Робінзон Крузо (сторінка 7)

Це спало мені на думку, коли я поставив, пам’ятаю, вже ярдів з п’ятдесят огорожі. Тоді я відразу спинився й вирішив поки що обгородити ділянку лугу ярдів на півтораста завдовжки і на сто завширшки. На перших порах я обмежився цим, бо на такому вигоні могла пастись уся моя отара, а на той час, коли вона розрослась би, я завжди міг збільшити вигін новою ділянкою.

Це було обачне вирішення, і я енергійно взявся до роботи. Першу ділянку я обгороджував коло трьох місяців і під час своєї роботи перевів до загону всіх трьох козенят, прив’язавши їх поблизу, щоб призвичаїти їх до себе. Я часто приносив їм ячмінних колосків або жменьку рису і давав їсти з рук, так що, коли я закінчив огорожу й повідв’язував їх, вони бігали за мною слідом і мекали, випрошуючи подачки.

Це відповідало моїй меті, і років через півтора в мене було дванадцять кіз разом я козенятами, а ще через два роки моя отара збільшилась до сорока трьох голів, не рахуючи тих, що я вбивав для їжі. Згодом я зробив ще п’ять вагонів, і в кожному влаштував по маленькому закутку, куди заганяв кіз, коли хотів піймати їх: усі ці загони сполучались один з одним ворітьми.

Та це було ще не все. Я мав невичерпний запас козлятини, і не тільки козлятини, а й молока. Останнє, правду сказати, було для мене приємною несподіванкою, бо, збираючись розводити кіз, я зовсім не думав про молоко, і тільки згодом мені спало на думку, що я можу їх доїти. Я влаштував цілу молочну ферму, з якої діставав іноді до двох галонів молока на день. Природа, що живить усяку тварину, сама навчає нас, як користуватись її дарами. Ніколи зроду я не доїв корів, а тим більше — кіз, і тільки в дитинстві бачив, як роблять масло й сир. Та коли настала потреба, я навчився — правда, не відразу, а після багатьох невдалих спроб — і доїти, і робити масло та сир і ніколи пізніше не знав недостачі цих продуктів.

Як милосердно може творець наш поводитися з своїми створіннями навіть у таких умовах, де, здається, вони стоять на краю загибелі! Як може він полегшувати найгіркішу долю й давати нам привід вихваляти його і за льох та в’язницю! Який багатий стіл приготовано для мене тут, у цій пустині, де спочатку я не чекав для себе нічого, крім голодної смерті!

Навіть стоїк[1] посміхнувся б, якби побачив мене з моєю сім’єю під час обіду. За столом, по-перше, сидів я — його величність король і повелитель острова, що повновладно керував життям усіх своїх підданців. Я міг карати смертю й милувати, давати й відбирати волю, і ніхто не виявляв невдоволення.

Треба було бачити, з якою королівською гідністю я обідав сам, оточений своїми слугами! Одному лиш Попці, як фаворитові, було дозволено балакати зі мною. Мій пес, що давно вже постарів і знікчемнів, не знайшовши на острові особи, з якою він міг би продовжити свій рід, сідав завжди праворуч від мене, а дві кішки — одна по один бік столу, друга по другий — не зводили з мене очей, чекаючи шматочка з моїх рук, що було ознакою особливої ласки до них.

Але це були не ті дві кішки, що я привіз з корабля. Ті давно вже здохли, і я власними руками поховав їх біля мого житла. Одна з них уже на острові окотилась, не знаю від якого звіра. Я залишив у себе пару кошенят, і вони сиросли ручними, а решта втекли в ліс і здичавіли. Згодом вони стали для мене справжньою карою, бо вдирались до мене в комору, цупили провізію і дали мені спокій, аж коли я вистрілив у них із рушниці й убив кількох. Та я жив зі своїми домочадцями в достатку і, так би мовити, не потребував нічого, крім людського товариства. Проте незабаром у моїх володіннях з’явилось надто велике товариство.

Як уже сказано, мені кортіло мати під рукою свій човен, для невеличких подорожей, але дуже не хотілось ще раз важити життям, і я то добирав способу перевезти човен на другий бік острова, то заспокоював себе думкою, що мені добре й без човна. А втім, мене якось дивно тягло піти на той горбок, куди я вийшов під час останньої екскурсії, і подивитись, які обриси берегів та який напрямок морської течії. Це бажання зростало щодня. Нарешті я не витримав і вирішив піти туди пішки понад берегом. Якби у нас, в Англії, хтось зустрів людину в такому вбранні, як моє, то, я певен, він або перелякався б, або ж зареготався б. Я сам часто мимоволі усміхався, уявляючи собі, як би я в такому вбранні мандрував по Йоркширу. Дозвольте мені тепер описати свій вигляд.

На голові в мене красувалася величезна безформна шапка з козячого хутра, з закотом, що звисав назад і закривав мою шию від сонця, а під час дощу не давав воді текти за комір. У жаркому кліматі немає нічого шкідливішого для здоров’я, як дощ, коли він потрапляє під одяг.

Далі на мені була коротка куртка з полами, що доходили до половини стегон, і штани до колін з козячого хутра. На самі штани пішла ціла шкура дуже старого цапа з довгою вовною, що прикривала мені ноги до половини литок. Панчіх та черевиків у мене зовсім не було, а натомість я змайстрував собі — не знаю як і назвати — щось подібне до котурнів, що застібалися збоку, як краги, але були варварського крою,— звичайно, як і решта мого вбрання.

