Украдений син (закінчення)

Заруба вдав здивованого та наляканого.

— Хіба ж так можна?

— Можна. Знаєш, що дурня і в церкві б’ють. А коли ти думаєш у цариці що-небудь випросити, то ти дитина — не козак. Ось наші столичники рік у рік їздять до того клятого Петербурга та московським панам запихають пельку нашим добром, а ще нічого для нас доброго звідтіля не привезли, хіба торбу-дві гарних обіцянок, а нашим старшинам яку золоту бляшку з візерунком цариці. Те, що ти там даси панам, то наче в болото кинув. Слухай, козаче, розумних людей і вертайся додому. Того, що ти туди везеш, стане на три рази тому комісарові.

Заруба подумав хвилину і сказав:

— Ні, я таки поїду. Що буде, те й буде. Не люблю я з дороги вертатися. Та от, панове, коли ваша ласка, то дозвольте мені до вас пристати, бо й дороги добре не знаю і московська поведенція мені чужа.

— Про мене,— сказав найстарший із ватаги,— коли хочеш, приставай до нас. Хліба-солі не пожалуємо, але тобі ні в чому не поможемо.

Заруба рад був, що ніхто його не пізнав та що безпечніше буде йому їхати в чужий, незнайомий край.

Козаки розвели великий вогонь, добули з возів харчі, кухонну посуду й почали варити вечерю. По вечері розставили сторожу й полягали спати.

Коли вже в таборі затихло, хтось присунувся до Заруби й заговорив шепотом:

— Даремне ти, Ничипоре, переді мною ховаєшся та дурника з себе робиш. Я таки впізнав тебе відразу, хоч ми вже давно не бачили один одного.

— І я тепер тебе пізнаю, Струче. Яке це для мене щастя, що ми стрінулися! Ти мудра голова, бувалий чоловік — не в одному мені порадиш.

— Відгадую, що твоя справа не така дурна, як ти її козакам розказав. Оповідж мені по правді, якого чорта ти лізеш у Петербург.

— Ти добре відгадав,— відповів Заруба і розказав йому всю свою пригоду...

— Яке твоє щастя, що ти до Січі не доїхав. Був би ти там так довго, доки не прийшло б письмо-наказ від губернатора, щоб бунтаря Зарубу Ничипора, як на Січі з’явиться, впіймати й передати до московського ретрашменту, а звідтіля відставити до Глухова. Тоді б краще тобі на світ не родитись. Ти кажеш, що сина твого піймали і в Петербург повезли. А цей парубок, що з тобою, хто він?

— Це дуже складна історія. Я опісля тобі розповім. А ти думаєш, що старшина допустила б, щоб мене, старого січового товариша самарського куреня, видати ворогам на муки?

Струк задумався.

— Наша старшина годить тепер Москві. За те зазнає від Москви різних ласк — ось, напр(иклад), що не дає козацтву вибирати за козацьким законом щороку старшину, а урядує вже кілька років. Коли б не те, то товариство давно б її прогнало... А московські агенти поширюють між козацтвом чутки, що це старшина до вибору не допускає. Це давні московські способи — все і всюди заводити сварку між старшиною й козацтвом. Це все на те, щоб нас знищити. Гетьманщину вже Москва проковтнула, тепер на Запорожжя час...

Замовкли обидва, над тим самим думаючи. Перший відозвався Заруба.

— І немає на це способу? Чи справді наше козацтво так уже зледащіло? Міркую, що якби так усі злучилися, вхопили за зброю, то не лише із Запорожжя прогнали б Москву, а й Гетьманщину б відбили!

— На це треба, щоб Господь післав нам другого Сагайдачного або другого Богдана!

— А ось Богдан з’єднався з Москвою в Переяславі! — сказав Заруба.

— Богдан тоді не міг інакше. Царські агенти так підбили козацьку чернь одновірством з Москвою, що все верещало, що хоче під православного царя, і коли б був Богдан тому противився, йому було б не з маком. Одні робили це за царські гроші, другі з намови. Та він старався забезпечити нам свободу в умові, тільки що Москва нас зрадила й відбирала нам наші права одне по однім, поки нас зовсім не взяла під свій чобіт. Тепер нам дуже тяжко з-під того чобота визволитися. Москва вбилася в силу, а ми ослабли, мусимо...

— Що, вступитися? Але ж у нас іще кипуча сила живе! Я, Їй-Богу, не розумію, чого Москва хоче від нас? Ми ж не пхаємося до неї, то вона до нас лізе, землю відбирає та ще за собою тих балканських зайдів волочить. Хіба для неї кращі ті зайди, ніж ми, козаки? Вона ж і так усі діри затикає нами!

— Коли мене послухаєш, я тобі поясню.

— Як не слухати!

— Козацтво, особливо запорозьке, жило досі добичництвом. Жило майже так, як кочовики. Ми переносилися з місця на місце, не вміли добути з нашої землі того, чого нам до життя було треба,— хліба. Ми все це або брали в інших силою, або купували за ті гроші, які на інших здобули. Наші набіги на турецькі та татарські землі й ті грабунки мали колись вагу, бо ж ми відплачували невірним за те, що вони у християнських землях заподіяли. Ми стали Хрестовим Чином, як багато таких чинів повстало на Заході. Та згодом магометани уговкались, ослабли, перестали нас чіпати, і вже не було причини їм відплачуватися. Тепер треба було наше добичницьке життя перемінити на хліборобське, або, як кажуть, треба було шаблі на леміш перекувати. Пізнала це наша січова старшина. Із коша давали грамоти козакам на землю, хто лише хотів. Поділили запорозьку землю на паланки. Оселі з козацьким населенням зростали. За яких сто років ми могли б заселити все Запорожжя здоровим роботящим українським населенням. Та Москва цього налякалася. Буде Запорожжя одноцілою державою з Січчю як столицею, заселеною одноцілим українським народом, осілим на своїй землі, тоді нелегко буде Москві такий край поневолити. Отоді давай цю одноцілу землю діравити, латати оселями чужими, які певно не підуть із нами проти Москви, а будуть помагати Москві нас приборкувати. Москва ж їм дала землю й помогла розростись, а не ми. Ми тепер Москві не потрібні. При нашій помочі, нашою кров’ю загорнула такі простори землі під своє панування, приборкала турка і татарина — нащо їй нас тепер?

