Великий Гетсбі (сторінка 2)

Вона перевдяглася в сукню з коричневого мережаного мусліну, що туго напнулася на її широких стегнах, коли Том допомагав їй вийти на кінцевій зупинці.

В газетному кіоску вона купила номер «Таун теттла» й кіноогляд, а в аптекарській крамничці — кольдкрем і флакончик парфумів. Нагорі, в лункій півтемряві вокзального крила, місіс Вільсон пропустила чотири таксі й обрала п’яте — нове авто кольору лаванди, з сірою оббивкою, яке нарешті вивезло нас із громаддя вокзалу в сліпуче сонячне сяйво. Та майже відразу вона рвучко одвернулася од вікна і, подавшись уперед, постукала в шибку шоферові, а тоді зажадала від Тома:

— Купи мені собачку. Я хочу, щоб у нас жив собачка. Це ж така втіха — собачка.

Заднім ходом ми під’їхали до сивого дідуся, напрочуд схожого на Джона Д. Рокфеллера. На грудях у нього висів кошик, у якому вовтузилося кілька зовсім малих цуценят непевної масті.

— Яка це порода? — захоплено спитала місіс Вільсон, коли старий підійшов до вікна таксі.

— Є на всякий смак. Яку ви бажаєте, мадам?

— Мені б сторожову — таку, як ото у поліцейських. Є у вас така?

Старий невпевнено зиркнув у свій кошик, сунув у нього руку й витяг за загривок щеня, що перебирало в повітрі лапками.

— Це не сторожовий пес,— сказав Том.

— Та, мабуть-таки, не зовсім сторожовий,— з жалем погодився старий.— Скоріше це ердель.— Він провів рукою по коричневій зморшкуватій спинці.— Але подивіться, яка шерсть. Оце-то шерсть! Такого песика вам не доведеться лікувати від застуди.

— Ой, який гарнесенький! — замилувано мовила місіс Вільсон.— Скільки він коштує?

— Цей песик? — Старий розчулено оглянув щеня.— Цей песик обійдеться вам у десять доларів.

Ердель — а серед його предків, без сумніву, був і якийсь ердель, дарма що лапки він мав напрочуд білого кольору,— опинився на колінах місіс Вільсон, яка заходилася захоплено гладити його протизастудну шерсть.

— Це хлопчик чи дівчинка? — делікатно спитала вона.

— Цей песик? Цей песик — хлопчик.

— Це сучка,— впевнено сказав Том.— Ось вам гроші, держіть. Можете купити на них ще десять таких щенят.

Ми виїхали на П’яту авеню, таку сонячну й мирну, таку пасторально-ідилічну цього ясного недільного дня, що я не здивувався б, якби з-за рогу раптом вийшла отара білих овечок.

— Зупиніть на хвилинку,— сказав я.— Тут я мушу з вами попрощатись.

— Ні в якому разі,— відрубав Том.— Міртл образиться, якщо ти не поїдеш до нас, правда, Міртл?

— Їдьмо з нами,— попросила вона.— Я подзвоню Кетрін, моїй сестрі. Вона красуня — так кажуть усі, хто розуміє.

— Та я б з охотою, але...

Перетнувши Центральний парк, ми поїхали далі, заглиблюючись у західну частину міста. На Сто п’ятдесят восьмій вулиці довжелезним білим пирогом простяглись однакові житлові будинки, там, перед одною із скибок цього пирога, машина зупинилась. Окинувши вулицю поглядом королеви, що повертається в свої володіння, місіс Вільсон узяла на руки песика й решту своїх покупок і величною ходою ввійшла в парадні двері.

— Я запрошу і подружжя Маккі,— оголосила вона в ліфті.— Але найперше подзвоню Кетрін.

Квартира містилася на горішньому поверсі — маленька вітальня, маленька їдальня, маленька спальня і ванна кімната. Вітальня від самого порогу була заставлена надто громіздкими, як на неї, меблями з гобеленовою оббивкою: куди б ти не ступив, скрізь натикався на пишних дам, що гойдалися на орелях у Версальському саду. Єдиною оздобою на стіні була надміру збільшена фотографія — на перший погляд, вона зображала курку на оповитій туманом каменюці. Проте з відстані кількох кроків курка прибирала форми капелюшка, і з-під нього до вас усміхалося гладке обличчя якоїсь бабусі. На столі лежали впереміж старі номери «Таун теттла», книжка під назвою «Симон, званий Петром» і кілька бродвейських журнальчиків скандальної хроніки. Ввійшовши, місіс Вільсон передусім зайнялася щеням. Хлопчик-ліфтер неохоче подався на пошуки ящика з соломою і молока, до якого він, уже з власної ініціативи, додав бляшанку твердих собачих галет — одна така галета потім до самого вечора нудно розкисала в блюдечку з молоком. Тим часом Том відімкнув дверцята секретера й видобув звідти пляшку віскі.

Я лише двічі в житті впивався, і це був той другий раз. Тому все, що відбувалося там, я бачив немов крізь тьмяний, каламутний серпанок, хоча, принаймні до восьмої години, квартиру заливало веселе сонячне світло. Сидячи в Тома на колінах, місіс Вільсон обдзвонювала якихось своїх знайомих; потім з’ясувалося, що нема чого курити, і я пішов по сигарети. Коли я повернувся, у вітальні нікого не було, тож я скромно примостився в кутку й прочитав цілий розділ із «Симона, званого Петром»; не знаю, чи книжка ця так жахливо написана, чи віскі забило мені памороки, але я анічогісінько не втямив.

