Робінзон Крузо (сторінка 3)

Пополудні море зовсім заспокоїлось, і відплив був такий низький, що мені пощастило підійти до корабля на чверть милі. І тут я знову відчув напад глибокого горя, бо зрозумів, що ми всі врятувалися б, якби залишились на кораблі: переждавши шторм, ми щасливо перебралися б на берег, і я не був би, як тепер, такою бідолашною істотою, геть позбавленою людського товариства. На цю думку сльози потекли в мене з очей, але сльозами горю не зарадиш, і я вирішив по змозі дістатися до корабля. Скинувши з себе одежу (день був дуже жаркий), я ввійшов у воду. Проте, підпливши до корабля, я зіткнувся з новою трудністю: як на нього вилізти? Він стояв на мілині, майже весь виступаючи з води, і вчепитись не було за що. Я двічі обплив круг нього і за другим разом помітив канат (дивно, що він не зразу впав мені в очі), який звисав так низько над водою, що мені, хоч і з великими труднощами, пощастило впіймати його кінець і видертись на судно. Корабель дав течу, і в трюмі було повно води, проте він так загруз у піщаній чи, точніше, мулистій мілині, що корма піднялась, а ніс мало не торкався води. Отже, вся кормова частина була вільна від води і жодна з речей там не намокла. Я виявив це відразу, бо, цілком природно, мені насамперед хотілось дізнатися, що саме на кораблі попсувалось і що залишилось непошкодженим. Виявилось, по-перше, що весь запас провізії був сухий; а що мене мучив голод, то я поквапився до комори, набив кишені сухарями[1] і їв їх на ходу, щоб не марнувати часу. В кают-компанії я знайшов пляшку рому і відсьорбнув кілька добрячих ковтків, щоб підбадьоритись для дальшої роботи. Насамперед потрібен був човен, щоб перевезти на берег речі, які могли мені згодитися.

Однак даремно було сидіти склавши руки і мріяти про те, чого я не міг дістати. При потребі ми стаємо винахідниками, і я відразу взявся до праці. На кораблі були запасні щогли, стеньги та реї; з них я вирішив збудувати пліт. Вибравши кілька легших колод, я перекинув їх через борт, обв’язавши перед тим кожну канатом, щоб їх не віднесло водою. Потім я спустився з корабля, притяг до себе чотири колоди й міцно зв’язав їх між собою з обох кінців, скріпивши згори ще двома чи трьома короткими дошками, покладеними навхрест. Мій пліт чудово витримував мене, але для більшого вантажу був надто легкий. Тоді я знову заходився майстрували й пилкою нашого корабельного теслі розпиляв запасну щоглу на три шматки та приладнав їх до свого плоту. Ця робота вимагала від мене нечуваних зусиль, але бажання запастись усім потрібним для життя підтримувало мене, і я зробив те, що за звичайних обставин мені було б понад силу.

Тепер мій пліт був досить міцний і міг витримати чималу вагу. Далі мені треба було навантажити його і вберегти мою поклажу від морського прибою; над цим я роздумував недовго. Насамперед я поклав на пліт усі дошки, які знайшов на кораблі, а на них поставив три матроські скриньки, зламавши в них перед цим замки та спорожнивши їх. Добре зваживши, які з речей найпотрібніші, я відібрав їх і наповнив ними усі три скриньки. В одну з них я склав харчові припаси: рис, сухарі, три головки голландського сиру, п’ять великих шматків в’яленої козлятини, що була на кораблі основною їжею, і рештки зерна для курей, яких ми взяли з собою і давно вже з’їли. То був ячмінь упереміж із пшеницею; на превеликий мій жаль, згодом виявилося, що його попсували пацюки. Я знайшов також кілька ящиків вин і п’ять чи шість галонів рисової горілки, що належала нашому шкіперові. Ящики я поставив просто на пліт, бо в скрині вони б не вмістилися, та й не було потреби їх ховати. Тим часом, поки я робив усе це, почався приплив, і я з жалем побачив, що мій камзол, сорочку і жилет, які я поклав на березі, понесло в море. Тепер у мене лишились тільки полотняні штани до колін та панчохи, яких я не знімав, коли плив до корабля. Це примусило мене поклопотатись про одяг. На кораблі я знайшов його чимало, але взяв тільки те, що було мені в ту хвилину потрібно, бо мене значно більше спокушало багато чого іншого, насамперед робочий інструмент. Після довгих розшуків я знайшов скриньку нашого теслі, і це була справді дорогоцінна знахідка, якої я не віддав би в той час за цілий корабель золота. Я поставив на пліт цю скриньку, навіть не зазирнувши в неї, бо. приблизно знав, які в ній інструменти.

Тепер мені лишалося запастися зброєю та набоями. В кают-компанії я знайшов дві чудові мисливські рушниці і два пістолі, які й переправив на пліт разом з кількома порохівницями, невеликою торбою з дробом та двома старими іржавими шпагами. Я знав, що на кораблі було три бочки пороху, тільки не знав, де їх зберігав наш канонір. Але, пошукавши добре, я знайшов усі три: одна підмокла, а дві були зовсім сухі, і я перетяг їх на пліт разом із зброєю. Тепер він був досить навантажений, і я почав думати, як мені добратись до берега без вітрила, весел та стерна,— адже найменший порив вітру в одну мить перекинув би всю мою споруду.

Три обставини допомагали мені: перша — рівне та тихе море, друга — приплив, що мав гнати пліт до берега, і третя — невеличкий вітрець, що дув теж до берега. Отже, розшукавши два чи три зламаних весла від корабельної шлюпки і прихопивши ще дві пилки, сокиру та молоток, крім того знаряддя, що було в скриньці, я з цим вантажем пустився в море. З милю мій пліт ішов чудово; я помітив лише, що його відносить від того місця, куди вчора мене викинуло море. З цього я зробив висновок, що там, певне, берегова течія, і що я можу потрапити в якусь маленьку затоку або річку, де мені буде зручно причалити з моїм вантажем.

