Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди (сторінка 4)

...Дно океану піщане. Ясне сонце легко проникає крізь товщу ледь зеленуватої води й освітлює геть усе. Там, дивись, зграї яскравих, смугастих рибок промайнуть, там лапатого краба, що тягне за собою по піску борозну, висвітить, там заграють райдугою у напівпрозорих парасолях медузи... В одному місці дно водоростями заросло. М’якеньким килимом видавалися ті зарості, й Озивайко ступив на них.

Лясь! — і нога його опинилася замкнутою між двома стулками велетенського молюска Тридакни.

— Отакої,— корчився від болю Озивайко.— Як лиху зарадити?

І лише тут усі побачили зграйку зовсім манюсіньких дівчаток — Водоростівок.

— Зараз тобі, Озивайку, допоможемо,— мелодійно проспівали. Впірнули біля затиснутої ноги між стулки Тридакни, щось там зробили — і молюск їх розкрив. Озивайко ледь встиг ногу висмикнути, як вони знову закрилися.

— Що буде з сміливими Водоростівками! — забідкався лісовий люд.— Невже загинуть?

А Водоростівки щось, напевно, зробили Тридакні, бо та на мить знову розкрила стулки. Того вистачило, щоб казкові дівчатка опинилися на волі.

— У Тридакни, коли вона злякається, стулки-щелепи міцно стискаються м’язом. Ось ми його полоскотали — і він розслабився,— зі сміхом розповідали Водоростівки.— Ходімо звідси. Ми вам покажемо щось цікавіше.

Лісовий люд був страшенно здивований, побачивши на піску яйцевидні поцяцьковані мушлі. Гладенькі, немов відполіровані.

Ліщинка відразу ж зазирнула всередину.

— Там порожньо. Де ж самі молюски?

— Це кістяк ципрей, або фарфорових равликів,— пояснив Равлик.— Його можна побачити лише після загибелі молюсків.

— А зараз ми вам живу ципрею знайдемо,— пообіцяли Водоростівки.

І вони викопали з піску чималенького голошкірого молюска. На вигляд зовсім непривабливого. Хто б міг подумати, що в ньому схована така красива мушля.

Ципрея вислизнула з рук Водоростівок й хутко зарилася в пісок. І було їй чого ховатися, бо неподалік з’явився великий равлик. Черепашка в нього масивна і груба, однак вона не заважала йому швидко рухатися.

— Тікаймо! — пищали Водоростівки.— Це Стромбус на полювання вийшов. Він не боїться нікого, бо має грізну зброю — загострену кришечку. Коли спить, закривається нею, мов заслінкою, а коли нападає на здобич — ріже, мов ножем.

А Стромбус вже «господарював»: ногою вигрібав ципрей з піску й шматував їх немилосердно.

— Вовчі звички,— обурився Озивайко.— Візьми собі, щоб наїстися, а навіщо усім підряд віку вкорочувати. Ось я тобі покажу!

З цими словами він кинувся до Стромбуса, хотів ухопити його за мушлю й відкинути, як шкідливого кота, якомога далі від себе, та молюск несподівано підскочив і різонув лісовичка кришечкою. Мало пальця не одпанахав!

Добре, що в казкових хлопчиків рани вмить гояться, а то чимало б крові пролилося.

Затис Озивайко рану, а тоді увімкнув моторчика, блискавично підскочив до Стромбуса, вхопив його за мушлю й потяг у глибину океану.

— Ну й важкий! — відсапався.

— А хто обіцяв показати нам спрута! — зиркнула Ліщинка на Равлика.— Страшнувато, правда, але хочеться побачити!

Повз них саме пропливала морська черепаха. Схожа на ту, яка живе у їхньому лісовому озері, але у сотню, а мо’ й тисячу разів більша. Кокосик про щось із нею перемовився, а тоді запросив гостей на її широку спину. Довго пливли вони вздовж берега, аж доки не досягли великої заглибини. У ній, знав Кокосик, і жив найбільший кальмар або, як його іще називають,— Спрут. Хоч і зрідка, але на поверхні моря він з’являвся. Кокосик вже й схованку побачив, звідки можна буде спокійнісінько спостерігати за хижаком, та сталося інакше. Спрут сам на них чекав. Не на них, звичайно, бо звідки йому знати про відвідини Озивайка з лісовим людом, просто голодний хижак чатував на здобич.

