Селище (сторінка 7)

— Ну, хоча б ти віриш...— сказав Сергіїв.

— Мені би хотілося вірити,— відповів Старий.

— Отже, вони можуть нас і не помітити? — запитала Мар’яна.

— Можуть і не помітити,— погодився Сергіїв.— А можуть і помітити.

— Тільки не треба цього оптимізму,— сказала Христина. Ніхто нас не помітить. Для того, щоб помітити, нас треба шукати. Ви що, не уявляєте собі, якою мізерною цяткою ми здаємося на обличчі цієї планети? Нікчемною, причому металу в нашому селищі так мало, що при будь-якому аналізі він видаватиметься породженням лісу і продовженням його. Ніхто нас не знайде.

— А раптом випадково?

— Скаути беруть проби біосфери, повітря, ґрунту, вони не складають карти,— сказав Старий.— Христина має рацію, шанси знайти нас мізерні. Не варто забувати, що ми постійно під хмарами.

— Але вони можуть побачити корабель,— сказав Олег.— Над ним часто буває чисте небо.

— Шанс трохи більший,— погодився Сергіїв.— Але теж невеликий.

Все, подумав Олег, вони починають погоджуватися. Вони дали себе вмовити. Ніби зробили послугу. Йому раптом захотілося голосно сказати, щоб всі почули — якби не його куля, вони б ніколи не побачили скаута; можливо, ця експедиція, яка запускає скаути, сидить тут вже півроку і незабаром збирається повертатися на Землю.

І він так реально уявив собі корабель, схожий на «Полюс», але інший, і як там ходять люди, чисті та одягнуті у красиві мундири чи скафандри, і як вони закривають контейнери зі зразками досліджень: ось і все, нічого цікавого на цій планеті немає, окрім крикливих кіз та шакалів.

У кімнаті було дуже тихо.

І несподівано пролунав тихий голос Казика. Він сидів на підлозі, разом з дітьми, а Фуміко лежала животом у нього на колінах.

— А може, вони вже відлітають?

— Хто відлітає? — запитала високим голосом Христина.— Чому ти вирішив? Вони нікуди не відлітають.

Порив вітру жбурнув на дах снігом, і дах тремтів.

Світло, що прозирало через віконця, затягнуті міхурами мустангів, було таке тьмяне, що обличчя людей розпливалися у напівтемряві, і було незрозуміло, що на них написано. Однакові сірі плями.

— Потрібно до них піти,— сказав Дік.— Якщо ми будемо тут сидіти, нічого не трапиться. Треба піти до них і сказати їм, що ми тут.

— Молодець, Дікусику,— сказала Мар’яна і поклала руку на його плече.

Безглуздя, подумав Олег ображено. Це мав сказати я. Чому я чекав, поки скаже Дік?

— І куди ж ви підете?— запитала мати.— Може, цей скаут ходить колами? Може, він летів праворуч, а, може, ліворуч? А можливо, він мав приземлитися в іншій півкулі?

— А що ти пропонуєш? — запитав Старий.

— Потрібно подати якийсь сигнал.

— І який ми подамо сигнал?

— Я думав про це,— сказав Сергіїв.— Мені здається, що наше становище не таке й безнадійне. Ми точно знаємо напрямок руху скаута. А зі свого досвіду, можу сказати, що скаути дуже рідко ходять колами. Біоскаути літають «ромашкою».

— Якщо це був біоскаут,— сказала мати.

Олег зрозумів, що мати впирається не тому, що насправді не вірить Сергіїву і вважає будь-яку спробу знайти експедицію безглуздою. Вона просто злякалася, що шукати експедицію відішлють її Олега. І не говорить про це, а шукає інші причини.

— Він летів по дуже пологій дузі,— сказав Сергіїв,— а потім зник у хмарах.

— Чому ж ти відразу не сказав! — вигукнув Старий.

— Ви мені взагалі не хотіли вірити! — відповів Сергіїв.— Але це не головне.

— Нічого собі не головне! — Вайткус розсміявся високим лунким голосом, і мати закричала, щоб заглушити його сміх.

— А далеко це? Де ця точка?

— Я можу вказати напрямок,— сказав Сергіїв,— де міститься база цього скаута.— І він підняв руку.

— Південний схід,— сказав Старий.

— Хмари одноманітні й оманливі,— продовжував Сергіїв. (Вайткус перестав сміятися).— До того ж, я не можу точно сказати, скільки скаут пролетів у хмарах і під ними.

— Ну добре, добре! — сказала тітка Луїза.

— Кілька десятків кілометрів,— сказав Сергіїв.— Не більше сотні.

— Але це вже справді пощастило,— сказав Вайткус.

«Він ніколи не ходить в ліс,— подумав Олег.— Він не уявляє собі, що тут сто кілометрів. Ніхто з нас ще не ходив так далеко. Навіть Дік. Ні, ми ходили, але тільки в гори, до корабля. А там, на південному сході, дуже небезпечний ліс. І суцільне болото. Якось Дік дійшов до ріки. Перед нею болото».

— Але є шанс,— сказав Сергіїв.— Зрештою, досягти їх реально.

— Складно,— додав Дік.

— Але ж реально, правда, реально? — У голосі Вайткуса з’явилися благальні інтонації. Він розумів, що йому туди не дійти. Йти доведеться Діку. І Олегу.

— Вони вже відлетіли,— повторила мати.— Поки ви туди йтимете, вони точно відлетять.

— Ми не маємо права втратити такий шанс,— сказав Старий.— Якщо так, я сам піду.

— Куди вже,— заперечив Дік.— Дорога складна.

— Але дійти можна,— підхопився Казик.— Ми зробимо пліт.

— А болота? — запитав Дік.— Я вже намагався туди сунутися.

— А ми їх обійдемо,— наполягав Казик.— Вони ж десь закінчуються.

— Зрештою,— сказав Олег, бо так виходило, що йти не йому, а іншим,— ми ходили до перевалу. А це важче.

— П’ять-шість днів дороги, я піду з вами,— сказав Вайткус.

— Це більш небезпечна дорога, ніж до перевалу,— зауважив Сергіїв.

За віконцем стемніло. Старий запалив каганець, і вогник заграв на обличчях людей, роблячи їх несхожими і злими.

Хтось наблизився до Олега, м’яка рука доторкнулася ззаду до його шиї. Вайткус із Сергіївим сперечалися про місцевість, що лежала на південному сході, наче вони там бували. Олег озирнувся, бо йому хотілося, щоб це була рука Мар’яни, але він знав, що це не Мар’яна, бо в неї суха і жорстка долоня. Це була Ліз. Вона наблизила губи до вуха Олега і сказала йому:

— Не йди туди, залишся, я боюся за тебе.

Вона говорила пошепки, а всі люди сиділи так щільно, що Олегові здалося — всі почули її слова і будуть сміятися. Він відсмикнув голову, щоб звільнитися від дотику, і нічого не відповів. У голові шуміло, і він ледве здогадався, що Старий говорить про пліт.

