Великий Гетсбі (сторінка 5)

Піддавшись непереборному бажанню, Гетсбі обернувся до Тома, який привітався і дозволив відрекомендувати себе так, наче вони бачилися вперше.

— Здається, ми з вами вже десь зустрічалися, містере Б’юкенен?

— Авжеж, авжеж,— відповів Том з грубуватою чемністю, хоч видно було, що він цього не пам’ятає.— Пригадую — зустрічалися.

— Тижнів зо два тому.

— Так-так. Ви були тоді з ним — з Ніком.

— Я знайомий з вашою дружиною,— вів далі Гетсбі, вже майже визивно.

— Справді?

Том обернувся до мене.

— Ти мешкаєш десь поблизу, Ніку?

— Поряд.

— Справді?

Містер Слоун, недбало розсівшись у кріслі, участі в розмові не брав; дама теж спочатку мовчала, але після другої порції віскі з содовою раптом засяяла приязною усмішкою.

— Ми всі приїдемо на ваш наступний прийом, містере Гетсбі,— оголосила вона.— Не заперечуєте?

— Обов’язково приїздіть. Я буду дуже радий.

— От і чудово,— озвався містер Слоун, не виявляючи аніякісінького захоплення.— Ну, що ж, гадаю, нам час вирушати.

— Так швидко? — вигукнув Гетсбі. Він уже опанував себе, і йому не хотілося відпускати Тома.— Може... Може повечеряємо разом? Увечері напевно приїде хто-небудь з Нью-Йорка.

— Ні, давайте краще поїдемо вечеряти до мене! — жваво вигукнула дама.— Всі — і ви теж.

Останнє стосувалося мене. Містер Слоун підвівся.

— Ходімо,— сказав він, звертаючись тільки до неї.

— Ні, справді, їдьмо до мене,— не вгавала вона.— Дуже вас прошу. Місця на всіх стане.

Гетсбі запитально подивився на мене. Йому хотілося поїхати, й він не помічав, що містер Слоун уже твердо вирішив обійтися без нього.

— На жаль, я не можу,— сказав я.

— Але ж ви поїдете, правда? — наполягала дама, дивлячись на Гетсбі.

Містер Слоун прошепотів щось їй у вухо.

— Ми зовсім не спізнимось, якщо виїдемо зараз,— голосно відказала вона.

— В мене немає коня,— мовив Гетсбі.— В армії мені доводилось їздити верхи, але коня я собі так і не купив. Проте я можу поїхати слідом за вами на машині. Перепрошую — я за хвилину повернуся.

Ми вчотирьох вийшли на веранду, і Слоун, відвівши даму вбік, засперечався з нею.

— Боже, він, здається, і справді збирається їхати до неї,— сказав Том.— Невже він не розуміє, що він їй ні до чого?

— Але ж вона запрошувала його.

— В неї буде звана вечеря, повно гостей, і всі — незнайомі йому.— Він насупився.— Цікаво, де він в біса познайомився з Дейзі. Їй-богу, може, в мене відсталі погляди, але, по-моєму, ми порозпускали своїх жінок. Вони стали надто самостійні, водяться хтозна з ким.

І тут містер Слоун і дама зійшли сходами й сіли на коней.

— Рушаймо! — сказав містер Слоун Томові.— Ми вже запізнюємося, час їхати.— А тоді до мене: — Скажіть йому, будь ласка, що ми не могли чекати.

Ми з Томом потисли один одному руки, з його супутниками я обмінявся досить холодним поклоном, вони рушили швидким клусом і зникли за густим серпневим листям якраз у ту мить, коли Гетсбі з капелюхом і легким плащем у руці вийшов на веранду.

Видно, Тома занепокоїло те, що Дейзі їздить десь сама — наступної суботи він з’явився до Гетсбі разом з нею. Можливо, саме через його присутність вечір той видався мені якимсь гнітючим — і я запам’ятав його таким, несхожим на всі інші вечори в Гетсбі. І люди там були ті самі — чи, принаймні, такі самі, як завжди,— і шампанське так само лилося річкою, і як раніше вирував багатобарвний, багатоголосий натовп, але в усьому цьому відчувалося щось неприємне, щось таке, чого доти я там не помічав. А може, я просто встиг звикнути до Вест-Егга, навчився сприймати його як відособлений світ зі своїми законами й своїми героями, світ цілком самодостатній, бо іншим він себе й не мислив,— а тепер я раптом подивився на нього по-новому, очима Дейзі. Не можна без смутку дивитися чужими очима на те, до чого ти встиг призвичаїтися.

Вони приїхали, коли вже вечоріло; ми вчотирьох прогулювалися в іскристому сонмищі гостей, і з горла Дейзі раз у раз вихоплювалося знадливе переливчасте воркотання.

— В усьому цьому є щось таке збудливе,— шепотіла вона.— Ніку, якщо в тебе раптом виникне бажання поцілувати мене, ти тільки натякни, і я залюбки влаштую це. Просто вимов моє ім’я. Або покажи зелену картку. Я роздаю зелені картки...

— Ви подивіться довкола,— порадив Гетсбі.

— Я дивлюся. Мені тут так подоба...

— Про багатьох присутніх тут ви чули, мабуть, не раз.

Зухвалий погляд Тома ковзав по натовпу.

— Ми взагалі мало де буваємо,— сказав він.— Власне, я якраз думав про те, що не бачу тут жодного знайомого обличчя.