Тільки-но Том і Міртл (а після першого тосту ми з місіс Вільсон уже називали одне одного на ім’я) повернулися до вітальні, почали з’являтися гості.

Кетрін, сестра Міртл, виявилася стрункою, промітною жіночкою років тридцяти з густою копицею рудого, коротко підстриженого волосся і молочно-білим від пудри обличчям. Брови в неї були вискубані, а потім намальовані під більш хвацьким кутом; та оскільки природа намагалася повернути бровам первісну форму, то обличчя мало якийсь двоїстий вираз. Кожен її рух супроводився брязкотом незліченних керамічних браслетів, що ковзали то вгору, то вниз на її руках. Вона ввійшла до вітальні такою швидкою, впевненою ходою і окинула меблі таким хазяйським поглядом, що я подумав, чи не вона тут мешкає. Та коли я спитав її про це, вона вибухнула робленим реготом, голосно повторила моє запитання, а потім сказала, що мешкає з приятелькою в готелі.

Містер Маккі, блідий, схожий на жінку чоловік, був сусідом знизу. Видно, він щойно поголився; на щоці в нього засохла плямка білої піни. Він шанобливо привітався до кожного з присутніх, а мені пояснив, що належить до «мистецького кола». Згодом я довідався, що він фотограф і що збільшений портрет матері місіс Вільсон, який, мов туманне потойбічне видиво, завис на стіні кімнати,— витвір його рук. Його дружина була галаслива, манірна, вродлива і нестерпна. Вона гордо розповіла мені, що відколи вони одружилися, чоловік сфотографував її сто двадцять сім разів.

Місіс Вільсон встигла перед появою гостей перевдягтись і тепер була вбрана в шикарну вихідну сукню з кремового шифону, що шурхотів, коли вона походжала по вітальні. Немовби під впливом нового туалету змінилась і її поведінка. Та дивовижна жвавість, що так вразила мене при нашому знайомстві в гаражі, перейшла в просто-таки разючу пиху. Її сміх, жести, мова ставали дедалі неприроднішими, і в міру того, як вона надималася, вітальня немовби зменшувалась довкола неї, аж поки в мене виникло враження, що місіс Вільсон стрімко обертається в клубах диму на якійсь рипучій, скреготливій осі.

— Ох, люба,— казала вона сестрі робленим, верескливим голосом,— усі ті людці тільки й дивляться, як би тебе ошукати, поживитися за твій рахунок. Не далі як минулого тижня до мене сюди приходила жінка, зробила педикюр, а заправила стільки, наче видалила мені апендицит!

— А як ту жінку звуть? — спитала місіс Маккі.

— Місіс Еберхардт. Вона робить педикюр вдома у клієнтів.

— Мені так подобається ваша сукня,— сказала місіс Маккі.— Від неї очей не відірвеш.

Місіс Вільсон відхилила комплімент, зневажливо звівши одну брову.

— Ет, це вже старі лахи,— мовила вона.— Цю сукню я вже не ношу — надягаю хіба тоді, коли мені байдуже, як виглядаю.

— Але вона вам страшенно пасує, ви в ній якась особлива,— не вгавала місіс Маккі.— Якби Честер міг зняти вас у такій позі, вийшов би справжній шедевр!

Ми всі мовчки втупились очима в місіс Вільсон, а вона, відкинувши з чола пасмо волосся, подарувала нам у відповідь сліпучу усмішку. Містер Маккі якийсь час придивлявся до неї, схиливши голову набік, а тоді простяг руку вперед, відвів назад і знову простяг уперед.

— Я змінив би освітлення,— сказав він нарешті.— Щоб увиразнити скульптурність обличчя. І обов’язково взяв би в кадр волосся в усій його пишноті.

— А я б нізащо не змінювала освітлення! — вигукнула місіс Маккі.— По-моєму, це...

— Шш! — присадив її чоловік, і ми всі знову зосередилися на предметі дискусії, але тут Том Б’юкенен голосно позіхнув і звівся на ноги.

— Ви б краще випили чогось,— звернувся він до подружжя Маккі.— Міртл, дай ще льоду й мінеральної, поки всі тут не поснули.

— Я ж казала тому хлопцеві, щоб приніс лід.— Міртл звела брови, обурена недбалістю прислуги.— От ледацюги! За ними як не простежиш, нічого не зроблять.

Вона подивилася на мене й не знати чому засміялась.

Потім схопила песика, палко поцілувала його і вийшла на кухню з таким виглядом, наче десяток кухарів чекають там її наказів.

— Я зробив кілька непоганих пленерів на Лонг-Айленді,— самовдоволено мовив містер Маккі.

Том тупо подивився на нього.

— Два навіть оправив у рамки й повісив у себе вдома.

— Два чого? — спитав Том.

— Два етюди. Один я назвав «Мис Монток. Чайки», а другий — «Мис Монток. Море».

Кетрін, сестра Міртл, сіла на диван поряд мене.

— Ви теж живете на Лонг-Айленді? — спитала вона.

— Я живу у Вест-Еггу.

— Справді? Я там нещодавно побувала, з місяць тому. На вечорі в одного добродія на ім’я Гетсбі. Ви з ним знайомі?

— Він мій сусід.

— Знаєте, кажуть, він чи то племінник, чи то двоюрідний брат кайзера Вільгельма. Звідти і його багатство.

— Справді?

Вона кивнула головою.