Такого страховиська, як Спрут, лісовий люд досі ще не бачив. Голова ніби бочка, а на ній — величезне лиховісне око й міцний дзьоб, дуже схожий на дзьоб папуги. І що найжахливіше — прямо від голови розходяться довжелезні міцні щупальця з гачками й присосками. Нишпорять-нишпорять довкола себе, тільки потрап у їхні обійми...

— Кальмар! — все одно зрадів своєму родичеві Равлик.— Привіт тобі, наш найсильніший родич!

Та голодному Спруту не до равликової запопадливості. Він, як побачив черепаху, торпедою вилетів із засідки й оповив її щупальцями, а тоді вдарив дзьобом у голову.

Черепаха одразу перекинулася горілиць, а лісовий люд і Озивайко попадали на дно, в якусь прірву. Добре, що в кожного з них був моторчик, а так не зібратися їм гуртом довіку.

Оговтавшись, поховалися за гілку розлогого коралу й стали спостерігати за двобоєм, не знаючи, як допомогти Черепасі. Та виявилося, що її не так просто було подолати, як на те сподівався кальмар. Вона сховала і поранену голову, і ноги, і хвоста під панцир. А тут неждано-негадано їй ще й поталанило. З океану на запах черепашачої крові припливли три акули. Вони накинулися на Спрута! Немов гострим ножем відтинали своїми зубами щупалець за щупальцем. І так, як з’явилися, раптово зникли в океані. Кальмар з одним-єдиним щупальцем поволі падав у прірву, з якої нещодавно випливли мандрівники.

— Дивіться,— здивувалася Ліщинка,— а в нього кров не червона, а голуба. Та й сам він став іншим. Не сірим, а червоним.

— Спрути вміють це робити,— пояснив Равлик.— І те, що щупальця втратив, не біда — нові відростуть. Така в нас, молюсків, особливість! — гордо промовив, забувши на мить про напад Спрута.

Однак кальмарові не вдалося сховатися, його знову запримітила акула. Хоч і менша від тих, що першими напали, але, видно, злюща. Спрут теж помітив хижачку й змінив забарвлення тіла на голубе. Гадав, напевно, що так його не видно буде на тлі прірви. Але акула вже робила круги навколо нього. І ось — ривок! Та хижачка врізалась замість тіла кальмара в чорнильну краплю, яка зовні нагадувала молюска, а як тільки її черкнула нападниця, вибухнула хмарою чорнила, яка зробила все довкола каламутним.

Спрут у цей час упав у заглибину й причаївся.

Акула, впіймавши облизня, крутнулася біля Черепахи, але, знаючи напевно, що міцний панцир не для її зубів, подалася геть.

— Озивайку,— прошепотів Дубовичок,— а де Спрутисько взяв стільки чорнила?

— Він сам його виробляє,— пояснив лісовичок.— Юннати розповідали, що такі чорнильні бомби кальмар може випускати дуже часто, вводячи в оману багатьох напасників. Черепаха, переконавшись, що небезпека минула, стала поволі пливти. Але не до берега, а в океан. Що з нею? — Мабуть, памороки акули їй забили! — висловив здогад Озивайко.— Треба допомогти бідоласі.

Він увімкнув моторчика, підплив до Черепахи й потяг її до берега. Лісовий люд — за ними.

Невдовзі Черепаха вилазила на берег. Вона втратила багато крові й знала, що їй уже не жити. І нічим ніхто їй не зарадить. А поки ще живе, треба відкласти яйця. Адже для цього вона й пливла до острова. І все було б так, як і раніше, якби не кляті акули.

Не гаючи часу, вона стала рити в піску нірки й класти туди яйця. Тільки-но відклала останнє, поволі посунула до моря, але у воду так і не потрапила, бо витекли останні краплі крові і вона загинула.

— Яка ж бо мужня,— сказав Озивайко лісовому люду.— Втратила останні свої сили, щоб тільки продовжувався рід черепашачий.

Тут до мандрівників прибігли Кокосик, Пальмовичка, Ліанка, Орхідейки. Озивайко розповів їм про пригоду і попросив, щоб вони простежили за черепашачими яйцями, адже й до них багато хто ласий.

Невдовзі Кокосик знову запросив гостей до підводної мандрівки.

