Робінзон Крузо (сторінка 8)

В такому настрої я перебув з рік. Весь цей час я був такий далекий від будь-якого заміру розправитися з дикунами, що жодного разу не виходив на горб подивитись, чи не видно їх де-небудь і чи не залишили вони яких-небудь слідів свого недавнього перебування на березі. Я боявся, що, побачивши цих недолюдків, я знову захочу провчити їх, спокусившись слушною нагодою напасти на них зненацька. Я тільки забрав звідти човен і перевів його на східний бік острова, де для нього знайшлась маленька, дуже вигідна бухта, захищена з усіх боків стрімкими скелями. Я був певний, що завдяки течії дикуни нізащо не зважаться висісти в цій бухточці.

Я перевів свій човен з усією його оснасткою: саморобною щоглою, саморобним вітрилом і чимось подібним до якоря (хоч навряд цей пристрій можна було назвати якорем чи навіть кішкою, так погано я його зробив). Одно слово, я забрав з того берега геть усе, щоб не залишити й ознак човна або людського житла.

Крім того, як я вже казав, я жив потайливіше, ніж будь-коли, і виходив із своєї келії лише тоді, коли це було необхідно для моєї повсякденної роботи — тобто доїти кіз та доглядати свою невеличку отару в лісі. Але кози були на другому березі острова, і там мені не загрожувала ніяка небезпека. Можна було з певністю сказати, що дикуни приїздили на острів не для того, щоб знайти тут що-небудь, і тому не потикалися в глиб острова. Я не мав ніякого сумніву, що вони не один раз були на березі і перед тим, і після того, як я, переляканий своїм відкриттям, став обережнішим. З жахом думав я про те, яка була б моя доля, якби, не підозрюючи небезпеки, я натрапив на них тоді, коли напівголий і майже беззбройний (крім однієї рушниці, часто зарядженої самим лише дробом) я безтурботно блукав по всьому острову в пошуках дичини, заглядаючи в кожний закуток. Що було б зі мною, коли б, замість відбитка людської ноги, я несподівано побачив п’ятнадцять-двадцять дикунів і вони погналися б за мною? Певна річ, я не втік би від них, бо дикуни бігають дуже швидко.

Іноді думки про це так гнітили мою душу й так тьмарили мій розум, що я довго не міг підбадьоритись і обміркувати, як треба діяти. Я був не те що нездатний опиратись, а не мав навіть духу зробити того, що міг; а ще менше міг би зробити що-небудь тепер, після таких довгих міркувань. Справді, серйозно обдумавши своє становище, я не міг не засумувати. Такий настрій іншим разом тривав дуже довго, але кінець кінцем завжди переходив у вдячність до провидіння, що визволило мене від багатьох невидимих небезпек і утримало від лихих вчинків, яких я сам ніколи не міг би уникнути, бо не мав про них найменшого уявлення і не знав про їхню можливість.

Дедалі частіше турбувала мене думка, що не раз приходила мені до голови й раніше, відколи я зрозумів, що про нас піклується милосердне небо, охороняючи від небезпек, які чигають на нас у житті. Яким незбагненним способом ми, -самі того не усвідомлюючи, рятуємося від лиха, про яке навіть не догадуємось! Як часто в скрутну хвилину, коли ми вагаємось, коли ми, так би мовити, стоїмо на роздоріжжі, не знаючи, якою дорогою йти,— і навіть тоді, коли ми вже вибрали дорогу і от-от подамось нею,— якийсь таємничий голос затримує нас! Здається, що все — І природні поривання, і нахили, і здоровий глузд, і навіть певна мета — закликають нас іти цим шляхом, а проте душа наша не може струсити з себе нез’ясовного впливу, якогось гніту невидимої сили, що не пускає нас туди. Згодом завжди виявляється, що, коли б пішли тією дорогою, яку вибрали зразу і яку, на нашу думку, повинні були вибрати, вона привела б нас до загибелі. Під впливом цих і багатьох інших подібних міркувань я падалі склав собі таке життєве правило: під час вагань сміливо йти за внутрішнім голосом і робити так, як він підказує. Я завжди слухав його таємничих вказівок, хоч і догадувався про них лише через якийсь неясний дотик чи натяк. А що така поведінка правильна, я міг би навести багато прикладів із свого життя, особливо з останніх років перебування на нещасливому острові, не рахуючи багатьох випадків, які пройшли для мене непомітно і на які я неодмінно звернув би увагу, коли б завжди дивився на все так, як дивлюсь тепер. А втім, ніколи не пізно порозумнішати, і я не можу втриматись, щоб не порадити всім розсудливим людям, чиє життя склалось так само або й не так незвичайно, як моє,— ніколи не нехтувати таємничим голосом провидіння, від якої б невидимої сили він не походив. Я не можу пояснити цього, але не маю сумніву, що в цих таємничих вказівках ми повинні бачити докази єднання душ, докази існування зв’язку між тілесним та безтілесним світом. Кілька дивних прикладів цього єднання я матиму нагоду навести під час дальшої розповіді про своє самотнє життя на цьому сумному острові.

Гадаю, читачеві не здасться дивним, коли я признаюсь, що свідомість небезпеки, яка завжди загрожувала мені, свідомість, під гнітом якої я жив останні роки, і страх та тривога, що ніколи не покидали мене, вбили в мені всяку винахідливість і поклали край всім моїм планам щодо поліпшення свого добробуту та хатніх вигод. Я дбав більше про свою безпеку, ніж про те, щоб добре харчуватися. Я не насмілювався тепер вбити цвях або нарубати дров, боячись, що дикуни можуть почути шум. З тієї самої причини не насмілювався я й стріляти. Але, головне, на мене нападав невимовний страх щоразу, коли я брався розкладати вогонь, бо дим, видний вдень здалека, завжди міг, зрадити мене. Через це я переніс в інше місце всю роботу, що потребувала вогню, як-от виготовлення горщиків, люльок та іншого приладдя. Якось, на велику мою радість, я знайшов дуже простору природну печеру в скелі, куди, напевне, не зважився б удертись жоден дикун, якби він навіть був коло самого входу до неї. Лише такій людині, як я, що мала потребу в безпечному притулку, могло прийти в голову залізти в цю нору.

