Ведмідь (сторінка 3)

— Стривай, Касе,— втрутився генерал Компсон. Хлопець не помітив, коли генерал підійшов,— тільки відчув, як той поклав руку йому на плече.— В чому річ, голубе? — спитав він.

— Мені треба лишитись,— заявив хлопець.— Треба.

— Гаразд,— відказав Компсон.— Можеш лишитись. Якщо через один зайвий тиждень тобі доведеться потім тяжко впрівати, щоб уторопати, що там хтось за гроші натоптав у книжку, то краще й зовсім кинути таку науку. А ти помовч, Касе,—обернувся він до Маккасліна, хоч той і не озивався.— Ти, одною ногою застрявши у фермі, а другою в банку, і на макове зерня не розумієш тієї давньої мудрості, що розкрилася перед Айком, що існувала ще перед тим, як ви, чортові Сарторіси й Едмондси, понапридумували різних ферм та банків, аби тільки оминути те, про що цей хлопець знав зроду і, може, теж його боявся, але не став боягузом, коли за десять миль пішов по компасу, бо хотів побачити ведмедя, якого ніхто з нас не зміг побачити так зблизька, щоб його вцілити, і побачив його, і прийшов поночі назад десять миль, маючи самий лише компас... Може, це знання важливіше за всі ті ваші ферми та банки!.. То ти, Айку, певно, так і не скажеш, у чому річ?

Але він таки не міг сказати, тільки й видушив із себе:

— Мені треба.

— Ну то гаразд,— мовив Компсон.— Харчів тут вистачить. І ти повернешся додому в неділю, як і обіцяв Маккаслінові? Не ввечері, а вдень?

— Так, сер,— відповів хлопець.

— Гаразд,—мовив Компсон.— Сідайте вечеряти, хлопці,— додав він.— Бо вже пора й рушати. Поки доїдемо, буде мороз.

Повечеряли. Фургон уже був налаштований і готовий до від’їзду, залишалося тільки сісти. Бун мав довезти їх до путівця, до стайні фермера, в якого зоставили бричку. Він стояв біля фургона, на тлі неба проступала височезна постать з пляшкою, прикладеною до уст, з чалмою на голові, як у мусульманина. Потім він пошпурив порожню пляшку просто від рота — вона полетіла перекидьма, зблискуючи в блідому світлі зір.

— Хто їде — залазь у фургон! — скомандував Бун.— А хто ні — паняй з дороги.

Посідали, хто мав їхати. Бун вибрався на передок поруч з генералом Компсоном, і фургон рушив у темряву, поволі розпливаючись у ній, аж поки, врешті, й саму рухливу пляму поглинула ніч. Але хлопець ще довго чув, як розмірено поскрипує дерев’яна снасть воза, що перевалювався з колії на колію. А Буна він чув і тоді, коли фургона вже зовсім не стало чути. Бун співав — хрипко, без усякої мелодії, зате на все горло.

Це було в четвер. А в суботу вранці Джім тітки Тенні виїхав з табору верхи на Маккасліновому мисливському коні, який уже шість років не покидав пущі, і надвечір змилений кінь домчав його до воріт і до комори на плантації, де Маккаслін саме видавав харчі орендарям та робітникам на наступний тиждень, і цього разу Маккаслін, щоб не гайнувати часу на чекання, поки запряжуть бричку Де Спейна, взяв свою власну й погнав до Джефферсона, а Джім заснув собі на задньому сидінні. В місті довелося почекати лише, поки майор перевзує чоботи і надягне верхню куртку, тоді за ніч вони покрили в темряві тридцять миль і вдосвіта у неділю були вже в таборі, де пересіли на свіжих кобилу й мула, а коли сонце сходило, виїхали з густих хащів до невисокого пагорка, на якому був похований Лев. На розворушеній землі ще видніли сліди Бунового заступа, а за нею підносився на чотирьох палях поміст із недавно зрубаного молодняка, і на помості лежало щось довгасте, загорнене в укривало. Бун із хлопцем сиділи навпочіпки між помостом та могилою собаки; аж раптом Бун — перев’язки вже нема, здерта, і в сонячному промінні довгі струпи від пазурів Старого Бена нагадують застиглу чорну смолу — схопився на ноги й кинувся до прибулих, держачи напереваги свою стару рушницю, з якої він зроду нікого не поцілив,— але Маккаслін встиг уже сплигнути з мула, обидві ноги вирвав із стремен, став на землю, ще до того, як мул зупинився, і рушив до Буна.

— Стій на місці! — закричав Бун.— Не підпущу до нього! Стій, Маккасліне!

Маккаслін не сповільнював ходи — він ступав швидко, однак не гарячково.

— Касе! — гукнув майор Де Спейн. А тоді: — Буне! Чуєш, Буне! — і вже він теж сплигнув на землю, хлопець хутко звівся на ноги, а Маккаслін підходив ближче, ішов не швидко, але твердо, підійшов до могили, простяг руку — твердо й хутко, проте не хапливо,— узяв Бунову рушницю за середину цівки, і обидва втупились один в одного через Левову могилу, кожен рукою тримаючи ту саму рушницю, Бун майже на голову вищий від Маккасліна, Бунове лице втомлене й непогамовне, приголомшене й відчайдушне під чорними струпами від звірових пазурів; і врешті Бун став дихати важко й натужно, мовби в цьому лісі, в усій цій пущі не стало повітря для них усіх, для них двох і навіть для нього одного.

— Пусти, Буне,— сказав Маккаслін.

— Ти, клятий недоростку!..— прохрипів Бун.— Ти не знаєш, що я можу вирвати її в тебе? І, мов ту чортову краватку, зав’язати тобі на шиї?

— Знаю,— відказав Маккаслін.— Пусти, Буне.

— Він так хотів. Він сказав нам. Сказав, як це зробити. І щоб я так живий був, коли дозволю його зайняти! Як він сказав, так ми й зробили, і відтоді я сиджу тут, стережу від диких кішок та всякої погані, і щоб я так живий був...

І вже тільки у Маккасліна в руці була рушниця, нахилена навкіс,— він викинув набої з магазина так швидко, що не встиг ще перший упасти на землю, як за ним полетів навздогінці останній, п’ятий. Усе не відводячи очей від Буна, Маккаслін пошпурив рушницю позад себе.

— Ти вбив його, Буне?

Тоді Бун ворухнувся. Він обернувсь і ступнув так, наче досі був п’яний, а тепер став ще й сліпий,— одну руку простяг уперед і рушив навпомацки до великого дерева поблизу, але не встиг дійти, як ноги йому наче відмовили, і він хитнувся, мало не падаючи, до дерева, обхопив руками стовбур, обернувся, вперся в прикорень спиною і так застиг, безтямне й зморене обличчя його в струпах, груди дихають важко й надсадно, а Маккаслін підступає ближче й ближче, усе не спускаючи з нього очей.