Струк замовк, а потім додав:

— Одним із випробуваних Москвою засобів ослабити й побороти нас, це (було) — юдити і цькувати козацтво проти старшини. Робить вона те саме й тепер.

— Як мені Господь поможе визволити сина, я пошукаю собі десь таку безпечну закутину, куди московське око не сягає; там збиратиму покривджених сміливців і ходитиму скрізь по запорозьких землях загонами та нищити всі московські станиці, постої й посілості тих балканських зайдів. Може, це їх відстрашить, що не будуть до нас пхатися. Хай їх Москва забирає над Волгу. У нас далі дійде до того, що москаль краще поводитися буде з жидом, ніж з нами...

Заки Струк на це відповів — почало світати. Давні товариші розійшлися.

7

Від тої днини козак Іван Дорош мандрував із козацькою валкою столичників до Петербурга.

Петербург у тому часі не був іще зовсім готовий. Але вже засипали розлогі болота, болотнисту Неву присилували плисти між двома кам’яними берегами, перекинули через неї великий міст, витичили широкі вулиці та майдани й повибудовували кілька великих урядових будинків — між ними займала перше місце Петропавловська кріпость-в’язниця, а далі царська палата, касарні, міністерства, арсенал, величавий собор і церкви, присвячені різним святцям; за містом — багато заїздів, базари, крамниці.

Українські столичники станули в кількох заїздах. Струк порадив Зарубі, щоб пошукав собі якийсь окремий заїзд, бо туди, де він опинився, міг приїхати хтось із України та пізнати його. Заки ще запорожці пішли за своїми справами, Струк ходив із Зарубою й показував йому все, що варто було бачити. Коли прийшли на Невський проспект, Струк пристанув, зняв шапку і стиха молився. Заруба цього не зрозумів. Тоді Струк йому вияснив:

— Кілько разів я йду цим проспектом понад берегом цієї ріки, мушу пом’янути душі тих замучених наших братів-козаків, що працювали на цих страшних болотах і віддали Богу свої душі. Кілько тут славних наших лицарів у тому болоті втопилося! Кілько їх загинуло під батогами з голоду та холоду!.. Дивись на ті рівні кам’яні береги. Тут немає стільки каменів, скільки козацького народу при будові тої клятої столиці заморили...

Прийшли під собор.

— Тут щонеділі і свята царський хор співає. Той хор, приміщений поки що в крилі царської палати, приходить цією вулицею до собору, і тут ти можеш побачити сина. Тільки не зрадь себе перед часом, а перше справу добре обдумай. Та як маєш гроші, то все можна зробити. Між москалями за гроші й рідну маму купиш. На гроші тут дуже ласі, бо ніхто з царських урядовців не знає, коли треба буде в Сибір мандрувати, а в Сибіру гроші теж потрібні.

Обійшли царську палату. Всі проходи були обставлені військом. Пішли на другий кінець міста між заїзди, і тут Заруба примістився: заплатив за хату, харчі, стайню й пашу для коней на цілий місяць згори. Так йому радив зробити Струк.

— Раджу тобі, щоб ви обидва зараз попередягалися за міщан або купців, щоб не звертати на себе уваги поліції.

— А що таке поліція?

— Багато би про це говорити. Поліція — це сторожа не сторожа, військо не військо. Це така царська установа, що все мусить знати, скрізь свій ніс устромити, все чути, що люди говорять, все бачити і про все, що дізнаються, доносити своїй владі. А коли б щось довідалася про високих урядовців, міністрів, генералів, то навіть про це має повідомити «світлішого», а він із усім цим — просто до цариці. Ось що таке поліція. Її стерегтися треба, як чорта або чуми...

— То їх тут, певно, дуже багато! — докинув Заруба.

— На кожному кроці. Вони в мундирах або й так. Переодягаються за міщан, за купців, за ремісників, як їм треба, ходять скрізь, хрещений нарід спокушують, мов ті дияволи, тягнуть за язик, щоб хто з чим вибалакався, пишуть доноси, арештують, мучать, під шибеницю виводять або на Сибір.

— А хто ж підглядає та підслухує тих усіх великих панів, тих міністрів, як ти кажеш?

— Теж поліція. Все — поліція. Поліція в Московщині — це те саме, що хребет та кості в коня. Без них кінь не міг би на ногах стояти та козака на собі носити. Тут собі люди потихоньку жартують, що поліція думає за саму царицю і колись і її на Сибір виправить...

Перейшли з кіньми на нову квартиру. Заруба присів кінець столу й задумався. Потім ударив руками по столі й сказав:

— Нічого вже моя стара голова не видумає.

— Лишіть це, батьку, на опісля. Тепер ідіть н місто та купіть міщанське вбрання, для себе й для мене. Тільки не купуйте будь-яке, щоб нас тут мали за нізащо. Не шкодуйте грошей, це нам у пригоді стане.

Старий пішов і вернувся з оберемком міщанського одягу та двох нових кожухів. А дівчина купила ниток, голок та ножички.

