Ведмідь (сторінка 4)

— Одинадцяте,— відповів хлопець.— Ще двадцять днів чекати. А до того часу?

— У мене є ще в домі трохи запасів з тих харчів, що я беру в кредит від крамаря в Міднайті,— він обмінює на готівку мої надходження. Я виписав доручення на його ім’я щоб він залагоджував для мене цю справу на засаді взаємовигідного...

— Ясно. А якщо цих харчів не вистачить на двадцять днів?

— У мене, крім того, є кабан.

— Де?

— Десь там,— пояснив господар.— У цих місцях так заведено, щоб узимку живність сама собі добувала їжу. Він показується вряди-годи. А як і не покажеться, теж не біда: я, мабуть, зможу вистежити його по слідах, коли треба...

— Атож! — скрикнув хлопець.— Бо яка ж тут біда, коли ти маєш державну пенсію. І той чоловік у Міднайті отримає її й сам собі заплатить з неї за ті харчі, що ти вже з’їв, і якщо лишиться після того якась дещиця, то вона твоя. А якщо до того часу кабана хтось з’їсть або ти не зможеш його вистежити, що тоді?

— Тоді вже буде майже весна,— відповів той.— А навесні я планую...

— Буде ще січень,— сказав хлопець.— А потім лютий. А потім ще більша половина березня...

і коли він знову затримався в кухні, Фонсіба сиділа все так само непорушно, вона мовби й не дихала, і взагалі наче не виявляла ніяких ознак життя, лише очі її зорили за ним; коли він підступив на крок ближче, вона все одно не ворухнулася, бо їй і нікуди було вже відступати, і тільки її великі, бездонні чорнильної барви очі на змізернілому, схудлому, занадто схудлому кавовому обличчі зорили за ним, не виказуючи ні тривоги, ні впізнання, ні надії.

— Фонсібо,— промовив хлопець.— Фонсібо. З тобою все гаразд?

— Я вільна.

Міднайт виявився харчівнею, стайнею, де винаймали коней, двома крамницями — більшою (це мала бути та, в якій чек сам собою розмінювався на готівку на засаді взаємовигідного уникання клопоту й роздратування,— подумав хлопець) і малою,— салуном і кузнею. Але знайшовся там і банк. Директор його (а насправді й власник) був родом міссісіпець, який до того ж і воював у війську Форреста, отож хлопець уперше за вісім днів, відколи з дому, скинувши тяжкого череса із золотом, засів з олівцем і клаптем паперу в руках за розрахунки: він помножив три долари на дванадцять місяців і на одержаний добуток поділив тисячу доларів; вийшло майже двадцять вісім років, тобто що Фонсіба принаймні протягом цих двадцяти восьми років не помре з голоду, причому з банкіра він узяв обіцянку, що той п’ятнадцятого числа кожного місяця через довірену особу вручатиме їй особисто по три долари, і після цього повернувся додому

і це було все, бо в році 1874-му його батько й дядько були вже небіжчики і давніх гросбухів ніхто більше не знімав з полиці над столом, куди їх востаннє поклав хлопців батько того дня у 1869 році. Але він, хлопець, міг би доповнити той запис:

Лукес Квінтес Керазерс Маккаслін Бічем.

Останній живий син і дитя Томіного Террела і Тенні Бічем. 17 березня 1874

тільки що в цьому й не було потреби: не «Лусьєс Квінтес і т. д., і т. д.», а «Лукес Квінтес», хоч він зовсім не заперечував, коли його називано Лусьєсом,— він просто усунув це слово зі свого імені, не відкинув чи відхилив його, бо три чверті таки залишив, але змінив, переінакшив, з імені білої людини зробив собі власне ім’я, сам його скомпонував, сам свій пращур, і предок, і найменувач, яким був усупереч усім давнім гросбухам і старий Керазерс

і це було вже все: року 1874-го — хлопець; року 1888-го — дорослий, що став вільним, зрікшися й відкинувши; року 1895-го — чоловік, але не батько, не вдівець, хоч без жінки, давно вже свідомий того, що жодна людина ніколи не буває вільною, що вона, мабуть, і не витерпіла б тієї волі, якби її мала; він був жонатий тоді і жив у Джефферсоні, в новому нашвидку збитому будиночку, що дав їм двом із жінкою тесть, і ось одного разу раптом на порозі кімнати, де він читав мемфіську газету, постав Лукес — він глянув на дату й подумав: «Сьогодні ж його день народження. Сьогодні йому двадцять один рік», і Лукес сказав:

— Де решта тих грошей, що заповів старий Керазерс? Мені вони потрібні. Всі до цента.