Сталося так, як я й передбачав. Незабаром спереду показалась маленька бухта, і мене швидко понесло до неї. Я правив як умів, стараючись держатись середини течії.

Але тут я мало не зазнав аварії вдруге, і, якби це сталось, я, їй-право, помер би з горя. Я не знав берегів, і мій пліт несподівано наскочив одним краєм на мілину і дуже перехилився, бо другий край його не мав на що спертись; ще трохи — і весь мій вантаж зсунувся б і впав би у воду. Я щосили підпер спиною та руками свої скриньки й намагався вдержати їх на місці, але, незважаючи на всі мої зусилля, не міг зіпхнути плоту. Не сміючи поворухнутись, я простояв так з півгодини, поки приплив не підняв трохи того краю плоту, що опустився; а трохи згодом вода ще повищала, і пліт сам зійшов з мілини. Тоді я відіпхнувся веслом на середину фарватеру і, здавшись на течію, яка була тут дуже сильна, опинився нарешті в гирлі невеликої річки з високими берегами. Я почав озиратися, шукаючи, де краще пристати; мені не хотілося віддалятись від моря, бо я сподівався побачити коли-небудь на ньому корабель, і тому вирішив улаштуватись якомога ближче до берега.

Аж ось на правому березі я побачив невеличку затоку й скерував до неї свій пліт. З великими труднощами провів я його поперек течії і ввійшов у затоку, впираючись веслом у дно. Але тут я знову мало не потопив усього мого вантажу: берег був такий крутий, що коли б мій пліт наїхав на нього одним краєм, то другий неминуче нахилився б і мій вантаж Потрапив би в небезпеку. Лишалось тільки чекати повного припливу, а поки що, упираючись веслом у дно, я тримався, мов на якорі, біля рівної площадки, гадаючи, що приплив накриє її водою. Так воно й сталося. Ледве я побачив, що води досить (бо мій пліт сидів майже на фут у воді), я підіпхнув його до площадки й там закріпив двома зламаними веслами, встромивши їх у дно з обох боків. Так стояв я, поки не настав відплив, а тоді мій пліт з усім вантажем опинився в безпеці, на березі.

Тепер мені треба було оглянути околиці й вибрати собі зручне місце для житла, де я міг би скласти своє майно, не боячись, що воно пропаде. Я досі не знав, куди потрапив: на континент чи на острів, в заселену чи незаселену країну; не знав, чи загрожують мені хижі звірі чи ні. Приблизно за півмилі від мене був горб, крутий та високий; як видно, він був найвищий у пасмі горбків, що тяглось на північ. Озброївшись рушницею, пістолем і порохівницею, я вирушив на розвідку. Коли я з великими труднощами зійшов на вершину горба, то відразу зрозумів свою гірку долю: я був на острові, з усіх боків розлягалося море, і навкруги не видно землі, коли не рахувати кількох скель, що стриміли віддалік, та двох острівців, ще менших за мій, миль за десять на захід.

Я зробив ще одне відкриття: ніде не було видно ні клаптика обробленої землі — острів, за всіма ознаками, був незаселений; може, тут жили хижаки, однак поки що я жодного не бачив; зате птахів була сила-силенна, щоправда, зовсім мені невідомих, і коли мені пізніше траплялось підстрелити котрогось, я не міг визначити з його вигляду, чи він їстівний. Вертаючись назад, я підстрелив величезного птаха, який сидів на дереві край великого лісу. То був, певно, перший постріл, що пролунав там від початку світу. Я ледве встиг вистрілити, як над лісом з криком знялися незліченні зграї птахів різних порід. Кожен кричав по-своєму, але жоден з тих криків не нагадував відомих мені криків. Забитий мною птах, як мені здалося, був різновид нашого яструба: він дуже скидався на яструба і забарвленням пір’я, і формою дзьоба, лише кігті в нього були значно коротші. М’ясо птаха смерділо падлом і було неїстівне.

Задовольнившись цими відкриттями, я вернувся до плоту й заходився переносити речі на берег; це забрало в мене решту дня. Як і де влаштуватись на ніч, я не знав, а лягти просто на землю боявся, не маючи певності, що мене не загризе який-небудь хижак, хоч, як я переконався згодом, цей страх був безпідставний.

Облюбувавши на березі місце для ночівлі, я обгородив його з усіх боків скриньками та ящиками, а всередині зробив щось подібне до куреня. Щодо їжі, то я досі не знав, як добуватиму її, бо, крім птахів і двох якихось звірят, схожих на нашого зайця, які вискочили з лісу на звук мого пострілу, ніякої живності я тут не бачив.

Тепер я почав міркувати, як забрати з корабля все, що там лишилось і що могло мені придатись,— насамперед реї, вітрила тощо. Я вирішив, коли ніщо не перешкодить, зробити ще один рейс на корабель. А знаючи, що перший же шторм розіб’є його вщент, я вирішив відкласти всі інші справи, поки не перевезу на берег усього, що зможу взяти. Я став радитися — сам із собою, звісно, — чи брати мені пліт. Це здалося мені непрактичним, і, дочекавшись відпливу, я пустився в путь, як і першого разу. Тільки тепер я роздягся в курені, залишившись у самій спідній картатій сорочці, полотняних підштанках та пантофлях на босу ногу.

Як і першого разу, я видерся на корабель канатом, потім спорудив новий пліт; але, навчений вже досвідом, зробив його не таким неповоротким, як перший, і легше навантажив. І все-таки я перевіз на ньому багато корисних речей: по-перше, все, що знайшлося в припасах нашого теслі: два чи три мішки з великими й дрібними цвяхами, велику викрутку, десятків два сокир, а головне, таку корисну річ, як точило. Потім я взяв кілька речей з комори нашого каноніра, в тому числі три залізні ломи, два барила з рушничними кулями, сім мушкетів, ще одну мисливську рушницю, трохи пороху, великий лантух з дробом і рулон листового свинцю. Але свинець був такий важкий, що я не мав сили підняти його й спустити на пліт.