— Підстрижіть мене, батьку,— самі кажете, що волосся недоладно обтяте ножем...

А в найближчу неділю пішли обидвоє під царську палату слідкувати за хористами, коли йтимуть до собору співати. Перед палатою був великий рух. Заїздили й від’їздили карети генералів та міністрів. Наостанку заїхала золочена карета по царицю, запряжена шестірнею. Дівчина задивилася на ті дива й забула про все. Заруба сіпнув її за рукав.

— Не туди ми попали, туди хористів не пускають. Ходім на друге крило.

Та даремно там дожидали — хористи відійшли до собору раніше.

— Хіба почекаємо, аж вертатимуться?

— А чому б не піти й нам до собору?

І тут побачили, як церковна прислуга не пускала у двері собору людей, бідно одягнених. Тепер нагадав собі, як Марія дораджувала, щоб не купувати якого-небудь убрання...

У соборі не починали служби — чекали на царицю. Нарешті почувся великий шум. Наші подорожні стали собі збоку, щоб усе бачити. Цариця йшла гордо наперед, за нею йшли пажі та несли довгий хвіст її спідниці. Довкруги дами, генерали, міністри — і «світліший», що її ніколи не відступався. Тепер загримів хор. Заруба слухав і зараз пізнав голос свого Остапа... Серце з радощів голосно забило. Та водночас почав заходити в голову, як би дати йому знати про те, що він приїхав за ним до Петербурга. Знав добре, що його не допустять до нього, а як дізнаються, що він — Остапів батько, то сильно його пильнуватимуть.

Архиєрейська служба скінчилася. Люди почали виходити зараз по цариці та її прибічниках — до того нікого з церкви не випускали. Тим часом хористи повиходили іншим виходом.

— Знову спізнилися! — сказав Заруба.

— Нічого такого не сталося. На другу неділю вийдемо раніше та вже не будемо ходити довкруги палати, де нас не треба.

Так і зробили. Пильнували під самим собором. Хористи вийшли із своєї домівки. Бистре око Марусі зараз помітило Остапа — йшов у парі ще з одним. Сіпнула старого за рукав.

— Дивіться, батьку, туди — в п’ятому ряді від переду.

Заруба глипнув у той бік і пізнав сина.

— Так, так, це — він. Але який же він марний став! Якби по тяжкій недузі...

Зблизилися обоє до того місця, куди хористи переходили. Заруба старався звернути на себе увагу Остапа — сильно закашляв. Та це нічого не помогло.

— Даремно, батьку, силкуєтесь. Він хоч би й побачив вас, то вас не пізнає. Ви самі не пізнаєте тепер себе.

Проходили попід велике вікно, і Заруба поглянув на себе. Замість козака-запорожця побачив московського міщанина в довгому халаті.

— А хай тобі всячина! — сказав з пересердям.— Що з мене вийшло — аж сором!

— Як же вас може впізнати Остап? Я вже що інше придумала.— І як вернулися до заїзду, Марія виклала те, що придумала.

— Отже, знайте: ви — Іван Дорош, міщанин із Полтави, а я — ваш син Максим. Ви мене давали вчити до дяківської школи. Тут виявилося, що я маю гарний голос, і на звичайного дяка мене шкода. З таким голосом хоч би до царського хору, тим-то ви мене сюди привезли. Не шкодуйте золота для того якогось директора і всуньте йому в руку гаманець. Кажіть, що вам не зараз бути в Петербурзі, тим-то ви платите тепер, та що ще дасте, аби лише мене добре вчили та на доброго співака вивели. Москалі гроші люблять і певно мене приймуть, хоч би мій голос і не підходив до царського хору. Опісля, виходячи, ви знову дайте москалеві в руку та просіть, щоб під вечір пустили мене до заїзду по ті дрібниці, що ми привезли з собою. Кажіть, що ще один вузлик із грішми передасте через мене, бо вам дуже хочеться, щоб ваш синочок вивчився на великого чоловіка, щоб не потребував бути простим міщанином. Він певно повірить, бо знає, що в Україні є такі дурні, які на силу між панів пхаються. Решту то я вже сама зроблю. А ви під вечір подбайте ще за одного коня з сідлом і ще за одно міщанське вбрання та й будьте готові.

Заруба зрадів.

— Сам Бог мені тебе післав, доню. Без тебе я б нічого не видумав та ще в яку халепу попав.

Пішли обидвоє до домівки хористів. Спершу воротар не хотів їх пустити досередини. Але старий всунув йому срібного рубля в руку, і зараз двері відчинилися. Пішли просто до директора.

Заруба розказав усе так, як його Марія навчила, та ще побренькував гаманцем із золотими рублями, поки вони не опинилися у глибокій кишені директора. Він став дуже ласкавий, зараз прикликав свого підручного й казав пробувати голос Марії.

— Ну, голос іще слабкий, тонкий, та згодом виробиться. Він іще не перейшов на чоловічий. Та це прийде, я його приймаю.

Тепер другий гаманець із рублями підсунув Заруба.

— Поки що не взяв більше з собою. Та коли ваше високородіє зволите пустити Максима під вечір до мене на заїзд, то я передам іще. Не зараз я буду тут, то краще вже відразу. Максим привіз дещо з собою, то хай би забрав собі.

— Добре, може піти. Сьогодні неділя, науки немає.

— Бувай здоров, Максиме,— сказав Заруба,— слухай у всьому панів, учися пильно, щоб я мав на старі роки з тебе потіху. А коли ти вийдеш у люди, то не забувай твого рідного батька, що допоміг вийти тобі в пани.

Старий буцімто просльозився, обняв Максима й вийшов та зараз купив коня і привів його до заїзду.

