Робінзон Крузо (сторінка 5)

Хоч мені й жилося тепер не краще, ніж досі, зате на серці в мене полегшало. Від постійного читання святого письма й молитов мої думки були скеровані до питань вищого розряду: я знайшов душевний спокій, якого не знав раніше. Крім того, як тільки до мене вернулись здоров’я та сили, я з новою енергією взявся до праці, щоб забезпечити себе усім, чого мені ще бракувало, і намагався зробити своє життя якомога правильнішим.

Від 4 до 14 липня здебільшого ходив з рушницею, але потроху, як годиться людині, що не зовсім ще одужала після хвороби, бо важко уявити собі, як я тоді знесилів і виснажився. Моє лікування тютюном, мабуть, ще ніколи досі не застосовувалося проти пропасниці; випробувавши на собі, я не зважусь нікому радити його. Правда, воно припинило мою пропасницю, але разом з цим страшенно ослабило мене, і протягом деякого часу мене мучили корчі й нервовий дрож.

Крім того, хвороба навчила мене, що залишатись просто неба під час дощів, особливо під час грози та бурі, дуже шкідливо для здоров’я і що дощі, які йдуть дощової пори, тобто у вересні та жовтні, не такі небезпечні, як ті, що перепадають у посуху.

Минуло більше десяти місяців мого життя на цьому нещасливому острові. Я був певний, що ніколи до мене нога людська не ступала на ці пустельні береги і вважав, що мені треба зовсім відмовитись від надії на визволення. Тепер, коли моє житло було досить захищене, я вирішив ґрунтовніше обстежити острів і подивитись, чи немає тут іще якихось тварин і рослин, не відомих мені досі.

Я почав це обстеження 15 липня. Насамперед я вирушив до бухти, де я причалював з моїми плотами. Пройшовши миль з дві вгору за течією, я пересвідчився, що приплив не сягає далі і, починаючи з цього місця й вище, вода в струмку чиста й прозора. Через суху пору року струмок місцями майже пересох і ледве точився.

По берегах його стелилися гарні савани, чи то луки — рівні, гладенькі, вкриті травою, а далі, де низина переходила в узвишшя і куди, мабуть, вода не досягала, я знайшов буйні зарості зеленого тютюну з високими й дебелими стеблами. Там були й інші рослини, яких мені раніше не доводилось бачити. Можливо, якби я знав їхні властивості, то міг би мати-з них якусь користь. Я шукав касави[1], з коріння якої індіанці тих широт роблять борошно, але не знайшов. Я бачив також величезні рослини схожі на алое, але не знав, на що можна їх ужити; траплялась і дика цукрова тростина, яка навряд чи годилася на їжу. Поки що я задовольнився цими відкриттями й пішов додому, роздумуючи дорогою, як би мені навчитись розпізнавати властивості й доброякісність овочів та рослин, що я знайду, але нічого не вигадав. Під час мого перебування в Бразилії я так мало звертав увагу на тамтешню рослинність, що не знав навіть звичайних польових рослин; одно слово, моє знання майже не придалось мені при моїй теперішній лихій годині.

На другий день, тобто 16-го, я вирушив знову тією самою дорогою, але пройшов трохи далі туди, де закінчувавсь струмок і луки та починалась лісиста місцевість. У цій частині острова я знайшов різні овочі і, між іншим, багато динь і винограду. Виноградні лози плелись по стовбурах дерев, і їхні розкішні грона саме наливались, спілі та рясні. Це несподіване відкриття дуже мене порадувало, однак, навчений досвідом, я лише покуштував винограду, згадавши, як під час мого перебування в Берберії[2] там померли від дизентерії та пропасниці кілька невільників-англійців, об’ївшись виноградом. Але я вигадав чудовий вжиток для цього винограду, а саме — висушити його на сонці й виготовити з нього родзинки; коли виноград відійде, подумав я, вони будуть для мене смачною та поживною їжею.

Я провів там цілий вечір і не вернувся додому; до речі, тоді я вперше заночував не вдома. Як і після аварії корабля, я виліз на дерево і добре виспався, а вранці пішов далі. Судячи з довжини долини, я пройшов ще милі чотири в тому самому напрямі, тобто на північ, орієнтуючись за пасмами горбів на півночі та півдні.

Нарешті я вийшов на відкриту місцевість, яка помітно знижувалась до заходу, а струмочок, що пробивався десь угорі, біг у протилежному напрямі, тобто на схід. Усе навкруги зеленіло, цвіло й пахло, наче сад, насаджений людськими руками, де кожна рослина пишалася красою весняного вбрання.

Я спустився в цю чарівну долину і з якоюсь таємною втіхою, хоч і не вільною від суму, нерозлучного зі мною, подумав, що все це моє: я цар і господар цієї землі; мої права на неї безперечні, і, коли б я міг перемістити її, вона стала б такою ж безумовною власністю мого роду, як маєток англійського лорда. Тут була сила кокосових пальм, апельсинових та лимонних дерев, але всі дикорослі, і лише на деяких із них були плоди, принаймні в той час. Проте я нарвав зелених лимонів, що були не тільки приємні на смак, а й дуже корисні для здоров’я. Згодом я пив воду з лимонним соком, і вона мене відсвіжала й зміцнювала.

Я мав тепер багато праці, збираючи плоди та переносячи їх додому, бо вирішив запасти винограду та лимонів на дощову пору, яка вже наближалась.

Для цієї мети я назбирав винограду, склав його великою купою в одному місці, і меншою — в другому. Так само вробив і з лимонами, склавши їх у третю купу. Потім, взявши з собою трохи винограду й лимонів, я пішов додому, з тим щоб прийти знову з мішком або з торбою й віднести додому решту.

Отже, тільки через три дні я вернувся додому (так я тепер називатиму свій намет та печеру), але, поки я прийшов туди, виноград мій зовсім зіпсувався. Важкі, соковиті ягоди почавили одна одну й ні на що не годилися; лимони збереглися добре, але приніс я їх дуже мало.

