Великий Гетсбі (сторінка 7)

— Ні, по-моєму, вона ніколи його не кохала.— Гетсбі одвернувся од вікна й подивився на мене з викликом.— Не забувайте, друже, вона була вчора сама не своя від хвилювання. І ви бачили, як він її налякав — виставив мене якимсь дрібним шахраєм. За цих обставин вона могла ще й не такого наговорити.

Він сів, насупившись.

— Може, вона й кохала його якусь хвилину, коли вони тільки-но побрались,— але навіть тоді мене вона кохала більше.

І раптом він сказав щось зовсім дивне:

— В усякому разі, все це дуже особисте.

Що можна було з цього зрозуміти? Хіба тільки те, що в своїх взаєминах з Дейзі він вбачав глибину, для інших непроглядну.

Він повернувся з Франції, коли Том з Дейзі ще справляли пошлюбну подорож, і рештки своєї армійської платні витратив — не міг не витратити — на болісну поїздку до Луїсвілла. Він пробув там тиждень, тинявся вулицями, де колись у листопадовій темряві лунали їхні кроки, навідувався й до тих відлюдних місцинок, куди вони їздили в її білій машині. Доти йому здавалося, що будинок, у якому мешкала Дейзі, привабливіший, чарівніший за всі інші; а тепер і місто її, хоч уже й без неї, набувало в його очах тужної краси.

Від’їздив він з відчуттям, ніби залишає її в місті, ніби він міг би її знайти, якби шукав старанніше. В сидячому вагоні — на кращий квиток йому не вистачило грошей — було задушно. Він вийшов на відкриту площадку й сів на відкидний стілець. Станція відпливла назад, замелькали глухі стіни якихось незнайомих будинків. Потім відкрився простір весняного поля, яким біг, немовби наввипередки з поїздом, жовтий трамвай; можливо, комусь із людей у ньому траплялося бачити на вулиці її чарівно бліде обличчя.

Рейки завернули, й поїзд побіг геть від сонця, а сонце, вже хилячись до заходу, мовби простягалося в благословенні над містом, що зникало, містом, повітрям якого дихала вона. Він розпачливо простяг руку, ніби хотів захопити пригорщу повітря, забрати з собою часточку цього міста, освяченого її присутністю. Але воно тепер зникало невтримно швидко з його затуманених очей, і він зрозумів, що ця найчистіша, найкраща частка його життя втрачена назавжди.

Була вже дев’ята, коли ми скінчили снідати й вийшли на терасу. За ніч погода різко перемінилась, і в повітрі тепер пахло осінню. Садівник, єдиний, що лишився в домі від попередніх слуг, підійшов і зупинився перед сходами.

— Я хочу сьогодні спустити басейн, містере Гетсбі. Листя от-от почне облітати, а воно завжди забиває труби.

— Ні, сьогодні не треба,— відповів Гетсбі і, повернувшись до мене, сказав, мовби виправдовуючись: — Вірите, друже, я за все літо так жодного разу й не поплавав у тому басейні.

Я глянув на годинник і підвівся.

— До мого поїзда лишається двадцять хвилин.

Мені не хотілося їхати до Нью-Йорка. І річ навіть не втім, що про роботу я й думати не міг — мені не хотілося залишати Гетсбі самого. Я пропустив і той поїзд, і наступний, перше ніж нарешті почав прощатись.

— Я подзвоню вам,— сказав я.

— Подзвоніть, друже.

— Десь так о дванадцятій.

Ми повільно спустилися сходами.

— Дейзі, мабуть, теж подзвонить.— Він тривожно глянув на мене — підтверджу я це чи ні?

— Мабуть.

— Ну, то до побачення.

Ми потисли один одному руки, і я пішов через травник. Уже біля живоплоту я згадав щось і зупинився.

— Наплюйте ви на все це кодло! — гукнув я, обернувшись.— Всі вони разом узяті не варті вашого мізинця!

Я дуже радий, що сказав йому це. То була єдина похвала, яку він почув від мене, бо зрештою від першого й до останнього дня я ставився до нього неприхильно. Він спочатку лише ввічливо кивнув у відповідь, а тоді раптом на обличчі його заясніла широка радісна усмішка — неначе він почув від мене те, щодо чого ми з ним давно вже дійшли згоди. Його шикарний рожевий костюм вирізнявся яскравою плямою на тлі білих сходів, і я згадав той вечір, три місяці тому, коли вперше переступив межу його володінь. В саду й на алеї вирував натовп людей, що наввипередки старалися приписати йому найстрашніші пороки,— а він стояв на цих самих сходах і махав їм рукою, приховуючи від усіх свою непорочну мрію.

Я подякував йому за гостинність. Йому всі завжди дякували за це — і я разом з усіма.

— До побачення, Гетсбі! — гукнув я.— Дякую за сніданок!

В конторі я бився якийсь час над нескінченними рядками курсового бюлетеня і врешті заснув за столом у своєму обертовому кріслі. Близько дванадцятої мене розбудив телефонний дзвінок — я аж підскочив, зляканий і спітнілий спросоння. То була Джордан Бейкер; вона часто дзвонила мені в цей час, бо через її звичку кочувати між готелями, клубами й помешканнями знайомих мені важко було зв’язатися з нею. Звичайно голос її звучав у трубці свіжо й прохолодно — неначе у вікно контори раптом залетіла грудка дерну із зеленого поля для гри в гольф; але того ранку він видався мені жорстким і різким.

