Робінзон Крузо (сторінка 4)

13 листопада. Сьогодні йшов дощ. Він дуже відсвіжив мене й охолодив землю, але весь час гуркотів страшний грім та спалахували блискавки, і я злякався за свій порох. Коли гроза минула, я вирішив розподілити мій запас пороху на дрібні частки, щоб він не вибухнув весь ураз.

14, 15 та 16 листопада. Всі ці дні виготовляв ящички для пороху, щоб у кожний ввійшло від одного до двох фунтів. Понасипав порох у ящички і заховав їх у найбезпечніші, далекі одне від одного місця. Вчора -підстрелив велику птицю. М’ясо її дуже смачне. Як вона зветься — не знаю.

17 листопада. Сьогодні почав довбати гору за наметом, щоб поширити свою оселю й зробити її ще зручнішою.

Примітка. Для цієї роботи мені конче потрібні три речі: кайло, лопата й тачка або кошик, а їх у мене немає. Довелося припинити роботу. Я довго міркував, чим замінити ці знаряддя або як їх зробити. Замість кайла спробував працювати залізним ломом; він годиться, тільки надто важкий. Залишається лопата або заступ; без них мені не обійтись, не доберу розуму, як їх зробити самому.

18 листопада. Шукаючи в лісі будівельний матеріал, знайшов те дерево (чи схоже на нього), яке в Бразилії називають залізним за його надзвичайну твердість. З великими труднощами і дуже попсувавши свою сокиру, я відрубав від нього шматок і насилу приволік додому, бо він був страшенно важкий. Я вирішив зробити з нього лопату.

Дерево було таке тверде, що ця робота забрала в мене багато часу, але іншого виходу я не мав. Потроху надав обрубкові форми лопати, причому держак вийшов не гіршим за ті, що роблять у нас в Англії, проте широка частина служила мені недовго, бо не була оббита залізом. А втім, достатньо використав її на земляних роботах, де вона мені дуже придалась, хоч, мабуть, жодної лопати в світі не виготовляли таким способом і так довго.

Мені бракувало ще коша або тачки; але коша я ніяк не міг зробити, бо не мав лози; принаймні мені досі не пощастило знайти її. Мені здавалось, що тачку я міг би зробити, тільки крім хіба колеса, бо як його робити, я не мав ніякого уявлення. До того ж для осі потрібен залізний шворінь, якого в мене не було, отож від цього довелося відмовитися. Щоб виносити викопану землю, я зробив щось ніби коритце, в яких мулярам підносять розчин.

Зробити коритце було не так важко, як лопату, однак усе разом — лопата, марні спроби зробити тачку й праця над коритцем — відібрало в мене щонайменше чотири дні, не рахуючи ранкових прогулянок з рушницею. Рідко коли я не виходив на полювання, і майже не було випадку, щоб я не приніс собі чогось на обід.

23 листопада. Поки я виготовляв це знаряддя, решта роботи стояла. Закінчивши, знову взявся до печери. Копав увесь день, скільки дозволяли час і сили, поширюючи та поглиблюючи її цілих вісімнадцять днів, бо хотів якомога зручніше розмістити у ній все моє добро.

Примітка. Весь цей час я поширював печеру для того, щоб вона могла правити мені і за комору, і за кухню, і за їдальню, і за льох, а жив, як і раніше, у наметі, крім тих днів у дощову пору, коли не міг захиститися там від води. Згодом я влаштував над своїм двориком щось подібне до солом’яної покрівлі, проклавши від огорожі до схилу гори жердини і вкривши їх водоростями та широким листям.

10 грудня. Я думав, що вже впорався зі своєю печерою, чи льохом, як раптом сьогодні (я, мабуть, зробив її надто широкою) вгорі з одного боку завалилася земля. Завал був такий великий, що я злякався, і не без підстави: якби я був тієї хвилини в печері, то мені, напевне, вже не знадобився б гробокопач. Цей сумний випадок завдав мені багато клопоту й нової праці: треба було вибрати землю, що завалилась, а головне — доведеться підпирати стелю, бо інакше я не міг бути певний, що завалу не станеться знову.

11 грудня. Сьогодні взявся до цієї роботи. Поки що підпер стелю двома стовпами; на верху кожного укріпив навхрест по дві дошки. Цю роботу я скінчив другого дня. Поставив ще кілька таких стовпів з дошками, а за тиждень остаточно укріпив склепіння. Стовпи стоять уряд і правлять у моєму льоху за перегородки.

17 грудня. Від цього дня й до 20-го числа припасовував у льоху полиці, забивав цвяхи в стовпи й розвішував усе те, що можна було повісити. Тепер я вже дав хоч якийсь лад у своїй оселі.

20 грудня. Переніс усі речі й розклав по місцях. Прибив кілька маленьких поличок для харчів; вийшло щось ніби буфет. Дощок залишається дуже мало, і я зробив собі ще один стіл.

24 грудня. Всю ніч і весь день заливний дощ; не виходив з дому.

25 грудня. Дощ ллє безперестанку.

26 грудня. Дощ припинився. Стало значно прохолодніше; дуже приємна погода.

27 грудня. Підстрелив двох козенят; одно забив, а друге поранив у ногу так, що воно не могло втекти; я впіймав його і привів додому на мотузці. Вдома оглянув його ногу; вона була перебита, і я забинтував її.

Примітка. Я виходив це козеня. Зламана нога зрослась, і воно чудово бігало. Я так довго доглядав його, що воно стало ручним, паслось на моріжку перед наметом і не хотіло йти від мене. Тоді мені вперше спало на думку завести домашню худобу, щоб забезпечити собі харчування на той час, коли в мене не стане куль та пороху.

28, 29, 30 та 31 грудня. Велика спека й ніякого вітру. Виходив із дому лише вечорами по їжу. Закінчив упорядковувати своє господарство.

