Лісничиха (сторінка 3)

Ось і вулиця. Улянка дійшла до пошти й укинула в скриньку листа. Зверху на скриньці, як сувій вати, лежав сніг — насипало вночі. Дівчинка рукавом змела його, щоб бува не потрапив у щілину і не замочив листа. Потім вона прочитала напис, що листи виймаються щоденно, і подумала, що, напевне, вже сьогодні її листа повезуть на станцію. Долонею ніжно погладила скриньку з усіх боків, мовби це була жива істота, і, зітхнувши, пішла до школи. Стало хороше й легко на серці, наче батько вже знайшовся — живий і здоровий.

Та на урок школярка спізнилась.

Двері в клас відчинились, і в щілину просунулась цівка рушниці. А вслід за рушницею з’явилась і Улянка.

Ви уявляєте, що тут сталося? Школярі посхоплювалися з місць. Людмила Степанівна підійшла до дівчинки, обережно взяла берданку й поставила її в куток.

— Улянко, що це означає? — спитала здивовано й суворо.

Напруженість і піднесення разом зникли, і дівчинка стомлено відповіла:

— Я зустріла вовка... Ну, й узяла рушницю...

Ці слова приголомшили школярів. Вони знали, що Улянка — хоробра, що вона викрила в лісі поліцаїв. Та ніхто не сподівався, що школярка не злякається вовка. Уява малювала сірого звірюгу з вискаленими зубами, який, злобно виючи, задкує перед Улянчиною рушницею.

Раптом тиша, що постала в класі, захоплені погляди школярів зненацька викликали в Улянки бажання ще більше вразити своїх товаришів.

— Такий вовчище, завбільшки як теля,— сказала вона.— Ну, почекай, думаю, ось візьму я берданку! Людмила Степанівна непомітно посміхнулась.

— Але в школу ходити учням з рушницею якось незручно. Я поговорю з Макаром Макаровичем, щоб за тобою заїздила підвода.

На перерві до Улянки підійшов Демко.

— Я теж за тобою заїздитиму,— шепнув він. До них підскочила Марта.

— Що ти їй шепочеш? — гукнула вона.— Улянка не твоя, а моя подружка! Йди собі геть до хлопчаків!

Коли Улянка повернулась додому, дід Маврикій звісив з печі голову і уважно обдивився онуку.

— А де ж заєць? — спитав.

— У лісі залишився, дідусю.

— Буває,— погодився старий.

Він зліз з печі.

— Готуй, онуко, на стіл, а я, давай, повішу ружжсо, щоб бува не стрельнуло.

Він узяв берданку, оглянув її і здивовано промовив:

— Та воно ж не заряджене!

Улянці здалося, що в неї почервоніли навіть вуха. Дівчинка згадала, що сьогодні вранці, беручи з собою рушницю, вона забула її зарядити.

Розділ п’ятнадцятий. Березовий сік

Макар Макарович щодня тепер присилав за Улянкою ріжнаті санки, в які було запряжено високого білого коня Фріца. Його захопили в німців партизани, і ця назва лишилась за конем і тоді, коли він потрапив у лісництво. На шиї в коня була чорна пляма, і лісники жартували, що то, певне, відбиток долоні його колишнього господаря-німця.

Часто за дівчинкою заїздив сам Макар Макарович із сином. У таких випадках Демко правив, і тоді в нього був страшенно відчайдушний вигляд, наче хлопець завжди тільки те й робив, що виїжджував диких і норовистих коней.

Саме на Новий рік Демко захворів, і влаштувати в лісі живу ялинку не довелося, та Улянка зате зліпила з снігу великого Діда Мороза біля порога хати. У нього були очі з вугілля, червоний рот з буряка, і в руках у діда стримів замашний ціпок.

— Калина-малина! — вигукнув Макар Макарович.— - Не хотів би я зустрітися з таким дідусем увечері в глухій місцині! Страшніший за вовка.

Дід Мороз стояв довго, до березня. Потім щодня пішли тумани, із стріх закапало. За ніч підморожувало, і вранці з хати, немов довгі скляні пальці, звисали крижані бурульки.

Найшвидше розтанув сніг навколо дерев, і тепер кожний стовбур був оточений кружальцем чорної вогкої землі. Наче кожна береза, і дуб, і клен, і всі інші дерева росли з чорних круглих мисок.

Якось уранці вийшла Улянка з хати й побачила на верхівці береста ворона. Та він був тепер не сам. Поруч із крумкачем сиділа його подруга — ворониха. Вони знялися в повітря й заграли стовпом, злітаючи вище й вище, а потім ураз каменем упали десь за лісом.

Туман стояв, як сива хмара, синиця співала цілісінький день, і Улянка знала, про віщо вона співає:

«Не вірте туману, за ним ховається сонце. Ціві-ців, ці-ві-ців! Зима втекла в Одудів яр. Ціві-ців, ціві-ців! Вчора я поклала в дупло трете яєчко! Ціві-ців, ціві-ців! Кидай сани, бери віз!»

І коли справді приснуло з-за туману сонце, сніг швидко зійшов, на лісових узгір’ях і дорогах навперебій засурмили, забулькали, зашуміли заклопотані струмки, а горобці-розбишаки на хаті підняли такий гармидер, що ніякого сумніву не залишилось — прийшла весна.

У вільний час Улянка блукала лісом, ходила від дерева до дерева, обіймала чорні дуби, блакитні осики, білі берези, сіро-зелені граби. Стовбури були вогкі, спітнілі, вони довго брели через усю зиму по пояс у заметах, захекались і парували, немов аж боки їм здимались. А на кожній гілочці, на кожній бруньці висіла, як серга, повна крапля — чи весняної води, чи живучого соку.

Кожний рівчак і ямку сповнювала по вінця вода — чиста, як сльоза, відстояна від каламуті, зелена від рясту, який уже пробивався на дні. Стебла пролісків, як шилом, проколювали вогку землю, пронизували наскрізь опале торішнє листя і враз розцвітали блакитними очицями.

Дід Мороз довго не розтавав, до останку боровся з весною. Та з кожним днем він ставав усе нижчим і нижчим, наче вростав у землю. Провалилась шапка, скривився червоний рот. І от коли дуже пригріло сонце, Улянка повернулась із школи і вже не побачила сніжного діда. На мокрій землі вона знайшла тільки ціпок, дві вуглини та зморщений буряк.

Одного разу Улянка набрела в лісі на щербатий глечик, який стояв під березою. В березі було просвердлено дірку, встромлено бузинову трубочку, і з неї в глечик капав березовий сік.

«Оце ти така лісничиха,— подумала про себе дівчинка.— На твоїй дільниці дерева псують, а ти куди дивишся?»

Їй було шкода берези — струнка та молода, росла б ще та росла, а тепер, як поранена, то, може, й усохне. Не інакше, як хлопці з села. Кортить їм, бач, попити березового соку. А мо’ ще й школярі!

Улянка вирішила будь-що-будь упіймати непроханих гостей. Адже вони обов’язково прийдуть за глечиком — сьогодні ввечері він уже буде повнісінький.