— Ти вбив його, Буне? — повторив він.

— Ні! — закричав Бун.— Ні!

— Скажи правду,— напосідав Маккаслін.— Я б сам так зробив, якби він мене попрохав.

Тоді хлопець ворухнувся. Він підбіг до них, став між ними, лицем до Маккасліна, і відчув, як сльози наче потом бризнули й висипали йому з усього обличчя, і не з самих тільки очей.

— Облиш його! — закричав він.— К бісу! Облиш його!

IV

тоді йому минув двадцять один рік. Тож він міг уже це сказати, коли вони вдвох з його родичем Маккасліном стали один перед одним не супроти пущі, а супроти освоєної землі, яку старий Керазерс Маккаслін, його дід, купив за гроші білих людей у дикунів, чиї предки полювали на ній без рушниць, освоїв її і довів до ладу, чи то, може, йому здалося, що він освоїв її й довів до ладу, оскільки людські істоти, яких він тримав у рабстві і над життям та смертю яких панував, вирубали ліс на ній і в поті чола розпушили поверхню її на глибину десь так з чотирнадцять дюймів, щоб виростити щось таке, чого раніше там не росло і що можна було б перетворити знову на гроші, які він мусив викласти за ту землю, сподіваючись таким чином придбати її собі у власність, а потім і утримати, до того ж і з певним зиском; саме в такому дусі старий Керазерс Маккаслін намагався виховувати своїх дітей, нащадків і спадкоємців, прищеплюючи їм думку про те, що він на законних підставах володіє і заповідає цю землю,— той дужий і безжальний чоловік не соромився свого власного марнолюбства, й пихи, й сили, і зневаги до всіх своїх потомних; такі самі ілюзії мав і майор Де Спейн, коли гадав, що володіє своїм окрайцем пущі, більшої і давнішої за будь-який писаний документ; такі самі ілюзії мав і старий Сатпен, від якого майор Де Спейн набув свій окраєць землі за гроші; таким самим ілюзіям піддався у свою чергу й Ікемотубе, ватаг племені чикасо, що продав Томасові Сатпену за гроші, ром чи щось там інше частину пущі, хоч кожен з них трьох добре знав, що ані бодай клаптик пущі не належить нікому, отож його й не можна ні зректися, ні продати

вони стояли один перед одним не супроти пущі, а супроти землі, і не тому, що він, хлопець, жадав її, прагнув, а тому, що він її зрікався, і діялося це, як і слід було сподіватись, у плантаційній коморі, що становила якщо й не серце, то, в усякому разі, сонячне сплетіння тієї землі, яку він відкидав і якої зрікався, в прямокутній дерев’яній будівлі з кружганком, що приплескуватою осторогою стриміла над полями, і досі не випускаючи робочий люд цих полів з неволі, байдуже, що вже минув рік 1865-ий, і вся була обліплена рекламами тютюну, різних ліків, та бальзамів, та мікстур, які виробляли й продавали білі задля того, щоб просвітлити шкіру й випрямити волосся неграм і зробити їх більш подібними до тієї раси, яка два сторіччя тримала їх у рабстві і від якої ще й через ціле сторіччя, незважаючи на криваву Громадянську війну, вони не зможуть остаточно визволитись

вони вдвох з Маккасліном були серед неубутніх запахів сиру, і солонини, і гасу, й збруї, в оточенні поличок, закладених коробками тютюну, комбінезонами, ліками в пляшках, нитками, цвяхами, шурупами, більшими й меншими барильцями з питльованки і разовим борошном, з мелясою, у приміщенні, де на стінах висіли на гачках посторонки до плугів, хомути, різне мотуззя, де над столом була полиця з гросбухами, що в них Маккаслін занотовував повільний витік харчів, краму й реманенту, які щоосені поверталися у вигляді бавовни, зібраної, очищеної і проданої (дві ниточки такі ж тендітні, як правда, і невловні, як екватори, хоч водночас міцні, як линва, бо спроможні були довічно припинати до землі тих людей, які в поті чола вирощували бавовник), і з іще давнішими гросбухами, недоладними й старосвітськими розміром та формою, на пожовклих сторінках яких вибляклим уже письмом хлопців батько Тіофілес та його дядько Емодіес протягом двох десятиріч перед Громадянською війною занотонували відпускні — бодай тільки формальні — рабам Керазерса Маккасліна.

— Зрікаєшся,— сказав Маккаслін.— Зрікаєшся. Ти, прямий нащадок того, кому трапилась нагода, і він скористався нею, купив цю землю, взяв її, дістав, байдуже як саме, утримав її, щоб передати у спадок, байдуже як саме, одержав на підставі давнього надання, першого документу із тих часів, коли вона була пущею, з дикими звірами й ще дикішими людьми, і розчистив її, перетворив на щось таке, що можна було заповісти своїм дітям, на щось варте заповідання нащадкам задля полегкості їм, і забезпечення, і гордощів, і щоб увічнилось його ім’я й здобутки. Ти, не тільки прямий нащадок його, але й єдиний по чоловічій лінії, єдиний його онук, бо ж я тільки правнук старого Керазерса, та й то по жіночій лінії, адже навіть це моє ім’я, Маккаслін, дано мені лише з чемності й мовчазної згоди, лише тому, що моя бабця страшенно пишалася здобутками тієї людини, спадку й пам’ятки по якій, як тобі здається, ти можеш зректися!

і він на те:

— Я не можу зректися цієї землі. Вона ніколи не була моєю, щоб я міг її зрікатись. Вона ніколи не належала батькові й дядькові Кумпану, щоб вони заповіли її мені й дали змогу зректися, і так само не належала дідові, щоб через успадкування дійшла до мене задля зрікання, і не належала старому Ікемотубе, щоб він продав її дідові і щоб у кінці випала мені змога її зрікатись. Вона ніколи не належала предкам Ікемотубе, і він не міг дістати її в спадок, щоб продати дідові чи й будь-кому, бо в ту мить, коли Ікемотубе відкрив, збагнув, що він може продати її за гроші, в ту ж мить вона навік-віків перестала йому належати, і йому, і його предкам, і нащадкам, отож той, хто купив її, не купив нічого.

— Не купив нічого?

і він тоді:

— Не купив нічого. Бо Господь повів у святому письмі, як Він сотворив землю, як зробив її, і подивився на неї, і сказав, що непогано вийшло, і тоді Він сотворив людину. Спершу сотворив землю і заселив її німими створіннями, і вже потім сотворив людину, щоб була Його надзорцем на землі, і від Його імені правила землею і всім живим на ній, але не так, щоб забрати її для себе самої та для своїх нащадків з покоління в покоління, не так, щоб пошматувати землю на довгасті та квадратові ділянки й присвоїти собі непорушне право повік володіти ними, а щоб зберегти землю неподільною і незайманою, як спільне володіння сукупної людської громади. А натомість Він жадав від людей тільки милосердя, і покори, і терпіння, і витривалості, і поту на чолі, коли людина в праці добуває свій хліб насущний. І я знаю, що ти зараз скажеш,— додав хлопець.— Що дід усе-таки...