Другого дня, 19-го, я знову рушив у путь, захопивши з собою два невеличкі мішки, в яких збирався перенести зібрані плоди. Але я дуже здивувався, коли прийшов на місце, де склав виноград: мої розкішні грона були розкидані по землі, а соковиті ягоди почасти з’їдені, почасти потоптані. З цього я зробив висновок, що тут побували якісь тварини, але які саме — я не знав.

Переконавшись, що складати виноград у купи й потім переносити його в мішках неможливо, бо те, що я зберу, буде або знищено, або ж почавиться через свою власну вагу, я добрав іншого способу: нарвавши чимало винограду, я порозвішував його на деревах так, щоб він міг сохнути на сонці. Що ж до лимонів, то я забрав їх з собою, скільки мав сили підняти.

Вернувшись додому, я з великою приємністю міркував про родючість цієї долини та її красу. Я думав про те, як добре вона захищена від вітрів, скільки в ній води й лісу, і дійшов висновку, що вибрав для свого житла одне з найгірших місць на острові. Природно, я почав задумуватись про переселення. Треба було тільки підшукати в цій квітучій, багатій на плоди долині придатне місце й зробити його таким же безпечним, як моє теперішнє житло.

Ця думка міцно засіла в моїй голові і деякий час я тішився нею, спокушений красою долини. Але, обміркувавши питання пильніше, я зважив, що тепер я живу на березі моря і тому маю хоч маленьку надію на якусь сприятливу для мене нагоду; що та сама лиха доля, яка викинула мене на цей острів, може занести на нього й інших нещасливців. І хоч такий випадок був маловірогідний, аде замкнутись серед горбів та лісів у центрі острова, значило б ув’язнити себе довіку і зробити для себе визволення не лише малоймовірним, а й цілком неможливим.

Проте я так полюбив цю долину, що прожив там майже весь кінець липня, і хоч врешті-решт вирішив не переносити свого житла на нове місце, але все-таки поставив у долині курінь, наглухо обгородивши його огорожею вищою за людський зріст. Огорожа була подвійна, з міцних паль, ще й прокладена всередині хмизом, і я спав за нею цілком спокійно, бувало, дві, а то й три ночі вряд. Входив я туди й виходив звідти за допомогою драбини, як і в старе житло. Тепер у мене є дім на березі моря, і дача в лісі, говорив я собі. Робота на ній забрала в мене час аж до початку серпня.

Щойно я закінчив огорожу й почав радіти з плодів своєї праці, як полили дощі, і мені довелось перебратися до моєї старої оселі; бо хоч я й зробив тут такий самий намет із вітрила, але в мене не було ні гори, що захищала б мене від бурі, ні печери, куди я міг би сховатися, коли злива ставала надто сильною.

Десь до початку серпня, як сказано, я закінчив будувати курінь і кілька днів відпочивав. 3 серпня я помітив, що розвішені мною виноградні грона добре висохли на сонці й перетворились на чудові родзинки. Я почав знімати їх з дерев — і добре зробив, бо інакше дощі попсували б їх і я позбувся б більшої частини свого зимового запасу: у мене сушилося понад двісті великих грон. Тільки встиг я познімати їх і перенести майже всі до печери, як полили дощі, і з того часу — це було 14 серпня — дощі йшли мало не щодня до середини жовтня. Іноді лило так, що я цілими днями не виходив із печери.

В цю дощову пору я був дуже здивований збільшенням мого сімейства. Одна з моїх кішок давно вже пропала; я не знав, утекла вона чи здохла, й дуже за нею шкодував, але наприкінці серпня вона вернулась з трьома кошенятами. Це мене неабияк здивувало, бо обидві мої кішки були самки. Щоправда, я бачив на острові диких котів, як я їх називав, і навіть підстрелив одного, проте мені здавалось, що ці звірятка зовсім іншої породи, ніж наші європейські кішки; а тим часом кошенята, яких привела моя кішка, були так само ручні, як і їхня мати. Від тих трьох кошенят у мене потім розвелося стільки кішок, що я був змушений знищувати кішок як шкідливих звірів і гнати їх якнайдалі від своєї оселі.

Від 14 до 26 серпня — безнастанний дощ, і я спочатку не виходив з дому, бо боявся промокнути. Поки я відсиджувався в печері, мої запаси харчів потроху стали вичерпуватися, і двічі я навіть ризикнув вийти на полювання. Першого разу вбив козу, а другого, 26-го (останній день мого ув’язнення) впіймав величезну черепаху, і то був для мене справжній бенкет. У той час харчування моє розподілялось так: на сніданок я їв гроно родзинок, на обід — шматок козлятини або черепашачого м’яса, спеченого на жаринах (на великий жаль, у мене не було посуду, щоб варити чи тушкувати м’ясо та овочі), на вечерю — двоє або троє черапашачих яєць.

Протягом дванадцяти днів, які я просидів у печері, ховаючись від дощу, я щодня дві чи три години працював, поступово поширюючи свою печеру. Я прокопував її все далі в один бік, поки вивів хід назовні, за огорожу. Там я влаштував двері, через які міг вільно входити й виходити без допомоги драбини. Зате я не був такий спокійний, як раніше: досі моє житло було з усіх боків обгороджене, а тепер, думав я, доступ до мене відкрито для кожного. Щоправда, мені не було кого боятися на моєму острові, де я не бачив жодної тварини більшої за козу.

30 вересня. Я дожив до сумних роковин мого перебування на острові. Я перелічив зарубки на стовпі, і вийшло, що я живу тут уже триста шістдесят п’ять днів. Я присвятив цей день суворому посту й молитвам. Я впав на землю, найсмиренніше висповідав перед богом свої гріхи, визнав справедливість його присуду й просив помилувати мене в ім’я Ісуса Христа. Я не мав у роті ні ріски дванадцять годин, поки не почало сідати сонце, а тоді з’їв сухар та гроно винограду й ліг спати, закінчивши день так само, як і почав його.