Сонце ще не сіло, як дівчинка вже була біля берези. Та глечик зник. У березовому тілі залишилася стриміти тільки трубочка.

Улянка з досадою озирнулась. Було б прийти трохи раніше, тоді якраз би впіймала напасників. Під березою на вогкій землі чорніло лише кружальце на тому місці, де стояв глечик.

Коли підходила до хати, вже звечоріло, і зовсім близько від дівчинки нечутно майнув нічний птах. «Козодой,— подумала Улянка,— і чому його так назвали? А може, він і вправді почув, що в мене є коза, та й літає тут?»

На перелазі навмисне затрималась. Прислухалась до неясних нічних шурхотів ранньої весни. Була глибока тиша. Улянці здавалось, що вона чує навіть, як розкриваються з тихим лускотом бруньки, як пробиває торішнє вогке листя ряст і вилазить із землі. Здалека, мабуть, від Сули, дихало вологою...

В хатині дід Маврикій уже засвітив каганець. Весняне сонце підбадьорило діда. Його вабив ліс, який скинув свій зимовий кожух. Старий довго десь блукав, і сьогодні Улянка його майже не бачила.

— Сідай, онуко, до столу,— зустрів він дівчинку.— Куштуй вина!

Улянка несподівано побачила на столі щербатий глечик і сплеснула руками.

— Ой, діду! То це ви точили березовий сік? Вона схопила глечик обома руками й оглянула його з усіх боків.

— Та це ж наш глечик! — скрикнула.— Як же я його не впізнала отам, біля берези? Сердито зиркнула на діда:

— То це ви такі! Береза ж тепер усохне! Та ще яка береза! Вона б ще півсотні років стояла! А я хотіла впіймати напасника, а воно...

— А він— у хаті? Отакої, онуко,— перебив дід Маврикій.— То я, виходить, напасник? Це добре, онуко. Діждався на старість.

— Діду, коли ж береза...

— Ти думаєш, що я дерева не люблю? Тільки любити треба з розумом. Все — на користь людині. І дерево, і його сік, і його кора. Такечки. Хіба тобі не казав Макар Макарович, що та дільниця піде на поруб? То ж то й є. Я з розумом... Ну, випий. У-у, цілющий сік!

Він налив у кухоль із глечика.

— Мир, дідусю! — випила Улянка.

— Мир та лад! — випив і дід.— Хай росте ліс та соком хлюпає землю!

Розділ шістнадцятий. Друзі з фронту

У квітні, коли вперше закувала зозуля і Сула, яка широко розлилася, почала входити в береги, Улянка одержала відповідь на свого листа.

Було це так. Дівчинка тільки-но повернулась із школи. Як прийшла, так і кинулась дідові Маврикію на шию.

— Дідусю! Останній іспит сьогодні склала!

— Та почекай, коза! — пручався дід.— Задавиш! Хіба ж можна так старого чоловіка? Скільки мені там жити лишилось!

— Дідусю,— стрибала Улянка,— я завтра спитаю в зозулі. Вона вам сто років накує!

— Ох, коза, коза! — хитав головою дід.— Ну, давай я тебе приголублю. Рости здорова, онуко, та вчися... А тепер сядь отут і подивись, що я тобі дам...

Дід хитро і весело підморгнув і, підійшовши до столу, витяг шухляду. В Улянки чомусь перехопило дух і пересохло в роті.

— Лист? — прошепотіла вона.— Кажіть — що?

— Та ще й не один!

І дід Маврикій висипав на стіл цілу купу паперових трикутників.

-— Усі тобі, онучко. З контори сьогодні сам Макар Макарович привіз. Дванадцять листів, онуко!

Улянка не знала — уві сні це їй таке чи насправді. Та листи — справжнісінькі, шамотливі, лежали, розсипавшись, на столі. Дівчинка згребла їх обома руками, мов боялася, що вони пурхнуть у вікно. Вона не знала, який лист розкрити першим. Обличчя їй сполотніло, потім приснуло жаром. Яка звістка таїлася в цих білих трикутниках?

Усі листи були з фронту, з тієї частини, в якій перебував батько Марти. «Улянко,— писав він,— я твого листа дав прочитати всім своїм товаришам. Усі вони тобі відпишуть. Батько твій у нашій частиш не служив, та, може, нам пощастить його якось розшукати. Ось дійдемо до Берліна, то тоді вже напевне і твій батько повернеться з перемогою».

Останні одинадцять листів були від зовсім незнайомих Улянці червоноармійців і командирів. Усі вони писали, що будуть дізнаватись про долю її батька.

«Ти не журись, дорога Улянко,— прочитала дівчинка в одному з листів.— Тато твій повернеться. Але війна страшна й кривава, і, якщо твій батько й загинув смертю хоробрих, ти повинна пам’ятати, що він віддав своє життя за свою матір-Вітчизну, за всіх нас, і за те, щоб ти виросла вільною радянською людиною. Що б не трапилось, ти не залишишся сама. Після війни я повернуся додому, в рідну Грузію. Я був би дуже радий, коли б ти приїхала до мене жити. У мене теж є дочка, її звуть Ніна. Мені здається, що ти з нею щиро б подружилась. Я міг би приїхати за тобою на Україну у твій ліс». Внизу стояв підпис: «Ст. лейтенант Георгій Бугашвілі».

Один по одному розгортала Улянка листи, їй писав казах-сержант, родом із Акмоли. Писав червоноармієць-москвич. Лейтенант Денис Лушня, полтавчанин. І всі обзивались до неї, як до рідної доньки.

Дивно вплинули ці листи на дівчинку. Наче зійшла вона на високу-високу гору і побачила звідти безліч доріг. Який же широкий світ! Який же безмежний рідний край! Та якою б дорогою вона не пішла, всюди її стрінуть привітно друзі...

Улянка не знаходила місця, не знала, за що взятись, усе в ній співало. Відразу скільки друзів вона придбала! Вони напевне розшукають її батька! Не ходила, а літала.

Надійшла пора весняних робіт. Земля підсохла, просила рук. Улянка добре скопала город, розбила на грядки. Пухкою землею притрушувала біле насіння квасолі та гарбузів, увесь город обсадила навколо кукурудзою. Картоплю посадила найкращу — повернеться батько, а з городу йому замайорять білі хусточки цвіту, вітатимуть дорогого гостя.

Одна курка заквоктала, не сходила з гнізда. Улянка зраділа: це як підсипати — будуть ранні курчата. Дід Маврикій обдивився кожне яйце, прикривши його зверху долонею і ставши проти світла.

—    Вчись, онуко,— сказав він,— щоб кожне було свіже і з зародком, бо замість курчат самі бовтуни матимеш. Ач, як сонечко пригріва. На теплого Олексія, кажуть, щука-риба лід хвостом розбиває. Ось тоді й треба підсипати, щоб кожне курчатко шкаралупу благополучно розбило та й на світ ясний вилізло, Трохи ми спізнились, та не біда...

* * *

Якось вранці весняний ліс сповнився дзвінким гамором. Макар Макарович привіз саджанці — ще голі, але вже обсипані тугими бруньками. Піонери прийшли з заступами. Микола Суховій вибивав дріб на барабані. Луна обізвалась у лісових закутках.

