Робінзон Крузо (сторінка 6)

Наступна трудність полягала в тому, як зробити сито або решето, щоб просівати своє борошно від полови та лушпиння, без чого не можна було пекти хліб. Завдання було важке, і я не знав, як узятись до його виконання. Для цього в мене не було ніякого матеріалу: ні серпанку, ні будь-якої рідкої тканини, через яку можна було б пропускати борошно. Від полотняної білизни в мене залишилося саме дрантя. Була козяча вовна, але я не вмів ні прясти, ні ткати, а коли б і вмів, то все одно у мене не було ні прядки, ні верстата. Тут я спинився на багато місяців і просто не знав, що мені робити. Нарешті я згадав, що серед матроських речей, які я взяв з корабля, було кілька нашийних хусток з міткалю або мусліну. З цих хусток я й зробив собі три сита, правда, маленькі, але цілком придатні для роботи. Їх вистачило мені на кілька років, а про те, як улаштувався я потім, буде сказано далі.

Тепер треба було подумати, як пекти хліб, коли я наготую борошна. Передусім у мене зовсім не було дріжджів, і, не маючи чим замінити їх, я перестав цим клопотатись. Але як обійтись без печі? Але я і тут знайшов вихід, виліпивши з глини кілька величезних круглих посудин, дуже широких, але мілких — приблизно два фута в діаметрі і не більше ніж дев’ять дюймів завглибшки. Цей посуд я теж добре випалив на вогні й сховав. Коли настав час пекти хліб, я розпалив велике вогнище, викладене добре випаленими чотирикутними кахлями, які я теж зробив сам. Власне, я б не назвав їх чотирикутними.

Коли дрова добре перегоріли, я розгріб жар по всьому вогнищу і почекав, доки воно розпеклося. Тоді я відгорнув жар набік, поставив на вогнищі свої хлібини, накрив їх глиняними тарелями, перекинутими догори дном, і завалив гарячим вугіллям. Мої хлібини спеклися, як у найкращій печі. Я навчився пекти коржики з рису та пудинги і став гарним пекарем. Пирогів я не робив тільки тому, що, крім козлятини й пташиного м’яса, їх не було чим начиняти.

Не дивно, що на всі ці роботи пішла більша частина третього року мого життя на острові; особливо, коли зважити, що в проміжках мені треба було збирати новий врожай і виконувати всяку господарську роботу. Хліб я зібрав своєчасно, переносив його додому і склав у великі коші, залишивши його в колосках, поки в мене буде час перетерти їх руками, бо я не міг молотити, не маючи ні току, ні знаряддя для того.

Проте, разом із збільшенням мого запасу зерна, у мене з’явилась потреба в більшому для нього приміщенні. Останній врожай дав мені бушелів двадцять ячменю і стільки ж, якщо не більше, рису, тому для всього зерна не вистачало місця. Тепер я міг витрачати його на їжу скільки хотів, а це було дуже приємно, бо мої сухарі давно вже вийшли. Я вирішив розрахувати, скільки треба зерна на моє харчування протягом року, щоб сіяти лише раз на рік.

Виявилося, що сорок бушелів рису та ячменю вистачає мені з лишком: тому я вирішив надалі сіяти щорічно стільки, скільки посіяв цього року, гадаючи, що мені цього стане і на хліб, і на все інше.

Отак працюючи, я, звичайно, дуже часто згадував про землю, яку бачив з другого боку мого острова, і в мене весь час була таємна надія добратись до неї. Я гадав, що на материку, як у кожній заселеній країні, я знайшов би можливість просунутись далі, а може, й добрати способу зовсім вирватись звідси.

Але я весь час нехтував небезпеку, що загрожувала мені при такій спробі; я не думав про те, що можу потрапити до рук дикунів, можливо, далеко гірших, ніж африканські тигри й леви: якби вони мене схопили, я мав би один шанс проти тисячі, що не буду забитий, а може, й з’їдений. Бо я чув, що мешканці Караїбського берега[1] — людожери; а судячи по широті, на якій лежав мій острів, він не міг бути далеко від того берега. Проте, якби мешканці тієї землі і не були людожерами, вони все-таки могли вбити мене, як убивали багатьох європейців, що попадали до них, навіть коли тих було по десять-двадцять чоловік. Я ж був один і майже беззахисний. Усе це, повторюю, я мав би зважити. Пізніше я зрозумів усю недоречність мого наміру, але тоді мене не страшили ніякі небезпеки: я думав тільки про те, як би дістатися до того берега.

Ось коли я пожалкував, що зі мною немає Ксурі та баркаса з його трикутним вітрилом, під яким я проплив понад африканським берегом більше ніж тисячу миль! Але що було дарма згадувати?.. Я вирішив піти подивитись на нашу корабельну шлюпку, яку під час шторму, коли ми зазнали аварії, викинуло на острів, за кілька миль від мого житла. Шлюпка лежала майже на тому самому місці, де вона була й раніше, але не зовсім: прибій перекинув її догори дном і трохи відніс на самий край високого піщаного берега, і води коло неї не було.

Якби я мав змогу полагодити й спустити на воду цю шлюпку, вона витримала б подорож морем, і я досить легко добрався б до Бразилії. Але я не врахував, що перекинути й зрушити з місця цю шлюпку для мене таке саме непосильне завдання, як і зрушити з місця мій острів. Проте я вирішив зробити все, що було в моїх силах: пішов у ліс, нарубав жердин для важелів та котків і перетягав їх до шлюпки, бо тішив себе думкою, що, коли мені вдасться перекинути шлюпку на дно, я полагоджу її, і в мене вийде добрий човен, на якому сміливо можна пуститись у море.

Я не пошкодував зусиль на цю марну роботу, витративши на неї три чи чотири тижні. Нарешті я переконався, що моїх малих сил не вистачить для того, щоб підняти таку вагу, і заходився підкопувати пісок з одного боку шлюпки, щоб вона впала й перекинулась сама. При цьому я то тут, то там підкладав під неї обрубки дерева, щоб вона впала саме туди, куди мені було треба.

