Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди (сторінка 2)

Озивайко все грав та грав. Невдовзі усю галявину заповнив лісовий люд. Сріблясті голосочки вплітались у мелодію Озивайкової сопілки, й над галявиною полинув ніжний спів. Чувся в ньому і посвист грайливого вітерця, і поскрипування височезних сосен, і обережне шарудіння листя, і легенький передзвін лісових квітів, і ледь уловлюваний перегук зачаєного у лісових нетрях дивозілля.

Аж ось Озивайко перестав грати, й лісові хлопчики та дівчатка одразу ж опустилися на землю, злилися з буйнотрав’ям, ніби й не було їх. Там, дивись, шишка лежить, там шапочка з пожовтілого жолудя, там зелена ягода горобини... Тільки пісня-шелест не затихла.

Озивайко вслухався в той шелест, а тоді й сам заворушив губами, немовби шепотів щось.

«Це вони так між собою спілкуються!» — здогадалися юннати.

— Про що вони розповідають тобі, Озивайку? — нетерпеливиться Петькові.

— Поки що невеселі наші розмови,— зітхнув лісовичок.— Помічники мої доповідають, скільки дерев та кущів за зиму пропало, які птахи перестали гніздитися у нашому лісі, скільки гусені буде цього літа...

— Звідки вони про все те знають? — чудувався Ігор.

— Кому ж і знати, як не їм? Бачите, скільки їх! Кожне деревце, кущик, найменша билинка мають свого охоронця. І навіть кількох, бо щоб допильнувати такого дуба, як ось наш, одного Дубовичка замало.

— Отже, імена маленьких охоронців походять від назв підопічних їм рослин? — здогадалася Оля.

— Звичайно. Великі дерева оберігають здебільшого хлопчики: сосну, наприклад, Сосняки, берест — Бересточки, клен — Кленки... Дерева, що гарно квітують, віддані під захист дівчатам. Ліщину, зокрема, охороняють Ліщинки, а лісову грушу, хоч це чимале дерево, охороняють Грушівниці. Де ви, дівчатка-Грушівниці?

З-за кущів одразу ж вигулькнула зграйка дівчаток, одягнених в яскраво-зелені сарафанчики. Ніжки їхні та руки нагадували черешки листків, а щічки червоніли рум’янцем. На голівках — жовтенькі очіпочки з трохи прив’ялою оцвітиною.

«Ой, нелегко,— подумала Оля,— знайти цих дівчаток на грушевому дереві».

Грушівниці усміхнулися до Озивайка, вклонилися юннатам і сховалися в траві.

— А як вони охороняють грушу? — поцікавився Петько.— Гусінь, приміром, можна визбирати, а коли дерево захворіє, що вдіють Грушівниці?

— Мої помічниці й гусені самі не збирають. Для цього є птахи, корисні комахи. Грушівниці лише дають їм завдання, наводять, так би мовити, на слід. А птахи і комахи знають, що їм далі робити. І на кожну хворобу управа є. Загнилося, скажімо, дерево. Якщо цього не помітити одразу,— утвориться дупло. Спочатку мале, тоді більше, а там, дивись, буря налетить — звалить дерево на землю. Щоб цього не сталося, Грушівниці кличуть на допомогу дятла або повзика. Ті обдзьобують хвору деревину, вичищають дупельце так, що воно вже далі не росте. За це Грушівниці дозволяють птахам селитися у ньому...

— Нам пернаті дуже допомагають. Але на цьому тижні багато їх загинуло,— зітхнув Озивайко.— Почали з неба чимось сипати. Ядучим-ядучим. Я сам довго чхав, а зараз кашляю. Од того пилу гусінь зразу загинула. Проте й пташки, які ту гусінь їли, теж стали пропадати. Не дорахувалися ми тоді й багатьох зайців, борсуків, корисних комах. Навіть маленькі сонечка і ті загинули од ядучого пилу. І ось тепер, розповідають мої помічники, у лісі зовсім мало птахів лишилося, а гусені буде стільки, скільки й досі було. Ото роботи всім додалося!

— Пил цей отрутохімікатами зветься,— пояснив Озивайкові Петько.

Озивайко закашлявся, а вслід за ним лісові хлопчики й дівчатка.

— Куди нам, друзі, від отрути подітися? Хоча б дощем її змило! А його немає. Вимре лісовий люд. Може, чимось зарадите? — мало не плакав завше бадьорий лісовичок.

— Я придумав! — вигукнув Ігор.— Тікайте звідси до іншого лісу, пересидьте там лиху годину, а коли тут пройде дощ, то ви й повернетеся!