Куртку я підперізував широким поясом із козячої шкури, якого стягував замість пряжки двома пришитими до нього ремінцями. З обох боків до пояса були ще припасовані дві петельки, на зразок тих, що робляться для шпаг та кинджалів, тільки на них висіли з одного боку маленька пилка, а з другого — сокира. Крім того, я надягав ще шкіряний ремінь через плече, зав’язаний так само, як і пояс, але трохи вужчий; на цьому ремені під моєю лівою рукою висіли дві торбинки, теж із козячої шкури. В одній торбинці я носив порох, а в другій — дріб. На спині в мене звисав кошик, на плечі я ніс рушницю, а над головою держав величезну хутряну парасольку, дуже незугарну, але після рушниці, мабуть, найпотрібнішу серед мого спорядження річ. Зате кольором обличчя я менше скидався на мулата, ніж цього можна було б чекати, хоч жив на дев’ятому чи десятому градусі від екватора і зовсім не старався вберегти себе від загару. Бороду я відпустив спочатку майже на чверть ярда, але в мене був великий вибір ножиць та бритов, і згодом я обстриг її досить коротко, залишивши тільки те, що росло на верхній губі, подібне за формою до величезних мусульманських вусів, бачених мною в Сале у турків,— маври, до речі, їх не носять. Мої вуса були дуже довгі; не такі, звичайно, щоб можна було повісити на них шапку, але все ж настільки страхітливих розмірів, що в Англії лякали б маленьких дітей.

Але я згадую про це мимохідь. Небагато було на острові глядачів любуватись моїм обличчям та постаттю,— і мені було байдуже, як я виглядаю. Отже, на цю тему я не буду більше розводитись. В описаному вбранні я рушив у нову подорож, що тривала днів п’ять-шість. Спочатку я пішов уздовж берега, прямо до того місця, де я тоді пристав на човні, щоб вийти на горбок і оглянути місцевість. Тепер у мене човна не було, і я пішов до того горбка навпростець, коротшою дорогою. Я дуже здивувався, коли, глянувши на каменисте пасмо, яке мені довелось об’їжджати човном, побачив зовсім спокійне море. Ні хвиль, ні брижів, ні течії — ні там, ні в інших місцях.

Я розгубився перед цією загадкою і, щоб розгадати її, вирішив деякий час присвятити спостереженням. Як я побачив незабаром, цю течію спричиняв приплив, що йшов з заходу і з’єднувався з потоком води якоїсь великої річки, що впадала десь поблизу в море. Залежно від того, звідки дув вітер — з заходу чи з півночі,— ця течія то наближалась до берега, то віддалялась від нього. І справді, почекавши до вечора, коли почався відплив, я знову вийшов на горбок і ясно розпізнав ту саму морську течію; тільки тепер вона проходила милі на півтори далі, а не біля самого берега, як тоді, коли мій човен потрапив у її струмінь і його занесло в море; виходить, така небезпека загрожувала б йому не завжди.

З цього відкриття я зробив висновок, що мені треб і тільки стежити за припливом та відпливом, і тоді я дуже легко проведу човен на мій бік острова. Та коли я почав думати про здійснення цього плану, згадка про неминучу небезпеку так жахнула мене, що я не міг спокійно думати про це далі і нарешті спинився на надійнішому проекті, дарма що він вимагав більше праці. Я вирішив збудувати другий човен або пірогу, щоб мати в своєму розпорядженні два човни: по одному з обох боків острова.

Як уже згадувалося, в мене на острові були дві, так би мовити, садиби. Передусім, моя маленька фортеця під скелею, обнесена огорожею з наметом усередині і з печерою за наметом, яку я на той час значно поширив, зробивши в ній кілька відділків чи льохів, що сполучались між собою. В найсухішому й найпросторішому з них, що мав хід назовні, тобто по той бік огорожі, стояли величезні глиняні горщики, про які я вже згадував, а також чотирнадцять чи п’ятнадцять глибоких кошиків на п’ять або шість бушелів кожен. В них я складав весь свій харчовий запас, головним чином зерно,— почасти в колосках, почасти змолочене моїми руками.

Щодо зовнішньої огорожі, зробленої, як я вже казав, з довгих кілків, то вони розрослись, як дерева, і стали такими великими та гіллястими, що за ними не видно було ніяких ознак людського житла.

Близько від моєї фортеці під скелею, але трохи далі вглиб острова, тяглись дві ділянки моїх полів, які я старанно обробляв і з яких щоразу збирав гарні врожаї рису та ячменю. А коли б мені треба було збільшити засів, навкруги я мав більш ніж досить так само придатних ґрунтів.

Крім того, у мене була ще одна садиба в лісі, де я підтримував зразковий порядок: драбину завжди тримав усередині, дерева, що були спочатку не вищі за живопліт, а тепер розрослись і стали міцні та високі, я час від часу підрізував, тому вони широко розкидали гілля й давали приємний холодок. Всередині огорожі стояв парусиновий намет, так міцно укріплений на вбитих у землю кілках, що його ніколи не доводилось лагодити або підновляти. В наметі я зробив собі постіль із шкур убитих мною тварин, а поверх поклав ковдру з наших корабельних запасів та матроську шинель, щоб укриватись уночі, бо часто я проводив тут по кілька днів.

До цієї садиби прилягали мої вагони для кіз. Обгородити їх мені коштувало неймовірної праці. Я дуже дбав, щоб огорожа завжди була ціла і щоб кози не Могли поламати її; нарешті я понабивав зсередини живоплоту стільки тонких кілків і так близько один від одного, що він став більше нагадувати частокіл, ніж звичайний тин. Між цими кілками ледве можна було просунути руку. Пізніше, коли всі кілки, після дощової пори, поприймались і розрослись, моя огорожа стала суцільною міцною стіною.

Все це свідчить, що я не лінувався і не шкодував праці, коли бачив, що мені треба зробити що-небудь для збільшення своїх вигод. Я розумів, що, розвівши ручних тварин, я завжди матиму напохваті живий запас м’яса, молока та масла на весь час свого життя тут, хоч би й на сорок років. А мати в своєму розпорядженні кіз я міг тільки при тій умові, що мої загони завжди будуть обнесені міцною огорожею. Я понастромляв кілки так густо, що, коли вони почали рости, я мусив повисмикувати деякі з них, щоб дати їм більше простору.

Тут же біля моєї дачі ріс і виноград, який я сушив, готуючи на зиму запас родзинок, найкращих і найприємніших моїх ласощів. І справді, то була не тільки приємна, а й цілюща, корисна для здоров’я їжа, надзвичайно поживна й ситна.