— Я поїхала від Дейзі,— сказала вона.— Зараз я в Гемстеді, а надвечір поїду до Саутгемптона.

Певно, вона виявила тактовність, полишивши Дейзі, але мене це чомусь роздратувало, а від її наступної фрази аж пересмикнуло.

— Вчора ввечері ти був не дуже милий зі мною.

— Хто б думав про це в такий вечір?

Хвилинна тиша. Потім:

— І все ж таки — я хочу побачитися з тобою.

— Я теж хочу.

— То, може, я не поїду до Саутгемптона, а натомість зустрінемося десь у центрі?

— Ні — сьогодні в мене не вийде.

— Так-так.

— Сьогодні я не можу. Є різні...

Отак ми розмовляли ще кілька хвилин, а тоді раптом розмова урвалася. Не пригадую, хто з нас перший кинув трубку, але пам’ятаю, що мені було однаково. Я не міг би того дня розважати її за столиком у кафе навіть під загрозою того, що ми ніколи більше не зустрінемося.

Трохи згодом я подзвонив Гетсбі, але в нього було зайнято. Я ще чотири рази повторював виклик, і врешті телефоністка сердито сказала мені, що абонент замовив розмову з Детройтом і поки він не поговорить, лінія буде зайнята. Я вийняв свій залізничний розклад і обвів час відходу поїзда — 15.50. Потім відкинувся на спинку крісла і спробував зібрати думки. Була рівно дванадцята година,

Того ранку, коли поїзд наближався до кучугур жужелиці, я умисно пересів на інший бік. Мені уявлялося, що там і досі юрмляться роззяви, й хлопчаки вишукують темні плями в куряві, і якийсь старий базіка знову й знову розповідає, як воно все сталося; він розповідатиме це, аж доки для нього самого ця оповідь утратить правдивість, і тоді вже він не зможе її повторювати, і трагічна смерть Міртл Вільсон піде в непам’ять. Але зараз я хочу трохи повернутися назад і розповісти, що відбувалося в гаражі напередодні, після того, як ми звідти поїхали.

Сестру Міртл — Кетрін — розшукали не зразу. Певно, того вечора вона зрадила своє правило не пити, бо коли її привезли, вона була зовсім п’яна й ніяк не могла втямити, що санітарна машина вже повезла тіло до Флашінга. Коли ж їй нарешті втовкмачили це, вона відразу зомліла, неначе з усього, що сталося, це було найжахливіше. Доброта чи, може, просто цікавість спонукала когось із присутніх посадити її до своєї машини й повезти слідом за тілом сестри.

Далеко за північ людський натовп вирував коло гаража, то зменшуючись, то знову розростаючись, а Джордж Вільсон усе сидів на диванчику в конторці й розгойдувався вперед і назад. Якийсь час двері конторки ще стояли розчинені навстіж, і кожен, хто заходив до гаража, не міг утриматися, щоб не зазирнути туди. Потім, хтось сказав, що це неподобство, і двері зачинили. Міхаліс весь час сидів при ньому, а з ним ще кілька чоловіків — спочатку четверо чи п’ятеро, потім двоє чи троє, а коли вже й останній зібрався йти, Міхаліс попросив його затриматися на чверть години, а сам збігав до себе зварити кави. Після того він сидів удвох з Вільсоном до світанку.

Близько третьої години в поведінці Вільсона щось змінилося — він зробився спокійнішим, і якщо доти бурмотів щось незрозуміле, то тепер осмислено заговорив про жовту машину. Він заявив, що знає, як знайти хазяїна цієї машини, а потім раптом розповів, що місяць чи два тому його дружина повернулася з міста з обличчям у синцях і розпухлим носом.

Але почувши власні слова, він здригнувся і знову завів своє «Ой боже мій! Ой боже мій!»

Міхаліс спробував, як міг, відвернути його думки.

— Скільки ж це років ви прожили разом, Джордже? Ну, годі, посидь хвилинку тихо й скажи мені, скільки ви років прожили разом?

— Дванадцять.

— А діток мали? Ну ж бо, Джордже, посидь тихо. Я тебе питаю: ви мали діток?

Тверді коричневі жуки безнастанно бились об тьмяну лампу, й щоразу, коли дорогою повз гараж проїздила машина, Міхалісу здавалося, що це та сама, яка зникла, не зупинившись, кілька годин тому. Йому не хотілося виходити в гараж — не хотілося бачити заплямований кров’ю верстат, на якому перед тим лежало тіло; тому він безпорадно крутився по конторці — над ранок він знав уже кожну річ у ній до найменших деталей — і час від часу підсідав до Вільсона, намагаючись заспокоїти його:

— До якої церкви ти ходиш, Джордже? Скажи. Навіть якщо ти давно в ній не був — це не страшно. Хочеш, я подзвоню до твоєї церкви й попрошу священика, щоб він прийшов і поговорив з тобою?

— Не ходжу я ні до якої церкви.

— Без церкви не можна, Джордже, без неї не обійтись — от хоча б у таких випадках. І не повірю я, що ти ніколи до церкви не ходив. Зрештою, вінчався ж ти в церкві, так? Та ти слухай, Джордже, слухай мене. Адже вінчався ти в церкві?

— То було давно.

Витративши на відповідь неабияке зусилля, Вільсон на хвилину перестав розгойдуватись і затих. Потім у його збляклих очах знову з’явився отой вираз болісного здивування.

— Зазирни он до тієї шухляди,— сказав він, показуючи на свій стіл.

— До якої саме?