Макар Макарович показував, як треба садити. Дитячі руки спритно пригортали до корінців пухку землю, весело блискали на сонці леза заступів.

Звідусюди школярі гукали до лісничого:

— Макаре Макаровичу, а я правильно саджу?

— А в мене як?

Макар Макарович встигав до кожного підійти, глянути, як він садить, кожному дати пораду. Він так заклопотався, що забув навіть про свою поговірку і ні разу не промовив «калина-малина».

Малі дубові саджанці немов самі виростали з землі і заповнювали щіткою галявину.

— Знаєш,— сказала Улянка Марті,— як би це зраділа моя мама…

Дівчинка з запалом садила молоді деревця, і було в неї на серці радісно і смутно...

Витираючи хусткою лоба, Макар Макарович сів на пенька й дістав з кишені карту.

— Ану, лісоводи,— покликав,— до мене! Він розгорнув карту і розправив її на колінах.

— Ось, мої друзі, гляньте!

— Карта Радянського Союзу,— сказала Улянка.

— Правильно, лісничихо,— посміхнувся Макар Макарович.— А хто скаже, що це помічено на ній зеленими кружальцями?

— Ліси! — вихопився Микола. Макар Макарович підняв угору палець, обвів очима школярів і з притиском промовив:

— Ліси! Це карта лісових масивів нашої Батьківщини. Бачите, скільки їх на Уралі і ось тут на сході? Тут, на тисячі кілометрів розкинулась тайга. Уявляєте? На тисячі кілометрів. А подивіться тепер на європейську частину СРСР.

— Мало лісів! — зауважив Демко.

— Мало! — повторив лісничий.— Степи, чорноземний край. Тут, дорогі мої, хвилюються пшеничні і житні океани... Та біда в тому, що з південного сходу дмуть улітку палючі суховії, і вони часто знищують посіви хлібів. Десятки тисяч тракторів щороку обробляють землю, ціла армія колгоспників працює на полях. Ну, і ось починають зеленіти сходи — пшениця, жито, ячмінь. Густі, як щітка. Ось уже пішли хліба в стрілку, ростуть вище й вище... І раптом... Раптом, калина-малина, ось звідси, з-за Каспію, вихопиться палючий вітер. Дме він день, другий, третій — гарячий, немов дихає велетенська піч... І спалені посіви гинуть...

— От проклятий! — щиро вихопилося в Улянки.

— А можна збудувати таку високу-високу стіну,— спитала Марта,— щоб через неї не міг перелетіти вітер?

— Стіну? — засміявся Демко.— Ану, спробуй, збудуй! Ліси треба садити!

— Правильно, синку,— сказав лісничий.— Немає надійнішого захисту від суховіїв, як зелена стіна лісу. Він уважно подивився на карту.

— Буде час,— продовжував Макар Макарович,— і. ось тут (він провів по карті пальцем) виростуть смугою могутні ліси. Їх посадять наші радянські люди.

І ми з вами теж будемо садити... Настане скоро час, діти, народ наш остаточно розгромить ненависних ворогів-фашистів, почнеться знову по всій Радянській країні величезне будівництво. Знову прийде на нашу землю мирний труд... Труд! Ми зовсім змінимо обличчя землі. І тоді ніколи не буде в нас недородів.

Він замислився, наче вже бачив перед собою густі зелені прекрасні ліси, які стоятимуть на варті урожаю. І всі піонери теж побачили в уяві ці ліси...

А навколо дихала весною могутня родюча земля, співали пташки і так солодко і тривожно пахло молодим рястом і торішнім вогким листям...

Розділ сімнадцятий. Несподіваний гість

Не встигли одійти проліски, а вже на сонячних галявинах вітрець обвівав щоки пахощами фіалок. У затінених вологих місцях тихо коливались білі, воскові чашечки конвалій.

Улянка навіть не помітила, як весна перейшла в літо, як заграла на сопілці золота іволга в гущавині лип. У травні весь ліс солодко гримів від солов’їного тьохкання й свисту, сходили молоком розквітлі дикі груші, вечорами повітря гуло від хрущів.

Дуже багато розплодилося їх тієї весни. Як придивишся до дерева — всюди на молодому листі темніють жовтокрилі жуки з чіпкими лапками.

Улянка знала, що вони великі шкідники: самі хрущі їдять листя, та найстрашніше хрущові личинки. Скільки їх було викопує на вгороді дівчинка — великих білих хробаків, які під’їдають стебла городніх овочів.

— Дідусю,— питала вона Маврикія,— а як з ними боротися, з цими клятими хрущами? Старий кахикав, поглядав навколо.

— Хрущів, думаю, мільйони, як сарана, їх не обтрусиш з усіх дерев, не визбираєш, онуко. Та ось, чекай, помічники з’являться.

— А які?

— Побачиш скоро сама.

І справді, якось Улянка проснулась від несамовитого крику гайвороння. Вискочила з хати — що таке?

А дід Маврикій посміхається:

— Помічники, онуко, прилетіли.

Глянула — ахнула: чорна зграя галок з карканням, шумно хлопаючи крилами, перелітала з дерев на дерево. Кожна галка щось жадібно хапала дзьобом.

— Хрущів нищать! — скрикнула Улянка. А вона ж то не раз думала: яка користь від тих галок?

...Прийшов уранці Макар Макарович.

— Ну, лісничихо, біда! Короїди напали, а з ними ще всякі жуки-жучищі!

— Ой, ой,— сплеснула Улянка долонями,— що ж буде? Хрущів галки хапають, а короїди...

— Воювати треба! Лісу не віддамо ворогам на поталу. Вірно, дочко? Ну, то-то. Ти ось що: відміть на своїй дільниці дерева, які зрубати можна — пошкоджені, знаєш, з дуплами, або з сухою верхівкою. Краще десь на галявині. Зрозуміла?

Тут Улянка і згадала, як Демко розповідав на зборі про ловчі дерева. Вона відразу догадалась, у чому справа.

— Принаду готуватимем? Правда, Макаре Макаровичу?

— Атож, атож. Дєйствуй!

Важко було відшукати потрібне дерево. Ось у цьому хоч і є дупло, та дуже вже хороша крона — гілляста, густа! Шкода ще рубати таке дерево. Хіба, може, ось це? Знесло осколком снаряда шапку у старого дуба. І стоїть дід, наче без голови. А що ж цього, мабуть, можна! Дід Маврикій допоміг онуці. Старий добре знав, яке дерево не довго стоятиме.

— Ось це відмічай, Улянко. Вірно кажу. Не жилець воно. І дупляве, і коренева шийка підгниває.

Улянка уважно записала на клаптику паперу, де і які дерева можна зрубати.

— Ось і гаразд! — похвалив Макар Макарович.— Після школи підеш учитися в лісний технікум. Тоді вже станеш справжнім лісоводом!

Щодня навідувалася дівчинка до ловчих дерев на лісових галявинах. Здавалось, що на їхні звалені стовбури злетілися жуки з усього лісу.

— Скоро палити будемо? — питала Улянка в Макара Макаровича.— Шкідників зібралося вже, мабуть, мільйони. І під корою сидять, і стовбур точать...