Але, закінчивши цю підготовчу роботу, я все-таки був неспроможний зрушити шлюпку з місця, ні підвести під неї важелі, а тим більше — спустити її на воду, і мусив відмовитись від свого наміру. Незважаючи на цю невдачу, моє бажання пуститись в океан не тільки не зменшилось, а навпаки, збільшилось, дарма що перешкоди до цього здавались непереможними.

Нарешті я вирішив спробувати сам зробити човен або, ще краще, пірогу, які роблять тубільці в цих краях, майже без усяких інструментів та без помічників, просто із стовбура великого дерева. Мені здалося, що це не лише можлива, а й легка справа, і думка діро цю роботу захопила мене. Я гадав, що в мене багато більше можливостей виконати її, ніж у негрів або індіанців. Я не зважив лише особливої, як порівняти з дикунами, незручності мого становища, а саме — браку робочих рук, щоб спустити пірогу на воду, а ця перешкода була далеко серйозніша, ніж брак інструментів. Отже, якби я й знайшов у лісі підхоже товсте дерево і з великими труднощами зрубав його, якби я з допомогою своїх інструментів обтесав його зовні й надав йому форми човна, а потім видовбав або випалив всередині, одно слово — зробив би човен, то яка була б мені з того користь, коли я не зміг би спустити його на воду і змушений був би покинути його в лісі?

Певна річ, коли б я хоч трохи усвідомлював собі своє становище, починаючи будувати пірогу, я неодмінно запитав би себе, як я спущу її на воду. Але всі мої думки були до такої міри охоплені жаданою подорожжю, що я зовсім не згадував про це, хоч було цілком ясно, що пропливти в пірозі сорок п’ять миль морем — багато легше, ніж проволокти її землею сорок п’ять сажнів, які відокремлювали її від води.

Я взявся до цієї роботи як справжній дурень, і навряд чи в такі дурні пошивалась коли-небудь хоч трохи розумна людина. Я тішився зі своєї витівки, не утрудняючи себе роздумами, чи вистачить у мене сил упоратися з нею. Думка про потребу спустити пірогу на воду часто спадала мені в голову, але я проганяв її такою нерозумною відповіддю: «Спочатку зроблю пірогу, а тоді вже, напевне, знайдеться якийсь спосіб пересунути її до води».

Це було найбезглуздіше міркування, але моя повна жагучого бажання фантазія не давала мені спокою, і я взявся до роботи. Я зрубав здоровенний кедр, якого, гадаю, не було й у самого Соломона під час будування єрусалимського храму[2]. Мій кедр мав п’ять футів десять дюймів у поперечнику біля кореня, а на висоті двадцяти двох футів — чотири фути одинадцять дюймів; далі стовбур ставав тонший і розгалужувався. Силу праці довелось покласти на те, щоб повалити це дерево. Двадцять днів я підрубував самий стовбур, а ще чотирнадцять днів обрубував сучки й відокремлював величезне розложисте верховіття. Цілий місяць я обтісував сокирою свою колоду, намагаючись надати їй форми човна, щоб вона могла прямо держатись на воді. Три місяці пішло на те, щоб видовбати її зсередини. Щоправда, я обійшовся без вогню і працював тільки долітцем та молотком. Нарешті завдяки впертій праці я зробив чудову пірогу, що сміливо могла підняти чоловік двадцять п’ять, а отже, й мене з усім моїм майном.

Я був у захваті від свого витвору: ніколи в житті я не бачив такого великого човна з однієї деревини. Зате ж і відібрав він у мене часу та праці! Тепер залишалося тільки спустити його на воду, і я не мав сумніву, що, коли б це мені вдалось, я пустився б у найбожевільнішу і найбезнадійнішу з усіх морських подорожей, що будь-коли розпочинались.

Але всі мої спроби спустити його на воду не дали наслідків, хоч і коштували мені великих зусиль. До води було не більше як сто ярдів, але перша перешкода полягала в тому, що місцевість піднімалася до берега під гору. Не занепавши духом, я вирішив зняти зайву землю так, щоб утворився положистий спуск. На цю роботу в мене пішла сила праці, але хто шкодує праці, коли йдеться про визволення? Коли було подолано цю перешкоду, справа не просунулась ні на крок: я не міг зрушити з місця пірогу, як раніше не міг зрушити шлюпку.

Тоді я виміряв відстань між пірогою та морем і вирішив викопати канал: бачачи, що я не в змозі посунути човна до води, я хотів підвести воду до човна, але коли прикинув подумки потрібну глибину й ширину каналу, коли підрахував, за який приблизно час може виконати роботу одна людина, то виявилось, що на це мені треба буде не менше як десять-дванадцять років. Берег був тут дуже високий, і його треба було поглибити принаймні на двадцять футів. На великий мій жаль, довелось відмовитися і від цієї спроби.

Я був невимовно засмучений і тільки тепер, хоч і надто пізно, зміркував, як нерозважливо братись до роботи, не розрахувавши точно, чого вона коштуватиме і чи вистачить сили довести її до кінця.

У розпалі цієї роботи настали четверті роковини мого життя на острові, і я провів цей день, як і раніше, у молитві і з спокійною душею. Завдяки повсякчасному й ретельному читанню слова божого та милостивій допомозі неба, я почав ставитись до всього зовсім по-іншому. Мої погляди змінились: світ здавався мені тепер чимсь далеким і чужим. Він не збуджував у мені ніяких надій, ніяких бажань: мені не було чого робити в ньому, і я був розлучений з ним, мабуть, довіку. Я дивився на нього такими очима, якими, певне, дивляться на нього з того світу, тобто як на місце, де я жив колись, але звідки пішов назавжди. Я міг би тепер сказати світові так, як праотець Авраам сказав багатієві[3]: «Між тобою і мною лежить велика безодня».