і Маккаслін тоді:

— ...Усе-таки володів нею. І він не перший. Не єдиний і не перший відколи, як твердить твій авторитет, людину було вигнано з раю. І навіть не другий і далеко не єдиний, коли глянути ген назад на марудну й непривабливу історію богообраного народу від коліна Авраамового, і синів тих, які позбавили маєтностей Авраама, і на ті п’ятсот років, протягом яких половина всього відомого світу з усім, що на ньому, становила майно одного міста — так само, як ця плантація з усім живим на ній за часів твого діда становила майно, зафіксоване у цих от гросбухах, незаперечну належність цієї плантаційної комори і на подальших тисячу років, коли люди билися за рештки того зруйнованого міста, аж урешті й руїн від нього не зосталося, і люди у безплідному присмерку старого світу чубилися за обгризені кістки, аж доки якесь випадкове яйце не відкрило перед ними існування нової півкулі. Тож коли хочеш знати, незважаючи ні на що і всупереч всьому старий Керазерс таки володів нею. Купив її, дістав — то вже байдуже як, утримав її, зберіг, байдуже як, і лишив у спадок, бо інакше як би ти міг оце зрікатись її й відкидати? Зберігав її й утримував цілих п’ятдесят років, щоб ти тепер мав змогу її зректись, і Він — цей найвищий суддя, цей будівничий, цей арбітр — поблажливо простив йому... чи, може, ні? Він же дивився згори й бачив — чи, може, й не дивився? А може, Він взагалі знехтував його — бачив, але не міг нічого зробити, чи, може, й не бачив; чи то бачив, але не хотів нічого зробити, не хотів бачити... Криводумний, безсилий чи сліпий. То який же саме?

і хлопець тоді:

— Ні, Він карав.

і Маккаслін:

— Як так?

і хлопець:

— Він карав. Він не безсилий. І не поблажливий, і не сліпий. Він усе бачив. Коли хочеш знати, то Він же вигнав з раю. Вигнав з землі обіцяної і позбавив власності тих, які позбавляли власності своїх попередників, а панів з римських лазень, що п’ятсот років вела розгульне життя, позбавили власності дикуни з північних лісів, які потім тисячу років пожирали ті награбовані колись давніше у них самих маєтності, щоб далі, у безплідному присмерку, як ти сказав, чубитися над обгризеними кістками старого світу і блюзнити його ім’ям, аж поки Він за допомогою звичайного яйця відкрив для них новий світ, де міг би постати новий народ, сповнений покори, милосердя й терпіння, де люди були б горді одні одними. І якщо дід, незважаючи ні на що і всупереч усьому таки володів цією землею, то Він дозволив це, не безсилий, і не поблажливий, і не сліпий — ні, Він так урядив і стежив, що з цього вийде. Він бачив, що ця земля ще тоді була проклята, коли володіли нею Ікемотубе, і старий Ісетібега, батько Ікемотубе, і предки старого Ісетібеги, і що ця земля іще до того, як перший білий заволодів нею, була вже заражена тим, що дід і подібні до нього предки дідові привезли з собою в цей новий край, до якого Він пустив їх з жалю та доброти, сподіваючись, що вони засвідчать своє милосердя, покору, терпіння й витривалість, була загиджена зіпсутістю старого світу з безплідним його присмерком так, наче вітрила їхніх суден надимав заразним духом вітер зі старого світу...

і тоді Маккаслін:

— Так...

— ...і не було надії для цієї землі, допоки тримали її в своїй непорушній обладі від батька до сина Ікемотубе та його нащадки. Може, Він бачив, що тільки усунувши на якийсь час плем’я Ікемотубе й замінивши його іншим племенем спроможеться Він досягти своєї мети. Може, він уже тоді знав, яким покаже себе те інше плем’я, може, то було більше ніж справедливість, що тільки плем’я білих мав Він напохваті і що саме білі мали накликати на себе це прокляття білої людини, і, може, то було щось більше ніж помста, коли...

і тоді Маккаслін:

— Так...

— ...коли Він, щоб знищити зло, вдався до саме того племені, яке те зло принесло, як от лікарі гарячкою поборюють гарячку, отрутою забивають отруту. Може, Він з усіх, що мав перед собою, вибрав саме діда. Може, Він знав, що сам дід ще не стане в пригоді для його мети, оскільки народився надто рано, але що він матиме нащадків, тобто законних нащадків; може, Він передбачив, якими будуть ті нащадки, і, може, уже бачив у дідові зародок трьох майбутніх поколінь, потрібних для того, щоб бодай декотрі з упосліджених дістали волю...

і тоді Маккаслін:

— Сини Хама. Ти, що посилаєшся на святе письмо: сини Хама.

і хлопець:

— У письмі є слова, які Він сказав, і є слова, які тільки приписують йому. І я знаю, що ти зараз скажеш: якщо для мене щось одне є правдою, а для тебе щось інше, то як же ми виберемо з них двох справжню правду? А воно й не треба вибирати. Серце знає одразу. Він казав так писати святе письмо, щоб, читаючи його, не треба було вибирати й перебирати, а щоб читалося його серцем, і не для мудреців сього світу, бо вони, може, й не потребують його читати або, може, й серця вже не мають, а для приречених і упосліджених, які читають лише серцем, бо інакше й не вміють. Адже ті люди, що писали Його волею святе письмо, свідчили правду, а правда тільки одна, і вона обіймає все, що стосується серця.

і тоді Маккаслін:

— Отож ті, котрі переписували з його волі святе письмо, часом були брехунами.

і хлопець:

— Були. Бо вони люди. Вони намагалися списати правду серця з тієї складності, що врядує серцем, і то так, щоб це дійшло до всіх складних і заклопотаних сердець, які житимуть і після них. Що вони намагалися сказати, що Він хотів, щоб було сказано,— те було занадто просте. Ті, для кого вони переписували Його слова, не пойняли б їм віри. Все це треба було викласти повсякденними виразами, знайомими для них і зрозумілими,— зрозумілими не тільки для тих, хто слухав, а й для тих, що мали це переказувати, бо якщо навіть ті, які були так близько Нього, що з усіх живих мовців саме вони були вибрані, щоб переписати й нести далі Його слова, якщо навіть вони могли збагнути правду тільки вираженою через складність пристрасті, й хтивості, й ненависті, й страху, владущими над серцем, то яку довгу зворотню відстань до правди мусять подолати ті, до кого правда доходить лише у переказі?