— Почекай,— посміхався Макар Макарович.— Хай ще з місяць полежать...

Потім ці дерева з комахами-шкідниками спалили.

...Краса в лісі влітку, скільки пташиного дзвону-передзвону! Та всі голоси — і зяблика, і вівсянки, і зеленушки і навіть одуда — заглушувало кування зозулі. Не раз стежила Улянка за цим птахом. Літ зозулячий безшумний, потайний, як у злодюжки. Підкрадеться Улянка до зозулі, яка кує на гілці, і нишком, затамувавши подих, слухає. А птах кує, кланяється, від крику в нього немов бульбашка перекочується під шкірою на витягненій шиї. І ніхто, мабуть, крім Улянки, не підслухав, що зозуля не тільки кує, а, захопившись, ще й хававкає, ось так: хав-хав-хав... А то бувало летить і на льоту: ку-ку! ку-ку!

А потім стихли зозулі, замовкли солов’ї, і тільки іноді обізветься пізній соловейко — почне колінце й раптом обірве, наче засоромиться. Часто можна було побачити пташку, яка, схопивши черв’яка, зникала з ним десь у хащі, де в затишному кубельці чекали жовтопухі пуцьверінки.

Квочка, яку Улянка підсипала, давно вилупила курчат. Двох уже встиг ухопити шуліка. Дід Маврикій з берданкою годинами підстерігав крилатого розбійника, сховавшись під сараєм, але хижак ні разу не підвернувся під постріл. Дід бачив, як шуліка кружляв високо над лісом, і тихенько промовляв: «Літай, літай... птах піднебесний!»

Цілими днями Улянка блукала в лісі. Її вабив таємничий Одудів яр, вабили світлі галявини, пахощі чебрецю, нагрітого сонцем, сонячні зайчики на вузьких покручених лісових стежках.

Щодня дівчинка знаходила в лісі маленькі чарівні дива. В яру, де навіть у спекотливий день усе тіло обіймала прохолода, трубили дикі горлиці. На високій ліщині мостили вони прозорі, з тоненьких прутиків, гнізда. Такі прозорі, що, ставши внизу, Улянка бачила двоє білих яєчок.

Дивний гриб-дощовик, якого лісники звали мрюхою, круглий, без ніжки, завбільшки з дитячу голову, ріс у потаємних лісових куточках. Він був білий, з оксамитною шкірою, і коли висихав, то з нього можна було випускати хмарки жовтого пилу. Макар Макарович розповідав Улянці, що цим пилом деякі пасічники підкурюють бджіл.

Знала дівчинка в лісі дуб, з якого виступав сік. На стовбурі дуба жовтіла піна, і на дерево звідусюди зліталися чорні жуки-рогачі, які, мабуть, ласували соком. Затамувавши подих, Улянка часто спостерігала, як два величезних жуки люто билися рогами, ставали цапки і, нарешті, не витримавши, падали на землю.

А недалечке від цього дуба, на пагорку, здіймалася неоковирна купа — житло невтомних мурах. Якось тихого вечора Улянка побачила безліч великих бабок, які низько снували над мурашником. Це зацікавило дівчинку. Чому бабок так приваблює це лісове мурашине місто? І вона не пішла звідси, доки не знайшла розгадки. В мурашнику виплодились мурахи з крильцями. Вони одна за одною злітали в повітря, і тут їх на льоту хапали хижі бабки.

Улянка впіймала одну бабку. Хвостик у неї був синій, а груди в жовтих смужках. Вона не встигла як слід проковтнути мурашку, і голівка комахи ще стриміла у бабки з рота.

Дівчинка підгляділа ще одну незнану досі маленьку лісову таємницю...

Любила лежати Улянка у високій траві на галявині, яку обступали високі липи. Галявина була як райдужне око старого лісу, як зелене кругле озерце, жива парасолька, виткана з мільйонів пелюсток. Розкинувши руки, лежала дівчинка на галявині, і полуденна спека пашіла млістю й духом нагрітого листя. Як було гарно відчувати себе маленькою хазяйкою в цьому лісі! Там, дивись, пошкоджене, дерево, треба сказати лісничому, щоб його зрубали, бо може воно заразити інші дерева. Там ліщина така, що не пролізти, треба прочистку зробити. А то йдеш — хтось нерозумний вогнище розкладав, ще жар під попелом лишився, а суша ж яка! Землею закидає дівчинка попел, ногами затопче.

Улянка бачила, як на тихій галявині навзаводи пнулися рослини до сонця. І всіх перемагав петрів батіг, він з високої гнучкої стеблини озирав галявину блакитними жаринами своїх квітів. А за ним поспішали смутні лілові дзвоники, а за дзвониками пнулися вгору білі парасольки духовитого деревію, вінички блідо-рожевої материнки.

І згадується Улянці дідова казка.

Є у лісі закуток — найглухіший з усіх закутків. Ніхто там ніколи не бував. Захований він і від звірів, і від людей. Залетить туди часом зозуля, та ні разу своє «ку-ку» не вигукне на гілці і вже поспішає геть, налякана завороженою тишею. Тільки їжаки, як смеркне, перекочуються там таємничими клубками, і під чорним каменем живе старий вужак — такий старий, що жовтогарячі цятки на лакованій голові вицвіли і стали білими, як кружальця з березової кори.

В тому закутку, схилившись над ручаєм, цвіте під кручею полум’яна квітка, чарівна Чарнамай-зілля. В стародавні роки, кажуть, жив у лубенських лісах дід Чарнамай. Усі звірі, і всі птахи, і всі лісові гади були в нього на послузі, бо знав він таке віще слово. Вовки приносили йому м’ясо вепра, птахи збирали для нього по всьому лісі найкращу полуницю, а всякі гади — вужі, гадюки, та ящірки — діставали для нього дивні гриби, духмяні та ніжні, які ростуть під землею і ніколи не показуються на денне світло.

А коли дожив дід до півтораста років, прийшла до нього смерть.

Давно це було. Змінився ліс. Розрослися дуби.

І ось у тих місцях, де ніби жив колись старий Чарнамай, виросло над ручаєм товсте м’ясисте стебло, а на ньому розцвіла червона, гаряча, як вогонь, квітка. Ніхто ще її не бачив ніколи. А хто знайде її й зірве, той ніколи-ніколи, скільки житиме, не буде сиротою. Кожна стрічна жінка буде йому матір’ю, кожний чоловік — батьком, юнак — братом, а дівчина — сестрою. В кожній сім’ї стане він рідним, серед усього народу — улюбленим сином. Як ітиме він пущею глухою — розступиться пуща, шлях широкий проляже. Як ітиме через болото — висохне твань, ствердне трясовина.

Таку дивну казку розповідав дід Маврикій.

І здається Улянці, що йде вона лісом день, і другий, і третій. Вже давно проминула Одудів яр, Лисячі нори, а заповідного лісового кутка все немає та й немає. Аж ось такі пішли яри та стрімкі кручі, жовті глинища, де ні стежки, ні голосу людського...