1 січня. Спека триває; проте сьогодні виходив з рушницею двічі: зранку та ввечері. Опівдні відпочивав. Увечері пройшов долиною далі, в глиб острова, і побачив там силу кіз; але вони дуже полохливі й не підпускають близько до себе. Хочу спробувати пополювати на них з собакою.

2 січня. Сьогодні взяв з собою собаку й нацькував його на кіз, але з того нічого не вийшло: все стадо рушило назустріч собаці, і він, певне, добре зрозумів небезпеку й не схотів підходити до кіз.

3 січня. Почав будувати огорожу чи, точніше, стіну, бо ще боявся нападу; вирішив зробити її дуже міцною та товстою.

Примітка. Цю стіну я описав раніше і тому навмисне обминаю все, що сказано про неї в моєму щоденнику; досить буде зауважити, що я робив, закінчував і вдосконалював її від 3 січня і аж до 14 квітня, хоч вона мала всього двадцять чотири ярди завдовжки. Я вже казав, що огорожа моя йшла півколом, кінці якого впиралися в скелю. Від середини її до гори було ярдів вісім, і саме посередині я влаштував вхід до печери.

Весь цей час я працював дуже напружено. Траплялося, що дощі переривали мою роботу на кілька днів і навіть тижнів, але мені здавалося, що до закінчення цієї стіни я не зможу почувати себе в цілковитій безпеці. Важко повірити, скільки невимовно тяжкої праці вклав я в цю роботу; найважче було носити з лісу палі й забивати їх у землю, бо я брав далеко товщі, ніж треба.

Скінчивши огорожу й укріпивши її ззовні земляним насипом, я заспокоївся. Мені здавалось, що коли б на острові з’явились люди, вони не помітили б тут нічого схожого на житло; і дуже добре, що я його так замаскував; це підтвердить випадок, про який розповім пізніше.

Протяґом цього часу я й далі щодня обходив ліс, шукаючи дичину, коли, звісно, дозволяла погода, і під час цих прогулянок зробив багато корисних відкриттів. Так, наприклад, я натрапив на особливу породу диких голубів, що гніздяться не на деревах, як наші дикі голуби, а в розколинах скель. Одного разу я вийняв із гнізда пташенят і приніс їх додому, щоб вигодувати й приручити, але, вирісши, вони полетіли від мене — може, тому, що я не мав потрібного для них корму. Проте, я часто знаходив їхні гнізда й брав пташенят, м’ясо яких було дуже смачне.

Коли я почав заводити собі господарство, то побачив, що мені бракує багатьох потрібних речей. Спочатку я вважав, що зробити все самому неможливо; та й справді, дечого, як, наприклад, обтягти обручами бочку, я так ніколи й не навчився. У мене були, як я вже казав, два або три барильця з корабля, але, хоч як я старався, мені не вдалося зробити жодного, дарма, що на цю роботу я витратив кілька тижнів. Я не міг ні вставити днища, ні звести клепок так щільно, щоб вони не пропускали води, тож довелося відмовитись від цього.

Далі, мені були дуже потрібні свічки, бо, як тільки починало смеркати — а це бувало звичайно близько сьомої години,— я мусив лягати спати. Я часто згадував про той шматок воску, з якого робив собі свічки під час своїх пригод біля берегів Африки, але тепер воску в мене не було.

Я зарадив собі тим, що, забивши козу й зберігши лій, я виліпив потім із глини мисочку, обпалив її на сонці, а на гніт узяв конопель з розсуканої вірьовки й зробив собі каганець. Він, щоправда, горів гірше за свічку, тьмяним, нерівним світлом. Одного разу, нишпорячи в своїх речах, я знайшов невеличкий мішок з зерном для птиці, яку корабель віз не в цей свій рейс, а раніше, певно, коли він ішов з Лісабона. Рештки цього зерна в мішку були зіпсуті пацюками — коли я заглянув усередину, то побачив саме порохно; оскільки ж мішок був мені потрібен для чогось іншого (здається, для пороху; це трапилось тоді, коли я, злякавшись грози, вирішив поділити його на невеликі порції), то я витрусив його на землю під скелею.

Це було невдовзі перед початком заливних дощів, про які я вже говорив. Я давно забув про це,— не пам’ятав навіть, де саме я витрусив мішок,— коли приблизно через місяць побачив кілька маленьких зелених стеблинок, які щойно вилізли з землі. Я подумав, що це яка-небудь невідома мені рослина. Яке ж було моє здивування, коли ще через кілька тижнів я побачив десять-дванадцять колосків чудового зерна ячменю, того самого, що росте на материку Європи й у нас в Англії!

Неможливо висловити, як збентежило мене це відкриття! Досі я ніколи не керувався релігійними помислами. Релігійних понять у мене було дуже мало, і всі події мого життя — важливі й дрібні — я приписував простому випадкові або, як ми всі говоримо легковажно,— волі божій.

Я ніколи й не запитував себе, яку мету має провидіння, керуючи ходом подій в цьому світі. Але, побачивши цей ячмінь, що виріс, як я знав, у незвичному для нього кліматі, а головне, невідомо як сюди потрапив, я був дуже вражений і почав вірити, що це бог дивним способом проростив його без насіння тільки для того, щоб прогодувати мене на цьому дикому, безрадісному острові.

Думка ця трохи зворушила мене й викликала сльози.

Я був щасливий від свідомості, що таке велике диво природи сталося заради мене; та я ще більше здивувався, коли згодом помітив, що тут-таки, поруч, під схилом скелі, з’явилися рідкі стебельця іншої рослини. Виявилося, що то рис, уже відомий мені, бо під час свого перебування в Африці я бачив, як він росте.