І справді, я відійшов від усякої світської скверни: у мене не було ні плотських спокус, ні зваби для очей, ні гордощів. Мені не було чого бажати, бо я мав усе, чим можна було тішитись. Я був володар мого острова і, якщо хочете, міг вважати себе королем чи імператором усієї країни, якою володів. У мене не було суперників, не було конкурентів, ніхто не сперечався зі мною за владу, і я ні з ким не поділяв її. Я міг би навантажити зерном цілі кораблі, але це було мені не потрібно, і я сіяв рівно стільки, скільки сам потребував. У мене була сила черепах, але я задовольнявся тим, що зрідка вбивав по одній. У мене було стільки лісу, що я міг би збудувати цілий флот, і стільки винограду, що вином та родзинками можна було б навантажити всі кораблі цього флоту.

Однак я цінив тільки те, що було корисне для мене. Я був ситий і мав чим задовольнити всі свої потреби,— навіщо ж мені все інше? Коли б я настріляв більше дичини або посіяв більше хліба, ніж міг з’їсти, мій хліб пропав би, а дичину довелося б викинути собаці або ж її поїли б черв’яки. Дерева, що я зрубав, лежали на землі й гнили; я міг використовувати їх лише на паливо, а воно було мені потрібне тільки для готування їжі.

Одно слово, природа й досвід навчили мене розуміти, що світські блага мають для нас ціну тільки доти, доки вони можуть задовольняти наші потреби; і хоч скільки нагромадили б ми багатств, ми можемо втішатись ними тільки доти, доки можемо користуватися ними, але не більше. Найзажерливіший скнара вилікувався б від свого пороку, коли б він опинився на моєму місці, бо я мав стільки добра, що не знав куди його дівати. Я не мав чого бажати, коли не рахувати деяких речей, яких у мене не було,— правда, дрібних, але дуже мені потрібних. У мене, як я казав уже, було трохи грошей, золота і срібла — всього близько тридцяти шести фунтів стерлінгів. І що ж? Вони лежали як нікчемний, ні до чого не придатний мотлох; мені не було на що їх витрачати, і я часто казав собі, що з радістю віддав би цілу жменю цього металу за кілька люльок для тютюну або за ручний млин, щоб молоти своє зерно. Та де там! Я віддав би всі ці гроші за шестипенсову пачку насіння ріпи та моркви з Англії, за жменьку гороху та бобів або за пляшку чорнила. Ці гроші не давали мені ні користі, ні втіхи. Так і лежали вони у мене в шухляді й дощової пори бралися цвіллю в печері. І коли б я мав повну шафу брильянтів, вони так само не мали б для мене ніякої ціни, бо були мені зовсім не потрібні.

Тепер мені жилось далеко легше, ніж раніше — із фізичного, і з морального боку. Сідаючи їсти, я часто сповнювався глибокою вдячністю до щедрості провидіння, що послало мені трапезу в пустині. Я навчився більше бачити радісні, ніж сумні сторони свого становища, і пам’ятати більше про те, що в мене є, ніж про те, чого мені бракує. І це викликало в моїй душі невимовну радість. Кажу це для тих нещасних людей, які ніколи нічим не бувають задоволені, не можуть спокійно втішатись подарованим їм благом, які завжди хочуть чогось такого, чого у них немає. Всі наші нарікання на те, чого ми позбавлені, виникають, здається мені, від недостатньої вдячності за те, що ми маємо.

Я часто поринав в інші думки і, безперечно, так само поринав би в них кожен, хто зазнав би такого лиха, як я. Я порівнював моє теперішнє становище з тим, якого я чекав спочатку; вірніше, з тим, яке, напевне, судилося б мені, якби милосердне провидіння якимсь дивом не розпорядилось, щоб корабель загинув ближче до берега і щоб я не тільки зміг добратись до нього, а й перевезти на берег те, що полегшило моє становище та дало мені розраду. Інакше я не мав би знаряддя для праці, зброї для оборони, пороху і дробу, щоб здобувати собі їжу.

Цілі години, а то й цілі дні, я в найяскравіших барвах уявляв собі, що я робив би, якби не врятував нічого з корабля, адже з їжі я мав би саму тільки рибу та черепах. Але перше, ніж я знайшов черепаху, минуло багато часу, і я вмер би з голоду, а якби й не вмер, то жив би, як дикун. Коли б мені й пощастило вбити козу або якогось птаха, я все-таки не зміг би оббілувати їх, відокремити м’ясо від тельбухів і порізати його. Я мусив би гризти його зубами й роздирати нігтями, як дикий звір.

Такі думки примусили мене глибше відчути доброту провидіння й бути дуже вдячним йому за своє теперішнє становище з усіма його нестатками й злигоднями. Хай подумають про це всі ті, хто за лихої години любить говорити: «Чи є в кого таке горе, як у мене?» Хай вони подумають, як багато є на землі людей, нещасніших за них, і в скільки разів їхнє власне нещастя було б жахливішим, якби тою захотіло провидіння.

Ще одне міркування допомагало мені втішати себе надіями. То було порівняння мого теперішнього становища з тим, якого я заслужив і якого мав підстави чекати від провидіння. Я жив жахливим життям, зовсім не знаючи ні бога, ні страху божого. Мої батьки дали мені добру освіту. Вони подбали й про те, щоб прищепити мені змалку страх божий та свідомість обов’язків, яких вимагали від мене природа й мета мого існування. І що ж? Я дуже рано пустився в морські подорожі, а життя на морі більше, ніж усяке інше життя, вільне від страху божого, хоч гам нещастя завжди загрожує кожному. Коли я почав жити цим життям серед моряків, мене відвернуло від невеличких релігійних уявлень, що в мене були, кепкування моїх товаришів, запекла зневага до небезпеки, картини смерті, що стали для мене звичайними, а також те, що довгий час я спілкувався лише з такими, як і я, й не чув ні від кого нічого доброго і навіть не бачив ні в кого потягу до добра.