Отвір цієї печери був під високою скелею, край підніжжя якої я цілком випадково (бо не маю досить доказів, щоб приписати все це провидінню) рубав товсте суччя, щоб випалити вугілля. Але перше ніж розповідати далі, я мушу пояснити, для чого мені стало потрібне деревне вугілля.

Як уже сказано, боячись диму, я не наважувався розкладати вогонь близько від свого житла, але мені треба було пекти хліб, варити м’ясо і взагалі куховарити. Отже, я надумав замінити дрова вугіллям, що майже зовсім не дає диму. Я бачив в Англії, як на вугілля перепалюють товсті гілки під шаром дерну. Так само почав робити і я. Цю роботу я провадив у лісі і переносив додому готове вугілля, яке й палив замість дров, не боячись, що дим викриє моє місце перебування.

Так от, одного дня, рубаючи в лісі суччя, я помітив за величезним кущем маленьку заглибину в скелі. Зацікавившись, куди веде цей хід, я насилу проліз у нього і опинився в печері, такій заввишки, як дві людини мого зросту. Мушу, проте, визнати, що виліз я звідти куди швидше, ніж уліз, і в цьому не було нічого дивного, бо в глибині печери було темно, і я, вдивляючись у темряву, побачив очі якоїсь істоти — диявола чи людини, не знаю,— що горіли, як зірки, відбиваючи тьмяне денне світло, яке проходило ззовні й падало на них.

Трохи згодом я опам’ятався і назвав себе тисячу разів дурнем. Я сказав собі, що той, хто двадцять років самотньо прожив серед океану, не повинен боятись хоч би й диявола. Я був певний, що в тій печері не було нікого страшнішого за мене. Набравшись духу, я взяв велику головешку і знову поліз у печеру. Не встиг я ступити й трьох кроків, як позадкував, переляканий ще більше, ніж уперше. Я почув гучне зітхання, ніби від болю, потім якісь переривчасті звуки, подібні до бурмотіння, і знову важке зітхання. Я остовпів від жаху; мене всього облив холодний піт, волосся моє стало дибом, так що, коли б на мені був капелюх, не ручусь, що він не впав би з голови. Проте, зібравши всю свою відвагу і підбадьорюючи себе думкою, що бог усюди може .захистити мене, я знову рушив у печеру і, піднісши головешку над собою, побачив на землі величезного страшного старого цапа. Він лежав непорушно й важко дихав у передсмертній агонії; як видно, він подихав від старості.

Я торкнув його ногою, щоб примусити підвестись; він спробував устати, але не міг. І я ще подумав: хай він лежить, поки живий, бо коли він так перелякав мене, то напевне не менш налякає і кожного дикуна, що надумає поткнутися сюди.

Отямившись від страху, я почав роздивлятися: печера була невеличка, приблизно в дванадцять квадратних футів, якась безформна: ні кругла, ні квадратна — було ясно, що тут працювала сама природа, без будь-якої участі людських рук. У глибині її я помітив відтулину, що йшла далі в землю і була така вузька, що пролізти в неї можна було тільки рачки. Я не знав, куди веде цей хід, і не захотів лізти в нього без свічки, а вирішив прийти сюди знову другого дня із свічками і трутницею, зробленою з рушничного замка, та з жаром у мисці.

Отже, наступного дня я взяв шість великих свічок власного виробу (на той час я вже навчився виготовляти дуже гарні свічки з козячого лою) і вернувся до печери. Підійшовши до вузького проходу, я мусив стати рачки і так повзти майже десять ярдів. Це був, до речі, дуже сміливий вчинок, коли взяти до уваги, що я не знав, куди веде цей хід і що чекає мене попереду. Проминувши найвужчу частину проходу, я помітив, що він дедалі ширшає, і незабаром я замішувався чарівним видовищем, якого ніколи ще не бачив на острові. Це була простора й висока печера, до двадцяти футів заввишки, де полум’я моїх двох свічок виблискувало на стінах і склепінні тисячами різнокольорових вогнів. Були це діаманти, чи інше коштовне каміння, чи золото (це здавалось мені найімовірнішим) — я не знав.

Я опинився в прегарному, хоч і зовсім темному гроті з сухим і рівним дном, укритим дрібним піском. Ніде не було ніяких ознак цвілі чи вогкості; ніде жодного сліду гидких комах та отруйних змій. Єдина незручність — вузький вхід, та й ця незручність була для мене перевагою, бо надійнішого пристановища було важко знайти. Я був захоплений своїм відкриттям і вирішив, не відкладаючи надалі, перенести сюди всі найдорожчі для мене речі, а передусім — порох та всю запасну зброю, а саме: дві мисливській рушниці (всіх їх було в мене три) і троє з восьми, що були в мене, мушкетів. Таким чином, у моїй фортеці залишилось тільки п’ять мушкетів, що завжди заряджені стояли на «лафетах», мов гармати, коло моєї зовнішньої огорожі; я завжди міг брати їх з собою, рушаючи в похід.

Переносячи до нового приміщення порох і запасну зброю, я заразом відкрив і барильце з підмоченим порохом. Виявилось, що вода протекла всередину всього на три або чотири дюйми; намоклий порох затвердів і зсохся в тверду скорину, всередині якої сухий порох лежав, як зерно горіха в шкаралупі. Отже, я несподівано розбагатів іще фунтів на шістдесят дуже доброго пороху. Це була вельми приємна несподіванка. Для більшої безпеки я переніс цей увесь порох у свій грот і ніколи не зважувався держати в своїй фортеці більше як три фунти пороху на всякий випадок. Туди ж таки я перетяг і весь свій запас свинцю, з якого я робив кулі.

Тепер я здавався собі одним із стародавніх велетнів, що нібито жили в неприступних розколинах скель та печерах. Нехай, казав я собі, хоч п’ятсот дикунів вештаються по острову, шукаючи мене, вони не знайдуть мого пристановища, а коли й знайдуть, то однакового не насміляться вдертись до мене.