З господарем розплатився і сказав, що таки сьогодні мусить вертатися додому.

Марію повели між новиків. Вона розглядалася за Остапом, та його тут не було. Пішли до великих сіней, де хористи проходжувалися, й помітила тут Остапа. Почала в нього вперто вдивлятися, поки таки не звернув на неї увагу. Нагадував собі, що десь те личко бачив, та не міг нагадати, де. Марія дала йому очима знати, що має йому щось сказати, і він пішов за нею на кінець сіней, де нікого не було.

— Остапе, батько тебе здоровить. Будь готовий...

Остап задеревів, що слова не міг був промовити. Коли отямився й оглянувся за Марією, її вже тут не було. Зате побачив її за обідом. Хористи вказували на неї, на новика з «Хахландії», і підсміхалися.

А по обіді пішла зараз до директора і пригадалася, що їй би піти до заїзду та поприносити свою мізерію, та й принести... решту грошей, що батько мав передати. Директор саме збирався покластися по обіді спати, та натяк на гроші його витверезив.

— Добре, Максиме, я дам тобі зараз дозвіл.

— Та ще, ваше високородіє, будьте ласкаві виправити зі мною ще когось, щоб мені поміг усе забрати. Та ще, ваше високородіє, я буду вертатися з грішми — не доведи Господи якої напасті, а ще я й дороги добре не знаю, то було б дуже погано, і батько б мені цього не вибачив...

Директор подумав і згодився післати з Максимом слугу.

— Слугу? — сказала Марія ображено.— Я, міщанський син — і мав би йти зі слугою? Ніколи. Краще я не піду...

Директорові стало шкода обіцяних грошей.

— А кого ж тобі дам?

— Хай би котрийсь із хористів пішов...

Директор ізнову задумався.

— Добре, напишу пропуск для тебе та ще для одного, лише не забаріться.

Написав на шматку сірого паперу пропуск для двох хористів, не незвавши їх по імені.

Марія вхопила цидулку, поцілувала директора в руку й вибігла до сіней шукати за Остапом. Проходячи біля нього, сказала наказово:

— Візьми свою кирею і йди зараз за мною.

Остап послухав і за малу хвилину вже стояв біля Марії, готовий у дорогу.

— Ходім!

Двері відчинилися, воротар сховав собі цидулку, а вони вискочили на вулицю. Вела Марія.

Заруба ждав Марії дуже нетерпляче: ану ж дівчину пізнали та ще до в’язниці запроторили! Але три коні таки держав напоготові; купив припасів на дорогу й нав’ючив усе на коні.

Почало темніти, як Марія вбігла в хату з Остапом. Заруба дуже зрадів і взяв сина в обійми.

Аж схлипнув.

— Дитино моя, не сподівався я тебе так швидко побачити...

Якийсь час стояли обидва, обнявшись.

— Не час тепер на обійми,— сказала Марія.— Переодягнись, Остапе, в міщанське — зараз їдемо.

— А знай, Остапе, що все це завдячуємо цій бравій дівчині...

— Дівчині? — сказав здивований Остап, дивлячись на Марію.

— Говорите й робите, мов малі діти,— говорила сердито Марія.— Нам земля під ногами горить, за нами певно буде погоня, а вам на розмови збирається. Зараз до роботи!

Старий пішов із Марією до коней, Остап скидав із себе вбрання царського хориста й надягав міщанське, яке батько купив йому в місті.

— Сину! Ми готові. В дорогу!

Посідали на коні. Господар заїзду з поклоном виводив їх із дому.

8

Директор царського хору любив після доброго обіду добре проспатися. В тому часі ніхто не мав до нього доступу.

Так було й того дня. Вже було пізно, коли він пробудився. Нагадав собі зараз, що молодий Дорош мав принести від батька гроші, і йому було пильно щошвидше дістати їх у руки. Казав слузі покликати Максима Дороша. Слуга довго не вертався, та нарешті звістив, що хлопець іще не вернувся з міста.

— Розпитай зараз,— гримнув на слугу,— котрий із хористів ходив із молодим Дорошем до міста, і хай зараз до мене приходить.

Знову довго слуга не вертався, аж прийшов сказати, що ходив Остап Зарубенко, і теж іще не вернувся.

— Зрада! — крикнув директор.— Одурили мене! Та чорт бери того якогось Дороша. Але за Зарубенка заплатила казна великі гроші, і це треба буде казні звернути.

Почав ходити по хаті, не знаючи, що йому робити. Біда! Ще як що до чого, у Сибір попаде! Гроші пусте: Дорош лишив досить — буде з чого заплатити та ще й самому йому лишиться. Але ж на Зарубенка сама цариця увагу звернула... Що йому сказати, коли про нього вона зволить спитати?..

Та зараз нагадав собі свого приятеля Акакієва, петербурзького поліцмайстра. Не одну чарку разом випили — він тепер певно не відмовить своєї помочі, порятує його в біді.

Схопився й подався до поліцмайстра.

— Коли це щойно сьогодні ввечір трапилося, то я вишлю за ними погоню на перекладних конях: до позавтра їх певно здогонять і приведуть.

Поліцмайстер казав собі описати втікачів, того міщанина з Полтави та його сина Максима. Про третього не питав, бо він певно переодягнувся, втікаючи з ними. Зараз прикликав до себе свого підручного й видав йому наказ:

— Старого можеш і вбити, як того буде треба, а обох молодих піймати і привести цілих. Візьмеш п’ять із собою, буде з тебе. Та насамперед підеш віднайти той заїзд, де вони тут гостювали.

Поліцисти порозбігалися на розшуки, ганялися до ранку і нічого не знайшли. Ніхто нічого не видав, не чував. Господар заїзду, де стояв Заруба, присягався, що таких людей у нього ніколи не було.