— Для плоту потрібні колоди,— казав він.— А їх потрібно зрубати. Сокира у нас одна, пилка — маленька, ненадійна. Та й невідомо, чи будуть плавати стовбури тих дерев, що ростуть там.

— Якби не річка, ми б дійшли за п’ять днів,— сказав Дік.

— Можна зробити пухирі,— припустив тоді Олег,— які плавають. Дітлахи у селищі плавають на них. Наче повітряна куля, але менша. І ми обов’язково перепливемо.

— Це ідея,— сказав Старий.

— Зачекайте, зачекайте! — Мар’яна раптом швидко заговорила, наче боялася, що її переб’ють чи хтось здогадається, що вона хоче сказати.— Олег сказав, що пухирі, наче куля. Але ж нам не потрібно перепливати ріку, йти болотом. У нас є повітряна куля!

— Справді, куля, куля! — почув свій голос Олег.— А ми все говоримо...

— А як тоді летіти до «Полюса»? — запитав Сергіїв.

— А навіщо? — здивувався Олег.— Корабель нам тепер не потрібний.

Потім всі кричали, один одного перебивали, бо куля була рятувальним кругом, і зустріч з невідомою експедицією, яка запускає скаути, стала реальною і простою. Сісти в кулю і долетіти за один день, може і швидше. Хтось говорив про те, що вітри тут мають один напрям, якщо потепліє на ніч і випаде роса, то вітер обов’язково буде південний. Навіть мати заспокоїлася і почала говорити Олегові на вухо, щоб він тепліше одягнувся. Та раптом застогнала Христина і сказала, що їй душно, що їй погано, і попросила відвести її додому. А Ліз попросила Олега провести Христину, бо їй одній не впоратися.

Олегові не хотілося йти, бо зараз почнуться розмови про найголовніше, що стосується власне його.

На щастя, відразу піднявся і Сергіїв.

— Перерва,— сказав він.— Немає чим дихати. Я пропоную: усі повечеряють, а потім ми продовжимо розмову. Дітей вкладемо спати і ще поговоримо. Адже все це дуже серйозно.

Олег не зрозумів, чому все так серйозно, але подумки подякував Сергіїву, що той перервав розмову.

Вони вели Христину додому. Ліз зовсім не допомагала Олегові, а просто йшла поруч. Зрештою, Олегу і не потрібна була її допомога. Христина легенька, майже, як пір’ячко. На руках можна донести.

— Я мрію,— говорила Христина,— я перебуваю, наче у солодкому жахітті. Невже я нарешті побачу справжніх людей? Я гадаю, що мої очі вони вилікують відразу. Навіть тут, на базі. Адже це проста операція, правда?

— Звичайно, вас вилікують,— погодився Олег. Він весь час відчував погляд Ліз.

— Я без тебе скучаю,— сказала Ліз.— Ти зовсім до нас не заходиш.

— А кому ми потрібні,— заспівала свою сумну пісню Христина.— Навіть коли вони мене вилікують, мені вже ніхто не поверне молодості. Ніколи. І навіщо знову відкривати очі — яка велика радість побачити в дзеркалі потвору і руїну.

Але Олег не вірив, що вона отак думає насправді. Вона, напевно, думає, що їй повернуть і молодість. Адже, можливо, за двадцять років у Галактиці вже стільки всього змінилося, що люди перестали помирати. Якщо у людей багато простору, щоби жити — адже скільки вільних планет,— то всім вистачить місця. Природа, а це він вчив ще на уроках у Старого, розрахувала життя людини як захист від загибелі виду. У кожному біологічному виді діє один-єдиний закон — життя продовжується доти, доки жива істота встигне народити спадкоємця і допомогти йому вижити. Риби, які метають ікру можуть загинути одразу ж, бо ікринок дуже багато. Уже ссавцям важливо вигодувати дітей і, можливо, навіть кілька приплодів вигодувати, щоб збільшити вид. І люди колись жили років по двадцять, тридцять. А потім вони почали обманювати природу, і стали цивілізованими. Потім вони навчилися виліковувати багато хвороб і тепер живуть до ста років. Видові не потрібно, щоб людина жила до ста років, а вона живе. Отже, у цьому теж є якийсь зміст? Старий, коли Олег почав одного разу розвивати йому свою ідею, сказав, що Олег — стихійний детермініст. Олег не сперечався. Він уже твердо вирішив, що правий. Правий в тому, що людина живе сто років не випадково — так потрібно Природі. Вона хоче заселити людиною Галактику, усі ті планети, де немає власного розумного життя. А для цього потрібно багато мільярдів людей. І старі люди потрібні, бо вони мають досвід і мудрість. І вони потрібні на нових планетах навіть більше, аніж на Землі. Без Старого і Томаса селище давно би вимерло або стало диким. Можливо, люди винайдуть вічну молодість. І безсмертя. Але це буде означати, що на них чекає ще один стрибок — в інші галактики.

— Ти приходи до мене,— повторювала Ліз, і Олег зрозумів, що вона говорить це постійно, одноманітно і терпляче.— Я чекатиму. Коли всі заснуть, ти приходи до мене. Христина мовчатиме.

— Я не мовчатиму,— сказала Христина,— ви мені будете заважати. Ви ще діти, вам рано про це думати.

— А ми ні про що і не думаємо,— відповів Олег.

Вони підійшли до хижки. Олег залишив Христину і сказав:

— Ліз, ти заведи її, а мені час йти.

— Я чекатиму,— повторила Ліз.— Я завжди тебе чекатиму.

— Добраніч,— сказав Олег.

Він не особливо дослуховувався до її слів, і його дивувало, що Ліз може саме зараз так говорити про нього. Він не розумів, що Ліз було дуже страшно, що він зараз знову піде чи полетить і знову потрібно буде чекати його і не знати, повернеться він, чи ні. А вона нічого не могла зробити з собою, вона постійно думала про Олега і навіть ночами виходила з хижки, йшла до його будиночка і стояла за тонкою стінкою, щоб послухати, як він розмовляє зі Старим чи з мамою. А потім вона слухала, як він спить, і боролася зі своїм палким бажанням зайти тихо-тихо в його дім, лягти поруч, обняти його, теплого і слухняного.

А Олег повернувся до Сергіїва, де вже були Старий і Вайткус. Така собі нарада селища. Олега вони не кликали, але ж не виженуть. У селищі так повелося, що кожен сам вирішував, чи приходити йому на нараду, чи ні. І зараз Дік пішов спати, хоча розмова стосувалася і його. Мар’яна і Лінда були в будинку, вони там жили, зрозуміло, їм нікуди йти. А ще був Казик, тільки він не увійшов, а стояв на вулиці, тремтів біля стінки і слухав. Олег сказав йому:

— Ти заходь, чого вже там.

Але Казик тільки відмахнувся. Він краще знав, що можна, а чого не варто робити.

— Я посиджу? — сказав Олег невпевнено, коли зайшов у кімнату.

