Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди (сторінка 3)

А Равлик поманив їх щупальцем і повів до соснового пенька. Там, на шапинці маслюка, сидів, а вірніше, смакував грибом, голий слимак.

— Аріон. Таку назву має мій лісовий родич. Гриби — основна його їжа.

Аріон, побачивши лісовий люд, хотів дременути. Якщо, звичайно, це слово підходить до того, як поволі сповз він із шапинки і посунув далі, щоб сховатися під якусь грудку або палий лист.

— Бридкий він якийсь, мокрий! — закопилила губу Ліщинка.

Равлик мало не захлинувся від образи.

— У нього ж, бачите, немає мушлі. А волога — необхідний супутник нашого життя. Якби він не виділяв її на поверхню тіла, воно взялося б кірочкою, потріскалось і слимак загинув би. Ось і вимушений він увесь час виділяти вологу, а щоб її менше тратити, ховається вдень від сонячних променів і на полювання вилазить тільки увечері або в похмурі дні.

— Дивіться, дивіться,— пролунав голос Соснячків,— а тут ще один слимак. Тільки значно більший і їсть листя.

— Це також Аріон. Тільки не лісовий, хоч і живе тут, а польовий. Він любить конюшину, молоді сходи жита, пшениці, кукурудзи... Люди, щоб захистити посіви, труять аріонів. Ось вони й сховалися у нашому лісі. А ще є так звані польові слимаки. Вони наносять зерновим культурам і овочам ще більшу шкоду. Особливо багато їх дощовим літом,— пояснив Равлик.

— Виходить, друже, що ти і твої родичі одну шкоду приносять лісові і його друзям-людям,— спохмурніла Ліщинка.

— Не картай їх так! — став на захист молюсків Озивайко.— Якби вони одні були у лісі або полі, то справді обгризли б усе до нитки. А так самі стають здобиччю звірів, птахів, жуків тощо. Значну їх частину знищує людина, оприскуючи поля їдкими речовинами. Ось так!

Вийшли до лісового озера. На його берегах ще буяла зелень й тільки пошерхлі вологі очерети вказували на осінь. Жовтіли на воді квітки латаття, трохи далі біленькими зірками квітували німфеї, здійняли над водою жовті квіти нині вже рідкісні пухирники — рослини, які ловлять у воді дрібних комах.

Лісовий люд, почувши від Озивайка про пухирник, захотів роздивитися ту чудо-рослину. Нічого не залишалося лісовичкові, як взяти собі на плечі помічників і Равлика й зайти у воду. Добре, що вона вже нагрілася!

Лісовичок обережно вийняв з води пухирник. Стебло крихке, листки нитчасті, коріння зовсім немає. Та це й не дивно для водяної рослини. А як же вона ловить комах? Невже хапає довгенькими листками? Озивайко усміхнувся і показав невеличкі порожні пухирці, що на листках. А в них — отвір. Пливе, приміром, водяна тваринка дафнія. Шукає, чим би поживитися. Поткнулася до одного з пухирців, а в ньому невеличкий отвір. Допитлива дафнія махнула антенкою-весельцем, стрибнула — і в пухирці. Поживного, однак, нічого не знайшла, хотіла назад виплисти, та отвір закрився клапаном. І як не б’ється — з пухирця їй уже не вирватися.

— Навіщо пухирникові такий розбій? — жахнулася Ліщинка.— Що йому поганого дафнія зробила?

— Ось так пухирник одержує необхідні йому поживні речовини, яких не вистачає у воді,— пояснив Озивайко.— Без них він загине. А хіба ви не бачили, як це робить на суші росичка? Вона ловить мух та комариків клейким листочком і перетравлює їх. І все через те, що живе на болоті, де бракує поживних речовин.

— Добре, що ці рослинки дрібні, а якби були великі, то й нас би половили,— висловив здогадку Дубовичок.

Равлик, який до цього спокійнісінько сидів на плечі в Озивайка, несподівано засовався:

— А он іще один із моїх родичів — Ставковик звичайний.

На широкому листку латаття з’явився чималий равлик з чорно-синьою закрученою мушлею. Він спроквола переліз через листок і булькнув у воду. Однак не досяг дна і знову піднявся до поверхні води. Широкою чорною підошвою-ногою немовби приклеївся до неї й так завис:

— А де в нього очі? — здивувалася Ліщинка, сподіваючись побачити їх, як у Виноградного Равлика, на кінці щупальців.