Весь рік я не додержував неділі. Спочатку в мене не було ніякого релігійного почуття, а далі я потроху перестав відзначати неділі довшими зарубками на стовпі; таким чином я поплутав рахунок тижнів і не пам’ятав добре, який коли день. І тепер, підрахувавши, як сказано, дні, довідався, що живу тут рівно рік. Я розподілив цей рік на тижні і позначив кожний сьомий день, як неділю; пізніше, однак, виявилось, що я пропустив один чи два дні.

Десь на той час мій запас чорнила почав вичерпуватись; я вирішив поводитися з ним ощадніше й став записувати тільки видатні події в моєму житті, зовсім припинивши щоденні записи про все інше.

Я звернув увагу, що дощова пора року дуже правильно чергується з засушливим періодом, і таким чином міг заздалегідь підготуватись до дощів і посухи. Але знання свої я набував дорогою ціною, і те, про що я зараз розкажу, був один з найсумніших моїх дослідів. Я згадував уже, як був здивований, коли несподівано побачив коло свого житла кілька колосків рису та ячменю, що, як мені здавалось, виросли самі собою. Пригадую, там було колосків тридцять рису і колосків двадцять ячменю. І ось після дощів, коли сонце перейшло у південну півкулю, я вирішив, що настав найкращий час для сівби.

Я перекопав, як міг, невеличкий клаптик землі дерев’яною лопатою, поділив його надвоє й засіяв одну половину рисом, а другу — ячменем; але під час сівби мені спало на думку, що краще першого разу не висівати всього насіння, бо я не знаю напевне, коли саме треба сіяти. І я висіяв приблизно дві третини всього зерна, залишивши по жмені кожного сорту про запас.

Це було для мене велике щастя, що я вчинив так обачно, бо з першого мого засіву жодна зернина не зійшла. Настали посушливі місяці; з того часу, як я засіяв поле, вологи зовсім не було, і насіння не могло прорости. А згодом, коли почалися дощі, воно зійшло, ніби я щойно посіяв його.

Бачачи, що мій перший засів не сходить, я пояснив собі це посухою і почав шукати іншого місця з вогкішим ґрунтом, щоб спробувати ще раз. Я перекопав новий клаптик землі коло мого куреня й посіяв там рештки зерна. Це було в лютому, невдовзі перед весняним рівноденням. Березневі й квітневі дощі щедро напоїли землю, насіння зійшло чудово й дало рясний урожай. Але насіння в мене залишилося дуже мало, і я не наважився засіяти його все, то й ужинок вийшов невеликий — не більше як по півпека[3] кожного сорту.

Але тепер я був досвідчений хлібороб і вже напевне знав, яка саме пора найсприятливіша для засіву і що сіяти можна двічі на рік, і отже, двічі збирати урожай.

Поки ріс мій хліб, я зробив маленьке відкриття, що згодом дуже придалось мені. Як тільки пройшли дощі й настала гарна година (це було приблизно в листопаді), я пішов до своєї лісової дачі, де знайшов усе в такому вигляді, в якому й покинув, дарма що не був там кілька місяців. Подвійна огорожа, що я поставив, не тільки була ціла, але й усі кілки в ній, нарізані з околишніх дерев, пустили довгі паростки, як пускає їх першого року верба, коли зрізати в неї верхівку. Я не знав, що то за дерева, та був дуже приємно здивований, коли побачив ці молоді паростки. Я підстриг усі деревця, постаравшись надати їм однакової форми. Просто неймовірно, як гарно розрослись вони за три роки. Незважаючи на те, що огороджене місце мало до двадцяти п’яти ярдів у діаметрі, дерева — тепер я можу назвати їх так — незабаром укрили його своїм віттям і давали густий затінок, де можна було сховатись від сонця посушливої пори року.

Це навело мене на думку нарубати ще кілька таких самих кілків і вбити їх півколом круг огорожі мого старого житла. Так я і зробив. Я втикав їх у два ряди, відступивши ярдів на вісім від першої огорожі. Вони поприймались, і невдовзі виріс живопліт, що спочатку приховав моє житло, а потім став мені за фортецю; про це я розповім у відповідному місці.

За моїми спостереженнями, пори року на острові треба було поділяти не на зимову та літню, як у нас в Європі, а на дощову й посушливу, приблизно так:

Від середини лютого до середини квітня.

Дощі: сонце стоїть у зеніті чи майже в зеніті.

Від середини квітня до середини серпня.

Посуха: сонце переміщається на північ.

Від середини серпня до середини жовтня.

Дощі: сонце знову стоїть у зеніті.

Від середини жовтня до середини лютого.

Посуха: сонце переміщається на південь.

Дощова пора може бути довша чи коротша, залежно від того, куди дують вітри, але тут я узагальнив свої спостереження. Зазнавши з власного досвіду, як шкідливо для здоров’я перебувати під відкритим небом під час дощу, я кожного разу перед початком дощів заздалегідь запасав харчі, щоб не виходити, і просиджував удома майже всі дощові місяці.

Я користувався цим часом для роботи, яку можна було виконувати, не виходячи з дому. В моєму господарстві бракувало ще багатьох речей, а щоб зробити їх, треба було докласти чимало впертої праці й старанності. Я, наприклад, багато разів пробував сплести кошик, але всі лозини, які я міг дістати, були такі ламкі, що в мене нічого не виходило. В дитинстві я дуже любив ходити до одного кошикаря, що жив по сусідству від нас, і дивитись, як він працює. Тепер це мені дуже стало в пригоді. Як і всі діти, я був вельми спостережливий і залюбки допомагав дорослим. Іноді я допомагав йому й потроху навчився плести кошики досить добре, тож тепер мені бракувало тільки матеріалів, щоб узятись до роботи. Аж ось мені спало на думку, чи не згодяться на кошики гілки тих дерев, з яких я нарубав кілків і які згодом проросли; адже в них мали бути пружні й гнучкі гілки, як у нашої англійської верби чи верболозу. І я вирішив спробувати.

