Робінзон Крузо (сторінка 11)

Після цих палких запевнень я вирішив спробувати врятувати його співвітчизників, а для переговорів послати до них батька П’ятниці та іспанця. Та коли все було вже готове для відплиття, сам іспанець завів мову про те, що нам не слід дуже поспішати із здійсненням нашого плану. Міркування, які він висунув, були такі розумні й звучали так щиро, що я не міг не погодитися з ним. За порадою іспанця, я вирішив відкласти визволення його товаришів принаймні на півроку. Справа полягала ось у чому. Іспанець прожив у нас уже з місяць і за цей час встиг придивитись, як я працюю і як, з божою допомогою, дістаю все потрібне. Він добре знав, скільки у нас є в запасі рису та ячменю. Хоч для мене цього запасу було більше ніж досить, але тепер, коли нас стало четверо, доводилось витрачати його з великою ощадністю. Ще скрутніше нам доведеться, коли приїде решта чотирнадцять його земляків, які залишилися живими. До того ж нам треба було наготувати досить харчів для подорожі, коли ми збудуємо корабель, щоб вирушити до однієї з християнських колоній Америки. Через те, сказав іспанець, на його думку, обачніше буде дозволити йому та П’ятниці з батьком скопати нову ділянку землі й посіяти все зерно, яке я можу виділити для посіву. Далі, нам треба буде дочекатись урожаю, щоб вистачило хліба на всіх його земляків, які приїдуть сюди; а коли вони приїдуть раніше, то їм здасться тут гірше, ніж там, і через нестатки почнуться чвари.

— Згадайте синів Ізраїля[1],— сказав він.— Спочатку вони раділи, що скинули з себе єгипетське ярмо, а потім, коли їм у пустелі не вистачило хліба, почали нарікати на бога, що визволив їх,

Іспанцева обачність, а також його слушні поради дуже сподобались мені. Я також радів з того, що він такий відданий мені. Його порада, повторюю, була така добра, що я без вагань прийняв її. Не відкладаючи справи надалі, ми вчотирьох узялись копати нову ниву. Робота посувалась досить добре, беручи до уваги, що у нас було лише дерев’яне знаряддя. Через місяць, коли настав час сіяти, у нас була величезна ділянка обробленої землі, на якій ми посіяли двадцять два бушелі ячменю й шістнадцять мір рису, тобто все, що я міг виділити для сівби. Для їжі ми, звичайно, залишили собі скільки треба на шість місяців, починаючи з того часу, як стали копати, а не з дня посіву, бо в цих краях від засіву до жнив минає близько шести місяців.

Тепер нас було стільки, що дикуни могли бути нам страшними тільки в тому разі, якби вони наскочили дуже численним загоном. Ми не боялись дикунів і вільно ходили по всьому острову. Всі ми були захоплені однією надією — незабаром вирватися звідси,— і кожен із нас (принаймні можу сказати це про себе) думав тільки про те, як здійснити цю надію. Блукаючи по острову, я позначив кілька дерев для будування корабля й доручив П’ятниці та його батькові зрубати їх, а іспанця поставив доглядати й керувати їхньою роботою. Я показав їм дошки мого виробу, які я з такою неймовірною витратою сил витесав із великих дерев, і запропонував, щоб вони зробили такі самі. Вони натесали їх щось із дюжину. Це були, міцні дубові дошки на тридцять п’ять футів завдовжки, два фути завширшки і від двох до чотирьох дюймів завтовшки. Можете уявити собі, скільки важкої праці пішло на цю роботу.

Одночасно я старався по змозі збільшити свою отару. Для цього П’ятниця ходив ловити диких козенят щодня, а ми з іспанцем через день по черзі. Самку ми звичайно вбивали, а козенят ловили й пускали в отару. Таким чином, наша отара збільшилась приблизно на двадцять голів. Крім того, нам треба було поклопотатися ще про заготівлю винограду, бо він уже достигав. Ми зібрали й насушили його дуже багато. Думаю, що, якби ми були в Аліканте[2], де роблять родзинки, ми могли б наповнити ними шістдесят, а то й вісімдесят бочок. Як і хліб, родзинки були нашою головною їжею, і ми дуже любили їх, бо вони надзвичайно смачні та поживні.

Надійшла пора жнив. Урожай був хороший. Правда, не з найбільших, які я збирав на острові, але все-таки достатній, щоб здійснити наші наміри. З двадцяти двох бушелів посіяного ячменю ми зібрали двісті двадцять; такий же, приблизно, був і врожай рису. Цього вистачило б, щоб прохарчувати до нового врожаю всю нашу колонію (рахуючи і шістнадцять нових її членів) і з таким запасом харчів ми могли сміливо пуститись у плавання й добратись до якої-небудь з країн Америки.

Зібравши і склавши наш запас хліба, ми почали плести величезні коші для зберігання зерна. Виявилось, що іспанець — великий майстер у цій справі. Він часто дорікав мені за те, що я не зробив собі тину для захисту, але я не вбачав у ньому ніякої потреби.

Коли, таким чином, харч для гостей був заготовлений, я дозволив іспанцеві виїхати по них, давши йому найточніші вказівки. Я суворо наказав йому не привозити нікого, хто не заприсягнеться в присутності старого індіанця не тільки не робити нічого лихого тому, кого зустріне на острові,— людині, яка побажала визволити його та його співвітчизників із самого людинолюбства,— а й захищати її проти таких спроб і в усьому коритись їй. Все це мало бути викладено на папері і скріплено власноручними підписами тих, хто погодиться на мої умови. Але, кажучи про писаний договір, ми з іспанцем зовсім забули, що в його товаришів не було ні паперу, ні пер, ні чорнила.