це вже було все. І далі Маккаслін:

— Не тільки вони самі, Ферт і Кумпан, а й інші були такі, що напомацки добиралися до істини, такої бентежної для тих, хто її проголошував, і приголомшливої для тих, хто її чув, і все-таки надійшов рік 1865-ий.

і хлопець:

— Але замало було таких. Замало навіть таких, як батько й дядько Кумпан, що намацували ту істину нехай навіть протягом трьох поколінь, хоча б це були нащадки самого тільки діда, хоча б навіть ніде під Божим оком не було нікого, окрім діда, і Бог не мусив навіть когось там вирізняти чи вибирати. Але Бог пробував вирізняти, і я знаю, що ти скажеш. Що сам сотворивши їх, Він не міг покладати на них більшої надії, аніж ті гордощі та жаль, які вони викликали у Нього. Та Він і не мав надії, Він тільки чекав, бо Він же сотворив їх не просто тим, що дарував їм життя й привів їх у рух, а тим, що так довго клопотався з ними,— клопотався, бо вже бачив, що вони здатні в окремих випадках на будь-які крайнощі: і піднестися незмірно високо, і впасти неймовірно низько з неба, де й пекло було створене, отож Він мусив або признати їх такими, як вони є, або признати, що десь там існує хтось рівний йому і що Він, отже, уже не Бог, що Він повинен відповідати за те, що сотворив, щоб лишитися самим собою на своїх самотніх і верхівних небесах. І Він, мабуть, знав марноту цього, але Він же сотворив їх і знав, що вони здатні на будь-що, бо ж виліплені з первісного абсолюту, який охоплює все, і Він спостерігав за ними, за їхніми захватами й падіннями, як вони самі не усвідомлюють ані чому, ані як, ані навіть коли, аж урешті Він побачив, що вони всі такі, як наш дід, всі вони, і що навіть ті вирізнені й вибрані з них, найкращі з найкращих, яких тільки міг Він сподіватися (то була не надія, розумієш, не надія), будуть такі, як батько й Кумпан, та й тих буде замало, а в третьому поколінні навіть і таких не стане, і лише...

і Маккаслін:

— Отже, так.

і хлопець:

— Авжеж. Якщо Він міг бачити батька й дядька Кумпана в дідові, то Він мусив і мене бачити, такого собі Ісаака, що вродився для пізнішого життя, ніж Авраам, і відмовляється стати жертвою: не маючи батька, він може безпечно собі відійти від жертовника, щоб ненароком роздратована рука Господня, не знайшовши жертовного козеняти...

і Маккаслін:

— Отже, втікаєш.

і хлопець:

— Нехай і так. Втікаю. Аж ось одного дня Він сказав те саме, що й ти сказав чоловікові Фонсіби у той день: «Годі. Досить уже» — не зі злості, гніву чи бодай, як от ти у той день, з роздратування, а просто: «Досить уже», і ще раз, відколи сотворив їх, востаннє глянув на цей край, на цей південь, для якого Він зробив так багато,— де ліси багаті на дичину, а річки на рибу, де родюча й щедра земля для всякого зела, і гойна весна, щоб воно проросло, і довге літо, щоб воно достигло, і погідна осінь, щоб зібрати урожай, і коротка лагідна зима для людей і тварин — і ніде не побачив надії, і тоді одвів свій погляд на північ, де мала бути надія, туди, де незміряними обширами прослався від сходу до заходу обнадійливий континент, призначений стати захистком і пристанищем свободи і волі від того, що ти назвав безплідним присмерком старого світу, і побачив кожне потомство работоргівців, бабів обох статей, які зняли крик про негрів, що для них становили просто дивовижу, таку саму екзотику, як бразильський папуга-ара, привезений у клітці подорожнім, і які в своїх затишних і вигідних залах виголошували заяви про жахи та свавілля, і почув громохку канонаду крикунів-політиканів, які стягували з людей голоси, балаганних проповідників, які стягували з них гроші і для яких свавілля й кривда були такою ж абстракцією, як протекційний тариф, біметалізм чи безсмертя душі, а аргументи про рабські пута півдня та жалюгідне стріп’я його клейнодів прислужувалися їм не згірше, ніж іншим пиво, стяги, феєрверки з гаслами, всякі жупели, жонглювання й тирликання оркестрів, і побачив, як обертаються колеса верстатів, що виробляють задля зиску невигадливі пута й благенькі одежини на зміну тим, які вже протерлися, і прядуть бавовну, і монтують машини, щоб її очищати, і споруджують вагони й судна, щоб її перевозити, і як люди пускають у рух ті верстати задля зиску, і встановлюють та збирають податки на бавовну, тарифи за її перевезення й комісійні за продаж; і Він міг би зректися їх, бо вони ж були Його витвором тепер і навіки віків в усіх поколіннях, аж поки не тільки той старий світ, від якого Він їх порятував, а й цей новий, який Він відкрив перед ними й куди привів їх, як до пристанища й захистку, не перетвориться на суцільну безплідну мертву скелю, що застигає в останній багрянистий вечір,— міг би зректися, якби не те, що серед усього цього порожнього крику й безглуздого шалу знайшлося чиєсь мовчання, на тлі всього цього гамору й шарварку знайшовся хтось досить простацький, аби повірити, що жахи та свавілля — це ж тільки жахи та свавілля, і досить неотесаний, щоб у згоді з цим і діяти, і неочитаний, і ненамаханий у балачках або просто заклопотаний і заніколений, один з-посеред них усіх, котрий не підсипався до Бога з улещаннями й закликаннями, а потім з просьбами і грозьбами, котрий навіть не завдав собі клопоту попередити Бога, що він збирається робити,— аж до тої міри, що хтось маліший на місці Бога міг би й проґавити таку дрібницю, що чоловік зняв довгого предківського мушкета з оленячих рогів над дверима, але Бог цього не проґавив і сказав: «Мене теж звуть Браун», а той тоді: «І мене»; тоді Він: «Ми не можемо обидва називатись однаково, бо Я проти того, що ти чиниш»; тоді той другий: «Я теж проти»; тоді Він тріумфально: «То куди ж ти йдеш з цією рушницею?», і той другий пояснив Йому одним реченням, одним словом, і тоді Він — вражено — Він, що не знав ні надії, ні гордощів, ні жалю: «Але ваше товариство, ваш комітет, ваше начальство. Де ваші протоколи, ваші ухвали, ваші резолюції?», і той другий: «Я це проти цього. Це все добре для тих, що мають час. Я тільки проти того, щоб слабих, бо вони чорнюки, тримали у рабстві дужі, бо вони білі». Отож Бог іще раз звернув своє лице до цієї землі, яку Він однаково хоче врятувати, адже Він зробив для неї так багато...

і Маккаслін:

— Аж так?

і хлопець:

— ...для цих людей, щодо яких Він має певні зобов’язання, оскільки вони Його творіння...

і Маккаслін:

— Знову прихилився до нас? Звернув своє лице?

і хлопець:

— для тих, що їхні дружини й дочки принаймні готували юшку та холодець чорним, коли ті слабували, і самі носили її по багнюці й узимку до смердючих халуп, і сиділи в тих смердючих халупах, і підтримували вогонь, поки не минала криза, хоча цього було замало, і коли ті аж дуже тяжко слабували, то переносили їх у свій дім, може, навіть у саму вітальню, і доглядали їх там — що білі робили б і для будь-якої іншої своєї худобини, коли б вона захворіла, але чого не зробив би той, хто тільки найняв коней,— хоч і цього було замало, отож Бог сказав — і не з жалем, бо Він же сотворив їх, а тому й не міг відчувати жалю, так само як і гордощів та надії: «Вони якщо й можуть чогось навчитися, то тільки через страждання, якщо й можуть щось запам’ятати, то тільки коли воно підкреслене кров’ю»...