Ніхто не відповів, але ніхто і не заперечив. Сергіїв наче підсумував те, про що говорив раніше. Він сказав:

— Тому я залишаюся при своїй думці. Порядок пріорітету повинен залишатися незмінним.

Усі мовчали.

«Який порядок пріоритету?» — подумав Олег. Треба чекати. Зараз хтось відповість, і стане зрозуміло.

— Сергіїв має рацію,— сказав Старий. Він підсунув єдиною рукою горня з чаєм. Відпив.

Мар’яна поставила чай перед Олегом.

— Віковічна проблема,— продовжував Старий.— Журавля і синиці. Ми не можемо сказати напевно, чи є на планеті експедиція, чи Сергіїв з Олегом стали жертвами оптичного обману.

— Ні,— заперечив Олег.

— Не перебивай. Ми не знаємо, чи спускався той скаут у тому напрямку нижче для того, щоб узяти проби. Ми не знаємо, чи збирається відлітати експедиція, адже не виключено, що це просто автоматична станція. Ми нічого не знаємо. Отже, у нас журавель в небі. Звичайно, спокусливо зустріти тут людей. Це як світла мрія. Але я боюся, що арифметика проти нас. Зате у нас є синиця в руках «Полюс». Він досяжний. Олег, сподіваюся, недаремно перезимував. Я перевіряв його, і ти, Сергіїв, також. Знання його, звичайно, недостатні, проте солідні. І є надія, що разом з ним ви зможете щось зробити з передавачем. Ось і все.

Старий взявся пити чай, і Олег не зрозумів, до чого він вів. Не потрібно летіти на пошук експедиції?

— Але ж це не оптичний обман! — вигукнув Олег.— Я впевнений.

— Є й друга задача,— сказав Вайткус.— Про козу, капусту і вовка.

Олег її знав. Але він знову не збагнув, з приводу чого це сказав Вайткус. Решта зрозуміли. Сергіїв посміхнувся і глянув на Олега.

— Поясніть,— сказав Олег.— Бо ви говорите загадками.

— Це не загадка, а задача,— сказав Сергіїв.

Мар’яна підсіла до Олега, і він бачив її чіткий профіль. Дуже гарний. Олег не дивився на нього, щоб не пропустити слів Сергіїва.

— Потрібно летіти до експедиції, правильно?

— Звичайно, потрібно. І на повітряній кулі,— сказав Олег.

— Поки що ми всі згодні. Далі — кому летіти?

— Я полечу. Можу з Діком, можу з Мар’яною,— сказав Олег.— У нас досвід.

— А ми думаємо, що тобі летіти не варто.

— Як?

— Дуже просто. Ти щойно чув про журавля в небі і про синицю в руках. Наше селище невеличке, і людей тут дуже мало. А щоб вижити, ми повинні по змозі виключити ризик.

— Я не розумію.

— Тобі доведеться йти до «Полюса». Це обов’язково. І йти швидко. Вже почалося літо.

— Ми полетимо, а якщо там нікого нема, повернемося і полетимо на «Полюс». Це так просто!

— Ні в дідька не просто! — майже закричав Старий і навіть грюкнув кулаком по столу так, що горня з’їхало до краю стола і Мар’яна ледве встигла його упіймати.— Ми не знаємо, скільки триватиме політ до експедиції. Ми не знаємо, де вона. У кращому випадку ми можемо сподіватися, що куля перенесе людей через ріку і болото. Я не вірю, що в цих лісах можна буде опускатися на кулі і підніматися знову. Найвірогідніше, кулю доведеться покинути. І бути готовими до того, що піший похід до людей буде дуже довгий.

Олег почув рух біля дверей. Виявляється, Казик тихенько зайшов, не зміг подолати цікавість чи просто змерз на вулиці. І стоїть біля дверей. Нерухомо, як дерево.

— А до корабля дійти можна,— продовжував Старий.— Ми знаємо дорогу, ми набагато краще одягнуті, ця подорож складна, але не екстраординарна. І ти для неї необхідний. Ти зможеш дійти туди з Сергіївим. Все зрозуміло?

— А хто тоді полетить на моїй кулі? — запитав Олег, мимовільно зробивши наголос на слові «моїй».

— Це наша спільна куля,— образилася Мар’яна.

— На кулі полетять Дік і Мар’яна,— сказав Старий.— Вони краще за всіх зможуть прожити в лісі.

— І я,— тихо промовив Казик.

— Спати, Казику,— сказав Вайткус.— Уже пізно.

Казик залишався вперто стояти у дверях, і Вайткус вдав, що більше не помічає хлопчика.

— Що ж це виходить? — запитав сердито Олег.— Я випробував кулю, я краще за інших вмію на ній літати. Я повинен летіти на ній до корабля, а ви у мене її забираєте?

— А як би ти вчинив на нашому місці? — запитав Старий.— Якби думав не тільки про себе, а й про все селище?

— Я би відмінив політ до скаута. Немає там ніякого скаута.

— Ну ось,— посміхнувся Сергіїв,— це вже занадто.

— Тоді я полечу разом з Мар’яною. А до корабля піде Сергіїв. Він теж багато знає про рацію.

Олег зрозумів, що не може допустити, щоб Дік з Мар’яною полетіли так далеко — до боліт, до ріки,— а він сидітиме отут і чекатиме літа. І він знову перейшов у наступ.

— Чому ви думаєте, що на кулі не можна ані спускатися, ані підніматися? Ми полетимо і повернемося. У крайньому випадку, без кулі повернемося. І зробимо нову. Чистоплюй допоможе, і мустангів ще зловимо.

— На осінь мустанги відходять на зимівлю,— сказав тихо Казик.— Мустангів більше не буде.

— Ну, це не важливо,— роздратовано відмахнувся Олег.— Ми однаково встигнемо до корабля. Літо довге.

Ніхто не заперечив йому. Всі мовчали і не дивилися на нього. Старий допивав чай, Вайткус крутив бороду, наче заплітав косички, а Сергіїв витяг ніж і почав відстругувати сучок від стільниці.

Олег замовк, і йому здалося, що всі з ним погодилися. Мовчать, отже, згідні, отже, він їх переконав. А потім заговорила Мар’яна:

— Вони вирішили правильно,— сказала вона.— Тільки вони бояться сказати вголос те, що потрібно.

— Що? — Олег здивувався тому, як вона говорить. Вони знали щось таке, чого він не знав.— Що?

— Те, що ми — ті, хто підуть за скаутом — можемо не повернутися. Довго не повернутися. Або зовсім. І тоді необхідно, щоби ти залишився і дійшов до корабля.

— Ти здуріла! — закричав Олег.— Як ти можеш таке говорити?

А дорослі мовчали, бо погоджувалися з Мар’яною і від самого початку допускали підлу, непростиму думку, що Мар’яна може не повернутися.

— Це так зрозуміло,— сказала Мар’яна.— Ти хочеш чаю?

— Я взагалі більше не хочу з вами розмовляти! — крикнув Олег і кинувся до дверей. Казик ледве встиг відскочити.