Ось тоді й натрапили вони на морських зірок. Десятки їх лежали на піщаному дні. Найрізноманітніші — з п’ятьма променями найбільше, але були і чотирьох-, і шести-, і семи-, і восьми-, і десятипроменеві. Кольору теж різного — жовтого, рожевого, голубого, оранжевого... Дуже схожі на ті зірки, що люди під Новий рік на ялинки чіпляють.

— Давайте візьмемо кілька зірок і нашим друзям-юннатам як сувенір привеземо! — запропонувала Ліщинка.— Ото зрадіють!

— То у воді зірки такі гарні,— сказав Кокосик,— а як обсохнуть, загинуть і одразу ж поблякнуть.

— Все одно хочу до зірок, хоч у воді награюсь ними,— вела своєї Ліщинка.

— І ми хочемо, і ми!..— підтримав її лісовий люд.— Вони такі гарні!

— Ви, напевно, не знаєте, що морські зірки — найперші вороги тутешніх двостулкових молюсків? — насупився Равлик.— То лише зовні вони такі симпатичні, а насправді — теж вовки підводного царства.

Лісовий люд збентежено дивився на Кокосика. Чи ж правду каже Равлик?

— Справді, морські зірки живляться молюсками, але не лише ними, а й іншими тваринками, зокрема рибою! — пояснив Кокосик.— Тому-то з ними треба бути обережними!

— І все ж таки розглянемо морських зірок зблизька,— сказав Озивайко, включаючи моторчика.— Буде про що розповісти юннатам!

Зірки на мандрівників не зважали. Тільки здалеку здавалося, що вони непорушні, насправді кожна з них ворушилася, деякі рухалися.

— А як вони пересуваються, чи є в них ноги? — поцікавився Дубовичок.

Кокосик присів і заглянув під зірку. Таке ж зробили мандрівники й побачили, що зірка не лежить на піску, як здавалося, а коливається на тоненьких, немовби трубочки, ногах. На кінчиках ніг — присоски. Присмокчеться зірка ніжками-трубочками до ґрунту, а тоді підтягує на те місце все тіло. І так чалапає куди хоче.

— Гляньте, зірка напала на Устрицю! — сказав Кокосик.

— Ну що вона може їй зробити! — засміявся Озивайко.— У цього двостулкового молюска мушля міцна. Справжня фортеця.

— Ти так гадаєш? — здивувався Кокосик.— Тоді давайте поспостерігаємо, що далі буде робити зірка.

А зірка накрила тілом молюска, присмокталася ніжками до стулок і, видно, стала їх розсовувати. Проте Устриця мала добрі м’язи, які міцно стягували стулки. Зірка продовжувала робити своє. Пройшло немало часу, мандрівники вже хотіли йти далі, аж тут Ліщинка першою побачила, що молюск не витримав випробування і трохи розтулив стулки. І ось тоді всі побачили, як з рота зірки, що в центрі тіла, вигорнувся якийсь мішечок, який зірка тут же заштовхнула всередину молюска.

— То шлунок зірки. Тепер він заживо перетравить м’якоть молюска,— пояснив Кокосик.— Отепер повірите, який страшенний хижак ця зірка?! Колись біля нашого острова люди розводили цілі плантації устриць, яких потім вивозили звідси. Справи йшли добре, поки сюди не внадилися зірки. Люди з ними боролися — виловлювали й рубали на шматки, не знаючи, що у воді з тих шматків невдовзі виростали нові зірки.

— Як це виростали нові зірки? — здивувалися Вільшанки.— Хіба може з шматка тварини вирости нова? Це тільки в казках буває! Пригадуєте, нам Озивайко розповідав, як у Змія виростали відрубані Котигорошком голови?

— Та хіба не чули, що Равлик казав про Спрутові щупальця: вони також відростають; чи не бачили, як у нашої ящірки новий хвіст відростає? — озвався Дубовичок.

— Так то ж хвіст! — дивувалися Вільшанки.— А тут з маленького шматочка тіла утворюються нові зірки!

— Що правда, то правда,— сказав Озивайко.— Буває таке в окремих тварин і в наших краях. У невеличкому струмочку, що біля озера, де ми були, живуть тритони. Знаєте їх? Щось середнє між жабою і ящіркою. Так ось у них навіть лапки нові відростають. Сам бачив, як у одного з них їжак відірвав дві лапи — задню і передню, а через деякий час вони виросли.

— У крабів швидко відростають нові клешні! — згадав Кокосик.