— Я його боюся. По-моєму, з таким, як він, краще не зв’язуватись.

Цю вельми цікаву інформацію про мого сусіда урвала місіс Маккі, яка, показавши пальцем на Кетрін, раптом вигукнула:

— А знаєш, Честере, з нею ти б теж зміг дещо зробити!

Але містер Маккі тільки неуважливо кивнув їй головою і знову обернувся до Тома.

— Я б по-справжньому зайнявся Лонг-Айлендом, якби хтось замовив за мене слівце. Мені б тільки пробитися в друк, а там уже я за себе певен!

— А ви зверніться до Міртл,— вибухнув реготом Том; місіс Вільсон саме ввійшла до вітальні з тацею.— Вона вам напише рекомендаційного листа. Напишеш, Міртл?

— Якого листа? — спантеличено спитала Міртл.

— Рекомендаційного листа до твого чоловіка, нехай містер Маккі зробить з нього кілька етюдів.— Він поворушив губами, придумуючи.— Ну, скажімо: «Джордж Б. Вільсон біля бензоколонки» чи щось таке.

Кетрін присунулася ближче й прошепотіла мені у вухо:

— Вона ненавидить свого чоловіка так само, як Том — свою дружину!

— Невже!

— Смертельно ненавидить! — Вона подивилася на Міртл, потім на Тома.— Ну, а я кажу: нащо жити з тим, кого ненавидиш? По-моєму, так: домоглися б і він, і вона розлучення, а потім побралися б.

— Тож і вона не любить Вільсона?

Відповідь на це була несподівана. Відповіла сама Міртл, яка почула запитання,— відповіла лютою, брудною лайкою на адресу чоловіка.

— От бачите! — переможно вигукнула Кетрін, а потім знову притишила голос.— Власне, все упирається в його дружину. Вона католичка, а католики не визнають розлучення.

Дейзі зовсім не була католичкою, і хитрість, захована в цій брехні, справила на мене неабияке враження.

— Коли вони все ж таки поберуться,— вела далі Кетрін,— то переїдуть на Захід і там пересидять, поки галас тут стихне.

— Тоді вже краще було б переїхати до Європи.

— О, то ви любите Європу? — несподівано голосно вигукнула Кетрін.— Я оце щойно повернулася з Монте-Карло.

— Справді?

— Так, рівно рік тому. Їздила туди з приятелькою.

— І довго там пробули?

— Ні, ми тільки з’їздили до Монте-Карло й назад. Через Марсель. Ми мали з собою понад тисячу двісті доларів, але за два дні в казино нас обдерли до ниточки. І досі дивуюсь, як ми звідти ноги винесли. Боже, як я ненавиджу те місто!

Надвечірнє небо за вікном на мить заяскріло медяною блакиттю Середземного моря, але пронизливий голос місіс Маккі відразу повернув мене до вітальні.

— Я теж мало не зробила жахливої помилки,— енергійно призналася вона.— Мало не вийшла заміж за єврейчика, який упадав коло мене кілька років. А знала ж, що він мені у слід ступити не годен. І всі мені казали: «Люсіль, цей чоловік тобі у слід ступити не годен!» Та коли б я не зустрілася з Честером, він би мене кінець кінцем укоськав.

— Так-так,— покивала головою Міртл Вільсон.— Але ви все ж таки за нього не вийшли.

— Та звісно, що не вийшла.

— А от я вийшла,— не зовсім точно сказала Міртл.— Ось у чому різниця між тим, що випало на нашу долю.

— А нащо ти це зробила, Міртл? — спитала Кетрін.— Ніхто ж тебе не силував.

Міртл на мить замислилася.

— Я вийшла за нього тому, що вважала його джентльменом,— сказала вона нарешті.— Я вважала, що він людина вихована, а виявилося, що він і нігтя мого не вартий.

— Ти ж якийсь час кохала його без тями,— зауважила Кетрін.

— Кохала? Без тями? — обурилася Міртл.— Звідки ти це взяла? Я кохала його не більше, ніж оцього добродія.

Вона тицьнула пальцем у мій бік, і всі подивилися на мене з докором. Я спробував усім своїм виглядом показати, що наші стежки ніколи раніше не сходились.

— Якщо я й втратила тяму, то лише тоді, коли погодилась одружитися з ним. Але я відразу зрозуміла свою помилку. Він позичив у когось костюм, щоб надягти на весілля, а мені навіть не сказав про це, і за кілька днів — його саме не було вдома — якийсь тип прийшов по той костюм.— Вона озирнулася, перевіряючи, чи всі її слухають.— «Як? — кажу.— Це ваш костюм? Уперше чую». Але костюм я все ж таки віддала, а потім упала на ліжко і ревма проревла до самого вечора.

— Їй справді вже треба йти від нього,— знову зашепотіла до мене Кетрін.— Вони прожили над тим гаражем цілих одинадцять років! А до Тома вона ж ні на кого навіть не дивилася.

Пляшка віскі — вже друга того вечора — тепер переходила з рук у руки, і тільки Кетрін не торкалась її, запевняючи, що їй «і без нього весело». Том викликав консьєржа й послав його по якісь знамениті сандвічі, які, мовляв, можуть замінити цілу вечерю. Я знову і знову поривався піти — мені хотілося пішки пройтися у лагідних сутінках до Центрального парку, але щоразу, коли я намагався підвестись, мене втягували в якусь безладну, галасливу суперечку, що мов мотузкою прив’язувала мене до крісла. А тим часом, можливо, якийсь випадковий перехожий дивився з огорнутої присмерком вулиці вгору, на наші освітлені вікна, й міркував, які таємниці людського існування ховаються за ними, і подумки я опинявся на місці того перехожого, й дивився вгору його очима, й відчував ту саму цікавість. Я був водночас і тут, і там, охоплений і захватом, і страхом перед нескінченною різноманітністю життя.