— Ти, Ігоре, серйозно пропонуєш нам ліс залишити? — образився Озивайко.— Та ще тоді, коли тут скрута?! Е ні!

Обурився й лісовий люд:

— Така порада нам не підходить! Ми не зрадники!

— Як ти міг, Ігоре, образити Озивайка і лісовий люд! — зніяковіла Оля.— Та вони з лісу ні на крок не одступлять, хіба незрозуміло?

Ігор збентежено почухав потилицю:

— Хотів як краще! Що ж робити, чим допомогти лісовим хлопчикам та дівчаткам?

І тут Петька осяяло:

— Мерщій до Комітету захисту природи! Там неодмінно зарадять біді.

...І ось юннати в Комітеті захисту природи. Там їм сказали, що потрібно потрапити на прийом до Івана Никифоровича. Сиділи-сиділи вони в приймальні, вже вивчили напам’ять карти лісів, діаграми, а до потрібного кабінету потрапити не можуть: в Івана Никифоровича наради...

Не витримав Петько, не зважив, що секретарка забороняє до кабінету Івана Никифоровича заходити, відчинив двері:

— Прийміть нас, Іване Никифоровичу, благаємо! Дуже невідкладна справа. Питання життя і смерті.

— Коли так,— здивувався Іван Никифорович,— заходьте!

А сам, вибачившись, відправив з кабінету своїх підлеглих.

— Так про чиє життя чи смерть ви говорите? — привітно усміхнувся до дітей і запросив їх до столу.

— Ніколи нам, Іване Никифоровичу, засідати,— рішуче промовив Петько.— У Озивайкових володіннях лісовий люд від отрути гине! А ви нічогісінько про те не знаєте!

— Який Озивайко? Який лісовий люд? Про який ліс, зрештою, йдеться? — здивувався Іван Никифорович.— Розказуйте по черзі!

Ігор підійшов до карти (добре, що в приймальні досконально її вивчили).

— Ось у цьому лісі господарює наш друг,— казковий лісовичок Озивайко. А в нього є помічники — лісовий люд,— став пояснювати Ігор.— Вони доглядають дерева, кущі, трави і все навкруг...

Іван Никифорович здивовано зняв окуляри, протер скельця замшевою хустинкою й сказав розгублено:

— Діти! У нас не ляльковий театр, щоб з казковими героями бавитись. Ви у солідній установі, яка займається охороною природи. Не лісовички дбають про ліс, а люди. Невже ви цього не розумієте?

— Іване Никифоровичу, а хіба погано, коли людям допомагають охороняти природу ще й казкові Озивайко та лісові хлопчики й дівчатка? — втрутилась у розмову Оля Волошка.— Але мова зараз навіть не про це. Ми просимо захистити лісових мешканців від отрути, якою нещодавно покропили ліс. Від неї гинуть звірі, птахи, комахи і... лісовий люд.

Іван Никифорович задумався.

— Чим я тепер допоможу, якщо отрута вже діє? Що ж до винуватців, то ми їх розшукаємо і покараємо. Обіцяю вам!

— Треба, щоб над тим лісом пішов дощ,— підказав йому Петько.— Він змиє отруту, і лісовий люд буде врятований!

Іван Никифорович спантеличено дивився на Петька. Ну й діти пішли!

Іван Никифорович зняв телефонну трубку й подзвонив авіаторам.

— Ви можете зробити штучний дощ над лісом? — спитав.

Авіатори пообіцяли, що через годину буде дощ.

А Озивайко, як йому про дощ сказали, не повірив:

— Жартуєте? Сонце світить, жодної хмаринки на небі, а ви про дощ балакаєте!

— Озивайку, Петько правду каже,— пояснила Оля.— Зараз над лісом запустять ракету, яка розсіює речовину, що робить дощ, і все минеться.

— Такого і в казці не буває,— схвильовано промовив Озивайко.— Тоді я скличу лісовий люд, нехай на це диво поглянуть.

Озивайко заграв на чарівній сопілці. Лісові хлопчики й дівчатка зійшлися під дубом, стали з цікавістю дивитися на небо.

Невдовзі почувся вибух, немовби грім прокотився.

— Ракета! — вигукнув Петько.

А над лісом вже йшов рясний дощ.

— Хлопчики, дівчатка,— запрошував Озивайко,— ставайте посередині галявини, нехай вода і вас вмиє. Красота!

Озивайко, юннати, лісовий люд не втримались й пішли в танок.