Другого дня я пішов на свою дачу, як я називав моє житло в долині, вирізав там кілька гілок, вибираючи найтонші, і впевнився, що вони якнайкраще придадуться мені. Наступного разу я прийшов з сокирою, щоб нарубати скільки треба. Мені не довелося довго шукати, бо таких дерев росло тут дуже багато. Нарубавши лозин, я поклав їх сушитися в моїй огорожі, а коли вони підсохли, переніс їх у печеру. Найближчої дощової пори, я взявся до роботи й сплів багато кошиків, щоб носити землю й складати в них при потребі різні речі. Правда, вони виходили в мене не дуже оковирні, але, в кожному разі, відповідали своєму призначенню. Після того я ніколи не забував поповнювати свій запас кошиків і, в міру того як старі рвались, сплітав нові. Здебільшого я робив міцні, глибокі коші, щоб зберігати в них, ніби в мішках, зерно, коли його набереться в мене багато.

Розв’язавши це завдання, на що в мене пішла сила часу, я почав міркувати, як задовольнити ще дві потреби. У мене не було посуду для зберігання рідини, за винятком двох барилець, майже вщерть наповнених ромом, та кількох пляшок та сулій, в яких я держав воду, спирт тощо. Не було в мене й горщика, в якому можна було б щось зварити. Правда, я перевіз з корабля казан, але він був надто великий для моїх потреб, тобто для того, щоб варити в ньому суп і тушкувати м’ясо. Ще одна річ, про яку я часто мріяв, була люлька, але я не вмів зробити її. Проте я, нарешті, придумав, чим її замінити.

Усе літо, тобто всю посушливу пору року, я будував живопліт круг свого старого житла й плів кошики. Але потім знайшлося нове діло, що забрало в мене багато більше часу, ніж я гадав.

Я казав уже, що мені дуже хотілось оглянути весь острів і що я кілька разів ходив до струмка й далі, до того місця в долині, де поставив свій курінь і звідки видно було море по той бік острова. Тепер я зважився пройти весь острів упоперек і добратись до протилежного берега. Я взяв рушницю, сокиру, собаку, пороху й дробу більше, ніж звичайно, захопив про запас два сухарі й велике гроно родзинок і вирушив у дорогу. Проминувши те місце долини, де стояв мій курінь, я побачив перед собою на заході море, а за ним смугу землі. Був дуже ясний день, і я чудово розпізнав землю, але не міг визначити, материк це чи острів. Ця земля лежала високо над морем, тяглася з заходу на західно-південний захід на дуже великій відстані — за моїми підрахунками, миль за п’ятдесят-шістдесят від мого острова.

Я не знав, що то за земля, і міг тільки думати, що це, мабуть, частина Америки, розташована, очевидно, близько від іспанських володінь. Можливо, цю землю заселяли дикуни, і коли б я, замість мого острова, потрапив туди, моє становище було б іще гірше. Тому я схилився перед волею провидіння, що, як я почав вірити й усвідомлювати, завжди все влаштовує на краще; отже, я заспокоївся й перестав шкодувати, що не потрапив туди.

Крім того, зваживши трохи згодом справу, я зміркував, що коли відкрита мною земля є частиною іспанських володінь, то рано чи пізно я неодмінно побачу який-небудь корабель, що йтиме туди або звідти. А коли це не іспанські володіння, то, виходить, це берегова смуга між іспанськими володіннями та Бразилією, заселена виключно дикунами, і до того ж найлютішими — канібалами, або людожерами, які вбивають та з’їдають усіх, хто потрапляє їм до рук.

Поринувши в такі роздуми, я поволі посувався вперед. Ця частина острова здалась мені багато приємнішою, ніж та, де я оселився. Скрізь, куди не кинеш оком, савани, чи то луки, порослі зеленою травою та квітами і вкриті чудовими гаями. Я побачив тут безліч папуг, і мені дуже захотілось піймати хоч одного, щоб приручити його й навчити говорити. Після багатьох марних спроб мені вдалося піймати пташеня, збивши його палицею; я знайшов його у траві й відніс додому. Але минуло кілька років, поки він заговорив; усе ж таки я навчив його звати мене на ім’я. З ним, між іншим, трапився випадок, який, можливо, розважить читача в своєму місці цієї оповіді.

Обхід острова цілком задовольнив мене. По низинах та лугах я бачив зайців (чи схожих на них тварин) і силу-силенну лисиць; проте ці лисиці дуже відрізнялись від своїх родичів, яких мені доводилось бачити раніше. Мені не подобалось м’ясо цих тварин. Хоч я підстрелив їх кілька, але в цьому не було потреби, бо харчів у мене вистачало; можу сказати навіть, що харчувався я чудово. Я завжди міг вибирати між трьома сортами м’яса: козлятиною, голубами й черепахою. Додавши до цього родзинки, я мав чудовий стіл, якого, гадаю, не постачив би й Ліденголлський ринок[4]. Отже, хоч яке сумне було моє становище, а все ж я мав за що дякувати богові: я не тільки не терпів голоду, а їв досхочу, навіть міг іноді ласувати.

Під час цієї подорожі я робив не більше двох миль на день, якщо рахувати навпростець; але я так багато кружляв, оглядаючи місцевість та роздивляючись, чи не спіткаю чого нового, що добирався до місця ночівлі зовсім стомлений. Звичайно я спав на дереві, а іноді, якщо знаходив зручне місце, влаштовував огорожу з кілків, вбиваючи їх у землю або від дерева до дерева, так що ніякий хижак не міг підійти, не збудивши мене.

Дійшовши до морського берега, я остаточно переконався, що для своєї оселі вибрав найгіршу частину острова, бо на своєму боці я за півтора року піймав лише три черепахи, а тут весь берег був укритий ними. Крім того, тут водилося хтозна-скільки птахів різних порід і, до речі, пінгвіни[5]. Були такі, яких я ніколи не бачив, і такі, чиєї назви я не знав; м’ясо багатьох із них було дуже смачне.

