Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди (сторінка 1)

Вовчі каверзи

Гарно взимку в лісі. Особливо як сонечко ясно світить. З притрушених інеєм дерев легенький вітерець здуває сніжинки-іскорки. Десь діловито дятел стукає, весело повзики попискують, синички цінькають.

На галявині годівниця стоїть. Біля неї Лось порядкує. Не кваплячись, жує березовий віник. Із-за куща бересклета двійко кізок виглядають. Їм би з годівниці сінця смикнути, так негоже старшому апетит перебивати. Нетерпляче ніжками перебирають, однак вуха насторожі. І недаремно: неподалік щось тріснуло. Либонь, дерево на морозі? Так ні — знову затріщало, потім шарудіння підозріле почулося. Кізок немовби вітром здуло. Лось і собі голову підвів, набрав повні ніздрі лісового повітря — відчув дух хижого звіра. Подався підтюпцем подалі од небезпеки.

Тривожно проскрекотіла Сорока. На галявину вийшов Вовк. Шерсть на ньому сива од старості, однак кремезне тіло ще свідчить про силу. До запахів Лося Вовк навіть не принюхався — з таким велетнем самому не впоратися. Сліди, що їх кізки лишили, довго вивчав. Хотів було навздогін кинутись, а як збагнув, що ті вже далеко одбігли, зупинився.

— Це ти їх попередила? — прохрипів до Сороки.

— Нащо б то? Ти здійняв тріскотняву — всі в лісі почули,— процокотіла зловтішно.

Вовк побачив годівницю.

— Знову люди здобич мою підгодовують. Так ось чого наздогнати нікого не можу. Ще б пак: вони ситі, а я голодний... І чого це люди вовків не люблять? Жодної годівниці для них не зробили. А як би було добре: приходиш, а там м’ясо лежить.— У Вовка слина з рота потекла.— Не те що оце сіно чи березові віники. Бодай їх...

Розгніваний Вовк став розкидати по всій галявині віники, сіно аж на ялинах зависло, од годівниці що тільки можна поодривав. Усю її розтрощив би, так не вийшло — міцно зроблена. Такого розбою навіть всюдисущій Сороці не доводилося бачити.

— Перепаде тобі, сіроманцю, від Озивайка! — тільки й прострекотіла.

— Від лісовика? — зневажливо промовив Вовк.— Знайшла ким лякати. Нехай він мене боїться — сильнішого од мене звіра у цьому лісі не було й нема, що хочу, те і роблю!

— На розбій ти мастак! А ось Озивайко — справжній хазяїн лісу. Він усіма порядкує, оберігає од напасті звірів, птахів, дерева і кущі.— Балакуча Сорока зручніше вмостилася на гілці.— А які завзяті помічники з’явилися у нього останнім часом! Хоч вони, правда, про Озивайка поки що нічого не знають...

— Діти — Озивайкові помічники? — перепитав її Вовк.— Оце насмішила. Та вони ж тільки й здатні, що гнізда видирати та з рогатки когось підстрелити...

— Діти, що тут бувають, добрі,— заперечила Сорока.— Юннатами звуться й усе роблять, щоб ліс охороняти од таких, як ото тобі траплялися. Це вони й годівнички зладнали для звірів та птахів. Вряди-годи й мені звідти щось перепадає!

Вовк люто блимнув на Сороку.

— Хвали, хвали їх. Закінчиться одним — стрільне котрийсь з отих виструганців по тобі з рогатки, отоді збагнеш, що люди — наші споконвічні вороги! — Вовк облизався, згадавши про кізок, які нещодавно були тут, і подався-таки їм услід.

...Озивайко, якого до галявини покликало тривожне стрекотіння Сороки, жахнувся:

— Знову Вовк! Це його робота. Треба все підправити, поки діти не прийшли. Юннати так стараються, птахів та звірят рятують од голоду, а Вовк розбишакує. Тільки про себе й думає... Де ж мій диво-молоток?

Озивайко простягнув руку, і в ній одразу ж з’явився молоток.

Стук-стук! — і вже до годівнички дощечку прибито.

Стук-стук! — поперечка на місце стала.

За роботою Озивайко й не помітив би Вовка, який знову повернувся на галявину. Добре, що Сорока попередила!

— Порядки свої наводиш тут! — широко відкрив пащу Вовк.— Гадав, певно, що лісовичок його зубів злякається.— Ану кидай молоток! Де це видано, щоб лісовики людям допомагали?

— Бо вони звірам і птахам друзі,— Озивайко повернувся до Вовка.— А тобі б усе руйнувати. Злий ти, Вовче, і жадібний!

