Вітька + Галя, або Повість про перше кохання (сторінка 3)

Дуель

25 липня 1964 року.

Сім годин ранку.

Самопали вже заряджені.

Секунданти уточнюють останні деталі дуелі.

Дуелянти похмуро стоять біля своїх бар’єрів на березі ставка і стараються не дивитися один на одного. Їх розділяють дванадцять кроків. Дванадцять кроків життя і смерті. Навіть галасливі сороки затихли на вербах і зацікавлено спостерігають, що ж діється біля ставка. Цього разу агресії на їхні гнізда ніби ніхто не замишляє.

— Увага! — урочисто вигукує Федько і рвучко підсмикує штани.— Через дві хвилини ви будете стрілятися за Галю Козачок! Перший постріл по своєму супернику Петру Білому зробить Вітька Горобець...

— Ти не заговорюйся! — перебиває Вітька свого секунданта.— Він для мене не суперник. Він просто нечесна людина, і все!

— Ще б пак! — закопилює Петро товсту рожеву губу і презирливо спльовує.— Наче я винуватий, що ти гепав кувалдою!

— Замовкни! — потрясає Вітька самопалом і від ненависті аж танцює.— Ти зараз одержиш все, що хотів!..

— Противники, не дратуйтеся, бо вам ще треба стрілятися,— заспокоює старший секундант.— Дотримуйтесь правил дуелі. Я пропоную вам в цю останню, так сказать, історичну хвилину помиритися.

— Пішов ти к чорту з своїм мирінням! — вигукує Вітька.— Я першим покохав Галю, і вона перша звернула на мене увагу. І якщо Петро хоче миритися, то хай відмовиться од Галі!

— Ніколи в світі! — чвиркає Петро і береться руками в боки.

— Не забувай, що я перший стріляю! Я тобі покажу, як до чужих дівчат приставати!

Секунданти роздали супротивникам по коробці сірників.

— Дуелянти-и-и!! — на високій ноті затяг Федько.— До бою приготуйсь!

Дуелянти звели самопали й націлили один на одного... Ще мить — і...

— Юрку! — звернувся Федько до Петрового секунданта.— Ану, відійди подалі од Петра, щоб, бува, й тебе не садонуло!..

Побілілий Юрко, хлопчина років дванадцяти, Петрів сусід, котрий, власне, й пішов у секунданти тому, що був винен Петру п’ятнадцять копійок, позеленів, позадкував, а тоді, щось дико крикнувши, чимдуж кинувся тікати до села, тільки штани залопотіли. Ніхто й слова не встиг сказати, як його вже не було.

— Такий прудкий довго житиме,— похитав головою Федько.

— Стійте! — раптом закричав Петро і теж почав зеленіти.— А хіба ви на-наспра-а-вді?.. Хі-хіба це не гра?

— А-а, ти думаєш, що я гратися з тобою прийшов? — пирхнув Вітька, витягуючи з коробки сірника.— Думаєш, комедію буду розігрувати? Стій!..

— Вогонь! — крикнув Федько і, впавши на землю, обхопив голову руками.

Че-е-ерк!..

Тріснув сірник, спалахнув. Вогник обхопив жовтяву порошину на запалі Вітьчиного самопалу. Ще секунда — спалахне запал і тоді...

Вітька звів голову, глянув на Петра і... нікого не побачив. Петро нісся до села в хмарі куряви точнісінько так, як писав колись Лєрмонтов:

Гарун бежал быстрее лани,
Быстрей, чем заяц от орла,
Бежал он в страхе с поля брани...

— Боягуз! — застогнав Вітька і в ту ж секунду відчув, як його руку з силою рвонуло вгору... Ні, самопал не стрельнув, він вибухнув, наче бомба, вибухнув гулко, і клуб чорного кіптявого диму з вогнем вдарив Вітьці в обличчя. Щось з силою дзизнуло його по зубах...

Коли Вітька розплющив очі, розірваний, чорний од пороху самопал лежав долі і все ще димів. Гостро пахтіло порохом. Обличчя пашіло жаром, а на зубах щось тріщало. Вітька сплюнув — і до ніг випав почорнілий од пороху зуб...

— На кий чорт здалася така дуель? — здвигнув він плечима.— Всі повтікали, а я собі зуб вигатив.

— Уже? — схопився з піску Федько.— Тобі голови не відірвало? Ану, покажи... Ой-ой, який же ти чорнющий, як у сажі...

Федько покрутив Вітьчину голову і, переконавшись, що вона на місці, захоплено вигукнув:

— Ну й бабахнуло ж добряче!.. Мабуть, і в селі чули.

— Чому самопал розірвало? — накинувся Вітька на свого секунданта.

— Н-не знаю,— почервонів Федько.— Просто так...

— Не бреши! Ти насипав пороху більше, ніж треба.

— Ну, дві мірки всипав,— похнюпився Федько.— Я хотів, щоб ти переміг. А воно...

— А воно так нечесно,— спльовував Вітька і порох, і кров.— Могло ж усі зуби повибивати.