Я був настільки позбавлений усього доброго і так мало знав про те, ким я був чи ким мені належало бути, що при найразючіших удачах, які випадали на мою долю, як, наприклад, утеча з Сале, турбота про мене португальського капітана, успіх моєї бразильської плантації, одержання товарів з Англії — слова «дякую тобі, господи» не звучали в мене, ні в серці, ні на язиці. В найскрутніші хвилини я ніколи не молився й не казав: «Господи, зглянься на мене!» Я вимовляв ім’я боже хіба що для божби або для блюзнірства.

Як я вже згадував, протягом багатьох місяців на мене находили жахливі думки про моє грішне й запекле минуле; і коли я подивився навколо себе і розміркував, як надзвичайно піклувалось мною провидіння з часу мого прибуття на острів і як милостиво бог до мене ставився, я зрозумів, що він покарав мене не тільки далеко менше, ніж того заслуговувало мов нечестя, а ще й дбав про мене з надзвичайною щедрістю. Це дало мені надію, що моє каяття прийнято і що я не втратив ще милосердя божого.

Міркуючи так, я став покірним волі божій і глибоко вдячним за свою долю; я живий, тому не повинен скаржитись, бо навіть не дістав заслуженої кари за свої гріхи; я .втішався багатьма милостями, яких не мав підстави чекати тут; замість того, щоб нарікати на своє становище, я мав радіти й щодня дякувати богові за насущний хліб, даний мені за допомогою цілої низки чудес; мені слід було вважати, що зі мною сталося таке саме велике чудо, як з пророком Іллею, коли ворони годували його[4]. Ціла низка чудес допомагала мені. Навряд чи міг би я назвати інше місця в незалюдненій частині світу, куди мене могло б викинути з більшими для мене вигодами. Хоч тут я не мав людського товариства і дуже цим журився, зате не зустрічав ні хижих звірів, ні лютих вовків чи тигрів, які загрожували б моєму життю, ні отруйних тварин, м’ясо яких могло б мені завадити, ні дикунів, які могли б убити і з’їсти мене.

Словом, якщо, з одного боку, моє життя було сумне, то з другого, я мусив дякувати вже за те, що живу. Мені не бракувало нічого, щоб зробити своє життя цілком щасливим, треба було тільки пам’ятати, який добрий і милосердний до мене Господь, що дбає про мене. Зваживши все це, я заспокоївся і перестав сумувати.

Я жив тут уже так давно, що багато речей, взятих мною з корабля, або зовсім зіпсувались, або скінчили свій вік, а корабельні припаси почасти геть вийшли, а почасти кінчались.

Чорнила, як я вже казав, зосталось у мене дуже мало, і я дедалі більше розводив його, поки воно не стало таким блідим, що майже не лишало слідів на папері. Поки воно було в мене, я коротко відзначав ті дні, на які припадали видатні події в моєму житті. Якось, розглядаючи ці записи, я помітив чудний збіг чисел і днів, в які траплялися зі мною різні пригоди, так що, якби я був забобонний і відрізняв щасливі дні від нещасних, цей збіг не без підстави зацікавив би мене.

Передусім я спостеріг, що моя втеча від батька та друзів до Гулля, звідки я пустився в морську подорож, сталася того самого місяця й числа, коли я потрапив у полон до салеських піратів і був узятий в рабство.

Далі, того самого дня, коли я лишився живий після аварії на Ярмутському рейді, я згодом вирвався з салеської неволі на баркасі.

У роковини мого народження, тобто 30 вересня, коли мені минуло двадцять шість років, я чудом урятувався від смерті, коли море викинуло мене на безлюдний острів. Отже, гріховне життя й життя самотнє почались для мене одного й того самого дня.

Після чорнила в мене вийшов весь мій запас хліба, тобто, власне, не хліба, а сухарів, привезених мною з корабля. Я ощаджував їх до останку і більше ніж рік дозволяв собі з’їдати лише по одному сухарю на день. І все ж таки перед тим, як я зібрав з свого поля стільки зерна, що міг витрачати його на їжу, я майже рік сидів без крихти хліба. Але й за це я повинен був дякувати богові, бо я міг залишитись і зовсім без хліба, а що я спромігся здобувати його, це теж було майже чудо.

Моя одежа дуже зносилась: із білизни в мене давно вже не залишилось нічого, крім картатих сорочок, які я знайшов у скринях наших матросів і дуже беріг, бо на острові часто бувала така спека, що доводилось ходити в самій сорочці; не знаю, що б я робив без цього запасу (цих сорочок я роздобув на кораблі дюжин зо три). У мене було ще кілька грубих матроських шинелей; усі вони добре збереглись, але я не міг їх носити через спеку. Щоправда, в такому жаркому кліматі зовсім не треба було вдягатись, але я не міг, я соромився ходити голим; я навіть не припускав такої думки, дарма що жив сам.

Та була й інша причина, що не дозволяла мені ходити голим. Коли на мені було що-небудь, я легше зносив спеку. Гаряче проміння тропічного сонця обпалювало мені шкіру аж до пухирів, а сорочка захищала її від сонця; крім того, мене охолоджував рух повітря між сорочкою й тілом. Так само не міг я призвичаїтись ходити під сонцем простоволосий; щоразу, коли я виходив без шапки або без капелюха, в мене починала страшенно боліти голова, а як тільки я надівав капелюх, біль відразу переставав.

Отже, мені треба було дати лад хоч тому лахміттю, яке залишилось у мене і яке я пишно називав своїм убранням. Передусім мені потрібна була куртка, бо всі, які в мене були, я зносив. Я вирішив переробити на куртки матроські шинелі, про які я тільки що говорив, та інший свій одяг. І от я заходився кравцювати або, вірніше, псувати матеріал, бо виробляв я з нього щось жалюгідне. Проте я примудрився якось стулити дві чи три нові куртки, яких, гадав я, мало вистачити мені надовго. Але з моєї спроби пошити штани нічого не вийшло.