— Гадаю, цієї дами ви не можете не знати.— Гетсбі показав на сліпучу красуню, схожу більше на орхідею, аніж на жінку, що сиділа у величній позі під розлогою сливою. Том і Дейзі втупилися в неї очима, охоплені, мабуть, тим особливим відчуттям нереальності, яке виникає щоразу, коли в живій людині впізнаєш зіткану з тіней зірку екрану.

— Вона прекрасна,— сказала Дейзі.

— Чоловік, що схилився до неї — її режисер.

Гетсбі водив їх від групи до групи й церемонно відрекомендовував:

— Місіс Б’юкенен... і містер Б’юкенен...— А одного разу, повагавшись, додав: — Чемпіон з поло.

— Отакої! — відразу заперечив Том.— Ніколи ним не був.

Але Гетсбі, видно, сподобалось, як це звучить — Том так і залишився на весь вечір «чемпіоном з поло».

— Зроду не бачила стількох знаменитостей! — вигукнула Дейзі.— Мені дуже сподобався цей — як його? — з отакенним синім носом.

Гетсбі назвав прізвище, додавши, що це не дуже визначний кінопродюсер.

— Все одно, він мені сподобався.

— Знаєте, не робіть з мене все-таки чемпіона з поло,— чемно попросив Том.— Краще вже я милуватимусь усіма цими знаменитостями, лишаючись у тіні.

Дейзі з Гетсбі пішли танцювати фокстрот. Пригадую, мене здивувала граційна стриманість його рухів — я, власне, вперше побачив, як він танцює. Потім вони потихеньку перейшли на мою ділянку й з півгодини просиділи на сходах, а я тим часом, на прохання Дейзі, пильнував у саду. «На випадок пожежі чи повені,— пояснила вона.— Чи ще якоїсь божої кари».

Том виринув з тіні, коли ми сідали вечеряти.

— Не заперечуєте, якщо я сяду он за тим столом? — сказав він.— Там один дотепник весь час сипле анекдотами.

— З богом! — весело відповіла Дейзі.— І візьми ось мій золотий олівчик — може, тобі захочеться записати чиюсь адресу.

По хвилі вона озирнулася на той стіл, сказала мені: «Що ж, простачка, але гарненька»,— і я зрозумів, що, за винятком тієї півгодини, яку вона провела з Гетсбі в мене на ганку, вечір був для неї безрадісним.

Ми опинилися за столом, де розташувалось особливо п’яне товариство. Вийшло це з моєї вини — Гетсбі саме покликали до телефону, і я підсів до людей, з якими мені було дуже весело два тижні тому. Але те, що тоді потішало мене, тепер виявилося нестерпним.

— Ну, як ви себе почуваєте, міс Бедекер?

Дівчина, до якої звертались, марно намагалася задрімати на моєму плечі. Почувши запитання, вона випросталась і розплющила очі.

— Що?

Розімліла, опасиста жінка, яка досі настирливо запрошувала Дейзі на завтра в місцевий клуб на партію гольфу, стала на захист міс Бедекер:

— Ет, їй уже краще. Після п’яти-шести коктейлів вона завжди починає отак верещати. Я їй весь час кажу: «Тобі пити не можна».

— А я і не п’ю,— замогильним голосом озвалась обвинувачена.

— Коли ми почули твій вереск, я зразу сказала докторові Сівету: «Ну, докторе, без вашої допомоги тут не обійтись».

— Вона, певно, дуже вдячна вам за турботу,— кисло мовила третя дама.— Але на ній сухої нитки не лишилося після того, як ви запхнули її головою у воду.

— Ото нема гіршого, як тебе пхають головою у воду,— пробурмотіла міс Бедекер.— Одного разу в Нью-Джерсі мене мало не втопили.

— Якби ви не пили, нічого цього й не було б,— озвався доктор Сівет.

— Ви краще на себе подивіться! — люто вибухнула міс Бедекер.— У вас же руки тремтять! Я б нізащо не лягла до вас на операцію!

Отак воно тривало й далі. Пам’ятаю, вже під кінець вечора ми з Дейзі стояли, спостерігаючи кінорежисера та його зірку. Вони все ще сиділи під розлогою сливою, й обличчя їхні вже майже торкались одне одного, розділені тільки блідим, вузеньким промінчиком місяця. Мені спало на думку, що він протягом цілого вечора дуже, дуже повільно схилявся до неї, щоб досягти цієї близькості, і щойно я подумав про це, як він подолав ту останню відстань і поцілував її у щоку.

— Вона мені подобається,— сказала Дейзі.— По-моєму, вона чарівна.

Але все інше було їй гидке — беззастережно гидке, бо в неї це була не поза, а непідробне почуття. Її жахав Вест-Егг, це ні на що не схоже селище, покруч Бродвея з лонг-айлендською рибальською околицею, жахала його брутальна енергія, якій затісно було під тогою добропорядності, і той всевладний фатум, що гнав його жителів найкоротшим шляхом нізвідки в нікуди. Їй ввижалося щось страшне в самій його простоті, якої вона нездатна була зрозуміти.

Я сидів разом з ними на парадних сходах, чекаючи, доки прийде їхня машина. Тут, перед домом, було темно; тільки з дверей вихоплювався прямокутник яскравого світла, пробиваючи м’яку досвітню чорноту. Часом на занавісці гардеробної з’являлась і зникала чиясь тінь, за нею — інша, ціла процесія тіней, що фарбували уста й пудрили носи перед невидимим дзеркалом.