Що далі, то й птахи затихли. Ні дрозда, ні дятла. І дерева почали зустрічатись незвичайні — береза як береза, а тільки покручена, наче в тузі заломила білі свої руки. Дуб як дуб, а тільки низенький, кривобокий, мов приплюснула його зверху до землі чиясь дужа долоня. Терни кущавляться, як колюча борода, гриби з тарілку завбільшки мов стежать за кожним кроком дівчинки, і з них тихо капає зеленими важкими краплинами отрута...

А як проповз між дерев старий вужак з руку завтовшки, тут і зупинилась Улянка — йти далі чи назад повернутись?

Глянула — і серце зайшлося: зовсім близько під кручею ручай дзвенить, і над ним схилилась червона вогненна квітка з ясним, як шматочок неба, сердечком усередині. «Чарнамай-зілля!»— шепоче Улянка, як зачарована. Кинулась вперед, простягла руку...

І все зникло: ні ручаю, ні квітки. Лежить мала лісничиха в траві, розкинувши руки, а світлу галявину стережуть густі липи. Зозуля своїх дітей по лісі скликає, а іволга жовта аж танцює, на сопілці висвистує, дратує матір-ледащицю: «Гнізда не маєш, дітей не знайдеш! А в мене гніздо, як колиска, ні в кого такого нема! Тіу-тіу!»

Всіх діймає спека. Все поховалось у гущавину. Востаннє гукнула зозуля. Навіть босоніжка дівчина-березнянка, і та сховалась у зелене шатро. Тільки рано-вранці можна побачити її слід на росяній галявині — кожна зігнута травинка поволі підводиться, братки протирають очі, бур’янець-вівсюг розправляє зім’яті вуса. А як висохне на сонці роса, то вже й сліду не знати. Хто ж моторний знайде влітку в хащі густій березнянку?

А мохастий дідусь Боровик аж на дно спустився в глибокий Одудів яр — там йому ловко, сонце не пече, з-під вільхових кущів дише вогка прохолода...

Тільки ворон-крумкач не ховається від спеки. Давно помостив він собі на розложистій дубовій гілці гніздо з хмизу, застелив його всередині ковдрою з вовни, і ворониха давно вже знесла четверо зеленавих, цяцькованих крапками яєчок. Дуб той найвищий у лісі. І в дощі, і в спеку сидить старий крумкач на верхівці, і йому видно далеко навкруги.

Аж ось стріпнувся ворон і знявся над дубом. Дужі крила з посвистом прорізали повітря. Він побачив на лісовій дорозі незнайому людину. Була вона в солдатському одязі, за плечима висіла торба і згорнута трубкою шинеля.

Мабуть, здалека йшла людина, бо чоботи її вкривав густий пил, гімнастьорка на спині потемніла від поту.

Ворон стривожився: чи не загрожує небезпека рідному гнізду? «Крумк, крумк! Стережися! — гукнув він, пролітаючи над незнайомим.— Я тут! Я завжди на варті!»

Та незнайомий не звернув на птаха ніякої уваги. Мабуть, дуже поспішав він до своєї оселі, яку залишив давним-давно. Він упізнав знайомі місця: і ручай з кладкою, і горби, вкриті густим лісом, і глибокий яр, звідки війнуло відрадною прохолодою.

Ось зараз буде лісникова хатина. Неспокій і заклопотаність майнули на обличчі в незнайомого. Важку звістку він ніс у цю хатину...

Був у нього давній приятель Андрій Голуб. Вкупі з ним лісникував, разом з ним на фронті бив німців. У бою було тяжко поранено Андрія. Взяли його в госпіталь, там він і помер. Десь далеко в лубенських лісах залишилась у Голуба сім’я: дружина, дочка Улянка та дід Маврикій.

Не знав Андрій, що дружини в нього вже немає. Не знав цього й незнайомий. Звали його Федір Корсак. Тепер він повертався додому, виписавшись із госпіталю. Шлях йому лежав мимо лісникової хати Голуба, то не міг же він не зайти по дорозі до сім’ї свого товариша.

Федора Корсака мучила думка: як він скаже лісничисі та дівчинці про смерть Андрія? А може... може, вони вже знають?..

Зайшовши до хати, він побачив біляву дівчинку, яка поралась біля печі. «Оце ж, мабуть, і є Улянка,— подумав він.— Як же вона виросла за п’ять років! Мабуть, мене зовсім забула».

— Здрастуйте, хто в цій хаті,— привітався.— Можна відпочити?

Він поклав на лаву клунок і шинелю, витер хусткою лоба.

— Сідайте,— запросила Улянка.— Звідки ви, дядю?

Упіймала його погляд, яким він глянув на цебро з водою, і хутко подала йому кухоль. Він пив і стежив за дівчинкою.

— - Спасибі, голубко. Холодна та смачна. Рідна водиця. А де ж це твоя мати?

Дівчинка пильно дивилась на нього.

— Німці вбили матір. Дядю, а ви, може, з фронту? Він побачив, як у розширених її очах запалала промениста надія.

— Хіба забула, Улянко, дядька Федора? — спитав він.— Удвох же з твоїм батьком ішов на фронт. І… звістку приніс...

«Ось як, і матір убили бузувіри».

Не встиг він подумати, як Улянка вихором налетіла на нього.

— Дядьку Федір! Дядьку Федір! — вигукувала вона, почепившись Корсакові на шию.— Звістка від батька! Тато знайшлися! Діду Маврикію!

З закутка за піччю, звідки виглядало дерев’яне ліжко, спочатку з’явилися ноги, взуті в шкарбани, потім висунувся і сам дід Маврикій.

— Здоров, Федоре! — пішов він до гостя з розпростертими для обіймів руками.— Недарма мені сон такий снився: пташка у вікно стукала — на звістку. І кіт умивався цілісінький день. Ну, думаю, гості будуть. Аж ось і гість, і звістка. Я ж казав, що живий-живісінький Андрій...

«Не знають вони, не знають»,— вистукувала у Федора важка думка.

Дід Маврикій заметушився:

— Яєчню спряж, онуко, та меду постав. У нас свої кури несуться. Меду передав Макар Макарович. Балує Улянку. А в мене й чарчина знайдеться. Ось вона. Аякже, на деревії настояна. Від ломоти, від сухоти» У, куди там! Довголіття дає. От за здоров’я Андрійове й вип’ємо.

— Дядьку Федоре,— схопила Улянка гостя за рукав.— Коли ж тато повернуться додому? Чи скоро? А що вони переказували мені?

Федір глянув у глибочінь цих дитячих очей і відчув, що він не має сили сказати правду. Ця дівчинка ні на одну мить не припускає, що звістка про батька — звістка про його смерть. Як може спасти їй таке на думку, коли надворі чарівний сонячний день, п’янить дух розквітлої липи, і зозулі в усіх лісових закутках навперебій віщують щасливі роки... Ось уже повернувся додому приятель і товариш батьків дядько Федір. Немає сумніву, що не сьогодні-завтра прийде й батько»

— Батько переказав...— Федір запнувся.— Усім привіт переказав. Щоб не скучали. Щоб ти, Улянко, вчилася. В люди вийшла. Може, й його скоро відпустять...

Він нашвидку випив чарку горілки, .настояної на деревії, закусив яєчнею і почав збиратися.