Моя лісова дача була на півдорозі між головним моїм житлом і тією бухточкою, де я покинув човен; тому я ночував тут щоразу, коли вирушав на той бік острова. Я часто навідувався до свого човна і дбав про те, щоб він завжди був справний. Інколи я для розваги катався на ньому, але не пускався в ризиковані подорожі і не відпливав далеко від берега — так лякали мене течія, вітер та інші непередбачені пригоди. Тепер я переходжу до нового періоду свого життя.

Якось опівдні, йдучи берегом моря до свого човна, я був надзвичайно здивований, побачивши відбиток босої людської ноги, дуже ясно відтиснутий на піску. Я спинився, ніби вражений громом, ніби побачивши привид. Я прислухався, озираючись навколо, але нічого не почув і не побачив. Я вибіг на горбок, щоб бачити далі; спустився назад, походив берегом, але не знайшов Нічого: інших подібних слідів не було. Я пішов ще раз подивитись на той слід і переконатись — чи справді це людський слід, а чи це мені тільки привиділось. Ні, я не помилився: це, безумовно, був відбиток людської ступні. Я чітко вирізняв п’яту, пальці, підошву. Як він потрапив сюди? Я губився в здогадах і не міг спинитись на жодному. Дуже збентежений, не чуючи, як-то кажуть, землі під собою, пішов я додому до своєї фортеці. Я був наляканий до краю. Що два-три кроки я оглядався, лякався кожного куща, кожного дерева і приймав за людину кожен пень, побачений здалека. Не можна описати, яких страшних і несподіваних форм прибирали в моїй уяві всі речі, які химерні міркування снувались у моїй голові і які безглузді наміри спадали мені на думку.

Прийшовши до свого замку (як я почав звати своє житло з того дня), я вбіг туди, немов за мною хтось гнався. Не можу згадати, чи переліз я через огорожу по драбині, як робив це завжди, а чи ввійшов дверима, тобто ходом, прокопаним у горі; навіть другого ранку я не міг цього пригадати. Ніколи заєць чи лисиця не рятувались у своїх норах з таким божевільним страхом, як я в своєму захистку.

Всю ніч я не склепив очей. Чим далі був я від причини мого страху, тим більше я боявся. Це ніби суперечило самій природі страху, але я був такий приголомшений, що мені весь час ввижались жахи, хоч я був досить далеко від того сліду, який так налякав мене. Іноді мені здавалось, що це диявол залишив свій слід, і розум підтверджував цей мій здогад. Справді, хто ж інший, крім диявола в людській подобі, міг би забратись у ці краї? Де судно, що привезло сюди людину? І де інші сліди? Та й як могла потрапити сюди людина? З другого боку, смішно було подумати, що сатана прибрав людської подоби з єдиною метою залишити слід своєї ноги в такому пустинному місці, як мій острів, де було десять тисяч шансів проти одного, що я цього сліду ніколи не побачу. Якщо дияволові хотілось налякати мене, то він знайшов би для цього безліч інших способів. І чому, знаючи, що я живу по цей бік острова, він залишив свій слід на другому боці, та ще й на піску, де його змиє перший же прибій? Усе це суперечило одне одному і не в’язалося з нашими звичайними уявленнями про хитрощі диявола.

Такі міркування остаточно переконали мене, що диявол тут ні до чого, і я відмовився від цього припущення. Дуже скоро я дійшов висновку, що це мусили бути куди небезпечніші істоти — дикуни з материка, що лежав навпроти мого острова. Вони, мабуть, вийшли в море на своїй пірозі, і їх випадково занесла сюди течія або супротивний вітер. Вони побували на березі, а тоді вийшли знову в море, бо залишатись у цій пустці вони хотіли не більше, ніж я — бачити їх тут.

Поки я так міркував, моє серце наповняла вдячність за те, що тоді я не був у тих краях і дикуни не помітили мого човна. Інакше вони здогадалися б, що на острові в люди, і, може, почали б розшукувати мене. Аж тут мене вразила жахлива думка: вони натрапили на мій човен і вирішили, що тут є люди. А коли так, то вони, напевне, повернуться а цілою зграєю своїх одноплемінників і з’їдять мене. А коли не знайдуть мене, то все одно побачать мої поля й вигони, знищать усе моє зерно, заберуть моїх кіз, і я помру з голоду.

Отже, страх прогнав усю мою надію на бога; вся моя колишня віра в нього, що ґрунтувалась на таких чудесних виявах його доброти, зникла тепер так, ніби той, хто досі годував мене в пустині, був не в силі зберегти для мене своєю владою земні блага, послані від його ж щедрот. Я докоряв собі за лінощі, бо сіяв лише стільки, скільки мені потрібно було на один рік, неначе не могло трапитись якої-небудь несподіванки, що перешкодила б мені зібрати врожай. І докори здалися мені такими справедливими, що я вирішив мати надалі запас зерна на два-три роки, щоб не загинути від безхліб’я, коли мене спіткав таке лихо.

Яка дитяча іграшка в руках провидіння — людське життя! І як чудно разом з переміною обставин міняються таємні пружини, що керують Нашими пориваннями! Сьогодні ми любимо те, що завтра ненавидимо; сьогодні шукаємо те, чого завтра уникатимемо; сьогодні бажаємо того, чого завтра боятимемось, навіть тремтітимемо на саму думку про нього. Я був тоді живим прикладом цього. Я,— чиє єдине нещастя полягало в тому, що мене вигнано з людського товариства, оточено безкраїм океаном, відрізано від світу і засуджено на довічне мовчання, немов небо вважало мене негідним бути серед живих,— я, кому побачити кого-небудь із подібних до себе здавалось воскресінням із мертвих і найбільшим, за винятком спасіння душі, щастям, яке могло послати йому небо,— я тремтів від страху на саму думку, що можу зустріти людей, був готовий знепритомніти від самої лише тіні, від самого тільки сліду людини, що ступила на мій острів!