— Власне, хто він такий, цей Гетсбі? — раптом спитав Том.— Розбагатілий бутлегер?

— Хто це тобі сказав? — спитав я.

— Ніхто не казав. Я сам так вирішив. Ти ж знаєш, більшість із цих новоспечених багатіїв — звичайнісінькі бутлегери.

— Але не Гетсбі,— коротко відказав я.

Він з хвильку помовчав. Чути було, як під ногами в нього рипить жорства.

— Так чи так, йому, певно, добре довелося попрацювати, щоб зібрати в себе такий звіринець.

Хутряний комір Дейзі сколихнувся сірою хмаркою під подувом вітерця.

— В усякому разі, ці люди цікавіші за наших знайомих,— не зовсім твердо мовила вона.

— Я щось не помітив, щоб тобі було з ними аж так цікаво.

— А от і було.

Том засміявся і обернувся до мене.

— Ти бачив, яке обличчя зробилося у Дейзі, коли та дівуля попросилася під холодний душ?

Дейзі почала тихо, ритмічно підспівувати музиці хрипким голосом, вкладаючи в кожне слово зміст, якого воно ніколи доти не мало й ніколи більше не матиме. Коли в мелодії з’являлися високі ноти, голос її зворушливо ламався і вторував на октаву нижче, як це буває з контральто, і щоразу при такому переході в повітрі мовби розливалося трохи чарівного живого тепла.

— Багато хто з’являється сюди без запрошення,— сказала раптом вона.— Ту дівчину теж ніхто не запрошував. Лізуть без усякого сорому, а він із чемності мовчить.

— А мені все-таки цікаво, хто він і що робить,— вперто промовив Том.— Треба буде з’ясувати це.

— Я тобі й так можу сказати,— відповіла Дейзі.— Він тримає аптеки, він сам розбудував цілу мережу аптек.

Алеєю під’їхав нарешті запізнілий лімузин.

— На добраніч, Ніку,— сказала Дейзі, підводячись.

Її погляд ковзнув повз мене вище, до розчинених дверей, з яких линула лагідна, сумна мелодія тогорічного шлягеру — вальсу «О третій ранку». Хоч би як там було, а в самій невимушеності розваг, що відбувалися тут, таїлись романтичні можливості, що їх був цілком позбавлений її власний світ. Що було в цій пісеньці, чим вабила вона, не відпускаючи від себе? Що відбуватиметься тут далі, в імлисті непевні години досвітку? Чи не з’явиться якась нова, несказанно прекрасна гостя, казкова чудо-принцеса, осяйне втілення дівочої цноти, і чи один погляд її ясних очей, перша мить чарівного спіткання не змусить Гетсбі забути всі ті п’ять років непохитної вірності?

Тієї ночі я затримався допізна. Гетсбі попросив мене почекати, доки він звільниться, і я бродив по саду аж до того часу, коли до будинку пробігли з темного пляжу змерзлі галасливі любителі нічного купання і в усіх кімнатах для гостей нагорі погасло світло. Коли Гетсбі нарешті з’явився на сходах, я побачив, що його засмагле обличчя зовсім осунулось, а втомлені очі гарячково блищать.

— Їй не сподобалося,— зразу сказав він.

— А по-моєму, сподобалось.

— Ні,— вперто заперечив він.— Їй було неприємно.

Він замовк, але і в цьому мовчанні вчувалась безмірна пригніченість.

— Вона така далека від мене,— сказав він.— Я не можу розтлумачити їй.

— Це ви про розваги?

— Розваги? — Гетсбі ляснув пальцями й тим послав у непам’ять всі розваги, які він будь-коли влаштовував.— Що ті розваги, друже?

Йому хотілося, щоб Дейзі не більш і не менш, як прийшла до Тома й сказала: «Я тебе не кохала і не кохаю». А після того, як вона в такий спосіб перекреслить чотири роки свого життя, вони візьмуться до дальших, практичніших справ. Зокрема, як тільки Дейзі здобуде свободу, вони поїдуть до Луїсвілла й відсвяткують весілля в її домі — так, як зробили б п’ять років тому.

— А вона не розуміє,— сказав він.— Раніше вона все розуміла. Ми, бувало, сиділи годинами і...

Він не договорив і почав ходити туди-сюди стежкою, всіяною шкурками фруктів, роздушеними квітами й розтоптаними почуттями.

— Ви забагато хочете від неї,— наважився сказати я.— Минуле повернути неможливо.

— Цебто як — неможливо? — вражено вигукнув він.— Ще й як можливо!

Він ошаліло роззирнувся довкола, неначе минуле причаїлося десь тут, у затінку його будинку, і досить простягти руку, щоб повернути його.

— Я зроблю все, щоб знову стало так, як було,— сказав він рішуче.— І вона зрозуміє.

Він поринув у спогади, і я відчув, що він прагне віднайти в них щось, можливо, ту частку себе самого, що цілком розчинилася в коханні до Дейзі. Те кохання внесло сум’яття і нелад у його життя, та хтозна, може, якби він зумів повернутися до самого початку і знову повільно пройти весь той шлях, йому пощастило б віднайти втрачене...