Я не тільки думав, що ячмінь та рис послало мені саме провидіння, а й не мав сумніву, що вони ростуть тут іще де-небудь. Я обійшов усю цю частину острова, де вже бував раніше, винишпорив усі куточки, зазирнув під кожну купину, але ні рису, ні ячменю не знайшов. Нарешті я згадав Про мішок з пташиним кормом, який я витрусив на землю коло мого житла. Чудо зникло, а разом з відкриттям, що все це природна річ, признаюсь, значно охолола й моя гаряча вдячність провидінню. А втім, те, що трапилось зі мною, було майже таке саме непередбачене, як і чудо, і в кожному разі заслуговувало не меншої вдячності. Справді, руку провидіння видно було хоч би в тому, що в усьому збіжжі, зіпсованому пацюками, лишилося непошкоджених десять-дванадцять зернин, що ніби впали з неба. І треба ж було мені витрусити мішок на цій затишній галявинці, де насіння було в холодку під високою горою і швидко проросло! Якби я витрусив його трохи далі, воно б загинуло від палючого сонця.

Можете бути певні, що я дбайливо зібрав усі колосочки, коли вони достигли, а це сталось десь наприкінці червня. Я підібрав кожне зернятко й вирішив посіяти весь урожай знову, сподіваючись у майбутньому назбирати досить збіжжя, щоб його вистачило мені на хліб. Але тільки на четвертий рік я зважився взяти маленьку частину зерна собі на їжу, про що я розповім свого часу.

Справа в тому, що в мене загинуло майже все насіння, посіяне першого разу, бо я не розрахував часу й посіяв перед засушливою порою року. Не все насіння зійшло, але про це я теж розповім далі.

Крім ячменю, в мене, як я вже казав, виросло двадцять чи тридцять стеблин рису, який я зібрав так само дбайливо і з тією самою метою — готувати з нього хліб або, точніше, страву, бо я знайшов спосіб обходитися без печі. Але це було вже пізніше. Вертаюсь знову до мого щоденника.

Всі ці три чи чотири місяці, поки я зводив огорожу, я працював дуже тяжко. 14 квітня я закінчив її і вирішив, що буду входити й виходити не дверима, а через стіну, з допомогою драбини, щоб знадвору не було ніяких ознак житла.

16 квітня. Скінчив драбину; переліз через стіну, забрав за собою драбину й залишив її всередині. Тепер я загороджений з усіх боків; у моїй фортеці досить простору, і потрапити до неї можна тільки через стіну.

Та другого ж дня після того, як я скінчив свою огорожу, вся моя праця ледве не пропала марно, та й сам я трохи не загинув. От що сталося: я щось робив в огорожі, за наметом, біля входу до печери, коли раптом зі стелі печери та з краю гори, якраз над моєю головою, посипалась земля і два передні стовпи, які я був поставив, упали з страшним тріском. Я дуже злякався, але не здогадався, яка тут причина, подумавши, що це, як і раніше, завалилося склепіння. Боячись, щоб мене не засипало новим завалом, я побіг до драбини і переліз через стіну, не почуваючи себе безпечно всередині огорожі. Але не встиг я зійти на землю, як мені стало ясно, що цей завал у печері трапився від страшного землетрусу. Земля піді мною хиталась, і за яких-небудь вісім хвилин сталися три такі сильні поштовхи, що від них розсипалася б найміцніша будівля, якби вона стояла тут. Від скелі біля моря, за півмилі від мене, відвалилась вершина й упала з таким гуркотом, якого я не чув зроду. Море теж ходило ходором; мені навіть здавалось, що в морі підземні поштовхи були дужчі, ніж на острові.

Все це так вразило мене (бо нічого подібного я ніколи сам не бачив і ні від кого не чув), що я був зовсім приголомшений. Від коливання ґрунту в мене почалась морська хвороба, немов від хитавиці; проте гуркіт від падіння скелі привів мене до пам’яті й виповнив жахом. Я думав тільки про те, що гора може завалитись на мій намет і назавжди поховати все моє добро; на саму думку про це я знову весь заціпенів.

Після третього поштовху настало затишшя, і я підбадьорився, але все-таки не наважувався перелізти назад через стіну, бо боявся, щоб мене не засипало живцем. Я сидів на землі в глибокій тузі й не знав, що робити. За весь цей час у мене не промайнуло жодної серйозної думки про бога, нічого, крім звичайних слів: «Господи, зглянься на мене». Але як тільки небезпека минула, забулися й вони.

Поки я так сидів, навколо смеркло й нахмурилось, немов перед Дощем. Незабаром подув вітер, спочатку слабенький, потім дужчий і дужчий, і за півгодини знявся страшенний ураган. Море запінилося, завирувало й почало бити об берег; дерева виривало з корінням; картина була жахлива. Так тривало години три; тоді буря почала стихати, а ще через дві години настав мертвий штиль і пішов заливний дощ.

Весь час, поки лютував ураган, я сидів на землі, пригнічений страхом і відчаєм; мені раптом спало на думку, що дощ і вітер були, мабуть, наслідком землетрусу. Тоді, виходить, він скінчився, і я можу повернутися до свого житла. Ця думка підбадьорила мене, а може, й дощ надав мені рішучості. Я переліз через стіну й сів у наметі, але дощ, був такий сильний, що мало не прибивав намет до землі, і я був змушений перейти до печери, хоч і боявся, щоб вона не завалилась мені на голову.

Злива додала мені праці довелось робити в огорожі відтулину, ніби ринву для стоку води, бо інакше вона залила б мою печеру. Просидівши там деякий час і побачивши, що підземні поштовхи спинились, я почав заспокоюватись. Для бадьорості, яка була мені конче потрібна, я підійшов до свого «буфета» й ковтнув трохи рому. Взагалі я витрачав ром дуже ощадливо, бо знав, що, коли вийде мій запас, мені ніяк буде його поновити.