Олег пробіг кілька кроків по вулиці, потрапив ногою в холодну калюжу. Він пішов поволі до частоколу по брудній дорозі. Під ногами ламався тонкий лід. Олег не відчував холоду.

Він зупинився біля частоколу, втупившись у темний ліс, по якому металися швидкі блакитні світлячки, почув, як скрипнула сходинка перед будинком Сергіїва, як вийшли Вайткус зі Старим. Почув тихий голос Вайткуса:

— Що з ним сталося? Невже кулю пошкодував?

— Це теж,— відповів Старий.— Але є й інша причина.

Але яка причина — Олег не почув, бо закінчення фрази Старий сказав пошепки.

— Дивно,— відповів Вайткус,— ти, напевне, правий, я не помічаю очевидних речей. Вони ж виросли, вони майже дорослі. І речі, очевидні і природні на Землі, тут якось випадають з поля зору.

— А мені шкода хлопця,— сказав Старий.

— Але іншого виходу я не бачу,— додав Вайткус.

— Олег теж зрозуміє,— сказав Старий голосніше, і Олег розсердився і подумав, що Старий сказав це навмисно, бо знав, що Олег все чує, і йому захотілося крикнути у відповідь: нічого подібного! Я не хочу розуміти!

Потім Вайткус зі Старим попрощалися і пішли.

Скрипнули двері. Хтось ще вийшов з дому Сергіїва. Олег сказав собі, що це сам Сергіїв йде умовляти його, але сподівався, що це не Сергіїв.

— Олеже,— долинув голос Мар’яни. Вона шукала його.

Олег був готовий відгукнутися, він зрадів, що Мар’яна шукає його. Але чомусь не відгукнувся. Напевно, він сам не зміг би пояснити, чому. Ні, зміг би: зараз вона вмовлятиме його, як й інші. Вона згідна летіти на його кулі, вона згідна, щоб Олег залишався отут. Але з-поміж усіх людей на світі саме вона повинна розуміти, що не можна слухатися обережних дідів. Вони всього бояться. Вони бояться померти тут, вони бояться ризикувати, їм наплювати, що відчуває Олег, чого він хоче, вони раді посадити його в яму, коли, з їхньої точки зору, це вигідно для селища. А що таке вигода селища? Адже вони думають про себе, кожний про себе. Вигода селища — пустопорожні слова. Напевно, ті люди, які на Землі розпочинали війни, щоби підкорити інших людей, теж говорили про вигоду свого селища. Потрібно плюнути на все, не звертати уваги. Удосвіта піднятися самому на кулі і полетіти. Він знає напрямок. Він сам долетить туди і знайде експедицію. І справді, хто йому заважає? Де куля?

Куля складена під дахом сараю. Самотужки він її не витягне.

Олег вирішив спробувати, поки всі сплять. У цей момент він не думав про вітер, про те, що хтось має відв’язати кулю. Він повернувся і побіг до сараю.

У нього уся ніч попереду.

Тоді Мар’яна, яка не пішла додому, бо була впевнена, що Олег десь поруч, помітила його. Вона мовчки підійшла до сараю.

— Що ти хочеш робити? — запитала вона пошепки.

Олег здригнувся, наче на нього напав шакал.

— Ти що? — Він теж говорив пошепки.

Мар’яна не одяглася, вибігаючи на вулицю, під мокрим снігом волосся злиплося, повисло короткими пасмами.

— Я боялася, куди ти подівся.

— Йди спати,— сказав Олег.— Я сам дам собі раду.

— Ти хочеш полетіти один. Це безглуздо,— сказала Мар’яна.

— Я перший дурень в селищі,— підтвердив Олег.— Ви усі розумні, а я дурень. Тому я буду сидіти тут і чекати.

— Ти ж всю зиму вчився. Від тебе так багато залежить.

— Якби я знав, чим це закінчиться, я б ніколи не вчився.

— Я тебе люблю, бо ти — найрозумніший.

— Мене ніхто не любить, мене просто намагаються використати. Як машину. І всім байдуже, що я сам думаю.

— Не бійся за мене. Я полечу з Діком. Ти ж знаєш, нічого не станеться.

— Якщо нічого не станеться, то потрібно летіти разом.

— А раптом станеться?

— Тим паче.

— Олежко, не треба. Ти бунтуєш, бо вони праві. І ти знаєш, що вони праві. Поки ми будемо летіти туди, ти готуватимешся до походу.

— Але якщо там є експедиція, то мій похід нікому не потрібний. Це обман.

— Ні, це думки дорослих людей.

— Вони думають тільки про себе.

— Дурниці. І дивно це чути саме від тебе, Олежко. Вони думають так само, як і я. Про дітлахів, які вже підростають, і яким потрібно повернутися додому, щоб вчитися. Про старих, яким треба жити. І про тебе теж.

— Тоді ти підеш зі мною в гори.

— А хто полетить?

— Дік і Казик. Вони впораються.

— Ти цього нікому і ніколи не скажеш. В іншому випадку, я більше з тобою не знайома. Як тобі не соромно прив’язувати мене, щоб я сиділа поряд! Навіщо? Щоби дивитися на тебе? У тебе для цього є мама.

— Вони обійдуться без тебе.

— Я знаю всі рослини і ліки. Я там потрібна.

— Ти потрібна мені.

— Чому?

— Ти знаєш, тому що я люблю тебе.

Заскрипіли двері, ніби поруч.

— Це батько,— сказала Мар’яна.— Пішли спати. І якщо ти справді любиш мене, як кажеш, ти все зрозумієш.

Темна фігура Сергіїва наближалася, темніла через рідкий сніжок.

Мар’яна потягнула Олега за руку до будиночків. І він пішов.

У голові була така каша, що Олег сам не знав, що він думає.

— Я вже почав хвилюватися,— сказав Сергіїв.

— Тату, ми розмовляли,— промовила Мар’яна.

— От і добре,— сказав Сергіїв і поклав важку руку на плече Олегові.— Я б теж на твоєму місці сердився. Я розумію. Але ти теж нас зрозумій, Олеже. Нам дуже важко. Ми живемо всі ці роки поруч зі смертю. Ти надто молодий, щоб відчувати це так, як відчуваємо ми. Ти думаєш, що мені не страшно відпускати дочку? І минулого року було не страшно? Ти, будь ласка, подумай.

* * *

Наступного дня почалася підготовка кулі до далекої мандрівки. Олег тричі піднімався на кулі з Діком і Мар’яною, а один раз з ним піднявся і Казик. Казика ніхто не хотів відпускати, а потім всі примирилися з тим, що Казика не зупинити. Він однаково полетить. А Дік з Мар’яною не заперечували. Казик не був тягарем. Вони піднімалися удвох з Діком, і Олег показував йому, як зменшувати вогонь в пальнику, як краще відпускати баласт. Дік був мовчазний і слухняний, в повітрі він втрачав свою впевненість. Вони майже не розмовляли.