— І в наших річкових раків замість втраченої з’являється нова клешня. Тільки трохи менша,— промовив Озивайко.— Але такого, щоб із шматка тіла нова тварина виросла, у наших краях не буває. Так що місцевим зіркам поталанило...

— Ну й дива! — вигукнула Ліщинка, а сама бочком-бочком, подалі від того місця, де лежали морські зірки.

Відбилася Ліщинка од гурту, йде собі по м’якенькому пісочку — ногам приємно, а довкола краса, яку й уявити важко: неподалік строкаті риби-папуги пропливли; там, на дні ковбані, морські лілії похитують своїми ніжними пелюстками, між ними шастають креветки; під уламком загиблого корала невеликий спрут причаївся.

— Хитрюга! — усміхнулася Ліщинка й хотіла того спрутика дістати, щоб показати лісовому люду, а він як вистрілить в неї чорнилом. Ліщинка мало свідомість не втратила чи то від переляку, чи від болю в очах. Заплакала.

Їй на допомогу Водоростівки примчали. Розсердилися на спрута, стали йому виказувати.

— Який недоторканий! Нічого б з тобою не сталося, якби Ліщинка побавилася трохи!

— Знаю ці забавки,— буркнув спрутисько.— Так недовго й на обід комусь потрапити! — випустив струмінь води й помчав, мов ракета, подалі від гріха.

Водоростівки промили Ліщинці очі, розігнали довкола неї чорнильну пляму.

Помчали доганяти лісовий люд. Та тільки ступили між водорості, як пролунали застережливі голоси супутниць:

— Не наступи на равлика!

Глип, а неподалік красива жовтогаряча черепашка лежить.

— Порожня? — запитала Ліщинка Водоростівок і хотіла взяти черепашку, як звідти щось гостре виткнулося, і якби вона не відсахнулася, то удар прийшовся б по її руці.

— Обережно! — підскочили до неї Водоростівки.— Конус, так звати цього молюска, надзвичайно отруйний.

— Ну й родичі у нашого Равлика! — жахнулася Ліщинка.— Десятою дорогою треба їх обходити! Аж подих забило.

Водоростівки взяли її під руки й попливли до гурту. Та що це? На півдорозі вони зупинилися, з острахом стали вдивлятися в зарості водоростей, які тут росли особливо густо.

— Мурена! — тут і Ліщинка побачила довгу рибину із злими очима і широко відкритою пащею, повною гострих зубів.

Мурена, збагнувши, що її помітили, не таїлася далі й почала наближатися до них.

Водоростівки потягли Ліщинку вбік. Там лежав чималенький равлик «Ріг Тритона».

— Ховаймося за нього! — сказали Водоростівки.— А може, пропливе мимо мурена.

Однак хижачка не збиралася їх минати.

— Рятуй нас, Тритончику,— занервували Водоростівки.— Чи ж не бачиш, мурена хоче нас з’їсти!

«Ріг Тритона» виліз із своєї красивої мушлі, припав ногою до кам’янистого ґрунту, а край раковини підніс над собою. Мурена, як побачила, яка перед нею здобич, одразу ж забула про Водоростівок

і Ліщинку й кинулася на молюска. Блискавично це зробила, однак і «Ріг Тритона», виявляється, гав не ловив. Встиг-таки, поки його тіла торкнуться гострі зуби, причавити краєм черепашки голову мурени, притиснути її до ґрунту.

— Не відпустить, поки риба не задихнеться! — сказали всезнаючі Водоростівки.— Бачиш, Ліщинко, і серед молюсків у нас чимало друзів!

Великий острів, кораловий риф, виріс посередині океану з коралів — дрібненьких тваринок, які зовні нагадують квітку з пелюстками.

До коралового рифу, що гігантським млинцем осів на дно морське, й привів Кокосик мандрівників. Ще здалеку було видно: окремі місця коралової колонії взялися, немовби лишаями, білими плямами.

— Ось так виїдають корали морські зірки акантастери, або, як їх ще називають, тернові вінці,— пояснив Кокосик.— Добре, що про це своєчасно дізналися люди.

Тут мандрівники стали свідками, як добре вже знайомий Ліщинці молюск з красивою мушлею прорізав у тілі зірки щілину й став її пожирати.

— Знову вбивство! — мало не знепритомніла Ліщинка.

— Якби не тритони, не риби, не люди, про яких я розповідав, пропав би кораловий риф,— сказав Кокосик.— А він так потрібний мешканцям моря.