...П’ять років тому, осіннього вечора, коли вже опадало листя, вони, гуляючи, вийшли на вулицю, де не було дерев і тротуар білів од місячного сяйва. Вони зупинились і стали обличчям одне до одного. Вечір був уже досить холодний, сповнений тієї таємничої бентежності, яка завжди відчувається на зламі пір року. Лагідне світло з вікон стиха гуло, ллючись у темряву, і щось роїлось і снувалось у небі серед зірок. Краєчком ока Гетсбі бачив, що плити тротуару — це, власне, не плити, а щаблі драбини, яка сягає потаємного місця понад деревами; він міг би вибратися туди драбиною, якби вибирався сам, і там, припавши до сосків самої богині життя, ковтнути її чудодійного молока.

Біле обличчя Дейзі зближалося з його обличчям, і серце його билося дедалі гучніше. Він знав: коли він поцілує цю дівчину, коли з’єднає назавжди свої несказанні мрії з її минущим диханням, уява його назавжди втратить божественну свободу. Тож він почекав ще хвильку, дослухаючись до відгомону камертона, яким ударили об зірку. Потім він поцілував Дейзі. Від дотику його уст вона розцвіла для нього, мов квітка, і втілення здійснилось.

Його оповідь, і навіть та жахлива сентиментальність, якою вона була забарвлена, будили щось у моїй пам’яті — якийсь невловимо знайомий ритм, якісь розрізнені уривки давно забутих фраз. На мить вони мало не склалися в завершену фразу, в мене навіть губи заворушилися, наче в німого, наче з них от-от мало вихопитися щось важливіше за струминку повітря. Але звуки так і не пробилися назовні, і те, що я вже майже пригадав, залишилося невисловлене назавжди.

Розділ сьомий

Саме в той час, коли загальна зацікавленість особою Гетсбі досягла апогею, в його будинку одного суботнього вечора не засвітилися вогні, і його кар’єра Трімальхіона завершилася на цьому так само таємниче, як і почалася. Я не зразу помітив, що машини, які так весело завертали до його будинку, рівно за хвилину понуро від’їздили геть. А помітивши, подумав, чи не захворів він, і пішов довідатися. Незнайомий лакей з бандитською пикою зупинив мене на порозі, підозріливо змірявши очима.

— Містер Гетсбі часом не захворів?

— Ні.— Подумавши, він спроквола неохоче додав: — Сер.

— Я давно не бачив його і занепокоївся. Перекажіть йому, будь ласка, що приходив містер Каррауей.

— Хто-хто? — грубо перепитав він.

— Каррауей.

— Каррауей. Гаразд, перекажу.

І він грюкнув дверима в мене перед носом.

Моя фінка розповіла мені, що тиждень тому Гетсбі звільнив усіх своїх слуг і найняв нових, які до селища не ходять і хабарів у торговців не беруть, а замовляють усе потрібне по телефону, і то в поміркованій кількості. Хлопець-розсильний з бакалійної крамниці каже, що кухня там стала схожа на свинюшник, і в селищі подейкують, ніби нові слуги взагалі не слуги.

Наступного дня Гетсбі подзвонив мені.

— Ви виїжджаєте? — спитав я.

— Ні, друже.

— Кажуть, ви повиганяли всіх своїх слуг.

— Бо мені потрібні такі, що вміють тримати язика за зубами. Дейзі тепер часто буває в мене — вечорами.

Отже, весь караван-сарай розпався, мов картковий будиночок, під її осудливим поглядом.

— Ці люди — знайомі Вольфсгайма, він просив їх прилаштувати, тож я і взяв їх. Всі вони родичі — брати й сестри. Колись тримали невеличкий готель.

— Ясно.

Дзвонив він мені на прохання Дейзі — вона запрошує мене до себе на завтра на сніданок. Міс Бейкер теж буде. За півгодини подзвонила сама Дейзі й дуже зраділа, почувши, що я приїду. Видно, щось затівається, подумав я, а проте мені не вірилося: невже вони збираються влаштувати сцену, і то вельми тяжку, якщо все буде так, як Гетсбі намалював мені в саду.

Наступного дня зранку стояла страшенна спека — це був чи не останній і чи не найспекотніший день літа. Коли мій поїзд виринув з тунелю на сонячне світло, тільки гарячі гудки фабричного димаря «Нешнел біскуіт компані» порушували розпечену полуденну тишу. Плетені вагонні сидіння пашіли жаром; моя сусідка стоїчно пітніла в своїй білій блузці, та врешті, коли газета змокла під її пальцями, із зойком розпачу занурилася в хвилі задухи. Її сумочка впала на підлогу.

— О боже! — здушено вигукнула вона.

Я насилу нахилився, підняв сумочку й простяг їй, тримаючи у випростаній руці за самісінький край на знак того, що не зазіхаю на неї; та однаково всі довкола, включаючи і власницю, запідозрили мене в злодійстві.

— Жарко! — казав кондуктор щоразу, як бачив знайоме обличчя.— Оце так погодка!.. Жарко!.. Жарко!.. Жарко!.. Вам не жарко? А вам жарко? А вам...

Його палець відбився темною плямою на моєму сезонному квитку. Невже в таку спеку когось може обходити, чиї уста він цілує, чия голівка лишає вологий слід на кишені піжами над серцем?

...Поки ми з Гетсбі чекали біля дверей в холі у Б’юкененів, звідкись війнув легкий вітерець, і телефон, оживши, задзвонив.

— Подати труп господаря? — загорлав у трубку лакей.— На жаль, це неможливо, мадам,— у таку спеку до нього не доторкнешся.