Потім вони піднялися над хмарами. Цього разу підніматися довелося значно довше, здавалося, що хмари ніколи не закінчаться. На кулі вже почала виблискувати крига. Олег вже хотів повернутися назад, але потім вирішив ще потерпіти, бо було домовлено, що при кожному підйомі він намагатиметься підняти кулю понад хмарами, як першого дня, з надією знову побачити скаут.

Але на перших двох підйомах скаута не побачили.

Олег дивився на Діка. Він все життя звик слухатися Діка у лісі, в селищі. Бо Дік був сильніший і спритніший. Щоправда, був випадок на кораблі, коли Олег виявився сильнішим за Діка. Але це було давно і забулося. Але тепер, бачачи, як судомно вчепилися пальці Діка в борт кошика, Олег знову відчув перевагу. І передумав опускати кулю. От якби Дік попросив опустити кулю, Олег би погодився з ним. Але Дік мовчав, і кісточки пальців у нього були зовсім білі. Чи то від холоду, чи від напруження.

А хмари ніяк не закінчувалися. Довкола була сіра імла. Вітру не було, і не могло бути, бо куля рухалася за вітром, але холод діймав страшенно.

Треба опускатися, говорив до себе Олег, не відводячи погляду від білих пальців Діка. Нас може віднести далеко.

Дік підняв голову, наче сподівався побачити, що хмари закінчуються. І раптом запитав:

— А може ми не піднімаємося?

— Ні, піднімаємося,— сказав Олег, хоча не був уже в цьому впевнений і про всяк випадок викинув за борт останній мішок з піском.

Куля смикнулася.

Дік знову замовк.

І тоді Олег простягнув руку до пальника, щоб зменшити полум’я. І в цю мить збагнув, що хмари закінчуються і просвічує небо.

Нагорі, під небом, вони залишалися недовго, бо дуже замерзли. Але Олег був майже щасливий. Складно пояснити, чому. Напевно, від того, що вони таки досягли неба.

— Хорошу кулю ти зробив,— визнав Дік.

Олег був вдячний Дікові за ці слова. Якби не було цих слів, він не сказав би:

— Слухай, Діку, я хочу тобі сказати одну важливу річ.

— Мені?

— Ти тільки не смійся. Я люблю Мар’яну.

— Мар’янку? Любиш? — Дік не відразу зрозумів, що означають ці слова.— Як це?

— По-справжньому. Як в романі. Я хочу одружитися з нею.

Дік пирхнув. Він не знав, що сказати.

— Я тебе дуже прошу. Ти потурбуйся про неї, добре? Вона все-таки дівчина, ну, розумієш?

— Дурень,— відповів Дік.— Що зміниться? Хіба її на руках носитиму? В лісі всі однакові.

— Я розумію. Але однаково прошу.

— Нехай вона залишається. Ми з Казиком удвох полетимо.

— Її не переконати. Вона полетить,— сказав Олег.

Дік нічого не відповів. Він наче був незадоволений словами Олега.

— Напевно, сьогодні скаута не буде,— сказав Олег.— Опускаємося, бо ми тут замерзнемо.

Він зменшив полум’я, і куля знову занурилася у хмари.

Дік мовчав.

Так вони й опустилися без жодного слова. Тільки коли хмари закінчилися, Олег сказав:

— Ти нікому не кажи.

— А кому цікаво? — здивувався Дік, думаючи про щось своє.

Під ними був обрідний ліс. Їх віднесло досить далеко, на щастя, на північ, де були широкі пустирі. Там вони і приземлилися. Колись, вічність тому, вони йшли тут з Томасом до корабля.

Здійнявся вітер, кулю потягло по землі, і вони дуже втомилися, перш ніж їм вдалося приборкати її.

— Боюся, що вона на один раз,— сказав Дік, коли вони сіли на землю, відмахуючись від мошкари, втомлені, як чорти. Поруч купою блискучої тканини лежала куля.— Знову піднятися з лісу важко.

— Краще б ви повернулися назад на ній,— сказав Олег.— Я тому й просив, щоб мені дозволили летіти разом з вами. Я краще вмію нею керувати.

— Справа проста, як на мене,— відповів Дік.— Ти теж недавно навчився.

Почулися крики — із селища бігли дітлахи на чолі з Казиком. Вони бачили, як кулю віднесло на пустир.

* * *

Як не поспішали, минуло ще десять днів, перш ніж куля піднялася у небо і полетіла на південний схід. Останні чотири дні чекали вітру.

Аеронавти, як назвав їх Старий, були одягнуті дуже тепло — всі теплі речі принесли їм, бо нагорі холодно.

Цими днями Олег дуже втомлювався — щодня потрібно було готувати кулю, підніматися на ній у повітря, потім обстежувати, ну і вчити радіотехніку, як наказував Сергіїв. І він вчив. Можливо, Сергіїв навмисно змушував Олега вчитися, аби він зрозумів важливість своєї справи і менше думав про те, що йому не дозволили летіти. Мар’яна теж була заклопотана. З їжею було сутужно, оскільки літо тільки почалося, ще не повсюди зійшов сніг, грибів майже не було, а торішні запаси закінчилися. У селищі недоїдали. Тричі Мар’яна з Казиком і Фуміко ходили в ліс, на відомі їй місця, шукали колонії молодих грибів, які ще ховалися у землі, і відшукати їх можна було тільки за запахом чи пищанням мошкари.

У селищі була метушня, всі кудись поспішали, для всіх знаходилася робота, і здавалося, наче відлітають не тільки ті троє, а всі збирають речі і готуються до від’їзду. Напевно, подібний настрій був у всіх. Навіть коза це відчувала, коли трюхикала за людьми. Цап більше не з’являвся, і коза даремно ходила до частоколу, кликала його. Вона не знала, та й не дізнається ніколи, що доброго цапа вбив Павлиш, але це сталося далеко звідси, і до того ж, ніхто в селищі не знав Павлиша.

Олег з Мар’яною, звичайно, бачилися і розмовляли, але якось так виходило, що не випадало усамітнитися, завжди на очах, Олег навіть не зміг жодного разу піти з Мар’яною до лісу. Тільки в останній вечір перед польотом Олег знайшов дівчину біля сараю, де вона перебирала зерна, щоби взяти з собою ті, що не підгнили. Він здивувався, що вона одна. Вони того дня піднімалися на кулі, але третім був Дік, і вони не могли поговорити. Мар’яна не знала, що Олег сказав Дікові про своє кохання, і тепер шкодує про це і навіть не розуміє, як міг прохопитися.

— Ти не втомилася? — запитав Олег.

— Ні,— відповіла Мар’яна.— Тобі важче доводиться.

— Нічого,— сказав Олег.— А ти як до мене ставишся?

— Так само,— призналася Мар’яна.— Зовсім так само.

Він підійшов до Мар’яни ближче. Вона сиділа навшпиньках і не піднялася, коли він підійшов, але перестала перебирати зерна, завмерла. Олег простягнув руку до її голови, Мар’яна відкинула голову і уважно дивилася на нього. І рука торкнулася її щоки. Щока була гаряча. Це відчуття було таке, як удар — усе завмерло, стяглося у гудз під ребрами.

