Робінзон Крузо (сторінка 2)

Ксурі страшенно перелякався,— та, правду кажучи, я теж,— але обидва ми перелякалися ще більше, коли почули, що одне з цих страховищ пливе до нашого баркаса. Ми не бачили його, але з того, як воно відсапувалось та пирхало, могли зробити висновок, що це була люта тварина отращенного розміру. Бідолашний Ксурі вирішив, що це лев (може, й лев, не знаю), і крикнув, що треба вибрати якір і пливти звідси.

— Ні, Ксурі,— відповів я,— ми тільки ще попустимо канат з буйком і відійдемо далі в море; туди вони за нами не поженуться.

Та не встиг я це сказати, як побачив невідомого звіра на відстані якихось двох весел від баркаса. Я трохи сторопів, але потім кинувся до каюти, схопив рушницю, і щойно я вистрелив, як звір повернув назад і поплив до берега.

Не можна змалювати, які моторошні зойки, рев та виття розляглися на березі й далі, на суходолі, коли пролунав мій постріл. Мабуть, ці тварини ніколи досі не чули такого звуку. Я переконався, що нам нема чого й думати висідати на берег уночі, та й удень теж, бо потрапити до рук дикунів не краще, ніж потрапити до левиних чи тигрячих пазурів; принаймні цього ми боялися не менше.

Так чи так, тут чи в іншому місці, а нам треба було зійти на берег, бо на баркасі вже не залишилося ні пінти води. Але знов-таки заковика була в тому, де і як висісти. Ксурі сказав, що, коли я пущу його з глеком на берег, він спробує знайти й принести прісну воду. А коли я спитав його, чому піде він, а не я, і чому б йому не лишитись у баркасі, хлопець відповів так щиро, що я полюбив його назавжди.

— Якщо там дикуни,— сказав він,— вони їсти мене, а ти тікати.

— Тоді, Ксурі,— відповів я,— підемо разом, а якщо там дикуни, ми їх повбиваємо, і вони не з’їдять ні тебе, ні мене.

Я дав хлопчикові сухарів і ковток вина з хазяйських запасів, про які вже згадував; потім ми підгребли ближче до берега й пішли вбрід, узявши з собою тільки зброю та два глечики для води.

Я не хотів заходити надто далеко від берега, щоб не спускати баркаса з очей, боячись, коли б річкою, за течією, не спустились до нас у своїх пірогах дикуни; але тут хлопець, помітивши низинку — приблизно за милю від берега,— поквапився туди з глечиком. Незабаром я побачив, що він біжить назад. Подумавши, що його переслідують дикуни чи він перелякався якогось хижака, я кинувся йому на допомогу, але, підбігши ближче, побачив, що на плечах у нього щось висить. Виявилось, він забив звірка, схожого на нашого зайця, тільки іншої масті і з довшими ногами. Ми раділи здобичі, та й м’ясо було дуже смачне; але ще більше мене потішила звістка, що Ксурі знайшов добру прісну воду й не зустрів дикунів.

Пізніше виявилось, що даремно ми так турбувалися про воду: в тій самій річці, де ми стояли, тільки трохи вище, куди не досягав приплив, вода була зовсім прісна, і, наповнивши глечики, ми влаштували бенкет з забитого зайця й приготувались їхати далі, так і не знайшовши в цій місцевості ніяких слідів людини.

Я вже побував у цих краях і знав, що Канарські острови і острови Зеленого Мису лежать недалеко від материка. Але, не маючи приладів для спостережень, я не міг визначити, на якій ми широті, і не знав точно чи, у всякому разі, не міг згадати, на якій широті розміщені ці острови, тому й невідомо було, де їх шукати і коли саме повернути у відкрите море, щоб припливти до них; інакше я легко знайшов би котрийсь із островів. Я сподівався, що, пливучи попід берегом, дістанусь до тієї частини країни, де англійці провадять берегову торгівлю, зустріну яке-небудь англійське купецьке судно, і воно нас підбере.

За моїми розрахунками, ми перебували тепер навпроти берегової смуги, що тягнеться між володіннями марокканського султана та країною негрів; це пустельна, безлюдна місцевість, де водяться лише дикі звірі. Боячись маврів, негри покинули її й пішли далі на південь, а маври не збиралися заселяти ці неродючі землі. Але найпевніше, що й тих і тих розлякали тигри, леви, леопарди та інші хижаки, яких тут сила-силенна. Маври використовують цей край лише для полювання, на яке вибираються цілими арміями в дві або три тисячі чоловік; то й не дивно, що впродовж майже ста миль ми бачили вдень лише пустельну, безлюдну місцевість, а вночі не чули нічого, крім виття та реву диких звірів.

Двічі в денну пору мені здалось, ніби я бачу Тенеріфський пік, найвищу вершину гори Тенеріф на Канарських островах. Я навіть пробував вийти в море, сподіваючись дістатися туди, але обидва рази зустрічний вітер і надто високі для мого судна хвилі примушували мене повернути назад, і я вирішив додержуватись свого попереднього задуму й пливти понад берегом.

Після того як ми покинули гирло річки, мені ще кілька разів довелося приставати до берега, щоб набрати води. Якось ранком ми кинули якір під захистом досить високого мису; ми чекали повного припливу, що вже починався, щоб підійти ближче до берега; Ксурі, мабуть, зіркіший за мене, гукнув мене стиха і сказав, що нам краще відійти від берега.

— Дивись, яке чудовисько ген там на згірку міцно спить.

Я глянув, куди він показував, і справді побачив чудовисько. То був величезний лев, який лежав на схилі берега в затінку скелі, що нависла над ним.

— Ксурі,— сказав я,— іди на берег і убий його.

Хлопець перелякано глянув на мене й відповів:

— Я його вбити? Та він мене з’їсть одним ротом.