— Он до тієї.

Міхаліс висунув найближчу до нього шухляду. Там не було нічого, крім собачого повідка з нашийником — видно, дорогим, з доброї шкіри, оздобленої сріблом.

— Ти про це? — спитав Міхаліс, вийнявши поводок із шухляди.

Вільсон кивнув, не зводячи з нього очей.

— Я знайшов його в неї вчора вдень. Вона почала мені щось плести, але я зразу відчув, що вона бреше.

— Стривай, стривай. Твоя жінка купила його?

— Воно лежало в неї на столику, загорнуте в тонкий папір.

Міхаліс не побачив у цьому нічого дивного й почав наводити Вільсону причини, з яких дружині його могло заманутися купити собачий поводок. Та, видно, такі самі пояснення Вільсон чув від Міртл — від знову зашепотів: «Ой боже мій! Ой боже мій!» — і його розрадникові довелось замовкнути.

— Тож він і убив її,— сказав Вільсон, і нижня щелепа його відвисла.

— Хто — він?

— Я його знайду. Я знаю як.

— Ти верзеш казна-що, Джордже,— сказав його приятель.— 3 горя в тебе потьмарився розум, і ти сам не знаєш, що говориш. Посидь краще тихо — скоро вже світатиме.

— Він убив її.

— Це був нещасливий випадок, Джордже.

Вільсон похитав головою. Очі його звузилися, стулені губи ворухнулись у зневажливій заперечливій гримасі.

— Ні,— мовив він рішуче.— Я звик вірити людям на слово і зроду мухи не скривдив, та як я вже щось знаю, то знаю. Це він їхав у тій машині. Вона вибігла до нього, хотіла щось сказати, але він не побажав зупинитися.

Міхаліс і сам це бачив, але йому не спало на думку надавати цьому якогось значення. Він вважав, що місіс Вільсон вискочила на дорогу, тікаючи від чоловіка, а не для того, щоб зупинити якусь там машину.

— Хіба ж вона така?

— Така, що не розкусиш,— сказав Вільсон, неначе це було відповіддю на запитання.— Ох-х-х...

Він знову почав розгойдуватись, а Міхаліс стояв, крутячи в руці поводок.

— Може, в тебе є якийсь приятель, Джордже? Я подзвонив би, викликав його сюди.

Даремна надія — які там приятелі, коли Вільсона не вистачало навіть для власної дружини. Трохи згодом щось змінилося в кімнаті, вікно зробилося світлішим, синявим, і Міхаліс зраділо подумав, що до світанку вже недалеко. А о п’ятій надворі посвітлішало так, що вже можна було погасити світло.

Вільсон осклілими очима задивився на сірі хмари над кучугурами жужелиці — здіймаючись, вони набували фантастичних обрисів, а вранішній вітерець зіштовхував їх і розганяв.

— Я поговорив з нею,— зашепотів він по довгій мовчанці.— Сказав їй, що мене вона може обдурити, але господа бога не обдурить. Я підвів її до вікна...— Він насилу звівся на ноги і, підійшовши до вікна, притиснувся лобом до шибки.— І сказав їй: «Господь бог знає, що ти робила, знає про тебе геть усе. Мене ти можеш обдурити, але господа бога не обдуриш».

Стоячи позад нього, Міхаліс побачив, куди він дивиться, і здригнувся — Вільсон дивився на величезні збляклі очі доктора Т. Дж. Еклберга, що виринали з імли.

— Господь бог усе бачить,— повторив Вільсон.

— Та це ж просто реклама! — вигукнув Міхаліс. Але він не витримав і відвернувся від тих очей, а Вільсон ще довго стояв перед вікном і кивав головою, вдивляючись у світанкову сутінь.

О шостій годині вже вкрай знесилений Міхаліс полегшено зітхнув, почувши, як перед гаражем зупинилася машина. Це повернувся, додержавши слова, один з чоловіків, що просиділи в конторці до ночі. Міхаліс приготував сніданок для трьох, і вони вдвох його з’їли. Вільсон поводився вже спокійніше, і Міхаліс пішов додому перепочити; а коли за чотири години він прокинувся й прибіг до гаража, Вільсона там не було.

Згодом з’ясувалося, що він добувся — ідучи весь час пішки — аж до Порт-Рузвельта, а звідти завернув до Гедсхілла, де купив у буфеті сандвіч, до якого не доторкнувся, і випив чашку кави. Певно, він стомився і йшов дуже повільно, бо до Гедсхілла потрапив тільки опівдні. Визначити, що він робив, перше ніж опинився там, було неважко — знайшлися хлопчаки, які бачили на дорозі чоловіка, «мовби несповна розуму», і деяким водіям запам’ятався перехожий, котрий якось чудно придивлявся до кожної машини. Але далі слід його губився на цілих три години. Поліція, на підставі сказаних ним Міхалісові слів, що «він знає, як знайти», дійшла висновку, що Вільсон цей час ходив від гаража до гаража, розпитуючи, чи не скаже хто, де стоїть жовта машина. Та з іншого боку, не знайшовся жоден власник гаража, який бачив би його, і, можливо, Вільсон удався до якогось іншого, легшого й простішого способу пошуку.

О пів на третю його бачили у Вест-Еггу — він питав, як пройти до особняка Гетсбі. Отже, на той час прізвище Гетсбі було вже йому відоме.