Насправді ж він казав лише:

— Так... Так... Зараз дізнаюсь.

Він поклав трубку і, поблискуючи потом, підійшов до нас, щоб узяти наші круглі солом’яні капелюхи.

— Пані чекає на вас у вітальні! — вигукнув він і без будь-якої потреби показав, куди йти. За такої спеки кожен зайвий рух був марнотратством суспільного запасу життєвих сил.

У вітальні, завдяки полотняним тентам над вікнами, було темно й прохолодно. Дейзі й Джордан лежали на величезній тахті, мов два срібних ідоли, притримуючи свої білі сукні, що тріпотіли під співучим повівом вентиляторів.

— Неможливо ворухнутись! — вигукнули вони разом.

Пальці Джордан, засмагу яких прикривала біла пудра, на мить затрималися в моїй руці.

— А де ж наш уславлений спортсмен, містер Томас Б’юкенен? — спитав я.

І тут-таки почув його грубий, хрипкий, приглушений голос — він розмовляв у холі по телефону.

Стоячи на темно-червоному килимі посеред вітальні, Гетсбі зачудовано роззирався довкола. Дейзі, дивлячись на нього, засміялася своїм милозвучним, хвилюючим сміхом; малесенька хмарка пудри здійнялася з її грудей.

— Є чутка,— прошепотіла Джордан,— що Том зараз розмовляє із своєю пасією.

Ми примовкли. Голос у холі роздратовано вибухнув:

— Коли так, то я взагалі не продам вам цю машину... І взагалі, ніяких обов’язків перед вами я на себе не брав... І я взагалі попрошу вас не морочити мені голову й не дзвонити, коли люди сідають до столу.

— Певно, давно вже натис на важілець,— глузливо сказала Дейзі.

— Та ні,— запевнив її я,— він справді збирався продати машину. Я випадково знаю про цю справу.

Том рвучко відчинив двері, на мить заповнив весь отвір своїм кремезним тілом, а тоді квапливо ввійшов до кімнати.

— А, містер Гетсбі! — з добре прихованою неприязню він простяг широку, плоску долоню.— Радий вас бачити, сер... Привіт, Ніку...

— Приготуй нам випити чого-небудь холодного! — вигукнула Дейзі.

Коли Том вийшов з кімнати, вона підвелася, підійшла до Гетсбі і, притягши до себе його обличя, поцілувала в уста.

— Я кохаю тебе, ти ж знаєш,— прошепотіла вона.

— Не забувай, що ти тут не сама,— сказала Джордан.

Дейзі озирнулася невидющими очима.

— А ти поцілуй Ніка.

— Ні сорому, ні совісті!

— І нехай! — вигукнула Дейзі й вибила чечітку перед каміном. Але зразу згадала про спеку й з винуватою міною повернулася на своє місце на тахті. В цю мить до вітальні ввійшла накрохмалена няня, ведучи за руку малу дівчинку.

— Мо-є зо-лот-ко,— заворкотала Дейзі, розкриваючи обійми.— Ходи до мамусі, мамуся так любить тебе.

Няня відпустила дівчинку, і та, перебігши кімнату, сором’язливо сховалась у складках материної сукні.

— Мо-є зо-лот-ко! Мамуся не забруднила пудрою твої жовтенькі кучерики? Стань-но рівно, привітайся з гістьми!

Ми з Гетсбі по черзі нахилились і потисли неохоче простягнуте рученя. Гетсбі не зводив з дитини здивованих очей. Певно, доти він просто не вірив у її існування.

— Няня причепурила мене перед сніданком,— сказала дівчинка, знову горнучись до Дейзі.

— Це тому, що мамуся хотіла похвалитися тобою.— Вона притулилася щокою до єдиної борозенки на білій шийці.— Ти моє чудо! Ти моє справжнісіньке маленьке чудо!

— Так,— спокійно погодилася дитина.— А в тітусі Джордан теж біла сукня.

— Тобі подобаються мамусині приятелі? — Подивися, вони гарні?

— А де тато?

— Вона зовсім не схожа на батька,— сказала Дейзі.— Пішла в мене. І волосся в неї моє, і овал обличчя.

Вона відкинулася на подушку тахти. Няня підійшла і простягла руку.

— Ходімо, Пеммі.

— До побачення, серденько моє!

Сумно озирнувшись назад, слухняна дитина взялася за руку няні й була виведена з кімнати саме в ту мить, коли знову з’явився Том, а слідом за ним — лакей з чотирма склянками джину з лимонним соком, у яких стукотів лід.

Гетсбі взяв склянку.

— Таки начебто холодне,— силувано мовив він.

Ми почали пити довгими, жадібними ковтками.

— Я десь читав, ніби сонце з кожним роком дедалі більше розігрівається,— весело сказав Том.— І нібито незабаром земля впаде на сонце,— а втім, ні, стривайте, зовсім навпаки! — сонце з кожним роком остигає.

— Давайте вийдемо,— запропонував він Гетсбі.— Я хочу показати вам свої володіння.

Я вийшов на веранду разом з ними. По зеленій воді протоки, змертвілій від спеки, повільно повзло самотнє вітрильце, прямуючи до свіжості відкритого моря. Гетсбі постежив за ним очима, а тоді показав рукою на той бік затоки.

— Онде мій будинок, якраз навпроти.

— Так-так.