— А де ж Петро? — озирнувся Федько.— Уже в раю?

— Боягуз він нікчемний, а не Петро! Хвастун заячий! Та зроду-віку не повірю, щоб Галя його покохала!

— Але ж ми бачили їх разом? — розгублено кліпав Федько.

— Тут щось не те. Галя не могла покохати такого боягуза! — азартно доводив Вітька і відчував, що від цього йому трохи легшає.

— Вітько!!! — жахнувся Федько.— Тікай!..

Вітька рвучко оглянувся. До місця дуелі біг чаплівський міліціонер Грицько Причепа, котрий мав вуличне прізвисько Даний Етап, і немилосердно сюрчав. Цього вже не було передбачено умовами дуелі.

— Федько!.. Бігом! Щоб твоєї й ноги тут не було!

— А ти?

— Мені однаково...

— Я теж не тікатиму. Це неблагородно...

Проте прожогом кинувся на другий край ставка, де були густі зарослі молодого вербняка.

— Сті-ій!!! — загаласував Причепа.— Стій, на даному етапі, бо стрілятиму!..

Щоб дати змогу секундантові втекти, Вітька повільно побіг у протилежний бік, перечепився, впав. Доки він зводився, підбіг захеканий Причепа і схопив його за руку.

— Та не сюрчіть так дуже,— набурмосився Вітька,— бо мені аж у п’яти шпигає.

— Я ось тебе сюркну по потилиці! — важко хекав Причепа.— Що це твориться?.. До чого ми... дожилися... на даному етапі?.. У Чаплях дуель. Заборонена ще при царю дуель! Із-за якогось... дівчиська... Два дурні, не досягши паспортного віку!..

— А ви не смійте згадувати Галю! — наїжачився Вітька.— 3 мене питайте, я головний зачинщик!

— Спитаємо, голубе, спитаємо! — запевнив Причепа.— Подумати тільки! Вони стрілялися! І де? У Чаплях! У моїй дільниці, де навіть самогонників нема! Та це ж, на даному етапі, добре, що зубом відбувся. А коли б голову... одірвало? Як би я мав реагувати? На даному етапі? Скласти акт про дуель? Прикласти до нього твою дурну голову? Як речовий наочний доказ? Дивіться, мовляв, до чого Причепа дослужився? За двадцять років! Бездоганної служби! В рядах міліції! На даному етапі!

— Ну, ведіть уже, чи що,— буркнув Вітька.— Бо мені набридло вже стояти... на даному етапі.

— Постоїш, не до молодої тебе конвоюватиму. Значить, так. Ти арештований. За користування забороненою дуелею. Мусиш іти рівно, на даному етапі. Крок вліво, крок вправо — вважається втечею. В такому випадку я змушений буду застосувати зброю. Ясно? — і Причепа красномовно ляснув себе по кобурі.

— Ясно,— похнюпився Вітька.

— Кроком руш, дуелянт!..

Арешт

Широкі дубові двері, оббиті хрест-навхрест металевими шпугами, розчинилися з противнющим скреготінням. Вітька переступив поріг. Двері з тим же скреготінням зачинилися. Бранець постояв кілька хвилин, звикаючи до темряви, а тоді, нагледівши в кутку солому, присів, задоволено простягнувши ноги. Від пострілу, арешту крутилася голова, болів вибитий зуб, і що найгірше — настрій був нікудишній.

«Ось і скінчилося моє кохання,— з гіркотою думав Вітька.— Тепер запруть мене в тюрму — і будь здоров!»

Двері знову заскрипіли і впустили... Петра білого, Вітьчин суперник стояв і безпорадно кліпав очима, звикаючи до темряви.

— Що, й тебе спіймали? — озвався Вітька.

— Я сам прийшов.

— Ти ж і боягуз!.. Аж противно…

— Я не боягуз, я з повинною прийшов. А повинну голову не січуть. Це все ти винуватий,— Петро схлипував.— Ти перший викликав мене на дуель і стріляв ти...

— А чого ж ти погодився?

— Так я думав, що це гра якась.

— Було б не лізти до чужої дівчини.

— Та я Гальки й бачити не хочу!

— Ах ти ж боягуз нещасний! Мало того, що з дуелі втік, так ще й дівчину ганьбиш? — схопився Вітька із стисненими кулаками.— Говори, чого ти з нею в кукурудзу ходив?

— Полов...

— Що-що?

— Кажу, що полов кукурудзу,— витирав сльози Петро.— Я тільки хотів позагравати з Галею, а вона мені сапу в руки — і в кукурудзу. Ну й довелося виполоти...

Вітька від несподіванки впав на солому і розреготався на весь сарай:

— Ха-ха-ха!.. Кукурудзу полов! Ха-ха-ха!..

— А ти дрова рубав.

— Це хоч чоловіче діло. Ха-ха! А ти полільницею був! От Галя здорово тебе провчила, щоб не ліз куди не слід. І виполов?