— От і не вір, Петре, в чудеса! — Озивайко витер обличчя хустинкою, присів на пеньок.

— Чудес, Озивайку, справді не буває! — сказав йому Петько.— Зате є справжня дружба і мудрість людська!

— Як ви нас, любі, виручили! — усміхнувся до юннатів лісовичок.— Тепер усім вам у квадраті «Б», як ви кажете, будуть завше раді і дерева, і кущі, і кожна билинка, і лісовий люд, і я — Озивайко!

— А найголовніша для вас, Озивайку, звістка, гадаю,— промовила Оля,— це те, що повідомив Іван Никифорович: віднині заборонено отрутохімікати над лісами розпилювати!

Лісовий люд, як тільки почув про це, скочив радо на на ноги, став танцювати, веселитися. Цікаве було те видиво: з висоти дитячого зросту юннати не бачили, які викрутаси виробляють ніжками Озивайкові помічники, видно було тільки їхні стрибаючі барвисті голівки та ручки, що час від часу сплескували над ними. А тут ще Озивайко сопілку дістав і заграв бадьорої... Коли натанцювалися досхочу, лісовичок перейшов на маршову пісеньку, і зараз же його помічники майнули кожен на своє місце.

— А лісові хлопчики й дівчатка лише влітку охороняють своїх підопічних чи цілий рік? — поцікавилася Оля.

— Восени, як пожовкне листя й стане холодно, вони знаходять схованку й засинають під шурхіт падолисту аж до весни.

— А що, як у великі морози твої помічники померзнуть? — запитав Ігор.

— У них схованки надійні! — усміхнувся Озивайко.— І я ж їм завжди на допомогу прийду.

— Чи старіють лісові хлопчики й дівчатка? — знову цікавиться Оля.

— Майже ні. Вони, як рослини, щовесни оновлюються, молодіють.

— Виходить, безсмертні твої помічники?

— Живуть вони, друзі, поки їхні підопічні зеленіють, а коли ті гинуть — приходить смерть і до моїх помічників.

Діти вже збиралися прощатися з Озивайком, пообіцявши прийти тоді, як у лісового птаства виведеться потомство. Та він затримав їх.

— Стривайте, покажу вам іще одну лісову цікавинку. Чи доводилось бачити кому, як мурахи попелиць доять?

— Мурахи? Попелиць? Отих зелененьких комах, що соки з рослинок п’ють? А навіщо? — чудувався Петько.

— Зараз дізнаєтесь, та спочатку скажіть, як називається ця рослинка?

— Кінський щавель! — вихопився Ігор.

— Правильно. Гляньте, як попелиці обсіли його. Повстромлювали в стебло свої довгі хоботки і смокчуть.

— Немовби коктейлі через соломинку,— сказала Оля.— А між ними мурахи...

— Мурахи — хижаки, вони поїдають дрібних комах, гусінь. Мабуть, вони і на попелиць полюють, а ти кажеш, доять їх,— не здавався Петько.

— Не поспішай з висновками. В природі багато незвичайного. Краще придивімося, що тут роблять мурахи.

Юннати скупчилися довкола щавлю. А дивитися було на що. Ось одна з мурах підповзла до попелиці й стала водити по черевцю вусиками.

— Лоскоче! — пояснив Озивайко.

На кінчику черевця у попелиці виступила блискуча крапля. Мураха одразу ж її проковтнула і стала спускатися, а назустріч їй уже лізли інші мурахи.

— Озивайку, а що то за крапля, яку люблять мурахи? — Петько вже знайшов якусь соломинку й ну лоскотати попелицю.— Може, то мед?

— Хоч і не мед, та для мурашок та крапля найсмачніша.

Попелиця, що її лоскотав Петько, не випустила солодкої краплі.

А на соломинку, захищаючи попелицю, вчепилися дві мурашки. Петько вже хотів залишити свою забавку, коли це на його соломинку сіло сонечко й стало спускатися по ній до попелиць.

— Попелиці — улюблена їжа сонечка,— пояснив Озивайко.

— Як? Невже сонечко — хижак? Воно таке миле! — здивувалася Оля.

— Зараз сонечок навіть виводять штучно,— повідомив Ігор,— і випускають на поля. Адже сонечка знищують шкідників і цим захищають рослини.

Тільки-но сонечко спустилося з соломинки, як на нього напали мурахи. Воно хотіло пробитися крізь охорону, та ба! Мурахи хоробро вхопилися за його ніжки. Довелося нападникові розпустити крила й летіти в пошуках здобичі далі.