Крім перелічених речей, я забрав з корабля весь знайдений одяг, запасне вітрило, гамак та кілька постель. Усе це я навантажив на пліт і, на велике своє задоволення, перевіз на берег непошкодженим.

Я трохи побоювався, щоб за час моєї відсутності які-небудь хижаки не знищили моїх харчових запасів; але, вернувшись на берег, я не побачив ніяких слідів непроханих гостей. Тільки на одній скриньці сиділо якесь звірятко, схоже на дику кішку; коли я підійшов ближче, воно відбігло вбік, зупинилось, присіло на задні лапи й спокійнісінько дивилось мені просто в вічі, ніби показуючи, що хоче познайомитись зі мною. Я націлився на нього з рушниці, але воно, не здогадуючись про небезпеку, нітрохи не злякалось і навіть не ворухнулось. Тоді я кинув йому шматок сухаря, хоч і не дуже міг бути марнотратним, оскільки мої харчові запаси були невеликі. Проте я дав йому той шматочок, і воно підійшло, обнюхало сухар, з’їло його, задоволено облизалося й глянуло на мене, ніби сподіваючись ще одного. Та я подякував за честь і більше нічого йому не дав; тоді воно пішло собі геть.

Приставивши на берег другу партію вантажу, я хотів був відкрити бочки з порохом і попереносити його частинами, оскільки бочки були надто важкі та великі. Однак спершу я заходився споруджувати невеликий намет із вітрила та жердин, які вирубав для цього в лісі. До намету я переніс усе, що могло попсуватись від сонця та дощу, а навколо нагромадив порожні ящики та бочки на випадок несподіваного нападу людей чи звірів.

Вхід до намету я загородив зокола великою скринею, поставивши її боком, а зсередини заклав дошками; далі розстелив На землі постіль, в головах поклав два пістолі, а коло себе — рушницю і ліг. З того дня, як розбився корабель, я вперше лежав на постелі. Від великої втоми я міцно проспав до самого ранку, бо минулої ночі спав дуже мало і весь день працював, вантажачи речі з корабля на пліт, а потім перевозячи їх на берег.

Мабуть, ні в кого не було такого величезного складу різних речей, як тоді у мене. Але мені все було мало: поки корабель був цілий і стояв на тому самому місці, поки на ньому залишалася хоч єдина річ, якою я міг скористатись, я вважав за потрібне поповнювати свої запаси. Щодня під час відпливу я вирушав на корабель і що-небудь привозив з собою. Найщасливішою була моя третя поїздка: я розібрав усі снасті, взяв з собою всі мотузки та канати, що могли вміститись на плоті, величезний клапоть запасної парусини, що зберігався для лагодження вітрил, та бочку з підмоклим порохом, яку я минулого разу залишив на кораблі. Нарешті я переправив на берег геть усі вітрила — від першого до останнього; тільки мені довелось порізати їх на шматки й перевозити частинами; як вітрила вони були вже непридатні, і вся їхня цінність для мене полягала в парусині.

Але найбільше я зрадів ось з чого. Після п’яти чи шести таких поїздок, коли я думав, що на кораблі вже немає більше чим поживитись, я несподівано знайшов велику бочку з сухарями, три баклаги рому, ящик цукру й барило чудової крупчатки. Це була приємна несподіванка. Я більше не розраховував знайти на кораблі якусь провізію, гадаючи, що решта запасів підмокла. Сухарі я вийняв із бочки й потроху переніс на пліт, загортаючи в парусину. Все це пощастило мені перевезти на берег непошкодженим.

Другого дня я зробив ще одну поїздку. Забравши з корабля всі речі, які під силу підняти одній людині, я взявся до канатів: порізавши їх на шматки такої довжини, щоб мені було не дуже важко справитися з ними, я перевіз на берег два канати і швартов. Крім того, я взяв з корабля всі залізні частини, які тільки міг відокремити. Потім, обрубавши реї на блінді й на бізані, я спорудив новий, більший пліт, навантажив його всіма цими важкими речами й пустився назад. На цей раз щастя мене зрадило: пліт був такий незграбний і такий перевантажений, що керувати ним було дуже важко. Увійшовши в бухточку, де на березі лежала решта мого майна, я не зумів провести його так добре, як раніше; пліт перекинувся, і я впав у воду з усім своїм вантажем. Щодо мене, то лихо було невелике, бо це трапилось недалеко від берега, але мій вантаж, принаймні значна частина його, пропав, головне — залізо, яке дуже придалося б мені; за ним я найбільше жалкував. Коли вода спала, я повитягав на берег майже всі шматки каната й кілька шматків заліза, правда, на превелику силу: мені довелося пірнати за кожним шматком, і я дуже втомився. Потім я щодня відвідував корабель і щоразу забирав усе, що міг добути.

Я жив на березі вже тринадцять днів; за цей час я побував на кораблі одинадцять разів і перевіз на берег усе, що тільки в змозі перетягти пара людських рук. Коли б тиха погода тривала далі, я певен, що перевіз би частинами весь корабель, але, готуючись до дванадцятого рейсу, я помітив, що знімається вітер. Проте, дочекавшись відпливу, я все-таки вирушив на корабель. Під час попередніх рейсів я так ретельно обшукав нашу каюту, що мені здавалось, ніби там нічого вже не зосталось; але зараз мені впала в очі шафка з двома шухлядами — в одній були три бритви, великі ножиці і з десяток добрих ножів та виделок, а в другій — гроші, почасти європейською, почасти бразильською срібною та золотою монетою, всього до тридцяти шести фунтів стерлінгів.