Ми знову задивилися в далечінь, понад трояндовими кущами, розпеченим травником і висушеними спекою водоростями, що позначали край води. Біле крило вітрильника торкнулося прохолодної блакиті небокраю. Десь далі лежав хвилястий океан, усіяний благословенними островами.

— Оце спорт,— сказав Том, кивнувши головою.— Я хотів би хоч на годинку опинитися на тому суденці.

Снідали ми в їдальні, теж затемненій від сонця, запиваючи холодним пивом удавану веселість.

— А куди нам подіти себе ввечері? — вигукнула Дейзі.— І завтра, і післязавтра, і в найближчі тридцять років?

— Не розводь меланхолію,— сказала Джордан.— Хіба ти не знаєш: життя починається знову восени, з першим похолоданням.

— Але зараз так жарко,— не вгавала Дейзі, мало не плачучи.— І все так плутається й переплутується. Давайте поїдемо до міста!

Її голос насилу пробивався крізь вар, долаючи його опір, намагаючись видобути з нього бодай щось певне.

— Буває, стайню переобладнують під гараж,— казав Том, звертаючись до Гетсбі.— А от я — перша людина, що переобладнала гараж під стайню.

— Хто хоче їхати до міста? — правила своєї Дейзі. Гетсбі повільно звів погляд на неї.— Ох! — вигукнула вона.— Для вас спека наче й не існує.

Їхні очі зустрілись, і вони задивились одне на одного, й довколишній світ перестав для них існувати. Потім Дейзі примусила себе опустити очі.

— Для вас спека наче й не існує.

Вона освідчувалася Гетсбі в коханні, і Том Б’юкенен раптом усе зрозумів. Він завмер, приголомшений. Рот його розтулився, він подивився на Гетсбі, потім знову на Дейзі так, наче оце тільки тепер упізнав у ній якусь дуже давню знайому.

— Ви схожі на джентльмена з рекламного оголошення,— вела далі Дейзі невинним голосом.— Знаєте, з отієї реклами, що...

— Гаразд,— квапливо урвав її Том.— Їдьмо до міста, я згоден. Атож, їдьмо до міста!

Він підвівся, позираючи то на Гетсбі, то на свою дружину. Ніхто не ворухнувся.

— Ну, чого ж ви! — Він уже насилу стримувався.— Чого ви сидите? Як їхати, то їхати.

Рукою, що аж тремтіла від напруження, він вилив у рот рештки пива із склянки. Голос Дейзі підняв нас усіх з-за столу й вивів на розпечену жорству під’їзної алеї.

— Невже ми отак зразу й поїдемо? — затялася вона.— Куди ми поспішаємо? Комусь, може, ще хочеться викурити сигарету...

— За сніданком усі накурилися донесхочу.

— Ой, ну давай по-доброму,— благально сказала вона.— Не треба дратуватися в таку спеку.

Він не відповів.

— Що ж, гаразд,— сказала вона.— Ходімо, Джордан.

Вони вдвох пішли нагору, щоб причепуритися перед поїздкою, а ми втрьох стояли, переступаючи з ноги на ногу на гарячій жорстві. Срібний серп місяця вже мрів на заході. Гетсбі кашлянув був, бажаючи щось сказати, потім передумав, але Том уже встиг крутнутися на підборах і очікувально втупився очима йому в обличчя.

— Ваша стайня десь тут близько? — через силу здобувся на голос Гетсбі.

— За чверть милі звідси.

— Он як.

Пауза.

— Ну за яким бісом нам їхати зараз до міста? — вибухнув Том.— Цим жінкам часом таке спадає на думку, що аж...

— Прихопимо з собою чогось випити? — гукнула Дейзі згори, з вікна.

— Я візьму віскі,— відповів Том і ввійшов до будинку.

Гетсбі судорожно обернувся до мене:

— Мені просто мову одбирає в його домі, друже.

— У Дейзі нескромний голос,— зауважив я.— У ньому вчувається...— Я завагався.

— У ньому вчувається дзенькіт грошей,— несподівано сказав він.

І так воно й було. Тільки тепер я зрозумів це. В її голосі дзенькали гроші — ось що безнастанно вабило в його чарівних переливах, дзенькіт металу, переможна пісня кимвалів... У високім білокам’янім палаці королівна юна, злотосяйна...

Том вийшов з дому, по дорозі загортаючи в рушник велику пляшку віскі. За ним ішли Дейзі й Джордан у маленьких тісних капелюшках, що кокетливо поблискували на сонці, з легкими накидками на руці.

— Може, поїдемо моєю машиною? — запропонував Гетсбі. Він помацав гарячу зелену шкіру сидіння.— Як же я не здогадався поставити її в затінку.

— У вас звичайне перемикання швидкостей? — спитав Том.

— Так.

— Тоді ви беріть мою машину, а я поведу вашу.

Гетсбі ця пропозиція не сподобалась.

— Боюся, до міста в моїй не вистачить бензину.

— Вистачить, вистачить,— категорично відказав Том.— А як весь вийде, підзаправимося в якій-небудь аптеці. Тепер в аптеках чим тільки не торгують.

Після цього начебто безневинного зауваження запала мовчанка. Дейзі спідлоба подивилася на Тома, а на обличчі Гетсбі на мить з’явився якийсь чудний вираз — незвичний і водночас невловимо знайомий, немовби вже описаний мені кимсь у розмові.

— Ходім, Дейзі,— сказав Том, підштовхуючи її до машини Гетсбі.— Я прокатаю тебе в цьому цирковому фургоні.