«Куди ж би вони могли поїхати,— думав собі поліцмайстер, стукаючи собі пальцем по чолі,— як не у Хахландію? А туди — один шлях...»

І він наказав підручному спрямувати погоню на шлях, що вів в Україну.

* * *

Поки втікачі виїхали з міста, їхали поволі, щоб не звертати на себе уваги поліції. Щойно за містом пустилися скоком.

Аж тепер у дорозі Заруба розказав синові, хто та дівчина.

— Вір мені, сину, що без цієї дівчини я був би нічого не видумав і нічого не зробив. Вона своїм розумцем водила мене за собою, як котика за стеблом. У всьому я її слухав, бо від того дурману, що ним мене ті шельми там, у балці, напоїли, я геть чисто утратив глузди. До того подумати, що вона — шляхтянка, а така нам щира.

— Шляхтянка? — здивувався Остап.

— То що, що шляхтянка, але ж я з того самого народу, що й ви, козаки, і тієї самої віри, тим самим духом живемо; всім нам рідна мати — Україна. Мої предки билися за Україну в козацькому війську, мій дід воював із покійним полковником Богуном. Той великий лицар був і мого діда полюбив. Дід не вертався вже додому, осівся хутором під Винницею, і його добро перейшло на мойого батька. Живе ж мій батько в селі Погожому коло Винниці. А як я попала сюди, то ви вже знаєте, і це — правда.

— Чом же ти мені того всього раніше не сказала? — спитав Заруба.

— Бо ви б мене були завели до Винниці, і я б не могла була зробити того, що зробила...— і кинула якимсь напівлукавим оком на Остапа.

Усі засміялися.

Відтепер Остап не відступав уже від Марії.

Перший нічліг випав їм яких дванадцять миль від Петербурга під голим небом. До московських сіл незручно було їм поступати, щоб москалі їх не піймали. Так було і другого вечора. Надворі потискав мороз, треба було розвести вогонь. Вже повечеряли, поклалися спати, та Марія, лежачи на кожусі, почула далекий тупіт коней.

— Так буде, як я казала: за нами — погоня.

— То не один кінь, а більше їх буде! — сказав Остап.

— Буде п’ятеро або шестеро.

Марія як стій придушила полум’я, але залишила під рукою сухого хмизу та трави, щоб, коли треба буде, можна до жару прикласти та засвітити.

— Придивіться, діти, до пістоль. Маємо їх шість і дві шаблі. Не робіть нічого, поки я не почну перший,— сказав Заруба, почуваючи, що в ньому відозвалася запорозька душа.

Тупіт зближався. Погоня, здається, не бачила їх, бо полум’я погасло. Поліцисти кричали навмання, зближаючись до коней:

— Стійте, бо стріляємо!

— Ми тут,— крикнув Заруба,— ми не втікаємо. Чого хочете від спокійних подорожніх?

Поліцисти пішли за голосом просто на них. Умить Заруба почислив: було їх п’ятеро, шостий лишився при конях.

— Зараз вам покажемо, прокляті хахли, чого ми від вас хочемо!

— То скажіть зараз, ми готові вас слухати!

Замість відповіді старий поліцист підніс угору ланцюги та побрякнув ними.

У ту мить Заруба вихопив із-під поли шаблю, і старший не стямився, як голова його скотилася вниз. Остап зробив те саме з другим. Поліцисти того не сподівалися. Тепер Марія прицілилася з пістолі й поцілила третього москаля в самі груди. Заруба почав рубати ще тих двох, як Остап підбіг до шостого, що держав коні за поводи, і скалічив йому руку.

— Сюди до мене! — кричав Остап.

Підбігла Марія. Він передав їй шестеро коней, а москаля із зраненою рукою приволік до вогню.

Заруба підпалив ватру.

— Скажи мені, голубчику, хто вас післав нас здоганяти?

— Поліція... Післав нас поліцмайстер здогонити вас і привести в кайданах вас двох, а старого можна

було й убити. Перев’яжіть мені руку й пустіть. А ви, сякі-такі, не втечете — піде друга погоня.

— Не вийдеш ти від нас живий, щоб другу погоню на нас спровадив.— Заруба рубнув його по шиї.— А нам, діти, не можна тут довше залишатись. Шукаймо іншого місця. Тепер нам повелося, та як буде далі, Господь знає. Сідлаймо коні — і в дорогу! Московські коні заберемо теж, і зброю. Воно придасться. А де Марія?

— Пильнує московських коней.

— Маріє, з кіньми сюди!

Марія привела шестеро добрих коней. Перешукали сідла, забрали, що було нав’ючене.

— На ці коні нав’ючимо пашу для коней і те, що знайдемо для себе.

Над вечір другого дня надибали в полі велику шопу, загороджену плотом із трьох боків. Тут, мабуть, складали сіно — трохи його ще залишилося.

— Місце для нас наче вибране,— сказав Остап,— є де захиститися, є чим запалити та погодувати коні.

Завели коні в шопу, розсідлали, поставили при сіні.

— Тепер ви обидва лягайте спати, а я пильнуватиму,— сказала Марія,— якось від мене сон відійшов зовсім.

Син і батько полягали й зараз поснули. Марія розвела невеликий вогонь — так, щоб лише можна було погріти руки та побачити, якби яка небезпека зближалася. Коли трохи проспалися, присилували Марію лягти, щоб хоч трохи відпочила.

— Золота дівчина,— шептав старий Заруба до сина.— Дай тобі, Боже, таку дружину собі знайти...

— Нащо мені знаходити,— відповів весело Остап,— коли я вже її найшов! Аби лише добитися до якого українського села — зараз підемо до церкви та повінчаємось.