Таке вже нестале людське життя, і згодом, коли я трохи відійшов від свого першого переляку, в голові моїй почало снуватись багато цікавих міркувань. Я гадав, що моє становище було призначене мені премудрим і всеблагим провидінням господа бога. Дізнатись наперед про мету божественної мудрості в цьому я не міг, отож і не мав чого опиратись його найвищій владі. Я був його створінням, і він мав безперечне право творця чи керувати мною, чи позбутись мене, як він вважатиме за краще; я був створінням, що образило його, і він мав законне право засудити й покарати мене знову так, як він вважатиме за краще; я мусив скоритись перед його гнівом, бо я согрішив проти нього.

І тоді я зміркував, що коли бог, не тільки справедливий, а й всемогутній, визнав за потрібне так покарати й засудити мене, то він може й визволити мене. А якщо він вважає за краще цього не робити, то мій безперечний обов’язок — скоритись безумовно й цілком його волі. З другого боку, мій обов’язок — покластись на нього, молитись йому і спокійно виконувати веління та вказівки його провидіння.

Так думав я багато годин, днів, навіть тижнів і місяців. Це можу не згадати одного важливого наслідку своїх міркувань з цього приводу: якось уранці, коли я лежав у ліжку, міркуючи про небезпеку, яка загрожувала мені від дикунів, мені спали на думку слова з святого письма: «Поклич мене в день недолі твоєї, і я визволю тебе, і ти прославиш мене». Після цього я радісно схопився з ліжка і не тільки заспокоївся, а захотів ще й помолитись богу, просячи його визволити мене. Помолившись, я взяв свою Біблію, і, коли розгорнув її, перші слова, що на них я натрапив, були: «Покладайся на бога, будь веселіший, і він зміцнить твоє серце; покладайся, кажу я, на бога». Не можна сказати, як це мене заспокоїло. Я з подякою поклав книгу і не сумував більше, принаймні з цього приводу.

Серед таких міркувань, страхів та думок мені одного дня прийшло в голову, що все це, мабуть, моя фантазія і що слід міг залишити я сам. Ця думка трохи підбадьорила мене, і я почав доводити собі, що то був мій власний слід. І чому я не міг би йти тією дорогою, чи то коли йшов до човна, чи коли повертався додому передостаннього разу? Я розмірковував також, що тепер я не можу напевне сказати, якою саме дорогою я тоді йшов. А якщо це тільки мій власний слід, то, виходить, я пошився в дурні, вигадав собі страхіття, якого сам і злякався.

Такі думки надали мені мужності, і я знову став виходити з дому. Три дні й три ночі я не висувався із своєї фортеці і почав уже голодувати, бо вдома я не тримав великих запасів провізії, і. на третій день в мене нічого не залишилося, крім кількох ячних коржів та води. Я непокоївся також, що мої кози, яких я доїв звичайно щовечора, досі не доєні і що бідолашні тварини дуже терплять від цього. Справді, деякі з них захворіли і майже перестали доїтися.

Отже, підбадьорюючи себе думкою, що це був відбиток моєї власної ноги і що я справді тремтів перед власною тінню, я знову почав ходити на дачу доїти кіз. Але треба було бачити, як несміливо я йшов, з яким страхом я оглядався назад, як сторожко я держався, ладен щохвилини кинути кошик і тікати, рятуючи своє життя! Кожен подумав би, що мене гризуть докори сумління або що я пережив тільки-но жахливий страх, як воно справді й було.

Але, походивши два чи три дні й нічого підозрілого не побачивши, я посмілішав і почав думати, що все це тільки мої вигадки. А щоб уже не залишилось жодних сумнівів, я знову пішов на берег глянути на слід, приміряти його до відбитку своєї ноги і подивитись, чи є між ними схожість. Проте, коли я прийшов туди, то, по-перше, мені стало зрозуміло, що, висівши того разу з човна, я не міг опинитися в цій частині острова, а по-друге, виявилось, що моя нога значно менша. І знову мене охопив невимовний жах: я дрижав, немов у пропасниці; цілий вихор нових здогадок закрутився у мене в голові. Я пішов додому, переконаний, що якась людина або, може, й ціла група людей, побувала на моєму острові; я дійшов у своїх припущеннях навіть до того, що острів заселений і що на мене можуть кожної хвилини зненацька напасти. А як захистити себе — я не знав.

О, яких безглуздих рішень доходить людина під впливом страху! Страх відбирає в неї здатність користуватись тими засобами, до яких їй радить удаватися розум. Перше, про що я подумав,— це поламати мої загороди, а всіх кіз пустити в ліс, щоб дикуни, не знайшовши їх, не поверталися більше на острів по нову здобич. Я мав намір також перекопати обидві свої ниви й зруйнувати свою альтанку та намет, таким чином не залишивши на острові ніяких ознак людского житла.

Такий план склався в мене першої ночі після мого повернення із щойно описаної експедиції на той берег, під свіжим враженням зроблених мною нових відкриттів. Страх небезпеки жахає нас у десять тисяч разів більше, ніж сама небезпека, коли вона вже настала, і очікування зла в десять тисяч разів жахливіше, ніж саме зло. Та найгірше для мене було те, що я не мав того звичайного полегшення від молитви, якого сподівався. Я, мабуть, став схожим на Саула[2], засмученого не тільки тим, що філістимляни йдуть на нього, а й тим, що бог покинув його. Я не шукав розради там, де міг її знайти, не волав до бога в недолі своїй. А якби я звернувся до бога, як робив це раніше, коли просив його оборонити й визволити мене, я б легше стерпів це нове випробування і тримався мужніше.

Тривога моя була така велика, що я не спав усю ніч. Зате над ранок, виснажений тяжкими роздумами, я заснув міцним сном, а прокинувшись, відчув себе, як ніколи, бадьорим. Тепер я почав міркувати спокійніше і, зваживши всі обставини, дійшов висновку, що мій острів, такий багатий на рослинність і розташований недалеко від материка, не був таким безлюдним, як я уявляв собі раніше. Хоч на ньому і не було постійних жителів, усе-таки тут могли іноді бувати дикуни з материка; не виключено, що їх приганяло течією чи вітром.