— Е ні, у Ставковика очі біля щупальців,— пояснив Равлик.

Придивилися. Справді, очі у Ставковика знаходилися біля щупальців.

— Вони теж, на жаль, бачать слабко,— зітхнув Равлик. А тоді додав: — Хоча краще їм бачити, напевно, й не треба, бо все життя цей молюск проводить, як правило, на одній рослинці, зчищаючи з її листків своїм язиком-тертушкою не лише верхній шар, але й дрібних водяних тваринок. У разі небезпеки равлик ховається у мушлю або падає на дно. Ось так і живе, неборака.

— І довго може на дні сидіти? — цікавиться лісовий люд.

— Поки не використає кисень з повітря, яке набирає в легені. А тоді знову поповнює його запаси, виринаючи на поверхню води.

— А ось, дивіться, маленький Ставковик! — Ліщинка хотіла взяти в руки равлика — такого ж чорненького, але дрібнішого від Ставковика звичайного.

— Не чіпай його! — зупинив її Озивайко.— Це так званий Ставковик малий. Він — переносник збудників кишкових захворювань. А яка в нас гарантія, що казкові діти не хворіють на людські хвороби?!

Лісовий люд злякався.

— Ходімо звідси, Озивайку,— стали проситися.

Озивайко вже й ступив до берега, але тут прямо перед ним виринув з води ще один молюск — Котушка роговидна. Коричнева мушля її аж підскочила над водою. Й одразу ж з мушлі висунувся молюск. Стало видно пару довгих щупальців, біля яких блиснули оченята.

— Хто це Котушку налякав? — здивувався Равлик.

А Котушка швиденько, як для молюска, стала вилазити на листок німфеї.

Тут і відповідь на запитання Равлика з’явилася. Жук-плавунець, незважаючи на лісовий люд й Озивайка, двома лапками вчепірився в мушлю Котушки й ну її стягувати у воду.

— Озивайку, допоможи моєму родичеві! — став благати Равлик.

Лісовичок ляснув у долоні, хукнув на плавунця, той залишив

Котушку в спокої, нехотя пірнув під листок.

— Розбійник водяного царства! — сказав про нього Озивайко.— Нападає не лише на равликів, а навіть на дрібну рибу.

Казковий молюск сповз з Озивайкового плеча на листок, де сиділа Котушка.

— Чи ж не розумієш,— повчав її,— що у воді небезпеки для нас більше, аніж на повітрі. І дихати нам, молюскам, тут легше.

Котушка розслабилася на листку, відсапалась від переляку, а тоді відповіла:

— Ти, Равлику, одного не врахував — їсти мені тут немає чого, бо маю надто слабенькі зуби, які, на жаль, ковзають по міцному надводному листю, а вкусити не можуть. А ось там, на дні, рослинність м’якша. Якраз на мої зуби!

...Сонце визолотило неглибоку затоку, куди веселеньким дзюралом збігала чиста водичка від лісового джерельця. Лісовий люд, оскільки був казковий, нічого не їв, проте не обходився без чистої джерельної води, а коли її не було, гамував спрагу ранковою росою. Нею і вмивалися, од чого Грушівниці, Дубовички, Ліщинки та їхні численні приятелі завше були чистенькі й бадьорі. Ось і зараз, як тільки побачили казкові хлопчики й дівчатка джерельце — хутко до нього. Спочатку напилися холодної водички, а тоді нумо гратися (хоч і казкові, а все одно діти!), веселитися. Невдовзі забули навіть, чого йшли до озера, якби не Равлик.

— А ось іще один мій родич! — промовив.— Йдіть-но сюди, ближче до озера!

— Що за жарти? — розгнівалася Ліщинка.— Немає тут нікого!

— Хе-хе! А ось цей слід на піщаному дні бачили? Куди він веде? У воду, звичайно. А он там, з піску стримить Перлівниця. Що вона робить? Проціджує через своє тіло воду, затримуючи дрібні, навіть невидимі нам, тваринки, рештки загиблих рослинок, водорості, ними і живиться.

— Як же нам роздивитися Перлівницю? — загукали казкові діти.— Не будемо ж ми туди пірнати.

— Зараз я їй скажу, щоб до нас наблизилася,— сказав Равлик.— Вона слухняна!

І справді, Перлівниця розхитала своє тіло, щоб вивільнитися з піску, який поволі почав вже її засмоктувати, а тоді розсунула стулки, і звідти з’явилася нога: Перлівниця поволі посунула до берега, де її з нетерпінням чекав лісовий люд. Як виповзла на мілководдя, зупинилася.