З такими інструкціями мій гість і старий індіанець, батько П’ятниці, вирушили в путь тим самим човном, що й приїхали, тобто тим, яким їх, як полонених, приречених на з’їдення, привезли на мій острів дикуни. Я дав їм по мушкету, пороху та куль приблизно на вісім зарядів і наказав витрачати їх якнайощадніше, тобто стріляти лише в крайніх випадках.

З якою радістю я спорядив їх у дорогу! Більше ніж за двадцять сім років мого ув’язнення це була моя перша серйозна спроба вернути собі волю. Я дав своїм посланцям запас хліба та родзинок, достатній для них на багато днів, а для решти іспанців — на тиждень. Ми умовилися, що, вертаючись, вони подадуть мені сигнал, щоб я здалеку міг упізнати їхній човен. Потім я побажав їм щасливої дороги, і вони відпливли.

Вийшли вони при свіжому вітрі, під повним місяцем, за моїм підрахунком, десь у жовтні, бо, загубивши точний лік дням і тижням, я не міг уже його поновити і не був навіть певен, чи правильно зазначив роки в своєму календарі, хоча перевіривши його згодом, переконався, що в роках я не помилився.

Вже з тиждень я чекав своїх мандрівників, коли зі мною трапилась чудна й несподівана пригода, про яку ви зараз почуєте.

Одного ранку, коли я ще міцно спав у своєму притулку, до мене вбіг П’ятниця, голосно гукаючи:

— Господарю! Господарю! Вони підходять, підходять!

Я миттю схопився на ноги, похапцем одягся, переліз через огорожу і, не думаючи про небезпеку, вибіг у гайок, який, до речі сказати, так розрісся на той час, що його правильніше було б назвати лісом. Повторюю: не думаючи про небезпеку, я, всупереч своєму звичаєві, не взяв з собою ніякої зброї і дуже здивувався, коли, глянувши на море, побачив миль за п’ять від берега човен з трикутним вітрилом. Під сприятливим вітром він швидко наближався до острова, йдучи не від материка, а з південного боку острова. Я покликав П’ятницю й наказав йому сховатись у гаю, бо наближались не ті, кого ми чекали, і ми не знали — чи це вороги, а чи друзі.

Потім я вернувся додому по підзорну трубу. Приставивши драбину, я виліз на горбок, як завжди Де робив, коли хотів, залишаючись непоміченим, роздивитись околиці.

Ледве я піднявся на горбок, як зараз же побачив корабель, що стояв на якорі біля південно-східного краю острова, миль за вісім від мого житла і не більше ніж за п’ять миль від берега. Корабель був, безперечно, англійський, та й човен, як я міг тепер розпізнати, був англійський баркас.

Не можу висловити, як це відкриття збентежило мене. Радість, яку я почув, бачачи англійський корабель, радість близької зустрічі з моїми земляками і, виходить, друзями, була така велика, що описати її неможливо. Разом з тим якесь таємне передчуття, якого я нічим не міг пояснити, застерігало мене проти них. Передусім мені здавалось дивним, що англійський купецький корабель зайшов у ці місця, що, як мені було відомо, лежали осторонь від усіх морських шляхів англійців. Я знав, що його не могла загнати сюди буря, бо останнім часом бур не було. Якщо це справді англійці, то, напевне, вони з’явились сюди не з добрими намірами, і мені краще було сидіти в засідці, ніж потрапити до рук розбійників та вбивць.

Ніколи не нехтуйте таємничим передчуттям, яке перестерігає вас про небезпеку, навіть тоді, коли вам здається, що немає ніяких підстав чекати її. Що передчуття бувають у кожного з нас, не буде заперечувати жодна хоч трохи спостережлива людина. Не можна сумніватися в тому, що такі перестороги внутрішнього голосу є виявами невидимого світу і доказом спілкування між душами. І коли таємний голос перестерігає нас про небезпеку, то чому не припустити, що він іде від доброзичливої до нас сили (вищої чи нижчої та підлеглої — все одно) і що його нам дано для нашого ж блага?

Випадок зі мною, про який ідеться, якнайкраще підтверджує слушність цього міркування. Якби я тоді не послухався таємного голосу, що застерігав мене, то неминуче загинув би або, в кожному разі, потрапив би в іще більшу скруту, як ви незабаром пересвідчитесь.

Невдовзі я побачив, що баркас наблизився до берега, ніби вибираючи місце, де краще причалити. На щастя, ті, що сиділи в ньому, не помітили бухточки, де я колись приставав з плотами, і причалили в іншому місці, приблизно за півмилі від неї. Кажу «на щастя», бо якби вони причалили в тій бухточці, то опинилися б коло самісінького мого порога, вигнали б мене і, вже напевне, забрали б усе дочиста.

Коли човен причалив і люди вийшли на берег, я міг добре їх роздивитись. Це були, безперечно, англійці, принаймні більшість із них. Одного чи двох я, правда, прийняв за голландців, але помилився, як виявилось потім. Усіх було одинадцять, причому троє з них, очевидно, були полонені, бо не мали ніякої зброї, і, як мені здалось, були зв’язані. Я бачив, як четверо чи п’ятеро, що перші вистрибнули на берег, тягли їх із баркаса. Один із полонених несамовито жестикулював і благав про щось; він, певно, був у страшному розпачі. Двоє інших теж говорили щось, здіймаючи руки до неба, проте поводилися стриманіше.

Я губився в здогадах, не знаючи, чим пояснити те, що діялось. Аж тут П’ятниця крикнув мені своєю каліченою англійською мовою:

— О господарю! Дивись: білі люди так само їсти полонені, як дикі люди.

— Звідки ти знаєш, П’ятнице, що вони їх з’їдять?

— Авжеж, з’їдять! — упевнено відповів він.

— Ні, ні! Ти помиляєшся, П’ятнице,— сказав я.— Я боюсь, що вони вб’ють їх, але можеш бути певен, що вони їх не їстимуть.