А те, що я прожив на острові п’ятнадцять років і досі не зустрів жодної живої людини, пояснюється, звичайно, тим, що, потрапивши сюди, дикуни, очевидно, відразу якомога швидше верталися назад, бо ні в якому разі не думали оселятись тут.

Отже, мені загрожувала єдина небезпека — зустріти їх несподівано, коли вони висідатимуть на берег. А Що вони приїздили сюди проти своєї волі (тобто їх приганяли вітер і течія), то й не зупинялись тут, а поспішали вернутись додому, тільки переночувавши на березі, щоб діждатись відпливу та денного світла. Виходить, мені треба було тільки забезпечити себе надійним притулком на випадок їхньої висадки на острів.

Тепер я почав дуже шкодувати, що поширив свою печеру за наметом і вивів із неї хід надвір, за межі моєї фортеці. Розміркувавши, я задумав збудувати ще одну огорожу, теж півколом, на деякий відстані від першої, саме там, де дванадцять років тому я посадив, як уже згадував, два ряди дерев. Посаджені вони були так густо, що між ними залишилось тільки встромити кілька кілків, щоб зробити стіну ще щільнішою та міцнішою. Зробити це було недовго.

Таким чином, у мене була тепер подвійна стіна. Зовнішню я вщільнив шматками дерева, старими канатами й усім, що, на мою думку, могло зміцнити її. В ній було сім отворів настільки вузьких, що я ледве міг просунути в них руку. Внутрішню стіну я укріпив, як уже читач знає, насипом до десяти футів завтовшки із землі, яку я довгий час був виносив із своєї печери, висипав під стіною і втоптував ногами. В кожний отвір я вставив по мушкету,— я вже казав, що перевіз до себе з корабля сім мушкетів. Вони стояли в мене на підставках, ніби гармати на лафетах, і за якихось дві хвилини я міг вистрілити з усіх семи рушниць. Багато місяців тяжкої праці витратив я на зведення цієї фортеці, бо не вважав себе в безпеці, доки не закінчив її.

Та це ще було не все. Величезну площу поза зовнішньою стіною я засадив тими подібними до верби деревами, що так добре приймались. Здається, я посадив їх щось із двадцять тисяч. Але між стіною та деревами я залишив досить вільного простору, щоб легше було помітити ворога, коли б він надумав напасти на мою фортецю, і щоб він не міг підкрастись до неї під захистом дерев.

Через два роки перед моїм житлом стояв уже густий гайок, а ще років через п’ять-шість круг нього ріс буйний, високий ліс, майже непрохідний,— так густо засаджені були дерева і так широко вони розрослись. Нікому в світі не спало б тепер на думку, що за цим лісом є житло. Алеї я не залишив, а щоб заходити до фортеці та виходити з неї, користувався двома драбинами; одну я приставляв до невисокого виступу скелі, на який ставив другу драбину, так що коли я забирав обидві драбини, жодна жива душа не змогла б удертись до мене, не скрутивши собі в’язів. А якби хто й спустився зі скелі на мій бік, то й тоді б він опинився все-таки не в моїй фортеці, а за межами її зовнішньої стіни.

Отже, для своєї безпеки я вжив усіх заходів, які могла підказати мені моя обачність. Як незабаром буде видно, вони були не зовсім зайві, хоч тоді я ще тільки передбачав те, що навіював мені страх.

Проте за цією роботою я не кидав і інших своїх справ. Як і. раніше, я ретельно доглядав мою маленьку отару. Кози не тільки давали мені їжу та одяг,— завдяки чому я міг заощаджувати порох та дріб,— а й уберігали мене від утомного полювання на диких кіз. Вигода була така велика, що мені не хотілось позбутися її, щоб тоді починати все знову.

Щоб запобігти цьому лихові, я після довгого міркування вирішив, що маю лише два засоби зберегти кіз: або знайти інше підходяще місце, викопати печеру й заганяти всю отару туди щоночі, або обгородити ще дві-три невеликі ділянки землі, досить далеко одна від одної та в якомога затишніших кутках, і загнати в кожну з них по півдюжини молодих кіз. Коли б. навіть трапилось якесь нещастя і загинула головна отара, то в мене залишалися б іще кози, і я скоро без особливого клопоту розвів би нову отару. Я спинився на цьому останньому проекті, як на розумнішому, хоч його здійснення вимагало багато часу й праці.

Я витратив не один день на те, щоб знайти найглухішу місцину на острові, і випадково натрапив на такий затишний куток, що кращого не можна було й бажати. Це була низина в гущавині лісу — того самого лісу, де, як я згадував, я заблудився, коли вертався додому зі східної частини острова. Тут я вибрав галявину приблизно три акри завбільшки, оточену лісом, як природною огорожею; в усякому разі, мені не треба було докладати тут стільки праці, як в інших місцях.

Я зараз же взявся до роботи на цій ділянці і менш як за місяць так щільно обгородив її, що міг перевести сюди свій гурт або отару,— називайте, як вам до вподоби. Зробити це було легко, бо тепер кози були вже не такі дикі, як спочатку. Не відкладаючи справ надалі, я відокремив з отари десять молодих кіз та двох цапів і перевів їх у новий загін. Після цього я витратив ще якийсь час на те, щоб укріпити загороду, як в інших загонах, але це я робив уже не кваплячись, дуже повільно.

І всю працю, весь цей клопіт викликав тільки страх, що охопив мене, коли я побачив слід людської ноги, бо досі я не бачив жодної людини ні на острові, ні коло нього. Вже два роки як скінчилося моє колишнє безтурботне життя,— цьому легко повірить кожен, хто сам зазнав життя під повсякчасним гнітом страху. На жаль, мушу додати, що постійний душевний неспокій, в якому я перебував у той період, дуже прикро позначився на моїх релігійних почуттях. Страх потрапити до рук дикунів і людожерів так пригнічував мій дух, що я звертався до творця лише зрідка, принаймні — так спокійно й покірно, як мені того хотілось. Здебільшого я молився так, як моляться люди, прибиті тяжким лихом, оточені небезпеками, чекаючи щоночі смерті раніше, ніж настане світанок. Я можу на підставі власного досвіду твердити, що до молитви більше схиляє спокійний настрій, почуття вдячності, любов та зворушення. Людина, пригнічена страхом, схильна до молитовного настрою не більше, ніж хворий до каяття, бо страх знесилює душу так, як хвороба знесилює тіло, і навіть більше, бо молитва є акт духовний, а не тілесний.