— Озивайку,— стривожено гукнув Соснячок,— там, на виднокраї, вітрильники. Ціла флотилія! Хто на них пливе? Друзі чи вороги?

І справді, на горизонті з’явилося багато невеличких вітрил, які швидко наближалися до острівця.

— Заспокойтеся,— усміхнувся Кокосик,— то не кораблі, а схожі на медуз «португальські кораблики». Вітрила, які ви бачите, не що інше як плавальні пухирі, оснащені гребенем. Подує вітерець, наповнить гребінь-вітрило — і «португальські кораблики» мчать по хвилях.

— Премилі істоти,— зраділа Ліщинка,— давайте з ними пограємося!

— Так хто ж з хижаками грається?! — жахнувся Кокосик.— Ось приб’є їх сюди вітерець і ви самі переконаєтеся, чи варто з ними справу мати.

Невдовзі один з «португальських корабликів» причалив до коралового рифу.

Зблизька він не здавався таким гарненьким, як здалеку, та все одно приваблював ніжно-голубим кольором, в його драглистому тілі сонячні промені вигравали веселкою. Цілий жмут щупальців обмацував усе довкола. А тут саме рибка пропливала. Як побачила лісовий люд, сахнулася й з переляку потрапила до щупальців. Ті одразу ж її хапонули. І чим дужче борсалася рибка, тим дужче стискали її щупальці. Невдовзі й тіпатися перестала.

— Оце тобі й іграшка! — промовила Ліщинка.— Так би він і мене задавив!

— Вже якось би гуртом одбили,— сказав Кокосик.— А взагалі «португальські кораблики» хижаки неабиякі, вони не пропускають ніякої здобичі. Від них рибі, крабам і рачкам справжня біда.

...У теплі й добрі проводили дозвілля на острові лісові хлопчики й дівчатка. Час від часу пропонували допомогу Орхідейкам та Ліанкам — доглядати за рослинами, але тим і самим не було чого робити, бо погода стояла гарна, вологи вистачало, а хвороб саме на острові не було ніяких. Тому-то купалися знічев’я та засмагали. Аж розлінилися, бо на запрошення Кокосика до підводних мандрівок були охочі лише Ліщинка та Дубовичок.

— А що,— сказав одного разу Озивайко.— Може, друзі, назавжди тут залишитесь? Не треба буде щодня трудитися біля дерев та кущів, мерзнути в непогоду, боротися з шкідниками...

— Про що ти говориш, Озивайку,— обурилися Грушівниці,— та ми ніяк не дочекаємося, коли додому летіти. Що там без нас у лісі робиться? Весна ж іде, Озивайку. А що може бути кращим у світі, як цвіт дикої груші!

— А весняна зелень березового листя, а гудіння бджіл, які збирають пилок-пергу з квіточок вільхи та ліщини, а ніжність пролісків...

Озивайко радісно вслухався в голоси своїх помічників, й ні з чим незрівнянне почуття гордості за них, за їхню вірність рідному краю огортали його серце.

— Тоді нам в дорогу пора,— сказав Лісовичок.— Складаймо спорядження до літачка, щоденники — наш звіт юннатам, й будемо дякувати премилим господарям за гостину, за те, що живими залишилися, бо від павуків, акул і спрутів, бачили, добра не жди!

...Сонце ще не встигло дійти до небокраю, а казковий літачок уже спускався на рідну землю.

Несправедливий вирок

Весна і літо промайнули швидко. Хоч і юннати, задоволені розповідями Озивайка про пригоди лісового люду в теплих краях, допомагали, та роботи на всіх вистачало. Вовк не з’являвся в лісі, й Озивайко у клопотах забув про нього.

Того осіннього ранку зібрався було лісовик провідати борсуків, що оселилися в глибочезному яру, дізнатися, як до зими готуються. Аж гульк — гості до нього йдуть: два найстарших лісовики.

Зрадів їм Озивайко невимовно. Одного роду-племені, а може, ще чогось нового навчать чи розкажуть, як колись лісовики господарювали...

— А ти не дуже скачи перед нами,— пригасив його радість один з найстаріших лісовиків.— Прийшли ми сюди, щоб покарати тебе за зраду нашій справі!

— За зраду? — аж присів Озивайко.

— Так-так, бо злигався ти з одвічними нашими супротивниками, що ліс обдирають, як липку. Замість того, щоб їх відлякувати, принаджуєш сюди.