Він хотів сказати: одним ковтком. Я не став перечити, велів тільки не ворушитись і, взявши найбільшу рушницю, майже такого самого калібру, як мушкет, зарядив її двома шматками свинцю й чималою порцією пороху; в другу я заклав дві великі кулі, а в третю (у нас були три рушниці) — п’ять менших. Звівши першу рушницю й націливши звірові в голову, я вистрілив; але він лежав, прикривши морду лапою, і тому заряд влучив йому в лапу, перебивши кістку над коліном. Звір рикнув і підхопився, але зараз же впав на перебиту лапу, тоді знову підвівся на трьох лапах, і тут пролунало таке жахливе ревіння, якого я не чув зроду. Трохи здивований тим, що не влучив йому в голову, я негайно взяв другу рушницю, вистрілив навздогін звіру, який пошкандибав геть від берега, і на цей раз улучив, куди цілив. Я з приємністю побачив, що лев упав і, стиха ревучи, почав сіпатися у передсмертних корчах. Тут Ксурі набрався духу і став проситися на берег.

— Гаразд, іди,— погодився я.

Хлопець стрибнув у воду ї поплив, тримаючи в одній руці рушницю. Підійшовши впритул до лева, він добив його одним пострілом, приставивши дуло рушниці звірові до вуха.

Здобич була гарна, але не їстівна, і я дуже жалкував, що ми змарнували три заряди. Але Ксурі сказав, що хоче дечим поживитися від убитого лева, і, коли ми повернулись на баркас, попросив у мене сокиру.

— Нащо? — спитав я.

— Відрубати йому голова,— відповів Ксурі.

Проте відрубати голови Ксурі не зміг, а відрубав лише лапу й приніс її з собою. Лапа була величезна.

Мені спало на думку, що шкура лева може нам знадобитись, і я вирішив оббілувати хижака, якщо зможу. Ми з Ксурі підійшли до лева, але я не знав, як підступитися до діла. Ксурі був куди спритніший за мене. Ця робота забрала в нас цілий день, але нарешті шкура була знята. Ми розтягли її на даху каюти; за два дні сонце просушило її, і згодом вона правила мені за постіль.

Після цієї зупинки ми ще днів десять чи дванадцять прямували на південь, заощаджуючи наші припаси, що помітно зменшувались, і сходили на берег лише по прісну воду. Я мав намір дійти до гирла Гамбії[1] чи Сенегалу, тобто якомога ближче до Зеленого Мису, де сподівався зустріти якесь європейське судно: я знав, що інакше не зможу визначити правильного курсу, і мені доведеться або блукати, розшукуючи острови, або загинути тут серед негрів. Мені було відомо, що всі європейські судна, куди б вони не пливли — до. берегів Гвінеї, до Бразилії чи Ост-Індії,— проминають Зелений Мис або острови під тією ж назвою. Одно слово, моя доля й саме життя залежали від того, чи я зустріну якийсь корабель.

Протягом десяти днів я прагнув лише до цієї єдиної мети; поступово я спостеріг, що узбережжя заселене: в двох чи трьох місцях, пропливаючи мимо, ми бачила людей, що стояли на березі[2] й дивились на нас. Ми також помітили, що вони були чорні й зовсім голі. Одного разу я хотів був зійти до них на берег, але Ксурі, мій мудрий порадник, сказав: «Не йди, не йди!» Проте я став триматися ближче до берега, щоб можна було заговорити з ними. Вони довго бігли берегом слідом за баркасом. Я помітив, що вони були беззбройні, крім одного, який мав у руці довгу, тонку палицю. Ксурі сказав, що це спис і що дикуни кидають списи дуже далеко і надзвичайно влучно, тому я близько не підпливав і пробував порозумітися з ними на мигах, пояснюючи, що нам потрібна їжа. Вони почали показувати, щоб я зупинив баркас, і тоді вони принесуть м’яса. Тільки-но я спустив вітрило і ліг у дрейф, як двоє тубільців побігли кудись і менше як за півгодини принесли два шматки в’яленого м’яса й трохи якогось зерна, що росте в їхній місцевості. Ми не знали, що це було за м’ясо і яке зерно, але згодилися все це прийняти. Та тут виникло нове питання — як забрати до себе ці речі. Я боявся висідати на берег до дикунів, а вони так само боялись нас. Нарешті вони знайшли вихід, безпечний для нас і для них: поклали харчі на землю і, відійшовши якомога далі, стояли там, поки ми перенесли все на баркас, а тоді знову вернулись на те саме місце.

Ми жестами подякували їм, бо не мали чим заплатити. Але тут-таки випала нагода зробити їм велику послугу. Не встигли ми відійти від берега, як з гір вибігли два величезні звірі і, женучись, як нам здавалось, один за одним, кинулись до берега. Може, то самець переслідував самку, чи вони просто грались, а чи гризлись — ми не могли розібрати, як не могли б і сказати, чи таке часто трапляється в тих краях, чи то був надзвичайний випадок. Мабуть, останнє припущення вірогідніше, бо, по-перше, хижаки рідко показуються вдень, а по-друге, ми помітили, що люди на березі, а надто жінки, страшенно перелякалися. Тільки той чоловік, що тримав спис або дротик, залишився на місці, решта ж пустилися навтіки. Проте звірі мчали до моря, не звертаючи на негрів уваги. Вони кинулись у воду й почали плавати, ніби прибігли сюди розважатись. Нарешті один підплив до баркаса досить близько, але я був напоготові, швидко зарядив рушницю й наказав Ксурі зарядити дві інші. Ледве підплив він на рушничний постріл, як я вистрілив і влучив йому в самісіньку голову. Звір одразу пішов під воду, але незабаром виринув і поплив до берега, то занурюючись, то знову з’являючись на поверхні. Очевидно, він боровся зі смертю, захлинаючись водою і стікаючи кров’ю від завданої йому смертельної рани і пустився духу саме перед тим, як вибратись на берег.