Але веду мою оповідь далі. Забезпечивши себе таким чином живим провіантом, я почав шукати по всьому острову іншого затишного місця для нового гурта кіз. Коли я дійшов до західного кінця острова, де досі ніколи не бував, і подивився на море, то мені здалось, що на великій відстані я бачу на морі човен. В одній з матроських скринь, що я перевіз з корабля, лежало кілька підзорних труб, але їх зі мною не було, і я не міг розрізнити, чи це справді був човен, хоч прогледів усі очі, вдивляючись у далечінь. Спускаючись з горбка, я вже не бачив нічого і перестав придивлятись, але вирішив не виходити більше без підзорної труби в кишені.

Дійшовши до берега (це була частина острова, де, повторюю, я ще ніколи не був), я зараз же переконався, що сліди людських ніг на моєму острові зовсім не така дивина, як мені здавалось. Я переконався, що коли б з особливої ласки провидіння мене не викинуло на той бік острова, куди дикуни ніколи не причалювали, то я скоро дізнався б, що мій острів вони відвідують дуже часто: вирушаючи далеко в море, вони використовували його західні береги як гавань. А також дізнався б і про те, що між пірогами дикунів часто відбувалися сутички, що переможці привозили сюди полонених і за своїм жахливим звичаєм, оскільки всі вони були людожерами, убивали й з’їдали їх. Але про це далі.

Картина, що відкрилася моїм очам, коли я спустився з горба й підійшов до берега моря, буквально приголомшила мене. Не можна описати жаху, що охопив мене, коли я побачив, що весь берег засіяний черепами, кістками рук, ніг та інших частин людського тіла. Я побачив також утоптаний майданчик, де було видно рештки вогнища, — тут, мабуть, ниці дикуни сиділи під час своїх жахливих людожерських бенкетів.

Я був такий вражений, побачивши все це, що навіть забув про небезпеку, яка мені загрожувала. Від жаху перед страшним викривленням людської природи, що могла дійти до такої пекельної жорстокості, у мене пропав весь страх за самого себе. Хоч я не раз чув про такі речі, але ніколи не бачив їх так близько. Я відсахнувся від цього жахливого видовища; мене почало нудити, і я б зомлів, коли б природа не очистила мій шлунок. Після того як я віддав геть усе, мені трохи полегшало, але деякий час я був такий слабий, що не міг стояти. Трохи очунявши, я знову якомога швидше зійшов на горбок і почвалав додому,

Відійшовши трохи від цієї частини острова, я спинився, щоб отямитись від усього баченого. У глибокому душевному зворушенні я звів очі до неба і, вмиваючись сльозами, подякував богові за те, що він прирік мені народитись в іншій частині світу, де немає таких виродків. Хоч я вважав своє становище дуже поганим, але все-таки в мене було стільки втіх, що я мусив дякувати за них, а не скаржитись. Передусім, навіть у цьому становищі, мене підтримувала віра в бога й надія на його благословення. Це було більше щастя, ніж я заслужив за всі злигодні, яких я зазнав або міг зазнати.

У цьому вдячному настрої я повернувся до свого замку і відтоді став менше боятися дикунів. Із своїх спостережень я переконався, що ці варвари ніколи не приїздили на острів по здобич — чи тому, що нічого не потребували, чи тому, що не сподівались знайти що-небудь у такому пустинному місці. В лісовій частині острова вони, безперечно, бували не один раз, але, мабуть, не знайшли там для себе нічого потрібного. Я знав лише одне: я прожив на острові майже вісімнадцять років і до останнього часу не знаходив людських слідів. Виходить, я міг прожити тут іще вісімнадцять років і не навернутись на очі дикунам, хіба що натрапив би на них через власну необачність. Тепер я клопотався тільки тим, щоб найкраще сховати всі ознаки свого перебування тут, принаймні доти, доки не знайду кращого товариства, ніж товариство людожерів.

А все-таки від огиди й жаху, навіяних цими дикими істотами та їхнім нелюдським звичаєм пожирати один одного, я впав у сумний настрій і майже два роки безвихідно провів у тій частині острова, де були мої ділянки, тобто дві мої садиби — фортеця і дача, і огорожа в лісі; але останню я відвідував лише ради кіз. Моя огида до дикунів, цього пекельного поріддя, була така, що я швидше згодився б побачити самого диявола, ніж зустрітися з ними. За цей час я ні разу не ходив подивитись на свою пірогу. Я навіть почав думати про будування нового човна, бо остаточно вирішив і не пробувати привести свою пірогу з того берега острова. Я не мав охоти зустріти тих звірів і на морі, бо знав, яка буде моя доля, коли я потраплю їм у руки.

Проте час і задоволення з того, що я в безпеці і що дикуни мене не викриють, майже зовсім розвіяли мої побоювання. Я знову зажив спокійним життям, з тією тільки різницею, що тепер я став обачнішим і вживав усіх заходів, щоб не впасти ворогові в очі. Найбільше боявся я стріляти, щоб не привернути уваги дикунів, коли б вони випадково були на острові. На щастя, я міг тепер обходитись без полювання в лісі, бо своєчасно розвів домашню худобу. Протягом цього часу я сильцями та пастками піймав кількох кіз і за два роки, здається, не вистрілив ні разу, хоч ніколи не виходив з дому без рушниці та пари пістолів (із трьох, привезених мною з корабля), які я носив, засунувши за пояс із козячої шкури. Я почистив великий тесак, теж знайдений на кораблі, і зробив собі ремінь, щоб було куди застромляти його. Отже, коли додати до попереднього опису моєї особи ще два пістолі й величезний тесак на ремені, але без піхов, ви побачите, що, виходячи з дому, я мав страшний вигляд.