Міртл присунула своє крісло до мого і, гаряче дихаючи, раптом вихлюпнула на мене історію свого знайомства з Томом.

— Ми сиділи у вагоні одне навпроти одного, на тих двох місцях біля тамбура, що їх завжди займають в останню чергу. Я їхала до Нью-Йорка, до сестри, й мала в неї заночувати. Він був у фраці, в лакових черевиках, і я не могла відірвати від нього очей, але щоразу, як він на мене дивився, я вдавала, ніби розглядаю, рекламний плакат у нього над головою. Коли ми приїхали й почали виходити, він опинився поряд зі мною й так притиснувся своєю білою манишкою до мого плеча, що я пригрозила покликати полісмена, але він мені, звісно, не повірив. Від хвилювання я була мов у тумані: коли ми з ним сідали в таксі, я навіть не розуміла, чи це таксі, чи вагон підземки. А в голові одна думка: «Живемо тільки раз, живемо тільки раз».

Вона озирнулася на місіс Маккі, й кімната виповнилась її робленим сміхом.

— Ох, люба! — вигукнула вона.— Я подарую вам цю сукню, як тільки вона мені зовсім набридне. Завтра я куплю собі нову. Мені треба скласти на завтра список усіх справ. Масаж, потім перманент, потім купити нашийник для собачки, й оту гарнесеньку попільничку з пружинкою, і вінок з чорним шовковим бантом на могилку матусі, такий, щоб пролежав ціле літо. Неодмінно треба все це записати, щоб я нічого не забула.

Була дев’ята година, та майже відразу ж я знову глянув на годинник, і виявилося, що вже десята. Містер Маккі спав у кріслі, поклавши на коліна стиснуті кулаки — в позі, яку люблять прибирати перед фотоапаратом поважні ділки. Своєю хусткою я стер з його щоки засохлу мильну піну, що цілий вечір муляла мені очі.

Щеня сиділо на столі і, витріщаючи засліплені димом очиці, раз у раз тихенько скавучало. Якісь люди з’являлися, зникали, домовлялися кудись іти, губили одне одного, шукали й знову знаходили на відстані трьох кроків. Уже десь над північ Том Б’юкенен і місіс Вільсон, стоячи лицем в лице, запекло засперечалися з приводу того, чи місіс Вільсон має право вимовляти ім’я Дейзі.

— Дейзі! Дейзі! Дейзі! — вигукувала місіс Вільсон.— Чув? Скільки схочу, стільки й казатиму. Дейзі! Дей...

Коротким вправним ударом долонею Том Б’юкенен роз’юшив їй носа.

Потім були закривавлені рушники на підлозі ванної, обурені вигуки жінок і болісні уривчасті зойки, що перекривали весь цей галас. Містер Маккі прокинувся, підвівся і, мов сновида, рушив до дверей. На півдорозі він зупинився, обернувся й обвів поглядом усю цю сцену: його дружина й Кетрін, лаючись і втішаючи Міртл, метушаться з якимись пляшечками й бинтами між громіздких меблів, а на дивані нещасна, залита кров’ю жертва намагається сторінками «Таун теттла» прикрити гобелен зі сценами Версаля. Потім містер Маккі знов обернувся і рушив до дверей. Знявши з канделябра свого капелюха, я вийшов слідом за ним.

— Давайте коли-небудь пообідаємо разом,— запропонував він, коли ліфт, застогнавши, поїхав униз.

— А де?

— Де хочете.

— Не чіпайте важеля,— сердито застеріг ліфтер.

— Перепрошую,— з гідністю мовив містер Маккі.— Я не помітив, що торкаюсь його.

— Гаразд,— сказав я.— 3 приємністю.

...Я стояв коло його ліжка, а він сидів на ньому, в спідньому, з великою папкою в руках.

— «Красуня і звір»... «Самотність»... «Стара шкапа бакалійника»... «Бруклінський міст»...

Потім я лежав на лаві в холодному залі Пенсільванського вокзалу і, силкуючись у напівсні вчитати ранковий випуск «Тріб’юн», чекав поїзда, що відходить о четвертій ранку.

Розділ третій

Літніми вечорами з будинку мого сусіда линула музика. Чоловіки й жінки, мов рій метеликів, з’являлись і зникали в синяві його саду, серед шелесту голосів, шампанського і зірок. Вдень, під час припливу, я бачив, як його гості стрибають у воду з вишки на причалі або засмагають на гарячому піску його пляжу, а два його моторні катери розтинають хвилі протоки, й за ними у вирі шумовиння злітають акваплани. По суботах і неділях його «ролс-ройс» перетворювався на рейсовий автобус і з дев’ятої ранку до пізньої ночі возив гостей з міста чи до міста, а його фургончик, мов прудкий жовтий жук, бігав до станції зустрічати кожний поїзд. А в понеділок восьмеро слуг, серед них і додатково найнятий другий садівник, бралися за швабри, щітки, молотки й садові ножиці і цілий день у поті чола усували сліди вчорашніх руйнувань.