— І надалі все нищитиму,— рикнув Вовк.— Все, що тут люди спорудять, розвалю! Люди — наші вороги, вони ліс занапащають...

— Од твоїх розбоїв, сіроманцю, ліс стогне. А серед людей багато його охоронців!

— Ага! Так ти зрадник! З хлопчиськами й дівчиськами злигався. Ось я тебе провчу!

Вовк стрибнув до Озивайка. А той сплеснув у долоні і — нема його! Вовк аж закрутився на тому місці, де щойно Озивайко стояв, а лісовичок уже з іншого боку гукає. Довго збиткувався Озивайко над Вовком, аж доки той упав, знесилений, язика висолопивши.

— Ну, стривай,— сказав, перепочивши.— Я тобі про це нагадаю. Найстаршому лісовикові поскаржуся, про твою зраду розповім...

Поплентався Вовк з галявини, а Озивайко знову взявся до роботи.

Несподіване знайомство

Весело наспівуючи пісеньку, Петько Чебрець простував добре знайомою лісовою стежкою.

За плечима у Петька — важенний рюкзак. Стежка побігла вгору, і йти стало важче. В одному місці хлопець мало не впав, послизнувшись. Отоді й згадав недобрим словом Ігоря Череду, що не прийшов на умовлене місце. Вдвох таки легше було б. Та скільки ж чекати. Майже годину простояв на зупинці автобуса, а Ігор так і не з’явився... Може, захворів? А може, забув? Та яке до цього діло птахам і звірам, яких вони підгодовують у лісі?! Щоправда, керівник гуртка юннатів Михайло Іванович категорично заборонив поодинці ходити до годівничок; так то ж зважаючи на негоду, а зараз сонечко світить, на небі ані хмаринки... Стривай-стривай, а де ж воно ділось, оте сонечко, і небо затягло як!

Петько поспішав до галявини з годівничками. Як вішав синичкам несолене сало, пішов сніг. Лапатий-прелапатий. А як заправляв пляшки насінням, віхола закрутила... Що робити? Спочатку хотів сховатися під ялиною, а тоді побоявся — недовго й замерзнути! Закинув порожній рюкзак за плече — і в дорогу. Невдовзі стемніло, очі заліплювало снігом, а найстрашніше — стежку замело. Куди йти? Кинувся в один бік — наче ж тут він ішов, та ні, такої високої ялини не пам’ятає; назад повернувся... Моторошно стало. А може, люди в лісі є?

— Еге-гей! Озовіться!

— Гукав мене? — перед Петьком, немовби із замету, виринув хлопець у біленькому кожушку. На обличчі усмішка, очі голубі променяться.

Петькові аж недобре стало: мана якась, чи що? Та ні — Петько ясно бачить, як сідають сніжинки на білявий чуб незнайомця.

— Ти хто? — сторопіло промовив нарешті.

— Озивайко! Гукав мене? — повторив запитання хлопець.

— Гукав-гукав! Із стежки я збився. Може, покажеш, де це вона?

— Звичайно, покажу. Ходімо! — І хлопець пішов між кущами.

Петько за ним. Як трохи оговтався, побачив, що Озивайко не грузне в снігу, тоді як він провалювався мало не до коліна. І кущі перед Озивайком гілля одводять... Що за дивина?

— Не поспішай! — сказав нарешті, відчуваючи, що піт очі заливає й сорочка змокріла.— Не на пожежу!

Озивайко стишив хід, присів на повалене дерево.

— Швидко ви, люди, стомлюєтесь! — сказав із співчуттям.

— А ти що, не людина? — по мокрій Петьковій спині забігали мурашки.

— Лісовик я. Оберігаю дерева, кущі, трави, стережу звірів і пташок. Хіба не чув ніколи?

— Читав у казках,— недовірливо промовив Петько.— А в житті не доводилося стрічатись. Та ти ж, гадаю, не з казки?

— Не з казки,— засміявся Озивайко.— Про мене її просто ще не склали.

— Яке це має значення — склали чи не склали,— збагнув нарешті Петько, хто перед ним.— Якщо ти не людина — значить, казковий хлопчик.

— Казковий то й казковий,— погодився Озивайко.— А зараз ходімо, бо ще замерзнеш!

— І ти завжди всім допомагаєш? — ледь устигав за ним Петько.

— Аякже! Тільки для цього треба мене покликати. Як ось ти!

— Ага! Треба сказати слово «озовися»,— здогадався Петько.

— Правильно, Петре!

— Звідки ти знаєш, як мене звати? — здивувався Петько.