Коли б я захотів, я міг би настріляти птиці без числа, але я беріг порох та дріб і волів стріляти кіз, оскільки їхнє м’ясо смачніше. Тут теж було багато кіз, більше, ніж у моїй частині острова, але до них було дуже важко підкрастись, бо місцевість тут була рівна, і вони помічали мене значно раніше, ніж коли я був на горбах.

Цей берег, безперечно, був набагато привабливіший від мого, а проте я не мав ніякої охоти переселятись. Проживши в своїй садибі більш ніж півтора року, я звик до неї. А тут я почував себе ніби на чужині, і мені кортіло додому. Пройшовши берегом на схід дванадцять миль або близько того, я вирішив, що час повертатись. Я встромив у землю високу тичку, щоб позначити місце, бо вирішив, що наступного разу прийду сюди з іншого боку, тобто зі сходу від мого житла, і таким чином обійду навколо всього острова. Але про це далі.

Я вертався додому новою дорогою, гадаючи, що завжди зможу окинути поглядом весь острів і не зіб’юся з дороги до своєї оселі, але я помилився. Відійшовши від берега не більше як на дві чи три милі, я спустився в широку западину, оточену лісистими горбами з усіх боків так щільно, що не було ніякої змоги роздивитись. Я міг би орієнтуватись за сонцем, але треба було точно знати його положення цієї пори дня.

На моє горе, було хмарно. Не бачачи сонця, я три чи чотири дні блукав цією долиною, марно шукаючи дороги. Нарешті я мусив знову повернути на берег моря, на те саме місце, де стояла моя тичка, і звідти вернутись додому тим шляхом, яким я прийшов. Ішов я не поспішаючи й часто відпочивав, бо стояли страшенно душні дні, а я ніс багато важких речей — рушницю, набої, сокиру та інше.

Під час цієї подорожі мій собака сполохав козеня й кинувся на нього, але я вчасно підбіг і врятував козеня від собачих іклів. Мені дуже хотілось узяти його з собою, бо я давно вже мріяв приручити пару козенят і розвести череду ручних кіз, щоб забезпечити себе м’ясом на той час, коли в мене вийдуть усі запаси пороху та дробу.

Я зробив козеняті нашийник, і не без труднощів повів його на мотузці (мотузку я зсукав з прядива від старих канатів і завжди носив її з собою). Дійшовши до свого куреня, я пересадив козеня через огорожу і там покинув, бо мені не терпілось якнайшвидше добратись додому, де я не був уже більше як місяць.

Не можу висловити, з яким задоволенням вернувся я до свого старого пристановища й простягся в гамаку. Ця маленька подорож і безпритульне життя так стомили мене, що мій «дім», як я його називав, здався мені цілком упорядкованим житлом: тут мене оточувало стільки вигод і було так затишно, що я вирішив ніколи не відходити від нього далеко, поки мені судилось лишатися на цьому острові.

Майже тиждень я відпочивав і від’їдався після своїх блукань. Більшу частину цього часу я був зайнятий важкою працею — робив клітку для папуги, який став зовсім ручним і дуже здружився зі мною. Потім я згадав про бідолашне козеня, покинуте в огорожі, і вирішив піти привести його додому або нагодувати. Я знайшов його там, де покинув, бо воно й не могло втекти і вже майже здихало з голоду. Я нарубав йому суччя та гілочок і перекинув через огорожу. Коли воно поїло, я хотів повести його на мотузці, як раніше, але від голоду воно стало таким смирним, що побігло слідом за мною, немов собака. Я завжди годував його сам, і воно зробилось таким ласкавим та втішним, що ввійшло до сім’ї моїх домашніх тварин і згодом не відходило від мене ні на крок.

Знову настала дощова пора осіннього рівнодення, і знову я врочисто відсвяткував 30 вересня — другі роковини мого перебування на острові. Надій на визволення було так само мало, як і першого дня, коли я прибув сюди. Весь день 30 вересня я провів у благочестивих міркуваннях, смиренно й з подякою згадуючи багато милостей, посланих мені в моїй самотності, без яких моє становище було б незмірно сумнішим. Я покірно й щиро подякував богові, який з ласки своєї відкрив мені, що навіть у цій самотині я можу бути щасливішим, ніж на волі, в людському товаристві, де я користався б усіма втіхами світу; відкрив мені, що він може цілком надолужити нестатки мого самотнього становища, перебуваючи зі мною та сповнюючи благодаттю мою душу, втішаючи й заохочуючи мене покладатись на його милість тепер і надіятись на його вічну допомогу в майбутньому.

Тепер я почав ясно відчувати, наскільки нинішнє моє життя, з усіма його стражданнями й нещастями, щасливіше, ніж те ганебне, повне гріха, бридке життя, яке я вів раніше. Горе й радість я розумів тепер зовсім інакше; вже не ті були в мене бажання, не такі гострі були пристрасті; те, що в перші дні мого прибуття сюди й навіть протягом цих двох років давало мені втіху, тепер уже не існувало для мене.

Раніше, коли я виходив чи то полювати, чи то оглянути місцевість, моє становище раптом викликало в моїй душі страшенну тугу, і серце моє завмирало на саму думку про ліси, гори та пустелі, де я жив, ув’язнений за вічними засувами та замками океану, у відлюдній глушині, без надії на визволення. Такий настрій охоплював мене зненацька, немов буря, порушуючи мій безтурботний спокій, і тоді, у відчаї, я ламав собі руки й плакав, наче дитина. Іноді, коли таке траплялось під час роботи, я кидав усе і годину чи дві сидів непорушно, втупившись очима в землю й тяжко зітхаючи. Напади такого німого відчаю були нестерпні, бо завжди легше вилити своє горе сльозами чи словами, ніж таїти в собі.

А тепер мене відвідували інші думки. Я щодня читав слово боже й застосовував його до мого становища. Одного ранку, бувши в поганому настрої, я розгорнув Біблію на таких словах: «Я ніколи не покину й не залишу тебе». Вони були сказані ніби для мене. Чому ж бо інакше я натрапив на них саме тоді, коли сумував, що мене занедбав бог і люди? «Гаразд,— сказав я сам собі,— коли бог не покидає мене, що мені з тога, що мене покинув, світ? А коли б я, маючи цілий світ, утратив ласку й благословення боже, то це була б незрівнянно більша втрата».