Всю ніч і майже весь наступний день лив дощ, і я не міг вийти з дому. Трохи заспокоївшись, я почав міркувати, що робити далі. Я дійшов висновку, що коли на цьому острові трапляються землетруси, мені не можна жити в печері. Потрібно було побудувати курінь десь на відкритому місці, а щоб забезпечити себе від нападу звірів та людей, обгородити його стіною так само, як і тут. Бо якщо я залишусь у печері, то рано чи пізно буду похований живцем.

Тому я вирішив перебратися зі своїм наметом кудись-інде, бо справді він стояв на небезпечному місці, під виступом гори, яка під час нового землетрусу могла завалитись на нього. Два наступні дні — 19 та 20 квітня — я підшукував нове місце для житла й обмірковував, як здійснити свій план.

Від страху, що мене може засипати, я ночами не міг спати; боявся я спати й поза огорожею. А проте, коли я, сидячи в своєму куточку, дивився, як затишно я влаштувався, який лад у моєму господарстві і як добре я захищений від будь-якої небезпеки, мені дуже не хотілося переселятись.

Потім мені спало на думку, що на переселення потрібно дуже багато часу, отже, все одно доведеться миритись з небезпекою, поки я не укріплю нового місця так, щоб туди можна було перебратись. Дійшовши такого висновку, я заспокоївся, але все ж вирішив, не марнуючи часу, взятись до будування на новому місці такої самої круглої огорожі з частоколу та канатів, і, як тільки вона буде готова, перенести туди намет; доти ж лишатися на старому місці. Це було 21 квітня.

22 квітня. Наступного дня вранці я почав міркувати про те, як здійснити свій задум. Головна перешкода полягала у відсутності знаряддя. У мене були три великі сокири й багато малих (ми везли їх для торгівлі з індіанцями), але від частого вжитку і від того, що доводилось рубати дуже тверде й сучкувате’ дерево, всі вони вищербились і затупились. Правда, в мене було точило, але я не міг одночасно крутити рукою камінь і точити на ньому. Мабуть, жоден державний муж не думав стільки над своїми великими політичними питаннями, і жоден суддя — над життям чи смертю людини, як я над своєю роботою. Нарешті я прилаштував до точила колесо з пасом, щоб крутити його ногою, і мав тепер обидві руки вільні.

Примітка. Ніколи раніше не бачив я в Англії такого пристрою або принаймні не придивлявся, як його влаштовано, хоч пізніше довідався, що такі точила там дуже поширені. Крім того, мій камінь був дуже великий і важкий. Робота над цим пристроєм та вдосконалення його забрали в мене цілий тиждень.

28 та 29 квітня. Два останні дні я гострив інструменти: мій пристрій діє дуже добре.

30 квітня. Сьогодні я помітив, що мій запас сухарів набагато поменшав; порахував усі мішки і вирішив, як це не прикро, обмежуватись лише одним сухарем на день.

1 травня. Сьогодні вранці під час відпливу побачив здаля на березі якийсь великий предмет, схожий на бочку. Підійшов подивитись, виявилося, що то барильце. Тут же валялось два чи три уламки від корабля. Все це, мабуть, викинуло на берег в останню бурю. Я подивився в той бік, де стирчав кістяк судна, і мені здалось, що він виступає над водою ще більше, ніж раніше. Я оглянув барильце, там був порох, але він підмок і затвердів на камінь. Проте я викотив барильце трохи вище, а сам попрямував мілиною до решток корабля, щоб обшукати їх ще раз.

Підійшовши ближче, я помітив, що корабель якось чудно перемістився. Ніс, що раніше був схований у піску, піднявся принаймні на шість футів, а корму, яку розтрощило й відокремило від решти корабля невдовзі після моїх останніх відвідин, відкинуло водою геть, і вона лежала боком. Крім того, до корми нанесло стільки піску, що тепер, при відпливі, я міг підійти до корабля, тоді як раніше мусив пливти до нього з чверть милі. Таке зміщення корабля спочатку мене здивувало, але я скоро зміркував, що це сталося внаслідок землетрусу. Через нього корабель розламався ще більше; тому до берега щодня прибивало вітром та течією різні речі, які виносило водою з відкритого трюму.

Пригода з кораблем зовсім відвернула мої думки від планів переселення на нове місце. Весь день я робив спроби потрапити у внутрішні приміщення корабля, але даремно, бо вони були забиті піском. Та це мене не турбувало; я вже навчився ні від чого не вдаватись у розпач. Я став розтягати корабель шматками, бо знав, що в моєму становищі все придасться.

3 травня. Сьогодні почав працювати пилкою і спиляв на кормі бімс, який, на мою думку, скріпляв частини шканців; перепилявши його, я вигріб пісок з того боку корми, який лежав зверху. Але почався приплив, і мені довелося відкласти роботу.

4 травня. Вудив рибу, але жодної їстівної не спіймав. Стомившись, я хотів був уже піти, коли піймав молодого дельфіна. Вудка в мене була саморобна: волосінь я зробив із прядива від старого каната, а гачків у мене зовсім не було. Проте на мою вудку часто ловилося стільки риби, що я міг їсти її досхочу. Їв я її в’яленою, висушуючи на сонці.

5 травня. Працював на кораблі. Розпиляв другий бімс. Віддер від палуби три великі соснові дошки, зв’язав їх докупи і, коли почався приплив, переправив на берег.

6 травня. Працював на кораблі; зняв деякі залізні частини, в тому числі й кілька шворнів; працював, скільки було сили, і вернувся додому зовсім виснажений. Думаю, чи не кинути це.

7 травня. Знову ходив на корабель, але не для того, щоб працювати; бімси вже перепиляні, і палуба зовсім розсілась від власної ваги. Окремі частини корабля розійшлись, і я міг заглянути в трюм, але він майже весь заповнений водою й піском.