— Виполов. Вона прийшла й каже: «Дякую. Тепер ти можеш іти додому». Ну, я й пішов.

— Ти, Петре, дурний, як сто пудів диму! Чого ж ти не сказав цього? Так ми б і не билися. А тепер...

Знову заскрипіли двері. Зайшов Причепа. Двері залишив відчиненими. Сам сів на стільці біля виходу.

— Ну, як справи, дуелянти, на даному етапі? — весело запитав він, оглядаючи хлопців.— Я бачу, один уже сміється. Це добре. Хоча гріхи ваші тяжкії... Ну й жара сьогодні... Ху!..

Причепа розстебнув пояс з кобурою і поклав її біля стільця, потім скинув сорочку і повісив на цвях. Лишився в одній майці, полегшено зітхнув:

— У-уф-ф-ф! Аж легше стало. Ну й клята жара. А тут ще й ви, дуелянти. Розмордувало вас, на даному етапі, у таку спеку!

Причепа (в майці зовсім не схожий на грізного міліціонера) пошкріб волохаті груди, позіхнув, зручно вмостився на стільці.

— Ось що, шановні. Приконвоював я вас, на даному етапі, не для того, щоб в жмурки з вами в оцім сараї гратися. Хоча й жара, дідько її бери, а доведеться мені прочитати вам лекцію на тему: «Що таке єсть заборонена законом дуель, що таке єсть кохання і що таке єсть дурні». Регламент, на даному етапі, дві години. Для виступу в дебатах — 15 хвилин. Заперечень не буде?

— Не буде,— пирхнув Вітька, бо йому починав подобатися Причепа.— На виступ у дебатах можна вже записуватися?

— Грицько Семенович? — пролунало знадвору.— Вас можна?

— Не дадуть, на даному етапі, й лекцію прочитати,— звівся Причепа.— А ви готуйтесь до бурних дебатів,— і вийшов, щільно причинивши за собою двері.

Вітька неуважно глянув услід Причепі і від несподіванки аж свиснув... Біля стільця лежав пояс з кобурою...

У Вітьки ростуть крила

Одним стрибком Вітька опинився біля стільця і тремтячими руками схопив кобуру.

— Значить, так,— звернувся він до посірілого Петра.— Я зараз прочитаю Причепі лекцію на тему: «Що таке зброя і як нею користуються». Витягую револьвер, зводжу курок і стаю біля дверей. Причепа, нічого не підозріваючи, відкриває і...

— Стрілятимеш? — аж позеленів Петро і почав гикати: — И-ик!..

— Та слухай, боязлива твоя душа! Я вискакую і наставляю на Причепу револьвер: «Стій! Руки вгору!» Даний Етап їх піднімає... Я йому кричу: «Кроком руш до сарая! Крок вліво, крок вправо вважається втечею, і я змушений буду застосувати зброю...»

Петро тихо охнув і, немилосердно гикаючи, поповз до соломи і став поспішно зариватися.

— Ех, ти! — сплюнув Вітька і рішуче розстебнув кобуру.

І — відсахнувся. Якби з кобури з сичанням виповзла гадюка, Вітька так не розгубився б, як розгубився, побачивши в грізній кобурі грізного сержанта Причепи... кусень, хліба і два помідори. Достиглі, соковиті помідори книші. Вітька нічого не міг втямити. Як? У кобурі кусень хліба в помідорами? Та що ж це, зрештою,— кобура для револьвера чи господарська сумка?

— Н-н-ну, що та-там? — з-під соломи озвався Петро.— И-и-ик!..

— Нічого,— спокійно озвався Вітька.— Револьвер, виявляється, дуже смачний, особливо з помідором.

Петро недовірливо виглянув із соломи.

— Вилазь уже, дам і тобі.

Вітька розділив порівну хліб, помідори і мовчки протягнув Петрові. Невдалі дуелянти в одну хвилину впоралися з хлібом, і Вітька лише сумно зітхнув:

— Шкода, що в нього така мала кобура.

Зненацька за глухою стіною сарая почувся сердитий крик Причепи і розпачливий вереск Федька Котигорошка. Там щось вовтузилося, а потім стихло.

Вітька здвигнув плечима. По хвилі зарипіли двері, і Причепа увів за вухо в сарай Федька з лопатою в руках. Вільною рукою Федько розмазував по обличчю сльози і шморгав носом.

— Ось вони, твої дуелянти,— бушував Причепа,— яких ти хотів, на даному етапі, виручити при допомозі підкопу! Тепер повний ансамбль. Для тебе, Федько, на даному етапі, доведеться прочитати лекцію на тему: «Що таке підкопи з метою звільнення арештованих і як вони розцінюються згідно карного кодексу». Іч, який, сарай підкопувать!.. Я тебе підкопаю, на даному етапі!

— А нащо ж ви заперли Вітьку? — насупився Федько і на всяк випадок сховався за Вітьчину спину.— І прокопав би дірку, якби вас не понесло за сарай... Так, ніби іншого місця для цього немає...