Щоп’ятниці п’ять ящиків апельсинів та лимонів прибували від постачальника з Нью-Йорка, і щопонеділка ті самі апельсини й лимони покидали будинок з чорного ходу у вигляді гори розполовинених шкурок. На кухні стояла машина, що за півгодини вичавлювала сік з двохсот апельсинів; для цього треба було тільки двісті разів натиснути пальцем на кнопку. Щонайменше двічі на місяць до мого сусіда приїздив цілий загін декораторів, які привозили кількасот метрів брезенту й таку ж кількість різноколірних лампочок, ніби збиралися перетворити величезний сад Гетсбі на різдвяну ялинку. На столах, між принадних закусок, громадилися нашпиговані прянощами окісти, пістряві, мов убір арлекіна, салати, поросята в тісті й індики, в чародійський спосіб перетворені на червоне золото. У великому холі споруджувалася висока стойка з обніжком із справжньої міді, й у тому барі було все — і джини, і лікери, і всілякі трунки такого давнього походження, що більшість запрошених дівчат, через молоді літа, просто не знали, що то таке.

...О сьомій прибуває оркестр — не якийсь там жалюгідний квінтет, а в повному складі: і гобої, і тромбони, і саксофони, і альти, і корнети, і флейти, і великі та малі барабани. На цей час останні пляжники, повернувшись з берега, вже одягаються нагорі; машини з нью-йоркськими номерами вишикувалися перед домом у п’ять рядів, і в залах, у вітальнях, на верандах, що міняться всіма барвами веселки, можна побачити зачіски, зроблені за останнім неймовірним криком моди, і шалі, які не снилися навіть кастільським модницям. Бармени тільки встигають наливати, таці з коктейлями пропливають між деревами саду, і вже саме повітря стає п’янким і дзвінким від говору й сміху, побіжного обміну новинами, схожими на плітки, побіжних знайомств, що за хвилину будуть забуті, й палких вітань, якими обмінюються дами, що ніколи не знали одна одну на ім’я.

Ліхтарі яскравішають у міру того, як земля відвертається від сонця, і ось уже оркестр заграв хмільну, рвучку мелодію, і хор голосів зазвучав на тон вище. Сміх з кожною хвилиною стає жвавішим, нестримнішим, він вибухає вже від одного жартівливого слівця. Тут і там гості сходяться докупи, склад цих гуртків дедалі швидше змінюється, вони розростаються і розпадаються, щоб за мить утворитися знову. З’являються і блукачки, самовпевнені дівчата, що в’юняться між осіб огрядних і статечних, вигулькують то тут, то там, потрапляють на коротку, радісну мить у центр уваги гуртка і, збуджені успіхом, поспішають далі крізь море облич, голосів, кольорів, що переливаються в мінливому світлі декоративних ліхтарів.

Не раз одна з таких непосид, мерехтлива в своїй сукні, вихоплює просто з повітря келих з коктейлем, вихиляє його до дна для хоробрості і, вибігши на обтягнуту брезентом естраду, заходиться виконувати запальний сольний танець. На мить западає тиша; диригент люб’язно підладжується до її ритму, й у натовпі вже шириться помилкова чутка, ніби це — дублерка Гільди Грей з вар’єте «Фолі». Гамір знову наростає, і тепер уже розваги починаються по-справжньому.

Того вечора, коли я вперше прийшов до Гетсбі, я був, напевно, одним з небагатьох запрошених гостей. Туди не чекали запрошень — туди приїздили самі. Сідали в машину, їхали на Лонг-Айленд і врешті опинялись у Гетсбі. Хто-небудь з присутніх знайомив новоприбулих з господарем, і потім кожен поводився так, як заведено поводитися в парку розваг. А траплялося, що гості приїздили й від’їздили, так і не познайомившись із господарем — простодушність, що приводила їх сюди, вже сама по собі правила за вхідний квиток.

Але мене було запрошено за всіма правилами етикету. Вранці в суботу шофер у сіро-блакитній лівреї з’явився на газоні перед моїм будинком і вручив мені напрочуд церемонне послання від свого хазяїна: містер Гетсбі писав, що вважатиме за велику честь для себе, якщо я завітаю до нього «на скромну вечірку». Він, мовляв, не раз бачив мене здалеку й давно збирався зробити мені візит, але прикрий збіг обставин завадив йому здійснити цей намір. І розгонистий підпис: Джей Гетсбі.

Вдягнувшись у білий фланелевий костюм, я на початку восьмої перейшов до Гетсбі в сад і зразу ж почув себе досить ніяково у вирі незнайомих мені людей, хоч тут і там я часом помічав обличчя, що їх не раз бачив у приміському поїзді. Мені відразу впало в око, як багато молодих англійців вкраплено в той натовп; всі вони були добре вдягнені, всі мали трішечки голодний вигляд, і всі неголосно й поважно розмовляли із солідними, заможними американцями. Я вирішив, що вони щось продають — акції, чи страхові поліси, чи автомобілі. В усякому разі, видно було, що запах великих і легких грошей дражнить їхній нюх, викликаючи впевненість, що кількох вдало дібраних переконливих слів вистачить, щоб ті гроші перекочували до їхньої кишені.

Прийшовши, я передусім спробував розшукати господаря, але ті двоє чи троє гостей, у яких я питав, чи не знають вони, де його можна знайти, витріщалися на мене так здивовано і так енергійно запевняли мене в своїй цілковитій неспроможності дати відповідь, що я поплентався до столу з коктейлями — єдиного місця в саду для самотнього гостя, який не хоче виглядати неприкаяним і зайвим.