8 травня. Ходив на корабель з залізним ломом; вирішив розібрати всю палубу, тепер зовсім вільну від піску. Відірвав дві дошки й пригнав їх до берега з припливом. Лом покинув на кораблі, щоб працювати ним завтра.

9 травня. Був на кораблі й ломом пробив хід у трюм; намацав там кілька бочок, підважив їх ломом, але відкрити не зміг. Намацав також рулон англійського листового свинцю й трохи підняв його, але витягти не стало сили.

Від 10 до 14 травня. Щодня ходив на корабель. Добув багато шматків дерева, дощок, брусів і два чи три центнери заліза.

15 травня. Сьогодні брав з собою дві сокири; спробував відрубати шматок листового свинцю, поставивши лезо однієї сокири на свинець та б’ючи по ній другою; але через те, що свинець лежить фута на півтора під водою, я не міг ударити як слід.

16 травня. Вночі знявся сильний вітер, і, здається, хвилі розбили корабель ще більше. Я довго шукав в лісі голубів на обід, загаявся, і приплив завадив мені сьогодні потрапити на корабель.

17 травня. Бачив кілька уламків, прибитих до берега, милі за дві від мого житла. Вирішив піти подивитись, що це таке; виявилося, шмат носової частини, але надто важкий, щоб його можна було підняти.

24 травня. Всі ці дні працював на кораблі. Насилу розхитав ломом кілька речей, і під час першого ж припливу наверх виплило кілька бочок та дві матроські скриньки, але вітер дув з острова і відніс їх у море. Зате сьогодні до берега прибило кілька уламків і величезну бочку бразильської свинини, щоправда, зовсім зіпсованої солоною водою та піском.

Я продовжував цю роботу до 15 червня щодня, крім того часу, коли треба було роздобувати собі їжу. Та відтоді, як я почав цю роботу, я полюю лише протягом припливу, щоб з початком відпливу йти на корабель. За ці три тижні в мене набралася така купа дерева і заліза, що вистачило б на доброго човна, якби я зміг його зробити. Крім того, мені вдалося за кілька заходів нарізати з центнер листового свинцю.

16 червня. Знайшов на березі величезну черепаху. Досі я ніколи їх тут не бачив; мабуть, просто мені не пощастило, бо черепах на моєму острові було багато, і, якби я потрапив на другий бік острова, я міг би ловити їх сотнями щодня. Згодом я пересвідчився в цьому, хоч і дорого заплатив за своє відкриття.

17 червня. Весь день пік на вогні черепаху. Знайшов у ній штук шістнадцять яєць. Здається, я зроду не їв такого смачного м’яса, та й не дивно, бо відколи я оселився на цьому жахливому острові, у мене була сама козлятина та дичина.

18 червня. Весь день ішов дощ, і я сидів удома. Мабуть, я застудився; мене трохи морозить, хоч, наскільки мені відомо, на цих широтах холоду звичайно не буває.

19 червня. Дуже хворий і так мерзну, ніби надворі зима.

20 червня. Всю ніч не склепив очей: сильний головний біль і напад пропасниці.

21 червня. Зовсім погано; до смерті боюся розхворітись — хто мені тоді допоможе! Молився вперше після шторму коло Гулля, але мало усвідомлював, що кажу; всі мої думки попереплутались.

22 червня. Трохи полегшало, але все ще страшенно боюся розхворітись.

23 червня. Знову погано; весь день морозило і дуже боліла голова.

24 червня. Багато краще.

25 червня. Сильний напад пропасниці. Годин із сім мене кидало то в холод, то в жар; після цього я дуже знесилів і пітнів.

26 червня. Краще; запас м’яса у мене вийшов, і я ходив на полювання, хоч і почував себе дуже кволим. Забив козу і насилу доніс її додому; спік на вогнищі трохи м’яса й поїв. Хотів зварити з неї суп, але в мене немає горщика.

27 червня. Знову такий сильний напад пропасниці, що я весь день лежав, не ївши й не пивши. Я вмирав від спраги, але був такий кволий, що не міг підвестись і дістати води. Знову молився, але думки плутались; я не міг пригадати жодної молитви і тільки твердив: «Господи, зглянься на мене! Господи, помилуй мене! Господи, поможи мені!» Так я кидався дві чи три години, поки напад минув. Тоді я заснув і не прокидався до пізньої ночі, а коли прокинувся, почував себе краще, хоч був дуже кволий. Мене мучила спрага, але в наметі не було води, і довелося лежати до ранку. Я знову заснув і побачив страшний сон. Снилося, ніби я сиджу на землі за огорожею, на тому самому місці, де сидів після землетрусу, коли знявся ураган, і раптом бачу, як згори, з величезної чорної хмари, вся у вогні сходить людина. Полум’я, що огортало її, було таке сліпуче, що на неї ледве можна було дивитись. Годі описати, яке страшне було її обличчя. Коли ноги її торкнулись землі, земля задрижала, як то було під час землетрусу, і все повітря освітилось, вжахнувши мене, ніби спалахнули незліченні блискавки.

Ступивши на землю, людина рушила до мене з довгим списом у руці, ніби намірялась убити мене. Трохи не дійшовши до мене, вона піднялась на горбок, і я почув невимовно страшний голос. Усе, що я зрозумів, було: «Незважаючи на послані тобі випробування, ти не покаявся, і тепер мусиш померти». І я побачив, як на цьому слові людина піднесла списа, щоб убити мене.

Той, кому доведеться колись читати це оповідання, зрозуміє, що я неспроможний описати, до якої міри вразив мене, цей страшний сон навіть у той час, коли я спав. Не можна також описати, як запав він мені в душу, коли я прокинувся й зрозумів, що це був тільки сон.