І відразу Мар’яна легенько і непомітно відхилилася. Виявилося, що в сарай зайшла товста Луїза, тягнучи кошик сушених грибів, залишки осіннього врожаю. Їх теж потрібно було перебрати.

* * *

Вранці вітер дув з півночі. Дощу не було. Олег почав надувати кулю. Казик був у кошику, він зв’язував мішки з піском, щоб вони не заважали — утрьох у кошику було затісно. Казик не відходив від кулі, він боявся, що його можуть забути. Потім прийшов Дік, приволік мішок з припасами, перевірив свій арбалет, спробував запальничку. Сергіїв віддав йому свою запальничку — у селищі це була найкраща, вона давала іскру завжди, навіть у найгіршу погоду.

— Послухай,— запитав Олег Сергіїва.— Може, все ж полечу я?

Сергіїв не відповів. Та Олег і не чекав відповіді.

Старий підганяв аеронавтів, бо вітер міг змінитися. До того ж, коли поспішаєш, залишається менше часу на хвилювання.

У полудень на галявині зібралося усе селище. Тільки Ліз з Христиною не прийшли. Христина знову хворіла, а Ліз любила сидіти вдома.

Олег стояв біля кошика.

Мар’яна дивилася на Олега, але вона була далеко, з протилежного боку кошика. Олег обійшов кошик довкола, перевіряючи, чи все гаразд. Вони стояли з Мар’яною, розділені плетеною стінкою. Але не торкалися один одного. Навколо було занадто багато людей.

— Швидше повертайтеся,— сказав Олег.— Якщо через тиждень ви не повернетесь, я піду вас шукати.

— Ні,— сказала Мар’яна.— Ти чекай, але нікуди не ходи. Ми повернемося. Можливо, не дуже швидко.

— Увага! — закричав Старий.— Де Олег? Час відлітати.

Олег не хотів чути цих слів, але Мар’яна сказала:

— Йди.

І він побіг до каната — він відповідав за канат.

Решта почали відв’язувати мотузки, які тримали кулю.

Куля виривалася догори. Вона була туго надута, бундючна і дуже поважна. Наче розуміла, чого від неї чекають.

Потім куля почала підніматися досить різко. Вайткус допомагав Олегові потихеньку відпускати канат. Мар’яна перейшла на той бік кошика, звідки їх було видно, дивилася на батька і махала йому рукою.

Канат натягнувся, якір виліз із землі, і Олег ледве встиг присісти, тому що якір ледве його не зачепив.

— Тягни! — крикнув він.— Тягни канат!

Якір пішов нагору.

Куля почала зменшуватися.

— Скрути вогонь! — кричав Олег.

Куля, підхоплена вітром, швидко летіла до лісу, вона ще ніколи не літала так швидко, але над лісом вітер, напевно, став слабшим, і куля зависла, навіть почала опускатися. Олег бачив, як похитуються чорні голови над кошиком. Дік підсилив полум’я. Куля полетіла далі і через хвилину зникла над лісом, у тій сірій мряці, яка відділяла верхівки дерев від хмар.

— Ось і все,— сказав Сергіїв Олегові.— Залишилися ми з тобою сиротами.

* * *

Павлиш прокинувся, коли ще було зовсім темно. Він не відразу второпав, де він, а зрозумівши і засмутившись через це, спробував збагнути, чому він прокинувся. Потім почув плач Клавдії. Вона інколи плакала чи розмовляла уві сні, навіть кричала. Але потім вранці нічого не пам’ятала.

Якби Павлиш щось вирішував, він би ще минулого тижня перейшов жити до себе в лабораторію. І навіть намагався заговорити про це, хоча розумів, що Клавдія буде незадоволена, але Клавдія холодно, наче здогадувалася про наміри Павлиша, підготувала відповідь, пояснила, що лабораторія недостатньо стерилізована. Вона буквально кишить бактеріями і вірусами, які Павлиш заносить ззовні. От якби Павлиш зайнявся ремонтом перехідного відсіку з лабораторії у тунель, це було би краще і корисніше для станції.

Вона ані словом не прохопилася, що прохання про відселення якось образило її. Вона навіть не запитала, чому він хоче жити в лабораторії.

Звичайно, не нічні жахи Клавдії були причиною такого бажання Павлиша. Вірніше, були маленькою складовою частиною цього бажання. Якби планета виявилася менш зловісною і негостинною, якби можна було спокійно ходити по ній, втомлюватися від прогулянок, живитися новими враженнями, він би не відчував замкнутості й тісноти житлового відсіку. Ще недавно Павлиш мріяв вирватися з корабля, який обрид за місяці польоту, і потрапити під небо нового світу. Тепер корабель здавався просторим, спокійним і затишним. Там можна зануритися у басейн, посидіти з приємним співрозмовником в оранжереї, помузичити в кают-компанії.

Тут планета не тільки не підпускала до себе, вона простягала злісні пальці і всередину станції. Ось та, помаранчева пліснява, яка причепилася до штанів скафандра,— вода з душа її не взяла. Павлиш відшкрябував її, кинувши у бій досягнення хімії. Пліснява не тільки успішно тримала оборону, але й, коли Павлиш примудрився доторкнутися до неї вказівним пальцем, обпекла. Тепер обпечений палець був залитий пластирем, а Клавдії довелося збрехати, що просто порізався — вона би не пробачила, і правильно б зробила, такої легковажності.

Врешті, нічого особливого не відбувалося. Планета як планета, експедиція як експедиція. Настільки банальна, що можна думати про обпечений палець. Та й дуже агресивною планету не назвеш — за винятком сутички з чудовиськом, фатальної для чудовиська, нічого особливого не сталося. І не тільки тому, що Клавдія слідкувала, за порядком. Саллі з Павлишем теж не були дітьми, і знали, що і в Африці гуляти без тата і мами небезпечно. А з емоціями можна якось впоратися. Потрібно влаштувати велику поїздку — і за планом досліджень вона передбачена. Сісти у всюдихід і подивитися, як живе цей світ за межами галявини. Тим паче, що етап запусків скаутів вже виконаний, є деякі цікаві результати, хоча й нічого екстраординарного знайти не вдалося. Поки що. Усе як в археологічній експедиції, де знаходять уламки кераміки та іржаві цвяхи, що мають великий інтерес для науки, але абсолютно нецікаві для обивателів. У музеї вони байдуже обминають вітрини з наконечниками списів і склеєними глиняними глечиками. Їм хочеться побачити казково красиву статую чи золоту діадему. Кожен археолог доводитиме вам, що діадеми — не мета археології, її мета відшукати якомога більше черепків і намистин, аби визначити шляхи міграції і рівень матеріальної культури. Але можете бути впевнені, що археолог лицемірить. Глибоко у душі він мріє про діадему, про несподіваний блиск у надрах чорної землі, про ту надзвичайну сенсацію, погорда до якої — основа основ археологічної гордині.