і тоді Маккаслін:

— Я міг би відповісти, коли вже ти, спираючись на той самий текст, узявся доводити свій погляд і заперечувати мій, що я не знаю. Але я не скажу цього, бо ти вже й сам відповів собі: тут взагалі ніякої відстані немає, коли, як ти кажеш, серце саме знає правду, це несхибне й неомильне серце. І, мабуть, ти таки маєш рацію, хоч ти й налічив три покоління від старого Керазерса до себе, коли насправді їх не було трьох. Навіть повних двох не було. Дядько Ферт і дядько Кумпан. І вони не перші і не єдині. Протягом неповних двох поколінь, а то й менше, ніж одного покоління, знайшлося з тисячу й інших Фертів і Кумпанів, які чинили так само у цьому краю, що, як ти кажеш, Бог сотворив його, а людина прокляла й споганила. Я вже й не згадую про рік 1865-й.

і хлопець:

— Справді. Не тільки батько й дядько Кумпан, а й багато інших таких, як вони.

і навіть не глянув у той бік, де полиця над столом, так само, як і Маккаслін туди не глянув. Та вони й не потребували цього. Для хлопця то було так, наче ті гросбухи в пошрамованих і порепаних шкіряних палітурках самі собою одна за одною спускаються і розгортаються на столі чи на якійсь апокрифічній лаві, чи навіть на олтарі, чи то, може, перед самим троном господнім, щоб уседержитель востаннє перечитав їх, зважив і продумав, перше ніж пожовклі сторінки з поруділим вицвілим чорнилом, на яких зафіксовано велику кривду й сяку-таку окрушину добра, спробу залагодити ту кривду, обернуться у правічний загальний тлін

пожовклі сторінки, набазграні побляклим чорнилом спершу рукою його діда, потім його батька й дядька, які жили неодружені до п’ятдесяти, а далі й до шістдесяти років,— один, що вів плантацію і все господарство, і другий, що порав хатню роботу, й готував їсти, і не облишив цього й тоді, коли брат-близнюк одружився й коли сам хлопець прийшов на світ

тих двоє братів, які зразу ж після похорону батька перебралися з величезної в задумі, схожої на клуню споруди, що її він так і не встиг докінчити, до однокімнатної хатини з колод, яку вдвох самі для себе збудували, й доліпили до неї ще кілька кімнатинок, вже коли жили там, не дозволяючи нікому з рабів хоча б торкнутися якої деревини, хіба що треба було перенести затяжку для них двох колоду, а всіх рабів оселили в тому особняку, де ще деякі віконні отвори були або забиті дошками, або затулені ведмежими й оленячими шкурами, і щовечора той брат, що доглядав за плантацією, збирав у гурт свою негритянську команду, немов старший сержант роту, а потім усіх їх, чоловіків, жінок і дітей, без ніяких запитань, протестів чи ухилянь безоглядно заводив до здоровенної недоладної споруди, полишеної в майже ембріональній стадії, так, наче навіть сам старий Керазерс Маккаслін застиг вражено, коли побачив, якого реального втілення набула його безмежна пиха,— він перевіряв їх по пам’яті, запускав усередину і довгим, як ніж розчиняти рибу, вручну викутим цвяхом, спеціально задля цієї мети причепленим на ремінці при одвірку, замикав парадні двері, хоч половина вікон будинку зяяла отвором, а з чорного ходу двері були навіть і не навішені, через що незабаром на всю округу поширилась така собі бувальщина, знана ще й за п’ятдесят літ, коли хлопець уже достатньо виріс, щоб її почути й запам’ятати,— про те, як цілими ночами Маккаслінові раби, уникаючи освітлених місяцем доріг та кінної поліції, снували по гостинах на сусідніх плантаціях, та про мовчазну джентльменську угоду між двома білими і двома-трьома десятками чорних, що після того, як увечері білий перерахує їх та встромить за ними саморобного цвяха у парадні двері, ні він, ні його брат не підуть перевіряти, що там діється біля чорного ходу,— при умові, що всі негри будуть наявні за парадними дверима, коли вранці той самий білий знову витягне цвяха

ті близнюки, що навіть їхні почерки неможливо було розрізнити,— хіба порівнявши, та й то, коли обидва зразки на тій самій сторінці (що таки часто траплялося, оскільки їм начебто не вистачало самого усного спілкування, а ще треба було й на день у день списуваних далі сторінках залагоджувати між собою ті неминучі справи, які в 1830-ті й 40-ві роки обговорювалися в усій величезній пущі північного Міссісіпі і яких і вони двоє не могли уникнути),— почерк у близнюків був такий, як у цілком нормального десятирічного хлопчака, навіть з погляду правопису, з тією тільки різницею, що у них він не поліпшувався з бігом часу, коли поступово одне за одним з’являлися на сторінках імена все нових і нових рабів, яких Керазерс Маккаслін успадкував або придбав,— Роскес, і Феба, і Тукідес, і Юніс, і їхні нащадки, і Сем Фазерс із матір’ю, що на них Керазерс Маккаслін обміняв нечистопородного мерина у старого Ікемотубе, ватага чикасо, в якого він раніше придбав також землю, а далі йшли Тенні Бічем, що її один з близнюків, Емодіес, виграв у сусіди в покер, і дивоглядія на ім’я Персівал Браунлі, що його другий близнюк, Тіофілес, купив — навіщо, ані йому самому, ані його братові не було звісно — у Бедфорда Форреста ще коли той був работоргівцем, а не генералом (усе це містилося на одній сторінці, невеликій, яка охоплювала менше року, а вірніше навіть неповних сім місяців, і розпочиналося записом хлопцевого батька, що хлопець уже міг розрізнити:

Персівал Бравнлі 26 р. писар і рахівник куплений у Н. Б. Фореста у Колд-Вота 3 бер 1856 за 265 долярів

і нижче тією самою рукою:

5 бер 1856 ніякий рахівник зовсім не вміє читать. Може писати своє ім’я але я й так вже це записав Каже вміє орати але щось воно не схоже. посланий на поле сьодні 5 бер 1856

і тією самою рукою:

6 бер 1856 і орати не вміє Каже збирається стати проповідником то може вміє худобу поганять до водопою

а далі іншою рукою — хлопець тепер уже розпізнавав, що це дядькове письмо, коли бачив обидва почерки поряд на одній сторінці:

23-го бер 1856 Не вміє і цього робити Тільки одну худобину за раз Здихайся його

тоді знов першою рукою:

24 бер 1856 Та хто в чорта його купить

і другою:

19-го квіт 1856 Ніхто Ти пошився в дурня на ринку в Колд-Вота два місяці тому Я не казав продати Відпусти його на волю

і першою:

22 квіт 1856 Я стягну з нього

і другою:

13-го черв 1856 Як По 1 дол. за рік це 265 дол. на 265 років Хто підпише йому відпускну

і знову першою:

1 жовт 1856 Мулиця жозефіна зламала ногу і застрелена Кбісу стійло кбісу чорнюка кбісу все 100 долярів