Не розуміючи, що відбувається на березі, я стояв, охоплений невимовним жахом, щохвилини чекаючи смерті трьох полонених. Я бачив навіть, як один із негідників замахнувся великим тесаком чи кинджалом над головою своєї жертви. Кров захолонула в моїх жилах: я був певен, що бідолаха зараз упаде мертвим. Цієї хвилини я дуже жалкував, що зі мною не було ні мого іспанця, ні старого батька П’ятниці. Я помітив, що ні в кого з розбійників не було вогнепальної зброї. Добре було б підкрастись до них тепер і вистрілити впритул. Але незабаром думки мої повернули на інше.

Познущавшись так із полонених, матроси порозбігались у різні боки, очевидно, бажаючи оглянути місцевість. Я помітив, що троє бранців теж могли б піти куди завгодно, проте вони понуро посідали під деревом і замислились, охоплені, як видно, безмірним відчаєм.

Це нагадало мені перші часи мого перебування на острові: як несамовито розглядався я навколо, як певен був своєї загибелі, які жахи ввижались мені і як я просидів цілу ніч на дереві, боячись звірів.

Я тієї ночі не знав нічого про допомогу провидіння, що бурею та припливом Підігнало до берега корабель, який так довго годував і підтримував мене,— точно так і ці троє бідолах не знали, як близько від них допомога та визволення і що саме в ту мить, коли вони вважали себе пропащими, а своє становище безнадійним, вони перебували вже майже в цілковитій безпеці.

Так мало бачимо ми перед собою і так багато маємо підстав радісно покладатись на великого творця, що но покидає нас у недолі нашій, бо, навіть у найгіршій скруті, ми маємо за що дякувати йому. Іноді ми стоїмо ближче до свого визволення, ніж уявляємо собі, а то й приходимо до порятунку шляхами, які здавалося б, ведуть до загибелі.

Баркас підійшов до берега саме під час припливу, і поки розбійники розмовляли з трьома полоненими та блукали по острову, щоб роздивитись, куди їх занесло, почався відплив, і човен опинився на мілкому.

В баркасі залишилось двоє, що, як я виявив згодом, трохи перебрали через край і незабаром заснули. Коли один із них прокинувся й побачив, що човен стоїть на землі, він спробував зіпхнути його в воду, але не зміг. Тоді він став гукати решту. Всі позбігались на його крики й узялися допомагати йому, але піскуватий ґрунт був такий сипкий, а баркас такий важкий, що всі їхні зусилля були марні.

Тоді вони, як справжні моряки (а як відомо, моряки найлегковажніші люди в світі), покинули баркас і знову порозходились. Я чув, як один із них, направляючись у глиб острова, крикнув двом, що залишились у баркасі:

— Джеку! Томе! Та нащо ви з ним морочитесь! Спливе сам, як тільки почнеться приплив.— Це було сказано англійською мовою, отож я остаточно переконався, що то мої земляки.

Весь цей час я або виходив лише на свій дозорний пост на вершку горба, або сидів нишком у своєму замку, радіючи, що так добре укріпив його. Я знав, що до початку припливу залишилось не менше десяти годин і що до того часу вже смеркне; тоді я зможу непомітно підкрастись до моряків, щоб постежити за ними й підслухати їхню розмову.

Тим часом я почав готуватись до бою, але вже обачніше, ніж раніше, бо знав, що тепер матиму справу з небезпечнішим ворогом, ніж дикуни. П’ятниці, що зробився в мене чудовим стрільцем, я теж наказав озброїтись. Я віддав йому три мушкети, а собі взяв дві мисливські рушниці. У моїй волохатій куртці з козячих шкур і в такій самій шапці, з тесаком наголо при боці, двома пістолями за поясом та двома рушницями за спиною, я мав справді загрозливий вигляд.

Як уже сказано, я вирішив нічого не розпочинати, поки не смеркне. Але приблизно о другій годині, коли спека стала нестерпною, я помітив, що всі моряки розбрелись по лісу і, мабуть, позасинали. Що ж до трьох нещасних полонених, то їм було не до сну. Всі троє сиділи під величезним деревом, не далі як за чверть милі від мене, і, здавалось мені, були невидимі для решти.

Тут я вирішив показатись їм і дізнатись про їхнє становище. Я зараз же пустився в путь у тільки що описаному убранні, разом з П’ятницею, що йшов на чималій відстані від мене. Мій слуга був теж озброєний до зубів, як і я, але все ж менше скидався на страхітливий привид.

Я підійшов до трьох полонених зовсім близько і, перш ніж вони встигли помітити мене, голосно спитав їх іспанською мовою:

— Хто ви, сеньйори?

Вони здригнулись, почувши мій голос, але, здається, ще більше перелякались, побачивши мою чудернацьку постать. Ніхто з них не відповів ні слова, і мені здалось, що вони збираються тікати. Тоді я заговорив з ними англійською мовою.

— Джентльмени,— сказав я,— не лякайтесь: може, ви знайдете друга там, де ви найменше сподівалися зустріти його.

— Значить, його нам посилав саме небо,— врочисто відповів мені один із трьох, скидаючи передо мною капелюх,— бо ми не можемо сподіватися допомоги від людини.

— Всяка допомога від бога, сер,— мовив я.— Отже, чи не будете ви ласкаві сказати чужій людині, як можна допомогти вам, бо ви, як видно, перебуваєте в дуже скрутному становищі. Я бачив, як ви висідали, бачив, як ви про щось благали негідників, що приїхали з вами, і як один із них замахнувся кинджалом, щоб убити вас.

Бідолаха вмився сльозами й пробурмотів, тремтячи всім тілом:

— Хто зі мною говорить — людина чи бог? Простий смертний чи ангел?