— Ей, Перлівнице,— гукнула Ліщинка,— а чому ти від берега тікаєш? Тут і пісочок гарненький і водичка тепленька...

— Від ворогів ховаються,— перекладав молюскову мову Равлик,— сірі ворони почали нас переслідувати.

— Чи ж проб’ють дзьобом таку мушлю? — засумнівалася Ліщинка.

— Вони це роблять інакше,— пояснила Перлівниця.— Беруть молюска в дзьоб, піднімають вгору й кидають його на каміння. Мушля тоді лускається, мов горіх. Ось чому ми намагаємося бути від хижаків подалі.

— Сірі ворони — єдині ваші вороги? — цікавився лісовий люд.

— Аби... Нам і у воді нелегко, бо в будь-яку хвилину можна потрапити на зуби видрі, хохулі або іншим звірам.

— А ось і стулка загиблої Перлівниці! — почулося від Дубовичка.— Всі кинулися до великої блискучої стулки.

— Е ні,— промовив Равлик,— це не Перлівниці стулка. Бачите, вона хоч і велика, а крихка. До того ж здута і кругліша, а в Перлівниці вона плоскіша і видовжена. Та ось вона лежить!

І всі побачили, що справді Дубовичкова знахідка відрізняється від тієї, яку показував Равлик.

Равлик так загордився неабиякими знаннями про своїх родичів, що, забувши про всяку обачність, повністю висунувся з своєї мушліфортеці. І це мало не коштувало йому життя.

Ніхто незчувся, як з неба каменем упав на нього величезний чорний птах. Крук! Ухопив небораку й полетів з ним до лісу. Крук був вже старий, розбоєм займався рідко, бо сил не вистачало оборонятися, а живився чим доведеться — то загиблу пташку підбере, то на смітнику чимось поживиться. А ще той Крук був не простий, а також з казки. Тільки за злочини позбавлений чарівної сили, тож він став звичайнісіньким Круком, якому і їсти треба, і холоди дошкуляють...

— За що його з казки вигнали? — питає Ліщинка.

— Потім розповім, а зараз треба чимось Равликові допомагати,— одказав Озивайко, метикуючи, як зарадити другові.

Чи живий він? Озивайко посилає навздогін Крукові казкові радіохвилі, просить його відпустити живим Равлика, але той вперто мовчить, бо дуже зголоднів і знає: як випустить здобич, вона впаде в лісові хащі. Шукай тоді голку в скирті сіна! А Равлик, хоч і чує Озивайка, не може відповісти, бо затис його Крук так, що не поворухнутися...

Що робити? Крук уже наближається до величезної сосни, де змостив гніздо, там він хоче поласувати молюском. А що він казковий, Крукові байдуже. Сам був таким!..

Інший би й руки опустив за такої ситуації. Тільки не Озивайко! А якщо йдеться про захист чи порятування друга, то сили його казкові вдесятеряються! Головне зараз — придумати, хто може прийти на поміч Равлику там, на вершині старезної сосни.

— Озивайку, чи забув про моїх братиків? — пропищав зелененький Соснячок.— Дай лише їм команду, і вони, щойно Крук сяде на дерево, заберуть у нього здобич.

— І справді,— розмірковує Озивайко,— дерево велике, Соснячків на ньому чимало. Справляться із злодієм!

Озивайко напружує свої сили:

— Друзі мої Соснячки! Слухайте команду: зараз на ваше дерево сяде Крук. У його дзьобі — Равлик, життю якого загрожує небезпека. Тільки ви можете його порятувати. Для цього швиденько зберіться в круковому гнізді і, як тільки він сяде, хапайте його за крила, пазурі, дзьоб, щоб не встиг розбійник розтерзати Равлика. Будьте й самі обережні: Крук хоч і старий, але ще сильний!

До великої сосни примчали не лише тамтешні Соснячки, але й Дубовички, і Ялинники, і Вільховички... Зібралися біля гнізда, поховалися під листя, під гілки, з яких було зроблене гніздо, й стали чекати Крука. А той тут як тут. Приземлився посередині гнізда, крила розлогі (аж край гнізда чіпають!) ще не встиг скласти, а вже випустив Равлика з дзьоба, намірюється поснідати ним. Й не просто так хоче з’їсти, а спершу поглумитися з жертви, адже, певен Крук, тут він повновладний хазяїн, ніхто йому не завадить поласувати найказковішим з равликів. Та що це? Враз шелеснули голки, тріснула гіллячка й крукове тіло немовби спеленали тисячі невидимих ниток. Розбійникові спочатку подумалося, що то йому так здалося. Він хотів скласти крила й зручніше стати в гнізді, але не зміг і поворухнутися. І лише тут помітив: тримають його за що тільки можна сотні дрібненьких хлопчиків і дівчаток. А щоб Крук не пустив у хід дзьоб, Соснячки склеїли його живицею.