Я посміхнувся, побачивши ці гроші: «Непотрібний мотлох! — сказав я вголос.— Навіщо ти мені тепер? Ти й того не вартий, щоб підняти тебе з землі. Всю цю купу золота я ладен віддати за будь-який із цих ножів. Мені нема що з тобою робити; тож залишайся там, де лежиш, і йди на дно морське, як створіння, чиє життя не варто рятувати!» Однак, трохи поміркувавши, я вирішив узяти гроші з собою і загорнув їх у шмат парусини. Потім подумав, чи не зробити нового плоту, та поки збирався, нахмарило; вітер, що дув з берега, почав міцнішати і за чверть години став зовсім свіжим. Мені спало на думку, що при береговому вітрі пліт мені непотрібний і що треба поспішати на берег, поки море ще не дуже розбурхалось, бо інакше я й зовсім не зможу вибратись. Отож я спустився у воду й поплив. Чи то через вагу речей на мені, чи то через те, що доводилося боротися із течією, в мене ледве вистачило сил перепливти невелику смугу води, що відокремлювала корабель від бухточки. Вітер швидко міцнішав і ще до початку відпливу перейшов у справжній шторм.

Однак на той час я був уже вдома, в безпеці, з усіма моїми скарбами й лежав у наметі. Буря лютувала всю ніч, і коли на ранок я визирнув з намету, від корабля не залишилося й сліду! Спершу це прикро вразило мене, але я втішився думкою, що, не марнуючи часу й не шкодуючи сил, добув звідти усе, що могло мені придатись; коли б я навіть мав більше часу, мені вже майже не було б чого брати з корабля.

Я не думав більше ні про корабель, ні про те, що на ньому лишилось, хоч вітер міг іще пригнати до берега які-небудь уламки. Так воно потім сталося, але користі від усього того мені було мало.

Тепер мене найбільше непокоїло, як захистити себе від дикунів, якщо такі з’являться, та від хижаків, якщо вони водяться на острові. Я дуже довго думав, як це зробити і як найкраще влаштувати своє житло: чи виконати печеру, а чи нап’ясти на землі великий намет. Кінець кінцем вирішив зробити й те, і друге. Мабуть, варто розповісти, як це я робив, і описати моє житло.

Незабаром я пересвідчився, що обране мною місце по годиться для поселення: то була низина біля самого моря, з багнистим ґрунтом і, напевне, шкідлива для здоров’я. А головне, поблизу не було прісної води. Тому я вирішив пошукати іншого місця, здоровішого й придатнішого для житла.

Разом з тим я хотів додержати кількох умов, конче для мене потрібних: но-перше — здорова місцевість і прісна вода, про що я вже згадував; по-друге — захисток від спеки; по-третє — безпека від хижаків, як двоногих, так і чотириногих, і, нарешті, по-четверте, з моєї оселі має бути видно море, щоб не втратити нагоди визволитись, коли б бог послав який корабель, бо мені не хотілось зрікатися надії на порятунок.

Після довгих пошуків я нарешті знайшов невелику рівну галявину на схилі високого горба, під стрімкою прямовисною, мов стіна, кручею, так що зверху мені ніщо но загрожувало. У цій стіні була невелика заглибина, ніби вхід до печери, але ніякої печери чи проходу в скелі не було.

Ось на цій зеленій галявині, перед самою заглибиною, я й вирішив нап’ясти намет. Площадка мала завширшки не більше як сто ярдів, а завдовжки — приблизно вдвоє більше, а в мене перед дверима розлягався немов моріжок, у кінці якого горб дуже нерівно спускався в низину, до моря. Лежала ця місцина на північно-західному схилі горба й була в холодку цілий день, поки сонце не досягало південного заходу, де воно звичайно сідає в тих широтах.

Перше ніж поставити намет, я обвів перед заглибиною півколо, ярдів з десять радіусом і, отже, з двадцять — діаметром.

У це півколо я понабивав у два ряди міцних кілків, загнавши їх так глибоко, що вони стояли твердо, як палі. Верхні кіпці кілків я загострив. Частокіл вийшов щось із п’ять з половиною футів заввишки, а між обома рядами кілків було не більше як шість дюймів.

Проміжки між кілками я заповнив до самого верху шматками канатів, узятими з корабля, поклавши їх рядами один на один. Зсередини я укріпив огорожу рядом підпорок із кілків на два з половиною фута завдовжки. Огорожа вийшла така міцна, що ні людина, ні звір не могли б ні пролізти крізь неї, ні перелізти її. Ця робота відібрала в мене багато часу і сил; найважче було рубати в лісі кілки, переносити їх на площадку та забивати в землю.

Дверей у загорожі я не зробив, а перелізав через частокіл за допомогою короткої драбини. Ввійшовши до себе, я забирав драбину і, почуваючи себе надійно відгородженим від усього світу, міг спокійно спати вночі, що за інших умов, як мені здавалось, було б неможливо. А проте, як виявилось пізніше, всі ці запобіжні заходи проти уявних ворогів були непотрібні.

На превелику силу я перетягав до себе в цю загороду, чи фортецю, всі свої багатства: харчі, зброю та запаси, про які розповів уже вище. Потім я поставив великий намет, щоб захистити себе від дощів, які там певної пори року бувають дуже сильні. Намет я зробив подвійний, тобто нап’яв спочатку менший, а над ним більший, який накрив брезентом, взятим на кораблі разом з вітрилами.

Тепер я спав уже не на підстілці, кинутій просто на землю, а в дуже зручному гамаку, що належав колись помічникові капітана.

До намету я переніс харчові припаси і все, що могло попсуватися від дощу, і коли тільки мов добро було сховано всередині огорожі, я щільно забив отвір, через який заходив і виходив, і став користуватися приставною драбиною.

Заклавши огорожу, я заходився копати в горі печеру. Каміння й землю я виносив крізь намет у двір і зробив таким чином усередині огорожі насип на півтора фута заввишки. Печера була якраз за наметом і правила мені за льох.