— Ось так мурахи захищають своїх «корівок» од ворогів,— сказав Озивайко.— Дружба в них міцна. Буває, на ніч, щоб попелиці не заклякли від холоду, мурахи ховають їх у нірки або спеціально побудовані для цього комірки. А тепер гляньте, куди мурахи носять свої солодощі.

Одна з мурах саме спустилася на землю й поповзла геть од кінського щавлю. Діти пішли за нею, й невдовзі мураха привела їх до старого пенька, з сонячного боку якого притулився мурашник. «їхня» мураха одразу ж туди сховалася.

— Чудасія! — тільки й сказали юннати...

— Зустрінемось аж через два місяці,— сказав Петько Озивайкові, як прощалися на узліссі.— Їдемо до літніх таборів відпочивати.

— Щасливих вам канікул! — побажав лісовичок. А коли вертав на галявину, наткнувся на Вовка.

— Знову з людськими дітьми водишся? — хижо блиснули в того очі.

— Тобі яке до того діло? Геть з мого лісу!

Прикмети осені

Що не кажіть, а відпочивати краще, ніж учитися. Та ще коли не просто відпочивати в таборі літнього відпочинку, а в спеціальному — юних натуралістів. У походах та екскурсіях Петько й незчувся, як місяць промайнув. І ось він удома. Вранці тата з мамою на роботу провів, а тоді зашторив вікна й вирішив нарешті виспатися. Тільки-но голову до подушки приклав, ту ж мить у сон поринув. Чи спав, чи й не спав, коли чує — хтось у вікно стукає.

— Хто там? — гукнув, сподіваючись, що той стукіт приснився йому.

Мовчання. А тоді знову: стук-стук!

Довелося встати. Відсунув штору — нікого немає. Хотів знову лягти, коли це збоку чорно-біла птаха підлетіла й швидко по шибці стукнула дзьобом.

— Та це ж Сорока! — упізнав Петько Озивайкову посланницю.

Відчинив вікно.

— Щось сталося?

Сорока проджерготіла щось й подалася в напрямку лісу.

«Озивайко кличе»,— зрозумів Петько.

Через півгодини був уже на узліссі.

— Озивайку, озовися!

— Тут я,— обняв друга Озивайко.— Скучив за вами, а ви не йдете.

— Тільки вчора з табору приїхали,— виправдовувався Петько.— А як твої справи?

— Чудово! Хочу показати, як лелеки у вирій збираються.

— Коли?

— Приходьте завтра рано-вранці.

...Туман над болотом уже розходився.

— Ще сплять! — Озивайко показав рукою в бік сіруватих плям.

Сходило сонце. Велетенський рожевий диск випливав на виднокрузі. Від нього в усі боки простяглися стріли-промені.

Лелеки заворушилися, заклекотали й назабаром один за одним знялися в повітря. Витягнувшись довгим ключем, почали описувати над болотом широкі кола. Аж ось один із птахів порушив цей дивовижний хоровод, вирвався вгору. За ним — уся зграя.

— Немов учаться гуртом літати!

— Правильно, друзі, підмітили,— підтвердив Озивайко.— Лелеки якраз і зібралися на болоті, щоб підготуватися до тривалої далекої дороги. Тут птахи набувають умінь, необхідних мандрівникам.

Подивилися на лелек іще трохи, тоді пішли до лісу. Озивайко зупинився дорогою, приглядаючись, тоді шасть у траву.

— Знайшов щось...— мовила Оля,— схоже, ніби зайченя.

Діти підійшли до Озивайка. Зайченя принишкло в його руках, зібгалося в клубочок.

— Звідкіля воно, таке маленьке, взялося? — здивувався хтось.— Адже в цей час зайці повинні бути значно більші.

Зайченя з переляку навіть очі заплющило.

— О цій порі в зайців удруге за літо з’являються малята,— пояснив Озивайко.— Ростуть вони швидко, до зими стають майже дорослі. А цій знайді ще й тижня немає.

— Давайте я його відпущу! — простягла руку Оля.

Озивайко другою долонею прикрив зайченя.

— Що ти? У руки зайченят брати не можна. Почує людський дух зайчиха й побоїться до маляти підійти. Так і загине зайченя з голоду.

— А тобі що, можна? — допитувалася Оля.

— Можна, адже я лісовик.

Озивайко посадив зайченя під кущик, а воно не тікає.

Так і лишили його на узліссі. Пройшли метрів з п’ятдесят, а Оля знову:

— Може, Озивайко йому ніжку пошкодив, коли ловив?