— Тільки поворухнешся,— пригрозили,— капнемо живицею в носа, тоді одразу задихнешся!

А самі заходилися приводити до тями Равлика. Той від болю й переляку впав у дрімоту (так равлики перебувають несприятливі для них часи).

Вільшанки принесли Равликові свіженької водиці, покропили нею вже задубіле тіло, а він не рухається.

— Невже загинув? — бідкалися казкові хлопчики й дівчатка.

Вільшанки швиденько злізли вниз і назбирали повні долоні роси з живильних трав — звіробою, материнки й безсмертника. Все це залили в шапочки з жолудів — і хутко до Равлика. Кропили його росою, махали над ним листочками, щоб вітерець приносив більше повітря. І Равлик ожив.

Глипнув здивовано на своїх рятувальників, а як побачив Крука — жахнувся, хотів стрибнути з гнізда, бо не бачив, як це високо. Ледь стримав його лісовий люд від такого вчинку. Та все одно треба було звідти вибиратися. Як це зробити?

А тут Озивайко. Заліз на дерево. Взяв міцно Крука в руки, промовив до нього слово чарівне:

— Втретє тобі, Круче, не буде порятунку,— суворо промовив.— А поки що — киш звідси!

Той залякано шугонув з гнізда вниз й сховався в гущавині, бо знав — лиха, якого наробив він колись і намагався щойно зробити, вистачить, щоб поплатитися за те життям.

А допитливий Равлик, якого Озивайко поклав до кишені, не втримався, щоб не спитати його ще тут, у гнізді:

— Скажи, лісовичку, а за що Крука вигнали з казки?

— Дві провини у нього було. Про одну з них я вам навесні коротко розповідав,— нагадав Озивайко.

— А ми б хотіли про все те почути зараз,— хвилювалися Соснячки.— Як-не-як — з казки Крука вигнано...

— Тоді слухайте першу, дуже давню історію.

Колись казкові круки у вирій літали. Холодні зими проводили на острові, який омивало тепле море. А ще на тому острові росли різні дерева. Круки живилися їхніми смачними плодами. А води на тому острові не було. Її приносили крукам у своїх великих дзьобах казкові папуги. Ці птахи хоч і галасливі, та дуже гостинні. На час прильоту круків вони їм навіть гнізда віддавали, а самі ховалися від сонячних променів та тропічних злив під широким пальмовим листям. Так ось, круки так звикли до послуг гостинних папуг, що нічого не робили, а щоб господарям у чомусь допомогти — нічого й думати.

Тої зими, коли сталася ця історія, на острові було навдивовижу спекотно. Квіти в’яли, плоди сохли — хоч помирай з голоду, а тут ще пити хочеться! Папугам що — звикли й не до такого, а круки місця собі не знаходили. Обнишпорили всі закутки, а води немає. Посилають папуг по воду — ті не летять, бо знають, що в таку спеку не дістатися їм до річки, а загинути можуть. Обурилися круки — хіба так, мовляв, з гостями поводяться? Самі ж по воду летіти бояться. Ось тут Крук, якого ви знаєте, підстрибнув до ватажка папуг і так його дзьобнув у голову, що той, хоч і казковий, одразу ж дух випустив. А тут і дощ пішов — як з відра лив. Виходить, даремно вбив Крук гостинного Папугу. Ось за це його і вигнали з казки!

— Як же з іншими круками, чому вони тепер у вирій не літають? — цікавиться Найказковіший.

— Папуги все тоді зробили, щоб круки забули до їхнього чарівного острова дорогу...

Ліщинки, Дубовики, Соснячки, інший лісовий люд, які завше співчували слабим і знедоленим, з осудом подивилися в той бік, де в кущах приходив до тями злостивий Крук.

— А яка ж друга історія? — обступили Озивайка казкові хлопчики і дівчатка.— Напевно, ще жахливіша?

— А ось така.