— І тебе знаю, й Ігоря Череду, і Олю Волошку, і всіх ваших юннатів. Адже ви у моїх володіннях порядкуєте!

— Так чого ж ти не підійшов до нас?

— Не кликали!

— А звідкіля спостерігав за нами?

— Біля вас стояв! — усміхнувся Озивайко.

— І ми тебе не бачили?!

— А зараз ти мене бачиш? — сплеснув у долоні лісовичок. Наче й поряд пролунав Озивайків голос, а самого його не стало.

— Озивайко! — злякано вигукнув Петько.— Де ти?

— Тут я! — лісовичок знову став видимий і весело поплескав Петька по плечу.

— Слухай, Озивайку, а тобі самому не тоскно у лісі? Ходімо до нас, на станцію юннатів, там стільки усякого дива, з хлопцями й дівчатами познайомлю. Чого тобі од нас ховатися?

— У лісі мені, Петрику, немає коли вгору глянути: роботи невпрогорт,— відповів на те Озивайко.— Там вітер дерево хоче зламати — оборонити треба, там білочка замерзає, там когось із хащів вивести потрібно... Ні, не можна нам, лісовикам, свої володіння залишати напризволяще! А як захочеш зі мною зустрітися — приходь до лісу. Хлопець ти хороший — будемо дружити!

І тут у Петьковій голові промайнула ідея.

— Озивайку, записуйся до нашого гуртка.

— А що то за гурток?

— Найцікавіший у світі! За сезонними змінами в природі спостерігаємо: коли яка квітка розцвітає, чи рано сніг на землю падає, коли птахи з вирію прилітають...

— Навіщо все те знати? — зацікавився Озивайко.

— Щоб погоду, скажімо, передбачати: яке буде літо — дощове чи посушливе, скільки снігу взимку випаде... Вести спостереження неважко, треба бути тільки уважним. А найголовніше — провадити їх слід систематично. Ти ж цілими днями у лісі, уявляєш, як допоможеш нам!

— Згода,— сказав Озивайко.— Допоможу, чим зможу!

А тут уже й узлісся. Й автобус рейсовий стоїть.

— Спасибі тобі, Озивайчику! — розчулено промовив Петько.— З біди виручив мене сьогодні... Давай-таки чкурнемо до міста. Хоч на пару годин. В гості до нас зайдемо, мама пиріжками почастує, чаєм смачним!

Озивайко тільки руками розвів. Ще довго Петькові видно було самотню постать на тлі засніженого лісу.

...Почав Петько вдома розповідати про Озивайка, а мама йому на чоло руку поклала — чи, бува, не температурить?..

Зимова мандрівка

— То де ж твій Озивайко? — засумнівалась Оля Волошка, тільки-но гуртківці потрапили до лісу.

— Не поспішай,— заспокоїв дівчинку Петько.— Спочатку скажіть: приймете його до гуртка чи ні?

— Звичайно,— поблажливо мовив Ігор.— Клич свого приятеля!

— Озивайку! — гукнув Петько.

Ні душі. Тільки глиця з дерев сиплеться.

— Жартівник ти, Петре! — усміхнулася Оля.

— Озовися, друже! — ще раз покликав лісовичка Петько.

— Тут я,— вийшов з-за ялини Озивайко.— Добридень, Петю! І вас, дорогі гості, вітаю!

Петько показав Олі потайки язика. Та знітилась, очей не зводила з лісовичка.

— Покажи нам, Озивайку, свої володіння,— попрохав Петько.— Я ж тобі казав, що нас цікавить.

— Ходімо!

Йшли лісом і невдовзі потрапили на засніжену галявину, посеред якої стояла розлога ялина. На темно-зеленому тлі хвої виблискували шишки. Сніг під ялиною геть усіяний янтарними лусочками і стерженьками.

— Білчина робота,— здогадався Петько.

— А онде її гніздо,— зраділи діти, побачивши високо на ялині кулясту білчину споруду, з якої виглядала сполохана господарка.

— Гніздечко у білки затишне, зроблене з гілочок, лишайників, моху, сухої трави. Всередині вистелене шерстю і пір’ям, у ньому вона пересиджує дощі, морози і заметілі,— розповідає Озивайко.— А про те, що ця зима буде лютою, білка мені ще восени підказала. Знаєте як? Бо чимало запасла горішків і гніздо добре утеплила.

Пішли далі. Раптом побачили, як між гілками сосни б’ється крильми чималий птах, а злетіти не може.

— Строкатий дятел,— упізнав Ігор.— Що з ним?