Певно, я б напився там доп’яну просто від збентеження, якби з будинку не вийшла Джордан Бейкер. Вона зупинилася над мармуровими сходами і, злегка відхилившись назад, із зневажливою цікавістю подивилась униз, на натовп у саду.

Я не знав, зрадіє вона моїй появі чи ні, але мені конче треба було за когось учепитися, бо я вже відчував, що от-от почну заводити панібратські балачки з випадковими перехожими.

Кинувшись до сходів, я загорлав: «Добривечір!» — так голосно, що вигук мій, здавалося, лукою озвався в найвіддаленіших куточках саду.

— Я так і думала, що зустріну вас тут,— неуважливо мовила Джордан, коли я вибіг сходами до неї.— Адже ви казали, що мешкаєте поряд з...

Вона злегка притримала мою руку на знак того, що за хвилину приділить мені увагу, й запитально подивилася на двох дівчат в однакових жовтих сукнях, що зупинилися біля підніжжя сходів.

— Добривечір! — вигукнули дівчата разом.— Як прикро, що ви програли!

Ішлося про змагання з гольфу. Минулого тижня Джордан програла фінальну зустріч.

— Ви нас не впізнаєте,— сказала одна з дівчат у жовтому вбранні.— Ми з вами познайомилися тут з місяць тому.

— У вас тоді волосся було іншого кольору,— відказала Джордан. Я аж здригнувся, але дівчата вже пішли далі, й зауваження її міг почути лише місяць, який з’явився явно передчасно — очевидно, з кошика із закусками, привезеного запобігливим постачальником. Джордан просунула свою золотаву тонку руку під мою, і, спустившись сходами, ми пішли бродити садом. З напівтемряви назустріч нам випливла таця з коктейлями, і ми, з келихами в руках, підсіли до столика, за яким уже вмостилися ті двоє дівчат у жовтому і троє чоловіків, кожен з яких був нам відрекомендований як містер Мимр.

— Ви тут часто буваєте? — спитала Джордан у дівчини, що сиділа поряд з нею.

— Востаннє була тоді, коли познайомилася з вами,— жваво, впевнено відповіла та й звернулася до своєї приятельки: — Ти, здається, теж, Люсіль?

З’ясувалося, що й Люсіль теж.

— Мені тут подобається,— сказала Люсіль.— Мені хоч би де бути — аби десь бути, тому я ніколи не нудьгую. Того разу я зачепилася за стілець і роздерла сукню. Він спитав, як мене звуть і де я мешкаю, і не минуло й тижня, як мені принесли пакунок від Круар’є, а в ньому — нова вечірня сукня.

— І ви прийняли? — спитала Джордан.

— Авжеж, прийняла. Я навіть хотіла сьогодні її надягти, але її треба трошки перешити — заширока в бюсті. Світло-блакитна, розшита бісером лавандового кольору. Двісті шістдесят п’ять доларів.

— Ні, що не кажіть, звичайна людина такого не зробить,— категорично заявила перша дівчина.— Він явно старається ні з ким не псувати стосунків.

— Хто — він? — спитав я.

— Гетсбі. Мені казали...

Обидві дівчини й Джордан по-змовницькому зблизили голови.

— Мені казали, ніби він колись убив людину.

Усіх нас пройняв дрож. Три містери Мимри витягли шиї, жадібно прислухаючись.

— А по-моєму, це перебільшення,— скептично зауважила Люсіль.— По-моєму, він просто був під час війни німецьким шпигуном.

Один з чоловіків ствердно закивав головою.

— Я сам чув про це від одного пана, який знає його як свої п’ять пальців. Разом з ним виріс у Німеччині,— запевнив він нас.

— Та ні,— сказала перша дівчина.— Цього не може бути, бо під час війни він служив у американській армії.— І знов заволодівши нашою довірою, вона переможно повела далі: — Ви зверніть увагу, яке в нього буває обличчя, коли він гадає, що на нього ніхто не дивиться. Ні, він убивця, і край.

Вона замружила очі й пощулилася. Люсіль теж пощулилася. Ми всі почали озиратися: чи не стоїть за спиною Гетсбі. Певно, й справді щось дуже таємниче було в цій людині: плітки про неї переказували пошепки навіть ті, хто не звик стишувати голосу ні за яких обставин.

В цей час почали подавати першу вечерю — другу подавали після півночі,— і Джордан запросила мене приєднатися до її товариства, що розмістилося за столом в іншому кінці саду. Товариство складалося з трьох подружжів і кавалера Джордан, надокучливого студента, який пересипав свою мову багатозначними натяками й був явно переконаний, що рано чи пізно Джордан віддасть свою особу в його більше чи менше розпорядження. Всі вони трималися разом і в одному місці, з гідністю виконуючи добровільний обов’язок — репрезентувати тут шановану місцеву аристократію, яка, ласкаво погодившись прибути з Іст-Егга до Вест-Егга, не мала, проте, наміру включатись у розваги тутешнього різношерстного збіговиська.

— Ходімо звідси,— прошепотіла мені Джордан після того, як ми змарнували півгодини.— Мене вже нудить від їхньої добропорядності.

Ми підвелись, і вона пояснила, що ми хочемо пошукати господаря, бо мені, мовляв, незручно, що я й досі не познайомився з ним особисто. Студент кивнув з багатозначною, меланхолійною посмішкою.