 

...У великому густому лісі, де росли дуби, сосни й горобина, жило колись багато птахів. Одні з них полювали на комах, інші живилися зерном та ягодами, а були й такі, що вдень і вночі вишукували гнізда з яйцями або пташенятами. Багато горя приносили ці хижаки. Та чи не найбільший розбій тоді чинили круки. Озброєні міцними дзьобами й гострими кігтями, вони оселилися на високих соснах і тримали в страхові не лише дрібних, а й великих своїх сусідів. Там, гляди, гніздо розвалять, там маля заскубуть. Лихо, та й годі!

Що робити?

— Давайте попередимо круків: якщо й далі чинитимуть розбій, ми звернемось по допомогу до Орла,— сказала Вивільга.

Всі погодились.

Знайшли березову кору, дятли написали на ній листа, повзики скрутили кору в сувій, ремези заклеїли пташине послання — скріпили печаткою.

— Хто доставить листа крукам?

— Сорока,— запропонували сорокопуди.— Тільки вона не боїться розбійників.

— Авжеж не боїться, бо така ж, як і вони. Згадайте, скількох вона позбавила дітей,— заперечила Чайка.

— Чайка має рацію,— загаласували синиці.

— Тоді тобі, Шпаче, доведеться летіти,— промовила Вивільга.

— Коли громада доручає,— погодився Шпак,— полечу.

Узяв листа й подався до високих сосон.

— Без відповіді не вертайся! — гукнули йому вслід птахи.

Круки зустріли Шпака здивовано:

— Ти що, заблукав, небораче?

— Ні,— промовив пташиний посол,— доручено мені передати вам ось цю заяву,— простягнув найголовнішому Крукові.

— Про що ж ви пишете в ній?

— А ти прочитай!

— Хіба хто розбере ваші нікчемні каракулі? — розсердився Крук.— А втім, гаразд. Покличемо Сороку, вона в нас грамотна.

Шпак відлетів трохи й став чекати відповіді.

Пройшло чимало часу, аж поки Сорока прочитала крукам пташиного листа.

— Нахабна, нікчемна дрібнота,— зчинили ґвалт круки.— Кому загрожувати надумали? Орла на допомогу кликати захотіли? Знайшли захисника. Ха-ха-ха!

— Негайно, негайно в похід! Провчимо нахаб, щоб і діти їхні запам’ятали, як нам, крукам, загрожувати!

— А може, спочатку напишемо їм свій ультиматум? — пропонували поміркованіші.

— У бій! — закаркали старі круки.— Ще не було в історії такого, щоб нам загрожували якісь синиці й горобці.

— У бій!

Почувши войовничі вигуки у ворожому стані, Шпак хотів було попередити птахів про небезпеку, але не встиг. Чорною хмарою налетіли на нього круки.

А потім на дрібноту.

Бій тривав недовго. Круків було багато, та й напали вони зненацька. Чимало синиць, дятлів, повзиків, дроздів, солов’їв та інших пернатих загинуло тоді. А ті, що врятувалися, через деякий час зібралися в одному з найглухіших закутків лісу. Побиті, обскубані, закривавлені, поховалися вони під листям і знову задумалися, як далі жити, як знайти вихід із такого становища.

Вивільги вже не було. Вона загинула. Тому головувала Синиця.

— Мабуть, треба шукати інший ліс,— промовила,— такий, де немає ні круків, ні сорок.

— І справді,— зраділи птахи,— знайдемо такий ліс і будемо жити в ньому спокійно.

— Тоді — розлетілися! — наказала Синиця.— А через тиждень зберемося в цьому ж місці. Коли ж зустрінете Орла, скажіть: згодні на будь-яку умову, тільки нехай захистить!

Подалися пташки в різні боки. А коли сонце всьоме з’явилося над обрієм, стали злітатися до рідного лісу.

— Всюди круки. Скрізь сороки. У багатьох місцях ще й кібці водяться, і коти бродячі! А Орла не бачили,— стали доповідати.

— Тоді житимемо тут. Гнізда ж будуватимемо в дуплах, заростях дерев і кущів, щоб круки не бачили ні нас, ні жител наших!

Поховалися пташки в лісових нетрях, затихли, мов і не було їх тут. Довкола вимерло все.

А круки захвилювалися.

— Куди поділися птахи? Невже повтікали? Чим же тоді харчуватися? Не ловити ж нам, крукам, комах, як інші ловлять. Чорна робота нам не до лиця.

— Кру-кру-кру! Їсти хочемо,— заскиглили кручата.

— Які з вас батьки,— накинулися матері на круків,— діти он з голоду помирають, а ви все радитесь. Довели, що птахи з лісу повтікали!