О другій годині Гетсбі перевдягся в купальний костюм і звелів лакеєві, щоб у разі, якщо хтось подзвонить, той підійшов до басейна й доповів, хто дзвонить і в якій справі. Він зайшов до гаража по надувний матрац, яким протягом літа розважались його гості, і шофер допоміг йому накачати його. Потім він наказав, щоб шофер ні в якому разі не виводив з гаража відкриту машину, що було дивно, бо праве переднє крило потребувало ремонту.

Завдавши матрац на плече, Гетсбі рушив до басейну. По дорозі він зупинився й поправив ношу; шофер гукнув, чи не потребує він допомоги, але Гетсбі похитав головою і по хвилі зник між пожовклих дерев.

Ніхто так і не подзвонив, але лакей, жертвуючи пообіднім сном, чекав аж до четвертої години — коли про телефонний дзвінок вже однаково нікому було доповідати. Мені чомусь здається, що Гетсбі сам не вірив у можливість цього дзвінка і, можливо, це вже не обходило його. А коли так, то він, певно, відчував, що назавжди втратив той старий затишний світ — заплатив дорогою ціною за надто довгу вірність одній-єдиній мрії. Певно, звівши очі, він бачив перед собою крізь листя, що нагонило жах, незнайоме небо і, здригаючись, дивувався з того, як химерно виглядає троянда і як різко освітлює сонце ще тільки народжену, а вже вмираючу траву. То був новий світ, відчутний на дотик, але нереальний, світ, у якому снувалися без мети жалюгідні привиди, що дихали мріями, як повітрям... як ота жужільно-сіра, маревна постать, що скрадалася до нього з-поміж безформних дерев.

Шофер — один з протеже Вольфсгайма — почув постріли, але, як він уперто твердив пізніше, не звернув на них уваги. Я просто з вокзалу поїхав до Гетсбі, приїхавши, вибіг сходами на терасу, і, власне, ота нервова квапливість моєї ходи стала для слуг першим сигналом тривоги. Але вони вже знали, я певен цього. Майже не змовляючись, ми вчотирьох: я, шофер, лакей та садівник — кинулися до басейну.

На поверхні води ледве вгадувався її глибинний плин від одної до другої труби. І на тій поверхні, на дрібних брижах, що були тільки натяком на хвилі, повільно плавав матрац із своїм вантажем. Легенького повіву вітерця, такого, що ледь морщив воду, вистачало, щоб відхиляти той обтяжений випадковим вантажем матрац від його випадкового напрямку. Наштовхнувшись на купку опалого листя, він починав повільно кружляти на місці, виписуючи, мов ніжка циркуля, тонке червоне коло на воді.

Вже коли ми несли тіло Гетсбі до будинку, садівник помітив у траві недалеко від стежки тіло Вільсона — останньої жертви жертовного вогню.

Розділ дев’ятий

Тепер, через два роки, решта того дня, і ніч, і наступний день згадуються мені як нескінченний круговорот полісменів, фотографів та репортерів в особняку Гетсбі. Біля головної брами поставили полісмена й між вереями її напнули линву, щоб не пропускати цікавих, але дітлахи швидко зметикували, що до саду можна пробиратися через моє подвір’я, і коло басейну весь час товклося кілька малих роззяв. Якийсь чоловік поважного вигляду, можливо, детектив, схилившись над тілом Вільсона, кинув: «Божевільний!» — і категорична інтонація цього зауваження задала тон повідомлення ранкових газет.

Майже всі ці репортажі були мов нічні кошмари — химерні, безладні, настирні й далекі від дійсності. Коли Міхаліс на слідстві засвідчив, що Вільсон підозрював у чомусь свою дружину, я вирішив, що цю історію тепер роздмухають у сороміцький пасквіль, але Кетрін, якій було тут що сказати, не сказала жодного слова. Вона виявила несподівану силу вдачі,— твердо дивлячись просто в очі слідчому з-під своїх виправлених брів, присягалася, що її сестра цього Гетсбі знати не знала, що зі своїм чоловіком її сестра жила в добрій згоді, і що взагалі її сестра була чиста як скельце. Вона, видно, й сама себе переконала в тому, і ридала в хусточку так, наче будь-який сумнів щодо цього вражає її в саме серце. Тож, щоб не ускладнювати справу, Вільсона звели до рівня людини, яка діяла «в стані афекту». На тому все й скінчилося.

А втім, мені вся ця процедура здавалася далекою і неістотною. Вийшло так, що інтереси Гетсбі представляв тільки я сам, і ніхто більше. Від тієї хвилини, як я подзвонив до селища Вест-Егг і повідомив про нещастя, люди почали звертатися до мене з усіма домислами й усіма питаннями, що потребували практичного розв’язання. Спочатку це дивувало й бентежило мене; але години спливали, а Гетсбі лежав там, у своєму будинку, нерухомий, бездиханний, безмовний, і в мені зростало почуття відповідальності через те, що ніхто більше не виявляв інтересу до нього — я маю на думці той щирий, особистий інтерес, на який кожен з нас має якесь право під кінець.

За півгодини після того, як ми його знайшли, я подзвонив Дейзі, подзвонив, не вагаючись, керований якоюсь внутрішньою спонукою. Але виявилося, що вони з Томом виїхали дві-три години тому, взявши з собою багаж.

— І не залишили адреси?

— Ні.

— А коли повернуться, не казали?

— Ні.

— І ви не знаєте, де вони? Як з ними зв’язатися?

— Не знаю. Не можу сказати.