З того часу я почав гадати, що в цій самотності я, може, щасливіший, ніж був би в іншому становищі, живучи серед людей; з такими думками я починав дякувати богові за те, що він привів мене на цей острів.

Не знаю, що воно було, але в голові у мене наморочилось, і я не знаходив слів. «Як ти можеш бути таким лицеміром? — сказав я одного разу вголос.— Як ти можеш дякувати та прикидатися, що вдоволений своїм становищем, коли в душі молишся, щоб визволитися з нього?» Тут я спинився. І хоч не міг дякувати богові за те, що опинився тут, однак був щиро вдячний йому за те, що він, правда, дорогою ціною, дав мені зрозуміти моє минуле, оплакати мої хиби й покаятись. Щоразу, розгортаючи або закриваючи Біблію, я щиро благословляв бога, що напоумив мого англійську приятельку, хоч я про те й не просив, запакувати цю книгу серед інших речей, а згодом допоміг мені врятувати її з розбитого корабля.

В такому настрої почав я свій третій рік на острові. Я не хотів стомлювати читача дрібницями і тому другий рік свого життя на острові описав не так докладно, як перший. Все ж таки треба сказати, що я лише зрідка мав дозвілля: я суворо розподілив свій час відповідно до робіт, які виконував протягом дня. На першому місці стояли релігійні обов’язки та читання святого письма. На це я завжди відводив певний час тричі на день. На другому — щоденне полювання, яке відбирало в мене години три кожного ранку, коли не було дощу. На третьому — сортування, сушіння та готування забитої або спійманої дичини; на це йшла більша частина дня. Треба також узяти до уваги, що з полудня, коли сонце ставало в зеніті, жахлива спека не дозволяла мені виходити з дому. На інші справи мені залишалась решта дня — не більше як чотири вечірні години. Траплялося й так, що я міняв час полювання й хатньої роботи; тоді я працював уранці, а надвечір виходив з рушницею.

У мене було не тільки мало часу для праці, але ця праця потребувала, крім того, неймовірних зусиль і посувалась дуже повільно. Скільки часу марнував я через брак інструментів, помічників і недостатню вправність! Так я витратив сорок два дні тільки на те, щоб зробити довгу дошку, потрібну для полиці в моєму льосі, тоді як двоє теслярів, маючи необхідне приладдя і велику подовжню пилку, випиляли б з того самого дерева шість таких дощок за півдня.

Я зробив так: вибрав величезне дерево, бо мені була потрібна довга дошка. Три дні я рубав це дерево і два дні обтинав на ньому гілля, щоб мати колоду. Не знаю навіть, скільки часу я обтесував та обстругував її з обох боків, поки її вага не поменшала настільки, що її можна було зрушити з місця. Тоді я начисто обтесав один бік на всю довжину колоди; потім перевернув її цим боком униз і почав обтісувати таким самим чином і другий, аж поки вийшла рівна й гладенька дошка, приблизно три дюйми завтовшки. Читач зрозуміє, як тяжко працював я над цією дошкою. Але впертість і праця допомогли мені закінчити цю роботу, як і багато інших. Наводжу тут подробиці, щоб ясно було, чому витрачав я так багато часу на порівняно невелику роботу,— тобто невелику, коли у вас є помічник і знаряддя, але таку, що вимагає багато часу й зусиль, коли робити її доводиться одній людині, та ще й майже голими руками.

Незважаючи на все це, терпінням та працею я довів до кінця всі роботи, до яких мене змусили обставини, як видно буде далі.

В листопаді й грудні я чекав врожаю ячменю та рису. Ділянка, що я засіяв, була невеличка, бо, як я вже казав, через посуху в мене загинув майже весь урожай першого року, і мені залишилось не більше як півпека кожного сорту зерна. Цього ж разу врожай мав бути чудовий, але раптом я виявив, що знову ризикую втратити все, бо моє поле спустошують численні вороги, від яких важко вберегтись. Цими ворогами були насамперед кози й звірки, названі мною зайцями, які, вподобавши ніжні стебельця, днювали й ночували на моєму полі і з’їдали молоді сходи, не даючи їм викинути колос.

Проти цього був лише один засіб: обгородити все поле, і ця робота забрала в мене багато праці, головним чином тому, що треба було поспішати. А втім, моє поле було таке маленьке, що за три тижні огорожа була готова. Вдень я відганяв ворогів пострілами, а на ніч прив’язував до огорожі собаку, що гавкав цілу ніч. Завдяки цим застережним заходам ненаситні злодії втекли з цього місця; мій хліб чудово виколосився і почав швидко достигати.

Проте, як раніше, поки хліб був зелений, мене розоряли чотириногі, так почали розоряти мене птиці тепер, коли він виколосився. Якось, обходячи свою ниву, я побачив, що над нею кружляють цілі зграї не відомих мені птахів, як видно, чекаючи, поки я піду. Я відразу ж випустив у них заряд дробу (я завжди мав при собі рушницю), але не встигнув я вистрілити, як з самої ниви знялась інша зграя, якої я спочатку не помітив.

Це дуже стурбувало мене. Я передбачав, що за кілька днів такого грабунку пропадуть усі мої надії; я голодуватиму, і мені ніколи не пощастить зібрати врожаю. Я не міг придумати, чим зарадити такому лиху, але вирішив відстояти свій хліб, хоча б для цього довелось вартувати день і ніч. Передусім я обійшов усю ниву, щоб визначити, чи багато шкоди наробили птиці. Виявилося, що хліба попсовано чимало, але оскільки зерно ще не зовсім достигло, то втрата була б не дуже велика, якби вдалося зберегти решту.