Старий цап, якого я знайшов при смерті, коло входу до грота, другого ж дня здох. Щоб уникнути смороду від падла, я закопав його в яму, що вирив тут же, в печері, біля нього: це було легше, ніж витягати його надвір. Ішов уже двадцять третій рік мого перебування на острові, і я так звик до місця та умов життя, що, якби не страх перед дикунами, що могли потурбувати мене, я охоче згодився б бути тут до останніх днів мого життя, поки не ліг би й не вмер, як той цап у печері. Я вигадав собі кілька розваг, і час минав для мене набагато веселіше, ніж доти. Передусім, я навчив свого Попку говорити, і він так любо белькотів, так ясно і виразно вимовляв слова, що слухати його було дуже приємно. У мене він прожив не менше ніж двадцять шість років. Як довго жив він після цього — не знаю: а втім, я ще в Бразилії чув, що папуги живуть до ста років. Може, мій вірний Попка ще й досі літає по всьому острову, гукаючи бідолашного Робінзона Крузо. Не зичу англійцеві попасти на мій острів та почути його; бідолаха, який зазнав би такого нещастя, напевне прийняв би мого Попку за Диявола. Мій пес був мені вірним і відданим другом майже шістнадцять років і здох від старості. Щодо моїх кішок, то, як уже сказано, вони так розплодились, що я мусив стріляти в них, бо вони загризли б мене і знищили б усі мої запаси. Коли дві кішки, яких я взяв з корабля, здохли, я прогнав решту пострілами і перестав годувати їх; тоді вони втекли до лісу й здичавіли. Я залишив у себе тільки двох чи трьох улюблениць, яких приручив і нащадків яких завжди топив, щойно вони з’являлися на світ. Ці улюблениці стали членами моєї різношерстої сім’ї. При мені завжди було також двоє чи троє козенят, яких я привчив їсти з моїх рук. Я мав ще двох папуг, не рахуючи старого Попки; обидва вміли говорити і обидва вигукували: «Робін Крузо», але далеко не так добре, як перший. Правда, я витратив на нього куди більше праці й часу. Я піймав і приручив кількох морських птиць, назв яких я не знав; усім їм я повтинав крила, так що вони не могли полетіти від мене. Молоді дерева, насаджені мною перед фортецею, щоб сховати її на випадок появи дикунів, розрослися в густий гай, і мої птиці оселились у ньому та плодились, дуже потішаючи мене цим. Отже, повторюю, я почував себе спокійно й добре і був би цілком задоволений своєю долею, якби міг позбутись страху перед дикунами.

Проте доля вирішила інакше, і нехай усі, кому трапиться прочитати це оповідання, звернуть увагу, як часто в нашому житті лихо, якого ми найбільше боїмось і яке, вразивши нас, здається нам спочатку найжорстокішою пригодою, стає нарешті найпевнішим і єдиним шляхом, щоб позбутись нещасть, які переслідують нас. Я міг би навести багато прикладів із власного шиття на доказ правдивості моїх слів, але особливо визначні з цього погляду події трапились за останні роки мого перебування на острові.

Отже, як я сказав, ішов двадцять третій рік мого перебування на острові. Настав грудень — час південного сонцестояння (я не можу назвати цю пору зимою), а для мене — пора жнив, яка вимагала моєї постійної присутності в полі. Вийшовши якось удосвіта з дому, я страшенно здивувався, побачивши вогонь на березі, милі за дві від мого житла, і не з того боку острова, де, за моїми спостереженнями, звичайно висідали дикуни, а з того, де жив я сам.

Я був буквально приголомшений тим, що побачив, і сховався в своєму ліску, не зважуючись ступити ні кроку далі, щоб не наразитися на несподіваних гостей. Але й там я не почував себе спокійним і боявся, що, коли дикуни, почавши блукати по острові, натраплять на мої ниви або на щось з моїх робіт, вони відразу ж догадаються, що тут живуть люди, і не заспокояться, поки не знайдуть мене. Охоплений тривогою, я поспішив до своєї фортеці, втяг за собою драбину, щоб замести сліди, і почав готуватися до оборони.

Я зарядив усі свої гармати, як я називав мушкети, що стояли на «лафетах» уздовж зовнішньої стіни, та всі пістолі і вирішив захищатись до останнього подиху. Я не забув доручити себе божественній опіці і ревно просив Усевишнього визволити мене від рук варварів. Я пробув на своєму посту години дві, не маючи ніяких звісток ззовні, бо в мене не було кого послати на розвідку.

Просидівши ще якийсь час і багато передумавши, я не мав уже сил терпіти далі невідомість і, виліз нагору описаним уже способом, тобто по драбині, приставленій до краю гори, що звисав наді мною. Вилізши на саму вершину і піднявши за собою драбину, я вийняв підзорну трубу, ліг долі і, наставивши трубу на берег, почав дивитись. Я побачив чоловік десять голих дикунів, що сиділи круг вогнища, розкладеного, певне, не для того, щоб погрітись, бо стояла страшна спека, а, мабуть, для того, щоб зготувати свій варварський обід із людського м’яса, яке вони привезли з собою живим чи мертвим — не знаю.

Дикуни прибули двома човнами, які тепер лежали на березі: був час відпливу, і вони, очевидно, чекали припливу, щоб пуститися знову в море. Ви не можете собі уявити, як збентежило мене це видовище, а головне те, що вони висадилися на моєму боці острова, так близько від мого житла. А втім, я трохи заспокоївся, зміркувавши, що, очевидно, вони завжди приїздять під час припливу і, значить, протягом усього відпливу я можу сміливо виходити, якщо тільки вони не причалили перед його початком. Підбадьорений цими міркуваннями, я заходився збирати далі свій врожай.

Як я сподівався, так і вийшло: як тільки почався приплив, дикуни посідали в човни й відчалили. Я забув сказати, що за годину або півтори до від’їзду вони танцювали на березі. У підзорну трубу я виразно розрізняв їхні химерні рухи та стрибки. Бачив я й те, що всі вони були голі, але чи були це чоловіки, а чи жінки — не міг розібрати.