— Ти мені ще будеш указувать? Куди мені бігати, на даному етапі? — посварився Причепа, і тут його погляд упав на розстебнуту кобуру.— Хлопці, хто лазив... до кобури?.. Де ви діли...

— Ми ваш «револьвер» з’їли,— пирхнув Вітька.— Шкода, що мала кобура… На даному етапі.

— Отакої!..— розгубився Причепа.— А що ж я обідатиму?

І в цю мить щось ніби спалахнуло. Ніби сонце вкотилося до сарая. На порозі з’явилася Галя Козачок.

— Вітюньчику?! Ти живий?! — крикнула вона радісно.

І сталося те, чого ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець. Скільки житиме, що не пошле йому доля, які випробування не трапляться на його шляху, а ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець, як Галині руки, наче крила, здійнялися вгору, впали йому на плечі, і Галя рвучко притягла його до себе і припала губами до його обпеченої щоки.

— Ну й дурний же ти, ну й дурненький, Вітько! — не то плакала, не то сміялася дівчина в оторопілого хлопця на грудях.— Ой, та який же ти замурзаний, дуелянтику мій!.. Ходімо, ходімо, тут колодязь у дворі, вмиєшся, дурненький Вітюньчику!

І, сміючись, Галя потягла все ще оторопілого Вітьку за руку з сарая. Причепа, Федько та Петро мовчки переглянулися.

— Лекція відміняється,— першим порушив мовчанку Причепа.— На даному етапі, прибув новий лектор...

Федько встав і, звертаючись до Петра, сказав:

— Отаке воно життя!.. Хто за дівчатами не стріляє, той і не виграє... Ну, Петре, зроби, на даному етапі, дяді міліціонеру ручкою і біжи собі додому.

І, підсмикнувши штани, Федько покотився з сарая, не забувши прихопити з собою свою лопату. Біля колодязя він усівся на камінь валун, підпер голову руками і зачудовано спостерігав, як Галя метушилася біля Вітьки, як вона щось весело щебетала йому, сміялась і хлюпала на Вітьку чистою холодною водою.

Вітька радісно вмивався і відчував, як од тої чистої води, яку зливала йому Галя, у нього за спиною все ростуть і ростуть крила; може, ще маленькі-маленькі, може, ще не міцні, може, ще невправні, але росли ті крила, од яких людина стає крилатою.

Частина друга. Голуба куниця

Коли любиш — так женись,
а не любиш — відступись.

Народне прислів’я, яке любив повторювати Федько Котигорошка

Чаплівський цирульник

«З кожним роком розширюється сфера побутового обслуговування трудящих нашого району. З творчим вогником підійшли до такої важливої справи і в селі Великі Чаплі. І це негайно ж дало позитивні наслідки: цими днями у Великих Чаплях буде відкрито зручну і добре обладнану голярню на предмет стрижки чоловіків».

Так одного чудового дня писала районна газета «Вперед». І вдячні чоловіки — «предмет стрижки» Великих Чапель,— у захваті проковтнувши те незвичайне повідомлення районки, з дня на день очікували обіцяної революції у сфері побутового обслуговування рідного села. До всього ж чоловіків поїдом їла практична цікавість: яку саме конкретну дату мала на увазі райгазета під формулою «цими днями»? Але всі, бодай і найвідчайдушніші, спроби розшифрувати обіцянку кінчалися таким же успіхом, як спроби розгадати таємницю зниклої Атлантиди.

Після того повідомлення благополучно спливло десять років...

Побутова революція, про яку так натхненно писала газета, все ще барилася і ніяк не могла добратися до Великих Чапель.

Згодом виявилось, що газета, в цілому вірно освітивши події, трохи переплутала деталі: збиралися відкривати не голярню, а пекарню, і не у Великих Чаплях, а в сусідньому селі Малий Кілометрик.

Тому чаплівські чоловіки «на предмет стрижки», як і раніше, змушені були вкотре топтати знайому стежку до самодіяльного голяра діда Левонтія. Молоді роки чаплівський цирульник провів у херсонських степах. Кажуть, кращого стригаля овець за нього не було по всьому півдню України. Але з тих пір, як Левонтію в бійці вибили праве око і він, недобачаючи, зіпсував шкіру на одній вівці, з лаврами стригаля йому довелося розпрощатися. Посумувавши, повернувся Левонтій на свою батьківщину, монополізував «предмет чоловічої стрижки» і, довго не мудруючи, зробився головним чаплівським цирульником.

 

...Федько Котигорошко безцеремонно покрутив сюди-туди Вітьчину голову і з притиском запитав:

— І ти з цією розкішною копицею сіна ще збираєшся на побачення? Ти — самовбивця!..

Оскільки власник «копиці» не мав чого відповісти на своє виправдання, то Федько з філософським спокоєм виніс йому смертний вирок:

— На даному етапі, як каже наш незабутній міліціонер, тобі доведеться сходити до діда Левонтія!