— Я своїм звірятам шкоди не заподію,— заспокоїв Озивайко.

— Усе ж давайте повернемось, глянемо, що з ним.

— Тільки швидко!

Олю з Ігорем як вітром здуло. А вже за кілька хвилин наздогнали товаришів.

— Нема його! Втекло!

— Ось і добре,— порадів разом з дітьми Озивайко.— А чи знаєте, хто це грибів поначіплював на дерева?

— Білки!

— Пощастило мені одного разу підгледіти, як білка запасалася грибами,— став розповідати Ігор.— То був підосичник. Спочатку білка прогризла грибову шляпку з обох боків, ніби перевіряючи, чи немає там черв’яків, потім підкопала ніжку і понесла на дерево.

— Озивайку! — долинув з-за куща Петьків голос.— А хіба білки їдять коників?

— Не чув такого! А чому ти про це запитуєш?

— Тут ось на гілку хтось коника начепив.

— То витівки сорокопуда,— засміявся Озивайко.— Та ось і він сам,— показав у бік куща, де сиділа невелика пташка з білим комірцем і сірувато-бурою спинкою.

— Але сорокопуди не зимують у нас,— озвалася Оля,— навіщо тоді їм ці запаси?

— Як то кажуть, про чорний день. Приміром, коли підуть дощі і комахи сховаються в траву.

...Гарно в лісі. Пахне грибами, живицею, квітами. Багато цікавого побачили діти. Однак час і додому. Перший по стежині йшов Ігор.

— Ой! їжаченята! — раптом вигукнув він.— Раз, два, три... п’ятеро!

Нахилився, щоб роздивитися. А їжаченя підстрибнуло, боляче вкололо його.

— Чому вони опинилися тут? — запитали в Озивайка.

Замість відповіді той роззирався навкруги. Щось нагледів у траві й невдовзі приніс до гурту дорослого їжака.

— Тепер зрозуміло? Їжачиха вивела малят на прогулянку, а тут ми нагодилися.

Він поклав їжачиху на стежку. Юннати відійшли, очікуючи.

Минула хвилина-друга. Перелякана сімейка не рушала з місця. Тоді Озивайко щось промовив до їжачихи, та запирхала й подалася геть зі стежки. За нею покотилися клубочки-їжаченята.

...Надійшов вересень. Де-не-де жовтіло листя на деревах, однак трава зеленіє, й не хочеться вірити, що літо закінчилося. Та вір не вір, а сонце хоч і світить яскраво, однак гріє дедалі слабше.

Юннати ходили в гості до Озивайка, заготовляли корм для зимуючих пташок — збирали насіння з кущів, в’язали кетяги калини. Озивайко показав дітям, як білка собі на зиму жолуді збирає, а потім ховає їх у мох або складає в дупла. В одному дуплі наткнулися на летючих мишей. Ті з вереском випурхнули звідти, а як учні поховалися од них, летючі миші повернулися до схованки. Озивайко дозволив дітям обережно заглянути в дупло. Летючі миші висіли донизу головою — відпочивали.

— Кажани, так ще називають цих тваринок,— розповів Озивайко,— всю зиму спатимуть в таких позах у дуплах або на горищах. Це надзвичайно корисні тваринки. Вони полюють на комах, серед яких багато шкідливих. Важливо й те, що полюють уночі, коли більшість пташок сплять. Часом кажани з’їдають стільки корму, скільки важать самі!..

Почалося бабине літо. Озивайко сказав гуртківцям, щоб здогадалися, чому ця пора так називається. А тут і думати нічого: стоїть така погожа безхмарна днина, так лагідно пригріває сонце, що навіть стареньким бабусям приємно посидіти надворі.

Летить павутина. Її дуже багато. Вона звисає на паркані, на кущах, чіпляється на дітей. Одну білясту ниточку вхопив Петько й хотів одкинути, та Озивайко не дозволив.

— Погляньте, хто сидить на кінчику павутини,— покликав дітей.

— Павучок! — зраділа Оля.— Який легенький!

— А тепер упіймайте ще по павутинці й подивіться, чи немає й там таких «парашутистів»!

Яке ж було здивування Олі, коли на кожній павутинці вона виявила по павучку.

— Звідки вони взялися і чого літають? — дивувалася.

— Таким чином павуки мандрують на далекі відстані,— пояснив Озивайко.— Тільки-но настане бабине літо, вони залазять на дерева й починають випускати клейку речовину, яка одразу ж застигає, утворюючи павутину. Дмухне вітерець, і павучок полетить на своєму «килимі-літаку» подалі від гнізда, де народився. Іноді довго летить, а як зачепиться — кидає павутину й шукає собі схованку, щоб перезимувати, а навесні звити в ній гніздечко.