— Не злі вони люди, дідусю! І лісові багато допомагають: пташок та звірів підгодовують, мурашники розселюють...

Та найстарші лісовики не слухали тих пояснень. Вони були невблаганні.

— Зібрання найстарших лісовиків ще торік вирішило позбавити тебе сили лісовикової. Та за всілякими клопотами досі не могли оголосити тобі вирок. Відтепер живи так, як люди, котрим ти повірив. А про ліс дбай, од того залежить твоє вороття.

І зникли. Немовби й не було їх.

Пожурився, пожурився Озивайко, та діяти нічого. Вирішив-таки до борсуків навідатися. Хотів навпрошки болотом іти, куди там,— грузне! «Ось що таке — «позбавити сили лісовикової»,— гірко усміхнувся сам до себе і почимчикував сухим лісом.— Раніше йшов — гілки одхилялися, а тепер так і намагаються по очах хвисьнути».

Йде Озивайко й не відає, яка ще біда підстерігає. Вовк за ним по п’ятах крадеться. Слушну мить вичікує.

— Отепер тобі, Озивайку, не минути лиха! — хрипить.— Ось коли я тебе провчу. Зараз ти пересвідчишся, які в мене гострі зуби!

Тільки-но Вовк хотів стрибнути,— над його головою Сорока зацокотіла, про небезпеку сповіщаючи. Почув Озивайко, обернувся рвучко. Бачить — Вовк лаштується до стрибка. Сплеснув у долоні. Раз, другий! І знову зрозумів, що то значить «позбавити сили лісовикової». Не зміг стати невидимим.

— Плещи, дурню, в долоньки, плещи,— зареготав Вовк.— Зараз я тебе їсти почну!

А Озивайко підстрибнув щосили і вчепився в товсту дубову гілку. Заліз на дерево. Вовк припізнився на якусь мить, тільки зубами клацнув та облизався.

— Злазь. На чесний двобій тебе кличу! — заволав.

— Теж мені чесний,— розсміявся Озивайко.— У тебе гострі зуби, а я зовсім без зброї...

— Сидітиму доти, доки не впадеш з голоду,— пообіцяв Вовк, умощуючись під деревом.

У цей час почулися людські голоси. Ближче, ближче, зовсім близько. Вовк злісно блимнув на Озивайка:

— Все одно не втечеш од мене! — й подався геть.

Вийшло двоє підлітків.

Озивайко зрадів їм, став з дуба спускатися. І вже коли землі торкнувся, відчув, як іззаду обхопили його чиїсь руки, почали прив’язувати мотузками до дерева.

Хоч як пручався Озивайко, мотуззя все тісніше обплітало його тіло, а хлопці стрибали перед ним, глузуючи:

— Впіймався, неборака! Тепер не допоможуть ніякі тарілочки.

— Про які тарілочки ви говорите? — здивувався Озивайко.— Хіба ви не знаєте, що лісовики нічого не їдять?

Хлопці перезирнулися.

— Не вір йому, Костику,— промовив менший на зріст.— Це справжній інопланетянин. Я на картинках бачив. Такі ж самі химерні комбінезони в них,— кивнув на зелене Озивайкове вбрання.— Прилетів сюди з лихим наміром, інакше не таївся б на дереві, а прийшов у міліцію й чесно сказав, яке завдання виконує!

— Не гарячкуй, Дмитрику! — зупинив його Костик. І вже до Озивайка: — Виходить, ти нічого не знаєш про космічні тарілочки?

— Не знаю,— здивувався той,— звідки ж мені про це знати, коли я з лісу не виходжу?

— Бачиш, як викручується? — не вгавав Дмитрик.— Але нас не проведеш. Або скажеш, де стоїть космічний корабель, або кинемо тут прив’язаного — нехай звірі тебе з’їдять! — страхав він Озивайка.

Той зрозумів, що легко не відбудеться. Ще раз звернувся до сили лісовикової — марно!

«Треба щось вигадати,— розмірковував гарячково,— аби не лишили мене прив’язаного. Бо тоді Вовк одразу пошматує...»

— То ти поведеш нас до свого зорельота-тарілочки чи ні? — наступав Дмитрик.

— Ходімо! — погодився Озивайко.

Хлопці швидко розв’язали його і втрьох подалися в глиб лісу.