— Дятел влаштовує в розщепі дерева або між гілками, що тісно прилягають одна до одної, свою «кузню», де добуває з шишки насіння,— пояснив Озивайко.— Буває, вдарить по затиснутій в щілину шишці сильніше, аніж треба, вона звідти вилітає, а натомість дзьоб птаха опиняється у пастці.

Гуртом визволили небораку з полону. Дятел довго не міг отямитися, а як очуняв, полетів геть.

— А що б з ним було, якби ми не нагодилися? — перепитала Оля.

— Чимало дятлів, Олю, ось так і гинуть,— підтвердив її здогад Озивайко.— У лісі треба бути обачним!

— А ще які ознаки тривалої і суворої зими ти, Озивайку, помітив? — цікавляться діти.

— Борсуки, їжаки, кажани та інші тваринки, які залягають на зиму в сплячку, нагуляли багато жиру. А ви помітили, як добре вродили дуби, які кетяги горобини ще й досі висять на деревах! Більше, аніж торік, заготували на зиму корму — осикового паліччя — й бобри. Чимало пташок в передчутті холодів подалися до міста, там їм легше буде знайти затишок і їжу. Втекла б з лісу й казкова Сорока, так ви виручили. Тепер вона біля годівничок крутиться!

Стали частіше траплятися осики, верболіз. Невдовзі з’явилася річка. Береги засніжені, а лід аж виблискує на сонці.

Наблизилися до ополонки. Щоб одразу не замерзла, хтось поклав у воду пучок очерету. Петько одгорнув його, і на дітей холодно глянуло крижане око зимової річки.

— Хто ж тут зробив ополонку? — здивувався.

— Моя робота! — усміхнувся лісовичок.— Ще й за поворотом кілька вирубав.

— Навіщо?

— Найперше — щоб риба не задихнулася. А ще тут видра живе. Крізь ополонки їй легше на лід виходити, а вона любить свіжим повітрям подихати.

— Озивайку, давай дочекаємось, поки видра з’явиться,— аж застрибала од нетерпіння Оля,— я ніколи не бачила цього звірка на волі...

Вже й померзли, а видра не з’являлася.

— Вдень вона рідко виходить,— сказав Озивайко,— а ось надвечір та вночі я її часто зустрічав.

— Коли ж той вечір,— засумувала Оля. Та й дітям було жаль згаяного часу.

— Присягніться, що не завдасте їй шкоди!

— Ми ж юннати, Озивайку,— заспокоїв лісовика Петько.

— Ну гаразд. Зараз я попрошу видру показатися.

Озивайко, як стояв, пірнув у ополонку. Діти заніміли...

Минуло кілька хвилин. Що з Озивайком? А як утопиться? Адже він лісовичок, а не водяник.

Діти юрмилися біля ополонки, з острахом вдивляючись у холодну глибочінь. І раптом побачили довгасте тіло звірка. Видра швидко пливла до них.

Юннати милувалися красивою тваринкою, а вона втупила в дітей гострий насторожений погляд хижих очей, немовби запитувала: «Так що, надивилися?»

— Ну й хвостяра в неї! — промовив захоплено Ігорок.

Цього було досить, щоб видра круто розвернулася і попливла геть.

— А де ж Озивайко? — сполошилася Оля.

— Тут я! — почувся тихий голос у них за спинами. Діти оглянулися й побачили як хлющ мокрого Озивайка.

— Негайно розводимо багаття! — гукнув стривожено Петько.— А зараз, Озивайку, одягни мій кожух, бо ще застудишся!

Лісовичок тільки засміявся. Тричі сплеснув у долоні, і його не стало. А через хвилину з’явився. Сухий-сухісінький, ніби й не був У річці.

— Ходімо до перекату,— сказав весело,— там щось цікаве вам покажу!

Біля перекату, де вирувала вода, спадаючи на гостре каміння,— учні побачили невеличку пташку. Голова руденька, крила темно-сірі, а груди білі.

— Рінник,— упізнав пташку всезнаючий Петько.

Пташка сиділа на камені, а тоді грудкою впала у воду і випірнула лише через певний час. У дзьобі тримала якусь поживу. Проковтнувши здобич, голосно защебетала і знову кинулася у воду.

— Хіба не диво? — засміявся Озивайко.— Рінник і влітку живиться водяними комахами й жучками. А цей перекат дає йому можливість і зимувати біля річки; що вода холодна — байдуже. Чуєте, як весело співає!

Озивайко з дітьми рушив далі, однак щось помітив під ногами і зупинився. Всі побачили кілька вмерзлих у лід равликів.