— Спасибі за хліб-сіль. Хочу до вечора своїх побачити. Звиняйте, що про Андрія мало розказав. Хай удруге колись.

— Я проведу вас, дядьку,— метнулась Улянка. Допомогла почепити торбу, а шинелю нізащо не схотіла віддати.

— Я вам піднесу. Ви в цій шинелі воювали, дядьку? І батько вас у цій шинелі бачив?

Вони вийшли з хати. Дід Маврикій стояв на порозі.

— Ти, Федоре, ліворуч від яру забирай, бо там такий чагарник поріс, що не пройдеш. Ліворуч тобі навпростець буде,— якраз мимо старого вуглища підеш, де колись вугілля випалювали.

Улянка непомітно гладила долонею й притискувала до серця незграбний суверток шинелі. Але дядько Федір помітив це.

— Ти навіщо її так голубиш?

— Ні, це я пляму витираю. І пилюки на ній багато. А осьдечки дірка прогоріла.

Біля густого осичняку, де завжди сполохано тріпотіло листя, дівчинка попрощалася з гостем.

— Тут уже скоро й просіка,— сказала.— Тільки як над проваллям будете йти, не оступіться.

Вона враз нагнулась і, перш ніж дядько Федір зрозумів у чому річ, хутко поцілувала його в руку.

— Уляночко! — скрикнув він.

Але дівчинки вже не було. Тільки кущі зашелестіли, і все стихло.

«За віщо вона? — думав Федір.— За звістку про батька».

Він витер пальцем око.

— Отакої! Взяло та й запорошило.

Розділ вісімнадцятий. У Макара Макаровича

Наступного дня Улянка встала дуже рано, посипала проса курчатам, зварила дідові Маврикію зеленого борщу.

— Хазяйнуйте, діду, сьогодні самі,— сказала,— а я піду до Макара Макаровича. Може, він і досі не знає, що мій батько живий.

Ополудні Улянка була вже біля дерев’яної хати, критої червоною черепицею. Тут містилась контора лісництва, але Макар Макарович тут не жив, він збудував собі будиночок трохи далі, на узгір’ї, яке обривалось прямовисною кручею. Звідси з високого урвища, очам відкривався безмежний краєвид на кучеряві горби та яри, звідки тяглися вгору верхівки беріз і осик. Крізь могутню зелень блищала вдалині Сула.

Макара Макаровича Улянка зустріла біля парні, де гнули обіддя для коліс. У просторій землянці стояло два величезних казани з водою, і під ними гоготіло полум’я. Коли дівчинка зазирнула в землянку, її так і обдало жаром. Із казанів по трубах ішла пара в іншу, сусідню землянку. Дверцята до цієї землянки були щільно зачинені й обмазані глиною. Там, у гарячій парі, розпарювалось обіддя.

— Доня прийшла,— зрадів Макар Макарович.— Ну, драстуй, драстуй. А я, бач, нове підприємство організував. Почекай хвилинку, зараз будемо гнути,

Він повернувся до робітників, які сиділи в затінку, попихкуючи цигарками, й гукнув:

— Пора, хлопці! А де ж бригадир? Відчиняй дверцята!

В цей час ззаду до Улянки нечутно підійшов Демко.

— А-гов!

— І зовсім не злякав!

— Хіба тебе злякаєш таку?

— Авжеж. Мене штрики-брики не злякали. Дверцята в землянку відчинили, звідти шугнула сива пара, і вже на круглий обідний пень, вкопаний у землю, ліг перший обід — довгий і рівний, який парував і плакав дрібними сльозами.

Макар Макарович тут же зігнув його, і з пенька зійшов уже готовий обід.

— Ех, калина-малина, хоч на каретуї Ясеновий, добрий буде під шину.

Другий обід зігнув Демко. Йому, звісно, допомагав батько, та хлопець глянув на Улянку такими очима, що вона жартома штовхнула його в спину:

— От хвалько небесний!

«Буде моєю сестрою,— подумав Демко,— то хай знає, що в неї брат неабиякий майстер!»

Коли Улянка захоплено почала розповідати Макарові Макаровичу про гостя з фронту, який приніс звістку від батька, лісничий заметушився.

— Аякже! Знаю, знаю. Федір Корсак. У нас тут працюватиме.

І відразу ж змінив розмову:

— А тепер ходімо до мене! Ви ж тут продовжуйте, хлопці,— обізвався до робітників.— Яке берестове — окремо, для простих возів. Воно м’яке, каменю не боїться.

Вдома Демко пішов у хижу й виніс звідти довгу засклену скриньку.

— Ти ще цього не бачила!

— Ой, як ловко! — мимохіть вихопилося в Улянки, а Демко задоволено посміхнувся.

— А що? Правда — ловко?

Це була колекція комах, шкідників лісу, яку Демко збирав довго й пристрасно.

На дні скриньки рівними рядами було приколото шпильками різноманітних жуків і метеликів. Чорний дубовий усач із своїми довжелезними вусами був, наче командир цілого загону хрущів і хрущиків, короїдів, бронзовок, лубоїдів, слоників. Тут були жуки, наче витоплені з дивовижного червоно-зеленого металу, які мінилися й спалахували перед очима, як самоцвіти. Були напрочуд красиві жучки — крапчасті, як мармур, золотисті, як полиск ватри, зелені, мов заблукалий у листі сонячний промінь. Слоники застигли з витягнутими довгими носиками-хоботками, рудий хрущ розпустив нижні слюдяні крильця, немов приготувався знятися в повітря.

Метелики були ще красивіші. Кожного з них наче виткала невідома ткаля з золотих пушинок. Ніжні крильця златогузки скидались на дві яблуневі пелюстки, а деревце кінчалось золотою подушечкою; шовкопряди вдягли плахітки в чудернацьких візерунках; крихітні метелики-листоверти були в оксамитних кофтинках, гаптованих бісером, а совки й п’ядениці вабили око муаровими биндами; схожі на ос тонковусі пилярі-ткачі хизувалися, як клоуни, в жовтих трико.

Улянка не раз бачила в лісі цих комах. Не раз увечері залітали на вогник у лісникову хатину меткі метелики — пухнасті, вкриті ніжним оксамитним пилком, який осипався від тріпотіння крилець. Та ніколи не замислювалась дівчинка над тим, що все це — лихі вороги лісу, які смокчуть живий сік дерева, точать його серце, глодають листя.

— Це все шкідники? — спитала вражено.

Демко кивнув головою.

— Ось чому ти все бавився з жуками...— промовила Улянка і глянула на хлопця. В цьому погляді було щось нове. Ніколи раніше так не дивилась на Демка Улянка. «Ось ти який! — немов сказала цим поглядом дівчинка.— А я думала, що ти тільки бешкетник».

— А це бачила? — спитав хлопчина, показуючи зав’язаний полотняним клаптиком палець.

— Врізався?

— Еге, гірше. Гусінь уколола. Свербить. Увесь палець червоний і напух. Ось бачиш цього метелика? Це краснохвіст. У нього така жовтувата гусінь. Із смужками. Ніколи не бачила? А на спині, як щітка, пучечками волосинки. Я й уколовся. Такі отрутні волосинки!