Не можна передати, як здивувалися бідолашні тубільці, почувши гуркіт і побачивши вогонь рушничного пострілу; декотрі мало не вмерли з переляку й попадали на землю, наче мертві. Але побачивши, що звір потонув, а я роблю знаки підійти ближче, вони підбадьорились і ввійшли у воду, щоб витягти звіра. Я знайшов його по плямах крові на воді і, зашморгнувши його вірьовкою, перекинув один кінець неграм, а ті витягли здобич на берег. Виявилося, що це леопард рідкісної породи з плямистою шкурою надзвичайної краси. Негри вражено здіймали руки, не розуміючи, чим я забив його.

Другий хижак, переляканий звуком та спалахом пострілу, вихопився на берег і втік у гори, звідки обидва вони з’явилися; здаля я не міг розгледіти, який то звір. Помітивши, що неграм кортить поласувати м’ясом убитого леопарда, я вирішив зробити так, ніби вони дістали його від мене в подарунок. Я показав знаками, що віддаю його, і вони були дуже вдячні. Вони негайно взялися до роботи і без ножів, орудуючи тільки загостреними шматочками дерева, оббілували мертвого звіра так швидко й спритно, як ми не зробили б цього й ножем. Негри запропонували м’яса й мені, проте я відмовився, показуючи, що дарую його їм, і знаками попросив собі тільки шкуру, яку вони залюбки віддали. Крім того, вони принесли мені новий, ще більший запас провізії, і я взяв її, хоч і не знав, що то була за їжа. Далі я на мигах попросив у них води; простягши глек, я перекинув його догори дном, показуючи, що він порожній і що його треба наповнити. Вони відразу ж гукнули щось своїм: прийшли дві жінки з величезною глиняною посудиною, випаленою, очевидно, на сонці, і поставили її, як і харчі, на землю. Я послав Ксурі на берег з усіма глеками, і він наповнив усі три водою. Жінки були зовсім голі, як і чоловіки.

Маючи тепер запас коріння, якогось зерна та води, я покинув гостинних негрів і протягом ще одинадцяти днів плив у тому самому напрямі, не наближаючись до берега, поки миль за дванадцять-п’ятнадцять спереду побачив вузьку смугу землі, що виступала далеко в море. Погода була тиха, і я звернув у відкрите море, щоб обігнути цю косу. Коли ми порівнялись з її краєм, я виразно побачив миль за шість від берега з боку моря ще смугу землі і вробив цілком слушний висновок, що вузька коса — Зелений Мис, а земля, що видніється вдалині — острови Зеленого Мису. Але до них було далеко, і я не знав, що робити,— я розумів, що, коли налетить свіжий вітер, я, мабуть, не допливу ні до мису, ні до островів.

Замислившись над цією дилемою, я ввійшов на хвилинку до каюти й сів. Ксурі, який замінив мене біля стерна, раптом закричав: «Хазяїне, хазяїне! Вітрило! Корабель!» Дурний хлопець так перелякався, що мало не збожеволів, уявивши, нібито за нами женеться один із кораблів нашого папа. Але я знав, як далеко ми втекли від маврів, тож був певний, що вони нам не страшні. Вибігши з каюти й побачивши корабель, я відразу визначив, що він португальський і прямує, як я спершу подумав, до берегів Гвінеї по невільників. Однак, придивившись уважніше, я пересвідчився, що судно йде в іншому напрямі й не збирається наближатись до берега. Тоді я поставив усі вітрила й повернув у відкрите море, вирішивши будь-що почати з ним переговори.

А втім, я незабаром зрозумів, що, навіть ідучи повним ходом, ми не встигнемо зблизитися з кораблем і він промине нас, перш ніж ми подамо йому сигнал; ми робили, що могли, і коли я вже почав зневірюватись, нас, очевидно, побачили з палуби у підзорну трубу і прийняли за човен з якогось загиблого європейського судна. Корабель згорнув частину вітрил, щоб дати мені змогу підійти ближче. Це мене підбадьорило. У нас був кормовий прапор нашого колишнього пана, і я почав вимахувати ним на знак нещастя, крім того, вистрілив із рушниці. На кораблі побачили прапор і дим від пострілу, але самого пострілу не чули; корабель ліг у дрейф, чекаючи, коли ми підійдемо, і приблизно через три години ми причалили до нього.

Мене спитали, хто я такий, спершу португальською, потім іспанською і французькою мовами, але жодної з них я не знав. Нарешті один матрос, шотландець, звернувся до мене по-англійському, і я сказав йому, що я англієць і втік з полону від маврів із Сале. Тоді мене й мого супутника запросили на корабель з усім нашим вантажем і прийняли дуже ласкаво.

Неможливо висловити, який я відчув захват, зрозумівши, що нарешті визволився із страшної біди, коли вже й не сподівався. Я відразу ж запропонував капітанові все своє майно за мій порятунок, але він великодушно відмовився, сказавши, що нічого не візьме і що все буде мені повністю повернено по прибутті до Бразилії.

— Я врятував вам життя,— сказав він,— і хотів би тільки одного, а саме: щоб і. мене врятували, коли я опинюсь у вашому становищі. А таке завжди може трапитися. До того ж ми йдемо до Бразилії, а вона далеко від вашої батьківщини; ви загинете там з голоду, якщо я заберу у вас ваше майно. Для чого ж тоді я вас рятував? Ні, ні,— додав він,— я довезу вас, сеньйоре інглезе (тобто англієць), до Бразилії безплатно, а цих речей вам стане там на прожиток і на проїзд додому.

Капітан виявився великодушний не тільки на словах, а й на ділі. Він наказав, щоб ніхто з матросів не чіпав моїх речей, взяв їх під особистий нагляд і склав докладний список майна, а список той вручив мені, щоб потім, прибувши до Бразилії, я міг одержати все повністю, аж до трьох глиняних глечиків.