Я казав уже, що зберігав шкури всіх забитих мною тварин — чотириногих, звичайно. Кожну шкуру я просушував на сонці, розтягши її на жердинах. Через це вони здебільшого ставали такі цупкі, що навряд чи могли на щось придатись, але деякі з них були дуже гарні. Насамперед я зшив собі з них величезну шапку, зробивши її хутром назовні, щоб краще захиститись від дощу. Шапка так мені вдалась, що я вирішив спорудити собі з цього матеріалу цілий костюм, тобто куртку й штани. І куртку, і штани я зробив душе просторими, а останні — короткими, до колін, бо весь костюм був мені потрібний скоріше для захисту від сонця, ніж для тепла. Мушу сказати, що він був зроблений дуже погано, бо тесляр з мене був поганий, а кравець — ще гірший. Проте мій виріб став мені дуже в пригоді, особливо коли я виходив у дощ: уся вода стікала тоді по довгому хутру шапки й куртки, а я залишався зовсім сухим.

Після куртки та штанів я витратив силу часу та праці на те, щоб зробити парасольку, дуже мені потрібну. Я бачив, як роблять парасольки в Бразилії: там через спеку ніхто не ходить без парасольки, а на моєму острові спека була не менша, а може, й більша, ніж у Бразилії, бо він був ближче до екватора. Мені доводилось виходити в усяку погоду — і в дощ, і в спеку,— і парасолька була для мене дуже корисна. Я мав з нею чимало клопоту; минуло багато часу, перш ніш мені вдалося зробити щось придатне для вжитку. Двічі чи тричі я псував свою роботу, поки не змайстрував парасольку собі до смаку. Найважче було зробити, щоб вона розкривалася й закривалася. Спочатку я хотів зробити розкриту парасольку, але тоді довелося б завжди носити її над головою, а це було незручно. Нарешті, як уже сказано, я переміг ці труднощі, й моя парасолька могла закриватись. Я укрив її козячими шкурами, хутром назовні, щоб дощ стікав з неї, як з похилого даху. Від сонця вона захищала так добре, що я міг виходити з дому навіть у найбільшу спеку і почував себе краще, ніж раніше в прохолодну погоду; коли вона була мені не потрібна, я закривав її і ніс під пахвою.

Так тихо й спокійно жив я на моєму острові, цілком підкорившись волі божій і звірившись на провидіння. Від цього життя моє стало кращим, ніж якби я жив, оточений людським товариством. Як тільки я починав жалкувати, що не чую людської розмови, я завжди запитував себе: хіба моя бесіда з власними думками і (сподіваюсь, я маю право казати це) в молитвах і славослів’ях із самим богом була не краща, ніж найвеселіші розваги в людському товаристві?

Не можу сказати, що протягом наступних п’яти років зі мною трапилось що-небудь незвичайне. Життя моє пливло тихо й мирно. Я жив на старому місці. Крім щорічних робіт — засіву, збирання ячменю та рису, збирання винограду (хліба я засівав саме стільки, щоб його вистачило на цілий рік, і стільки ж збирав винограду) і моїх щоденних виходів з рушницею, головною моєю працею було будування нового човна. Цього разу я не тільки зробив човна, але й спустив його на воду. Я вивів його до бухточки каналом на шість футів завширшки й чотири фути завглибшки, який мені довелося викопати на протязі трохи не півмилі. Перший мій човен, як читач уже знає, я, не розрахувавши заздалегідь, чи вистачить у мене сили спустити його на воду, зробив таким великим, що мусив кинути його на місці роботи, наче пам’ятку, що вказувала мені бути надалі розумнішим. Другого разу я вчинив багато практичніше. Щоправда, я й тепер будував човна майже за милю від води, бо ближче не знайшов годящого дерева, але тепер я принаймні добре погодив його розміри та вагу з своїми силами. Впевнившись, що мій замір цього разу цілком здійсненний, я непохитно вирішив довести його до кінця. Майже два роки проморочився я з будуванням човна, але не жалкував за цим: так мені корило дістати нарешті змогу пуститись у море.

Але нова моя пірога не була придатна для мети, з якою я будував її. Вона була така маленька, що не можна було й думати перепливти нею сорок чи більше миль, що відокремлювали мій острів від terra firma[5]. Отже, мені довелось відмовитись від цієї мрії. Але в мене зродився вже новий план — об’їхати навколо острова. Я побував якось на протилежному березі (про що було розказано вище), і зроблені там відкриття так зацікавили мене, що мені ще тоді дуже захотілось оглянути все побережжя. А тепер, маючи човен, я тільки й думав про цю подорож.

Щоб здійснити свій план доладно та обачно, я зробив для човна маленьку щоглу і зшив відповідне вітрило з шматків корабельної парусини, якої в мене був чималий запас.

Укріпивши щоглу й вітрило на човні, я спробував його хід і переконався, що вітрило діє дуже добре. Після цього я зробив на кормі й на носі по маленькій скриньці, щоб провізія, набої та інші речі, які я хотів узяти з собою, не підмокли від дощу або хвиль. Для рушниці я видовбай у днищі човна вузький жолоб, а до жолоба, щоб запобігти вогкості, приробив покришку.

На кормі я прилаштував свою парасольку так, що вона приходилася над моєю головою й захищала мене від сонячного проміння, як парусиновий тент. Я почав іноді робити маленькі прогулянки, але ніколи не виходив далеко у відкрите море і старався держатись ближче до бухточки. Нарешті нестримне бажання якнайшвидше ознайомитися з кордонами мого маленького царства перемогло, і я зважився пуститись у цю подорож. Я взяв з собою запас провізії і всього, що було мені потрібно: поклав у човен два десятки буханців ячного хліба, або, вірніше, коржів, великий череп’яний горщик підсмаженого рису (звичайна моя страва), маленьку пляшку рому й половину козиної туші; взяв також пороху та дробу, щоб постріляти кіз, і дві шинелі із згаданих вище, які виявились у перевезених мною з корабля матроських скринях: одну, щоб підстелити, другу — щоб укриватись вночі.

Шостого листопада, на шостому році мого царювання, або, коли хочете, полону, я рушив у путь і проїздив багато довше, ніж гадав. Сталося так тому; що хоч острів мій і був невеликий, але, наблизившись до східної його частини, я побачив довге пасмо скель, частково під водою, а частково над нею. Воно тяглось миль на шість у відкрите море, а далі, за скелями, була піщана мілина. Таким чином, щоб об’їхати косу, довелось зробити великий гак.