— Не встигли, напевно, впасти на дно, тепер загинуть,— пожалів хтось молюсків.

— Не пропадуть,— заспокоїв Озивайко.— Навіть отак вони добре перезимують... Ходімо знов до. лісу,— запропонував.

Тільки-но увійшли під зелені шати, як з невисокої ялини стрибнула велика товстонога кішка й подалася геть.

— Рись! — вигукнули всі, пізнавши хижака.

— Дивина! — тільки й мовив Петько.— Добре, що ми тут гуртом, а то могла б напасти.

— Людей вона не чіпає,— захистив рись Озивайко.— Та і я ж з вами недарма. А те, що її побачили,— вважайте, пощастило: на увесь ліс кілька таких звірів лишилося.

Ігор дедалі частіше поглядав на годинник.

— Пора? — зрозумів його Озивайко.— А чому ви сьогодні звірам і пташкам корму не принесли? Не всі вони, знаєте, повтікали з лісу. Ох і багато їх гине від голоду.

Діти зніяковіло глянули один на одного.

— За графіком нам завтра до годівничок іти,— пояснив Петько.— Сьогодні була позачергова екскурсія до лісу.

— Його мешканцям треба їсти щодня, а то й кілька разів на добу, інакше замерзнуть,— сумно промовив Озивайко.— Давайте домовимося: ви приносьте корм, а по годівничках, як вам не буде коли, я його сам розкладатиму. Згода?

В цей час зовсім близько пролунало голосне завивання Вовка.

— Кого це він так страхає? — запитала здивовано Оля. Озивайко, певна річ, знав наміри Вовка, але лякати друзів не схотів.

— На те він і Вовк, щоб вити,— сказав заспокійливо.

Вовча помста

Минуло кілька днів, як Озивайко не чує й не бачить Вовка. З його володінь принаймні сіроманець зник. Лісовичок навіть хвилюватися почав — все-таки живе створіння пропало.

Та даремні Озивайкові переживання: жадоба помсти погнала розбишакуватого Вовка до сусіднього лісу, туди, де найстарші лісовики споконвіку проживають.

— Довго мене, Озивайку, пам’ятатимеш,— хрипів сіроманець, продираючись через хащі.— Не буду я Вовком, як не зведу тебе зі світу!

Найстарші лісовики, знав Вовк, знайшли притулок у Чорному урочищі, в печерах, схованих у непролазних заростях колючої акації, дерези та будяків. Звідси вони посилали своїх гінців до всіх лісів, щоб тамтешні лісовики знали їхню волю, щоб усе живе розвивалося за тими законами, які вони, найстарші, виробили. Це від них залежало, кому з простих лісовиків яким лісом правити. Вони ж могли слухняним давати кращі угіддя, а неслухів посилати в занедбані ліси, де як не крути, а все одно ладу не буде. Для зовсім непокірних найстарші лісовики мали одне покарання — позбавляли їх сили лісовикової. Це було найстрашніше з усіх покарань, бо тоді проти лісовика, який уже не міг бути невидимим, боявся морозу, спеки і дощів, переставав розуміти мову звірів і птахів, повставало все те, заради чого він раніше жив. Нікому ще з лісовиків, позбавлених могутності, не вдавалося вистояти проти грізних стихій, хижих звірів, голоду...

Вовкові пощастило. Потрапив до урочища саме тоді, як зібралися усі найстарші лісовики. Вони сиділи півколом на трухлявих пеньках, пихкали люльками, куди замість смердючого тютюну клали сухе листя духмяної м’яти, й бідкалися, що в далеких угіддях лісовики од рук одбилися.

— У Зеленому гаї Гукайло робити нічого не хоче,— доповідав гонець,— птахи на льоту падають від голоду, а йому хоч би що. І це тоді, коли під снігом повно ягід різних та насіння. Ну не можеш, старий, сам одкопати корм — доручи диким свиням те зробити. Ні, спить і вдень і вночі непробудно...

— А в Старосамбірському лісі молодий лісовик Завзятько не господарює, а розважається: цілісінькими днями, мовби дитя нерозумне, на гіллі гойдається,— сказав інший гонець.

— А що виробляє Озивайко у нашому лісі,— й собі вигукнув з-під куща Вовк.— Замість того, щоб ліс охороняти від його найзаклятіших ворогів — людей, злигався з ними, водить по угіддях, усі наші лісові таємниці розсекречує...

— Це що за примара? — перебив його головуючий на зібранні найстарших лісовиків.— Хто тебе, Вовче, запрошував сюди? Куди ви, охоронці, дивилися?