— А як вона не схоче?

На те з-під кожуха відізвалася Марія:

— Схоче. Пощо ж би їй було світами ганятися, коли б вона була Остапа не полюбила від першого погляду там, у балці?..

— Ну, вір же тут жінці,— сказав весело старий.— Вдає, що буцім спить, а вона підслухує, що про неї говорять.

— Розумна людина ніколи не затикає вух, коли про неї люди говорять — зле чи добре.

Вона вискочила з-під кожуха, обняла Остапа за шию та сильно поцілувала.

— От, дивіться, добрі люди: під моїм сторожким оком уже змовилися, а я й не помітив...

9

На сході зарожевіло небо. Земля примерзла. Десь у якомусь селі співали півні. Виїхали із шопи й пігнали вперед. Так їхали з дня на день. Ночували найбільше в лісі, бо без вогню було тепер неможливо. Вся їх турбота була — щоб не попасти на яку московську військову частину.

Старого козака обсіли чорні гадки. Пам’ятав слова Струка, що на січове товариство нема вже що покладатися. На цю думку бунтувалася його козацька душа. Не можна так опускати рук. Хай буде, що буде, а він, Заруба, так легенько не вкладе своєї голови під московське ярмо. Всю дорогу над цим думав, не говорячи про це ні з сином, ні з Марією. «Їм тепер рожевий світ перед очима, пощо їм найкращі хвилини молодого життя затроювати такими турботами. Прийде час, самі пізнають».

Усім уже хотілося добитися до України, між своїх людей, де не треба ховатися по нетрях, мов тим диким звірятам.

Хоч і її тепер присіла ненаситна Москва, що задурманила людям голову чадом православного одновірства, а все ж — свої люди.

Нарешті добралися до Гетьманщини. Вже була зима. Сніги вкрили землю білою плахтою. Потічки та річки позамерзали. Тепер уже годі було ночувати під голим небом. Заруба впрошувався на ніч до селянських хат. І тут сум обрав собі осідок. Цариця скрізь заводила кріпацтво. Московські пани над простим народом страшно знущалися. А козацтво москалі перемінювали в московське військо, перетворювали козаків у пікінерів, драгунів та чорт знає, як там вони називаються. Та ще коли б дозволили бодай у рідній землі служити, а то тисячами висилали в чужі краї воювати, забирати чужу землю для Москви.

З ким було заговорив Заруба, старався пригадати, чим ми були й чи заслужили собі бути тим, що з нас Москва поробила, старався прикликати на пам’ять славну бувальщину. Люди пам’ятали старі часи, але ж усі були якісь залякані. Заки було хто скаже яке слово, то оглядається, чи його хто не підслухує. Замовкли козацькі думи та пісні. Москалі порозганяли кобзарів, щоб своїми думами не нагадували колишньої слави, щоб Україна заснула вічним сном аж до судного дня...

Різдво відсвяткували в якомусь закинутому селі, й тут, у невеличкій сільській церковці, повінчалися Остап із Марією.

— А тепер, діти, коли ми заїдемо в самарську паланку, я хочу поїхати в наше село, провідати старі кути; може, доведеться мені віднайти могилу дружини та помолитися на ній за її замучену душу...

— Небезпечно, тату, вам туди пускатися. Там вас пізнають, піймають та москалям оддадуть,— відраджувала Марія.

— Як же ти гадаєш, доню, щоб я від цього відмовився? Я довше не видержу — не матиму спокою, поки її могили не відшукаю.

— Я не кажу, щоб не їхати,— але не самому їхати, а добрати собі ватагу бравих козаків. А ми знайдемо в Україні багато таких, що їх Москва з теплого кубельця прогнала. Та передусім нам відпочити треба в якомусь безпечному місці, зібрати товариство, а тоді з Богом!

— Де ж є для нас таке безпечне місце, де б нам відпочити?..

— Ви, тату, забули про нашу балку. В її печері безпечно три сотні козаків поміститься, враз із кіньми та припасами. Ми там іще й гроші знайдемо. Ключ від льоху, де гроші шинкарка ховала, в мене схований, ніхто про нього не знає.

Довго довелося блукати по степу, заки відшукали балку. Тут не було нікого. Колишній шинок був зруйнований. Передня стіна враз із поламаними дверима лежала на землі. Видко було, що приятелі тут не гостювали.

Марія пішла з запаленою скипкою туди, де колись жила шинкарка з без’язиким слугою. З-під печі випорпала довгий залізний ключ.

— Ходіть за мною!

В однім заглибі, засипанім землею, прочистили місце до захованих дверей. Їх відомкнула Марія залізним ключем. Перед ними були східці до льоху.

— З цією роботою ми маємо доволі часу,— сказав Заруба.— Тепер треба забезпечити печеру перед морозом та непроханими гістьми.

Марія найшла десь у смітті заржавілу сокиру. Почалася гаряча робота. Незабаром можна вже було коні забезпечити та самим сяк-так приміститися. Почалося в балці нове життя. Остап часто виїжджав в околицю і збирав козаків, що їх така сама доля стрінула, як і Зарубів. Старий їх переглядав, гуртував, учив воєнного порядку.

На цьому зійшов великий піст, надходила весна. Сніг танув і зникав, рушили потічки із шматками поламаного льоду. Показувала травичка із землі свої стебельця. З-поміж неї вихиляли свої жовті, білі та червоні голівки квіти, всміхалися до ясного сонця, раділи новим життям. З півдня налітали ластівки, бузьки, дикі гуси, журавлі, жайворонки.

Заруба скликав свою сотню.