Він відчинив дверцята, але Дейзі вислизнула з-під його руки.

— Ти бери Ніка й Джордан. А ми поїдемо за вами в цій машині.

Вона підійшла до Гетсбі й торкнулася рукою його плеча. Том і ми з Джордан умостилися на передньому сидінні машини Гетсбі, Том обережно пересунув незвичний важіль, натис на педаль — і ми помчали, розтинаючи в’язке марево спеки, залишивши Гетсбі з Дейзі далеко позаду.

— Бачили? — спитав Том.

— Що саме?

Він гостро глянув на мене, лише тепер, очевидно, збагнувши, що ми з Джордан давно вже про все знаємо.

— Ви, певно, маєте мене за безнадійного дурня,— мовив він.— Нехай так, але знайте: я наділений... ну, шостим чуттям, чи що, й воно мені часом підказує, що робити. Ви можете не вірити в таке, але наука...

Він затнувся. Безпосередня дійсність нагадала йому про себе, не давши зірватися в безодню абстрактних розумувань.

— Я вже зібрав деякі відомості про цього ферта,— озвався він знову.— Можна було б і глибше копнути, якби я знав...

— Ти що ж — до ворожки ходив? — глузливо спитала Джордан.

— Що? — Ми засміялись, а він спантеличено подивився на нас.— До ворожки?

— Атож. З приводу Гетсбі.

— З приводу Гетсбі? Та ні, навіщо. Я ж сказав: я зібрав деякі відомості про його минуле.

— І з’ясувалося, що він навчався в Оксфорді,— підказала Джордан.

— В Оксфорді?! — недовірливо вигукнув він.— Де в біса! Ти подивися на його рожевий костюм!

— І все ж таки.

— Певно, це той Оксфорд, що у штаті Нью-Мексіко,— зневажливо пирхнув Том.— Або десь-інде.

— Слухай, Томе, якщо ти такий сноб, то нащо запросив його на сніданок? — сердито спитала Джордан.

— То Дейзі його запросила; вона з ним познайомилася ще до заміжжя — хтозна-де!

Хміль від випитого пива вже вивітрювався, лишаючи по собі тільки дратливість, і, охоплені нею, ми якийсь час їхали мовчки. Та ось попереду з’явилися збляклі очі доктора Т. Дж. Еклберга, і я згадав застереження Гетсбі щодо бензину.

— Ет, до міста вистачить,— сказав Том.

— Нащо ж ризикувати, коли онде гараж,— заперечила Джордан.— Страшно подумати, що ми можемо застряти десь на дорозі в цю спеку.

Том досадливо натис на гальма, і, проїхавши трохи юзом, ми зупинилися в хмарі куряви під вивіскою Вільсона. За хвилину сам хазяїн виник з темної порожнечі своєї майстерні й став, тупо дивлячись на нашу машину.

— Ану, не спіть — заправляйте бак! — грубо крикнув Том.— Нам нема коли милуватися краєвидом!

— Я хворий,— відповів Вільсон, не рушаючи з місця.— Я сьогодні зранку хворий.

— А що з вами?

— Ноги не носять.

— То що ж, по-вашому, я маю сам себе обслуговувати? — спитав Том.— По телефону голос у вас був цілком здоровий.

Вільсон насилу відірвався від затіненого одвірка і, тяжко дихаючи, заходився відкручувати кришку бака. На сонці обличчя його було зовсім зелене.

— Я не знав, що ви в цей час снідаєте,— сказав він.— Просто мені конче потрібні гроші, тож я хотів спитати, чи ви щось надумали з тією старою машиною.

— А ця нова вам подобається? — спитав Том.— Я купив її тиждень тому.

— Гарна, що й казати. І така жовтенька,— відповів Вільсон, натужно орудуючи важелем насоса.

— Хочете — продам?

— Продасте, аякже,— кволо посміхнувся Вільсон.— Але ота, стара, придалася б, на ній я міг би трохи заробити.

— Чого це раптом вам так припекло з грошима?

— Засиділися ми тут. Пора вже куди-небудь перебратись. Ми з жінкою хочемо податися на Захід.

— І жінка хоче? — приголомшено вигукнув Том.

— Вона мені про це десять років торочить.— Він на мить прихилився спиною до бензоколонки, захистивши долонею очі від сонця.— А тепер я й не питатиму її; поїде, і край. Я заберу її звідси.

Синя машина Тома промчала повз нас у хмарі куряви, чиясь рука помахала з віконця.

— Скільки з мене? — різко запитав Тем.

— Оце два дні тому почув я про неї якусь химерію,— вів далі Вільсон.— Через те й поклав собі поїхати звідси. І з приводу машини через те вам надокучав.

— Скільки з мене?

— Долар двадцять центів.

Від нестерпної, несамовитої спекоти в мене паморочилось у голові, й минула неприємна хвилина, перше ніж я збагнув, що підозра Вільсона, власне, ще не впала на Тома. Вільсон довідався тільки, що Міртл живе ще й іншим, потаємним життям у чужому й невідомому йому світі, й це приголомшило його так, що він занедужав. Я подивився на нього, потім на Тома, який менше ніж годину тому зробив для себе таке саме відкриття,— і мені спало на думку, що ніякі розумові чи расові відмінності між людьми не бувають такими глибокими, як відмінність між людиною хворою і здоровою. Вільсон був хворий, ганебно хворий — і вигляд мав такий винуватий, наче щойно збезчестив беззахисну дівчину.