Лихо! Моя душа не знала бога: добрі напучення мого батька вивітрились за вісім років безупинного блукання по морях у товаристві з такими самими, як і я, нечестивцями, зовсім байдужими до релігії. Не пригадую, щоб за весь той час моя думка хоч раз звернулась до бога або щоб хоч раз я оглянувся на себе та замислився над своєю поведінкою. На мене найшло якесь моральне запаморочення: у мене не було поривань до добра і не було розуміння зла. Своєю черствістю, легковажністю та нечестивістю я анітрохи не відрізнявся від найбільш неосвіченого з наших матросів. У небезпеці я анітрохи не боявся гніву божого і не дякував творцеві за визволення від неї.

Я розповідаю тут про те, що вже давно минуло, і тим легше буде повірити мені, коли я додам, що в мене й на думці не було приписувати всі пережиті мною нещастя караючій руці господній чи припускати, що це була справедлива відплата за мій гріх, за те, що я вчинив наперекір батьковій волі, за мої теперішні тяжкі провини, чи що це взагалі була покара за все моє неправедне життя. Коли я подався у ризиковане плавання вздовж пустельних берегів Африки, я й не думав про те, що станеться зі мною, я не просив бога чи провидіння скерувати мене на правдиву путь або визволити з небезпеки, яка загрожувала мені звідусіль — і від хижих звірів, і від жорстоких дикунів. Я не думав про бога й провидіння і діяв, як нерозумна тварина, керуючись природним інстинктом, слухаючись тільки голосу здорового глузду, хоч навряд чи це можна назвати здоровим глуздом.

Коли в морі мене врятував і взяв на борт корабля португальський капітан, який поставився до мене дуже щиро, вчинив зі мною чесно й справедливо і став моїм благодійником,— навіть тоді почуття вдячності не заговорило в мені. Коли я знову зазнав аварії і, ледве не втонувши, опинився на цьому острові, я не відчув каяття й не побачив у цьому справедливої кари. Я тільки часто говорив самому собі, що я нещасна істота і родився на довічне нещастя.

Щоправда, коли я ступив на берег цього острова, коли зрозумів, що вся команда нашого корабля потонула і тільки я врятувався, мене обійняв якийсь захват, якийсь душевний порив, що з божою допомогою міг би перетворитись на справжнє почуття вдячності. Та цей порив скінчився, якщо можна так висловитися, звичайною тваринною радістю. Він не викликав ні міркувань про надзвичайну доброту руки, що відзначила мене й врятувала, коли всі загинули, ні запитання, чому провидіння було таким милосердним саме до мене. Моя радість була звичайною радістю, яку відчував кожний моряк, вибравшись здоровим на берег після корабельної аварії, тією радістю, яку він топить у першій же чарці вина, а потім забуває... І так я жив весь час до цієї хвилини.

Навіть пізніше, коли, добре поміркувавши, я усвідомив своє становище — те, що мене викинуто на цей жахливий острів, мою цілковиту самотність без будь-якої змоги спілкуватися з людьми, без надії на порятунок,— навіть і тоді, як тільки з’явилась можливість залишитись живим і не вмерти з голоду, моє горе як рукою зняло: я заспокоївся, почав працювати, щоб задовольнити свої щоденні потреби й зберегти своє життя, а якщо інколи й журився за свого долю, то найменше вбачав у ній небесну кару, перст божий. Такі думки дуже рідко спадали мені в голову.

Проростання зерна, як це зазначено в моєму щоденнику, справило на мене деяке враження, і, поки я пояснював його собі чудом, побожні думки не залишали мене. Та як тільки думка про чудо відлетіла, відлетів, як я вже про це розповідав, і мій побожний настрій.

Навіть землетрус,— хоч у природі немає грізнішого явища, що безпосередніше показувало б невидиму вищу силу, бо лише вона одна може керувати такими явищами,— навіть землетрус не справив на мене тривалого впливу. Минули перші хвилини переляку — згладилось у пам’яті й перше враження. Я не думав ні про бога, ні про суд божий; у нещастях, що трапились зі мною, я так мало бачив караючу руку, наче я був не жалюгідною, самотньою істотою, а найщасливішою людиною в світі.

Але тепер, коли я захворів і картина смерті змалювалась на дозвіллі переді мною дуже яскраво,— тепер, коли мій дух почав знемагати під тягарем недуги, а тіло знесилилось від жорстокої пропасниці, сумління, яке так довго спало в мені, прокинулось. Я став гірко докоряти собі за минуле; я зрозумів, що своєю безприкладною хибною поведінкою сам накликав на себе гнів божий і що безприкладні удари долі були мені лише справедливою відплатою.

Такі думки особливо мучили мене другого й третього дня моєї хвороби; і в гарячці, під дією жорстоких мук сумління, з уст моїх виривалися слова, схожі на молитву, хоч навряд чи їх можна було назвати молитвою. В них не виражалось ні бажань, ні надій; то скоріше був голос сліпого страху та відчаю. Думки мої плутались, я тяжко винуватив себе; а жах смерті в моєму нещасному становищі запаморочував мені голову новими передчуттями, і я, вкрай збентежений, сам не знав, що говорив мій язик. То були скоріше такі вигуки, Як-от: «Господи, який я нещасний! Якщо я розхворіюсь, то помру, бо ніхто мені не допоможе! Боже, що зі мною буде?» З моїх очей полились рясні сльози, і довго потім я не міг вимовити ні слова.