Із-за кущів одразу ж вибігло кілька дужих лісовиків: мить — і од Вовка шерсть лишилася б, та їх зупинив один з лісовиків:

— Це той звір, що зумів вижити, тоді як усі його родичі давно загинули від людських рук. Нехай і далі живе. До того ж з Озивайкових угідь давно вістей ніяких не було! Говори, Вовче!

Зрадів сіроманець. Вклонився, як міг, найстаршим лісовикам, кахикнув, щоб хоч трохи захрипле горло настроїти, й почав:

— Перевертень цей Озивайко! Забув, либонь, навіщо ви його до лісу приставили. З людьми здружився, а ті заброди тепер із лісу не вилазять. Старі звірі, як ось я, приміром, не раз уже просили Озивайка схаменутися, згадати про свої обов’язки, та де там: він і слухати не хоче. Ще й погрожує розправою. Немає нам тепер життя в лісі!

І так завив сіроманець, що не лише іній з гілок обпав, а навіть сухе гілля посипалося. А гілка в акації хоч і суха, та все одно колюча. Упала прямо на головуючого, подряпала носа, люльку з рота вибила.

— Припинити вити! — розсердився головуючий на Вовка. Ще й гілкою, що його поранила, замахнувся. Вовк стрибнув під кущ, затих, нутром відчуваючи, що справу свою зробив.

Що тут зчинилося! Всі скочили з пеньків, водночас заговорили, вимагаючи негайно розправи над Гукайлом, Завзятьком, а найдужче — над Озивайком.

Нарешті головуючий заспокоїв зібрання і мовив суворо:

— Пропоную винести усім трьом найвищу міру покарання — позбавити їх сили лісовикової.

Вовк не стримався від радощів і знову завив — тоненько-тонюсінько. Аж моторошно стало усім. Тоді головуючий жбурнув у нього пеньком, на якому сидів, і таки влучив. Тисячами іскор сипонуло Вовкові в очі. Могутньою пружиною підкинуло його тіло, й сіроманець наосліп майнув якомога далі від урочища.

Лісові секрети

Дружба лісовичка з дітьми міцніла. Юннати не скупилися на їжу для птахів та звірів, а Озивайко все більше їм лісових секретів розкривав. Чим краще їх діти знатимуть, вважав, тим дужче любитимуть природу, тим більшою буде їхня допомога...

Сьогодні Петько став розпитувати про перші ознаки весни.

— Не забувай, Озивайку, що це нас найбільше цікавить!

— Тоді, друже, послухай, про що співає он та пташка.

«Ці-ці-фі-ці-ці-фі!» — пролунало.

— Ось вам і перша ознака весни,— засміявся Ігор.— Бачите, як велика синиця зраділа сонячному дню?

А синичка не могла всидіти на місці. Перестрибувала з гілки на гілку, махала крильми, потім почистила їх дзьобиком і полетіла геть.

— Дуже корисна пташка,— сказав Озивайко.— Надзвичайно багато знищує шкідників — комах, личинок... А он, бачите, круки метушаться.

Гуртківці дістали біноклі й навели їх на верхівки високих дерев.

— Придивіться, що вони роблять,— порадив лісовичок.

— Впорядковують свої гнізда,— сказав Толя Лопата.— Адже вони незабаром висиджуватимуть яйця. Вже на початку квітня у круків з’являються пташенята.

— Так рано? — здивувалася Оля.

— З цього приводу є одна казка,— згадав Ігор.— У ній розповідається, як колись круки не помирилися з лісовими мурахами. Навіть руйнували їхні купини, вигодовуючи мурашиними лялечками пташенят. Розсердилися тоді комахи й одного разу напали на гнізда своїх ворогів. Відтоді круки десятою дорогою обминають мурашники, а пташенят виводять напровесні, коли мурахи ще не вилазять із схованок.

— А в кого пташенята виводяться ще раніше? — поцікавився Толя.

— А у шишкарів. Ті висиджують яйця взимку,— відповів Озивайко.— Щоб малеча не померзла, батьки будують з паличок тепленькі гнізда, обкладають мохом, шерстю, пір’ям. Вітер не продуває їх, а від дощу й снігу захищає розлоге гілля ялин. В таких «квартирах» пташенята почуваються безпечно, а за грубки їм правлять теплі тіла батьків.

Взимку ж шишкарі виводять пташенят тому, що мають у цей час найбільше їжі. Адже вони харчуються насінням ялини, сосни, яке визріває восени і тримається аж до весни. Через те птахів називають шишкарями.