Що ж до мого баркаса, то капітан, побачивши, що він дуже добрий, захотів купити його для свого корабля і запитав, скільки я візьму за нього. Я відповів, що він повівся зі мною так великодушно, що я ні в якому разі не стану призначати ціни за баркас і цілком покладусь на нього. Тоді він сказав, що напише зобов’язання сплатити мені в Бразилії вісімдесят срібних восьмериків[3], а коли там хто-небудь запропонує мені більшу ціну, то й він дасть більше. Крім того, він просив продати йому Ксурі за шістдесят восьмериків. Мені дуже не хотілося брати цих грошей, і не через те, що я боявся віддати Ксурі капітанові, а тому, що шкода було продавати в неволю бідолашного хлопця, який так віддано допомагав визволитися мені самому. Коли я поділився своїми міркуваннями з капітаном, він визнав їхню слушність, але порадив не відмовлятись від угоди, кажучи, що зобов’язується дати хлопцеві вільну через десять років, якщо той прийме християнську віру. То вже була інша річ, до того ж і сам Ксурі висловив бажання перейти до капітана, і я віддав його.

Ми дісталися до Бразилії щасливо, після двадцятидводенного плавання увійшовши в бухту Тодос-лос-Сантос, чи то бухту Всіх Святих. Отже, я ще раз урятувався з найбільшої скрути, в яку будь-коли може потрапити людина, і тепер мені залишалося вирішити, що робити з собою далі.

Я ніколи не забуду, як великодушно поставився до мене капітан. Він нічого не взяв з мене за проїзд, повернув мені геть усі мої речі, дав двадцять дукатів[4] за леопардову шкуру й сорок за лев’ячу і взагалі купив усе, що я хотів продати, в тому числі й ящик з вином, дві рушниці й решту воску, частину якого я використав на свічки. Одно слово, я вторгував двісті двадцять восьмериків і, маючи цей капітал, зійшов на бразильський берег.

Невдовзі капітан ввів мене в дім одного свого знайомого — гарної і чесної людини, як і він сам, власника, як там кажуть, «інхеніо»[5], тобто цукрової плантації з цукроварнею. Я прожив у нього досить довго, діставши певні знання з вирощування цукрової тростини та виробництва цукру. Побачивши, як гарно живеться плантаторам і як швидко вони багатіють, я вирішив просити дозволу оселитись тут назовсім і самому стати плантатором. Разом з тим я міркував, яким чином одержати гроші, що залишилися в Лондоні. Коли мені пощастило дістати бразильське підданство, я на всі свої гроші купив ділянку і заходився складати план своєї майбутньої плантації та садиби, враховуючи той капітал, який мені мали переслати з Англії.

У мене був сусід, португалець із Лісабона, але англієць за походженням, на прізвище Уеллс, становище якого нагадувало моє власне. Я кажу — сусід, бо наші плантації межували, і ми дуже заприятелювали. У мене, як і в нього, обіговий капітал був невеликий, і перші два роки ми ледве могли прогодуватися з наших урожаїв. Але в міру того як земля розроблялася, ми багатіли і на третій рік посадили тютюн та обробили по великій ділянці під цукрову тростину. Але нам обом потрібні були робітники, і тут я зрозумів, як необдумано я вчинив, віддавши Ксурі.

Та ба! За що б я не брався, нічого путнього з моїх планів не виходило. Так сталося й цього разу: я вплутався у справу, яка зовсім не відповідала моєму нахилу і суперечила тому життю, що ради нього я покинув рідний дім і знехтував батьківські поради. Більше того, я сам прийшов до тієї золотої середини, до того вищого ступеня скромного життя, вибрати який радив мені батько і якого я міг би так само досягти, залишившись на батьківщині й не втомлюючи себе блуканням по світу. Чи варто було для цього забиватися за п’ять тисяч миль від батьківщини до чужинців та дикунів, у дику країну, куди ніколи не дійде до мене навіть звістка з тих частин земної кулі, де мене хоч трохи знають!

Отакі гіркі думи обсіли мене в Бразилії. Мені ні з ким було поговорити, хіба що з сусідом; усе робив я власними руками і знай твердив, що живу самотньо, наче на безлюдному острові. Як справедливо покарала мене доля, коли й справді закинула на безлюдний острів, і як корисно було б кожному з нас, порівнюючи своє теперішнє становище з іншим, ще гіршим, пам’ятати, що провидіння будь-коли може змінити нашу долю й показати нам, які щасливі ми були раніше! Повторюю, доля заслужено покарала мене, прирікши до справді самотнього життя на безлюдному острові, до життя, з яким я так несправедливо порівнював своє тодішнє становище, котре, коли б я не кинув розпочатої справи, очевидно, привело б мене до величезного багатства й щастя.

Я певною мірою вже здійснив свої плани щодо плантації, коли мій благодійник — капітан, що підібрав мене в морі, зібрався вертатись на батьківщину. Його судно простояло в Бразилії майже три місяці, поки він чекав нового вантажу й готувався до подорожі. Коли я розказав йому, що в мене в Лондоні є невеликий капітал, він дружньо й щиро порадив:

— Сеньйоре інглезе,— так він завжди мене величав,— дайте мені офіційне доручення і напишіть тій особі, у якої зберігаються ваші гроші. Попросіть, щоб для вас там купили товарів, які мають попит у Бразилії, і надіслали до Лісабона на адресу, яку я дам, а я, коли бог поможе, вернусь і приставлю все вам. Але в нашому житті всяке може статися, тож я радив би на перший раз узяти тільки сто фунтів стерлінгів, тобто половину вашого капіталу. Ризикніть спочатку цією сумою. Якщо матимете зиск, то зможете так само використати й решту капіталу; якщо ж гроші пропадуть, то у вас принаймні залишиться хоч що-небудь у запасі.

Порада була така розумна й щира, що кращої, мабуть, і не придумаєш: отож я не вагаючись видав португальському капітанові офіційне доручення, як він того бажав, і написав листа до вдови англійського капітана, якій колись віддав на схов свої гроші.

Я докладно написав їй про всі мої пригоди: як потрапив у неволю, як утік, як зустрів у морі португальський корабель і як людяно поставився до мене капітан. Наприкінці розповів про своє теперішнє життя і дав потрібні вказівки щодо закупки для мене товарів. Мій приятель — капітан, прибувши до Лісабона, знайшов спосіб через англійських купців переслати в Лондон одному тамтешньому купцеві замовлення на товари, а також лист з докладним описом моїх пригод. Лондонський купець негайно передав обидва листи вдові англійського капітана, і вона не тільки видала необхідну суму, а й переслала від себе португальському капітанові щедрий подарунок за його людяне, співчутливе ставлення до мене.