— Вихід один,— сказав молодий Крук,— розрити он ті купини й нагодувати дітей мурашиними яйцями. Вони смачні, я куштував!

— Ні в якому разі,— заперечив старий Крук,— казали діди, щоб мурах не чіпали, бо тоді всім смерть буде!

— Смерть від мурах! — вигукнув молодий птах.— От насмішка. Через тебе, діду, птахи справді повтікали з лісу. Це ти підняв нас на ту, нікому не потрібну бійку. А тепер радиш із голоду вмирати?!

— Як знаєте,— тільки й мовив старий Крук.

— Тоді вперед! — наказав молодий птах, відчувши, що настає час, коли доля послала йому можливість зайняти перше місце в кручиній зграї.— Вперед!

Зашуміли важкі крила, і розбійники напали на мурашники. Руйнували їх дзьобами, розгрібали кігтями, добираючись до личинок. Нагодували пташенят і самі наїлися. Хвалили, вдоволені, свого ватажка.

Мурашки ж тим часом, не знаючи, що вдіяти, нишпорили в траві, засмучені від горя, аж поки не зібралися докупи на тій самій галявині, де колись радилися пташки.

— Що робити? — Це почув строкатий Дятел, який причаївся неподалік від старезної берези. Тепер він не наважувався довбати молоді дерева, а лише трухляки, боячись, щоб його стук не підслухали ненависні круки.

— Ех ви,— не втерпів він, слухаючи безпорадні зойки комах.— На вашому місці ми б, птахи, швидко справилися з розбійниками.

— А як? Швидше кажи, якщо знаєш,— кинулися до нього мурахи.— Відразу ж підемо на розправу!

— Скажу. Тільки за умови, що ви не застосуєте цієї зброї проти нас, мирних птахів!

— Обіцяємо! — зашуміло на галявині.

— Тоді слухайте. Як тільки зайде сонце, залазьте гуртом до круків у гнізда і жаліть їх отрутою. Тоді наші спільні вороги не зможуть злетіти і ви з ними зробите, що захочете. Відплатіть їм і за нас.

— Відплатимо! — пообіцяли комахи і подалися до сосни.

— Лише не поспішайте, нехай усі круки всядуться на ніч у гнізда!

То була страшна для круків ніч. Схід сонця побачили тільки окремі з них. Покусані мурахами, вони збилися невеличкою купкою на найвищому дереві і заволали до птахів, що з’явилися в небі:

— Змилуйтесь! Більше ніколи не зачепимо вас! Пташенятами присягаємося!

— Помилуємо їх? — запропонували тоді голуби.

— Помилуємо,— погодилися й інші,— дітьми ж присягаються. Але знайте,— сказали крукам,— тільки-но порушите клятву, наші друзі мурахи знайдуть ваших пташенят і під землею.

...Відтоді круки живляться переважно здохлятиною. Вряди-годи хтось із них не втерпить і залізе в гніздо до інших птахів. Тому-то круки, боячись суворої відплати, виводять пташенят ранньою весною, коли в лісі ще лежать сніги і мурахи не вилазять із своїх схованок.

— А яка ж в цій прикрій історії Крукова вина? — не зрозуміла Ліщинка.

— Не можна було Крукові, як найстаршому в зграї, поступатися перед обов’язком і совістю, треба було не допустити розбою, який молоді, недосвідчені птахи затіяли.

— Тепер зрозуміли, за що Крука з казки вигнано?

— За нещирість його і дворушництво! — лісові хлопчики й дівчатка з презирством поглянули на Крука, який виборсався з кущів і подався геть. Яким же треба бути поганим, щоб не було тобі місця ні в казці, ані в житті!..

Незвичайні пригоди Озивайка та лісового люду в океані

Зібрав Озивайко восени лісовий люд на галявині.

— Зима не за горами,— сказав.— Готуйте свої гніздечка-схованки, встеляйте їх м’якенькою травичкою, пір’ям і пухом, бо морози люті грядуть!

— Скільки можна спати! — обурилася Ліщинка.— Не сплять же птахи і звірі взимку, а ми хіба гірші?

— Померзнете. Що ваші благенькі вдяганки проти холодів? — не здавався лісовичок.

— Озивайку, а я знаю, де їм зиму перебути, і про молюсків більше дізнаємося! — сказав Равлик.

— Де?

— У теплих краях, куди птахи відлітають,— відказав Равлик.