А тепер придивіться до беріз. Крони у них стали густо-червоні. Зазеленіла кора в осики. У бруслини — теж. Цікаво, що такою вона буває лише в березні. Верба в цей час уже скинула ковпачки квіткових бруньок. А знаєте, в якого дерева у нашому лісі першим розпочинається рух соку?

— У берези! — вигукнула Оля.

— Ні, в гостролистого клена. Красуня-береза відстає від нього на два тижні. А яке дерево в нашій місцевості зацвітає першим?

— Знаю, знаю,— зраділа Оля,— раніш за всіх починає цвісти сіра вільха. Ще й листочків немає на її гілочках, а вже з’являється багато жовтуватих сережок, а в них багато квіточок. Торкнеш їх — висиплеться хмарка пилку.

Ще довго були в лісі того дня юннати. Багато цікавих записів з’явилося в їхніх щоденниках.

...Ось і весна-красна прийшла

— Озивайку! Де ти, Озивайку?

— Може, з ним що сталося? — занепокоїлися діти.

— Ку-ку! — раптом долинув Озивайків голос.— Хіба ви мене не бачите?

Діти зраділо кинулися до ялини. Там у зеленому вбранні стояв Озивайко.

— Який-бо ти! — милувалися ним дівчатка.— Навіть чобітки зелені. Іще б їх почистити! — сміялися.

— Весна в розпалі! — усміхнувся Озивайко.— Роботи багато, тому-то й одяг такий буденний, робочий. А де це Петько?

— Тут я, тут! — поспішав од автобусної зупинки Петько.— Нумо, розповідай, що без нас у лісі цікавого сталося.

— Ходімо краще покажу,— сказав Озивайко.— Бо так красиво говорити про природу, як ви, гуртківці, я ще не навчився.

І ось вони на лісовій галявині, де вже пробивалася до сонця ніжна зелень.

— Гарні квіти? — показав Озивайко на сон-траву.

— Які в неї короткі й волохаті ніжки! — погладила Оля лісову квітку.

— Цього робити не варто! — докірливо мовив Озивайко.— Адже сон-трава отруйна.

Толя угледів на горбочку іншу квітку. Оля підбігла до нього.

— Мати-й-мачуха!

— Вгадала! — усміхнувся Толя.

— Ще б пак! — сказала Оля.— А ти знаєш, що вона належить до квітів, які розкривають і закривають свої пелюстки в певний час? Розкривають близько десятої години ранку, а закривають між п’ятою і шостою годинами вечора.

— А де ж листки цієї рослинки,— підійшов Петько.

— Вони з’являються на стеблі пізніше, коли відцвітуть квітки,— пояснила Оля.

— Молодець, Олю,— похвалив її лісовичок.— Добре квіти знаєш! Там, глянь, цвіте медунка.

— Озивайку,— звернувся до лісовичка Петько,— а я бачив медунку з фіолетовими квітками. Мабуть, та належала до іншого виду?

— Ні,— всміхнувся Озивайко,— медунка має цікаву особливість поступово міняти забарвлення: спершу вона рожева, потім — фіолетова, пізніше — синя. Зверніть увагу й на таке: у листяних лісах мало буває білих весняних квітів. Там до появи листя багато світла, і комахам легше помітити яскраві кольори — жовті, бузкові, лілові та сині. У хвойних лісах, навпаки, завжди сутінки, тому квіти в них переважно білого забарвлення. Виняток — копитняк. Ця рослина із шкірястими темно-зеленими листочками в ялиннику зацвітає першою, єдина її квітка зовні зеленаво-жовта, а всередині — темно-вишнева.

Озивайко повів дітей у глиб лісу, і вони потрапили в суцільні зарості ліщини, яка саме цвіла. Такі ж, як і в вільхи, сережки, тільки довші й світліші, при найменшому дотику випускали пилок.

— У тебе, Толю, волосся стало жовте від пилку.

— Ой,— невдоволено скрикнув хлопчик,— і хто тільки цих кущів стільки посадив!..— Почав обтрушуватися.

— А горішки любиш? — примружила очі Оля.— А торти, а цукерки? До речі, ліщину люди здавна шанують.

— Увага, друзі! — пролунав Ігорків голос.— Озивайко помітив щось цікаве!

Коли всі підійшли до лісовичка, то побачили, що він розглядає кропивницю, яка сиділа на товстій сережці осики. А тут ще й блідо-жовта лимонниця прилетіла.

— Гарні метелики, правда? — сказав Озивайко.— Але довго не житимуть. Відклавши яйця, перші метелики швидко гинуть.

— А що далі з яєчками метеликів буде? — це маленький Дмитрик, Олин братик, цікавиться.