— Хлопці, нам час спробувати щастя. За три дні рушаємо. Оглянь кожний свою зброю, впорядкуй коням копита. Наше гасло — кара москалям! Не забувайте, що й москалі, й їх зайди з нашими дідами та бабусями, з нашими дітьми робили! Треба нам їх відстрашити, щоб до нас не лізли.

— Смерть нашим ворогам! — гукнули в один голос козаки.

* * *

Третього дня надвечір виїхала з балки сотня під проводом самого Заруби. Йшла просто на Нову Сербію. Заруба хотів почати від того місця, де стояв його хутір.

Над ранком заїхали в густий ліс, що ріс недалеко його села, і тут перестояли цілий день, чекаючи ночі. Кожний козак приладив собі віхоть сухої трави до підпалу. Заруба розділив свою сотню на три частини. Пішли в село із трьох сторін відразу і в трьох сторонах запалили стріхи. Із хат виходили заспані серби. Настав крик та голосіння. Козаки крикнули умовлене гасло й погнали вихром селом, рубаючи шаблями, кого попало. Довкруги хат лежали трупи та ранені.

— Не пхайтеся в чуже,— кричали козаки,— то ніхто вас не буде чіпатися!

Зібралися на майдані, щоб коні та люди відпочили.

Хутори горіли.

На світі валка запала в ліс і попрямувала до своєї балки.

10

Наскоки на Нову Сербію повторялися до половини літа. По-кожному такому наскоку щораз більше борців приходило, можна було вже нападати на три руки відразу. Між балканськими поселенцями настав великий переполох. Сподівалися тут кращого, ніж було в них під турком, а опинилися відразу бездомними серед чужих їм українських людей. Пішли скарги до губернії. Тут страшно лютували й посилали звіти до Петербурга.

А саме в тому часі була козацька депутація столичників. Вже близько рік виходжували ноги по різних московських достойниках, та не добули дозволу станути перед царицею. За великі гостинці їх годували обіцянками, а як гостинців не стало, то говорити не захотіли. І тоді саме надійшло зловісне письмо губернії про бунт, про нищення поселенців ватагою Ничипора Заруби, що несподівано нападає на оселі, грабує населення, палить і всіх вибиває впень. Наслідки всього цього такі, що поселенців мусить казна годувати, деякі втікають до Молдавії і скрізь говорять, що Росія їх ошукала, і ті, що вже мандрували в Україну, починають вертатися.

Запорозькі депутати про все це не знали. Вони явилися саме в Потьомкіна по відповідь, яку обіцяв їм дати перед їх від’їздом додому. «Світліший», побачивши їх, позеленів зі злості й почав їх на привітання лаяти по-московськи,— мовляв, вони приїздять сюди шпигувати, а самі в себе наказують робити бунти, щоб царицю змусити до уступок.

Столичники поглядали один по одному допитливо, не знаючи, в чому справа.

— Вибачте, світліший, ми про ніщо не знаємо. Вже близько рік, як ми в Петербурзі, на відповідь чекаємо...

— Відповідь наша така: тих розбишак-запорожців розженемо на чотири вітри, Січ зруйнуємо, що й знаку по ній не лишиться. Я сам подбаю, щоб такий наказ государиня видала своїм військам.

Козаки отетеріли. Такого вони не сподівалися. Полковник Пилип Чубатий закипів гнівом.

— Світліший — ви тут, у столиці, а на Запорожжі — ти козак Грицько Нечоса, товариш. За нашим козацьким законом такий товариш, що козацтво зраджує та погибіль на нього наводить, підлягає карі смерті. Такого закопують живого в землі як зрадника. Уважай, товаришу, щоб коли запорожцям у руки не попався!

Потьомкіна аж підкинуло від такого зухвальства.

— Арештувати — у в’язницю з ним, а відтак — на Сибір!

Чубатий не злякався, вдарив по шаблі рукою і сказав:

— Я посол, ніхто не сміє мене доторкнутися.

Потьомкін поблід.

— Варта! — закричав як не свій.

Тоді виступив суддя Головатий:

— Заспокійся, світліший; коли полковник провинився, то ми його нашим, козацьким, судом судитимемо. Тут не має ніхто права нас судити.

— Мовчати! — заверещав не своїм голосом Потьомкін.

Тепер виступив сотник Горішний і, звертаючись до Чубатого, сказав:

— Не турбуйся, товаришу. Як поїдеш у Сибір, то світліший дасть того коня, що торік вижебрав собі в нашого кошового.

В цю мить з’явилося в залі кількох гвардійців із офіцером.

— Тих трьох,— сказав, показуючи на Чубатого, Головатого й Горішного,— в кайдани й у в’язницю аж до дальшого розпорядку. А ви всі геть, щоб і духу по вас не було, а то всім — Сибір!

— А незабаром і ти, світліший, до нас туди завітаєш, коли государиня зволить тебе туди післати,— зауважив Горішний, віддаючи офіцерові свою шаблю.

А Чубатий, віддаючи свою шаблю, звернувся до своїх товаришів:

— Поклоніться від мене січовому товариству, матері-Січі і скажіть, що Москва все нас обдурювала, все нас зраджувала і не сподіватися нам від неї добра!

Запорозькі депутати не залишили своїх товаришів без допомоги. Вийшовши від Потьомкіна, пішли до інших впливових людей, що недолюблювали того новоспеченого князя. Ті люди пішли до цариці й з’ясували їй, що Потьомкін згаряча попсував справу: бо коли дійсно в столиці вирішено зруйнувати Січ, то не треба було того розголошувати, а то козаки заздалегідь приготовляться до оборони. А вже арештування депутатів, то хіба нечувана ніде в світі річ — увесь світ на Росію буде ремствувати.