Так тривало, як я сказав, деякий час і, здавалось, за винятком цих запобіжних заходів, життя моє спливало спокійно, як і раніше. Міркуючи про своє становище, я дедалі більше переконувався, що воно не таке вже погане проти долі багатьох інших, та й сам я міг би потрапити в значно гірші умови, якби мені так судилося. Люди куди б менше нарікали на життєві прикрощі, коли б вони порівнювали свою долю з гіршою і дякували б за неї, ніж коли порівнюють її, як це буває завжди, з кращою і через те ще більше ремствують та бідкаються.

Тепер мені майже нічого не бракувало. Мені здається, що страх перед цими виродками-звірами і, як наслідок страху, повсякчасний клопіт про свою безпеку зробили мене байдужішим до життєвих вигод і притупили мою винахідливість. Я, наприклад, так і не здійснив одного свого гарного плану, що якийсь час неабияк цікавив мене. Я дуже хотів зробити з ячменю солод і зварити пиво. Правда, ця вигадка була досить-таки химерною, і я часто докоряв собі за свою наївність. Я добре знав, що для здійснення цього плану мені бракувало багато такого, чого не можна було дістати. Передусім, у мене не було бочок, щоб зберігати пиво, і я, як уже сказано, ніяк не міг зробити їх, хоч витратив багато тижнів і навіть місяців на марні спроби домогтись успіху в цій роботі. Далі, в мене це було ні хмелю, ні дріжджів, ні казана, щоб варити в ньому пиво. Проте я певен, що якби ці кляті дикуни не нагнали на мене страху, я взявся б до виконання цього задуму і, може, дійшов би свого, бо коли я розпочинав якусь справу, то рідко кидав її, не довівши до кінця.

Але в той час моя винахідливість звернула на зовсім інший шлях. День і ніч я думав тільки про те, як знищити кілька цих страхіть під час їхніх звірячих розваг. Я мріяв врятувати якусь нещасну жертву, призначену на з’їдення і привезену ними на острів. Мені хотілось, коли не пощастить знищити цих недолюдків, хоч налякати їх так, щоб відбити їм усяке бажання відвідувати острів. Мені довелося б написати товсту книгу, коли б я захотів розповісти всі хитрі плани, що народжувались з цього приводу в моїй голові. Але все це було лише марнування часу, бо, щоб покарати людожерів, треба було почати з ними бій. А що могла зробити одна людина з двадцятьма або Тридцятьма варварами, озброєними списами та луками, з яких вони вміли влучати не гірше, ніж я з рушниці?

Іноді мені спадало на думку зробити підкоп під те місце, де вони розпалювали вогонь, і закласти п’ять-шість фунтів пороху. Коли вони запалять своє вогнище, порох спалахне й висадить у повітря все, що буде поблизу. Але, по-перше, мені шкода було пороху, якого й так залишалось уже небагато, а по-друге, я не був певен, що вибух станеться саме тоді, коли вони зберуться біля вогнища. Яка була б тоді з цього користь? Найбільше, що декого з них обпалило б порохом. Правда, вони перелякалися б, але не настільки, щоб перестати відвідувати острів; отож я й відмовився від цієї вигадки. Думав я також засісти десь у вигідному місці з трьома рушницями й пальнути в дикунів у розпалі їхньої кривавої оргії, щоб напевне убити чи поранити двох-трьох кожним пострілом, а потім вискочити із засідки й напасти на них з пістолями та тесаком. Я не мав сумніву, що, діючи таким чином, я впорався б з усіма ворогами, хоч би їх було й двадцять. Кілька тижнів я бавився цією думкою, і вона так опанувала мене, що мені часто снилось, ніби я стріляю в дикунів або кидаюсь на них із засідки.

Цей план так захопив мене, що я витратив кілька днів на пошуки підходящого місця для засідки, звідки можна було б підстерегти дикунів. Я почав навіть відвідувати місце, де вони збирались, і добре обізнався з ним. І хоч моя душа жадала помсти, хоч я був повний кривавих намірів покласти двадцять чи тридцять із них своїм, так би мовити, мечем, але жах, який я відчував до цього місця і до слідів від бридких варварів, що пожирали один одного, трохи глушив мою злобу.

Нарешті я знайшов місцину на схилі горба, де я, напевне, міг би спокійно чекати, поки не побачив би їхні човни. Раніше ніж вони встигли б висісти на берег, я міг би непомітно пробратись у сусідній лісок. Там в одному дереві було таке велике дупло, що я легко міг би сховатись у ньому. З цього дупла я міг би непомітно спостерігати криваві злочинства дикунів і, вибравши час, коли вони згуртуються щільніше, стріляти в них не хиблячи так, щоб покласти, трьох-чотирьох першим же пострілом.

Вибравши місце для засади, я передусім нарихтував два свої мушкети, мисливську рушницю та пістолі. Мушкети я зарядив кожен парою саморобних куль і п’ятьма пістольними кулями, в рушницю всипав добру жменю найбільшого дробу, а пістолі зарядив чотирма кулями кожен. Приготувавши достатній запас набоїв ще для другого й третього пострілів, я почав збиратись у похід.

Остаточно склавши план моєї баталії й не раз у думках здійснивши його, я почав щодня ходити на вершину горба, що стояв за три з лишком милі від мого замку. Я годинами дивився, чи не видно на морі яких суден і чи не підходять до берега піроги з дикунами. Так два чи три місяці я сумлінно ходив вартувати, але нарешті це мені обридло, бо за весь той час нічого схожого на човен я не бачив ні коло берега, ні на всьому просторі океану, скільки можна було кинути оком та бачити крізь підзорну трубу.