До семи годин вечора, на коли було призначено побачення, залишилося ще дві години, як захеканий Вітька влетів до хати цирульника й притьмом випалив:

— Ой, підстрижіть, діду, під бокс та пошвидше, бо часу в мене обмаль!.. Здрастуйте!..

Вайлуватий, давно не стрижений цирульник, бликнув на збудженого клієнта єдиним і до того ж сонним оком:

— Я на Херсонщині і не таких баранів стриг, та й ті зволили чекати,— буркнув невдоволено.— Гони три гривеники і тягни стілець до вікна, де світло. Та сиди мені смирно й не совайся, бо обчикрижу не там, де треба. Будеш тоді районному прокуророві голову морочити. Знаю вас, вдячності не діждешся. Он Семену Тригубу, як він женився, по сліпоті своїй оселедця зробив замість польки, так крику на весь район було! Невдячний народ! Горлопанить! Ніби вуха йому відшматував. Подумаєш, з оселедцем женитися не захотів! Ну й не женися! Так ти її, видно, любиш. А я з ентузіазмом стриг.

І з цими словами Левонтієва машинка з таким ентузіазмом вп'ялася у Вітьчину потилицю, що хлопець, холонучи, зрозумів: заради сьогоднішнього побачення йому доведеться пережити якщо й не пекельні, то досить-таки пристойні муки.

Так воно й сталося. Вже за другим заходом Левонтієва машинка почала сердито шамкати. Жуючи, засмикала волосся з таким ентузіазмом, що в хлопця рясно потекли сльози. А потім щось у ній здало і вона марно силкувалась якщо й не зрізати волосся, то хоч би пристойно вирвати його або самій з честю виплутатися. Але, не зробивши ні того, ні другого, покірно затихла, повиснувши на потилиці з повними волосся зубами. Левонтій звично посмикав її взад-вперед, вправо-вліво, вгору-вниз і смачно позіхнув, хруснувши масивними щелепами:

— За-а-їло... Ех, постаріла вже моя машинерія, а колись же навіть овечу вовну брала.— Подумав і додав урочисто: — 3 ентузіазмом брала!..

— Та домучуйте пошвидше! — благально захникав Вітька.— Хоч і без ентузіазму. Мені ж бо на сім годин треба в одне місце.

— Всіх кудись чорти несуть і всім заніколилось,— спокійно відповів цирульник.— Моли бога, хлопче, аби відпустило. Кажу тобі, постаріла моя машинерія, одного лише Причепу ще сяк-так стриже. Хоч і дільнична, а все ж, як той казав, міліція.

Вітька трохи не заплакав від болю в потилиці й образи в душі.

— Не буду ж я із-за вашого барахла зривати відповідальне побачення! Могли б давно купити нову машинку, гроші ж заробляєте.

— Ти диви-и яке-е!..— похитав закудланою вогнистою головою херсонський стригаль.— Та я самого голову колгоспу обкарнав, і то мовчав... А двічі заїдало. Ще й подяку мені виніс.

— І за віщо? — ковтав Вітька солоні сльози.

— Еге, є за що. Ниньки лише вперті механізатори ганяють в райцентр трактори, щоб омолодити себе в салоні «Юність». Решту я омолоджую. А колгоспу — це економія пального. А ти сопель ще не витер, а вже критику розводиш!..

Прочитавши мораль, Левонтій трохи передихнув, з насолодою пошкріб давно не голене підборіддя, а тоді заходився на Вітьчиній голові розбирати машинку. Знімав з потилиці по частинах і тут же, не поспішаючи, змащував олією...

Та найстрашніше чекало хлопця попереду. Коли стінний годинник показав шість годин і п’ятнадцять хвилин, у машинці щось тріснуло...

— Благословило пружину,— махнув цирульник волосатою рукою.— Доведеться тобі, хлопче, чимчикувати додому. Прибіжиш завтра, мо’, дістану де путнього дроту та зроблю пружину, тоді й закінчу твоє омолодження.

— То що ж це ви, смієтеся з мене?! — вкрай обурився Вітька Горобець, бліднучи й червоніючи водночас.— Куди ж я тепер поткнуся з недостриженою головою? Горобців лякати на город до діда Свирида? Омолоджуйте хоч ножицями.

— Покоси будуть,— чесно признався Левонтій.— Ножицями так низько не візьмеш, як машинкою. А я на халтуру стригти не буду. Бо я не хіп-хап якийсь. Я перший стригаль Херсона!..

Та щастя десь ще завалялося і для Вітьки Горобця. Повагавшись, Левонтій все ж таки почвалав у двір шукати дроту. У вікно Вітька бачив, як він, кульгаючи, нишпорив попід тином, як перебирав мотки заіржавленого колючого дроту з позаторішнім листям, як тяг якусь скарлючену дротину в сіни на розправу і довго там клепав та лаявся, що до війни випускали нікудишній дріт.