Біологічно активна планета не може не приховувати у собі діадем. Але це не означає, що діадема дістанеться саме Павлишу. Клаптик планети, який поволі відкривався йому, був мізерно малий порівняно з усім цим світом, і потрібно буде ще багато експедицій, і багато таких, як Павлиш, аби можна було сказати, що ця планета більш-менш досліджена. І зрозуміла.

Павлиш визнавав, що ані знання, ані розуміння планети у нього нема. Але інтуїція весь час застерігала його проти цього світу. А Павлиш звик довіряти інтуїції.

Він готував всюдихід до поїздки, коли у службовий купол зайшла Саллі. Вона хотіла поїхати разом із Павлишем, проте Клавдія її не відпустила, оскільки вона сама потребувала помічниці. Клавдія пообіцяла взяти Саллі з собою наступного дня до цікавих відслонень на іншому березі озера, виявлених геоскаутами.

— Якщо вам трапляться квіти,— сказала Саллі,— справжні квіти, привезіть мені ма-а-алесенький букетик.

— А Клавдія?

— Страшнішого за кішку звіра немає.

— Я поволі починаю схилятися до думки, що вона має рацію.

— Ви? Непокірний бунтар?

— Усе це гра, Саллі. А ось у мене вчора розболівся живіт...

— Усе зрозуміло, можете не продовжувати,— промовила Саллі.— Три дні тому мене лихоманило, я трохи застудилася. І я почала підозрювати цю підступну планету в тому, що вона ухитрилася пронизати своїми бацилами наші непроникні стіни.

— На жаль, давні мрії про те, що ми десь зустрінемо неймовірні форми життя, поки що не збулися. Закони природи одноманітні. Той самий набір хромосомів, і за зовнішньою екзотичністю ті самі принципи життя. І майже повсюди знаходимо мікроорганізми, здатні чудово існувати на людському матеріалі.

— Саллі, ти вільна? — пролунав голос Клавдії.

Обидвоє почули.

— Йду,— сказала Саллі.

Можна подумати, заледве не промовив уголос Павлиш, що Клавдія ревнує.

Павлиш вивів всюдихід з купола і взяв курс по березі озера, щоби не заглиблюватися у ліс. Він їхав не поспішаючи, позиркував по боках, мирно дзижчали камери, клацали аналізатори — всюдихід чесно працював, не звертаючи уваги на пасажира. Павлишу хотілося знайти справжні квіти, хоча він розумів, що навряд чи вони тут трапляться — вищих рослин на планеті було ще мало, та й комах, які могли би опилювати їх, Павлиш також не зустрічав.

День був теплий, парило, сніг залишився тільки у лісовій гущавині. Земля просякла водою, і навколишній ліс за останні дні помітно віджив — розпочалося довге сутінкове літо. Більше снігу Павлиш тут не побачить,— вони полетять раніше, ніж літо дійде до середини. Хоча, одначе, він обов’язково полетить у гори, там є льодовики і вічні сніги. Шкода, що вони обрали місце для роботи у цьому похмурому краю — південніше, біля океану, де пустеля клімат значно сухіший...

Дивне видовище привабило увагу Павлиша. Він навіть зупинив машину, щоби подивитися на величезних комах, як не дивно, схожих чимось на коней, зграя яких мабуть йшла на водопій і несподівано наткнулася на всюдихід. Комахи завмерли на мить, і відразу ж у них на спинах, виблискуючи і переливаючись усіма кольорами райдуги, почали рости прозорі міхурі. Зграя кинулася утікати уздовж берега, а міхурі досягли розмірів найбільших чудовиськ, сягнувши трьох метрів у діаметрі. Кожний крок втікача перетворювався у затяжний стрибок кілька метрів завдовжки — комахи мовби ширяли над землею. У цьому протиприродному русі була якась екзотична грація. Потім уся зграя повернула до озера і кинулася у воду. Лише бульбашки та вузькі чорні голови з білими очиськами висовувалися з води.

Далеко зграя не заплила. Раптово вода перед передньою комахою завирувала, і зміїна голова з роззявленою зубастою пащекою метнулася до блискучого міхура, міхур луснув, і чорна морда зникла під водою, там де зміїна голова. Інші плавці стрімко повернули до берега.

Павлиш перевірив, чи працювали камери — цю сцену варто переглянути ввечері вдома. Клавдія скаже щось банальне, на кшталт «жорстока боротьба за існування». Саллі буде дивуватися. Навіть співчуватиме цим міхурам, а може, побачить в цьому щось кумедне — хоча ні, що кумедного в цьому позбавленому гумору світі?

Павлиш пустив машину далі по берегу, роздумуючи про те, що критерієм цивілізованості світу повинно бути саме почуття гумору. Часом може засміятися і мавпа, але потрібна достатньо розвинена мова, щоби розповісти анекдот і побачити веселі обличчя співрозмовників. Тут нічого смішного просто не буває. Якщо ти заґавишся, вирішиш посміятися, тебе з’їдять.

Незабаром довелося знову загальмувати — до берега підступали горби, вкриті рідкими білястими кущами. Але серед кущів виднілися кола розритої землі. Кола мали ідеальні форми, наче проведені циркулем.

Павлиш зупинив всюдихід на краю одного кола. Постояв. Нічого цікавого не відбувалося. Тоді він увімкнув щуп. Довгий гнучкий прут вистрибнув з тіла всюдихода і почав обмацувати землю. Кінець його повільно рухався до центра кола. І раптом, коли Павлиш вирішив, що кола безпечні, земля розсунулася, щось біле, підземне і безформне вилізло назовні — чи то був мацак, чи м’яке безформне подовгасте створіння,— обплутало щуп і з такою силою потягло до себе, в глибину, що щуп не витримав і обірвався. Мацак зник, земля знову стала рівною. Павлиш пошкодував, що втратив щуп, і похмуро сказав злодію:

— Вдавишся ти моїм щупом! Чесне слово, вдавишся!

Він повів всюдихід боком, ближче до схилів пагорбів, продираючись через кущі.

І раптом він побачив квіти. Або щось, дуже схоже на квіти.

Ясно-червоні пелюстки розміром як долоня оточували пухнастий жовтий центр квітки. Це було гарно. Довгі стеблини трохи погойдувалися, згинаючись під вагою пелюсток.

Павлиш роздивився. Начебто нічого йому не загрожувало. Як би там не було, скафандр врятує його від будь-якої несподіванки.

Він вистрибнув зі всюдихода і підійшов до квітів. Приємно потішити Саллі.

Але в той момент, коли рукавичка Павлиша доторкнулася до стеблини, квітка відхилилася, наче злякалася і, згорнувши пелюстки, зникла під землею. Тільки вузенька нірка вказувала на місце, де вона росла. З другою квіткою Павлиш вирішив схитрувати. Він схопив її швидко, наче ловив муху, і смикнув.

Квітка затрепетала в руці, намагаючись заповзти під землю, але Павлиш тримав її міцно. Ця боротьба тривала півхвилини, поки квітка не здалася і нерухомо повисла в руці Павлиша. Він спробував відкрити пелюстки, але це вже були не пелюстки, а слизька грудка червоної протоплазми.