В барі, куди ми передусім зазирнули, товклося повно всякого люду, але Гетсбі там не було. Джордан даремно виглядала його зі сходів у саду, а потім на терасі. Тоді ми обрали навмання якісь солідні на вигляд двері, ввійшли і опинились у бібліотеці, кімнаті з високим готичним склепінням і дубовими панелями в англійському стилі, перевезеній, мабуть, цілком з якихось старовинних заокеанських руїн.

Огрядний чоловік середніх літ у величезних опуклих окулярах, що робили його схожим на сову, сидів на краю столу й водив очима по полицях з книжками. Він був явно напідпитку. Коли ми ввійшли, він рвучко обернувся і оглянув Джордан з голови до ніг.

— Що ви на це скажете? — спитав він збуджено.

— На що саме?

Він показав рукою на книжкові полиці.

— На все це. Можете не перевіряти. Я перевірив. Усі справжні.

— Книжки?

Він кивнув головою.

— Справжнісінькі — і сторінки мають, і взагалі все. Я був певен, що це — тільки добре зроблені шпалери, а виявляється — справжні книжки! І сторінки є, і... Стривайте, я покажу!

Переконаний, що ми не повіримо йому на слово, він підбіг до полиці й повернувся з першим томом «Лекцій» Стоддарда.

— Бачите? — переможно вигукнув він.— Справжнісінький друкарський виріб. Воістину — не вір очам своїм! Цей тип — другий Беласко. І який добір, який смак! Він навіть знав, коли зупинитися — сторінки не розрізані. Але то було б уже занадто. То було б уже забагато.

Він вихопив книжку в мене з рук і квапливо поставив її на місце, бурмочучи, що, коли вийняти одну цеглину, вся споруда може завалитися.

— Хто вас привів? — спитав він.— Чи, може, ви прийшли самі? Мене привели. Сюди майже всіх приводять.

Джордан не відповіла — тільки весело блиснула очима.

— Мене привела сюди дама на прізвище Рузвельт,— вів він далі.— Місіс Клод Рузвельт. Ви з нею не знайомі? Я з нею десь познайомився учора ввечері. Я оце вже тиждень п’ю — не просихаю, от і вирішив посидіти в бібліотеці, може, думаю, протвережуся.

— І як, допомогло?

— Здається, трошки. Поки що важко сказати. Я ж іще тільки годину посидів. Слухайте, я вам не казав про книжки? Вони справжні. Вони...

— Ви нам казали.

Ми врочисто потисли йому руку й знову вийшли в сад.

На обтягнутому брезентом помості вже почалися танці: добродії похилого віку незграбно кружляли з молодими дівчатами, змушуючи їх весь час задкувати; більш вправні пари, сплетені, за останнім криком моди, в судорожних обіймах, тупцялися по краях, і багато дівчат танцювало самотою, кожна на свій лад, час від часу чечіткою даючи хвилинний перепочинок музикантові, що грав на банджо чи на ударних. З наближенням півночі зростали й веселощі. Вже славнозвісний тенор проспівав щось неаполітанське, скандальновідоме контральто — щось джазове, а в перервах між виступами гості виконували власні «номери» в усіх куточках саду, і хвилі безтурботного, бездумного сміху підносилися до літнього неба. Естрадна пара близнят — не хто інші, як наші дівчата в жовтому — виконала в костюмах дитячу сценку, а тимчасом почали розносити шампанське в келихах завбільшки з добрячу полоскальницю. Місяць уже підбився високо й поклав на воду протоки трикутник із срібних лусок, що злегка здригався в такт пружному, лункому бренькотові банджо в саду.

Ми з Джордан Бейкер і досі були разом. За нашим столиком сиділа ще одна пара: чоловік приблизно моїх літ і галаслива дівчина, що з найменшого приводу заходилася нестримним реготом. Я вже теж почував себе пречудово. Я випив дві полоскальниці шампанського, й усе, що відбувалося тепер перед моїми очима, набирало особливого, надзвичайно глибокого, одвічного значення.

Коли загальний галас на хвилину стишився, чоловік подивився на мене й усміхнувся.

— Ваше обличчя мені знайоме,— сказав він приязно.— Ви не служили під час війни в Третій дивізії?

— Авжеж, саме в ній. У дев’ятому кулеметному батальйоні.

— А я — в Сьомому піхотному полку, аж до червня вісімнадцятого року. Мені відразу здалося, що ми вже десь зустрічались.

Якийсь час ми обмінювалися спогадами про сірі, просочені дощем французькі сільця. Певно, він жив десь поблизу, бо раптом сказав мені, що кілька днів тому купив гідроплан і завтра вранці збирається випробувати його.

— Хочете, покатаємося разом, друже? Десь тут, понад берегом.

— А о котрій годині?

— Та о будь-якій, зручній для вас.

Я вже ладен був запитати, як його звуть, але в цю мить Джордан глянула на мене, й, усміхаючись, спитала:

— Ну як, розгулялися нарешті?

— Майже, дякую.— Я знов обернувся до свого нового знайомого.— Розумієте, я опинився в незручному становищі: господаря ще й у вічі не бачив. Я сусід цього Гетсбі, мешкаю отут, поряд,— я махнув рукою в бік невидимого живоплоту,— він прислав до мене свого шофера із запрошенням.

Мій співрозмовник якось розгублено помовчав, а тоді раптом сказав:

— Та це ж я Гетсбі.

— Що?! — вигукнув я.— Ох, вибачте, будь ласка.