Я зарядив рушницю і, відійшовши трохи, побачив, що злодії посідали на дерева навколо, ніби чекаючи, щоб я пішов. Так воно й сталося: як тільки я сховався від їхнього зору, вони один по одному почали злітати на ниву. Це так розсердило мене, що я не міг стерпіти й не діждався, поки їх збереться більше. Я знав, що кожне зернятко, яке вони з’їдять тепер, дало б згодом цілий пек хліба. Підбігши до огорожі, я вистрілив і забив трьох птахів. Мені тільки того й треба було; я підібрав усіх трьох і зробив з ними так, як у нас в Англії роблять з запеклими злодіями: повісив їх на страх іншим[6]. Не можу описати, як дивно подіяв цей засіб. Не тільки жодна птиця не сідала більше на пиву, але всі вони покинули мою частину острова; принаймні я більше не бачив їх, поки мої три опудала висіли на жердині.

Можете собі уявити, як я радів з цього. Наприкінці грудня, коли настав час збирання хліба, ячмінь та рис достигли, і я зняв урожай.

Я не знав, як узятись до жнив, не маючи ні коси, ні серпа. Єдине, що я міг зробити, це скористатись для цієї роботи широким кортиком, чи тесаком, який я взяв з корабля разом з іншою зброєю. Правду сказати, мій урожай був такий невеликий, що зібрати його було дуже легко, та й збирав я його особливим способом: я зрізав лише колоски, носив великим кошиком, а потім перетирав їх руками. Виявилось, що з половини пека насіння кожного сорту вищало десь два бушелі[7] рису і більше як два з половиною бушелі ячменю, певна річ, приблизно, бо тоді я не мав мірки.

Це мене дуже підбадьорило: тепер я міг сподіватися, що згодом, коли бог поможе, я матиму завжди вдосталь хліба. Але переді мною з’явилися нові труднощі. Як змолоти зерно й зробити з нього борошно? Як просіяти борошно? Як, нарешті, спекти з борошна хліб? Усі ці труднощі разом з бажанням відкласти в запас якнайбільше насіння, щоб після завжди мати його, спричинилися до того, що я вирішив не займати врожаю цього року, залишити його весь на насіння й докласти всіх зусиль, щоб розв’язати велике завдання — забезпечити себе надалі хлібом.

Тепер про мене можна було з повним правом сказати, що я заробляю свій хліб. Трохи дивно, що люди так мало думають про те, скільки різних дрібних робіт треба виконати, щоб виростити, зберегти, зібрати, приготувати й випекти звичайний шматок хліба.

Потрапивши у справді первісні умови життя, я щодня впадав у відчай, бо труднощі давалися мені взнаки дедалі більше, починаючи з того часу, як я зібрав першу жменю ячменю й рису, що так несподівано виросли біля мого житла.

По-перше, у мене не було ні плуга, щоб орати землю, ні заступа, щоб скопати її. Я вже казав, що переміг цю перешкоду, зробивши дерев’яну лопату. Але яке знаряддя, така й робота: не кажучи вже про те, що моя лопата, не оббита залізом, служила дуже недовго (хоча робив я її багато днів), працювати нею було важче, ніж залізною, і сама робота виходила далеко гіршою.

Проте я з цим примирився і, набравшись терпіння і не звертаючи уваги на якість роботи, копав далі. Коли зерно було посіяне, нічим було заборонувати його. Довелось замість борони тягати по полю величезний важкий сук, що тільки дряпав землю, а не рівняв її.

Поки мій хліб ріс та достигав, я побачив, що мені ще багато чого бракувало. Треба було обгородити ниву, стерегти її, скосити чи зжати врожай, висушити та перевезти його додому, змолотити, перевіяти й сховати зерно. Після того мені ще були потрібні: млин, щоб змолоти зерно, сита, щоб просіяти борошно, сіль та дріжджі, щоб замісити тісто, піч, щоб спекти хліб. І все ж таки, як побачимо далі, я обійшовся без усього цього. Мати хліб було для мене найціннішою нагородою та втіхою. Все це вимагало від мене важкої і впертої праці, але іншого виходу не було. Мій час був розподілений, і я віддавав цій роботі кілька годин щодня. Оскільки я вирішив не витрачати зерна, доки його не набереться більше, в мене залишилось ще шість місяців на те, щоб постаратися винайти та виготовити знаряддя для перероблення зерна на хліб.

Проте спочатку треба було підготувати під засів просторішу ділянку землі, бо тепер у мене було стільки насіння, що я міг засіяти більше ніж акр. Ще раніше я зробив лопату, що забрало в мене цілий тиждень. Нова лопата завдала мені багато прикрощів: вона була важка, і копати нею було вдвоє тяжче. Однак я впорався і з цією роботою й засіяв дві великі рівні ділянки землі, які вибрав якнайближче до мого житла і обгородив частоколом з того дерева, що так швидко приймалось. Я сподівався, що через рік мій частокіл перетвориться на живопліт, який майже не потребуватиме лагодження. Усе разом — оранка землі і спорудження огорожі — відібрало в мене не менше трьох місяців, бо більша частина їх припала на дощову пору, коли я не міг виходити з дому.

В ті дні, коли йшов дощ і мені доводилося сидіти удома, я виконував інші потрібні роботи, а водночас розважався розмовами зі своїм папугою. Невдовзі він знав уже своє ім’я, а згодом навчився досить голосно вимовляти його. «Попка» — було перше слово, яке я почув на цьому острові не від себе, а з чужих уст. Але, певна річ, розмова з Попкою була для мене не роботою, а лише розвагою під час роботи. Як уже сказано, справ у мене було дуже багато. Давно вже я намагався так чи інакше виготовити собі череп’яний посуд, дуже мені потрібний, але я зовсім не знав, як це здійснити. Однак, зважаючи на жаркий клімат, я не мав сумніву, що коли мені пощастить дістати гарної глини, я виліплю горщик, він висохне на сонці і так затвердне, що можна буде брати його в руки й зберігати в ньому всі припаси, які треба тримати в сухому. І от я вирішив виліпити кілька якомога більших глечиків, щоб зберігати в них зерно, борошно тощо.