Павлиш відкинув грудку, та впала на землю і раптом знову віджила. Стеблинка, тільки що м’яка і нерухома, почала наполегливо крутитися, підшуковуючи щілину у землі. Після кількох спроб їй це вдалося, і вона хробаком влізла вниз, втягуючи і червону грудку квітки.

— Живіть як хочете,— не приховуючи відрази сказав Павлиш.— Квітів ми більше не збираємо.

Праворуч стояла стіна кущів, значно яскравіших, ніж решта рослин. Листя у кущів були гостре, як голки — наче молоденькі сосни грілися під теплим вітром. Павлишу навіть здалося, що варто розсунути колючі гілки, і там, всередині, знайдеш справжні, слизькі, міцні маслюки.

Щоби звільнитися від мани, Павлиш підійшов до кущів ближче. Але не встиг він доторкнутися до них, як кущі виставили довгі гостряки, і в наступну мить голки полетіли на Павлиша, настільки тонкі, гострі і міцні, що сотні їх увіп’ялися у скафандр, і Павлиш ледь не упав від такого нападу.

Він відскочив, проклинаючи кущі, і втратив кілька хвилин, перш ніж відчистив скафандр від неймовірно міцних і гострих голочок.

Ще через сотню метрів довелося знову зупинитися. Пагорби підійшли до самого берега, з води тут випиналося гостре каміння. Плавати по озеру було небезпечно. Павлиш підняв всюдихід у повітря і пішов над верхівками дерев.

Через тонкі блакитні і зеленуваті гілки важко було побачити, що відбувається у глибині лісу, до того ж пішов дощ, і все довкола зникло у густому мороці.

Павлиш намагався вмовити себе, що йому тут дуже цікаво, що як біолог і мандрівник, він сьогодні багато побачив, що він першовідкривач, Колумб цього світу, і тому дуже задоволений своєю першою мандрівкою. Насправді, настрій був паскудний. Його нудило вже від згадки про те, як тягнеться жива стеблина із землі, як квітка перетворюється на грудку слизу.

Може, повертатися? Павлиш уявив собі, як зараз зайде в тісний купол, наповнений чистими домашніми запахами, як строго гляне Клавдія і скаже, що він, напевно, погано пройшов дезінфекцію на вході, а Саллі почне готувати обід, намагаючись якнайкраще вгодити мисливцю.

Ліс обривався біля великої швидкої ріки, яка впадала в озеро. Він підступав до ріки тісною стіною — ані шматка вільної землі. Дерева стояли у воді білими стовбурами, як невпевнені у собі купальщики, які не знають, чи їм пірнути і поплавати, а чи похлюпати на груди долонькою і піти назад до розстеленого на березі рушника.

На дальньому березі Павлиш побачив невеликий мис, зарослий травою і облямований смугою гальки. Туди він і скерував всюдихід, вирішивши завершити тут сьогоднішню мандрівку.

Коли Павлиш вийшов зі всюдихода, навколо було тихо. Тільки ледь-ледь дзюркотіла вода, обмиваючи каміння. Ніби він зайшов у кімнату, де щойно кипіла невимушена розмова, але коли з’явився непроханий гість, усі замовкли і дивляться на нього вороже, чекаючи, коли він піде.

— Нудно живете,— виклично сказав річці Павлиш, але відповіддю була мовчанка.

Відігнавши сумні думки, Павлиш подивився удаль. Неподалік починався ліс, назагал низькорослий і миршавий, далі від берега дерева ставали вищими, вершини були темніші. А ще далі, там де ліс зливався з пеленою дощу, чоловік помітив величезну стрімку скелю. Врешті, ні, швидше за все, це не скеля, подумав Павлиш. Це схоже на колони — дві, три, чотири... Колони зникали у хмарах. Ось це вже цікавіше, подумав Павлиш, і бажання повертатися на базу зникло.

Він підняв машину і полетів далі. Через п’ять хвилин він наблизився до колон і зміг роздивитися їх краще.

Найбільше, подумав Павлиш, вони схожі на стовбури дерев. Але стовбури діаметром у кілька десятків метрів і наче сплетені із багатьох канатів, кожен завтовшки з метр. Переплетіння були випадковими, безсистемними. Стовбури в багатьох місцях розширювалися, навіть були укриті кущами, маленькими деревцями. Десь поміж канатів Павлиш побачив навіть невелике озерце, оточене густими очеретами. Потім печеру-дупло, де міг би поміститися триповерховий будинок. Він зібрався було залетіти всередину, але не наважився, згадавши про норов місцевих мешканців.

Кружляючи довкола стовбура, Павлиш поволі піднімав машину, і кожне наступне коло збільшувалося, тому що на висоті метрів ста від стовбура почали відходити криві гілки, а стовбур продовжував тягтися нагору, доки не зник. Тільки тепер Павлиш помітив, що мимовільно увійшов у низькі хмари, які затуляли від нього верхівку дерева.

Павлиш увімкнув прожектор. Сильний промінь світла ледве проникав крізь хмари, і Павлиш міг тільки здогадуватися, що перед ним — переплетені гілки. Коли він наблизився до стовбура метрів на п’ять, то побачив, як промінь відбився від нерухомих червоних очей якоїсь тварюки, яка спостерігала за всюдиходом, вичікуючи, коли він підійде ще ближче, аби схопити його.

Раптом машину смикнуло, і Павлиш навіть забив лікоть об пульт. Він не відразу зрозумів, хапаючись за ручне управління, що локатор всюдихода зупинив і відвів машину вбік, аби не налетіти на велетенський горизонтальний сук — десятиметрову завширшки естакаду, яка витягнулася до іншого дерева.

Більше нічого розгледіти не вдалося. Потрібно повернутися сюди за кращої погоди, вирішив Павлиш. Якщо це не діадема, то у крайньому випадку, срібне намисто. Йому вдалося знайти найбільші дерева в Галактиці, а це вже відкриття.

І Павлиш повів машину догори на автопілоті, довіряючи йому більше, аніж собі.

Через те, що він піднімався повільно, минуло хвилин десять, перш ніж всюдихід вирвався із хмар.

Стало дуже світло. Незвично світло.

Над головою блиснуло синє небо, темніше, ніж на Землі, на ньому горіли поодинокі зірки. Під самим всюдиходом у безкінечність пливла вата хмарин. Нічим не порушена, спокійна, біла і чиста.

Отже, верхівки дерев ховаються десь всередині хмарини.

«Нічого, вдома розберемося — локатор зафіксував абрис дерева» Павлиш розвернув всюдихід і полетів на базу, але у хмари не опускався.

Він пошкодував, що раніше не здогадався піднятися сюди. Тільки запускав сюди, у цей чистий простір, скаутів, а не подумав, яка чудова психотерапія для втомленої смердючим вологим лісом людини — опинитися в просторі неба над остогидлими хмарами.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up