Вітька слухав те ліниве бурчання і кляв себе, що згодився піти до Левонтія, хоча давно затямив, що у Великих Чаплях більше нікуди було потикатися. А стрілки невловимо повзли і повзли до цифри «сім». Може, Галя вже чекає його на леваді? При згадці про дівчину у Вітьки трохи відлягло від серця. Ще б пак! Перший-бо раз у житті йтиме він з дівчиною в кіно, та ще й на вечірній сеанс, як справжній мужчина.

Вже кілька тижнів минуло з часу тої злополучної дуелі, а Вітька все ще ніяк не міг заспокоїтися. Про дуель дізналося всеньке село — старі й малі довго потішалися над дуелянтами й вигадували різні комічні історії. Вітька ладен був тоді світ за очі втекти...

Врятували чаплівські дівчата. Вони гуртом витягли Вітьку Горобця на високий та почесний п’єдестал «справжнього чаплівського мужчини» і ставили в приклад усім хлопцям.

— Ах, не говоріть, ми, звичайно, проти дуелей...— грайливо щебетали.— Але по-справжньому може кохати у Великих Чаплях, либонь, один Вітька Горобець!..

На безмежне міліцейське щастя Грицька Причепи, ніхто з чаплівських парубків не відважився взяти приклад з Вітьки Горобця. І той продовжував самотньо стояти на величному п’єдесталі. Справжній мужчина (бодай і в масштабах одних лише Великих Чапель!) — це щось та значило!

Вибравши вільну від слави хвилину, Вітька запросив Галю Козачок у кіно. І (о радість!) дівчина, ледь зарожевівши, погодилася. Шаріючи, опустила над темними бездонними озерцями очей пухнасті вії. Вони злегка тріпотіли, бентежно й призивно...

Трагедія Федька Котигорошка

— Ех, і до чого ж тільки не доводять оці дівчата! — трагічно вигукнув Федько Котигорошко, сердито викручуючи після прання свої єдині штани.— Правду казав колись дід Филимон своїй ненаглядній бабі Филимонисі: ти ж мене, молодого, підманула, ти ж мене, молодого, з ума-розуму звела!..

Стояв голяка біля корита і, сопучи та пирхаючи, сердився:

— У них, бачте, кохання, а я мушу штани свої прати!.. З чужого похмілля голова тріщить, як каже голова колгоспу!

Щойно з флегматичним і невразливим Федьком сталася така жахлива історія, що навіть його, врівноваженого і спокійного, надовго вивела з себе.

— Федь, ти винахідливий? — збираючись до Левонтія, запитав його Вітька Горобець.

Котигорошко пильно подивився на приятеля і посилено засопів:

— Кожний кавалер зобов’язаний купляти своїй дамі квитка на культпохід у кіно,— відповів із зворушливою серйозністю і бездоганним знанням справи.— Але мені абсолютно незрозуміло, де я повинен діставати для вас гроші?

— Цього і я поки що не знаю,— щиро признався Вітька.— Але ти прямо телепат. Ти вражаєш мене своїм надприродним чуттям. Що в мене на думці, те в тебе на язиці. Чистісінький тобі Вольф Мессінг!

— Ти це серйозно?! — аж розімлів від задоволення Федько, і повне кругле обличчя хлопця засвітилося нестримною радістю і гордістю.— Серйозно — з Мессінгом?

Про Мессінга Федько перечитав усе, що міг дістати, і таке порівняння із знаменитим феноменом телепатії приємно вразило товстуна. Почував себе так, немов з’їв кілограм пречудової пахучої халви.

— Буду я з тобою жартувати, коли в мене нема за що Галю в кіно вести,— похмуро буркнув Вітька, і його тонка й висока фігура, здавалося, ще дужче потоншала од скрутної безвиході.— Ти — вилитий Мессінг!

— Тоді я для тебе гори переверну! — вигукнув зраділий Котигорошко і, сяючий та задоволений, покотився додому.

Проте гір перевертати не став, а шаснув у сарай, набрав повну пазуху яєць і, жмурячись від повноти щастя, що схожий на Мессінга, запихтів до сільського буфету.

Все йшло добре. Котигорошко благополучно добрався до буфету і вже хотів було зайти, як його увагу привернула одна несправедливість. Біля конов’язі тупцяла гніда коняка. Маленьке руденьке лошатко з білою зірочкою на лобі жадібно іржало і тикалось мордочкою, прохаючи молока. А коняка чомусь сердито фиркала і кожного разу відганяла лошатко геть, ще й намагалася брикнути його ногою.

Таке несправедливе й брутальне поводження із меншим вкрай обурило Федька. Забувши, що в пазусі два десятки яєць, «викапаний Мессінг» рішуче підійшов до скупої коняки, хотів посовістити її. Але в ту мить невідомо звідки впав на коняку голодний ґедзь. Коняка мотнула головою... Удар дістався Котигорошкові, і він з двома десятками яєць у пазусі, навіть не охнувши, покотився аж до дверей буфету. І, доки котився, вся ота лекція вмить вилетіла з голови, та, власне, й совістити коняку було вже пізно...

Підтримуючи руками штани, з холош яких витікала яєчня, розлючений Федько чимдуж покурів додому, кленучи все на світі: і коняку, і себе, і яйця, і навіть безневинного Мессінга.