Лондонський купець, закупивши, за вказівками мого приятеля — капітана, на всі мої сто фунтів англійських товарів, переслав їх йому до Лісабона, а той щасливо приставив їх мені в Бразилію. Крім замовлених товарів, він, на власний розсуд,— бо я ще був надто недосвідчений, щоб подбати про це,— купив і привіз мені різноманітне сільськогосподарське знаряддя та інший реманент, потрібний для роботи на плантації; все це дуже стало мені в пригоді.

Коли мій вантаж прибув, я нестямився з радощів, гадаючи, що майбутнє мені забезпечене. Мій благодійник — капітан витратив і ті п’ять фунтів стерлінгів, які подарувала йому вдова англійського капітана: на ці гроші він привіз мені робітника, найнявши його строком на шість років, а про якесь відшкодування й чути не хотів, і я умовив його лише прийняти невелику паку тютюну мого виробу.

Але це ще було не все. Оскільки мої товари складалися з англійських мануфактур — полотна, сукна та байки — і взагалі з таких речей, які в цих краях особливо цінувались і на які завжди був попит, я розпродав їх з добрим зиском; скажу лише, що вкладений капітал почетверився, і я значно розширив свою плантацію, набагато випередивши бідолашного сусіда, бо передусім купив негра-невільника і найняв ще одного робітника-європейця, крім того, якого капітан привіз мені з Лісабона.

Але зловживання багатством часто призводить до великих нещасть; так було й зі мною. Наступного року справи на плантації йшли успішно, і я мав п’ятдесят великих пак тютюну, крім тих, що роздав сусідам в обмін на речі першої необхідності. Всі ці п’ятдесят пак, кожна вагою сто фунтів, лежали напоготові, чекаючи, коли повернеться корабель з Лісабона. Підприємство моє зростало, але що більше я багатів, то більше з’являлось у моїй голові нездійсненних задумів, тобто, тих, які часто-густо руйнують найкращих ділків. Коли б я задовольнився тим, що мав, то, мабуть, дочекався б життєвих радощів, про які так переконливо казав батько, називаючи їх постійними супутниками тихого, скромного існування. Але мені судилась інша доля: як і раніше, я сам був винний в усіх моїх нещастях. І ніби навмисне для того, щоб збільшити мою провину і навіяти ще тяжчі думи про мою долю, віддаватись котрим я мав досить часу в моєму сумному майбутньому, всі мої невдачі були виключно наслідком моєї непоборної пристрасті до мандрівок, хоч переді мною відкривалася найяскравіша картина корисного й щасливого життя, коли б я тільки продовжував розпочате, скориставшись усіма благами, якими так щедро обдаровували мене природа та провидіння, і виконував свій обов’язок.

Як і тоді, коли тікав від батьків, я й тепер не був вдоволений. Я відмовився від можливого достатку, а може, й багатства, що мала б дати нова плантація, тільки через те, що мене охопило нерозсудливе й нестримне бажання збагатіти швидше, ніж дозволяли обставини. Отже, я кинувся у таку безодню нещасть, у яку, мабуть, не попадала жодна людина і з якої навряд чи можна було вийти живому та здоровому.

Тепер докладно розкажу, що сталося далі. Проживши в Бразилії майже чотири роки і значно збільшивши вартість своєї плантації, я, цілком зрозуміло, не тільки вивчив іспанську мову, а й познайомився та заприятелював з моїми сусідами — плантаторами, а також з купцями із Сан-Сальвадора[6], найближчого до нас порту. Зустрічаючись із ними, я часто розповідав про дві мої подорожі до узбережжя Гвінеї, про торгівлю з тубільцями й про те, як легко там за дрібничку — за якесь намисто, іграшки, ножі, ножиці, сокири, дзеркальця тощо — придбати не тільки золотий пісок, зерно і слонову кістку, але й велику кількість негрів-невільників для роботи в Бразилії[7].

Мої оповідання вони слухали дуже уважно, особливо коли йшлося про купівлю негрів. За тих часів работоргівля була дуже обмежена й потребувала так званого «асьєнто»[8], тобто дозволу від іспанського або португальського короля; тому негри-невільники траплялися рідко і коштували силу грошей.

Якось зібралося велике товариство — я, кілька моїх знайомих плантаторів і купців,— і ми жваво бесідували на цю тему. Наступного ранку троє з моїх співбесідників з’явилися до мене й заявили, що, добре обміркувавши усе сказане мною напередодні, вони прийшли зробити мені таємну пропозицію. Взявши з мене слово, що наша розмова залишиться між нами, вони сказали, що мають на думці послати до Гвінеї корабель; що вони, як і я, мають плантації й нічого не потребують так, як робочих рук; що торгувати невільниками надто непевна справа, і що вони не зможуть відкрито продавати негрів, повернувшись до Бразилії, а тому думають зробити тільки один рейс, потай привезти негрів і розподілити їх між собою для роботи на плантаціях. Питання полягало лише в тому, чи я згоджуся піти до них на корабель судновим прикажчиком, тобто узяти на себе закупівлю негрів у Гвінеї. Вони запропонували мені однакову з іншими кількість негрів, причому мені не треба було нічого вкладати в цю справу.

Це була, слід визнати, чудова пропозиція, коли б її зробили людині, що не має власної плантації, яку треба доглядати, в яку вкладено багато грошей і яка з часом обіцяла стати дуже прибутковою. Але для мене, власника такої плантації, кому слід було тільки ще років три-чотири продовжувати розпочате, одержавши з Англії решту своїх грошей,— разом з цим невеличким додатком мій капітал становив би тисячі чотири фунтів стерлінгів і зростав би й далі,— для мене навіть думати про таку подорож було нечуваним безглуздям.