і далі тією самою рукою:

2 жовт 1856 Відпущений на волю винен Маккаслінові і Маккаслінові 265 долярів

потім знову другою:

3-го жовт Винен Тіофілесові Маккасліну чорнюк 265 дол. За мулицю 100 дол. Разом 365 Він ще не забрався Батька б сюди

і першою:

3 жовт 1856 Сучий син не хоче йти Щоб тут батько зробив

і другою:

29-го жовт 1856 Перейменував його

і першою:

31 жовт 1856 Як перейменував

і другою:

Різдво 1856 Язикобрех

),— всі ті імена набирали реальності, ба навіть якогось примарного життя зі своїми пристрастями й складнощами в міру того, як заповнювалися сторінка за сторінкою і збігали рік за роком; все тут було, не тільки звичайна й прощенна кривда і забарне її відшкодування, але й ті людські трагедії, які ніяк не можна простити й нічим не можна відшкодувати,— записані на іншій сторінці і в іншому гросбуху рукою, що її хлопець уже з першого погляду розпізнав як батькову:

Батько помер Лусьес Квінтес Керазерс Маккаслін, народився Кароліна 1772 помер Міссісіпі 1837 Помер і похован 27 червня 1837

Роскес вихований дідом у Кароліні не знаю скільки років. Відпущений 27 черв 1837 Не схотів відійти. Помер і похован 12 січ 1841

Фібі Роскесова жінка. Куплена дідом у Кароліні Каже що їй пятдесят Відпущена 27 черв 1837 Не схотіла відійти. Померла і похована 1 серп 1849 Тукідес син Роскеса і Фібі народився в Кароліні 1779. Відмовився 10 акрів землі за батьковим заповітом 28 черв 1837 Відмовився 200 долярів готівки від Е. і Т. Маккаслінів 28 черв 1837 Хоче залишитись і відробити

і нижче й на подальших п’ятьох сторінках, що охоплювали майже стільки ж років, день у денне повільне наростання цифр — платні, визначеної Тукідесові, і вартості їжі й одягу — тієї меляси, й м’яса, й борошна, і дешевих міцних сорочок, і штанів, і черевиків і коли-не-коли плаща проти дощу чи холоду — відлічуваних від заробленої ним суми, яка поволі, але неухильно більшала (аж здавалося хлопцеві, що він навіч бачить, як цей негр,— раб, що його власник тим самим актом, який дав йому волю, і уярмив повік,— як цей негр входить у плантаційну комору і питає, може, вже сина колишнього свого власника, чи не можна побачити ту його сторінку в гросбуху, якої він навіть і не вчитає, і навіть не просить, щоб білий прочитав йому,— ці слова він усе одно мусив би сприйняти на віру, бо ж ніяким богом не зміг би їх перевірити,— як стоїть його рахунок, скільки ще часу має минути, коли він уже зможе відійти безповоротно, хоч би це було тільки за сімнадцять миль до Джефферсона), і, як підсумок усього, двочастинний запис:

3 лист 1841 готівкою Тукідесові Маккасліну 200 долярів Заснував кузню в Дж. Груд 1841 Помер і похован у Дж. 17 лют 1854.

Юніс куплена батьком у Новому Орлеані 1807 за 650 долярів. Віддана за жінку Тукідесові 1809 Потонула в річці на різдво 1832

і поряд іншою рукою, це хлопець уперше чітко розрізнив запис дядька, цього куховара й доморядника, що навіть на пам’яті Маккасліна, котрий бачив його й хлопцевого батька ще за шістнадцять років до народження хлопця, день крізь день висиджував у кріслі-гойдалці перед вогнем, на якому готував їсти:

21-го червня 1833 Вона сама втопилася

і знову першою рукою:

23 черв 1833 Та хто в чорта коли чув щоб чорнюк сам топився

і знову другою рукою без поспіху, але рішуче — запис абсолютно такий самий, як і попередній, аж хтось би подумав, що відштемпельований, якби не інша дата:

13-го серп 1833 Вона сама втопилася

і хлопець подумав: «Але чому? Чому?» Тоді йому було шістнадцять років. Він уже не вперше сидів сам-один у плантаційній коморі і не вперше знімав з полиці над столом старі гросбухи, що стояли там весь час, скільки він пам’ятав. Ще малям і навіть потім, мавши вже дев’ять, і десять, і одинадцять років і вже навчившись читати, він не раз підводив погляд до пошрамованих і порепаних корінців і палітурок, але не відчував особливої охоти розгорнути ті гросбухи, і хоч він мав намір колись проглянути їх, оскільки розумів, що там може знайти якісь хронологічні дані, якісь записи, нехай і нудні, певно, а все-таки зрозуміліші, ніж в інших джерелах, не тільки про найближчих своїх кревних, а й про дальших родичів, і білих, і чорних, бо ж чорні так само належали до його роду, як і білі предки, і про землю, яку всі вони мали для спільного вжитку, з якої вони годувалися, і на якій жили, і яку й надалі матимуть для спільного вжитку безвідносно до кольору шкіри і юридичних прав власності, але відкладав те на якийсь вільний день, коли вже буде старий і, може, навіть трохи охолоне, а вміст старих гросбухів за всі ці роки застигне в непорушності, стане докінченим, незмінним і нешкідливим. Потім йому сповнилося шістнадцять років. І він знав, що знайде там, ще до того, як знайшов. Після півночі, коли Маккаслін уже спав, він узяв з його кімнати ключ від комори, пішов туди, замкнувся зсередини і при світлі забутого ліхтаря, що знов зачадів серед затхлої мертвотності крижаної холоднечі, схилився над пожовклою сторінкою і подумав не: «Чому вона втопилася?», а те, що, як йому здавалося, подумав і його батько, коли побачив перше братове зауваження: «Чому дядько Кумпан вважав, що вона сама втопилася?», і вже тут-таки, на наступній сторінці, знаходив, почав знаходити відповідь, якої він і сподівався, тільки це ще була не відповідь, бо цей запис він уже знав:

Томасіна яку звали Томі Дочка Тукідеса і Юніс

Народилась 1810 померла від пологів у червні 1833 і похована. Рік зорепаду

як не був відповіддю і подальший запис:

Терл син Томі дочки Тукідеса і Юніс народився 1833 рік зорепаду Батьків заповіт

і більше вже нічого на цій сторінці, ніяких марудних нотаток про щоденні заробітки та стягувану з тих заробітків вартість харчів і одежі, ніяких згадок про смерть і поховання, бо він, цей Террел, пережив своїх єдинокровних білих братів, а Маккаслін, ведучи далі гросбухи, уже не вписував до них некрологів — просто «Батьків заповіт», і хлопець уже бачив той заповіт мовби на власні очі: самовпевнена базгранина покорчених пальців старого Керазерса, ще менш розбірлива, ніж у його синів і ненабагато грамотніша, бо в ній майже кожен іменник і дієслово починалися з великої літери і не було ані розділових знаків, ані поділу на речення, так само як і найменшої спроби прояснити або хоча б затемнити мотиви, що спонукали його заповісти синові незаміжньої дівчини-рабині тисячу доларів, які мали бути сплачені спадкоємцеві після повноліття,— замір, що ним старий Керазерс, замість того, щоб самому відповісти за свій вчинок,— якого він, зрештою, явно так і не визнав,— поклав відповідальність за нього на своїх синів, немов покаравши їх грошовим штрафом за пригоду в житті їхнього батька; і це не було навіть хабарем за мовчанку в ім’я його честі, оскільки воно вийшло б на яву тільки по його смерті, коли він не зможе в її обороні кинути мало не зневажливо, як от кидають подертого капелюха або старі черевики, тисячу доларів, за таких умов для старого Керазерса не більш реальних, ніж для того негра, раба, який навіть не побачить їх, поки не доживе до повноліття, коли вже буде на двадцять один рік запізно дізнаватися, що таке гроші.

«Тож, видно, це було дешевше, ніж сказати чорнюкові «мій сину»,— подумав хлопець.— Навіть коли «мій сину» — це всього лиш два слова. Але ж мусила там бути любов,— подумав він.— Хоч якась любов. Принаймні щось таке, що він назвав би любов’ю, а не просто сплювачка на годину чи на ніч...»

Був собі старий чоловік, старий, якому лишалося жити менше п’яти років, давно вдівець і самотній у домі, оскільки його сини були не тільки нежонаті, а й уже в літах, і, безперечно, знудьгований, бо ж плантація була впорядкована і функціонувала справно і грошей уже давала достатньо, либонь, навіть забагато як на людину, вади якої не перевершували її матеріальних можливостей; і була собі дівчина, молода й незаміжня,— вона мала двадцять три роки, коли народилася дитина,— можливо, він послав по неї спершу просто через свою самотність, просто йому хотілося чути в домі молодий голос і жвавий рух, він покликав її, сказав матері, щоб присилала її щоранку підмітати, прибирати постіль, і мати, хоч і не дуже радо, погодилася, адже це мовби саме собою розумілося, мовби на роду їй було написане, цій одиначці подружжя негрів, які ніколи не працювали в полі і вважали себе чимось ліпшим від інших рабів,— не тільки з цієї причини, але й тому, що він, цей негр, і його батьки дісталися у спадок білому панові від батька, а щоб купити жінку для нього, яка стала матір’ю дівчині, білий пан сам їздив аж за триста з гаком миль до Нового Орлеана і то в ту добу, коли люди подорожували верхи на коні або пароплавом

і це вже все. Хлопець думав: «Його рідна дочка Рідна дочка. Ні. Ні... Навіть він», а старі пожухлі аркуші, здавалося, самі собою перегортаються назад, до тієї сторінки, на якій записано, як той білий пан (ще й не вдівець тоді), що виїжджав з плантації так само рідко, як і його сини згодом, і зовсім не потребував нових рабів, вибрався в далеку дорогу до Нового Орлеана і придбав собі нову рабиню. І Террел, син Томі, був ще живий, коли хлопцеві сповнилося десять років, і хлопець знав з того, що сам бачив і що запам’ятав, що в жилах Террела, сина Томі, тече давніша біла кров, ніж та, що рештки її передав хлопцеві батько; і, дивлячись на півсторічної давності пожовклу сторінку, розгорнуту при жовтавому світлі курного й смердючого ліхтаря у затхлій охолоді нічної комори, хлопець ніби в живі очі бачив, як Юніс входить у крижану річку в той різдвяний день, за півроку після чого в її дочки від її ж таки коханця («Першого чоловіка, якого вона спізнала,— подумав хлопець.— Першого в її житті») народиться дитя,— сама одинока й непоступлива, непіддатна жалощам і врочиста, цим формальним коротким актом відкинувши жаль і розпач, як уже раніше відкинула вона віру й надію

і це було все. Тепер у нього більш ніколи не постане потреби заглядати до тих гросбухів, і він таки й не заглядав уже до них — пожовклі сторінки у своїй зникомій і невблаганній послідовності стали немов часткою його свідомості і залишаться нею до кінця віку, так само як і факт його власного походження:

Тенні Бічем 21 рік її виграв Емодіес Маккаслін від вельможного Гюберта Бічема Бо мав одну масть проти явних трьох трійок 1859 Видана за Терла сина Томі 1859

і без дати звільнення, бо свобода для Тенні, як і для її першої дитини, якій судилося вижити, прийшла не від Ферта й Кумпана Маккаслінів у плантаційній коморі, а від чужинця з Вашінгтона, і без дати смерті й поховання, не тільки тому, що Маккаслін не записував некрологів до своїх книг, а й тому, що в цьому 1883 році вона ще була жива і мала дожити до того часу, коли з’явиться у неї онук, син останньої з живих її дітей:

Емодіес Маккаслін Бічем син Томіного Терла і Тенні Бічем 1859 пом 1859

а далі вже рукою хлопцевого дядька, бо батько його на той час пішов служити в кавалерійському загоні під командуванням чоловіка, що навіть його імені, коли той ще торгував рабами, він не міг правильно занотувати,— запис навіть не на окремій сторінці і навіть не на повний рядок:

Дочка Томіного Терла і Тенні 1862

і наступний запис теж не на весь рядок і без зазначення статі й причини смерті, хоч про це хлопець уже й сам міг здогадатись, бо Маккаслінові було тоді тринадцять років і він пам’ятав, що тоді люди голодували не тільки у Віксбурзі:

Немовля Томіного Терла і Тенні 1863

і далі тією самою рукою вже про іншу дитину, яка таки вижила, немовби витривалість Тенні і зникомий розріджений дух безоглядності старого Керазерса кінець кінцем здолали навіть голод, та й записано цього разу виразніше, повніше, і щодо правопису дбайливіше, ніж попереду, так, наче той старий хлопців дядько — який, коли вже на те пішло, мав би народитися жінкою і який у вільні проміжки між догляданням дому та готуванням їжі для себе й для чотирнадцятирічного сироти Маккасліна силкувався на період братової відсутності ще й давати раду решткам плантації,— тепер побачив проблиск нової надії у тому факті, що нарешті один безіменний спадкоємець рабів прожив бодай так довго, щоб одержати хоч якесь ім’я:

Джеймс Тукідес Вічем син Томіного Терла і Тенні Вічем Народився 29-го грудня 1864 і обоє дуже хотіли назвати його Тіофілес але вже пробували Емодіес Маккаслін і Кароліна Маккаслін і обоє вмерли і це їх відохотило Народився о другій годині ночі обоє здорові