Мені хотілося привести до нього кого-небудь. Хотілося увійти до кімнати, де він лежав, і пообіцяти йому: «Я приведу до вас кого-небудь, Гетсбі. Будьте спокійні. Покладіться на мене, я кого-небудь до вас приведу...»

Імені Мейєра Вольфсгайма в телефонній книзі не було. Лакей дав мені адресу його контори на Бродвеї, і я подзвонив до довідкової, та коли мені дали номер, було вже по п’ятій, і ніхто до телефону не підходив.

— Може, ще раз подзвоните, міс?

— Я вже дзвонила тричі.

— В мене дуже важлива справа.

— Шкода, але там, видно, вже нікого нема.

Я повернувся до вітальні, й на мить мені здалося, що прибули якісь несподівані гості — до неї раптом набилося повно людей,— але виявилося, що то все офіційні особи. Відгорнувши простирадло, вони байдужими очима роздивлялися Гетсбі, а в голові моїй безнастанно звучало його благання.

«Слухайте, друже, ви повинні знайти мені кого-небудь. Постарайтеся, друже. Не можу я пройти крізь усе це сам-один».

Мене почали розпитувати про щось, але я втік і, вибігши нагору, заходився квапливо перебирати папери в незамкнутих шухлядах його письмового столу — він, зрештою, ніколи не казав мені, що його батьки померли. Але ніде нічого не було — тільки зі стіни дивився на мене портрет Дена Коді, пам’ятка давніх бурхливих часів.

Наступного ранку я послав лакея в Нью-Йорк до Вольфсгайма з листом, в якому запитував, чи не знає він щось про родичів Гетсбі, й просив приїхати найближчим поїздом. А втім, пишучи того листа, я подумав, що останнє прохання зайве. Я був певен, що він сам примчить сюди, як тільки прочитає газети,— так само, як не сумнівався в тому, що ще вранці надійде телеграма від Дейзі. Але ні телеграма, ні містер Вольфсгайм не прибули; прибувало тільки дедалі більше полісменів, фотографів і репортерів. Коли лакей привіз мені відповідь Вольфсгайма і я прочитав її, мене захлеснуло почуття гніву, змішаного із зневагою, і це почуття злютувало нас з Гетсбі — супроти всіх.

«Шановний містере Каррауей! Це один з найтяжчих ударів у моєму житті, мені просто не віриться, що це правда. Божевільний вчинок того чоловіка повинен усіх нас примусити замислитися. Я не маю змоги приїхати зараз, бо зайнятий дуже нагальною справою і не можу вплутуватися ще й у це. Якщо я зможу бути вам корисний потім, повідомте мене листом через Едгара. Від таких речей я роблюся сам не свій, мене наче громом прибило.

Щиро ваш

Мейєр Вольфсгайм»

А нижче похапцем дописано:

«Прошу повідомити, коли ховатимуть тощо, про родичів нічого не знаю».

Коли надвечір задзвонив телефон і міжміська сказала, що викликає Чикаго, я подумав: нарешті Дейзі. Але в трубці озвався приглушений відстанню чоловічий голос:

— Це говорить Слегл...

— Слухаю.— Прізвище було мені незнайоме.

— Ну, як тобі ця халепа, га? Ти одержав мою телеграму?

— Ніяких телеграм не було.

— Той шмаркач Парк ускочив-таки,— скоромовкою заговорив Слегл.— Його схопили, коли він подавав папери касирові. Уявляєш, за п’ять хвилин до того з Нью-Йорка надійшов циркуляр з переліком номерів! Як тобі це подобається, га? В отаких-от глухих закутках ніколи не знаєш...

— Алло, алло! — квапливо урвав я його.— Слухайте, ви говорите не з містером Гетсбі. Містер Гетсбі помер.

На другому кінці дроту запала довга тиша. Потім почувся короткий вигук, а тоді в трубці клацнуло й нас роз’єднали.

Здається, на третій день надійшла телеграма з якогось містечка в Міннесоті, підписана: Генрі К. Гетц. В ній говорилося тільки, що відправник негайно виїздить і просить затримати похорон до його прибуття.

Це був батько Гетсбі, дідусь із скорботним обличчям, приголомшений і безпорадний, закутаний, незважаючи на теплий вересневий вечір, у дешеве довге пальто. Від хвилювання очі його весь час сльозилися, а як тільки я взяв з його рук валізу й парасольку, він почав смикати себе за рідку сиву бороду, так що я насилу зняв з нього пальто. Побоюючись, що він от-от зомліє, я завів його до музичного салону, посадив там і попросив лакея принести якусь вечерю. Але їсти він відмовився, а молоко вихлюпнулось із склянки в його тремтячій руці.

— Я довідався з чикагської газети,— сказав він.— В чикагській газеті було написано. Я зразу ж виїхав.

— Я не мав вашої адреси.

Його очі бігали по кімнаті, нічого не помічаючи.

— Це зробив божевільний,— сказав він.— Тільки божевільний міг зробити таке.

— Ви хоч кави випили б,— наполягав я.

— Ні, мені нічого не хочеться. Мені вже краще, містере...

— Каррауей.

— Мені вже справді краще. Де Джіммі?

Я відвів старого до вітальні, де лежав його син, і залишив там. Кілька хлопчаків зазирали з тераси в двері; я пояснив їм, хто приїхав, і вони неохоче пішли геть.