Однак мені судилося бути винуватцем власної загибелі. Як і тоді, коли я не мав сили подолати своїх бродяжницьких нахилів і не послухався добрих порад батька, так і тепер я не міг опиратись зробленій мені пропозиції. Коротше кажучи, я відповів плантаторам, що охоче поїду, коли на час моєї відсутності вони візьмуться доглядати моє майно і розпорядяться з ним за моїми вказівками, якщо я не повернуся. Вони урочисто пообіцяли мені все це виконати, скріпивши нашу угоду письмовим зобов’язанням. Я ж склав формальний заповіт на випадок моєї смерті: свою плантацію та рухоме майно я відписав португальському капітанові, який врятував моє життя, але зробив застереження, щоб половину мого капіталу він відіслав до Англії.

Одно слово, я вжив усіх заходів, щоб зберегти своє рухоме майно й підтримати порядок на плантації. Коли б я виявив хоч частку такої мудрої обачності щодо себе, коли б я так само тверезо судив про те. що повинен і чого не повинен робити, то, певне, не кинув би цього вдало розпочатого діла, не знехтував би такими великими надіями на успіх і не пустився б у море з його повсякчасними небезпеками, не кажучи вже про те, що в мене були особливі підстави сподіватись усякого лиха від майбутньої подорожі.

Але мене квапили, і я сліпо скорився велінням своєї фантазії, а не голосу розуму. Отже, корабель було споряджено, навантажено відповідними товарами, і все влаштовано за взаємною угодою учасників експедиції. Лихої години, 1 вересня 1659 року, я ступив на корабель. Саме того дня, як і вісім років тому, коли я втік від батька та матері в Гулль,— того дня, коли я повстав проти батьківської волі і так безглуздо розпорядився своєю долею.

Наше судно мало щось із сто Двадцять тонн місткості: на ньому було шість гармат і чотирнадцять чоловік екіпажу, не рахуючи капітана, юнги та мене. Важкого вантажу у нас не було, і весь він складався з різних дрібних виробів, які звичайно вживають для торгівлі з неграми: із намиста, шматочків скла, черепашок, дзеркалець, ножів, ножиць, сокир тощо.

Того самого дня, коли я ступив на корабель, ми знялися з якоря й попливли на північ вздовж побережжя Бразилії, розраховуючи повернути до африканського берега, коли досягнемо десятого або дванадцятого градуса північної широти: такий був тоді звичайний курс кораблів. Весь час, поки ми держались наших берегів, до самого мису Святого Августина[9], стояла гарна погода, тільки було дуже жарко. Від мису Святого Августина ми повернули у відкрите море і скоро згубили землю з очей. Ми йшли приблизно на острів Фернандо ді Норонья[10], тобто на північно-північний схід, залишаючи цей острів з правого борту. На дванадцятий день ми перетнули екватор і, за нашими останніми спостереженнями, були вже під 7°22’ північної широти, коли на нас несподівано налетів жорстокий шквал. То був справжній ураган. Він знявся на південному сході, потім повернув у протилежний бік і нарешті задув з північного сходу з такою страшною силою, що протягом дванадцяти днів ми тільки мчались за вітром і, пустившись напризволяще, пливли туди, куди нас гнала люта стихія. Нема чого й казати, що всі ці дванадцять днів я щохвилини чекав смерті, та й ніхто на кораблі не сподівався, що залишиться живим.

Та мучив нас не тільки жах перед бурею, один з наших матросів помер від тропічної пропасниці, а ще двох — матроса та юнгу — змило в море. На дванадцятий день шторм почав ущухати, і капітан проробив якомога точніші виміри. Виявилось, що ми перебуваємо приблизно під 11° північної широти, але нас віднесло на 22° на захід від мису Святого Августина. Ми були тепер недалеко від берегів Гвіани[11] чи північної частини Бразилії, за річкою Амазонкою, ближче до річки Оріноко[12], відомішої в тих краях під назвою Великої ріки. Капітан порадився зі мною, куди тримати курс. Оскільки судно дало течу й навряд чи було придатне для далекого плавання, він вважав, що найкраще повернути назад, до берегів Бразилії.

Але я рішуче заперечив. Кінець кінцем, вивчивши карти берегів Америки, ми побачили, що аж до Караїмських островів нам не трапиться жодної заселеної країни, де можна було б знайти допомогу, і тому вирішили йти на Барбадос[13], до якого, за нашими розрахунками, можна було добратись за два тижні, бо нам довелося б трохи збочити, щоб не потрапити в течію Мексиканської затоки. Отже, до берегів Африки ми пливти не могли, бо корабель треба було лагодити, а екіпаж — поповнити.

Тому ми змінили курс і стали тримати на північно-західний захід, маючи на думці добратись до якогось із островів, що належали Англії, і дістати там допомогу. Але доля вирішила інакше: коли ми досягли 12°18’ північної широти, налетів другий шторм; він так само, як і перший, навально погнав нас на захід і відніс так далеко від торговельних шляхів, що якби ми навіть не загинули від розбурханої стихії, то однаково нас би з’їли людожери, бо вернутись на батьківщину не було надії.

Якось уранці, коли ми отак бідували,— вітер усе ще не вщухав,— один з матросів вигукнув: «Земля!» — але не встигли ми вибігти з каюти, щоб довідатись, де ми, як наш корабель сів на мілину. Тієї ж миті вода від раптової зупинки ринула на палубу з такою силою, що ми вже вважали себе пропащими: прожогом кинулись ми вниз до закритих приміщень, шукаючи там захисту від морського шумовиння та бризок.

Той, хто ніколи не бував у такому становищі, навряд чи уявить наш відчай. Ми не знали, де ми, до якої землі нас прибило, острів це чи материк, заселений він чи ні. Хоч буря лютувала трохи менше, ніж раніше, ми не мали надії, що наше судно продержиться навіть кілька хвилин, не розбившись ущент, якщо тільки вітер якимсь дивом не зміниться. Словом, ми сиділи, поглядаючи один на одного, будь-якої хвилини чекаючи смерті, і кожен готувався перейти до іншого світу, бо в цьому світі нам уже не було чого робити. Втішало нас тільки те, що, всупереч нашим сподіванням, судно ще не розбилось, і капітан сказав, що вітер починає стихати.