За два дні вся депутація запорозька від’їздила з тим самим, із чим приїхала. Тільки вже без того добра, що привезла сюди москалям.

11

Заки прийшли накази із столиці до губернії, як присмирити бунт, ватаги Заруби мали доволі часу погуляти по Новій Сербії. Вони руйнували все по дорозі, а коли стрінули які відділи московського війська, то нищили їх, забираючи коні й зброю.

Нарешті прийшов наказ винищити ті загони військом. Москалям здавалося, що на це досить буде одного драгунського полку. Перешукали всю Нову Сербію, не стрінувши нікого. Заруба із своєю ватагою ховався в лісі; він знав, що туди підуть за ним драгуни,— того тільки чекав. Казав поробити засіки та вовчі доли, по всіх стежках, доріжках та переходах понакидувати зрубаного дерева. Драгуни розвинулися в довгу лаву, щоб якнайбільше лісу загорнути. Дрібні козацькі піші чоти заступали їм дорогу й по короткій мушкетній стрілянині уступали, втікаючи. Драгуни пускалися за ними в погоню — на свою загибіль. Задні частини напирали на передні, а ті падали в рови, а тоді козаки виростали наче з-під землі. Стріляли з мушкетів, перевертали на них підрубані дерева. А кому вдалося втекти з тої халепи, то — аби показався на краю лісу — падав від козацької кулі.

Коли в губернії про це довідалися, то з люті мало не показилися. Пішов наказ: усіх офіцерів того полку розстріляти.

Та розстрілювати не було кого — ні один живим не залишився.

* * *

Рішено на ватагу післати більше війська. В губернії боялися, що з цього може спалахнути великий вогонь, бо ходили чутки, що Польща хоче заманити до себе козаків, що навіть висилає на запорозькі землі своїх емісарів. Генерал Зарубаєв дістав наказ узяти дві дивізії з артилерією й рушити в похід, при чому — полонених не брати, а все вибивати.

Заруба такого не сподівався. Гадав, що по попереднім розгромі Москва не зважиться їх зачіпати, що переселенці налякаються й перестануть пхатися. Не сподіваючися лиха, робив свою роботу дальше.

Аж тут одного ранку дали Зарубі знати, що Москва його оточила з усіх боків. У котрий лише бік козацькі стежі пустилися, натрапляли на московські частини. Заруба як стій скликав своїх старших і наказав ударити на південну стіну московську — тудою буде найближче сховатися в балці, а там можна довго оборонятися, поки москалі не вистріляють усю муніцію; тоді можна буде вискочити і пробитися крізь московський обруч.

Генерал Зарубаєв неначе відгадав козацьку думку: коли, мовляв, козаки мають якийсь схов, то певне на півдні, й туди схочуть пройти. Він казав своїм частинам ті місця зміцнити й поставити там гармату.

Заруба вдарив у той бік усією силою. Як лише козаки вибилися з лісу, московські піхотинці розступилися і на козаків гримнули гармати.

— Назад до лісу! — впав наказ Заруби.

Лягло багато козаків. Інші як стій завернули й подалися вмить на схід. Там не було такого опору, і заки москалі поспішили туди з підмогою, козаки вже вийшли з лісу й, забираючи із собою ранених, помчали у степ.

Між раненими був і Заруба. Мушкетна куля поцілила його у груди, і він повалився з коня. Надлетів Остап. Козаки подали йому на коня раненого батька.

— Держіться, тату, мене за шию. Ми втечемо.

Втікали щосили. Із грудей отамана стікала кров.

Остап гнав вихром, за ним поспішали товариші. Нарешті добігли до балки. Зняли старого з коня. До нього припала Марія. Вона була бліда, мов полотно, але рука в неї не затремтіла, коли перев’язувала рану. Видко було, що з отамана життя відходить. Він був іще при пам’яті. З трудом підніс руку й поклав її на голову Марії.

— Боже тебе благослови, доню,— прошепотів.— Прощайте, діточки, любіть одне одного... Немає вам що робити в цьому московському пеклі. Чимдуж тікайте за Дніпро... Я зле робив, що карав сербів. Усьому ж були винні москалі... Ще гірше те, що своєю помстою я став проти задумів козацької старшини та й кидав їм у їх праці колоди під ноги... Не робіть так... Свою владу треба слухати, а не йти проти неї.

Хотів ще щось говорити, але сили не стало. Закашлявся — і козацька душа полетіла на той світ.

Заплакали козаки за своїм отаманом і почали копати яму під розлогим кленом у балці. Остап закрив очі батькові, прикрив тіло червоною китайкою. Поклали отамана в глибоку могилу, засипали землею. Коли вже станула висока могила, а на ній дубовий хрест, козаки заспівали:

Рости, рости, та клен-древо, рости вгору високо
поховали пана-отамана в сиру землю глибоко.

Остап скликав козаків.

— Панове товариство! Не стало нашого отамана, а ми без його проводу не дамо собі ради. Не встоїмось перед московською силою. Незабаром вони нас винюшать і вигублять. Моя рада така: не чекаймо на них! Послухаймо останніх слів отамана; не кидаймо колод під ноги нашій козацькій старшині. Вона й так страждає тяжко від московської неволі. їдьмо за Дніпро. Так радив покійний батько. Така наша козацька доля. Я виїжджаю сьогодні ввечір із дружиною. Прощайте, товариші, не згадуйте лихим словом.

— Прощай, брате Остапе,— щаслива тобі дорога!

При ньому стояла Марія.

— Де ж ми дінемося, Марусе?

— До батька нам дорога, Остапе. До села Погожого. На хутір. Там нас приймуть щирим серцем...

Кінець.

← Назад
up