Щойно вони відчалили, я відразу ж спустився з гори, взяв на плечі обидві свої рушниці, застромив за пояс два пістолі, причепив збоку тесак без піхов і, не гаючи часу, якнайшвидше попрямував до того горба, звідки вперше спостеріг появу цих людей. Добравшись туди, на що я витратив не менше як дві години (бо був обвішаний важкою зброєю і не міг швидко іти), я глянув на море і побачив ще три човни з дикунами, що разом з першими пливли від острова до материка.

Для мене це було жахливе видовище, особливо коли я, спустившись до берега, побачив рештки огидного бенкету, який тільки що скінчився: кров, кістки й шматки людського м’яса, яке ці звірі жерли з легким серцем, весело вистрибуючи. Мене охопило таке обурення, що я знову почав обмірковувати план знищення. першої ж ватаги, яку побачу на березі, хоч яка вона буде численна.

Мені здавалось безсумнівним, що дикуни відвідують мій острів дуже рідко, бо минуло вже більше як п’ятнадцять місяців з дня їхнього останнього візиту, і за весь цей час я не бачив ні їх самих, ні свіжих людських слідів, ні взагалі нічого такого, що вказувало б на їхнє недавнє перебування на березі. А дощової пори року вони, напевне, Зовсім не бували на моєму острові, бо не зважувались рушати з дому, принаймні в таку далеку путь. Однак протягом усіх цих п’ятнадцяти місяців я не знав спокою, щохвилини чекаючи, що на острів завітають непрохані гості й заскочать мене зненацька. Звідси я роблю висновок, що чекання зла багато гірше, ніж саме зло, особливо коли цьому чеканню та страхам не бачиш кінця.

Весь цей час я був у найкровожернішому настрої і всі свої вільні години (які я, до речі, міг би використати з більшою користю) вигадував, як би напасти на них зненацька під час першого ж їхнього приїзду, особливо коли вони знову поділяться на дві ватаги, як це було останнього разу. Та я не взяв до уваги, що, коли б я й перебив усю першу ватагу з десяти-двадцяти чоловік, то другого дня, або через тиждень, або через місяць мені довелося б мати справу з новою ватагою, а там знову з іншою, і так ad infinitum[1], поки я сам не перетворився б на такого самого, коли не гіршого, вбивцю, як ці дикуни-людожери.

Мої дні проходили тепер у повсякчасній тривозі. Я був певний, що рано чи пізно мені не втекти від цих безжальних звірів, і, коли якась важлива справа виганяла мене з дому, я йшов з великими пересторогами, щохвилини оглядаючись. Тепер я зрозумів уже, як добре мати в себе отару ручних кіз: моя думка держати їх у загонах була справді щаслива думка! Стріляти я не насмілювався, особливо на тому боці острова, де висідали дикуни. Я боявся сполохати їх своїми пострілами: коли б вони на цей раз утекли від мене, то, напевне, з’явилися б сюди через кілька днів, але на двохстах чи трьохстах човнах, і я знав, що тоді чекало б мене.

Проте тільки через рік і три місяці я знову побачив дикунів, про що я розповім незабаром. Можливо, протягом цього часу дикуни побували на острові не один раз, але залишались тут недовго; в усякому разі, я їх не бачив. У травні двадцять четвертого року (як виходило за моїми підрахунками) мого перебування на острові я мав з ними дуже дивну зустріч, про що буде розказано у своєму місці.

Ці п’ятнадцять-шістнадцять місяців були для мене дуже тривожні. Я погано спав, щоночі бачив страшні сни і часто прокидався й схоплювався з ліжка. Іноді мені снилось, що я вбиваю дикунів і шукаю виправдання для цієї розправи. І вдень, і вночі я не знав спокою. Але поки що облишмо про це.

В середині травня, а саме 16-го (якщо вірити моєму вбогому дерев’яному календареві, де я досі відмічав числа), з самого ранку й до вечора лютувала велика буря з грозою, після чого настала горобина ніч. Заглибившись у поважні думки про тодішнє своє становище, я читав Біблію, коли раптом почув звук гарматного пострілу, як мені здалося, з боку моря.

Я здригнувся від несподіванки; тільки ця несподіванка була зовсім не така, які доля посилала мені досі. Іншими були й думки, збуджені в мені цим пострілом. Боячись утратити хоч хвилину дорогого часу, я схопився з місця, миттю приставив драбину до виступу скелі і почав сходити нагору. Ледве я видерся на вершину, як переді мною блиснув вогник, а через півхвилини пролунав другий постріл. З напряму звуку я легко розібрав, що стріляють у тій частині моря, куди мене колись загнало течією разом з моїм човном.

Я здогадався, що це якийсь корабель, загибаючи, подає сигнали про своє небезпечне становище і що десь недалеко є другий корабель, у якого він просить допомоги. Незважаючи на все своє хвилювання, я зберіг цілковите самовладання і встиг зміркувати, що коли я не зможу врятувати з біди цих людей, то, може, вони врятують мене. Не гаючи часу, я зібрав увесь хмиз, що був у мене напохваті, склав його в купу й запалив. Дерево було сухе, воно зайнялось відразу і так гарно розгорілося, що з корабля — коли це справді був корабель — не могли не помітити мого вогнища. Його таки напевне й помітили, бо пролунав новий гарматний постріл, потім ще й ще, все з того самого боку. Всю ніч до світанку я підтримував вогонь, а коли зовсім розвиднілось і прояснилось, я побачив у морі, з східного боку острова, але дуже далеко від берега, чи то вітрило, чи то снасть судна,— я не міг розглядіти навіть у підзорну трубу через туман над морем, що й досі не розвіявся.

Весь день я спостерігав за предметом, що виднівся в морі, і невдовзі пересвідчився, що він не рухається. Звідси я зробив висновок, що це корабель і що він стоїть на якорі. Можете уявити собі, як мені кортіло якомога швидше перевірити, чи моя гадка правильна; я схопив рушницю й побіг на південно-східний берег, до тих скель, до яких мене колись знесло течією. Тим часом зовсім вигодинилось, і, прийшовши туди, я, на великий свій жаль, виразно побачив снасть корабля, що наразився вночі на підводні рифи, помічені мною тоді, коли я плавав там на своєму човні. Ці рифи перетинали путь морській течії і спричиняли ніби зустрічну течію. Лише через ці рифи я врятувався від однієї з найстрашніших небезпек, що будь-коли загрожувала мені протягом усього мого життя.