Дмитрик аж підстрибував од радощів.— Не вірив мені,— дорікав Костикові,— а я був цілком певний, що перед нами інопланетянин. Тепер прославимося!.. Аякже — полонили шпигуна з іншої планети! — І до Озивайка: — Тільки не надумайся тікати, бо з-під землі дістанемо. Ми з Костиком такі!

Ліс дедалі густішав. Осінь запалила дерева й кущі багряно-жовтим полум’ям. Тремтіло під холодним вітром листя, падало й встеляло землю м’яким килимом.

— Куди ти завів нас? — нарешті схаменувся Костя.

Останні промені сонця золотили кучеряві вільхи, трохи далі височіли могутні ялини. Під ногами проступало болото.

Впритул до Озивайка підійшов Дмитрик:

— Веди до корабля, інакше втопимо в оцій багнюці!

Тривожно шуміло верховіття. Десь неподалік зареготала сова.

Озивайкові стало моторошно.

«А як справді втоплять? Хто тоді про ліс дбатиме?»

— Напевне, Костику, треба знову зв’язати це опудало! — Дмитрик почав розмотувати мотузок.

— Озивайку, озовися! — раптом долинуло десь здалеку. І лісовичок упізнав голос Петька, одного із своїх помічників.

— Тут я! — голосно закричав.— Рятуй мене швидше!

...Довго в лісі стояв регіт, коли Озивайко розповідав, як його хлопці в полон брали.

— Оце так прославилися! — переживав Костик і попросив юннатів нікому не розповідати про лісову пригоду.

— Не міг раніше пояснити, хто ти! — примирливо говорив Дмитрик Озивайкові.— Одначе, як же нам тепер звідси вибратися? А ви, хлопці, чого сюди забрели?

— Теж заблукали, бо Озивайка не могли докликатися!

Швидко стемніло, і Петько запропонував заночувати в лісі, щоб у пітьмі не потрапити в непрохідне болото.

Хлопці швидко спорудили курінь, вислали його ялиновим гіллям, запалили для годиться невелике багаття біля входу й одразу ж поснули.

Тільки Петько не спав.

— Озивайку,— нарешті промовив,— як ти дозволив себе зв’язати? Тебе ж нічого не бере?!

Довелося Озивайкові розповісти Петькові про рішення найстарших лісовиків.

— Вони що, з глузду з’їхали! — розхвилювався Петько.— Та дарма! Завтра щось придумаємо. Не журися, Озивайку.

Однак і вранці Петько нічим не зміг допомогти другові. Тільки запропонував:

— Залишайся з нами в місті. Перезимуєш, а там видно буде.

— Загину я без лісу,— засумував Озивайко.— Та й звірам і птахам моя допомога потрібна!..

Пішли діти додому. Пообіцяли Озивайкові частіше навідуватися. А щоб Вовка не боявся, дали йому ніж мисливський.

...Бреде Озивайко лісом. Дерева вже майже голі. Зривається осінній дощ. Добре, що Петько теплу штормівку дав. По дорозі річка трапилася. Оце тут узимку він видру сполохав. Ліг край берега. Онде нірки — там раки зимуватимуть. Приглядівся, а раки ще не сплять. Ніжками ворушать, а до них невеличкі ягідки прикріплені — ікра. «Треба буде юннатам показати,— подумав Озивайко.— Он як рачихи ніжками водять, щоб кисень до ікри поступав. А де ж це видра? Дрімає, либонь, у теплому лігві, щоб звечора на полювання податися».

Підвівся Озивайко, пішов над берегом. А це що? Давній знайомий — зайчик. Тільки тепер у білу шубку вбрався. Тремтить, бідолаха, не лише від холоду, а від страху, що здалеку його видно. Озивайко хотів погладити зайченя, та воно чкурнуло чимдуж у кущі. Думав-таки наздогнати, але спіткнувся і впав, боляче вдарився об... лосині роги.

Роги були великі, гарні. «Подарую Петькові»,— підняв їх, а тоді побачив, що вони в багатьох місцях поточені лісовими мишами.

«Нехай уже доїдять»,— вирішив і залишив роги там, де вони раніше лежали.

Вітер давно вщух, сонце стало ласкавіше, тепліше. Озивайко зняв штормівку, сів на неї, щоб перепочити. Але що це? Над галявиною з’явилася зграйка комарів.

«Поява комарів у листопаді,— подумав,— обіцяє м’яку зиму. Треба про це юннатам сказати».