— Пройде час, дерева й кущі одягнуться в листя, і з яєчок вийде гусінь. Вона одразу ж безупинно їстиме листя. Та ось гусінь стане товстою і жирною, апетит у неї пропаде, і вона почне виділяти тонюсіньку павутинку, якою обгорне себе, немовби нитка стерженьок котушки. І так засне.

І ніколи вже не прокинеться гусінню, бо з лялечки, яка утворилася, невдовзі вийде... гарненький метелик.

Метелик знову відкладе яєчка, з них вилупиться гусінь, з гусені утворяться лялечки, з яких вийде метелик. І так, Дмитрику, до тих пір, поки хтось не знищить одного з них — метелика, яєчко, гусінь або лялечку. Ось чому метелик і відкладає багато яєчок.

 

...Наступна зустріч дітей з Озивайком відбулася вже в травні. Світило лагідне сонце, земля аж парувала від тепла. Вночі, правда, часом бували заморозки, та на них уже не зважали ні дерева, ні кущі — вбралися ніжно-рожевим або білим цвітом, зелененьким листячком. Час від часу гриміли грози, вмиваючи оновлену землю теплими дощами...

— Наперед не забігайте,— попередив дітей Озивайко.— Умову нашу пам’ятайте: придивляйтеся уважно довкола, а як щось незнайоме трапиться — запитуйте! Передусім поглянемо, які дерева зацвіли у лісі.

— Черемха! — помітили діти білу красуню над яром.

— Не лише черемха,— сказав Озивайко,— а й горобина, бузина... Майже всі дерева цвітуть. От хіба що липа та дуб припізнюються. Зацвітає також суничка, розпускаються фіалки, чистотіл і, нарешті, конвалії.

— Ось вони! — почулися голоси. Діти гуртом кинулися до ніжно-білих квітів.

— Цур, не рвати,— вигукнув про всяк випадок Петько.— Конвалій з кожним днем стає дедалі менше, а з них виготовляють краплі, якими лікують серце...

Проходили повз невеличке озеро. Довкола співали солов’ї. Гарно-прегарно. З ними змагалися... жаби.

— Повилазили із землі, куди на зиму ховалися, і одразу ж у воду, щоб відкласти ікру. Ходімо, покажу! — запропонував Озивайко.

Юннати побачили в озері довгі шнури жаб’ячої ікри, прикріплені до підводних рослин.

— Це ж скільки жаб з них виведеться?!.

— Аби! — промовив Озивайко.— Адже жаби, знищуючи шкідливих комах, приносять велику користь, однак дуже багато ікри поїдають жуки та риби. І тільки з окремих ікринок виходять пуголовки, яким теж нелегко вижити до того часу, як з них утворяться жабки.

Ігор нагнувся, щоб зірвати невеличку жовту квітку, а тоді згадав про конвалії й запитав у Озивайка, чи можна це робити.

— Небажано,— промовив той.— Це жовтець їдкий. Отруйна рослина. Якщо попаде в очі, викличе біль, а буває, що й тимчасову сліпоту. За це його в народі називають курячою сліпотою.

Хлопці уважно розглянули жовтець й пішли далі.

— Придивіться он до того дупла,— показав на високе дерево лісовичок.— Минулого року його зробив для свого гнізда дятел, та чомусь не оселився, а тепер там живуть оси. Я бачив, як їх хотіли вигнати звідти синиці. Не вийшло. Отож ніколи не суньте руки в дупло, бо там можуть бути не тільки оси чи дикі бджоли, а й інші створіння — куниці, гадюки, кажани.

Озивайкові помічники

У червні Озивайко категорично заборонив дітям приходити до лісу.

— У звірів та птахів малята з’явилися,— сказав.— Нічого їх тривожити. Та й у мене роботи страх як багато!

— Може, Озивайку, хоч нас з Ігорком на допомогу візьмеш,— запропонував Петько.

— Дякую, друзі, та влітку в мене чимало помічників,— усміхнувся Озивайко.— Хочете, познайомлю з ними?

Озивайко повів дітей на галявину, посеред якої стояв велетенський дуб.

— Сідайте,— запропонував дітям, а сам притулився спиною до дерева, дістав з кишені сопілку й заграв.

І враз на галявину стали збігатися маленькі, дрібніші од найменших карликів, хлопчики й дівчатка. Були вони в чудернацьких вдяганках. Хто в платтячку з тополиних листочків, хто в камзольчику з дубового листя, а на одному хлопчикові був розкішний плащ, зітканий із соснових голок, і шишечка замість капелюха.

← Назад | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up