Спочатку, побачивши ці рифи, я хотів було відмовитись від свого наміру й вернутись назад, бо не знав, як далеко я буду змушений запливти в море, щоб об’їхати їх. Особливо ж не був я певний, чи зможу вернутись назад, і тому я кинув якір (рушаючи в дорогу, я зробив собі щось подібне до якоря з залізного абордажного гака, підібраного мною з корабля); закріпивши човен, я взяв рушницю, висів на берег, зійшов на горбок, звідки все було видно, побачив, яка завдовжки коса, і вирішив спробувати.

Оглядаючи море з цього горбка, я помітив швидку й бурхливу течію, що прямувала на схід і підходила до самої коси. Я зразу ж подумав, що тут криється небезпека: коли б я потрапив в цю течію, мене могло винести в море, і я не спромігся б вернутись на острів. Так воно, мабуть, і було б, якби я не пішов на розвідку, бо таку саму морську течію видно було й з другого боку острова, тільки трохи далі, і ще я помітив швидку супротивну течію коло берега. Отже, мені треба було вийти за межі першої течії, і мене зараз же понесло б до берега.

Проте я простояв на якорі два дні, бо дув свіжий східно-південно-східний вітер, якраз назустріч згаданій течії, і вздовж усієї коси йшли високі хвилі. Було небезпечно держатись як близько берега через прибій, так і дуже віддалятись від нього через течію.

Третього дня вранці вітер стих, море заспокоїлось, і я зважився рушити далі. Але мені знову судилось бути пересторогою для недосвідчених і необачних стернових. Не встиг я допливти до коси, хоч був від берега не далі ніж на довжину свого човна, як опинився на страшенній глибині й потрапив у течію, немов під млинове колесо. Мій човен понесло з такою силою, що я не міг нічого з ним зробити і тільки держався краю течії. Але мене несло все далі від супротивної течії, що залишилась ліворуч від мене. Ані найменший вітрець не приходив мені на допомогу, а гребти було даремно. Я прощався вже з життям, бо знав, що за кілька миль ця течія зіллється з другою течією, яка обмиває острів, і тоді я безповоротно загинув. Я не мав ніякої змоги повернути вбік. Мене чекала смерть, але не від морських хвиль (море було досить спокійне), а від голоду. Правда, знайшовши на березі черепаху, таку велику, що я ледве міг підняти її, я забрав її в човен; був у мене й повний глечик прісної води. Та чого варте було це для нещасного мандрівника, загубленого серед безмежного океану, де можна пропливти тисячі миль, не побачивши жодних ознак землі!

Тепер я зрозумів, як легко найбезрадісніше становище людини може стати ще безрадіснішим, коли на те буде воля провидіння. На свій пустинний і закинутий острів я дивився тепер як на найкраще місце в світі, і тільки одно було в мене бажання — вернутись туди знову. В жагучому пориві простягав я до нього руки й говорив: «О щаслива пустине! Я більш ніколи не побачу тебе! О, нещасне я створіння, що станеться зі мною?» Я докоряв собі за невдячність, згадуючи, як ремстував я на свою самотність. Чого б тільки я не дав тепер, щоб знов опинитись на тому безлюдному березі! Така вже людська природа: ми ніколи не бачимо як слід свого становища, поки не зазнаємо на власному досвіді становища ще гіршого, і ніколи не складаємо належної ціни благам, які маємо, поки не втратимо їх. Не можна висловити, в якому розпачі я був, коли побачив, що мене віднесло від мого любого (я звав його тепер любим) острова в безбережний океан майже на шість миль, і я мушу навіки розпрощатись з надією побачити його знову. Проте я гріб майже до повної втрати сил, намагаючись скерувати човен на північ, тобто до того боку течії, що був ближче до супротивної течії. Аж ось з полудня, коли сонце повернуло на захід, з південного сходу, тобто прямо мені назустріч, подув вітрець, і це трохи підбадьорило мене. Але найбільше втішило мене те, що вітрець почав швидко свіжішати і за півгодини подув як слід. На цей час мене загнало на бозна-яку відстань від мого острова. Якби тоді знявся туман або зібрались хмари, мені настав би кінець. Я не мав компаса і, загубивши з очей острів, не знав би, куди керувати. На щастя, погода була ясна і ніщо не віщувало туману. Я поставив щоглу, розгорнув вітрило й почав стернувати на північ, намагаючись вибратися з течії.

Ледве поставив я щоглу й вітрило, і повернув човен назад, як по чистоті води я побачив, що з течією скоро станеться зміна: раніше, поки течія була швидка, вода була каламутна, а тепер вода почала яснішати, тобто швидкість течії зменшувалась. Справді, за півмилі на схід я помітив кілька скель, об які розбивалось море. Ці скелі поділяли течію на дві частини: головна йшла далі на південь, залишаючи скелі на північному сході, а друга круто повертала назад і, утворюючи вир, прудко текла на північний захід.

Тільки ті, хто з власного досвіду знає, що значить дістати помилування, стоячи на ешафоті, або врятуватись від розбійників в останню мить, коли ніж уже приставлено до горла, зрозуміють мій захват перед цим відкриттям і радість, з якою я скерував свій човен на супротивну течію, підставивши парус ще свіжішому сприятливому вітрові, і весело помчав назад.

Ця супротивна течія принесла мене прямо до острова, але миль за шість на північ від того місця, звідки мене погнало в море, так що, наблизившись до острова, я опинився коло його північного берега, тобто протилежного тому, від якого я відплив.

Пропливши з допомогою цієї супротивної течії зо три милі, я помітив, що вона став повільнішою і не може гнати мене далі. Але тепер я був уже коло острова, в цілком спокійному місці, між двома сильними течіями: південною, що винесла мене в море, і північною, що проходила милі за три від неї. З допомогою сприятливого вітру я керував човен на острів, хоч посувався вперед уже не так швидко.

