища, померти можна.

— Ми повинні передбачити усі варіанти,— розмірковував Старий.— Зрозуміло, що рано чи пізно нас знайдуть. Але ми повинні бути готовими до найгіршого.

— Ми завжди готові до найгіршого. Гірше нікуди,— сказала Ірина.

— Не зарікайся,— сухо посміхнувся Старий.

— Шкода, що планетарні катери розбилися,— мовив Олег.— А всюдиходи горами не пройдуть. Але я думаю, якщо зв’язок не відновиться, ми з Сергіївим запустимо планетарний катер.

— Було би добре,— сказав Старий.— Але для цього доведеться здійснити кілька переходів до корабля.

— Можливо,— припустив Олег,— ми з Сергіївим про це думали — двоє чи троє людей залишаться на кораблі зимувати.

— Це виключено,— відрізала матір.— Я ніколи цього не дозволю.

— За умови, що там буде тепло і світло.

— Температура на перевалі взимку опускається до шістдесяти градусів морозу,— попередив Старий.— Не тіш себе пустопорожніми мріями. Я конкретний у своїх запитах. Пачка паперу, ось і все.

— Якби хоч якийсь транспорт,— зітхнув Олег, наливаючи сироп у кашу.— Хоч би якийсь маленький літачок.

— Ми змушені пройти важким шляхом, який людство вже подолало,— відповів серйозно Старий.— Спочатку придумаємо колесо.

— Колесо нам майже ні до чого,— відповів Олег.— У лісі немає доріг. Ось було би два селища...

— Колесо вже придумали, і в нас є віз,— сказав Старий.— Тепер слід подумати над паровою машиною.

— Ми з Сергіївим зробимо котел,— похвалився Олег.— Ми вже придумали. З клею.

— Після парового котла ми зробимо... повітряну кулю,— всміхнувся Старий.

— Я думав про повітряну кулю,— сказав Олег.— Я багато думав про неї. Чому б нам не полетіти на повітряній кулі?

— В тобі говорить людина, яка ніколи не робила повітряної кулі,— сказав Старий.— Для того, аби підняти у повітря бодай одну людину, куля повинна бути величезною.

— А наскільки величезною?

— Метрів тридцять заввишки. Все можна підрахувати. І ще одне — куля наповнюється гелієм чи воднем. Де ти їх візьмеш?

— Ви ж самі розповідали, що брати Монгол...

— Монголф’є.

— Брати Монголф’є піднімалися на кулі, заповненій гарячим повітрям.

← Назад | На початок | Вперед →