Потрібно було чимало зусиль і днів, щоб закінчити всю цю роботу. За чей час багато іншого відвертало мої думки і трапилося кілька пригод, про які я хочу розповісти. Якось, коли я тільки збирався ставити намет і копати печеру, несподівано набігла темна хмара, ринула злива, блиснула блискавка і вдарив страшний грім. У цьому, звичайно, не було нічого особливого, і мене не так злякала сама блискавка, як думка, що промайнула в моїй голові швидше за блискавку: «Мій порох!» У мене завмерло серце, коли я подумав, що один удар блискавки може знищити весь мій порох, від якого залежить не тільки моя безпека, а й можливість добувати собі їжу. Мені навіть у голову не прийшло, що в разі вибуху я вже, напевне, ніколи б про це не дізнався.

Цей випадок справив на мене таке велике враження, що, як тільки минула гроза, я відклав на якийсь час усі роботи по влаштуванню й зміцненню житла, а взявся робити торбинки та ящики. Я вирішив розподілити порох на невеликі частини й зберігати потроху в різних місцях, щоб він не вибухнув весь відразу і самі ці частини не могли зайнятись одна від одної. На цю роботу я витратив майже два тижні. Всього пороху в мене було фунтів двісті сорок, і поділив я його щонаймеше на сто частин. За бочку з намоклим порохом я не турбувався і тому поставив її в свою печеру, чи «кухню», як я її подумки називав. Торбинки і ящики я сховав у розколинах скель, куди не проходила вогкість, і дуже ретельно позначив кожне місце.

У перервах між цими заняттями я принаймні раз на день виходив з рушницею, щоб розважитись, підстрелити яку дичину і познайомитися з природними багатствами острова. Першого ж разу я зробив відкриття, що на острові водяться кози, і дуже зрадів, та, на великий жаль, кози були страшенно боязкі, чуйні й такі прудконогі, що підійти до них було найважчою річчю в світі. Однак це не турбувало мене, бо я був певний, що рано чи пізно підстрелю одну з них, що й сталося згодом. Вистеживши місця, де вони збираються, я помітив таке: якщо кози були на горі, а я — в долині, все стадо злякано тікало геть; якщо ж я був на горі, а кози паслись у долині, вони не звертали на мене ніякої уваги. З цього я зробив висновок, що очі цих тварин мають особливу будову: їхній зір спрямований вниз, отож вони не можуть бачити того, що відбувається над ними. Відтоді я додержувався такого способу: спочатку злазив на будь-яку скелю, щоб бути над ними, і тоді часто влучав у них.

Першим же пострілом я вбив козу, біля якої був сосунець. Мені було дуже школа козеняти: коли мати впала, воно так і залишилося сумирно стояти коло неї. Більше того, коли я підійшов до вбитої кози, завдав її на плечі й поніс додому, козеня побігло за мною, і так ми дійшли до самого намету. Я поклав козу на землю перед огорожею, взяв на руки козеня й пересадив його через частокіл, сподіваючись вигодувати його й приручити; але воно ще не вміло їсти само, і мені довелося забити й з’їсти його. М’яса з цих двох тварин мені стало на довгий час, бо їв я мало, якомога заощаджуючи свої запаси, особливо хліб:

Влаштувавши остаточно своє житло, я вважав за необхідне насамперед відвести місце для вогнища й запасти палива. Як я впорався з цим, як поширив свій льох і помалу оточив себе всякими вигодами, я докладно розповім далі, а тепер мені хотілося б поговорити про себе й поділитись думками, яких, звичайно, було в мене чимало.

Моє становище видавалося мені дуже сумним. Мене закинуло жахливим штормом на острів, що лежав далеко від місця призначення нашого корабля і за кількасот миль від торгових шляхів, і я мав усі підстави гадати, що так судило небо і що тут, у цьому відлюдді й самотині, мені доведеться скінчити свої дні. Рясні сльози текли по моєму обличчю, коли я думав про це. Я часто запитував себе, чому провидіння занапащає свої ж створіння, кидає їх напризволяще, залишає без будь-якої підтримки і робить такими безнадійно нещасними, безпорадними й охопленими таким відчаєм, що навряд чи розумно було б дякувати за таке життя.

Але завжди щось швидко припиняло такі думки й докоряло за них. А якось, коли я, глибоко замислившись про свого гірку долю, блукав з рушницею над берегом, у мені заговорив голос розуму: «Ти в скруті, це правда, але згадай, де ті, хто був з тобою? У шлюпці були одинадцятеро, де ж решта? Чому вони не врятувались, а ти лишився живий? Чому тебе відзначено? І де краще бути — тут чи там?» І я показав на море. В усякому злі треба вбачати якесь добро й не забувати про гірше, що могло б статися.

Тут я знову згадав, як добре я забезпечений всім потрібним для життя і що було б зі мною, коли б сталося так (а з ста разів це трапляється дев’яносто дев’ять), що наш корабель залишився б на мілині, де він став спершу, якби його потім не пригнало ближче до берега і я не встиг забрати всі потрібні мені речі. Що було б зі мною, коли б мені довелося жити на цьому острові так, як перебув я першу ніч, без притулку, без їжі, не маючи засобів добути одне і друге?

— Зокрема,— сказав я сам до себе вголос,— що робив би я без рушниці, без набоїв, без інструментів, без одягу та постелі, без намету чи притулку?

А тепер усього цього було в мене досить, і я не боявся заглядати в майбутнє: я знав, що знайду спосіб добувати їжу, навіть коли в мене закінчаться набої. Я спокійно проживу без рушниці до самої смерті, бо з перших же днів я став клопотатись, як забезпечити себе усім потрібним і не лише на той час, коли в мене вичерпається весь мій запас набоїв та пороху, а й на тоді, коли моє здоров’я та сили почнуть підупадати.