Коло четвертої години пополудні, перебуваючи милі за три від острова, я виявив, що пасмо скель, причина моїх пригод тягнеться, як я вже казав, на південь і, відкидаючи на південь течію, утворює другу, супротивну течію в північному напрямі. Виявилось, що вона дуже сильна, але не зовсім збігається з напрямом моєї дороги, що йшла на північний захід. Завдяки свіжому вітрові я перетяв цю течію, збочуючи на північний захід, і приблизно через годину був уже за милю від берега; море було спокійне, і я незабаром висів на землю.

Відчувши під ногами землю, я впав навколішки, палко подякував богові за свій порятунок і вирішив раз назавжди відмовитися від свого плану визволитись за допомогою човна. Після цього, підкріпившись тим, що було в мене, я провів човен у маленьку бухточку, під дерева, що росли тут на самому березі, і, вкрай знесилений утомою та важкою працею під час подорожі, ліг спати.

Я був дуже заклопотаний, бо не знав, як приставити човен додому. Про те, щоб вернутись тією самою дорогою, я й не думав, бо дуже натерпівся страху. Інший шлях (я мав на думці західний напрям) був мені зовсім невідомий, і я не хотів ризикувати. Отже, другого ранку я вирішив пройти берегом на захід і подивитись, чи немає там бухточки, де б я міг покинути свій фрегат у схові, щоб згодом скористатись ним, коли буде потрібно. І справді, милі за три, йдучи понад берегом, я натрапив на чудову маленьку затоку, що глибоко врізалась у берег і, поступово звужуючись, переходила в струмок. Я привів сюди свій човен ніби в навмисне приготований для нього маленький док. Поставивши його тут і якомога краще укріпивши, я зійшов на берег, щоб роздивитись, де я.

Невдовзі, виявилось, що я опинився майже на тому самому місці, куди я приходив раніше пішки. Отже, взявши з собою тільки рушницю та парасольку (бо сонце дуже пекло), я пустився в дорогу. Після моєї нещасливої морської подорожі ця екскурсія здалась мені дуже приємною. Надвечір я добрався до своєї альтанки, де знайшов усе так, як і залишив: на тій моїй, так би морити, дачі був завжди добрий порядок.

Я переліз через огорожу, уклався в холодку відпочити і від страшенної втоми хутко заснув. Уявіть собі, якщо можете, як я здивувався, коли мене збудив чийсь голос, що кілька разів назвав мене на ім’я: «Робіне, Робіне, Робіне Крузо! Бідолашний Робіне Крузо! Де ти, Робіне Крузо! Де ти? Де ти був?»

Змучений вранці греблею, а вдень ходьбою, я спав мертвим сном і не міг відразу прокинутись. Мені довго здавалось, що я чую той голос уві сні, але після повторного вигуку: «Робіне Крузо! Робіне Крузо!» — я нарешті проснувся і спочатку страшенно перелякався. Я схопився, дико озираючись навколо, і раптом, підвівши голову, побачив на огорожі свого папугу. Ясна річ, я відразу догадався, що це він гукав мене. Бо я часто говорив йому жалісливо цю саму фразу, і він добре вивчив її. Іноді він сідав мені на палець, нахилявся до мого обличчя й вигукував: «Бідолашний Робіне Крузо! Де ти? Де ти був? Як ти сюди потрапив?» — та інші, фрази, яких я його навчив.

Але, навіть пересвідчившись, що це був папуга, і розуміючи, що, крім папуги, ніхто не міг говорити зі мною, я довго ще не міг очуматись. По-перше, я дивувався, як він потрапив на мою дачу, а по-друге, не міг зрозуміти, чому він сидів саме тут, а не деінде. Але в мене не було ніякого сумніву, що це він, мій вірний Попка, і, не довго думаючи, я простяг руку й покликав його. Товариський птах відразу сів мені на палець, як він робив це завжди, і знову заговорив: «Бідолашний Робіне Крузо! Як ти сюди потрапив? Де ти був?» Він ніби радів, що знову бачить мене. Вертаючись додому, я забрав його з собою.

Тепер у мене надовго пропала охота до морських прогулянок, і багато днів я роздумував про небезпеку, на яку наражався. Мені дуже хотілось мати знову човен на моєму боці острова, але я не міг вигадати, яким способом перевезти його сюди. Про східне узбережжя я не хотів і думати, бо ні за які блага в світі не наважився б об’їхати його ще раз. На саму гадку про це в мене завмирало серце й холонула кров у жилах. Західні береги острова були мені зовсім незнайомі. Та якщо течія по той бік була так само сильна й швидка, як і по другий? Тоді мені загрожувала небезпека якщо не бути віднесеним у відкрите море, то бути розбитим об береги острова. Обміркувавши все це, я вирішив обійтись без човна, дарма що його будування, а особливо спуск на воду коштували мені стільки місяців важкої роботи.

Такий настрій тривав у мене майже цілий рік. Я жив тихо й самотньо, як ви легко можете собі уявити. Думки мої дійшли повної рівноваги, і я почував себе щасливим, скорившись волі провидіння. Мені нічого не бракувало, за винятком людського товариства.

Протягом цього року я вдосконалився в усіх ремеслах, яких вимагали умови мого життя, і гадаю, наприклад, що з мене був би чудовий тесляр, особливо коли взяти до уваги, як мало в мене було інструментів.

Крім того, я досяг несподіваних успіхів у гончарстві: навчився користуватись гончарським кругом, що значно полегшило мою роботу й поліпшило її якість. Тепер, замість незграбних, грубих виробів, на які бридко було дивитись, у мене виходили акуратні речі гарної форми. Але ніколи я, здається, так не радів і не пишався своїми здібностями, як того дня, коли мені вдалося зробити люльку. Дуже неоковирна, із звичайної обпаленої глини, як і всі мої гончарні вироби, вона, проте, була міцна і добре тягла дим; а головне — це ж була люлька, про яку я давно мріяв, бо любив курити. На нашому кораблі були люльки, але я не знав тоді, що на острові росте тютюн, і не взяв їх; згодом, коли я знову обшукав корабель, то не міг уже знайти їх.