Поки спочивав, сонце знову закрила свинцево-сіра хмара. Пішов дощ.

Неждана радість

Зима настала раптово. На минулому тижні ще йшли дощі, а це за одну ніч накидало снігу, вдарив мороз і закував у крижаний панцир дерева та кущі. Ламалося гілля, падали деякі дерева.

Не міг Озивайко довго чекати юннатів. Тривожився, що скоїться лихо непоправне з птахами та звірами. А тут Сорока десь поділася. Не витримав, подався сам до станції юннатів.

— Що ж ви, хлопці, собі думаєте? На кого чекаєте? — здибав першим Петька й напосів на нього.— У лісі біда велика: дощ пройшов, а тоді мороз вдарив. Усе під кригою. Птахи не можуть навіть із критих годівничок їжу брати!

— Звідки нам про те, Озивайку, знати,— подивувався Петько.— Ти ж бачиш, у місті дощу не було. Сніжок, правда, пролітав. До лісу ми збиралися завтра йти. Та коли таке діло, оголошуємо по всій станції тривогу! Біжіть, друзі,— звернувся до юннатів,— по всіх кімнатах, нехай діти до лісу збираються. Підемо визволяти з крижаного полону годівниці, рятувати братів наших молодших...

Ніколи, мабуть, у лісі ще не було стільки дітей. Мало того, що з старих годівниць кригу збили, заправили їх кормом, так іще й кілька нових поставили.

— Приймай роботу, Озивайку,— вигукнув Петько.— Стільки всілякого насіння принесли, що навіть лишилося. Матимеш добрий запас. Одне хвилює, чи встигли ми, чи не пропали лісові мешканці од голоду?

— Давайте відійдемо,— порадив Озивайко.— Інакше птахи боятимуться до годівниць летіти. Звірі — й поготів не підійдуть.

Сховалися в кущі. Одразу ж до корму прилетіли птахи, стали дзьобати насіння. Невдовзі до великої годівниці, що колись її Вовк зруйнував, прийшов лось. Став березові віники жувати. Прибігли й дві кізки, смикнули сіно з іншого боку. А лось на них навіть очима не повів.

— Встигли! Не пропадуть тепер пташки й звірята! — радісно вигукнула Оля.— І все це ти, Озивайку! Поки у нашому лісі такий лісовичок господарює, буяти йому зеленню, повнитися співом пташиним! Ти, Озивайку, справжній друг!

— Хто я тепер без вас,— розчулився лісовичок.— Велике спасибі за допомогу!

Хоч як у лісі добре, а додому пора. Петько підійшов до Озивайка:

— Ходімо з нами. Дивись, як мороз бере. Замерзнеш.

— З лісу, Петре, нікуди не піду! — сумно, але твердо промовив Озивайко.

Петько обняв лісовичка, кинувся наздоганяти дітей.

Тоскно стало Озивайкові, ох як тоскно. Згадав, як іще зовсім недавно була в нього сила лісовикова, все він міг, усім допомагав. А ось тепер сам у скруті, добре, що хоч Вовка поблизу немає. Злякався, певно, сіроманець людських голосів. Але якщо з’явиться,— лісовичок намацав біля пояса Петьків подарунок,— є чим зустріти наклепника.

— Добридень, Озивайку! — пролунало несподівано. Лісовик аж здригнувся, побачивши одного з найстарших лісовиків, що повідомляли йому вирок.— А я, синку, звістку тобі знову приніс.

— Яку ще кару можна мені придумати?

— Не про кару йдеться, синку,— лагідно промовив найстарший лісовик.— Тут бачиш яка справа: не розібралися ми одразу, що водишся ти з добрими людьми. Це Вовк нас збив із пантелику. А ось тепер, як у ліси біда прийшла, переконалися — то великі наші друзі. Та й ти справжній охоронець своїх угідь. Не злякався, не відступив, не покинув своїх підопічних. А Вовкові, мерзенному наклепникові, не жити у наших лісах!

— Спасибі, дідусю,— зрадів Озивайко.— А як буде з силою лісовиковою?

— Та вона вже повернулася до тебе!

Озивайко сплеснув у долоні й кілька разів став то невидимий, то видимий.

— Живемо! — поцілував найстаршого лісовика в обидві щоки.— А зараз, дідусю, даруйте — наздожену друзів, поділюся з ними радістю! — й над лісом полинула бадьора його пісня.

 

КІНЕЦЬ

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up