Признаюсь: я зовсім забув про те, що весь мій вогневий припас може загинути за одним разом, що блискавка може підпалити й підірвати мій порох. Ось чому, коли блиснула блискавка й загуркотів грім, думка про це так вразила мене.

І тепер, беручись докладно описувати тихе й сумне життя, яке, певне, ще не випадало нікому в світі, я почну з перших днів і розповідатиму все підряд.

Моя нога вперше ступила на цей жахливий острів, за моїм рахунком, 30 вересня, під час осіннього рівнодення; а в тих широтах (тобто, за моїми обрахунками, на 9° 22’ на північ від екватора) сонце того місяця стоїть майже просто над головою.

Минуло днів десять або дванадцять, і мені спало на думку, що я, через брак книжок, пера та чорнила, загублю рахунок дням і нарешті перестану відрізняти будні від свят. Щоб запобігти цьому, я поставив чималий стовп на тому місці берега, куди мене закинуло море, і, вирізьбивши на широкій дерев’яній дошці великими літерами напис: «Тут я ступив на берег 30 вересня 1659 року», прибив її навхрест до стовпа.

На цьому чотирикутному стовпі я щодня робив ножем зарубку; кожний сьомий день робив удвоє довшу — це означало неділю; перше число кожного місяця я позначав ще довшою зарубиною. Отак я вів свій календар, відзначаючи дні, тижні, місяці та роки.

Слід ще зазначити, що серед багатьох речей, перевезених з корабля, як було сказано вище, за кілька разів, я не згадав багатьох дрібних речей, хоч і не дуже цінних, але таких, що стали мені в пригоді. Наприклад, у каютах капітана, його помічника, каноніра й теслі я знайшов пера, чорнило, папір, три чи чотири компаси, деяке астрономічне приладдя, підзорні труби, хронометри, географічні карти та книжки з мореплавства. Все це я поскладав в одну з скриньок, не знаючи навіть, чи придасться мені що-небудь з цих речей. Крім того, я знайшов у моєму власному багажі три Біблії, дуже гарно видані, які я одержав з Англії разом із замовленими товарами і, вирушаючи в плавання, упакував з своїми речами. Знайшов я й кілька книжок португальською мовою, серед них три католицьких молитовники, і ще якісь книжки. Їх я теж забрав. Мушу згадати також, що у нас на кораблі були дві кішки й собака — я розповім свого часу цікаву історію життя цих тварин на острові. Обох кішок я перевіз на берег з собою; що ж до собаки, то він сплигнув з корабля сам і приплив до мене на другий день після того, як я перевіз мій перший вантаж. Він був мені відданим слугою багато років. Він робив для мене все, що міг, і майже заміняв мені людське товариство. Мені хотілося б тільки, щоб він міг говорити, але це йому не було дано. Як уже сказано, я взяв з корабля пера, чорнило та папір. Я заощаджував їх як тільки міг і, поки в мене було чорнило, дбайливо записував усе, що траплялось; коли ж його не стало, довелося кинути записи, бо я не вмів зробити собі чорнила й не міг вигадати, чим його замінити.

І тоді мені спало на думку, що, незважаючи на чималий запас різних речей, мені, крім чорнила, бракувало ще багато чого: не мав я ні заступа, ні мотики, ні лопати, мені не було чим копати й викидати землю; не було ні голки, ні шпильки, ні ниток. Що ж до білизни, то обходитись без неї я навчився дуже швидко.

Через недостачу інструментів усяка робота йшла у мене дуже повільно й з великими труднощами. Мало не цілий рік пішов на те, щоб закінчити огорожу, якою я надумав обнести свою оселю. Нарубати в лісі грубих жердин, витесати з них кілки й перенести до намету — все це потребувало багато часу. Кілки були дуже важкі, і я міг підняти за раз не більше як одного, а іноді в мене йшло два дні лише на те, щоб обтесати кілок і принести його додому, а третій — на те, щоб забити його в землю. Для цієї роботи я спочатку користувався важким дерев’яним дрючком, а потім згадав про залізні ломи, що привіз з корабля, і замінив дрючка ломом, проте забивати кілки все одно було для мене дуже втомливою й марудною працею.

Але що з того, коли мені однаково не було на що гаяти часу? Закінчивши будування, я не мав би ніяких справ, крім як блукати островом у пошуках їжі, і в такі мандри я вирушав щодня.

Настав час, коли я почав серйозно міркувати над своїм становищем та обставинами, в які я потрапив, і взявся записувати свої думки — не для того, щоб залишити їх людям, яким доведеться зазнати те саме, що й мені (бо навряд чи знайдеться багато таких людей), а щоб висловити все, що мене мучило й гризло, і цим хоч трохи полегшити свою душу. І хоч як мені було тяжко, розум мій поволі переборював розпач. Я в міру сил намагався втішити себе думкою, що могло б статися ще гірше, і протиставляв злу добро. Цілком безсторонньо, ніби прибутки й витрати, записував я всі лиха, які довелося мені зазнати, а поруч усі радощі, що випали на мою долю.

ЗЛО

ДОБРО

Мене закинуло на жахливий, безлюдний острів, і я не маю ніякої надії на порятунок.

Але я живий, я не потонув, як усі мої товариші.

Я немовби виділений і відокремлений від усього світу й приречений на горе.

Зате я відзначений з усього нашого екіпажу тим, що смерть помилувала лише мене, і той, хто так дивно врятував мене від смерті, визволить мене і з цього безрадісного становища.

Я осторонь від усього людства; я самітник, вигнанець із людського суспільства.

Але я не вмер з голоду й не загинув у цьому пустельному місці, де людині немає з чого жити.

У мене мало одягу, і скоро мені не буде чим прикрити своє тіло.

Але я живу в жаркому кліматі, де я навряд чи носив би одяг, коли б і мав його.

Я беззахисний проти нападу людей і звірів.