Тут мені згадалися добрі батькові поради та його пророкування, наведені на початку моєї оповіді, а саме, що, коли я не відмовлюсь від свого безумного заміру, то на мені не буде благословення божого; настане час, коли я шкодуватиму, що знехтував його пораду, але тоді, можливо, нікому буде допомогти мені виправити сподіяне зло. Я згадав ці слова і вголос сказав: «Ось коли справджуються слова мого любого батька! Кара божа спіткала мене, і немає кому допомогти мені або вислухати мене! Я не послухав голосу провидіння, яке ласкаво поставило мене в такі умови чи життєві обставини, де я міг бути щасливим і спокійним. Але я не схотів зрозуміти цього сам, не послухав і науки своїх батьків. Я покинув їх оплакувати моє безумство, а тепер сам плачу від його наслідків. Я відкинув їхню допомогу й підтримку, що вивели б мене в люди й полегшили б мені перші кроки. А тепер мені доводиться боротися з труднощами, що переважають людську силу,— боротись самому, без підтримки, без слова втіхи й поради». І я скрикнув: «Господи, захисти мене, бо горе моє надто велике!» Це була моя перша молитва, якщо тільки я можу назвати її так, за багато, багато років.

Але вертаюсь до щоденника.

28 червня. Сон мене трохи відсвіжив, і я устав, відчувши, що напад пропасниці зовсім минув; і хоч сновидіння нагнало на мене великого жаху, все ж таки я зміркував, що напад може повторитись наступного дня, і тому вирішив заздалегідь підготуватись, щоб мати на такий випадок все необхідне. Насамперед я наповнив водою велику чотирикутну баклагу й поставив її на стіл недалеко від ліжка; а, щоб позбавити воду тих властивостей, що викликають пропасницю чи застуду, я влив у неї з чверть пінти рому й розколотив. Потім я відрізав козлятини й спік її на вугіллі, але з’їв лише маленький шматок — більше не зміг. Трохи прогулявся, але від слабкості ледь ішов, до того ж на серці в мене було дуже важко від думок про моє нещасне становище, а також від страху, що хворість повернеться наступного дня. Смерком повечеряв трьома спеченими в золі черепашачими яйцями. Перед вечерею я помолився, і це, наскільки пригадую, було вперше в моєму житті.

Поївши, знову спробував пройтись, але був такий кволий, що ледве міг нести рушницю, без якої ніколи не виходив з дому. Відійшов недалеко, сів на землю й почав дивитись на море, що стелилось переді мною, рівне та широке. І поки я сидів, ось які думки снувались у моїй голові:

Що таке ця земля й це море, які мені так знайомі? Звідки вони взялись? І що таке я сам і всі інші створіння, дикі й свійські, люди й звірі? Звідки ми походимо?

Напевне, всіх нас створила якась таємнича сила, що створила землю й море, повітря та небо. Але яка то сила?

Природно було зробити висновок, що все це створив бог. А якщо все це створив бог, то, виходить, він керує всім цим, бо сила, що може створити всі ці речі, безумовно, може й керувати ними та направляти їх. А коли так, то у великому коловороті цього світу ніщо не може трапитись без його відома та присуду.

Коли ніщо не трапляється без його відома, то він знає, що я тут і що я в такому жахливому становищі. А коли ніщо не трапляється без його присуду, то, виходить, усе те, що трапилось зі мною, він присудив мені.

Цим висновкам ніщо не перечило; тому я спинився на думці, що все, що зі мною трапилось, призначив мені бог; що в цьому нещасному становищі я опинився з його волі, бо він має владу не тільки наді мною, а й над усім світом. Безпосередньо після цього виникло таке питання:

За що бог так покарав мене? Що я зробив, у чому моя вина?

Але тут відразу сумління спинило мене, немовби я вимовив блюзнірство, і чийсь голос ніби сказав мені: «Нещасний! І ти ще запитуєш, що ти зробив? Оглянься на своє гультяйське життя і спитай краще, чого ти не зробив? Спитай, як могло трапитись, що ти досі ще не загинув; чому ти не втонув на Ярмутському рейді, чому тебе не забили в сутичці з салеськими маврами? Чому тебе не пошматували хижі звірі на берегах Африки? Чому, нарешті, ти не втонув тут разом з усім екіпажем? І ти ще запитуєш, що ти зробив?»

Я був вражений цими думками й не знаходив жодного слова, щоб заперечити їх, нічого не міг відповісти собі. Замислений і сумний, підвівся я й пішов до свого притулку. Переліз через огорожу і хотів був лягти, але тривожні думки обгорнули мою душу, і я не міг заснути. Почало вже смеркати; я засвітив каганця і сів на стілець коло стола. Побоювання, що хвороба повернеться, не покидало мене весь день, і раптом я згадав, що жителі Бразилії майже від усіх недуг лікуються тютюном; тим часом в одній із моїх скринь лежало кілька пакетів: один великий пакет готового тютюну, а решта — листового.

Мною, безперечно, керувало небо, бо в скрині я знайшов ліки й для душі. Відчинивши її, я знайшов те, що шукав — тютюн. Але там лежало ще й кілька врятованих мною книжок; я вийняв одну із згаданих уже Біблій, в яку я доти не мав часу або, вірніше, бажання заглянути. Тепер я взяв її з собою, приніс разом з тютюном у намет і поклав на стіл.

Я не знав, як уживають тютюн проти недуги; не знав навіть, чи допоможе він від пропасниці, і зробив кілька дослідів, сподіваючись, що він так або так подіє. Передусім я відокремив з пакета один лист, поклав його в рот і розжував. Тютюн був ще зелений і дуже міцний; до того ж я не був звиклий до нього, і спочатку він майже запаморочив мене. Потім я поклав трохи тютюну в ром і настоював його годину чи дві, щоб випити цей настій перед сном. Нарешті я спалив трохи тютюну на жаровні і втягував носом дим, аж поки не почав задихатись; я повторив цю процедуру кілька разів.

У перервах пробував читати Біблію, але від тютюну в мене так крутилося в голові, що незабаром я мусив відмовитись від читання, принаймні цього разу. Але пригадую, що, коли я навмання розгорнув Біблію, мені впали в очі такі слова: «Поклич мене в день журби, і я визволю тебе, і ти прославиш ім’я моє»[1].