Трохи згодом двері вітальні відчинились, і містер Гетц вийшов; рот у нього був розтулений, обличчя злегка почервоніло, з очей безладно збігали сльози. Він був у тому віці, в якому смерть уже не здається страхітливою несподіванкою, і коли він, уперше роззирнувшись довкола, побачив величний простір холу та анфіладу пишних покоїв, що відкривалася з нього, до горя його почало домішуватися почуття святобливої гордості. Я провів його нагору, до однієї з кімнат для гостей, і, поки він скидав піджак і жилет, пояснив йому, що всі приготування були відкладені до його приїзду.

— Я не знав, які будуть ваші побажання, містере Гетсбі...

— Моє прізвище Гетц.

— ...містере Гетц. Я думав, може, ви схочете відвезти тіло на Захід.

Він похитав головою.

— Джіммі завжди більше подобалося тут, на Сході. Тут він і досяг усього, чого прагнув. Ви були приятелем мого хлопчика, містере?..

— Ми були з ним близькими приятелями.

— Ви навіть не уявляєте, яке блискуче майбутнє чекало на нього. Він був ще молодий, але тут у нього добре варило.

Він значуще постукав себе по чолу, і я кивнув на знак згоди.

— Йому б іще пожити, він став би великою людиною. Такою, як Джеймс Дж. Хілл. Він би добре прислужився країні.

— Ваша правда,— ніяково сказав я.

Незграбно посмикавши, він стяг з ліжка гаптоване покривало, ліг, випростався і враз заснув.

Того вечора подзвонив якийсь явно переляканий чоловік; перше, ніж назвати себе, він зажадав, щоб я сказав йому, з ким він говорить.

— Ви говорите з Каррауеєм.

— А! — радісно вигукнув він.— Вам дзвонить Кліпспрінджер.

Я теж зрадів, бо це давало мені надію на те, що в останню путь Гетсбі проводжатиме ще один давній приятель. Не бажаючи, щоб на похорон зібралася юрма роззяв, я не давав повідомлення в газети, а сам обдзвонював деяких знайомих. Але впіймати їх було дуже важко.

— Похорон призначено на завтра,— сказав я.— Приїздіть сюди на третю. І будь ласка, сповістіть усіх, хто схотів би приїхати.

— Так, так, неодмінно,— квапливо погодився він.— Звісно, я навряд чи побачу когось, але якщо випадково...

Його тон насторожив мене.

— Але ж самі ви, звичайно, приїдете?

— Постараюсь, постараюсь. Я вам, власне, дзвоню, щоб...

— Хвилинку,— перебив я.— Ви все-таки скажіть: приїдете ви чи ні?

— Розумієте, річ у тому, що я тепер мешкаю у одних знайомих у Гринвічі, й вони певним чином розраховують на мене на завтра. Ідеться про пікнік чи щось подібне. Але я, звісно, зроблю все, щоб приїхати.

В мене мимоволі вихопилося «гм!» — і він, певно, почув, бо відразу заторохтів:

— Я, власне, дзвоню вам з приводу туфель. Розумієте, я залишив там пару туфель. Чи не важко вам було б сказати лакеєві, щоб він їх мені вислав? Розумієте, це тенісні туфлі, я без них просто не можу. Нехай їх вишлють на адресу містера Б. Ф...

Прізвища я вже не чув, бо повісив трубку.

А трохи згодом я відчув і сором за Гетсбі — один із тих, кому я дзвонив, дуже прозоро натякнув, що, мовляв, Гетсбі дістав по заслузі. А втім, я сам був винен: цей добродій належав до тих, що найєхидніше кепкували з Гетсбі, попиваючи його вино, і мені не слід було дзвонити йому.

Вранці в день похорону я сам поїхав у Нью-Йорк до Мейєра Вольфсгайма, не бачачи якогось іншого способу зв’язатися з ним. Ліфтер показав мені на двері з табличкою «Акціонерне товариство «Свастика», я штовхнув їх і ввійшов. Спочатку мені здалося, що в конторі нікого немає, та після того, як я кілька разів гукнув: «Чи є тут хто?» — за перегородкою спалахнула голосна суперечка й за хвилину з внутрішніх дверей вийшла гарненька чорноока єврейка й неприязно зміряла мене поглядом.

— Нікого немає,— сказала вона.— Містер Вольфсгайм поїхав до Чикаго.

Принаймні половина сказаного явно не відповідала дійсності, бо хтось за перегородкою почав фальшиво насвистувати «В трояндовім саду».

— Будь ласка, скажіть містерові Вольфсгайму, що до нього прийшов містер Каррауей.

— Ви що ж хочете, щоб я вам його з Чикаго приставила, чи що?

В цю мить з-за дверей гукнули: «Стелло!» — і я впізнав голос Вольфсгайма.

— Залиште свою картку на столі,— квапливо сказала вона.— Коли він повернеться, я йому перекажу.

— Слухайте, я ж знаю, що він тут.

Обурено взявшись у боки, вона підступила на крок до мене й заляскотіла:

— Звідки беруться такі настири? Пруть напролом! Життя від вас немає! Коли я кажу, що він у Чикаго, то він у Чикаго!

Я назвав ім’я Гетсбі.

— О-о! — Вона знову зміряла мене поглядом.— Тоді заждіть хвилинку. Як, ви сказали, ваше прізвище?

Вона зникла. За мить на дверях з’явився Мейєр Вольфсгайм, скорботно простягаючи до мене обидві руки. Він завів мене до свого кабінету, сказав скорботним голосом, що ми всі переживаємо спільне горе, й запропонував мені сигару.