— І справді,— аж затанцювала від радості Ліщинка,— сядемо їм на спину, вони й доставлять нас у місця, де зими не буває. Там впродовж року гріє сонечко, і все довкола буяє зеленню. Не раз я чула про це від пташок, які мостять гнізда в кущах ліщини...

— Доведеться чекати наступної осені,— промовив Озивайко.— Самі знаєте, що ті птахи уже відлетіли з нашого лісу...

— А казковий літачок? Попросимо наших друзів-школярів, і вони вмить його зроблять. Я за штурмана буду — покажу куди летіти! — дуже Равлику хотілося прислужитися лісовому люду.

— А як же мені ліс напризволяще залишити? Хто взимку його мешканцям допоможе? — сумнівався Озивайко.

— Як хто? — здивувався Равлик.— Юннати допоможуть.

А тут саме Петько з друзями нагодився. Вислухав уважно лісовичка, а тоді сказав:

— Щодня до лісу будемо приходити. Не сумнівайся, Озивайку, тут буде повний порядок. Але з умовою — по завершенню мандрівки даси нам повний звіт. І не забудь, що цікавить юннатів! Про надійний літачок теж не тривожся, юні техніки швидко його змайструють.

...І ось казковий літачок — увесь із алюмінію і прозорої пластмаси — стоїть посередині галявини.

— Курс на теплі краї! — вигукнув Озивайко, умощуючись в зручне командирське крісло.

— Слухаюсь! — сказав штурман екіпажу Равлик.

Заревли турбіни, лісовий люд злякано прикипів до сидінь. Однак літачок, майже не розганяючись, м’яко відірвався від землі й швидко піднявся за хмари...

Невдовзі хмари розступилися. Внизу голубіло море. І справді, куди не глянь — вода. Озивайко хотів спуститися нижче, щоб пасажири роздивилися морські хвилі, аж тут над літачком майнула тінь. Лісовичок зиркнув вгору й занімів: на них пікірував швидкісний винищувач. Ще якась мить — і від казкового літачка з його мирним людом нічого б не лишилось. Та Озивайко встиг-таки спрямувати машину вбік.

— Що це? — здивувався Равлик.— Невже повітряний пірат?

— На фюзеляжі і хвості в нього ніяких розпізнавальних знаків,— оглянувся Озивайко.— Що йому треба від нас? Ми ж ні на кого не нападаємо!

Включили рацію й передали на казковій радіохвилі, яку ловлять усі радіостанції, що на борту літачка мирний лісовий люд.

Та пілот винищувача не збирався, видно, відпускати літачок.

— Вимагаю посадки! — почулося в наушниках.— Інакше будете знищені! — І винищувач знову зайшов на бойовий курс.

— Що з нами буде? — заплакала Ліщинка.— Невже зіб’є нас цей розбійник? Під нами море, а ми плаваємо слабенько...

Лісовичок заспокоїв, як міг, пасажирів і повів літачок над самою поверхнею моря. Винищувач йшов назирці, намагаючись спрямувати їх до великого корабля, на якому стояло багато таких же літаків, як і сам нападник. Там уже метушилися люди, готуючи, мабуть, місце для посадки обох літаків.

Нараз Озивайко наддав ходу, потім рвонув убік і вниз, аж крила хвилі торкнулися. Винищувач повторив його маневр, але невдало, бо на останньому витку зопалу врізався у воду. Тільки стовп води побачили мандрівники.

З корабля один за одним стали злітати винищувачі.

— Отепер, Озивайку, пропадемо! — злякався Равлик, який понад усе боявся солоної води.

— Захопившись двобоєм, мало не забув, що ми казкові! — й лісовичок натиснув на зелену кнопку.

І літачок і пасажири стали невидимими.

Тупоносі винищувачі з ревищем пронеслися повз них, поникали туди-сюди, а тоді, піймавши облизня, повернулися на корабель.

Їм услід аж заходився від сміху лісовий люд.

А літачок уже знаходився над Атлантичним океаном. Невеличкий, порослий тропічною зеленню острівець манив до себе невідомістю, прохолодою, бо пекучі сонячні промені все більше проникали в салон літачка, а терплячому Озивайкові й на думку не спадало увімкнути кондиціонер. Особливо потерпав від спеки Равлик.

— Якщо ти, Озивайку, не сядеш на острівець,— ледь прошепотів молюск,— я замуруюся у мушлі і тоді який з мене штурман?!