Так, це була катастрофа.

Але штани вже сохли, і до Федька поволеньки поверталися рівновага та спокій. Все ще сопучи, він усівся на лаві проти вікна, зітхнув і задумався. Більше яєць у сараї немає (чекай, поки ті кури знову нанесуть!), а Вітька ось-ось прибіжить. Ех!.. Отак підвести свого друга в такий відповідальний для нього день. Чортова коняка, і де вона взялася!

Замислено глянув у вікно і оторопів. Що за халепа? Біля хвіртки зупинилася знайома гніда коняка з рудим лошатком і заіржала, а в сідлі сидів не хто інший, як міліціонер Грицько Причепа. Він прив’язав коняку до воріт, відчинив хвіртку і, вже йдучи до хати, на ходу поправив кобуру.

Котигорошко заметушився, не знаючи, що діяти. Двері рвучко відчинилися. На порозі, загороджуючи вихід, виріс Даний Етап. Зіщулившись, Котигорошко хотів було мишею прошмигнути у нього між ногами, але Причепа міцно вхопив втікача за руку.

— Стривай, кажу!.. Іч, прудкий який.

«Е,— сумно зітхнув Котигорошко,— від своєї долі і в рідній хаті не сховаєшся...»

— Це тебе під мій транспорт понесло? — грізно запитав Причепа, суплячи колючі, мов два остюки, вигорілі брови.

— Ну, мене...

— З яйцями? — ще дужче насупились колючі остюки.

— Ну, з яйцями,— смикався Федько.— А що таке? Я ж вашої кобили не з’їв!..

— Яка там кобила? — обурився Причепа.— На дуелі вже побував, а не можеш коня від кобили відрізнити. Ну й молодь пішла!..

«Що він меле? — подумав Котигорошко.— Який кінь, коли з лошатком?»

— А скільки яєць мав у пазусі? — тоном слідчого запитав Причепа.— Гляди мені, без окозамилювання!

— Ну, два десятки.

— І всі потовк? — запитливо стовбурчились остюки.

— Усі. А що?

Причепа швидко розстебнув кобуру (Котигорошко злякано шарахнувся вбік) і витяг з неї карбованець.

— Значить, так, дуелянт...

— Секундант,— перебив Котигорошко.— Старший.

— Гаразд, старший секундант. На базарі десяток яєць, за даними міліції, коштує полтинник. Одержуй карбованець, за два десятки, на даному етапі. І щоб більше не лазив під моїм транспортом. Ясно? — і його колючі остюки здалися тепер Федькові м’якенькими і гарними, мов два рудих метелики сіли біля очей.

— Так точно,— розплився в посмішці Котигорошко, затисши в кулаці карбованець.— Єсть, більше не лазити під вашим транспортом. От з-здорово! Спасибі, товаришу Причепа! Я в захопленні, на даному етапі!

— Дякуй гнідому, що ребер не поламав,— затримався в дверях Причепа, і його брови-метелики весело тріпотіли.— І не плутай більше коня з кобилою.

— А руде лошатко з білою зірочкою на лобі? — кліпнув Федько віями.— Чиє ж воно?

— Сам думаю над цим,— цмокнув язиком Причепа.— Судячи по всьому, воно загубило свою маму. На даному етапі. І прибігло в міліцію. Оце їду шукати роззяву. Бувай здоров, старший секундант. Передавай гарячий привіт дуелянтові.

Скільки буде двічі по два?

Ручний годинник у Вітьки Горобця, звісно, ще не водився. Біжачи на побачення, він, за порадою Котигорошка, прихопив хатній будильник. І хоча він був дещо завеликий — кишеня відстовбурчувалася,— але, як гаряче запевняв Котигорошко, це суща дрібниця. Головне, що Вітька завжди скаже точний час, коли про те раптом запитає Галя Козачок.

А поки що будильником користується сам Горобець: раз по раз заклопотано зиркає на нього. Сім годин... П’ятнадцять хвилин на восьму... Галі не видно. Невже не прийде? Але ж обіцяла. І начебто з радістю. Чи, може, тільки так здалося?..

Вітька все кружляє й кружляє між вербами. На ньому нові (сині в смужечку) штани й жовті рипучі черевики. Рукава білої сорочки по-парубочому закачані по лікті. На голові — бокс (таки домучив клятий Левонтій!), білявий чубчик непокірно стовбурчиться.

Хлопець мріє про ту щасливу мить, як між вербами з’явиться Галя. От якби їй хто-небудь погрожував. Ну, звичайно, не смертельно, а так, в міру, щоб Вітька міг себе як слід показати. Приміром, сікається до дівчини злющий собака. Вітька відважно йде на того злюку грудьми й рятує кохану... Собака? Теж знайшов небезпеку. Та Галю всі чаплівські собаки знають як облуплену, бо в кожний двір пошту розносить!