— Нехай вас не бентежать такі сумніви, сер,— відповів я,— можете бути певні, що перед вами простий смертний. Вірте, що якби бог послав вам на допомогу ангела, то він був би в кращому вбранні й інакше озброєний. Отже, прошу вас, відкиньте ваші страхи. Я — людина, англієць і хочу допомогти вам. Як бачите, нас лише двоє, я та мій слуга, але у нас є рушниці та заряди. Кажіть одверто: чим можемо ми бути вам корисні? Що з вами сталося?

— Дуже довго розповідати вам усе, як було,— відповів він.— Наші лиходії близько. Але ось вам, сер, уся наша історія в коротких словах: я — капітан корабля, мій екіпаж збунтувався; ледве пощастило вмовити цих людей не вбивати мене; нарешті вони погодились висадити мене на цей пустинний острів укупі з моїм помічником та одним пасажиром, яких ви бачите перед собою. Ми були певні, що загинемо, бо вважали цю землю за незаселену. Та й тепер ми ще не знаємо, що думати про нашу зустріч з вами.

— Де ці звірі — ваші вороги? — спитав я.

— Он вони лежать, під тим деревом, сер.— І він показав у бік лісу.— У мене серце завмирає від страху, що вони вас побачать і почують, бо тоді вони всіх нас уб’ють/

— Чи є в них рушниці? — спитав я.

— Тільки дві,— відповів він,— і одну з них кинуто в баркасі.

— Чудово,— сказав я.— Покладіться тепер на мене. Здається, вони міцно заснули; нам неважко всіх їх перебити, але, може, краще забрати їх у полон?

На це капітан сказав, що серед цих людей є два запеклі негідники, і помилувати їх було б небезпечно. Але якщо позбутись цих двох, то решта, він певен, вернеться до своїх обов’язків. Я попросив показати мені цих двох; він відповів, що не може впізнати їх на такій відстані, але що сам він виконає будь-який з моїх наказів.

— У такому разі,— сказав я,— відійдемо насамперед трохи далі, щоб не розбудити їх, і вирішимо вкупі, як нам діяти.

Всі троє дуже охоче пішли слідом за мною, і незабаром дерева сховали нас від очей наших ворогів.

— Послухайте, сер,— сказав я,— коли я спробую врятувати вас, чи погодитесь ви на дві мої умови?

Він не дав мені договорити, запевнивши, що й він сам, і його корабель, якщо пощастить відібрати його в розбійників, будуть повністю в моєму розпорядженні, а якщо не пощастить, то він дає слово, поки живий, бути мені відданим слугою, піти скрізь, куди б я його не послав, а при потребі — померти за мене.

Обидва його товариші обіцяли те саме.

— Якщо так,— сказав я,— то ось мої умови: по-перше, поки ви на моєму острові, ви не домагатиметесь влади; і, якщо я дам вам зброю, ви на першу мою вимогу повернете її мені, не замишлятимете лихе ні проти мене, ні проти моїх підданців на цьому острові і коритиметесь усім моїм наказам. По-друге, якщо нам пощастить заволодіти вашим кораблем, ви безплатно доставите на ньому в Англію мене й мого слугу.

Капітан запевнив мене всіма присягами, які тільки може вигадати людська винахідливість і щирість, що виконає ці надзвичайно розумні вимоги, і, крім того, повсякчасно й за всяких обставин вважатиме, що завдячує мені своїм життям.

— Тоді, берімося до діла,— сказав я.— Ось вам три рушниці, порох та кулі. А тепер кажіть, з чого, по-вашому, слід нам розпочинати?

Капітан знову заходився дякувати мені з усією красномовністю, на яку був здатний, але заявив, що роль ватажка по праву належить мені. Тоді я сказав, що, на мою думку, треба діяти рішуче: найкраще заскочити їх зненацька і дати по них залп, поки вони відпочивають. Тих, кого ми не вб’ємо на місці і хто захоче здатись, ми помилуємо, а тим часом полишимо провидінню керувати нашими пострілами.

На це він несміливо відказав, що йому не хотілося б проливати стільки крові і, якщо можна, він волів би уникнути цього, але два непоправні негідники, призвідники бунту, можуть наразити нас на небезпеку, якщо втечуть і вернуться на корабель, бо вони приведуть сюди весь екіпаж і переб’ють нас усіх.

— Значить, тим більше необхідно пристати на мою пропозицію,— зауважив я,— це єдиний спосіб урятуватися.

Проте, помітивши, що капітан все-таки вагається, я сказав, щоб він з товаришами діяв, як хоче.

Поки ми розмовляли, матроси почали прокидатись, і я побачив, що двоє з них підвелись. Я спитав у капітана, чи це призвідники бунту.

— Ні,— відповів він.

— Тоді нехай ідуть собі з миром,— сказав я,— може, саме провидіння збудило їх, щоб дати їм змогу врятуватись. Але коли ви дасте втекти решті, то це вже буде ваша провина.

Спонуканий цими словами, капітан схопив мушкет, застромив ва пояс пістоль і кинувся вперед у супроводі своїх товаришів, теж озброєних мушкетами. Один із матросів почув шум їхньої ходи, обернувся і, побачивши в їхніх руках зброю, зняв тривогу. Та було вже пізно. В той момент, як він скрикнув, пролунали два постріли — помічника капітана та пасажира; а сам капітан розсудливо стримався, зберігаючи свій заряд. Стрільці не схибили: одного матроса було вбито наповал, а другого тяжко поранено. Проте поранений схопився на ноги й почав кликати на поміч. Та до нього зараз же підбіг капітан і сказав, що вже пізно йому кликати на поміч, краще хай благає бога, щоб він простив йому зраду. З цими словами капітан добив його, вдаривши прикладом мушкета по голові. Залишилися ще троє, з них один був поранений. Тут підійшов і я. Зрозумівши, що опиратись даремно, наші супротивники стали просити пощади. Капітан відповів, що він готовий помилувати їх, коли вони заприсягнуться, що щиро каються в своїй зраді і пообіцяють допомогти йому заволодіти кораблем та відвести його назад до Ямайки. Вони навперейми почали запевняти його в своїй щирості і обіцяли безсуперечно коритися йому. Капітан задовольнився їхніми обіцянками і був ладен подарувати їм життя. Я не заперечував і зажадав тільки, щоб під час перебування на моєму острові в них були зв’язані руки й ноги.