Отже, те, що рятує одного, губить другого. Мабуть, ці люди, хто б вони не були, не знаючи про існування вкритих водою рифів, наскочили на них уночі через сильний східний і східно-північно-східний вітер. Коли б на кораблі помітили острів, а його, здається мені, навряд чи помітили, то спустили б шлюпку і спробували б добратися до берега. Але та обставина, що там стріляли з гармати, особливо після того, як я запалив своє вогнище, навела мені на думку безліч припущень. Я уявляв собі, що, побачивши моє вогнище, вони сіли в шлюпку й почали гребти до берега, але через високі хвилі шлюпку перекинуло, а її екіпаж потонув. То мені здавалось, що вони позбулися всіх своїх шлюпок ще перед аварією, а це могло трапитись з багатьох причин: наприклад, при великому хвилюванні на морі, коли судно заривається у воду, шлюпки часто доводиться ламати або викидати за борт. Можливо й те, що корабель, який зазнав аварії, був лише один із двох або кількох суден, що йшли одним курсом, і що, почувши сигнальні постріли, ці останні кораблі підібрали всіх людей, які були на ньому. Нарешті, могло трапитись, що, спустившись у шлюпку, екіпаж попав у згадану вище течію, його винесло у відкрите море на певну смерть, і тепер ці нещасні вмирають з голоду й готові з’їсти один одного.

А що все це були прості здогадки, то в моєму становищі я міг тільки пожаліти нещасних. Ця сумна пригода стала мені за привід іще раз подякувати провидінню, що так невсипуще дбало про мене, покинутого та самотнього, і призначило так, що з екіпажів двох кораблів, які зазнали аварії біля цих берегів, не врятувалась жодна людина, крім мене. Отак я дістав нове підтвердження того, що, незважаючи на всю злиденність і жах нашого становища, в ньому завжди знайдеться, за що дякувати провидінню, якщо ми почнемо порівнювати його із становищем ще жахливішим.

Мабуть, саме таким було становище екіпажу корабля, що зазнав аварії. Важко припустити, щоб кому-небудь з людей пощастило врятуватись під час такої страшної бурі, хіба що їх підібрало інше судно, яке було поблизу. Та це була тільки можливість, і то дуже невелика; принаймні ніяких слідів другого корабля я не бачив.

Немає слів описати страшну тугу й жагуче бажання, що охопило мене, коли я побачив корабель. З моїх уст мимоволі безперестанно вихоплювались слова: «Ах, коли б хоч двоє чи троє! Ні, хоч би один із них врятувався і приплив до мене! Тоді б у мене був товариш, була б жива людина, з якою можна було б говорити». Ні разу за все своє довгочасне відлюдне життя я не прагнув так пекуче людського товариства, і ні разу я не почував себе так гірко без нього.

Є таємні пружини поривань, що, зрушені якоюсь видимою або й невидимою річчю, але силою уяви оживленою в нашій свідомості, захоплюють душу тією річчю так, що життя без неї стає нестерпним.

Таке було й моє жагуче бажання, щоб хоч одна людина з екіпажу потерпілого корабля врятувалась. «Ах, хоч би одна! Хоч би одна!» Я повторював ці слова тисячу разів. Моє бажання було таке палке, що, вимовляючи ці слова, я конвульсивно стискав руки. Мої пальці в’їдалися в долоні так міцно, що, коли б я тримав у них якусь крихку річ, я мимоволі роздавив би її; а зуби я зціплював так міцно, що потім не міг розняти їх відразу.

Нехай учені шукають причини подібних явищ,— я просто описую факт, що так вразив мене, коли я його виявив. Не берусь пояснити його походження, але, безперечно, це був наслідок палкого бажання і змальованих моєю уявою картин щастя, які обіцяла мені зустріч з ким-небудь із моїх братів християн.

Чи наді мною тяжіла лиха доля, а чи люди, що пливли на розбитому кораблі, були засуджені на загибель — тільки мені не судилось тоді зазнати цього щастя. До останнього року мого життя на острові я так і не довідався, чи врятувався хто-небудь з того корабля. Через кілька днів я зробив одне сумне відкриття: знайшов на березі, проти того місця, де розбився корабель, труп потопленого юнги. На ньому були короткі полотняні штани, синя, теж полотняна, сорочка і матроська куртка. Не було ніяких прикмет, щоб визначити його національність: в кишенях у нього не виявилося нічого, крім двох золотих монет та люльки, і, певна річ, останній знахідці я зрадів куди більше, ніж першій.

Після шторму настало повне безвітря, і мені дуже хотілося спробувати добратись до корабля на човні. Я був певен, що знайду там багато дечого, що могло б стати мені в пригоді. Але вабило мене, власне, не це, а надія, що на кораблі лишилась якась жива душа, яку я міг би врятувати від смерті і таким чином скрасити своє сумно життя. Ця думка опанувала мою душу: я відчував, що ні вдень, ні вночі не знатиму спокою, поки не спробую добратися до корабля, поклавшись на волю божу. Бажання, що охопило мене, було таке сильне, що я, не маючи сил опиратись, прийняв його за вказівку неба і зазнав би мук сумління, коли б не виконав його.