— Я згадую, яким він був, коли ми з ним зустрілися вперше,— заговорив він далі.— Молодий майор, щойно з армії, весь у медалях, отриманих на фронті. Він був такий бідний, що мусив ходити в мундирі — не мав за що купити цивільний костюм. Уперше я побачив його в більярдній Вайнбреннера на Сорок третій вулиці — він зайшов туди спитати, чи не знайдеться якоїсь роботи. Він уже кілька днів і ріски не мав у роті. «Ходімо пообідаємо»,— сказав я йому. Вірите, він за півгодини наїв більш як на чотири долари!

— Ви допомогли йому стати на ноги? — спитав я.

— Допоміг? Я зробив з нього людину.

— Он як.

— Я витяг його з твані, з нікчемства. Він мені зразу припав до вподоби: такий гарний, ввічливий хлопець, а коли він іще сказав мені, що навчався в Авксфорді, я подумав: «Ну, цей хлопчина може тобі придатися!» Я змусив його вступити до Американського легіону, й він там швидко висунувся. Та й діло для нього зразу знайшлося — в одного мого клієнта в Олбані. Ми з ним завжди й у всьому були разом.— Він підніс два товстих пальці.— Отак, як ці пальці.

Цікаво, подумав я, чи не наслідком цього співробітництва була й ота афера з бейсбольним чемпіонатом дев’ятнадцятого року?

— А тепер його нема серед живих,— сказав я.— І ви, як його найближчий приятель, приїдете сьогодні ховати його.

— Так, я хотів би приїхати.

— То в чому ж річ?

Волосся в його ніздрях злегка затремтіло, на очі набігли сльози, і він похитав головою.

— Я не можу — мені в таке діло не можна вплутуватися,— сказав він.

— Вплутуватись? У що? Адже все вже скінчилося.

— Коли десь когось убили, то я туди й близько не підходжу. Я не вплутуюся. Тримаюсь якнайдалі. Замолоду я, звісно, був інший — якщо в мене помирав приятель, все одно як, я лишався при ньому до кінця. Може, вам це видасться сентиментальним, але так воно було: до самісінького кінця.

Зрозумівши, що з якихось потаємних причин він вирішив на похорон не їхати, я підвівся.

— Ви скінчили університет? — несподівано спитав він.

Я подумав був, що він зараз зробить мені якусь «пропавзицію», але він тільки покивав головою і потис мені руку.

— Людині потрібна дружба за життя, а не по смерті,— зауважив він.— Я особисто вважаю, що мертвому все це вже ні до чого.

Коли я вийшов з його контори, небо захмарилось, і до Вест-Егга я повернувся під ріденьким дощем. Перевдягнувшись, я пішов до будинку Гетсбі. Містер Гетц схвильовано ходив з кутка в куток холу. Він переймався дедалі більшою гордістю за сина та за синове багатство і тепер хотів показати мені щось.

— Джіммі прислав мені цей знімок.— Він тремтячими пальцями витяг гаман.— Ось, подивіться.

То була фотографія особняка, заяложена, з поламаними ріжками. Містер Гетц збуджено тицяв у неї пальцем, привертаючи увагу до кожної подробиці: «Ось, подивіться!» І щоразу заглядав мені в очі, шукаючи в них захват. Певно, він цю фотографію показував так часто, що вона стала для нього реальнішою від самого будинку.

— Це мені Джіммі прислав. По-моєму, чудове фото. На ньому все так добре видно.

— Справді чудове. А ви з ним давно бачилися?

— Він приїздив до мене два роки тому й купив мені будинок, у якому я тепер живу. Звісно, коли він утік з дому, нам повелося зовсім кепсько, але тепер я бачу, що він мав рацію. Він знав, що на нього чекає велике майбутнє. А вже як став на ноги, то не шкодував для мене нічого.

Йому, видно, не хотілося ховати фотографію, і він ще трохи потримав її перед моїми очима. Потім нарешті засунув її до гамана й видобув з кишені пошарпану книжечку під назвою «Стрибунець Кессіді».

— Ось, подивіться, це збереглося, ще відколи він був хлопчиком. Воно вам багато чого скаже.

Він розгорнув книжку з кінця й обернув так, щоб мені було видно. На останньому чистому аркуші друкованими літерами було виведено: «Р О З К Л А Д» і число «12 вересня 1906 року». А нижче стояло:

«Підйом ... 6.00

Вправи з гантелями й на драбині ... 6.15 — 6.30

Вивчення електрики і т. ін. ... 7.15 — 8.15

Праця ... 8.30—16.30

Бейсбол і спорт ... 16.30—17.00

Вправи з красномовства і для доброї постави ... 17.00—18.00

Обмірковування потрібних винаходів ... 19.00—21.00

ЗАГАЛЬНІ РІШЕННЯ

Не марнувати часу в Шефтера і (прізвище нерозбірливе).

Кинути курити й жувати гумку.

Що два дні приймати ванну.

Щотижня прочитувати одну корисну книжку чи журнал.

Щотижня заощаджувати 5 (закреслено) 3 долари.

Краще ставитися до батьків».

 

— Я натрапив на це випадково,— сказав старий.— Воно багато про що говорить, правда ж?

— Правда.

— Так, Джіммі далеко пішов би. Він весь час до чогось прагнув, чогось домагався. Ви помітили, як він старався вдосконалитися? Для нього це було найголовніше. Одного разу він сказав мені, що я їм, як свиня, а я, пригадую, дав йому за це доброго прочухана.