— Виходить, павучки не гинуть на морозі? — здивувалася Оля.

— Та ні. І так зимують не лише вони, а й метелики, личинки багатьох комах...

Озивайкову розповідь перебило дзвінке «курли-курли-курли», що долинуло з неба. То клином летіли на південь журавлі.

За що крука з казки вигнали

Отож був погожий вересневий ранок: басовито гули джмелі, заклопотано метушилися мурахи, павук дбайливо снував свою нескінченну нитку-павутинку...

Озивайко сидів на пеньку край галявини, де він час від часу збирав своїх маленьких помічників — Соснячків, Бересточків, Кленовичків, Дубовичків та інший лісовий люд,— й радісні думки огортали його добре серце: у лісі повний порядок! Не страшно зимувати пташкам — уродило насіння, ще й друзі — юні натуралісти — обіцяють допомогти пернатим перебути морози; диким свиням жолудів до весни вистачить; кози й лосі теж не пропадуть з голоду — чекають на них копиці запашного сіна, віники з березового листя... А як там бобри? Озивайко рішуче встав, щоб одразу ж вирушити до лісової річки, де водилися ці працелюбні звірі. Та не встиг і кроку ступити, як у траві пролунав голос-дзвіночок Ліщинки — крихітної дівчинки в шапочці, що нагадувала горіх ліщини. Лісовичок страшенно здивувався, як побачив, що сидить Ліщинка на спині-закрутці Равлика. Що за неповага? Придивився, а біля неї й інший лісовий люд...

— Теж мені автобус знайшли! — розгнівався лісовичок.— Гадаєте, справ у Равлика мало? Йому он треба нірку шукати, аби де зиму перебути. А ви чому не біля своїх дерев?

— Не гримай на них, Озивайку,— промовив Равлик.— Вони мені гарну схованку під корінням Дуба показали, за це їх катаю! Нехай розважаються, бо цілісіньке літо, бачив, не присідали, охороняючи дерева, кущі й трави.

— А в нас до тебе, Озивайку, є невідкладна справа,— дзвенів голосочок Ліщинки.— Розсуди нас із Равликом. Він каже, що у нього, як ні в кого, родичів багато. І що живуть вони скрізь — і в лісах, і на полях, і в морях та океанах. А що таке океан? — знітилася Ліщинка.

— Океан — це коли багато води. Немовби наше лісове озеро, тільки таке величезне, що не видно йому ні кінця, ні краю. Море — трохи менше. Я й сам його не бачив, але чув від бувалих людей, що в ньому всілякої живності повно, можливо, і равлики водяться...

— Не сумнівайся в тому, Озивайку,— пропищав Равлик.— Тільки моїх родичів багато не лише в морі-океані, але й на лузі, і в озері, і на річці — скрізь! Вони, щоправда, не всі зовні на мене схожі, та все одно доводяться мені родичами.

— Щось не дуже віриться,— пирхнула Грушівниця.— Зовні не схожі один на одного, а родичі...

— А твоє дерево — груша — дуже схоже на яблуню чи вишню або на малину чи суницю? — аж підстрибнув від обурення Равлик. Коли він це зробив, лісовий люд попадав з його мушлі. Молюск вибачився перед ними й продовжував: — Ви ж не заперечуєте, що вони близькі родичі?

— Ні. У них квітки однакові! —погодилася Грушівниця.

— А у нас, молюсків, теж є спільна ознака,— вів своєї мудрий Равлик.— Мушля, зокрема, й м’яке тіло...

— Ти ж мені нещодавно казав,— пропищала Ліщинка,— що й слимак твій родич. А де в нього мушля, де?

— Не видно її в слимаків, бо вона зовсім невеличка й знаходиться всередині тіла,— відповів Равлик.

— Звідки про все знаєш? — здивувався Озивайко.

— Бо я не простий Равлик, а казковий. І не просто казковий, а серед усіх равликів найказковіший! Знаю все, що тільки можна знати про своїх родичів.

— Що ж ти іще нам про них розкажеш? — оточив його лісовий люд.— Ми любимо казочки слухати. Потіш нас!..