Під впливом цього пориву я поспішив вернутись до свого замку і почав готуватись у дорогу. Я взяв хліба, великий глек прісної води, компас, пляшку рому (у мене його лишилося ще чимало), кошик з родзинками, нав’ючив на себе весь цей вантаж, пішов до свого човна, вичерпав із нього воду, спустив у море, склав у нього все принесене й вернувся додому по новий вантаж. Цього разу я взяв чималий мішок рису, другий глек прісної води, зо два десятки моїх невеличких ячних хлібин або, вірніше, коржів, пляшку козиного молока, грудку сиру й парасольку, що мала правити мені за намет. На превелику силу, вмиваючись потом, перетяг я все це в човен і, помолившись богові, щоб він. направив мене на вірну путь, відчалив. Держачись ближче до берега, я пройшов на веслах усю відстань до північно-східного краю острова. Звідси я мав пуститись у відкрите море. Ризик був великий. То йти чи ні? Я глянув на прудку течію, що обгинала острів на невеликій відстані від берега, згадав про першу поїздку, згадав, яка небезпека загрожувала мені тоді, і рішимість почала мене покидати. Я знав, що, коли потраплю в течію, мене може занести далеко від берега, я навіть можу загубити острів з очей, а тоді навіть при невеликому вітрі мій малий човен потопить хвиля.

Ці думки так пригнітили мене, що я хотів був відмовитись від здійснення свого плану. Я причалив до берега в маленькій бухті, вийшов із човна й сів на горбок, вагаючись у душі між бажанням побувати на кораблі і страхом перед небезпекою, що чигала на мере. Поки я був заглиблений у свої роздуми, течія повернула, і хоч-не-хоч я змушений був відкласти свою подорож на кілька годин. Тоді мені спало на думку, що треба скористатись цим часом, вилізти десь на високе Місце, з’ясувати, куди повертає течія під час припливу і чи можна буде скористатися цією течією, повертаючись з корабля на острів. Не встиг я цього подумати, як побачив неподалеку горбок — не дуже високий, проте на чистому місці, так що з нього мало бути видно море по обидва боки острова і напрями течій. Зійшовши на цей горбок, я пересвідчився, що течія відпливу йде з південного боку острова, течія припливу — з північного. Отже, вертаючись з корабля, мені треба буде тримати курс на північ острова, і я. дістанусь до берега цілком щасливо.

Підбадьорений цим відкриттям, я вирішив пуститися в дорогу наступного ж ранку, як тільки почнеться відплив. Переночував я в човні, укрившись згаданою матроською шинелею, а вранці вийшов у море. Спочатку я взяв курс прямо на північ і йшов цим курсом, поки не потрапив у струмінь течії, що прямувала на схід. Мене понесло дуже швидко, хоч і не з такою швидкістю, з якою несла мене південна течія під час моєї першої подорожі. Тоді я зовсім не міг керувати човном, а тепер вільно стернував веслом і мчав просто до корабля. Я добрався до нього менш як через дві години.

Побачив я дуже сумну картину: корабель (з вигляду іспанський) застряв між двох скель. Вся його кормова частина була розбита морем ущент; грот-щогла й фок-щогла були зламані до основи, але бушприт і вся носова частина збереглись цілими. Коли я підплив до борту, на палубі з’явився собака. Побачивши мене, він став вити й скавучати, а коли я поманив його, скочив у воду й поплив до мене. Я взяв його в човен. Бідна тварина майже здихала з голоду. Я дав йому шматок хліба, і собака накинувся на нього, як зголоднілий за зиму вовк. Коли собака наївся, я поставив перед ним воду, і він почав хлебтати так пожадливо, що, напевне, лопнув би, якби я дав йому пити досхочу.

Після цього я зійшов на корабель. Перше, що я там побачив, були два трупи: вони лежали біля входу до рубки, міцно зчепившись руками. Очевидно, коли корабель наскочив на скелі, його весь час заливало водою, бо була страшна буря, і весь екіпаж захлинувся, немов пішовши на дно. Крім собаки, на кораблі не було жодної живої істоти, і всі товари на ньому підмокли. Я бачив у трюмі якісь барила — не знаю, з вином чи з горілкою, але вони були такі великі, що я й не пробував дістати їх. Було там іще кілька скринь, мабуть, із тих, що належали матросам. Дві скрині я переправив на човен, навіть не відкриваючи.

Якби замість носової частини уціліла кормова, то я, напевне, повернувся б з неабиякими трофеями. Принаймні, коли судити по речах, знайдених у цих двох скринях, можна було припустити, що корабель віз дуже цінні товари. Мабуть, він ішов із Буенос-Айреса або з Ріо-де-ла-Плати[2] в південній частині Америки, мимо берегів Бразилії до Гавани або взагалі до Мексиканської затоки, а звідти — до Іспанії. Безперечно, на ньому були великі багатства, але на той час вони нікому не знадобилися; що ж сталося з людьми, я тоді не знав.

Крім скринь, я взяв іще барильце з якимось спиртним напоєм. Барильце було невеличке, приблизно на двадцять галонів, але все-таки я витратив чимало зусиль, щоб перенести його в човен. У каюті я знайшов кілька мушкетів і фунтів з чотири пороху в роговій порохівниці; мушкети я залишив, а порох забрав. Я взяв також совок для вугілля та щипці, що були мені дуже потрібні, два мідні казанки, мідний кавник і жаровню. З усім цим вантажем та собакою я відчалив від корабля, бо починався вже приплив, і того ж дня о першій годині ночі вернувся на острів, знесилений до краю.

Я переночував у човні, а вранці вирішив перенести свою добич до нової печери, щоб не тягти її до себе в замок. Поснідавши, я вивантажив на берег усі привезені речі і докладно оглянув їх. Виявилось, що в барильці — ром, але, правду кажучи, не дуже гарний, зовсім не такий, як той, що був у нас у Бразилії. Зате в скринях я знайшов багато корисних речей, наприклад: гарної роботи погрібець, повний пляшок якоїсь незвичайної форми з срібними затичками (в кожній пляшці було до трьох пінт дуже доброго лікеру); далі дві банки чудового варення, так щільно закупорених, що морська вода зовсім не пройшла всередину, інші дві такі самі банки вода попсувала. У тій же скрині лежало кілька дуже добрих сорочок, що були для мене вельми приємною знахідкою, з півтори дюжини білих полотняних носових хусток і стільки ж кольорових нашийних. Носовичкам я дуже зрадів, уявивши собі, як приємно буде в спеку обтирати спітніле обличчя тонким полотном. На споді скрині я знайшов три великі торби з грішми; всього в трьох торбах було тисяча сто срібних восьмериків, а в одній із них лежали загорнені в папір шість золотих дублонів[3] та кілька невеличких зливків золота, вагою, я думаю, приблизно в фунт.