Читач, напевне, пожалів би мене, а може, й посміявся б з мене, якби я розповів йому, як невміло замісив глину, які недоладні, незграбні й потворні речі я виробляв; скільки моїх виробів сплющилось і скільки розпалось через те, що глина була надто м’яка і не витримувала власної ваги; скільки інших потріскалось від того, що я поспішив виставити їх на сонце; скільки розсипалось на дрібні шматки від першого ж дотику до них як перед сушінням, так і після нього. Одно слово, за два місяці невтомної праці, коли я, нарешті, знайшов глину, накопав її, приніс додому й узявся до роботи, у мене вийшло дві непоказні посудини, які аж ніяк не можна було назвати глечиками.

Проте, коли мої посудини добре висохли й затверділи від сонця, я обережно підняв їх одну по одній і поставив кожну в один з величезних кошиків, які я спеціально сплів для них, щоб вони не могли розпастись. У порожняву між посудинами й кошиками я напхав рисової та ячної соломи. Щоб ці посудини не відсиріли, я призначив їх на сухе зерно, а згодом, коли зерно буде змелене,— на борошно.

Хоч великі вироби з глини й вийшли в мене невдалими, проте дрібніший посуд — тарілки, круглі горщики, кухлі, миски тощо — був куди кращий: сонце випалило їх і зробило досить міцними.

Але я все ще не досяг своєї головної мети. Мені потрібний був посуд, що не пропускав би води й витримав би вогонь, а саме цього я не міг добитись. Аж ось одного разу я розклав великий вогонь, щоб засмажити м’ясо. Коли воно було готове, я хотів погасити жаринки й знайшов між ними черепок від розбитого горщика, що випадково потрапив у вогонь. Він став твердий, як камінь, і червоний, як черепиця. Це відкриття приємно здивувало мене, і я сказав собі, що коли черепок так добре затвердів від вогню, то, виходить, так само можна випалити на вогні й цілу посудину.

Це примусило мене замислитись над тим, як розкласти вогонь, щоб випалити мої горщики. Я не мав ніякого уявлення про печі для випалювання, якими користуються гончарі, не вмів поливати посуд свинцем, хоч у мене й знайшлося б для цього трохи свинцю. Поставивши на купу гарячої золи три великі череп’яні горщики й на них три менші, я обклав їх з усіх боків дровами та хмизом і запалив вогонь. В міру того, як дрова перегоряли, я підкидав нових, поки мої горщики проґартувались наскрізь, причому жоден із них не тріснув. У такому розжареному стані я держав їх у вогні годин з п’ять чи шість, як раптом побачив, що один із них почав топитись, хоч і залишився цілий. То розтопився від жару змішаний з глиною пісок, що перетворився б на скло, коли б я розпікав його далі. Я потроху зменшив вогонь, і горщики стали не такими червоними. Я сидів коло них всю ніч, щоб не дати вогню погаснути надто швидко, і вранці я мав три дуже добрі, хоч і не дуже гарні, череп’яні глечики й три горщики, випалені якнайкраще, в тому числі один политий розтопленим піском.

Ясна річ, що після цієї спроби мені не бракувало вже череп’яного посуду, але мушу признатись, що на вигляд він був не дуже показний. Та це й не дивно, бо я робив його таким самим способом, як діти роблять паски з болота або як ліплять пироги жінки, що не вміють замісити тіста.

Мабуть, жодна людина в світі не зазнавала таких радощів з приводу такої дрібниці, як зазнав я, коли побачив, що мені пощастило зробити цілком вогнетривкий череп’яний посуд. Я ледве діждався, поки мої горщики охолонуть, щоб налити в один із них води і зварити в ньому м’ясо. Усе вийшло якнайкраще. Я зварив собі з шматка козляти дуже смачний суп, хоч у мене не було ні вівсяного борошна, ні інших приправ, що звичайно кладуться туди.

Далі мені треба було зробити кам’яну ступку, щоб перемелювати або, вірніше, товкти в ній зерно. Про таке вдосконалення, як млин, не було чого й думати, маючи лише дві руки. Я не знав, як зарадити собі в цій потребі. В обточуванні каменів я, як і в інших ремеслах, не розумівся зовсім, а до того ж — не мав потрібного інструменту. Дуже багато днів витратив я на те, щоб знайти підходящий камінь, тобто досить твердий і такого розміру, щоб у ньому можна було видовбати заглибину, але не знайшов такого. Правда, на острові були великі скелі, але від них не можна було ні відколоти, ні відламати потрібної мені брили. До того ж ці скелі були з досить крихкого пісковику; від важкого товкача камінь неодмінно почав би кришитись, і пісок засмічував би борошно. Витративши отак силу часу на марні розшуки, я відмовився від думки мати кам’яну ступку й вирішив узяти для ступки велику колоду з твердого дерева, яку мені скоро й пощастило знайти. Вибравши колоду такого розміру, що я ледве міг зсунути її з місця, я обтесав її сокирою, щоб надати їй потрібної форми, а тоді, з великими труднощами, випалив у ній заглибину, як ото бразильські індіанці роблять свої човни. Закінчивши ступку, я витесав величезний важкий товкач із так званого залізного дерева. І ступку, і товкач я заховав до наступного врожаю зерна, яке я вирішив уже змолоти або, точніше, перетовкти на борошно, щоб пекти з нього хліб.

[1] Касава — тропічна рослина з м’ясистим корінням, яке індіанці Південної Америки розтирають і пресують для одержання їстівного крохмалю.

[2] Берберія — тодішня назва територій Північної Африки.

[3] Пек — дорівнює 9,09 літра.

[4] Ліденголлський ринок — старий лондонський ринок. За часів Дефо на ньому торгували битою птицею та дичиною.

[5] ...і, до речі, пінгвіни.— Помилка Дефо: ці птахи живуть лише в південній півкулі, набагато далі на південь від Робінзонового острова.

[6] ...повісив їх на страх іншими — За часів Дефо в Англії навіть дрібна крадіжка каралася смертю і трупи повішених злодіїв лишалися на шибеницях.

[7] Бушель — дорівнює 36,3 літра.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up