Поки все це відбувалось, я відрядив П’ятницю та помічника капітана до баркаса, наказавши їм принести вітрило та весла. Тим часом, почувши постріли, вернулись три матроси, які, на своє щастя, були відсутні. Побачивши, що капітан із полоненого став переможцем, вони навіть не спробували опиратись і дали зв’язати себе. Отже, ми здобули повну перемогу.

Тепер капітанові й мені залишалось тільки розказати один одному про наші пригоди. Перший почав я і розповів йому всю свою історію. Він вислухав її з жадібною увагою і дуже дивувався з чудесної випадковості, що дала мені змогу зробити запаси провізії та зброї. А втім, не було нічого дивного, що моє оповідання так схвилювало його: моє життя на острові було справжньою низкою чудес. А коли від моєї незвичайної долі його думка природно перенеслась до його власної і капітанові здалося, ніби мене було збережено тут для того, щоб урятувати його життя, то по обличчю цього бувалого моряка потекли сльози, і він не міг вимовити більше ні слова.

Я запросив капітана та обох його супутників до себе в замок, куди ми ввійшли звичайним шляхом, тобто через дах будинку. Я запропонував моїм гостям підживитись тим, що було в мене, а потім показав їм своє хатнє господарство з усім хитромудрим приладдям, яке я зробив протягом багатьох років мого самотнього життя.

Все, що я їм показував і про що розповідав, дуже дивувало їх, але найбільше капітана вразила моя фортеця, яку я так майстерно сховав у гущавині дерев. Справді, завдяки тому, що дерева тут ростуть багато швидше, ніж в Англії, мій гайок за двадцять років перетворився в такий густий ліс, що крізь нього можна було пройти лише в одному місці вузенькою покрученою стежкою, яку я лишив навмисне для цього, садячи дерева. Я пояснив моїм новим знайомим, що замок — моя головна резиденція, але, як в усіх вельможних осіб, у мене є ще й інша — заміський палац, який я іноді відвідую. Я обіцяв їм показати його іншим разом, а поки що нам слід би подумати, як відібрати корабель у розбійників. Капітан цілком погодився зі мною, але додав, що не добере способу, як це здійснити, бо на кораблі залишилося ще двадцять шість чоловік екіпажу. Оскільки вони всі брали участь у заколоті, тобто в такому злочині, за який годиться карати смертю, вони стоятимуть на своєму до останнього, бо добре знають, що коли здадуться нам, то по прибутті в Англію або якусь англійську колонію їх зараз же повісять. Отже, нерозважно вступати з ними в бій, маючи такі нерівні сили.

Слова капітана примусили мене замислитись. Його міркування здавались мені цілком обґрунтованими. А проте нам треба було на щось зважитись і постаратись хитрощами заманити бунтівників у пастку і напасти на них зненацька, щоб не дати їм висадитися й перебити усіх нас. Тут мені спало на думку, що незабаром екіпаж корабля почне турбуватись про долю своїх товаришів та баркаса і, напевне, пошле на пошуки другий баркас. Цього разу вони, мабуть, приїдуть озброєними, і тоді ми не подолаємо їх. Капітан визнав мої міркування за цілком слушні.

Тоді я сказав, що насамперед нам треба подбати, щоб розбійники не забрали назад баркаса, яким прибула перша група, а для цього треба зробити його непридатним для плавання. Ми зараз же рушили до човна, забрали зброю, а також усе, що знайшли в ньому, а саме: порохівницю, дві пляшки — одну з горілкою, а другу з ромом, трохи сухарів і велику грудку (фунтів п’ять чи шість) цукру, загорнену в парусину. Я дуже зрадів добичі, особливо цукру та горілці, бо не куштував їх уже багато років.

Винісши на берег весь цей вантаж (я вже казав, що весла, щоглу, вітрило та стерно ми забрали раніше), ми пробили в дні баркаса велику дірку. Таким чином, якби нам і не пощастило подолати ворога, він принаймні не міг би відібрати свого човна.

Правду сказати, я й не сподівався, що нам удасться захопити корабель; що ж до баркаса, то полагодити його було дуже легко, а на такому судні можна було дістатись до Підвітряних островів, підібравши по дорозі наших друзів іспанців, про яких я пам’ятав весь час.

Гуртом відволікши баркас у таке місце, куди не досягав приплив, і пробивши в його дні дірку, якої не можна було швидко залагодити, ми посідали відпочити й порадитись, що робити далі. Та не встигли ми розпочати нараду, як на кораблі вистрілили з гармати і замахали прапором. Очевидно, це був закличний сигнал для баркаса. А баркас не рушав. Потім стріляли ще кілька разів і повторили сигнали прапором.

Нарешті, не діставши відповіді на всі ці сигнали та постріли і не бачачи баркаса, з корабля спустили другу шлюпку (все це було мені добре видно в підзорну трубу). Шлюпка попрямувала до берега, і, коли підійшла ближче, ми побачили, що в ній було не менше десяти чоловік і всі з рушницями.

Від корабля до берега було щось із шість миль, через те ми мали час роздивитися тих, хто сидів у шлюпці. Ми розпізнавали навіть обличчя. Шлюпку зносило течією трохи на схід від того місця, куди ми витягли баркас, і матроси гребли вздовж берега, щоб причалити саме там, де причалив перший човен.

Отже, повторюю, ми добре бачили кожного з них в обличчя. Капітан пізнав їх усіх і зараз же дав мені коротку характеристику кожного. За його словами, між ними були три порядні хлопці. Він був певен, що їх залякали і силоміць залучили до змови.