У другій скрині був одяг, але не дуже гарної якості. Взагалі, судячи по знайдених у цій скрині речах, я гадаю, що вона належала корабельному канонірові: в ній було фунтів з два чудового пороху в трьох фляжках, мабуть, для мисливських рушниць. Можна сказати, що за цю поїздку я придбав дуже небагато корисних для мене речей. Гроші не мали для мене ніякої цінності. Це було непотрібне сміття, і все своє золото я залюбки віддав би за три-чотири пари англійських черевиків та панчіх, яких я не носив уже кілька років. Правда, під час цієї поїздка я роздобув чотири пари черевиків: дві пари я зняв з двох мерців, яких знайшов на кораблі, а дві пари були в одній зі скринь. Певна річ, черевики прийшлися мені дуже до речі, але вони були не такі зручні й міцні, як англійсько взуття: це були скоріше туфлі, ніж черевики. В другій скрині я знайшов ще п’ятдесят різних монет, але вже не золотих. Очевидно, ця скриня була власністю бідного матроса, тоді як перша належала офіцерові.

Проте я переніс гроші в печеру і сховав, як раніше сховав ті, що знайшов на нашому кораблі. Дуже шкода було, що я не міг заволодіти багатствами, які містилися в кормі загиблого корабля: напевне, я міг би навантажити ними човен кілька разів. А коли б мені пощастило вирватись звідси до Англії, гроші лежали б тут у сховку, і, вернувшись, я забрав би їх.

Перенісши на берег і сховавши всі привезені речі, я вернувся до човна, відвів його попід берегом до старої гавані і витяг із води, а сам пішов прямо до свого старого житла, де було так само тихо й спокійно. Я знову зажив своїм колишнім мирним життям, помалу пораючи своє господарство. Але, як уже відомо читачеві, останні роки я був куди обачнішим, частіше розвідував обстановку і рідше виходив з дому. Я не боявся тільки східного боку острова, бо знав, що дикуни ніколи не Висідають на цьому березі, і тому, вирушаючи туди, не вживав таких застережних заходів і не брав з собою стільки зброї, як ідучи в інший бік.

Отак прожив я майже два роки, але весь цей час у моїй бідній голові, створеній, як видно, так, щоб спричиняти мені тільки нещастя, ворушились усякі плани втечі з мого острова. Іноді я вирішав здійснити нову подорож до уламків загиблого корабля, хоч розум і говорив мені, що там не могло залишитись нічого, що виправдувало б ризик такої подорожі. Іноді я задумував інші подорожі, і я певен, що коли б у мене був такий баркас, як той, на якому я тікав із Сале, я відчайдушно пустився б у море, навіть не роздумуючи про те, куди мене занесе.

Усі обставини мого життя можуть правити за пересторогу для тих, кого торкнувся страшний бич роду людського, причина половини наших нещасть. Я маю на увазі незадоволення становищем, в яке поставили нас бог і природа. Не згадуючи вже про мій непослух батьківській волі — мій, так би мовити, первородний гріх,— я протягом наступних років ішов тим самим шляхом, який і довів мене до мого теперішнього сумного становища. Коли б доля, що так добре влаштувала мене плантатором у Бразилії, дала мені скромніші бажання і я задовольнився б повільним збільшенням свого добробуту, то за цей час — тобто за час, який мені довелось прожити на острові,— я став би, мабуть, одним із найзаможніших бразильських плантаторів. Я певен, що всякими поліпшеннями, які я вже запровадив за короткий термін свого господарювання і збирався запровадити згодом, я набув би тисяч сто мойдорів[4]. І нащо було мені кидати налагоджену справу, упоряджену плантацію, що кожен рік розросталась і давала все більший прибуток? Невже тільки для того, щоб податись у Гвінею по негрів, тоді як маючи терпець почекати доти, поки розплодилися б наші місцеві негри, я міг би купувати їх у работорговців, не рушаючи з місця? Це коштувало б, правда, дорожче, проте ради невеликої різниці в ціні не варто було наражатися на такий страшний ризик.

Але ризикувати, видно, доля молоді, а засуджувати її безумства — доля людей зрілого віку, навчених дорогою ціною власного досвіду. Так було і зі мною. Проте незадоволення своїм становищем так глибоко сиділо в мені, що я безперестанно вигадував нові плани втечі. Переходячи тепер до опису останнього часу мого перебування на острові; я вважаю за потрібне розповісти читачеві, в якій формі в мене вперше зродилась ця божевільна витівка і яких заходів я вжив, щоб здійснити її.

Отже, після поїздки до уламків корабля я вернувся до свого замку, поставив, як завжди, свій фрегат у безпечне місце й зажив по-старому. Правда, тепер у мене було більше Добра, але через це я не став багатшим, бо гроші в моєму становищі були мені так само не потрібні, як і перуанським індіанцям до вторгнення в Перу іспанців[5].

Якось уночі, в сезон березневих дощів, на двадцять четвертому році мого пустинницького життя, я лежав у гамаку, цілком здоровий, не пригнічений важкими думками; я чудово почував себе, але не міг склепити очей і на хвилинку.