Але я потрапив на острів, де не видно таких хижих звірів, як на берегах Африки. Що було б зі мною, якби мене викинуло туди?

Мені немає з ким поговорити й розрадити себе.

Але бог сотворив чудо, пригнавши наш корабель так близько до берега, що я не тільки встиг запастись усім необхідним для задоволення моїх повсякденних потреб, а й маю змогу забезпечити собі прожиток до кінця моїх днів.

Все це незаперечно свідчить, що навряд чи на світі було коли-небудь таке лихе становище, де поруч поганого не знайшлося б чогось гарного, за що треба було б дякувати: гіркий досвід людини, котра зазнала найбільшого нещастя на землі, показує, що у нас завжди знайдеться якась утіха, яку в рахунку добра та зла треба записати на прибуток.

Отже, послухавши тепер голос розуму, я почав миритися з своїм становищем. Досі я раз по раз поглядав на море, сподіваючись побачити там корабель, а тепер я покинув марні надії і всі думки спрямував на те, щоб по змозі полегшити своє існування.

Я вже описував своє житло. То був намет, нап’ятий на схилі гори й оточений міцним частоколом із паль та шматків каната. Але тепер мою огорожу можна було назвати скоріше стіною, бо впритул до неї, ззовні, я звів земляний насип щось із два фути завгрубшки, а ще через деякий час (здається, років через півтора) я поставив на насип жердини, прихилив їх до косогору, а зверху вкрив гілками, щоб захистити мій дворик від дощів, що, як уже я казав, певної пори року лили тут безнастанно.

Я вже згадував, що все своє добро переніс в огорожу та в печеру, яку викопав за наметом. Мушу, однак, зауважити, що спочатку речі лежали безладною купою і захаращували весь простір так, що мені не було де повернутись. Тому я вирішив поглибити свою печеру. Зробити це було неважко, бо гора була пухка та піскувата і легко піддавалась моїм зусиллям. Отже, коли я побачив, що мені не загрожує небезпека від хижих звірів, я почав поширювати печеру; прокопавши вбік праворуч, скільки треба було за моїм розрахунком, я знову взяв праворуч і вивів хід назовні, за межі моєї фортеці.

Цей тунель правив мені не лише за чорний хід до мого намету, даючи мені змогу вільно йти і повертатись, а й значно збільшував мою комору.

Тепер я взявся майструвати найпотрібніші меблі, передусім стіл і стілець; без них я не міг цілком насолоджуватись навіть тими скромними втіхами, які ще мені лишалися на землі: не міг як слід їсти, ні писати, ні робити будь-що.

І я заходився столярувати. Тут мало зауважити, що розум є основа й джерело математики, а тому, визначаючи й виміряючи розумом речі і складаючи собі про них правильні уявлення, кожен з часом може навчитися першого-ліпшого ремесла. Доти я зроду не брав у руки ніякого інструмента, а проте завдяки працьовитості, ретельності та винахідливості, поволі так набив руку, що, безперечно, міг би зробити що завгодно, особливо маючи відповідне знаряддя. Але навіть і без інструментів чи майже без інструментів, з самим стругом та сокирою, я змайстрував безліч речей, хоч, мабуть, ніхто ще не робив їх таким способом і не витрачав на них стільки праці. Наприклад, коли мені була потрібна дошка, я мусив зрубати дерево, обчистити стовбур від гілок і, поставивши його перед собою, обтісувати з обох боків, поки він не набирав належної форми; а потім дошку треба було ще вирівняти стругом. Щоправда, за таким методом з цілого дерева виходила лише одна дошка, і обробка цієї дошки забирала в мене силу часу та праці. Але проти цього у мене був лише єдиний засіб — терпіння. До того ж мій час і моя праця коштували недорого, то чи не однаково, на що вони витрачалися.

Насамперед, як я сказав, я зробив собі стіл і стілець, використавши для них короткі дошки, які перевіз плотом з корабля. Натесавши зазначеним вище способом довгих дощок, я приладнав до стіни мого льоху, одну над однією, кілька полиць футів на півтора завширшки і поклав на них свої інструменти, цвяхи, залізо та інший дріб’язок — словом, розподілив усе по місцях, щоб кожну річ легко було знайти. Я понабивав також кілочків у стіни льоху, порозвішував на них рушниці і все, що можна було повісити.

Коли б після цього хтось побачив мою печеру, то, напевно, прийняв би її за склад речей першої потреби. Я мав усе напохваті, і мені було дуже приємно бачити своє добро в такому порядку, а особливо знати, що запаси мої такі великі.

— Аж тоді почав я вести свій щоденник, записуючи туди все, що робив протягом дня. Спочатку, звичайно, я був надто пригнічений і заклопотаний працею, і мій похмурий настрій неминуче позначився б на моєму щоденнику. Мені, наприклад, довелося б зробити такий запис:

«30 вересня. Коли я вибрався на берег і врятувався від смерті, то мене занудило від солоної води, якої я наковтався. Трохи оговтавшись, я, замість подякувати богові за порятунок, почав бігати по березі, і, ламаючи руки, бити себе по голові та по обличчю, вигукуючи: «Я пропав, пропав!» — аж поки, знеможений, не впав на землю, щоб відпочити. Але заснути я не наважився, боячись, щоб мене не з’їли хижі звірі».

Протягом ще багатьох днів після того, як я побував на кораблі й забрав звідти все, що можна було взяти, я щодня вибігав на горбок і дивився на море, сподіваючись побачити на горизонті судно. Не один раз мені здавалося, ніби вдалині біліє вітрило. Тоді я віддавався радісним надіям, дивився, поки мені не темніло в очах, а потім у розпачі кидався на землю й плакав, як дитина, тільки збільшуючи своє нещастя власною дурістю.

Але коли нарешті я певною мірою опанував себе, коли я влаштував своє житло і дав лад своєму добру, зробив собі стіл та стілець і подбав по змозі про якісь зручності для себе, я взявся до щоденника. Наводжу його тут весь до кінця, хоч описані в ньому події вже відомі читачеві.