Хоч нам і здалося, що вітер трохи вщух, але корабель так міцно сів на мілину, що не було надії зрушити його з місця. У цьому безпорадному становищі нам залишалось тільки зробити спробу врятувати своє життя будь-якою ціною. Ми мали дві шлюпки: одна висіла над кормою, але під час шторму її розбило об стерно, а потім зірвало й потопило або віднесло в море, отож на неї нічого було розраховувати. Залишилася друга шлюпка, та чи можна буде спустити її на воду — важко було сказати. А проте роздумувати не було часу: кожної хвилини корабель міг розколотись навпіл; дехто говорив навіть, що він уже дав тріщину.

В цю тяжку хвилину помічник капітана підійшов до шлюпки і з допомогою решти матросів перекинув її через борт. Всі ми — одинадцятеро чоловік — спустилися в шлюпку, відчалили й здалися на боже милосердя та на волю шалених хвиль; дарма що шторм помітно стихав, усе-таки на берег набігали страшенні вали, і море справедливо можна було назвати den wild zee — диким морем, як кажуть голландці.

Тепер наше становище було зовсім безнадійне; хвилі здіймалися так високо, що ми розуміли: шлюпка не витримає і ми неминуче потонемо. Йти під вітрилом ми не могли, бо у нас його не було, та ми й не мали б з нього ніякої користі. Ми гребли до берега з важким серцем, як люди, що йдуть на страту. Всі ми добре знали, що як тільки шлюпка підійде ближче до берега, прибій розтрощить її на тисячу скалок. І, гнані вітром, покладаючись на господнє милосердя, ми налягли на весла, власноручно наближаючи свою загибель.

Який був перед нами берег — скелястий чи піщаний, крутий чи спадистий,— ми не знали. Єдиною слабкою надією на порятунок була можливість потрапити до якої-небудь бухточки, затоки чи гирла річки, де хвилі менші і де ми могли б сховатись під берегом з затишного боку. Але спереду не було видно нічого схожого на затоку, і чим ближче ми підходили до берега, тим страшнішою здавалася нам земля, страшнішою навіть за море.

Коли ми відійшли чи, точніше, нас віднесло від корабля милі на чотири, величезний, високий, як гора, вал раптом налетів з корми на нашу шлюпку, ніби щоб останнім ударом припинити наші страждання. Шлюпка вмить перекинулася, ми не встигли навіть скрикнути: «Боже!» — як опинилися у воді, далеко і від шлюпки, й один від одного.

Не можна описати душевне сум’яття, яке охопило мене, коли я занурився у воду. Я дуже добре плаваю, а проте не зміг відразу виринути й мало не захлинувся. Хвиля ж, підхопивши мене, покотилась далеко в напрямі до берега, розбилась і відлинула назад, залишивши мене на мілкому місці напівмертвим від води, якої я наковтався. Мені вистачило самовладання настільки, що, побачивши суходіл набагато ближче, ніж я думав, я схопився на ноги й мерщій кинувся бігти, намагаючись дібратись до берега раніше, ніж набіжить і підхопить мене друга хвиля, але швидко побачив, що мені від неї не втекти: море йшло горою й наздоганяло мене, мов розлючений ворог, змагатися з яким я не мав ні сили, ні засобів. Лишалося тільки, затримавши подих, виринути на гребінь хвилі й щосили пливти до берега. Найбільше старався я, щоб хвиля, піднісши мене ще ближче до берега, не захопила мене знову, вертаючись у море.

Наступна хвиля відразу поховала мене футів на двадцять-тридцять під водою. Я відчув, як мене підхопило і з надзвичайною силою та швидкістю помчало до берега. Я затримав подих і поплив за водою, щосили допомагаючи течії. Я вже задихався, коли раптом відчув, що підіймаюсь угору. Незабаром, на велику мою полегкість, мої руки й голова опинились над водою, і хоч секунди за дві налетіла інша хвиля, короткий перепочинок надав мені сили та мужності. Мене знову накрило з головою, але ненадовго. Коли хвиля розбилась і відійшла, я не дав їй потягти себе назад, а поплив до берега і незабаром відчув під ногами дно. Я постояв кілька секунд, щоб відсапатись, і з останніх сил прожогом побіг до берега. Але й тепер я ще не втік від розлюченого моря, воно знову кинулось навздогін за мною. Ще двічі мене підхоплювало й несло далі й далі до берега, який тут був дуже положистий.

Останній вал трохи не став для мене фатальним: підхопивши мене, він виніс чи, точніше, шпурнув мене на скелю з такою силою, що я знепритомнів, ставши зовсім безпорадним. Удар у бік та в груди зовсім забив мені дух, і коли б море знову підхопило мене, я неминуче захлинувся б. На щастя, я прийшов до пам’яті саме вчасно: побачивши, що зараз мене знову накриє хвилею, я міцно вчепився за виступ скелі і, затримавши скількимога подих, вирішив перечекати, поки хвиля спаде. Ближче до берега хвилі були не такі високі, і я, переждавши одну, знову кинувся бігти й опинився так близько від берега, що наступна хвиля хоч і перекотилася через мене, але не могла вже підхопити й винести мене назад у море. Пробігши ще трохи, я, на велику радість, відчув себе на суходолі і, видершись на прибережні скелі, сів на траву. Тут я був у безпеці: море не могло дістати до мене.

Опинившись на березі живий і здоровим, я звів очі до неба й подякував богові за порятунок, хоч кілька хвилин тому я вже втратив був останню надію. Думаю, немає таких слів, якими можна було б правдиво змалювати захоплення і поривання людської душі, врятованої, сказав би я, з самої могили, і я анітрохи не дивуюся тому, що, коли оголошують помилування злочинцеві, який стоїть уже із зашморгом на шиї й от-от має повиснути, то завжди при цьому присутній лікар, щоб пустити йому кров, бо від несподіваної радості у помилуваного може зупинитися серце.