Зате боцман, який, видно, був у них за командира, і решта матросів, як і ті, що залишилися на кораблі, були неприторенні мерзотники, готові на що завгодно. Капітан побоювався, що ми не встоїмо супроти них.

Я посміхнувся й відповів, що люди, поставлені в такі умови, як ми, вже не відчувають страху. Хоч би що чекало нас у майбутньому, а все ж воно буде краще, ніж теперішнє наше становище; отже, будь-який вихід із цього становища, навіть смерть, ми мусимо вважати за визволення. Я спитав, що думає він про моє тут животіння і невже він не вважає, що мені варто ризикувати життям ради свого визволення.

— Де поділась, сер,— сказав я,— ваша впевненість, що мене збережено тут для того, щоб врятувати вам життя,— впевненість, яка так наснажувала вас недавно? Що ж до мене, то в усьому цьому мене бентежить тільки одне.

— Що саме? — спитав він.

— Як ви сказали, серед цих людей є троє чи четверо порядних, вартих помилування. Коли б вони були негідниками, я б ні хвилини не вагався, що сам бог, бажаючи покарати їх, передає їх нам у руки; бо кожен, хто ступить на цей острів, буде в нашій владі і, залежно від того, як він поставиться до нас, помре або житиме.

Я говорив бадьорим, рішучим тоном, з веселим обличчям; моя впевненість передалась капітанові, і ми щиро взялись до діла. Як тільки з корабля спустили другу шлюпку, ми подбали про те, щоб розлучити наших полонених і добре заховати їх.

Двох із них, як найбільш ненадійних (так принаймні характеризував їх капітан), я відіслав під доглядом П’ятниці та помічника капітана до моєї печери. Це було досить віддалене місце, звідки арештованих не могли почути і звідки їм нелегко було б утекти, бо навряд чи вони знайшли б дорогу в лісі. Їх посадили зв’язаних, але залишили їм їжі й сказали, що коли вони поводитимуться смирно, то через день-два їх звільнять, зате при першій спробі втекти уб’ють без жалю. Вони обіцяли терпляче зносити ув’язнення і дуже дякували, що їх не покинули без їжі та подбали, щоб вони не сиділи в темряві, бо П’ятниця дав їм кілька наших саморобних свічок. Вони були певні, що П’ятниця залишився вартувати біля входу до печери.

З рештою полонених ми обійшлися м’якше. Щоправда, двох ми залишили поки що зв’язаними, бо капітан за них не ручався, але двох інших я взяв до себе на службу за рекомендацією капітана й після того, як обидва вони врочисто заприсяглись мені у вірності. Отже, рахуючи цих двох та капітана з двома його товаришами, нас було тепер семеро добре озброєних людей, і я не мав сумніву, що ми переможемо тих десятьох, які наближалися до острова, тим більше, що серед них, за словами капітана, було троє або четверо чесних хлопців.

Підійшовши до острова в тому місці, де ми покинули баркас, вони причалили, висіли з шлюпки й витягли її на берег, чому я був дуже радий. Правду сказати, я боявся, що вони стануть на якір, не допливши до берега, і що частина людей залишиться вартувати шлюпку; тоді ми не змогли б захопити її.

Вийшовши на берег, вони насамперед кинулись до баркаса і дуже здивувались коли побачили, що з нього зникли всі снасті і весь вантаж, а в дні зяє дірка.

Поміркувавши з приводу цієї несподіванки, вони заходилися щосили гукати своїх товаришів, сподіваючись, що їх почують. Довго кричали та галасували, але відповіді не одержали. Тоді вони стали колом і, за командою, всі разом випалили з рушниць. Гучна луна розляглась лісом, але й це не дало ніякого наслідку: ті, що сиділи в печері, не могли нічого чути, а ті, що були коло нас, хоч і чули, але не посміли відгукнутись.

Пропажа їхніх товаришів так приголомшила матросів, що вони (як розповідали нам згодом самі) вирішили вернутись на корабель і повідомити, що баркас продірявлений, а людей, мабуть, усіх перебито. Ми бачили, як вони, хапаючись, спустили на воду шлюпку й сіли в неї.

Капітан, який досі все ще сподівався, що нам пощастить захопити корабель, тепер зовсім занепав духом. Він боявся, що коли на кораблі дізнаються про зникнення команди баркаса, то знімуться з якоря, і тоді всі його надії розвіються пилом. Та незабаром у нього з’явився новий привід для страху.

Не встигла шлюпка відійти трохи від берега, як ми побачили, що вона вертається. Мабуть, порадившись, матроси прийняли нове рішення. І справді, залишивши в шлюпці трьох чоловік, решта сім висіли й пішли в глиб острова шукати своїх зниклих товаришів.

Справа для нас повернула на гірше. Якби ми навіть захопили тих сімох, що вийшли на берег, то й з цього не було б користі, бо шлюпка з рештою вернулася б назад, і корабель, напевне, знявся б з якоря, розпустив вітрила, і ми не змогли б уже його відвоювати.

Проте, нам не лишалось нічого іншого, як чекати, що буде далі. Висадивши сімох чоловік, шлюпка з рештою трьома відійшла на чималу відстань від берега й стала на якір, позбавивши нас будь-якої змоги добратись до неї.

Семеро розвідників, тримаючись укупі, прямували до горбка, де було моє житло. Нам їх було дуже добре видно, вони ж не могли бачити нас. Ми все ще сподівались, що вони підійдуть трохи ближче — тоді ми змогли б вистрілити в них — або, навпаки, відійдуть трохи далі і цим дозволять нам вийти з нашої схованки.