— Гаразд, я продам вам ту машину,— сказав Том.— Завтра надвечір вона буде у вас.

Той закуток завжди справляв на мене якесь невловимо зловісне враження, навіть при яскравому денному світлі. Ось і тепер я мимоволі озирнувся, неначе відчувши за спиною небезпеку. Величезні очі доктора Т. Дж. Еклберга невсипущо стежили за нами з-понад кучугур жужелиці, але незабаром я помітив, що за нами наглядає ще одна пара очей — і з куди ближчої відстані.

В одному з вікон над гаражем занавіска була трохи відхилена, і звідти на нашу машину дивилася Міртл Вільсон. Цілком захопившись тим спостереженням, вона не помічала навіть, що на неї теж дивляться, і різні почуття проступали на її обличчі, мов предмети на фотознімку, зануреному в проявник. Вираз її обличчя був мені напрочуд знайомий, я не раз бачив його на обличчях інших жінок, але цього разу він дивував і спантеличував мене,— аж поки я здогадався, що розширені ревнивим жахом очі Міртл дивляться не на Тома, а на Джордан, яку вона прийняла за його дружину.

Ніяку душу сум’яття не збурює так, як душу неглибоку. Коли ми від’їхали від гаража, Том повів машину, мов гнаний хвиським батогом паніки. Ще годину тому його дружина та його коханка належали йому неподільно й беззастережно, а тепер обидві невтримно вислизали з його рук. І він інстинктивно натискав на акселератор, охоплений подвійним бажанням — наздогнати Дейзі й утекти від Вільсона. Ми мчали в напрямку Асторії зі швидкістю п’ятдесят миль на годину, аж доки побачили попереду знайоме синє авто, що неквапно їхало між павучими лапами ферм наземної залізниці.

— Обабіч П’ятдесятої вулиці є великі кінотеатри, що добре провітрюються,— сказала Джордан.— Ех, люблю Нью-Йорк улітку, в надвечір’я, коли він зовсім порожній. Є в ньому щось хтиве, перестигле,— от ніби підставиш руки і в них посиплються дивовижні плоди.

Слово «хтиве» ще більше розтривожило Тома, та перше ніж він здобувся на відповідь, синє авто зупинилось, і Дейзі помахом руки попросила нас під’їхати.

— Куди поїдемо? — гукнула вона.

— Може, в кіно?

— В таку спекоту? — скривилася вона.— Ні, ви собі їдьте, а ми покатаємось і заїдемо по вас після сеансу.— Вона зробила слабку спробу пожартувати.— Зустрінемося десь на розі. Ви мене легко впізнаєте: я буду чоловіком з двома сигаретами в зубах.

— Не будемо сперечатися посеред дороги,— роздратовано сказав Том. Позад нас уже обурено сигналив ваговоз.— Їдьте за нами — повз Центральний парк, з південного боку, до готелю «Плаза».

По дорозі він раз у раз оглядався, шукаючи їх очима, і якщо вони затримувалися десь на перехресті, стишував швидкість, аж доки вони не наздоганяли нас. Певно, він боявся, що вони майнуть у бічну вулицю і зникнуть з його очей та його життя — назавжди.

Але вони не втекли. І ми всі разом зробили щось зовсім недоладне — найняли в «Плазі» вітальню номера люкс.

Подробиці тривалої і галасливої суперечки, внаслідок якої ми опинилися в тій вітальні, не затримались у моїй пам’яті, хоч я й тепер виразно, всім тілом пам’ятаю, як під час тієї суперечки штани, мов слизькі змії, обвивалися круг моїх ніг і холодні намистини поту безнастанно скочувалися по спині. Почалося все з пропозиції Дейзі найняти в готелі п’ять ванних кімнат і скупатися в холодній воді, і з цього вже зродилася реальніша ідея «влаштуватися де-небудь і випити по м’ятному коктейлю з льодом». Всі ми, звісно, повторювали при цьому:

«Безглузда вигадка!» — і всі разом, перебиваючи одне одного, вели переговори із спантеличеним портьє, вважаючи — чи, може, вмовляючи себе,— що нам дуже весело...

Кімната була велика й задушна, і хоч було вже по четвертій, у вікна, коли їх розчинили, повіяло тільки гарячим запахом кущів з парку. Дейзі підійшла до дзеркала і, стоячи спиною до нас, почала поправляти зачіску.

— Який шикарний апартамент,— шанобливо прошепотіла Джордан, і всі засміялися.

— Відчиніть ще одне вікно,— звеліла Дейзі, не обертаючись.

— А більше нема.

— То треба подзвонити, щоб принесли сокиру...

— Облишити балачки про спеку — ось що нам треба,— роздратовано сказав Том.— Якби ти менше про неї цвенькала, ми б її менше помічали.

Він розгорнув рушник і поставив на стіл привезену пляшку віскі.

— Ну чого ви до неї чіпляєтеся, друже? — озвався Гетсбі.— Зрештою, це ж ви схотіли їхати до міста.

На мить запала тиша. Телефонний довідник зірвався з гачка й гепнувся на підлогу. Джордан прошепотіла: «Пробачте»,— але цього разу ніхто не засміявся.

— Я зараз підніму,— сказав я.

— Не треба, я сам.— Гетсбі уважно оглянув розірваний шнурок, зацікавлено гмукнув і кинув довідник на стілець.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up