— І ніякі це не казки, а суща правда. Одні з нас, як оце я, мають закручену мушлю і живуть на суші, дихаючи киснем повітря. Таким же чином дихають і слимаки, про яких ви щойно згадували. Є серед нашого брата, равликів, і такі, які дихають киснем, розчиненим у воді. Вони не бояться солі й тому живуть у морях-океанах. Кажуть, що бувають такі равлики дуже великі, а мушлі їхні красиво забарвлені. А є ще молюски двостулкові. Їхні мушлі — дві тарілочки, що огортають ніжне тіло.

— Я бачив їх,— озвався Дубовичок,— на березі озера лежить чимало таких тарілочок...

— То мушлі загиблих молюсків,— пояснив Равлик.— Живі двостулкові молюски на сушу не вилазять, а, закопавшись трохи в пісок, проціджують воду, виловлюючи з неї кисень і поживу — відмерлі шматочки рослин, дрібні водорості тощо.

— Серед молюсків, дізнався я в юннатів,— таємничим голосом повідомив Озивайко,— є страшенні хижаки. Спрутами їх називають.

— Є й такі! У них нога,— Равлик ліг на бочок, щоб лісовий люд побачив його м’язисту, вкриту слизом ногу,— вірніше, передня її частина, видозмінилася в щупальця. Цих щупальців буває до десяти. Завдяки їм спрути пересуваються і хапають здобич. Серед таких молюсків бувають гіганти — їм би тісно було на цій галявині.

— Бачив я книгу в юннатів,— промовив Озивайко,— де показано, як спрут тягне на дно морське людину...

— Що людину! Спрути вступають в бійку з китами, ба навіть невеликі кораблі топлять...

Лісовий люд роти порозкривав од таких розмов. Як добре бути не лише казковим, а ще й так багато знати. Таланить Озивайкові, що з дітьми дружить. А звідки в лісових хлопчиків і дівчаток знанням взятися? Щодня, з ранку до вечора, а то й вночі, трудяться коло своїх рослин, немає коли і вгору глянути. Та інакше й не можна: то гусінь деревам, кущам і травам загрожує, то хвороби різні...

Ліщинці стало себе так жаль, що вона спочатку тихенько, а тоді, все голосніше схлипуючи, заплакала.

— Що з тобою? — першим кинувся її втішати Равлик.

— Хочу багато знати. Як ти й Озивайко!..

— І ми, і ми!..— загуло на галявині.

Дубочки, Бересточки, Соснячки, Кленовички, Грушівниці щільно оточили Озивайка, благально дивлячись йому в очі.

— Хочу побачити молюсків, про які Равлик розповідав! — схлипувала Ліщинка.

— Хіба це складно? — здивувався Озивайко.— Он, дивіться, долає стежину Виноградний Равлик. Хочете з ним познайомитися?

— Звичайно. А він з нами захоче розмовляти? Не сховається в мушлю? — хвилювався лісовий люд.

— А це вже справа Казкового Равлика. Нехай він із. своїм родичем домовиться, щоб той з нами був чемним.

Однак побоювання лісового люду було марним: Виноградний Равлик висунувся із мушлі й привітно заворушив чотирма щупальцями. На кінчиках довшої їх пари, побачили всі, виднілися крихітні оченята. Ними він, щоправда, бачив слабо, тому-то Равлик підводив до нього кожного з присутніх близько, знайомив, як то кажуть, віч-навіч. Виноградний Равлик тільки дивувався:

— І як це я вас раніше не зустрічав? Такі чарівні премилі хлопчики й дівчатка. І пахне від вас приємно — то сосною, то дубом, то ще якимось деревом.

— Тут мій родич мастак, бо запахи чує добре! — похвалив його Равлик.

— А я вже зустрічала Виноградного Равлика! — промовила Грушівниця.— На початку літа він під моїм деревом зробив ямку. Досить-таки глибоченьку протер своєю підошвою, а тоді відклав яєчка і подався геть! А тут мурашник неподалік. Пронюхали нишпори одного разу про яєчка Равликові й нумо до них добиратися. Ледь вмовила я мурах, щоб не чіпали яєчок. А коли з них вийшли маленькі равлики, їх було стільки, скільки в тебе, Озивайку, пальців на руках, я була страшенно задоволена, бо теж доклала зусиль по їхній охороні.

— Я тобі, Грушівничко, завдячую,— вклонився їй Виноградний Равлик,— однак знай: мурахи не змогли б зруйнувати оболонку яйця, бо вона (хі-хі!) — вапнякова. А ось якби на зуби ящірці потрапили або жуку якомусь — пропали б мої дітки... Однак їсти хочеться,— пробуркотів і подався в глибину лісу.