Але, діставшись до вершини пагорба, звідки можна було бачити всю північно-східну частину острова, що спускалась до моря спадистими, лісистими долинами, вони спинились і знову заходились кричати та гукати, поки не похрипли. Нарешті, боячись, мабуть, відходити від берега та один від одного, вони посідали під деревом і почали радитись. Залишалося тільки, щоб вони заснули, як ті, що приїхали в першій групі, тоді наша справа була б виграна. Але страх не навіває сну, а ці люди, як видно, чогось боялися, хоч і не знали, яка їм загрожує небезпека і звідки вона може прийти.

Тут капітан запропонував вельми розумний план, а саме: на той випадок, якби вони вирішили ще раз подати сигнал пострілами своїм зниклим товаришам, ми могли б напасти на них відразу після того, як вони вистрілять і, отже, їхні рушниці будуть розряджені. Тоді, казав він, їм залишиться тільки здатись, і справа обійдеться без кровопролиття. План мені подобався, але здійснити його можна було лише за тієї умови, що ми будемо близько від них, коли вони дадуть залп, і ми зможемо атакувати їх перше, ніж рушниці будуть знову заряджені.

Та вони й не думали стріляти. Ми довго сиділи в засаді, не знаючи, на що зважитись. Нарешті я сказав, що, на мою думку, нам не слід нічого розпочинати, поки не настане ніч. Коли ж на той час ці семеро не вернуться до шлюпки, то ми в темряві непомітно проберемось до моря, і, може, нам пощастить заманити на берег тих, що залишились у шлюпці.

Час тягнувся нестерпно повільно, і нам здавалось, що їхня нарада ніколи не скінчиться, але раптом ми не на жарт занепокоїлись, побачивши, що вони підвелись і рішуче попрямували до моря. Мабуть, страх перед невідомою небезпекою виявився сильніший за почуття товариськості, і вони вирішили покинути будь-які розшуки й вернутись на корабель.

Коли матроси подались до берега, я відразу зрозумів, що вони, залишивши своїх товаришів напризволяще, збираються пливти назад (як виявилося згодом, так воно й було). Я поділився своїм здогадом з капітаном, який остаточно впав у розпач. Але туі мені зненацька спала на думку хитрість, яка могла примусити їх вернутись, що найкраще відповідало нашим планам.

Я наказав П’ятниці й помічникові капітана піти на захід від бухточки, до того місця, де висідали дикуни в день визволення П’ятниці; далі, піднявшись на горбок, за півмилі від нас, кричати скільки сили, поки їх не почують матроси, а коли ті відгукнуться, перебігти на інше місце і знову гукати; таким чином, весь час міняючи місце, заманювати ворогів у глиб острова, поки вони не заблудяться в лісі, а тоді вказаною мною обхідною дорогою вернутись до мене.

Матроси вже сідали в шлюпку, коли з боку бухточки залунали голоси П’ятниці та помічника капітана. Вони зараз же відгукнулись, побігли вздовж берега на голоси, але, добігши до бухточки, мусили спинитись, оскільки був час припливу і вода в бухточці стояла дуже високо. Порадившись, вони гукнули своїм товаришам, які лишились у шлюпці, щоб ті під’їхали й перевезли їх на другий берег. А цього я й чекав. Переправившись через бухточку, вони пішли далі, взявши з собою ще одного. Таким чином, у шлюпці залишились тільки двоє. Я бачив, як вони відвели її у самий кінець бухти і прив’язали до невеликого пенька.

Все складалося для нас якнайкраще. Давши П’ятниці та помічникові капітана змогу діяти самостійно, я наказав решті загону йти слідом за мною. Ми переправились через бухточку непомітно для ворога і заскочили його зненацька. Один матрос сидів у шлюпці, а другий лежав на березі й дрімав. Побачивши нас за три кроки від себе, він хотів було схопитись, але капітан, що йшов попереду, кинувся до нього й ударив його прикладом. Потім, не давши опам’ятатись другому матросові, він крикнув йому: «Здавайся або смерть!»

Не треба бути дуже красномовним, щоб переконати здатись людину, яка бачить, що вона одна проти п’ятьох і її напарника збито з ніг в неї на очах. До того ж цей матрос був один із трьох, що, як казав капітан, приєднались до бунтівників не охотою, а під тиском більшості. Отже, він не лише поклав зброю на першу вимогу, а й зараз же після цього заявив про своє, очевидно, цілком щире бажання перейти на наш бік.

Тим часом П’ятниця та помічник капітана так по-молодецькому впоралися зі своїм ділом, що кращого не можна було й бажати. Гукаючи та відгукуючись на крики у відповідь матросів, вони водили їх по всьому острову від горбка до горбка, від лісу до лісу, поки не завели в таку безпросвітну гущавину, що видертися звідти на берег засвітла не було ніякої змоги. А як вони змучили ворога, можна було судити з того, що й самі вони ледве тягли ноги.

Тепер нам залишалося тільки підстерегти в темряві, коли матроси вертатимуться і, приголомшивши їх несподіваним нападом, розправитися з ними напевне.

Минуло кілька годин, відколи вернулись П’ятниця та його супутник, а тих не було ще й чути. Нарешті ми почули віддалік їхні голоси. Передній кричав заднім, щоб ті поспішали, а задні відповідали, що не можуть іти швидше, бо зовсім стерли собі ноги й падають від утоми. Нам було дуже приємно чути це.

Нарешті вони підійшли до шлюпки; не можна описати, що з ними зробилося, коли вони побачили, що шлюпка стоїть на мілині (бо за ці кілька годин почався відплив, і вона опинилася майже на березі), а люди зникли. Ми чули, як вони голосно оплакували нещасливу долю, яка закинула їх на зачарований острів[3], і тепер його мешканці уб’ють їх, а коли на ньому водяться чорти або духи, то вони занесуть їх кудись і зжеруть.