Я вів його, поки в мене було чорнило; коли ж його не стало, щоденник мимоволі довелося припинити.

ЩОДЕННИК

30 вересня 1659 року. Я, нещасливий, бідолашний Робінзон Крузо, зазнавши далеко від берега аварії під час страшенної бурі, був викинутий на берег цього непривітного, похмурого острова, який я назвав островом Розпуки. Всі мої супутники з нашого корабля потонули, а сам я був напівмертвий.

Усю решту того дня я плакав та нарікав на свою лиху долю. У мене не було ні їжі, ні притулку, ні одягу, ні зброї; я не мав куди сховатися від ворогів; утративши надію на допомогу, я бачив перед собою лише смерть. Мені здавалося, що мене з’їдять хижі звірі, або заб’ють дикуни, або ж я вмру з голоду без їжі. Коли наблизилась ніч, я заліз на дерево, бо боявся нападу хижих звірів, але спав добре, незважаючи на те, що всю ніч ішов дощ.

1 жовтня. Прокинувшись уранці, я, на велике диво собі, побачив, що приплив зняв наш корабель з мілини й пригнав його дуже близько до острова. З одного боку, було приємно, що корабель непошкоджений і не перекинувся; в мене народилась надія добратись до нього, коли вітер стихне, щоб запасти собі їжі та інших потрібних речей; але, з другого боку, ще дужчою стала моя туга за товаришами. Якби ми залишилися на кораблі, то, може, врятували б його чи принаймні потонули б не всі. Тоді ми могли б з уламків корабля збудувати човен, і нам пощастило б дістатись до якої-небудь заселеної землі. Ці думки не давали мені спокою цілий день. Нарешті, коли настав відплив, я пішов до корабля, скільки міг убрід, а тоді поплив. Весь цей день безперестанку йшов дощ, хоч вітер зовсім стих.

Від 1 до 24 жовтня. Всі ці дні я перевозив з корабля все, що можна було взяти. Коли почався приплив, я на плотах переправляв свій вантаж на берег. Знову всі ці дні йшов дощ з невеликими проміжками ясної погоди: певне, тут зараз дощова пора року.

24 жовтня. Пліт перекинувся, і весь вантаж потонув; але оскільки сталося це на мілкому, а речі були важкі, то мені пощастило, коли настав приплив, врятувати більшу їх частину.

25 жовтня. Всю ніч і весь день ішов дощ і дув поривчастий вітер. Корабель за ніч розбило вщент; на тому місці, де він стояв, стирчать якісь жалюгідні уламки, та й ті видно тільки під час відпливу. Весь цей день я вкривав і захищав врятоване мною добро, щоб дощ не пошкодив його.

26 жовтня. Майже весь день блукав берегом, пхукаючи зручного місця для житла. Найбільше я дбав про те, щоб забезпечити себе вночі від нападу диких звірів та людей. Надвечір знайшов придатне місце на крутому схилі горба. Обвівши півколом потрібну для себе площу, я вирішив укріпити її. огорожею з двох рядів кілків, обкладених зокола дерном; проміжок між рядами кілків я збирався заповнити корабельними канатами.

Від 26 до 30 жовтня. Напружено працював, перетягаючи своє добро до нового житла, дарма що майже весь час лив дощ.

31 жовтня. Вранці ходив по острову з рушницею, сподіваючись натрапити на дичину та роздивитись на місцевість. Забив козу, а її козеня бігло за мною аж до дому; довелося забити і його, бо воно ще не вміло їсти.

1 листопада. Нап’яв під самою скелею намет, стараючись зробити його якомога просторішим, і вперше переночував тут, повісивши на кілках гамак.

2 листопада. Зібрав усі ящики, дошки та шматки дерева від плотів і зробив із них огорожу навколо намету на площадці, яку відвів для своєї фортеці.

3 листопада. Ходив з рушницею і забив двох птиць, схожих на качок. Їхнє м’ясо, як виявилося, дуже смачне. Після обіду почав робити стіл.

4 листопада. Розподілив свій час, призначивши певні години на фізичну працю, на полювання, на сон та розваги. Ось мій розпорядок: зранку, якщо немає дощу, години дві або три ходжу по острову з рушницею; потім до одинадцятої працюю, а об одинадцятій снідаю чим доведеться; з дванадцяти до двох сплю, бо в цю пору найбільша спека, надвечір знову берусь до роботи. Останні два дні весь мій робочий час пішов на виготовлення стола. Тоді я був ще дуже невправний столяр, але час та нужда скоро зробили з мене майстра на всі руки. Так було б і з кожним на моєму місці.

5 листопада. Сьогодні ходив з рушницею і собакою. Забив дику кішку; шкура досить м’яка, але м’ясо ні до чого не придатне. Я білував кожну забиту тварину й зберігав усі шкури. Вертаючись берегом додому, бачив безліч морських птахів невідомих мені порід. Бачив також двох чи трьох тюленів. Спочатку я перелякався, не розпізнавши, що то за тварини; а коли почав придивлятись, вони пірнули у воду і цього разу втекли від мене.

6 листопада. Після ранкової прогулянки закінчив майструвати стіл, хоч і незадоволений своєю працею. А втім, незабаром я так набив руку, що зміг його поправити.

7 листопада. Стає гарна погода. 7, 8, 9, 10 і частково 12 листопада (11-го була неділя) я весь час працював над стільцем і з великими труднощами надав йому стерпного вигляду. Кілька разів переробляв його, і все ж таки він мені не подобається.

Примітка. Я скоро перестав святкувати неділі, бо, переставши позначати їх на своєму стовпі, я збився з рахунку.

[1] ...набив кишені сухарями...— Суперечність: вище сказано, що Робінзон підплив до корабля роздягнутий.

← Назад | На початок | Вперед →