Горобець підбирає небезпеку більш серйозну. Хлопцеві так хочеться утнути щось героїчне, щось таке лицарське. Безперечно, на очах у дівчини. Щоб побачила, який він сміливий та відважний. От якби на леваду вискочив лев... О!.. Лев — підходящий об’єкт для Вітьчиного лицарства. Кинувся б тоді хлопець на царя звірів, мов той витязь у тигровій шкурі... Або на леваду вибігає чорна пантера. Або ведмідь, наприклад. Чи, на гірший випадок, снігова людина... А що?

За хвилину на мирній леваді клекотіли жахливі битви. На Галю зграями кидались леви, підступно повзли чорні пантери, рикали тигри, важкою ступою сунули африканські слони, звивалися бразильські пітони, скрадалися дивізії кащеїв, ескадрильями налітали баби-яги, повзли семиголові гідри; на беззахисну дівочу голову, до всього, обрушувалися урагани й тайфуни, під ногами в неї провалювалася земля, а в небо шугали вулкани, і, користуючись бідою, з ножами в зубах повзли ще й пірати!

Левада гуркотіла, ревла, вила, гула, стугоніла, тріщала, тряслася... Непереможний Вітька Горобець, мов той демон, носився в скаженій круговерті й виносив Галю на руках... Виносив трохи злякану, але цілу-цілісіньку.

— Добрий вечір, орлику!..

Горобець здригнувся і застиг. У вухах ще ревіло побоїще, перед очима маячили леви, тигри, пантери, кащеї, пірати, слони, і він ледве розгледів за ними Галю. Вона підходила до нього, струнка й висока, в білому-білому платті, зашаріла від швидкої ходи, а очі сяяли ніяково й радо.

— Здрастуй, Галю,— опам’ятався нарешті хлопець.

— Пробач, я трішки затрималась. Заледве встигла рознести сьогоднішню пошту. Стільки листів та газет!..

Ходили поміж вербами, і Вітька розгублено мовчав, бо не знав, як поводитись і що говорити. Галя, схиливши голову набік, задумливо перебирала в руках квіти.

— Кажуть, дощ буде...— нарешті видавив з себе хлопець і тут же покартав себе: «Теля! Не міг нічого кращого придумати. Теж мені бюро погоди. І квітів не здогадався принести. Осел! Справжнісінький осел!»

Дівчина ледь помітно посміхнулася, промовчала. З її тонких, рухливих пальців сипались на біле плаття червоні пелюстки півоній...

Вітька безпомічно озирнувся. О, де та грізна небезпека, котра загрожувала б його коханій?.. Щоправда, Галя — дівчина не з лякливих. Сам Причепа колись потиснув їй руку і подякував за відвагу. Він тоді їхав велосипедом мимо колгоспної ферми, звідти вискочив бугай Кордебалет. Бугай задрав хвоста, роги до землі і як зареве та навперейми... Звісно, Причепі нічого не лишилося, як тільки кинути велосипед і оперативно видряпатися на телефонний стовп. Правда, як він ухитрився без кігтів зафурчати аж до самих фарфорових чашечок, навіть сам начальник райміліції не знає.

Коли Галя з’явилася на вулиці, Причепа вже сидів на стовпі й так оглушливо сюрчав звідти, що аж дроти гули. А Кордебалет у відповідь люто ревів та все бив лобом у стовп, розгойдуючи його разом з Причепою. Проте відважний міліціонер не здрейфив, а продовжував немилосердно сюрчати, як він згодом казав,— «для підтримки порядку».

— Як тобі не соромно дядю на стовп заганяти! — з докором підійшла Галя до бугая.— Ану, геть звідси, бо дядя Причепа всі чашечки поскручує. Кому сказала?.. Як візьму хлудину, то знатимеш мене!..

На превеликий подив Причепи, Кордебалет скорився. Востаннє трахнув об стовп і понуро пішов до ферми, а його вигляд так і говорив: «Ех, завжди ці жінки лізуть не в свої справи».

Миттю зсунувшись на землю, Причепа обтрусився, сховав у нагрудну кишеню сюрчок, поправив кобуру, міцно потиснув Галі руку і сказав:

— Ось так повинно наше населення допомагати працівникам міліції в повсякденній роботі!

Отака була Галя.

А зараз їй ніяка небезпека не загрожувала. Навколо було мирно й буденно. Жінки вистелили на леваді полотно, галасували, ганяючи м’яча, діти, а над селом займалися вечірнi дими. Пахло миром, вечоровим спокоєм, затишком. Сонце втомлено котилося до горизонту. Ні, не передбачалося небезпеки. Не везло Вітьці Горобцю, не везло...

— Вітю! — раптом озвалася дівчина тоненьким голоском.— А скільки буде двічі по два?

Вітька від здивування трохи не спіткнувся.

— Двічі по два? — кліпав білявими віями, і його голубі очі аж потемніли від подиву.— Та чотири. Чого це ти питаєш про це?

— Щоб почути твій голосок,— відповіла дівчина та й затулила сміхотливі вологі губи пломеніючими півоніями...

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up