— Як же ти необережно! — вихопилось у неї.

Їй було дуже цікаво слухати Демка. Та вона почувала, що й сама могла б розповісти багато цікавого.

— А ти чув казку про Чарнамай-зілля? — спитала в нього.— Мені дід Маврикій розповідав.

Ні, Демко ніколи не чув про таке. І Улянка розказала йому легенду про полум’яну квітку.

— А знаєш що, Улянко? — промовив задумливо Демко.— Давай удвох підемо шукати це Чарнамай-зілля. Що, коли й справді є десь така квітка? Тільки ж усе це казки...

Він зітхнув.

У цей час увійшов Макар Макарович. Він поглянув на Демкову колекцію і посміхнувся.

— Ну, Улянко, а тепер я тобі свою колекцію покажу. Ходім, ходім...

Усі троє ввійшли в простору хижку. Тут пахло борошном і гасом. Макар Макарович підійшов до столу і зняв газету, якою було накрито багато малих і великих скляних банок.

— Ось мої полонені! — сказав він.

Улянка побачила, що в кожній банці злегка коливався в рідині гриб. І дівчинка згадала, що про цю пристрасть Макара Макаровича збирати колекцію грибів вона вже якось чула від знайомих лісників.

Тут, на столі, була маленька грибна країна. Схожі на хитрих звірючок — жовті лисички, опеньки — довгов’язі жевжики під парасольками, печериці — бабусі в білих очіпках, червоноголові мухомори і ще багато таких грибів, що Улянка або вперше їх бачила, або не знала назви. Були тут гриби з кумедними ковпачками, були з ріжками, одні мали круглі, широкі капелюхи, інші — шапочки.

— Трюфеля-гриба ще немає в мене,— сказав Макар Макарович.— Його важко дістати. Немає ще деяких отрутних грибів. Правда, я сьогодні вранці знайшов блідих поганок — небезпечний гриб. Ось і баночку для них приготував. Приїздив до мене професор з міста, просив продати мою колекцію для інституту. Я, кажу, не продам, а подарую. Що ж, хай студенти вивчають... Правда, калина-малина?

І враз він схопився обома руками за голену голову:

— Демко! Я й забув! На пошту ж треба їхати. Нікого послати сьогодні. Швидше, а то спізнишся. Пакета треба відвезти.

...Демко вивів із стайні Фріца. Кінь був дуже високий, тому Макар Макарович сам його осідлав.

— Ну, давай підсаджу!

Демко глянув на ґанок і з полегкістю зітхнув: Улянки не було, отже вона не побачить, з якими труднощами йому доводиться лізти в сідло. І чому така несправедлива до нього доля? Чому б йому не підрости хоча б на чверть метра? Єсть же щастя людям! Взяти хоча б Чичибабу: високий, як стовп! Щоправда, він у кожному класі сидить по два роки, зате ж, як стане на стільчик, то рукою стелю дістає!

Проте, опинившись на сідлі, хлопець відразу ж за-був і про несправедливість долі і про Чичибабу.

Тепер він уже з занепокоєнням глянув на ґанок: невже ж Улянка не побачить його верхи на коні?

Та дівчинка була в хаті. Ось-ось вона вийде на ґанок, вона неодмінно мусить вийти, щоб на власні очі побачити відважного вершника.

Демко натяг повід:

— Ну, ти! Балуєш! — голосно гукнув він. Цей вигук напевне почує Улянка. Щоб виграти час, хлопець попросив у батька підняти трохи вище ліве стремено. І хоч воно тепер стало вище за праве, Демко ладен був терпіти найприкріші незручності, тільки б Улянка побачила його на коні.

Та Улянки не було. А далі гаяти час не можна.

— Поганяй! Чого баришся? — гукнув батько. Демко хльоснув Фріца і учвал поскакав навколо хати. На скаку він зупинив коня й лозинкою постукав у вікно.

О радість! Вікно прочинила Улянка.

— Що тобі? — спитала вона.— Ти верхи на Фріці їздиш?

— А що ж! Пусте діло.

— Що тобі? -— повторила запитання дівчинка.

— Те... як його? Дай водії напитися.

Улянка подала йому повний кухоль. Демкові ніяк не хотілося пити, вода була неприємна, тепла, але він спорожнив кухоль до останньої краплини, насунув міцніше картуза і скоком погнав Фріца до воріт.

Розділ дев’ятнадцятий. Буря

Буйно розрослися трави й кущі, потемнішало листя на деревах, могутня гущавина стіною обступила затишні лісові галявинки. Позаростали подорожником та лопухом стежки-доріжки, в забутній канаві біля просіки привільне розкинула зелену плахту жалка кропива, і тільки де-не-де соромливо майне білим рукавом береза.

До осені ще далеко, ще літо дихає млістю з гарячого синього неба, та Улянка вже не раз помічала, як через дорогу несміливо пролетить біла пушинка. Знала дівчинка, що відцвіла десь іще одна квітка і пушинка несе на своїй парасольці маленьке стигле зернятко.

Давно обсипався цвіт з груш і кислиць, і тепер на деревах повільно наливалися соком маленькі плоди. Якась грушка, передчасно пожовтівши, падала на землю між ажурного листя папороті. На сонячних лісових горбках солодко пахло нагрітою стиглою полуницею, і теплий вітрець здував з козельців шовковий пух.

Улянка часто тепер бувала в Макара Макаровича. Вона дуже любила йти до нього лісовою дорогою, яку перетинало дубове коріння. Любила їздити з ним і з Демком оглядати лісництво, бувати на заготівлі лісу, на пасіці, біля парні.

Одного разу вона побачила, що Макар Макарович сидить на ґанку з Федором Корсаком. А коли підійшла й привіталась, їй здалося, що перед цим обидва вони балакали про неї, і обидва здалися дівчині дуже засмученими, хоч і ховали це за усмішками.

— Дядю Федоре,— сказала вона,— а коли ж ви розповісте мені про батька? Пам’ятаєте, ви казали: «Хай колись удруге»?

І на превелике здивування дівчинки Корсак забурмотів: «Гаразд, нехай колись...»

Хутко попрощався й пішов.

— Чого він? — спитала Улянка з тривожним передчуттям лиха.

— Поспішає. Робота,— коротко відповів Макар Макарович.— Сьогодні нову просіку прокладають на Вільшанському урочищі. Може, поїдемо, Кульбабко?

Улянка мовчки допитливо дивилася лісничому в обличчя, і він раптом сказав:

— Сядь тут, доню. Я хочу з тобою поговорити. Дівчинка слухняно сіла на сходинці ґанку.

— Улянко,— продовжував Макар Макарович.— Скажи мені, коли б так трапилось, що тато твій не повернеться, чи хотіла б ти, щоб я став тобі замість рідного батька?

Дівчинка не відповіла. Вона мовчки дивилась на Макара Макаровича, і він бачив, як круглішають її очі, і в них стигне страшна невимовна догадка.

— Тато не повернеться? — спитала вона тихо, майже самими губами.— А як же дядько Федір... Він казав...

— Він не сказав тобі правди, доню,— так само тихо відповів лісничий, почуваючи, як глибокий жаль і любов до цієї дівчинки крають йому серце.