Йому не хотілося згортати книжку, він уголос перечитував записи й після кожного рядка допитливо дивився на мене. Можливо, він сподівався, що я схочу переписати ці записи для власного вжитку.

Незадовго до третьої прибув лютеранський священик з Флашінга, і я мимоволі почав виглядати у вікно — чи не над’їжджають ще якісь машини. Дивився у вікно й батько Гетсбі. Час спливав, слуги вже зібралися в холі, і тоді старий, збентежено кліпаючи очима, почав невпевнено нарікати на дощ. Я помітив, що священик раз у раз поглядає на свій годинник, і відвівши його вбік, попросив зачекати ще півгодини. Та даремно. Ніхто так і не приїхав.

Близько п’ятої наш кортеж із трьох машин добувся до кладовища й під рясним дощем зупинився перед брамою: попереду катафалк, потворно чорний і мокрий, за ним лімузин, яким їхали містер Гетц, священик і я, а за нами — відкритий фургончик Гетсбі із слугами й вест-еггським листоношею, змоклими до рубця. Коли ми вже ввійшли на кладовище, я почув, як перед брамою зупинилася ще одна машина й хтось захляпав слідом за нами по розгрузлій стежці. Я озирнувся. Це був той схожий на сову чоловік в окулярах, який одного вечора три місяці тому зачудовано роздивлявся на книжки в бібліотеці Гетсбі.

Відтоді я жодного разу не бачив його. Я не знаю, як він довідався про похорон, не знаю навіть, як його звуть. Струминки дощу стікали по товстих скельцях його окулярів, і він зняв і протер їх, щоб побачити, як згортають брезент, що захищав від дощу могилу Гетсбі.

Я старався в ту хвилину думати про Гетсбі, але він уже був надто далеко, і я згадав тільки, без обурення, що Дейзі не надіслала ні телеграми, ані навіть квітів. Мов у тумані до мене долинули слова: «Благословенні мертві, на яких падає дощ», і Совине Око браво підтакнув: «Амінь».

Ми квапливо рушили під дощем до машин. Коло брами Совине Око озвався до мене.

— Я не зміг під’їхати до будинку.

— Ніхто не зміг!

— Та ви що! — А тоді приголомшено додав: — Боже мій! В нього ж бували сотні людей!

Він зняв окуляри і знову протер їх з обох боків.

— Сердешний сучий син,— сказав він.

Один з найяскравіших спогадів у моєму житті — це поїздка додому на різдвяні канікули, спочатку зі школи, а потім — з університету. В грудневий вечір о шостій годині всі ми, хто робив пересадку в Чикаго, збиралися в старому, напівтемному залі «Юніон-стейшн», щоб наспіх попрощатися з чикагськими друзями, вже втягнутими у вир передсвяткової метушні. Пам’ятаю шубки дівчат, що поверталися з пансіону міс такої-то чи такої-то, жвавий гомін у хмарах пари, руки, що махають над головами побаченим здалеку давнім знайомим, розмови про те, кого до кого запрошено: «Ти будеш в Ордвеїв? У Герсі? У Шульців?» — і затиснуті в кулаці довгі зелені квитки. А в імлі вздовж перону — жовті вагони лінії Чикаго — Мілуокі — Сент-Пол, веселі, як саме Різдво.

Поїзд вирушав у зимову ніч, і за вікнами розгортався мерехтливий простір, укритий справжнім снігом, і мимо пропливали тьмяні вогні вісконсінських полустанків, і повітря раптом робилося зовсім іншим, дзвінким і п’янким. Ми вдихали його на повні груди в холодних тамбурах, повертаючись із вагона-ресторану, і невимовно-радісне відчуття, що все довкола своє, рідне, сповнювало нас. Але за якусь годину відчуття це зникало, й ми зливалися воєдино із своїм рідним краєм.

Оце і є для мене Середній Захід — не хлібні лани, не прерії, не загублені серед них шведські містечка, а ті радісні поїздки моєї юності, що мчали мене додому, і вуличні ліхтарі, і сани з дзвіночками в морозних сутінках, і тіні вінків з гостролиста, що падали з освітлених вікон на сніг. І частка всього цього — я сам, трохи забарний від звички до тривалої зими, трохи самовпевнений через те, що зростав я в домі Каррауеїв, у місті, де й досі будинки називають за ім’ям господаря. Я бачу тепер, що в мене, власне, вийшла оповідь про Захід,— адже й Том, і Гетсбі, і Дейзі, і Джордан, і я — всі ми з Заходу, і, можливо, нам усім бракувало чогось такого, без чого важко пристосуватися до життя на Сході.

Навіть тоді, коли Схід особливо вабив мене, коли я найгостріше усвідомлював його перевагу над знудженими, розбухлими, розхристаними містами по той бік річки Огайо, де головне заняття полягає в тому, щоб перетирати на зубах геть усіх, за винятком хіба малих дітей і немічних старих,— навіть тоді Схід видавався мені в чомусь потворним. Вест-Егг і досі мариться мені в снах, схожих на нічну сцену пензля Ель Греко: скупчення будинків одноманітної і водночас химерної архітектури, скулених під похмурим, навислим небом, у якому тьмяно світиться диск місяця. На передньому плані четверо похмурих чоловіків у фраках несуть ноші, на яких лежить п’яна жінка в білій вечірній сукні. Її рука звисає і на пальцях холодно мерехтять діаманти. Урочисто мовчазні чоловіки завертають до якогось будинку,— не того, який їм потрібен. Але ніхто не знає імені жінки, і нікого це не обходить.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up