Немає змоги та й потреби перелічувати всі думки, що, як вихор, мчали тієї ночі по великому шляху мозку — пам’яті. Перед моїм внутрішнім зором пройшло, так би мовити, в мініатюрі все моє життя до і після мого прибуття на острів. Згадуючи день за днем цю другу частину свого життя, я порівнював свої перші безтурботні роки з тим станом тривоги, страху та клопоту, в якому я опинився пізніше, коли побачив на піску слід людської ноги. Мабуть, ще й перед моїм відкриттям дикуни з’являлись у межах мого царства. Можливо, що й у перші роки мого життя на острові їх побувало тут кількасот чоловік. Але тоді я цього не знав, і ніщо не бентежило мене; я був спокійний і щасливий, бо не усвідомлював небезпеки, і хоч через це вона не була, звичайно, меншою, але для мене її ніби не існувало. Ця думка навела мене на дальші повчальні міркування про безконечну доброту провидіння, що, дбаючи про нас, не дає нам повного знання. Ми проходимо свою життєву путь серед незліченних небезпек, картина яких, коли б нам судилось її бачити, збентежила б нашу душу і позбавила б нас мужності. А ми залишаємося спокійними, бо все, що нас оточує, сховане від наших очей і ми не бачимо тих нещасть, що загрожують нам з усіх боків. ‘

Від цих роздумів я, природно, перейшов до спогаду про те, на яку небезпеку я наражався на моєму острові протягом стількох років, безтурботно розгулюючи по своїх володіннях, коли часом, може, тільки завдяки горбку, стовбуру дерева, пітьмі чи ще якійсь іншій випадковості я врятовувався від найгіршої смерті — смерті від дикунів-людожерів, для яких я був би такою самою дичиною, як для мене коза або черепаха. Вони вбили б мене і з’їли мене так само просто, зовсім не вважаючи, що вони чинять злочин, як я вбив би голуба чи кулика. Я був би несправедливий до себе, коли б не сказав, що моє серце на цю думку сповнилось почуттям найглибшої вдячності до мого великого захисника; з великою покорою визнав я, що своєю безпекою завдячую виключно його опіці, що без нього я неминуче потрапив би до рук безжальних дикунів.

Трохи згодом мої думки пішли іншим шляхом. Я замислився над людожерством, стараючись пояснити собі це явище. Я запитував себе, як міг премудрий керівник усього світу припустити, щоб його створіння дійшли до такої нелюдяності, вірніше, до такого спотворення людської природи, багато гіршого від нелюдяності, бо треба бути гіршим за звірів, щоб пожирати подібних до себе. Але це були марні питання, на які я не міг тоді відповісти. І я почав питати себе, в якій частині світу живуть ці дикуни, як далеко від острова їхня земля, заради чого, вони вирушають у таку далечінь та які в них човни; і, нарешті, чи не можу я якимось способом переправитись до них, як вони переправляються до мене.

Я ніколи не замислювався над тим, що робитиму, коли переправлюсь на материк, що станеться зі мною, коли дикуни піймають мене, і чи зможу я сподіватись на порятунок, якщо вони нападуть на мене. Я не запитував себе навіть про те, чи є в мене можливість добратись до материка непомітно для них. Не думав я і про те, як я буду харчуватись і куди мені прямувати, коли мені пощастить утекти від ворогів. Жодне з цих питань не спадало мені на думку, так я хотів будь-що-будь добратись човном до материка. Моє тодішнє становище здавалось мені найзлиденнішим у світі, і гіршим за нього була хіба що смерть. Мені здавалось, що коли я пройду суходолом або пропливу човном уздовж берега, як це я зробив у Африці, до якоїсь залюдненої країни, то, може, знайду допомогу; а може, я зустріну християнський корабель, що підбере мене. А в найгіршому разі я помру, і тоді скінчаться всі мої лиха. Певна річ, усі мої думки були виплодом розладнаного розуму і збентеженої душі, змученої нетерпінням, доведеної до розпачу довгими стражданнями і розчаруваннями після відвідин загиблого корабля. А я ж був тоді так близько від здійснення свого найглибшого бажання, тобто від можливості поговорити з ким-небудь та дізнатись, де я і яким способом звідси вибратись. Я був дуже схвильований цими думками. Весь спокій, що я черпав у покорі провидінню, пропав без сліду. Мене захопив план подорожі на материк, і я не міг думати ні про що інше. Цей план опанував мене так владно й непереможно, що я не мав сили опиратись йому.

План цей хвилював мої думки години дві, а може, й більше. Моя кров кипіла, і пульс бився, наче мене трусила пропасниця від самого тільки збудження мого розуму, поки, нарешті, сама природа допомогла мені: знесилений таким довгим напруженням, я заснув міцним сном. Здавалося б, що мене й уві сні мусили переслідувати такі самі бурхливі думки; але насправді вийшло зовсім інакше, і те, що приснилось мені, не мало ніякого зв’язку з моїм хвилюванням. Мені снилось, ніби я вийшов, як звичайно, вранці зі свого замку і побачив на березі дві піроги, а коло них — одинадцять дикунів. З ними ще був дванадцятий, полонений, якого вони зібрались убити й з’їсти. Аж раптом, в останню хвилину, цей полонений схопився на ноги, вирвався з рук, що тримали його, і побіг скільки духу. І я подумав уві сні, що він біжить у лісок коло фортеці, щоб заховатись там. Побачивши, що він сам і що ніхто за ним не женеться, я вийшов йому назустріч і всміхнувся до нього, щоб підбадьорити його, а він кинувся навколішки переді мною, благаючи врятувати його. Я показав йому на драбину, пропонуючи перелізти через огорожу, повів його в свою печеру, і він став моїм слугою. Ця людина була цілком у моєму розпорядженні, і я сказав собі: «Ось коли я можу нарешті переправитись на материк. Тепер мені нема чого боятись. Ця людина буде мені за провідника. Вона Навчить мене, що робити і де роздобувати харчі. Вона знає ту країну і скаже мені, в який бік податися, щоб мене не з’їли дикуни, і які місця слід обминати». З цією думкою я прокинувся під свіжим враженням від сну, що потішив мою душу надією на визволення. Тим гірше було моє розчарування, коли я вернувся до дійсності і зрозумів, що це був лише сон.

[1] Ad infinitum — до безконечності (латин.).

[2] ...він ішов із Буенос-Айреса або з Ріо-де-ла-Плати...— Буенос-Айрес тоді був під колоніальною владою Іспанії. Ла-Плата — річка й затока в Аргентині.

[3] Золоті дублони — іспанська грошова одиниця, поширена також і в іспано-американських колоніях.

[4] Мойдор — португальська золота монета, яка тоді широко вживалася в колоніальній торгівлі.

[5] ...перуанським індіанцям до вторгнення в Перу іспанців.— Тобто до 1531–1534 рр., коли індіанське плем’я інків, що мешкало в Перу, не знало європейських грошей.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up