— Я гадав, ви знаєте, друже. Видно, з мене кепський господар.

Він усміхнувся мені підбадьорливо — ні, більше ніж підбадьорливо. Таку усмішку, сповнену невичерпної зичливості, людині щастить побачити в житті хіба чотири-п’ять разів. Якусь мить вона немовби осягає все суще на землі, а потім вирізняє з нього вас і раз і назавжди віддає вам цілковиту й незаперечну перевагу. І ви відчуваєте, що вас розуміють саме настільки, наскільки вам цього хотілося б, і вірять у вас так, як ви самі вірите в себе, і, безперечно, сприймають вас саме так, як ви найбільше хотіли б, щоб вас сприймали. Але тут усмішка раптом зникла, і я побачив перед собою просто чепурного ферта років тридцяти з чимось, що мав майже сміховинну манеру висловлюватись якомога вишуканіше. Це намагання ретельно добирати слова впало мені в око ще до того, як він назвав себе.

Майже ту ж мить прибіг лакей і доповів, що містера Гетсбі викликає Чикаго. Той вибачився з легким поклоном, що призначався кожному з нас.

— Якщо вам чогось захочеться, друже,— скажіть, і вам подадуть,— мовив він до мене.— Я незабаром повернусь. Даруйте.

Тільки-но він одійшов, я обернувся до Джордан — мені кортіло висловити їй свій подив. Я чомусь уявляв собі містера Гетсбі вже немолодим рум’яним товстуном.

— Що він за один? — спитав я.— Що ви про нього знаєте?

— Тільки те, що він — чоловік на ім’я Гетсбі.

— Але звідки він родом? Що робить?

— Ну, от, тепер і ви туди ж,— відповіла вона з лінивою усмішкою.— Мені відоме тільки одне: він якось сказав, що навчався в Оксфорді.

За постаттю містера Гетсбі почало вимальовуватись якесь туманне тло, але наступні слова Джордан розвіяли його.

— Я, одначе, не вірю в це.

— Чому?

— Сама не знаю. Просто мені не віриться, що він був в Оксфорді.

Щось у її тоні нагадало мені слова тієї іншої дівчини: «По-моєму, він убивця, і край»,— і це тільки розпалило мою цікавість. Я беззастережно повірив би в те, що Гетсбі виринув з луїзіанських боліт чи з нетрів нью-йоркського Іст-Сайда. Таке можна зрозуміти. Але щоб молоді люди з’являлися нізвідки й купували собі палаци на березі протоки Лонг-Айленд — такого не буває; принаймні, я, наївний провінціал, вважав, що такого не буває.

— В усякому разі, прийоми в нього завжди велелюдні,— зауважила Джордан, змінюючи тему з чисто міською відразою до конкретності.— А я люблю великі збіговиська. На них почуваєш себе якось затишніше. В невеликій компанії ніколи не належиш сама собі.

На естраді гупнув великий барабан, і диригент раптом лунко закричав, перекриваючи загальний гамір:

— Леді й джентльмени! На прохання містера Гетсбі, ми виконаємо зараз для вас нову композицію містера Владимира Тостова, яка в травні справила велике враження на слухачів у Карнегі-холі. Той, хто читає газети, пам’ятає, мабуть, що це була справжня сенсація.— Він усміхнувся і добродушно-поблажливо додав: — Оглушлива сенсація!

Всі довкола засміялись.

— Отже,— ще лункіше оголосив він,— Владимир Тостов, «Джазова історія людства»!

Мені, однак, не вдалося вникнути в суть композиції містера Тостова, бо тільки-но її заграли, я раптом побачив Гетсбі. Він стояв на мармурових сходах і задоволено роздивлявся на своїх гостей, перебігаючи очима від столика до столика. Засмагла шкіра гарно обпинала його обличчя, коротка зачіска наводила на думку, що підправляють її щодня. Хоч як я придивлявся, нічого зловісного в ньому не знаходив. Можливо, те, що він зовсім не пив, і вирізняло його з-поміж гостей: що галасливіше веселилося товариство, то бездоганнішою здавалася його поведінка. Коли «Джазова історія людства» скінчилася, дівчата, мов ласкаві кошенята, горнулися до чоловічих грудей; дівчата грайливо вдавали, ніби непритомніють, і падали в чоловічі руки, а то й просто в натовп, не сумніваючись, що хтось їх підхопить; але ніхто не падав, заплющивши очі, в руки Гетсбі, й жодна під хлопчика обстрижена голівка не притулялася до його грудей, і жодна трійця любителів співів не запрошувала його утворити квартет.

— Даруйте.

Біля нас стояв лакей.

— Міс Бейкер? — спитав він.— Даруйте, але містер Гетсбі хотів би поговорити з вами сам на сам.

— Зі мною? — здивовано вигукнула вона.

— Так, пані.

Вона повільно підвелася, глянула на мене округленими очима й пішла за лакеєм до сходів. Я помітив, що й у вечірній сукні, і в будь-якій іншій, вона ходить так, ніби на ній спортивний костюм,— дивлячись на її сягнисту, пружну ходу, можна було подумати, що свої перші кроки вона вчилася робити на полі для гри в гольф ясного, бадьорого ранку.

Я лишився сам. Була вже майже друга година. З вікон великої кімнати, що виходили на терасу, час від часу долинали якісь навиразні загадкові звуки. Я обминув студента Джордан, котрий намагався втягти мене в розмову на гінекологічні теми, яку він провадив з двома хористками,— і ввійшов до будинку.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up