Удосконалився я й у виробництві кошиків; я виготовив їх силу-силенну найрізноманітнішої форми, яку тільки підказувала мені моя винахідливість. Вони були не дуже гарні, але цілком придатні, щоб ховати та носити різні речі. Коли мені тепер траплялось забити козу, я вішав тушу на дерево, білував її, розрізав на шматки й приносив додому в кошику. Так само й з черепахами: мені вже не треба було тягати на плечах цілу черепаху, тепер я міг розчинити її на місці, вийняти яйця, відрізати потрібний мені шматок і покласти його в кошик, а решту кинути. У великі, глибокі кошики я зсипав зерно, яке вимолочував, щойно воно висихало.

Мій запас пороху помітно зменшувався. Тут я був безсилий чимось зарадити, і мене не на жарт почало непокоїти, що я робитиму, коли порох зовсім вийде, і як я полюватиму тоді на кіз. Я казав уже, що на третій рік мого перебування на острові я піймав і приручив молоду козу. Я сподівався піймати цапа, але все якось не натрапляв на нього. Так моя коза й постаріла без нащадків. Мені не стало духу зарізати її, і вона здохла сама від старості.

Але на одинадцятому році мого ув’язнення, коли, як сказано, мій запас пороху став вичерпуватись, я почав серйозно думати, як ловити живих кіз; найбільше хотілось мені піймати самку з козенятами.

З цією метою я наробив силець, і кози в них таки не раз попадали, але приладдя моє було погане: я не мав дроту, через те завжди знаходив мої мотузяні сильця порваними, а принаду з’їденою.

Тоді я вирішив спробувати пастки. Помітивши місця, де кози паслись найчастіше, я викопав там кілька глибоких ям, закрив їх плетінками власного виробу, присипав їх землею й накидав на них колосків рису та ячменю. Незабаром я переконався, що кози приходять і з’їдають колоски, бо навколо були сліди козячих ратиць. Нарешті, влаштувавши ввечері три пастки, я другого ранку, обходячи їх, побачив, що ні принади, ні кіз немає. Це була велика неприємність, але я не вдавався в тугу і переробив пастки. Не буду втомлювати читача описом подробиць своєї роботи; скажу тільки, що якось уранці я знайшов в одній ямі старого цапа, а в другій — трьох козенят: одного самця й двох самок.

Старого цапа я випустив на волю, бо не знав, що з ним робити. Він був такий дикий і злий, що забрати його живцем не було ніякої змоги. Я боявся навіть зійти до нього в яму, а вбивати його було ні до чого. Тому я випустив його, і він, немов збожеволівши з переляку, чимдуж дременув геть. Але тоді я ще не знав, що голод приборкує навіть левів, як довідався про це згодом. Коли б я подержав свого цапа днів три або чотири в голоді, а потім приніс би йому поїсти й напитись, він став би смирний, як козеня. Кози взагалі дуже кмітливі тварини, і, коли з ними добре поводитись, їх легко приручити.

Але, повторюю, тоді я цього не знав. Випустивши цапа, я пішов до ями, де сиділи козенята, витяг їх одне по одному, зв’язав усіх разом мотузкою і на превелику силу привів додому.

Досить довго я не міг примусити своїх козенят їсти, але кілька зелених колосків нарешті спокусили їх, і вони потроху приручились. Тоді я задумав розплодити ціле стадо, розміркувавши, що це єдиний спосіб забезпечити себе м’ясом на той час, коли в мене вийде порох і дріб. Звичайно, їх треба було відокремити від диких кіз, бо, підростаючи, всі вони тікали б у ліс. Проти цього був лише один засіб — тримати їх у загоні, обгородженому частоколом або живоплотом так, щоб його не можна було поламати ні зсередини, ні зокола.

Для однієї пари рук збудувати такий загін було надто важко, але він був конче потрібний, і я, не гаючи часу, почав шукати зручне місце, тобто таке, де мої кози були б забезпечені травою та водою і захищені від сонця.

Таке місце скоро знайшлося: це був розлогий, рівний луг, чи то савана, як звуть такі луги в західних колоніях. У двох чи трьох місцях там протікали струмочки чистої води, а з одного краю стояв тінистий гай. Кожен, хто знає, як будують такі загороди, напевне, сміятиметься з моєї нетямущості, коли я скажу, що за першим моїм планом огорожа мала оточити весь луг, принаймні милі на дві навколо. Але дурість полягала не в тому, що я взявся обгороджувати дві милі: у мене було досить часу, щоб поставити огорожу не то що на дві, а й на десять миль завдовжки. Я не зміркував, що держати кіз у такому великому, хоч і добре обгородженому загоні — однаково, що пустити їх пастись на всьому острові: вони б росли так само дикими, і їх дуже важко було б ловити.

[1] Мешканці Караїбського берега — група індіанських племен Південної Америки, які за часів Дефо жили на території Бразилії та Антильських островів. З розповідей європейських мандрівників (Б. Лас Казас, У. Релі, Дж. Уоррен та ін.) у XVI–XVII ст. виникла легенда про «благородного дикуна», дуже популярна серед просвітителів XVIII ст. П’ятниця, проте, наділений досить реальними. етнографічними рисами.

[2] ...у самого Соломона під час будування єрусалимського храму.— Мається на увазі біблійна легенда’ про те, як за наказом царя Соломона рубалися кедри у Лівані й на плотах морем переправлялися до Єрусалима.

[3] ...як праотець Авраам сказав багатієві...— Тут наведено точну цитату з євангельської притчі (від Луки, XVI, 22–26).

[4] ...як з пророком Іллею, коли ворони годували його.— В одній з біблійних легенд розповідається про те, як пророкові Іллі, коли він усамітнився за велінням бога, ворони приносили їжу двічі на день.

[5] Terra firma — тверда земля, суходіл (латин.).

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up