Поки я акуратно відвідував горб та роздивлявся звідти, мій войовничий настрій не слабшав, і я не бачив нічого поганого в жорстокій розправі, яку збирався вчинити. Убити два-три десятки голих дикунів, від яких я не зазнав жодної шкоди, здавалось мені дуже звичайним ділом. Охоплений обуренням, викликаним у моїй душі гидкими, бузувірськими звичаями тубільців, я навіть не задумувався над тим, наскільки вони заслуговували такої кари. Я не подумав про те, що, з волі провидіння, вони керуються лише своїми протиприродними інстинктами та звірячими пристрастями. Я не подумав про те, що, коли мудре провидіння терпить на землі таких людей і терпіло їх, може, кілька століть, коли воно припускає існування таких нелюдських звичаїв і не заважає цілим племенам коїти такі жахливі злочинства, до яких здатні тільки забуті небом недолюдки, — то так воно й мусить бути. А коли марне щоденне вартування почало обридати мені, став мінятись і мій погляд на цю справу. Я почав ставитись до неї спокійніше й байдужіше. Я спитав себе, яке я маю право бути суддею і катом цих людей. Щоправда, вони злочинці, але, коли само небо протягом кількох століть дозволяло їм безкарно чинити зло, то, виходить, на це є його воля. Можливо, що, нищачи один одного, вони лише виконують його присуд. Мені ці люди не зробили нічого поганого; чому ж я мушу втручатись в їхні сварки? Чому я берусь мститись за кров, яку вони так байдуже проливають? Я дуже часто міркував так: «Звідки я знаю, як судитиме їх за це Господь? Певне тільки одно: ці люди не вважають своїх вчинків злочином; це не суперечить їхньому сумлінню, і їхній розум не докоряє їм. Вони грішать через своє невідання і не кидають виклику божественній справедливості, як робимо це ми, коли грішимо. Вони гадають, що вбити полоненого не більший злочин, ніж для нас — убити бика, і їдять людське м’ясо, як ми — баранину».

Такі міркування привели мене до неминучого висновку, що я був несправедливий, коли засудив дикунів-людожерів як убивць. Мені було тепер ясно, що вони не більші вбивці, ніж ті християни, які вбивають полонених на війні або — як іще частіше буває — нищать мечем цілі армії, нікого не милуючи, навіть тих, хто склав зброю і здався.

Далі мені спало на думку, що, хоч би яких звірячих звичаїв додержували дикуни, мене це не обходить. Мене вони нічим не скривдили, так за що ж мені убивати їх? Коли б вони напали На мене і мені довелось боронити своє життя, тоді інша річ. Поки що я не був в їхніх руках. Вони навіть не знали про моє існування і, значить, не мали ніяких злих намірів проти мене. Отже, я не мав права нападати на них. Інакше довелося б виправдати поведінку іспанців, що вславились своїми жорстокостями в Америці, де вони знищили мільйони людей. Припустимо, то були язичники й варвари, але, незважаючи на свої варварські звичаї та криваві релігійні обряди на зразок людських жертвоприношень, перед іспанцями вони нічим не завинили. Недарма ж у наші часи всі християнські народи Європи і навіть самих іспанців обурює це винищення американських племен, ця справжня бойня, цей вияв кривавої й протиприродної жорстокості, якої не можна виправдати ні перед богом, ні перед людьми. З того часу саме ім’я іспанця навіює жах кожній людській душі, сповненій людяності та християнського співчуття,— так, ніби Іспанія така вже країна, що родить людей, позбавлених найзвичайнішого жалю до нещасних, властивого благородним серцям.

Такі думки прохолодили мій запал, і я почав потроху відмовлятись від свого наміру, бо вирішив, що не маю права вбивати дикунів і що мені зовсім не треба втручатись в їхні справи, поки вони не нападуть перші, чому я мусив запобігти. Коли вони мене знайдуть і нападуть на мене, я зумію виконати свій обов’язок.

З другого боку, я подумав, що здійснення мого плану не тільки не визволить мене від дикунів, а, навпаки, призведе мене до загибелі. Я можу бути певен, що збудусь їх лише тоді, як мені пощастить перебити їх усіх до одного, і не тільки тих, що висядуть наступного разу, а й усіх тих, що з’являться пізніше. А якщо хоч один з них утече й розкаже своїм про те, що сталося, вони припливуть до мене тисячами помститись за смерть своїх товаришів. Таким чином, я напевне накличу на себе загибель, що тепер зовсім не загрожує мені.

Зваживши все це, я вирішив, що вплутуватись у справи дикунів було б з мого боку і несправедливо, і нерозсудливо і що мені треба якомога краще критись від них і ховати свої сліди, щоб вони не догадались, що на острові мешкає якась людина.

Релігійні міркування теж справили тут свій вплив, і я остаточно переконався, що не маю ніякого права складати криваві плани знищення невинних створінь (хочу сказати — невинних щодо мене). А їхні злочини проти самих себе не обходили мене. Це був вияв племінної ворожнечі, і я мусив віддати їх на суд божий, що керує всіма народами і знає, якою карою він може справедливо відплатити за племінну кривду. Тим, хто грішить прилюдно, він учинить прилюдний суд таким способом, який він вважатиме за найкращий. Тепер я зрозумів, що ніщо не могло дати мені більшого задоволення, ніж свідомість моєї непричетності до вчинку, котрий, як я мав багато підстав думати, був би не меншим гріхом, ніж навмисне власноручне вбивство людини. Я впав навколішки і склав подяку богові за те, що він утримав мене від кровопролиття. Я благав його захистити мене своїм провидінням і просив не попустити, щоб я потрапив до рук варварів або сам вчинив смертовбивство, хіба що матиму дозвіл з неба зробити це, обороняючи своє життя.

[1] Стоїк.— Дефо має на увазі прихильника давньогрецького філософського вчення; стоїки вважали справді мудрим і доброчесним того, хто живе у згоді з природою і не ремствує на долю.

[2] ...став схожим на Саула...— В Біблії розповідається про царя Саула, який,. дізнавшись про наміри філістимлян іти війною на Ізраїль, підняв весь свій народ. Саул пішов до чарівниці, від якої дізнався про свою смерть та загибель Ізраїлю.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up