Ці слова дуже пасували до мого становища і справили на мене деяке враження, коли я читав їх, хоч і не таке велике, як згодом, причому слово «визволити» не знайшло відгуку в моїй душі. Моє визволення було таке далеке і здавалось таким неможливим, що я заговорив мовою синів Ізраїля, коли вони, дізнавшись про обіцянку бога дати їм м’ясну їжу, питали: «Хіба може бог поставити трапезу серед пустелі?» Як і вони, я питав господа: «Хіба може бог визволити мене звідси?» Цей сумнів у мене дедалі міцнішав, адже ще багато років я не мав ніякої надії на моє визволення. Проте наведені слова глибоко запали мені в душу, і я часто розмірковував про них.

Було вже пізно, а голова моя від тютюну так поважчала, що мені захотілось спати. Каганця в печері я не погасив на той випадок, коли вночі мені що-небудь буде потрібно, і ліг на ліжко. Але спершу я зробив те, чого не робив зроду: став навколішки й почав молитись богові, щоб він виконав обіцянку й визволив мене, коли я покличу його в день журби. Закінчивши свою недоладну молитву, я випив тютюнового настою й ліг. Виявилось, що настій був такий міцний і такий поганий на смак, що я ледве проковтнув його. Він відразу кинувся мені в голову, і я міцно заснув. Коли я прокинувся на другий день, було, за сонцем, близько трьох годин пополудні. Мені здається навіть, що я проспав тоді не одну, а дві ночі й день, а прокинувся тільки на третій день; принаймні нічим іншим я не можу собі пояснити, яким чином у моєму календарі пропав один день, що я виявив через кілька років. Коли б я збився з ліку через те, що перетяв кілька разів екватор, то загубив би більше, ніж один день. А я загубив тільки один день, і мені ніколи не пощастило з’ясувати, як це сталося.

Так чи так, а сон дуже відсвіжив мене; я прокинувся бадьорим і веселим. У мене прибавилось сили, шлунок ч покращав, бо я відчував голод. Пропасниця того дня не повторилась, і я взагалі почав швидко видужувати. Це було 29 червня.

30-е число, мабуть, було для мене щасливим днем. Я вийшов з рушницею, але намагався не дуже віддалятись від дому. Забив кількох морських птахів, схожих на казарок, і приніс їх додому, але не зважився їсти, обмеживши свій обід кількома черепашачими яйцями, які були дуже смачні. Ввечері знову випив ліків, що так допомогли мені напередодні, тобто тютюнового настою на ромі; але цього разу я випив його вже не так багато, тютюнового листя не жував і диму не вдихав. Проте другого дня, 1 липня, почував себе, всупереч сподіванням, не дуже добре: мене знову морозило, хоч і не сильно.

2 липня. Знову вжив ліків усіма трьома способами, як і вперше, подвоївши кількість випитого настою.

3 липня. Напади пропасниці покинули мене зовсім, хоч остаточно видужав я лише через кілька тижнів. Поки набирався сили, я багато міркував про слова з Біблії: «Я визволю тебе»,— хоча думка про неможливість мого визволення так міцно укріпилась в моїй свідомості, що знищила всяку надію. Коли я сам бентежив себе такими думками, мені прийшло в голову, що я, зосередившись на визволенні від свого головного нещастя, знехтував уже здобутим визволенням; я спитав себе: «Хіба ж я не позбувся так чудесно недуги, найгіршого становища, в яке я міг потрапити і яке так лякало мене? Чим запобіг я цьому? Що робив я з свого боку? Бог визволив мене, але я не прославив його, тобто не замислився над цим і не подякував за це як за визволення. Як же можу я сподіватись більшого визволення?»

Ця думка дуже зворушила моє серце; я зразу став навколішки і вголос подякував богові за своє видужання.

4 липня. Вранці я взяв Біблію, розгорнув її на Новому завіті й почав уважно читати; вирішив робити це щоранку й щовечора, не зв’язуючи себе певною кількістю розділів, а читаючи доти, доки вистачить уваги. Невдовзі я серйозно взявся до цієї роботи й почув, що моє серце багато глибше й щиріше зворушилось від неправедності мого колишнього життя. Враження від мого сну віджило, і слова: «Незважаючи на все це, ти не покаявся» — раз у раз бриніли в моїх думках. Я щиро просив бога навчити мене каятись, коли одного дня чудесно трапилось так, що, читаючи писання, я дійшов до слів: «Він піднесений, як князь і визволитель, щоб давати каяття й розрішення гріхів». Я кинув книгу і, здіймаючи руки до неба, ніби в екстазі голосно скрикнув: «Ісусе, сине Давида! Ісусе, ти піднесений, як князь і визволитель! Навчи мене каятись!»

То була перша, в справжньому розумінні цього слова, молитва в моєму житті, бо тепер я молився, свідомий свого становища і з правдивою євангельською надією, заснованою на силі слова божого; відтоді, можу сказати, я почав надіятись, що бог почує мене.

Тепер я тлумачив згадані вище слова: «Поклич мене, і я визволю тебе» — зовсім інакше. Раніше я розумів їх як визволення від ув’язнення, в якому я перебував, бо хоч на моєму острові я був на волі, а все ж таки він був для мене справжньою в’язницею в найгіршому значенні цього слова. А тепер я оглядався на своє минуле з такою огидою і так жахався того, що зробив, що душа моя благала в бога тільки визволення від тягаря гріхів, який був надто важким для неї і позбавляв її спокою. Що важила моя самотність порівняно з цим? Про визволення від неї я вже не молився і навіть не думав: такою дрібницею здавалася тепер мені самотність. Я кажу це з метою показати читачеві, що людині, яка збагнула істину, визволення від гріхів дає більше щастя, ніж визволення від страждань.

Та я покидаю ці міркування й вертаюсь до щоденника.

[1] «Поклич мене в день журби...» — Цитата з Псалтиря, який входить до Біблії.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up