оце й усе, більш нічого про нього; мине ще два роки після того, як хлопець прочитав цей запис, і він, уже майже дорослий, повернеться з невдалої своєї поїздки до штату Теннессі, так і не вручивши кому належало третини спадку, що старий Керазерс заповів своєму синові-негру і його нащадкам, з яких троє таки вижили, одне по одному засвідчивши свій виразний намір жити й далі,— спадок цей їхні білі єдинокровні дядьки збільшили до тисячі доларів на душу і мали намір сплатити кожному з них у свій час відповідну частку,— і сам допише на цій сторінці, довершить запис, до якого нічого буде додати навіть у далекому майбутньому, коли вже ніхто з тих, хто народився у році 1864-му (або й 1867-му, коли сам хлопець прийшов на світ), не зможе сподіватись, надіятись чи бодай хотіти лишитися серед живих; причому його почерк, хоч і грамотніший, нагадуватиме, як то не дивно, не батьків почерк, не дядьків, не Маккаслінів навіть, а саме дідів:

Зник бозна-куди вночі напередодні свого двадцять першого дня народження 29 груд. 1885. Айзек Маккаслін поїхав на розшуки до Джексона штат Теннессі і там слід загубився. Належна йому частка спадщини 1000 дол. повернута на збереження Маккаслінові Едмондсу сьогодні 12 січ. 1886

але поки що цього запису ще не було, він мав з’явитися тільки через два роки, а тим часом на сусідній сторінці хлопець знову бачив батькову руку — старий командир батька на той час уже облишив своє воювання, як раніше був облишив торгівлю рабами,— цей новий батьків запис у гросбуху був уже останній і ще нерозбірливіший, ніж коли, такий, що ледве чи й піддавався розшифруванню, бо через ревматизм батько вже майже не владав рукою і тепер мало не цілковито звільнився від будь-яких вимог і граматики, і правопису, так, ніби ті чотири роки, протягом яких він підлягав команді єдиного на світі чоловіка, що продав йому негра, та ще й незле на цьому заробив, переконали батька в марності не тільки віри й надії, а й орфографії:

Міс софонсіба ур дчк тмн трл і тн 1869

хоч не позбавили його переконань і сили волі, бо це таки було написано — нехай і лівою рукою, як сказав хлопцеві Маккаслін, але все ж написано— і це був останній батьків запис у гросбуху, найостанніший, бо сам хлопець мав тоді один рік, а коли через шість років народився Лукес, хлопцеві батько й дядько були небіжчиками вже понад п’ять років, померши один за кілька місяців після одного, отож і цей запис довелося доповнити хлопцеві, що був там і бачив це у році 1886-му,— їй, Софонсібі, щойно минуло сімнадцять, вона була на два роки молодша від хлопця; він саме сидів у плантаційній коморі, коли, тільки почало смеркати, ввійшов Маккаслін і каже:

— Він хоче женитися з Фонсібою,—

щось таке приблизно, і хлопець глянув поза Маккасліна й побачив того молодика, незнайомця, вищого за Маккасліна і вдягненого краще, ніж звичайно вдягалися Маккаслін і більшість інших білих, що їх знав хлопець,— він увійшов у приміщення як білий і стояв там як білий, так, наче він пропустив Маккасліна поперед себе не тому, що той мав білу шкіру, а просто тому, що той тутешній і, отже, знає дорогу, і говорив він як білий, і на хлопця тільки кинув з-поза плеча Маккасліна швидкий і пильний погляд і більше вже не звертав на нього уваги, теж так, як зробив би це дорослий і стриманий білий,— не тому, що його долала нетерплячка, а тільки тому, що в нього брак часу.

— Женитися з Фонсібою? — скрикнув хлопець.— 3 Фонсібою?

і потім уже не озивався, а мовчки дивився й слухав, поки розмовляли Маккаслін і негр:

— Ти збираєшся забрати її до Арканзасу, ти так, здається, сказав.

— Так. Там у мене маєток. Ферма.

— Маєток? Ферма? Твоя власна?

— Так.

— І ти не кажеш «сер», ні?

— Старшим від мене кажу.

— Ясно. То ти з півночі.

— Так. Живу там з дитинства.

— Значить, твій батько був рабом.

— Так. Колись.

— Тоді як же ти дістав ферму в Арканзасі?

— Це законна власність. Від батька. Дарована урядом Сполучених Штатів. За військову службу.

— Ясно,— сказав Маккаслін.— В армії янкі.

— В армії Сполучених Штатів,— поправив незнайомець.

І ще раз хлопець не витримав, закричав у спину Маккаслінові:

— Поклич тітку Тенні! Я піду її приведу! Я...

Але Маккаслін навіть до такої співучасті не допустив хлопця, та й незнайомець навіть не обернувся на хлопців голос — вони обидва вели далі розмову, наче його й не було поруч.

— Якщо все це, як я бачу, у тебе залагоджено,— промовив Маккаслін,— то навіщо ти завдаєш собі клопоту, питаючи моєї думки?

— А я й не питаю,— сказав незнайомець.— Я визнаю вашу думку тільки в тих межах, в яких ви, як голова роду, відчуваєте себе відповідальним за цю дівчину, оскільки вона теж до цього роду належить. Я не прошу вашого дозволу. Я...

— Досить! — кинув Маккаслін.

Але незнайомець зовсім не затнувся. І це не виглядало так, ніби він нехтує Маккасліна або не чує. Просто він, не вважаючи за потрібне вибачатись чи виправдовуватись, складав заяву, яку за даних обставин конче треба було скласти, і саме у присутності Маккасліна — байдуже, слухає той чи ні. Він говорив мовби сам до себе, щоб самому почути ці вголос вимовлені слова. Вони стояли лицем до лиця на відстані трохи меншій, як у змаганні на рапірах,— обидва випростані, вони говорили не підносячи тону, не сперечаючись, кожен висловлював свою думку:

— ...Я інформую вас, заздалегідь доводжу до відома, як голову роду. Я роблю, як личить порядній людині. Окрім того, ви на свій лад, у згоді зі своїм вихованням і поглядами...

— Я сказав: досить,— повторив Маккаслін.— Щоб до ночі тебе тут не було. Забирайся.

Але ще якусь хвильку незнайомець стояв непорушно, не відриваючи від Маккасліна відстороненого й холодного погляду, наче розглядав у його зіницях малесеньке відбиття своєї власної постаті.

— Справді,— озвався він.— Зрештою, це ваш дім. І ви по-своєму... Та нехай. Ви маєте рацію. Таки досить.— Він обернувся до дверей і знов затримався, але тільки на секунду і, вже рушаючи, додав: — Не хвилюйтеся. Я буду добрий з нею.

І аж тоді вийшов.

— Але як вона запізналася з ним? — скрикнув хлопець.— Я про нього й не чув ніколи. І це Фонсіба, що зроду нікуди далі не ходила, як тільки до церкви...