Тут лісовичок згадав про кондиціонер, але побоявся вмикати, щоб, бува, не застудити розімлілих на сонці тендітних пасажирів, й повів літачок на посадку.

Тільки-но приземлилися, лісовий люд одразу ж шмигонув у тінь зелених нетрів, а назустріч їм уже мчали місцеві Пальмовички, Ліанки, Орхідейки... Це Озивайко по казкових радіохвилях повідомив їх про приліт лісового люду. Тільки Равлика ніхто не зустрічав. Через це йому було до болю гірко, навіть сльози виступили на очах, що розташовані на кінчиках його щупальців.

— Невже немає на острові моїх родичів? — звернувся він до місцевого лісовичка, якого тут звали Кокосиком, бо він, окрім того, що був за головного в лісового люду, так ще охороняв найцінніші тутешні дерева — кокосові пальми.

— Ще сплять,— відповів Кокосик і повів Равлика до уламка коралового рифу, якого хвиля викинула на берег. Там усі побачили силу-силенну біленьких, довгастих, з палець завтовшки, закручених мушель.

— Сухолюбки,— упізнав молюсків Равлик.— Як настає спека, впадають у сплячку, і тоді нічим їх не розбудиш!

А остров’яни вже показували лісовому люду своїх підопічних. Все тут було не так, як у їхньому рідному лісі. Шорстколисті пальми з великими, завбільшки з дитячу голову, горіхами, велетенські дерева з вічнозеленим, немовби воском укритим, листям, а на них повились ліани. Вони так густо переплітаються вгорі, що внизу навіть удень сутінки. З дерев звисають темно-коричневі батоги коріння, яким рослини беруть не лише вологу, а й повітря. Там, де кора відслонена, вкорінилися орхідеї. Їхні незбагненної краси квіти напоюють навколишнє повітря п’янким трунком. І ще довкола без угаву щебечуть птахи. Їх не видно, бо літають вони над кронами й лише зрідка проникають у гущавину, щоб поживитися комахами або напитися солодкого нектару.

Зненацька Озивайко почув крик. То був переляканий голос Ліщинки. Лісовичок прожогом кинувся до дерева, де вона стояла, й побачив, що в неї вчепірився великий волохатий павук, а Ліщинка вже й заніміла з ляку, вже й не пручалася.

— Відпусти її, нахабо! — вигукнув Озивайко.

Павук не зважив на його окрик.

«Виходить, тут не діють мої чари»,— здогадався Озивайко.

Тричі ляснув у долоні:

— Стань, Ліщинко, невидимою!

Вона стала невидимою, однак павук, відчуваючи, що казкова дівчинка в його лапах, ще міцніше її стиснув. Ось-ось укусить Ліщинку, впустить отрути, і тоді вона пропала.

Аж тут з’явився Кокосик. А треба сказати, що він відлучався на деякий час — допомагав Орхідейці визволити дзьобик пташки колібрі з пастки, яку розставила мухоловка — рослина, подібна до нашої росички.

Тепер Кокосик сміливо накинувся на павука, і той відпустив Ліщинку.

Озивайко скликав свій лісовий люд, а Кокосик свій — і вони пішли гуртом до океану. Хвилі лагідно голубили піщаний пляж. Остров’яни одразу ж кинулися до води, гості також приєдналися до них.

— А ти чого, Равлику, не купаєшся? Вода наче молоко! — радів Озивайко.

— Е ні, Озивайку, солона вода не для нас, наземних молюсків.

— Так ти ж казковий!

— Воно-то так, однак лячно!..

— А ти спробуй. Може, сіль не завадить Казковому, ні — Найказковішому Равлику?

Равлик обережно, немовби в окріп, поліз у воду. Минула хвилина-друга. Всі насторожено дивилися на нього, готові будь-якої миті прийти на допомогу, промити його у джерельній воді.

— Виходить, Равлику, тобі море не шкодить,— зрадів Озивайко.— А ти боявся!..

Равлик тільки пирхнув від задоволення. А тоді зовсім розхоробрився й пірнув на морське дно.

— Іч, що виробляє,— позаздрила Ліщинка.— Добре йому — Найказковішому, а нам як бути? Ще потопимося!

— І про це, Ліщинко, наші друзі, юні техніки, подумали,— сказав Озивайко й витяг з літачка купу невеличких апаратів для підводного плавання — аквалангів.

Лісовий люд почав їх припасовувати. І (яке диво!) ті апарати, тільки-но їх одягали хлопчики й дівчатка, ставали невидимими.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up