— Ось тобі й на! — здивувалася з його поведінки Ліщинка.— Я ще думала запитати у вас, шановний, скільки років живете?

— Буває, що й сім! — гукнув Равлик.— Це якщо ніхто не з’їсть, а до мене ласі і лисиця, і борсук, і птахи!..

— Та хіба ж у такій фортеці вас хто дістане? — здивувалася Ліщинка.

— Ті, кого назвав, як горіх, розколюють мою мушлю, а від менших сховаюся! Та найкраще — не потрапляти нікому на очі! — і Равлик сховався в кущах.

— О, а я так і не встигла дізнатися — чим він живиться? — побивалася Ліщинка.

— Хіба, не знаєш? — здивувалася Грушівниця.— їсть листя дерев, які ми охороняємо!

— Е ні,— заперечив Озивайко.— Не все підряд, він у нас перебірливий: їсть лише соковите листя, а найбільше йому подобається виноградне. Через це й назву таку має — Виноградний Равлик. До речі, у нього найбільше, аніж у кого, зубів — понад триста. Справжня тертушка, якою Равлик ізчищує м’якоть листка собі в рот. А як котрийсь зуб випаде, йому на місце виростає новий!

— Мені б так! — басом озвався із-за куща Вовк.— А то вибив Лось ще торік ікло, тепер важко полювати, а м’ясця хочеться — спасу немає!..

— Ти знову, Вовче, у нашому лісі з’явився? — здивувався Озивайко.— Хіба забув, що сюди дорогу тобі заказано!

— Вовки нікого не слухають, навіть казкових лісовиків! — повагом сказав сіроманець.— А ще коли голодно! Ось візьму і тебе з’їм!

З цими словами Вовк, який думав, що Озивайко вже позбавлений казкової сили, кинувся на Озивайка. Лісовий люд тільки зойкнув.

— Що ж ти, Озивайку, не стаєш невидимим! — скрикнули гуртом Дубовички і кинулися Вовкові під ноги. Той спіткнувся об них і так підчепив сміливців лапою, що ті одлетіли аж на протилежний бік галявини.

А Озивайко вирішив добряче провчити нападника. Ховаючись за стовбури дерев, повів його в бік болота, де росли вільхи й берези. На гнилому ґрунті берези довго не жили. Однак стовбури не падали, а, стоячи, трухлявіли. На них порядкували дятли, повзики, синички, а в дуплах, які вони утворювали, вишукуючи поживу — різних короїдів та їхніх личинок,— селилися шершні.

Ви, напевно, бачили їх: чималенькі, з мізинець, руді оси. Вони нічого в лісі не бояться, бо мають гостренне жало, яким можуть жалити жертву кілька разів, впускаючи отруту. Для людини і тварин укус шершня болючий, а якщо це зробить кілька комах та ще в голову — можна й загинути. Вовки теж остерігаються шершнів. Знаючи це, Озивайко прямував до болота.

А Вовк ось-ось його настигне. Озивайко вже чує його подих, бачить, як падає піна з його мерзенної пащі. А що, як ухопить його сіроманець?! Навіть казковому хлопчику не хочеться, щоб його вовк укусив!

Ось і болото. Озивайко стукнув рукою по стовбуру трухлявої берези, де, знав він, давно вже живе велика сім’я шершнів, а сам упав. Тоді ляснув тричі в долоні і став невидимим. — Не сховаєшся! — аж захлинувся од радості Вовк.— Очі не бачать, зате носом тебе, Озивайку, чую. Зараз спробую, яке у казкового лісовичка м’ясо!

Не судилося Вовкові здійснити затію: з дупла вигулькнула жменька шершнів і, побачивши порушника їх спокою, кинулась до Вовка. Жалили його, куди хотіли. Спочатку той намагався їх збити лапами та хвостом, клацав зубами, а коли збагнув, що може навіки залишитися на болоті, рвонув чимдуж у хащі.

— З’явишся у нашому лісі — ще гірше буде! — гукнув йому навздогін Озивайко. Хоч, правда, більшої кари для негідника він не знав.

Невдовзі до Озивайка прибіг лісовий люд. Довго всі сміялися, слухаючи лісовичка, який з усіма подробицями розповів про чергове вигнання Вовка з лісу.

Поверталися до галявини. Тихо-тихо довкола. Пташок не чути, тільки вітер шепоче щось. Коли це голос з-під берези:

— А мене напризволяще кинули?! Хіба так друзі роблять?

— Казковий Равлик!

Всі кинулися до нього. Й нумо вибачатися, що забули про таке премиле створіння.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up