Кілька разів заходжувалися вони гукати своїх товаришів на ім’я, але, звичайно ж, відповіді не почули. При тьмяному світлі згасаючого дня ми бачили, як вони то бігали, ламаючи руки, то, втомлені цією біганиною, кидались у шлюпку в безмежному розпачі, то знову вискакували на берег і знову ходили туди і сюди, і так без кінця.

Мої люди просили мене, щоб я дозволив їм напасти на ворога, як тільки смеркне. Але я волів не проливати крові, якщо тільки можна буде уникнути цього, а головне, знаючи, як добре озброєні наші супротивники, не хотів ризикувати життям своїх людей. Я вирішив почекати, чи не розділяться вони на групи, а тим часові, щоб діяти напевне, пересунув свою засаду ближче до шлюпки. П’ятниці з капітаном я наказав повзти навкарачки, щоб бунтівники не помітили їх, і стріляти лише зблизька.

Та плазувати довелось їм недовго, бо на них майже наткнулись два матроси й боцман, що був головним призвідником бунту, але тепер показав себе зовсім легкодухим. Відчувши, що головний винуватець усього лиха вже в його руках, капітан ледве міг стриматись та діждатись, поки той підійде ближче, щоб пересвідчитись, чи справді це він, бо досі було чути лише боцманів голос. Як тільки він наблизився, капітан і П’ятниця схопились на ноги й вистрілили.

Боцмана було вбито наповал, а одного з матросів поранено в груди. Він теж упав, мов підкошений, але помер лише години через дві. Другий матрос утік.

Почувши постріли, я негайно посунув уперед усю свою армію, яка нараховувала тепер вісім чоловік. Ось її повний склад: я — генералісимус, П’ятниця — генерал-лейтенант, потім капітан з двома друзями і троє військовополонених, яких ми визнали гідними своєї довіри, прийнявши в число рядових і озброївши рушницями.

Ми підійшли до ворога, коли зовсім смеркло, щоб не можна було побачити, скільки нас. Я велів матросові, який був залишений у шлюпці й невдовзі перед тим самохіть приєднався до нас, гукнути на ім’я своїх колишніх товаришів. Перше ніж стріляти, я хотів спробувати розпочати з ними переговори і, якщо пощастить, скінчити справу миром. Наш розрахунок виявився правильним: адже цілком зрозуміло, що в їхньому становищі вони не мали іншого вибору, як піти на капітуляцію. Отже, мій парламентер закричав скільки сили:

— Томе Сміт! Томе Сміт!

Том Сміт зараз же відгукнувся:

— Хто це? Ти, Робінсон?

Він, очевидно, впізнав його по голосу. Робінсон відповів:

— Авжеж, це я. Ради бога, Томе Сміт, кидай зброю і здавайся, інакше через хвилину ви всі будете мертві.

— Та кому ж здаватись? Де вони? — прокричав знову Том Сміт.

— Тут! — озвався Робінсон.— Тут наш капітан і з ним п’ятдесят чоловік. Ось уже дві години, як вони ганяються за вами. Боцмана вбито, Вілла Фрая поранено, а я потрапив у полон. Коли ви не здастесь у цю ж мить, ви всі загинете.

— А нас помилують, якщо ми здамось? — спитав Том Сміт.

— Зараз я спитаю капітана,— відповів Робінсон.

Тут у переговори вступив уже сам капітан.

— Гей, Сміт і всі ви там! — закричав він.— Ви впізнаєте мій голос? Якщо ви негайно складете зброю й здастесь, я обіцяю вам помилування — всім, крім Вілла Аткінса.

— Капітане, ради бога, згляньтесь на мене! — заблагав Вілл Аткінс.— Чим я гірший за інших? Усі ми однаково винні!

До речі, це була брехня, бо, коли почався бунт, Вілл Аткінс перший кинувся на капітана, зв’язав йому руки й поводився з ним дуже брутально, обсипаючи його образливою лайкою. Проте капітан сказав йому, щоб він здавався без будь-яких умов, а там уже губернатор вирішить, чи жити йому, а чи вмерти. Губернатором капітан і всі вони величали мене.

Словом, бунтівники склали зброю і почали благати пощади. Наш парламентер та ще двоє людей за моїм наказом позв’язували всіх, а тоді моя грізна армія в п’ятдесят чоловік, що насправді вкупі з цими трьома складалася тільки з восьми, оточила їх і заволоділа шлюпкою. Проте сам я та ще П’ятниця не показувались полоненим з державних міркувань.

Найперше нам треба було полагодити шлюпку й подумати про те, як захопити корабель. Капітан — він міг тепер безперешкодно розмовляти з бунтівниками — змалював їм у правдивому світлі всю ницість їхнього поводження з ним і ще більшу ницість їхніх планів, яких вони не встигли здійснити. Він дав їм зрозуміти, що такі вчинки до добра не доводять і що їх чекає, швидше всього, шибениця.

Лиходії каялись, здавалось, від щирого серця і благали лише про одне — щоб їх не карали на смерть. На це капітан відповів, що він тут не владен, вони не його полонені, а правителя острова; вони були певні, буцімто висадили його на пустельний, безлюдний берег, а богові вгодно було спрямувати їх до заселеного місця, де губернатор — англієць. «Він міг би,— сказав капітан,— якби хотів, усіх вас повісити, але він помилував вас і, напевне, відправить до Англії, де з вами вчинять по закону. Але Віллові Аткінсу губернатор наказав готуватись до смерті: він буде повішений завтра вранці».

[1] Згадайте синів Ізраїля...— Мається на увазі біблійна легенда про вихід ізраїльтян з Єгипту.

[2] Аліканте — портове місто в південно-східній Іспанії, на узбережжі Середземного моря, центр виноробства.

[3] ...зачарований острів... чорти або духи...— Цей епізод багато чим нагадує сюжет і окремі сцени останньої драми Шекспіра «Буря», яку Дефо, як свідчить одна з його статей, читав або бачив на сцені.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up