— Ха,— промовив Маккаслін.— Навіть батьки дізнаються тільки опісля, як їхні сімнадцятирічні доньки зустрічаються з хлопцями, а потім і виходять за них заміж, якщо поталанить.

Отож наступного ранку їх обох уже не було, Фонсіби теж. Маккаслін більш ніколи її вже й не бачив, та й він, хлопець, також, бо та жінка, яку він знайшов кінець кінцем через п’ять місяців, була зовсім не нею. Він мав тоді з собою в шкіряному чересі третину тих трьох тисяч доларів у золоті — як і рік тому, коли марно пробував знайти в Теннессі сліди Джіма, сина тітки Тенні. Вони двоє — чоловік, власне,— залишили у Тенні приблизну адресу, а через три місяці прийшов і лист, писаний його рукою, хоч Еліс, Маккаслінова дружина, навчила Фонсібу трохи читати й писати. Але штемпель на листі різнився від адреси, залишеної у тітки Тенні, і хлопцеві довелося їхати спершу, скільки можна було, залізницею, далі поштовою каретою, далі найманою бричкою, далі знову шмат дороги поїздом — він на той час уже став досвідченим подорожнім, та й нишпоркою теж досвідченим, і цього разу вже мусив досягти мети — повільно й нескінченно сунули одні за одними безлюдні багнисті грудневі милі і минали ніч за ніччю в готеликах, придорожних харчівнях з неотесаного колоддя, в яких тільки й було, що шинквас, у хатинах незнайомих людей, на сіні у котрійсь самотній клуні серед поля, в усіх тих місцях, де він і роздягтись не наважувався, боячись за свій потайний золотий черес, сам схожий на одного з трьох волхвів, що простували анонімно, спонукані надією,— тільки у нього й надії не було, а лише рішучість і нерозважність, і він раз у раз повторював подумки: «Я знайду її. Таки знайду. Одного з них ми вже загубили. Але її я таки знайду».

І він знайшов. Пригнувшися під безугавним крижаним дощем, сам верхи на знеможеному найнятому коні, забрьоханому по груди й вище, він побачив її — самотню рублену хатину з глиняним бовдуром, що під дощем наче розповзалась на якесь плескувате купище розпаду, безіменне й безвартісне серед цієї пустки диких чагарів і неогороджених піль, де ні шляхів, ні стежин, де не було ні повітки, ні стайні, ні бодай мізерного курника, тільки дерев’яна хатина, поставлена своїми руками, й до того не дуже вмілими, невеликий стосик абияк нарубаних дров, запас десь так на день, і ані навіть тобі схудлого пса, що вискочив би, захлинаючись гавкотом, із-під хати, коли він під’їхав,—ферма тільки в зародку, може, добра ферма, може, навіть плантація, але не тепер, а колись у майбутньому, через багато років, сповнених тяжкого тарування, виснажливої і безнастанної праці й самопожертви; хлопець штовхнув хиткі двері в кривій проймі і вступив у крижану понурість кухні, де навіть і не топилося, і за хвильку побачив втулене в кут за столом з неотесаних дощок те кавового кольору обличчя, знане йому з самого дитинства, але тепер уже незнайоме, ту дівчину, що народилася за сто ярдів від кімнати, в якій він народився, і що в жилах її текла частка тієї самої крові, яку й він мав,— тепер, однак, та дівчина була спадкоємиця лише тих поколінь, що для них кожен самозваний білий прибулець верхи на коні був присланий білими поліцай, часом з пістолетом і завжди з натаєм; хлопець вступив у другу кімнату, єдину тут, окрім кухні, і застав самого господаря в кріслі-гойдалці перед коминком — він сидів у цьому єдиному на весь дім кріслі перед нужденним вогнем, для якого не було запасу дров навіть на добу, вдягнений у те саме проповідницьке вбрання, в якому він з’явився у плантаційній коморі п’ять місяців тому, на носі маючи окуляри в золотій оправі, але без скелець, що хлопець зауважив, коли він підвів погляд, а потім звівся на ноги,— він сидів собі й читав книжку посеред цього розору, цієї багнистої пустки, де ні огорожі, ні стежки, де не було навіть повітки для худобини, а над усім, просякши навіть його одежу, випріваючи з самої його шкіри, стелився той всепрониклий задушний дух порожньої і маячної химери, незмірної захланності й глупоти, притаманний рвучким до скорої поживи загрібачам, які йшли вслід за переможною північанською армією.

— Хіба ти не бачиш? — скрикнув хлопець.— Хіба ти не бачиш? Уся ця земля, увесь південь проклятий, і на всіх нас, породжених і вигодуваних цією землею, як на білих, так і на чорних, лежить це прокляття. Я згоден, що це моє плем’я принесло прокляття на цю землю; то можливо, тому саме нащадки білих можуть не опиратись цьому прокляттю, не збороти його, а може, бодай тільки витримати й вижити, поки воно буде знято. Тоді надійде черга твого племені, бо ми свою нагоду проґавили. Але не тепер. Ще ні. Хіба ти не бачиш?

Той, другий, уже підвівся, все в тому самому проповідницькому вбранні, не дуже потертому, хоч, може, й не такому пристойному, як тоді, пальцем заклав те місце у згорнутій книжці, де читав, другу ненатруджену руку з окулярами без скелець підніс угору, немов диригент паличку, і почав товкти свою розмірену пишномовну маячню, породжену незмірною глупотою і порожнім сподіванням.

— Ви помиляєтесь. Те прокляття, що ви, білі, принесли на цю землю, вже знято. Його усунуто і скасовано. Ми вступаємо в нову еру, коли запанують, як і намірялися творці нашої незалежності, свобода, воля й рівність усіх, для кого ця країна стане новим Ханааном, землею обіцяною...

— Свобода від чого? Від праці? Землею обіцяною?

Хлопець широко, мало не рвучко вимахнув рукою, і враз у цій відданій протягам, вогкій, холодній жалюгідній кімнаті, просяклій негритянською затхлістю й негритянський смородом, вони мовби наяву побачили весь цей край в усій його повноті й незайманості — голі поля без плуга й без зернини, щоб обробити їх і засіяти, і без огорожі, щоб уберегти їх від худоби, якої теж тут не водилося ні в оборах, ні поза ними, бо й обор самих не було.

— І що це за закуток землі обіцяної?

— Ви побачили її невідповідної пори. Тепер зима. О цій порі року ніхто не працює на полі.

— Ясно. І що Фонсібі треба їсти й у щось одягатися — це теж має зачекати, поки земля лежить облогом.

— Я одержую державну пенсію,— пояснив господар. Він сказав це таким тоном, як хтось міг би сказати: «Я маю благодать» або «Я маю золоту жилу». І додав: — Крім того, я одержую пенсію по батькові. Першого числа кожного місяця. Сьогодні яке число?

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up