Неждана радість, як і жаль, вражають розум.

Я ходив по березі, здіймав руки до неба і робив ще тисячу жестів і рухів, яких не можу тепер описати. Все моє єство, якщо можна так висловитися, було перейняте думками про порятунок. Я думав про своїх товаришів, які всі потонули, і про те, що ніхто, крім мене, не врятувався; принаймні нікого з них я більше не бачив; від них не залишилося й сліду, крім трьох капелюхів, одного кашкета та двох непарних черевиків.

Глянувши туди, де на мілині стояв наш корабель, я ледве міг розгледіти його за пінявими валами,— так він був далеко, і сказав собі: «Боже! Яким дивом я вибрався на берег?»

Натішившись думками про порятунок від смертельної небезпеки, я почав роздивлятись навкруги, щоб довідатись, куди потрапив і що маю далі робити. Мій радісний настрій відразу ж підупав, бо я зрозумів, що хоч і врятувався, але не втік від подальших страхів та лих. Я змок до рубця, переодягнутись не було в що; я не мав ні їжі, ні води, щоб підкріпити свої сили — отож я або помру з голоду, або мене роздеруть хижі звірі; і що найгірше — я не мав зброї і не міг ні полювати на дичину, щоб забезпечити себе харчами, ні боронитись від хижаків, які захочуть напасти на мене. Взагалі у мене не було нічого, крім ножа, люльки та бляшанки з тютюном. То було все мов майно. На саму думку про це я впав у такий розпач, що довго бігав, мов божевільний, по березі. Коли настала ніч, я з завмиранням серця питав себе, що мене чекає, коли тут водяться хижі звірі, адже вони завжди виходять на полювання вночі.

Єдине, що я міг тоді придумати, це вилізти на товсте, гіллясте дерево поблизу, схоже на ялину, але з колючками, і пересидіти на ньому ніч, а коли настане ранок, вирішити, якою смертю краще померти, бо жити тут мені здавалося неможливим. Я пройшов з чверть милі від берега вглиб подивитись, чи немає де прісної води і, на велику радість, знайшов ручай. Напившись і поклавши в рот трохи тютюну, щоб угамувати голод, я вернувся до дерева, виліз на нього й постарався вмоститись так, щоб не впасти заснувши. Потім вирізав для самооборони коротенький сучок, ніби ломачку, сів якнайзручніше і від надмірної втоми міцно заснув. Я спав так солодко, як, гадаю, небагатьом спалося б на моєму місці, і здавалось, ніколи ще не прокидався такий свіжий та бадьорий.

Коли я прокинувся, уже зовсім розвиднілось. Погода прояснилась, вітер стих, і море вже не лютувало й не здіймалось. Але мене найбільше вразило те, що вночі корабель принесло припливом з мілини майже до тієї скелі, об яку мене так сильно вдарило хвилею, і тепер він стояв ва милю від того місця, де я ночував: тримався він майже рівно, і я вирішив побувати на ньому і врятувати хоч що-небудь із корисних для мене речей.

Спустившись із свого пристановища на, дереві, я ще раз озирнувся навкруги й найперше побачив нашу шлюпку, що лежала милі за дві праворуч від мене на березі, куди її викинуло море. Я пішов туди, сподіваючись дістатися до шлюпки, але, як виявилось, шлях перепиняла маленька затока чи бухточка з півмилі завширшки. Тоді я повернув назад, бо мені важливіше було потрапити якнайшвидше на корабель, де я сподівався знайти що-небудь для підтримки свого життя.

[1] Гамбія — річка в Західній Африці, впадає до Атлантичного океану.

[2] ...ми бачили людей, що стояли на березі...— Опис негритянських племен атлантичного узбережжя багато в чому збігається з тим, що сказано про них у книзі Дж. Огілбі.

[3] Восьмерик — іспанська срібна монета, дуже поширена в міжнародній торгівлі XVIII ст., вартістю у вісім реалів — звідси її назва (реал — грошова одиниця, яка теж була в обігу в Бразилії).

[4] Дукат — золота монета, вперше з’явилася у Венеції наприкінці XIII ст.; згодом була розповсюджена по багатьох країнах Європи. Тут мається на увазі нідерландський дукат.

[5] «Інхеніо».— Правильно енженьо (engenho) — так у Бразилії навивають цукровий завод з плантацією цукрової тростини. Бразильський вираз «сеньйор де енженьо» означає «поміщик».

[6] Сан-Сальвадор — бразильське місто біля входу до бухти Тодос-лос-Сантос.

[7] ...негрів-невільників для роботи в Бразилії.— Ввезення невільників-негрів на європейських кораблях з Африки до Бразилії почалося наприкінці XVI ст. і тривало аж до кінця XVIII ст. Дефо не був послідовним противником работоргівлі, він тільки виступав проти жорстокого поводження з невільниками.

[8] «Асьєнто» — тут: привілей на работоргівлю, який видавався від імені іспанського короля. З 1713 по 1739 р. мала чинність так звана «Угода про асьєнто» між Англією та Іспанією.

[9] Мис святого Августина розташований у північній частині Бразилії між Атлантичним океаном та Мексиканською затокою.

[10] Фернандо ді Норонья — острів у Атлантичному океані, поблизу берегів Бразилії.

[11] Гвіана (нині Гайана) — на той час голландська колонія в Південній Америці біля узбережжя Атлантичного океану.

[12] Оріноко — річка в Південній Америці (нині у Венесуелі). Вибір місця дії центральної частини роману пов’язаний з інтересом Дефо до книги англійського авантюриста-мандрівника У. Релі (1552–1618) «Розповідь про велику, багату й прекрасну імперію Гвіану» (1ЇІ96), де розповідалося про подорож Релі вгору за течією Оріноко та про плани перетворити її береги на британську колонію.

[13] Барбадос — острів у Атлантичному океані в групі Антильських (тоді Караїбських) островів.

← Назад | На початок | Вперед →