— Що з татом? — спитала вона й уся затремтіла. І тоді Макар Макарович розповів усе що знав про смерть Андрія Голуба.

Горе було так тяжке і так воно приголомшило Улянку, що навіть сльози не змочили її сухих гарячих очей.

Дівчинка встала.

— Я піду...

— Куди? Почекай! — схопився Макар Макарович.

— Додому.

Вона не послухала умовлянь і пішла до воріт.

— Зажди-бо,— гукнув тоді Макар Макарович.— Я зараз запряжу коня і одвезу тебе!

Але Улянка, не озираючись, уже хутко вийшла за ворота. І тільки опинившись сама-самісінька на знайомій галявині, вона уткнулась обличчям у густу траву й заридала.

Хвилюючись за дівчинку, Макар Макарович трохи згодом поїхав верхи до лісникової хатини вслід за Улянкою. Він не наздогнав її, та, проте, був певний, що вона вже встигла дійти додому. Лісничий дуже стривожився, коли дід Маврикій сказав йому, що Улянки ще не було.

Вже й обідня пора минула, а дівчинка не приходила. Сонце пішло на захід, від кленів лягли на дорогу тіні. Тоді Макар Макарович учвал погнав коня до контори. Нашвидку він скликав кількох лісників, і вони верхи поїхали в ліс шукати Улянку.

Увечері всі вони повернулись, не знайшовши дівчинки. Макар Макарович боявся, що з Улянкою трапилось якесь нещастя. «І навіщо я відпустив її саму після такої розмови!» — картав він себе.

Дід Маврикій, дізнавшися про подробиці сьогоднішнього дня, і собі стривожився.

— Треба шукати, треба шукати її,— бідкався він,— бо й до лиха недалеко.

Він виходив до перелазу і виглядав онуку. Та Улянки все не було.

Макар Макарович об’їздив увесь ліс. Кінь був у милі, тремтів від утоми. Лісничий побував і біля Сули, і в Одудовім яру. А коли зайшло сонце і темрява окутала лісові дороги, він ще раз поїхав на пошуки.

Тривожно загули верховини грабів і кленів. Чорна хмара оповила півнеба, кривавим оком моргала в темряві блискавка. Все тривожніше гули верховини. І враз вони затихли, немов прислухаючись до чогось таємничого й невідомого. І тоді в цій раптовій тиші, коли вітер згорнув свої крила, почувся в нічній темряві далекий шум. Він швидко наближався. Перші краплини, важкі, як олово, застукали по листках, і слідом за цим хлюпнула злива.

А Макар Макарович верхи пробирався в цей час лісовою дорогою — мокрий до кісток, знеможений, охриплий. Знову загули дерева, застогнали, затріщали від нечуваної бурі. Синя блискавка сліпила очі, стомлений кінь спотикався, дорогою побігли струмки.

— Уля-янко-о! — гукав лісничий у ті короткі секунди, коли стихала буря. Та у відповідь з новою силою налітав порив вітру, гуркіт грому обвалом котився над лісом.

«Що ж з Улянкою? Де вона?» — важкою каменюкою била в голову думка. І Макар Макарович їхав далі й далі, звертав з дороги на просіку, виїздив до ріки і їхав понад берегом. Коли спалахувала блискавка, він бачив з кручі у примарному синьому світлі чорну, моторошну воду, яка кипіла від бурі. Блакитні стріли блискавиць пронизували зловісну глибочінь і, здавалось, не могли дістати до дна.

У нього майнула думка, що даремно він витрачає останні сили на пошуки дівчинки, бо її немає, давно вже немає в лісі. Вона могла піти до міста, могла піти на фронт шукати батька, піти світ за очі.

Та сам він тієї ж хвилини відкидав цю думку.

Давно стихла буря й минула злива, коли Макар Макарович повертався з лісу. Улянки ніде не було.

Зненацька він зупинив коня. Йому вчувся незрозумілий звук. Чи стогін, чи дерево зарипіло?

З-за розірваних хмар викотився місяць, і лісничий упізнав місцевість. Велетенський гіллястий дуб чорним громаддям застиг у кількох кроках. З листя з глухим дзвоном падали краплини. Це був той самісінький старезний дуб-дідуган, який завжди викликав у Макара Макаровича мимовільний неспокій і сум. Переказували, що колись, давним-давно, в цих місцях, біля Одудового яру, жив сам Гаркуша. Під цим дубом стояв колись його намет...

Лісничий прислухався. Незрозумілий звук повторився. Здавалося, що він виходить звідкілясь з-під землі. І ось знову — стогін чи зойк, але слабкий, надтріснутий, болісний...

Кінь злякано захропів, підняв вуха. Тепер Макар Макарович ясно почув, що це стогнав дуб. У нічній тиші сумно і страшно звучав цей стогін. Мимохіть зринули оповідання про заложників-полонених, яких Гаркуша тримав у печерах, виритих на схилах яру. Довгими роками томилися вони під землею, чекаючи, доки дадуть за них викуп.

І коли ще раз застогнав дуб, Макар Макарович хутко зліз із сідла і прив’язав коня до гілки. Обійшов навколо дуба і побачив величезне дупло, в яке вільно могла зайти людина.

Почуваючи, що від хвилювання забиває подих, лісничий зазирнув у чорну пащу дупла й похапцем дістав сірники. Вони зволожніли й не хотіли горіти. Нарешті Макарові Макаровичу пощастило — сірник спалахнув тріпотливим блідим вогником. Його немічне світло заколивалось на крейдяному обличчі Улянки, яка лежала непритомною в дуплі.

* * *

Наче уві сні відчула Улянка долоню, що тихо лягла їй на лоба.

— Жару вже немає,— промовив чийсь дуже знайомий жіночий голос.

Дівчинка проснулась, але лежала з заплющеними очима, бо їй здавалось, що вона не має сили підняти повіки.

— Тепер пішло на одужання,— обізвався інший голос, чоловічий, який був теж знайомий-знайомий. І звідкілясь, мов з глибокої прірви, до дівчинки повільно поверталася свідомість. Де вона? Що з нею? Ось вона лежить на галявині й плаче, ось блукає безтямно лісом, продирається через колючі хащі. Дико шумлять патлаті дерева, буря з дощем січе обличчя. Сліпуча блискавка б’є в груди, і навколо раптом розливається яскраве світло, наскрізь пронизує все тіло...

Улянка з зусиллям розплющує очі й бачить сонячні зайчики, які гасають по білій стіні кімнати. «Як же я довго спала»,— думає дівчинка і тут помічає, що біля її ліжка хтось стоїть. «Та це ж Макар Макарович!» — немов у тумані впізнає вона обличчя, яке схилилось над нею. Вона схоплюється й простягає вперед руки і тепер бачить, що Макар Макарович не сам, з ним Людмила Степанівна. Світла радість огортає Улянку — десь далеко позаду лишилася лиховісна ніч, і злива, і страшне дупло, і холод, який сковував дихання. Легкі крила підхоплюють дівчинку, голова її знову відкидається на подушку, та крила не дають упасти, гойдають і вколисують...

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up