і Маккаслін:

— Ешбі їде якось верхи надвечір у гості до якихось там материних родичок чи, може, просто приятельок і ненароком натрапляє на невеличку перестрілку передових постів. Він спішується і на чолі жменьки вояків, яких перед тим зроду не бачив, сам у плащі з червоною підкладкою, видною за милю, кидається в атаку на укріплені позиції досвідчених у лісових боях стрільців. План битви генерала Лі, в який, можливо, загорнули кілька сигар і, викуривши останню з них, викинули, знаходить офіцер-розвідник янкі на підлозі в якомусь салуні в тилу північан у той час, як Лі вже розділив свої війська перед битвою під Шарпсбергом. Джексона на Пленк-род, коли він згорнув свій фланг усупереч усім сподіванням Гукера і чекав тільки світанку, щоб з новою силою жорстоко й безоглядно вдарити всім крилом на того самого Гукера, який попивав собі пунш на веранді в Чанселлорсвіллі й телеграфував Лінкольнові про свою перемогу над Лі,— з-посеред усього гурту молодших офіцерів саме Джексона, а не кого іншого, застрелює глупої ночі власний патруль, і команду після нього переймає на правах старшинства Стюарт, цей мужній воїн, що й уродився, здавалося, в сідлі й при шаблі, вже тоді знаючи все, що можна було знати про війну, окрім того, що війна — це безоглядна й жорстока глупота. І ось цей самий Стюарт плюндрує пенсільванські курники якраз тоді, коли Лі треба було знати про всі заходи Міда, а особливо частин Ганкока на Цвинтарному пагорбі під Геттісбергом. І Лонгстріт, що виявляє таку забарність там-таки. І пізніше цього самого Лонгстріта ненароком, як і Джексона, підстрелюють поночі його ж власні солдати[1]. І все-таки Бог звернув своє лице до нас? Таки звернув до нас?

— А як ще інакше можна було примусити їх битися? Хто б інший цього домігся, як не Джексони, і Стюарти, і Ешбі, і Моргани, і Форрести? Їх, тих фермерів центральних і середньозахідних штатів, які мали земельні ділянки в кілька акрів, а не в десятки й тим більш не в сотні акрів і які самотужки обробляли їх, і не знали й близько, як вирощується бавовник, чи тютюн, чи цукрова тростина, і які не мали рабів, не потребували їх і не хотіли, і які вже закидали оком на тихоокеанське узбережжя,— з них не всі прожили на місці бодай у двох поколіннях, та й то осівши, де їм випало осісти, з чистої випадковості,— що віл здох або вісь поламалася. І тих ремісників з Нової Англії, котрі й зовсім не мали землі й усі речі визначали тим, скільки треба води та коштів, щоб оберталися колеса, і тих крамарів та судновласників, що вузькою смужкою сиділи над берегом, усе не відводячи поглядів від того боку Атлантики, і що їх тільки зиск тримав на цьому континенті. І тих, котрим треба було гострозору, щоб побачити,— спекулянтів ділянками під забудову майбутніх міст серед дикої пущі; і котрим треба було жвавості, щоб зметикувати,— банкірів, що давали фермерам позички під заставу землі, яку ті тільки й чекали нагоди покинути, і під заставу залізниць та пароплавів, які мали перевозити тих фермерів ще далі на захід, і під заставу заводів та верстатів, і винаймуваних будинків, де мешкали ті, хто обслуговував заводи й верстати; і котрим треба було мати вільний час і тяму, щоб зрозуміти й пройнятися страхом чи бодай хоч передбачити,— бостонських (навіть коли вони й не родилися в Бостоні) безплідних духом нащадків таких самих походженням і таких самих вихованням тіток та дядьків, руки в яких якщо й мали мозолі, то тільки від кривосудного пера, для яких сама пуща становила джерело наживи і які якщо й відводили погляд від Бікон-Гілу[2], то тільки до неба; — уже й не кажучи про всю ту галасливу потолоч, що йшла вслід за піонерами,— верескливих політиканів, медоточиві хори самозваних слуг божих, усіх тих...

і Маккаслін:

— Ну, ну. Стривай хвильку.

і хлопець:

— Ні, хай уже я виговорюсь. Я намагаюся пояснити голові моєї родини те, що я мушу зробити і що сам не до кінця розумію — я не виправдатись хочу, а тільки пояснити, якщо зможу. Я міг би сказати, що не знаю, чому мушу це зробити, тільки знаю, що доведеться, бо жити з самим собою мені треба буде до самої смерті, а все, чого я хочу,— це мати спокій душевний. Але ти голова моєї родини. Ще й більше. Я от певний, що ніколи не відчую відсутності батька, тоді як ти вже, може, й зараз відчуваєш, що у тебе нема сина. ...Уже не кажучи про всіх тих здирників і махлярів, учителів і казальників, що самі себе уповноважили повчати й давати провід ближнім, про всі ті орди недоуків у білих сорочках без змінки, які одним оком на себе накидають, а другим одні одних пасуть. Хто ж інший зміг би спонукати їх битися, міг би так вразити їх страхом і ляком, що вони стали плече в плече, й лицем усі обернулися в один бік, і навіть ляпати язиком на час перестали, і навіть через два роки ще були пройняті таким моторошним жахом, що дехто з них серйозно пропонував перенести саму їхню столицю кудись за кордон, щоб її не захопив і не сплюндрував люд, в якого й усіх білих чоловіків було ледве чи більше, ніж у котромусь з їхніх більших міст,— хто ж, як не Джексон у Долині, що його намагалися схопити три окремі армії, ніколи не певні, чи вони відступають, чи тільки розпочинають битву; як Стюарт, що з усім своїм почтом об’їжджав довкола найбільшу збройну силу, яку тільки знав цей континент, а все заради того, щоб побачити, як вона виглядає з тилу; як Морган, що повів кавалерійський загін проти осілого на мілину військового судна? Хто ж інший міг оголосити війну державі, в якої у десять разів більша територія, у сто разів більше людей і в тисячу разів більші ресурси, як не люди, спроможні вірити, що для перемоги у війні потрібні не проникливість, не спритність, не політика, не дипломатія, не гроші і навіть не чесність та проста арифметика, а тільки любов до своєї землі й хоробрість?..

— А також мужні й шляхетні предки та вміння їздити верхи,— докинув Маккаслін.— Цього теж не забувай.— Стояв уже вечір, спокійний жовтневий присмерк, до якого домішувався у безвітряному повітрі дим від спалювання дров. Бавовну давно вже зібрали й очистили, і цілий день між полем та клунями рухались вози, навантажені кукурудзою, снуючи один за одним по цій витривалій землі.— Що ж, можливо, Бог цього й хотів. У всякому разі, це те, що Він дістав.

Але тепер уже не прийшла в рух ніяка низка зникомих і нешкідливих аркушів у гросбухах. Ці події були занотовані в іншій, суворішій книзі, і Маккаслін, якому минуло чотирнадцять, а потім п’ятнадцять і шістнадцять років, бачив їх на власні очі, і сам хлопець їх успадкував,— так само, як Ноєві онуки успадкували потоп, дарма що не жили ще тоді, як він заливав землю,— ті похмурі, криваві й руїнні часи, коли три окремішніх народи пробували порозумітся не тільки один з одним, але й з цією новою землею, яку вони створили й успадкували і на якій мусили жити, оскільки ті, що втратили цю землю, так само не могли покинути її, як і ті, що нею заволоділи,—

той народ, котрий дістав волю й рівність якось воднораз, без попередження, чи підготовки, чи будь-якої поради, як ними скористатися чи бодай хоч витримати їх, і тепер не знав, що з тими правами робити — не так, як діти не знають, і не тому, що вони довго перебували в неволі й несподівано були звільнені, а так, як взагалі люди не знають, що з волею робити, отож хлопець подумав: «Певне, є ще й якась інша мудрість поза тією, здобутою у стражданні, коли людині треба навчитись розрізняти, де свобода, а де розбещеність»;

той другий народ, котрий боровся чотири роки і програв у спробі зберегти такий стан речей, при якому виборче право становило аномалію і парадокс,— боровся не тому, що він був проти свободи як такої, а з тих прадавніх мотивів, які завжди спонукають людей (не генералів і політиків, а просто людей) іти на війну й гинути: або щоб зберегти статус кво, або щоб домогтися кращого, стерпнішого майбутнього для своїх дітей;

і нарешті, наче й без того не досить було підстав для гіркоти, й ненависті, й страху, третє плем’я, ще чужорідніше тому племені, з яким воно мало однаковий колір шкіри і ту саму кров у жилах, ніж тому, з яким воно не мало цих спільних прикмет,— триєдине і порізнене між собою, хіба що йшлося про властиву всім їм запеклу жадобу грабувати й плюндрувати,— плем’я у складі синів пристаркуватих інтендантів, маркітантів і підрядників, що, закутані в армійські укривала й узуті в армійські черевики, на запряжених мулами возах їхали вслід за битвами, в яких вони не брали участі, хоч саме їм у спадок діставались перемоги, що їх вони не допомогали здобувати, самі перебуваючи під санкцією і опікою, якщо вже не благословенням, закону,— вони полишили свої кістки на цій землі, і вже наступне їхнє покоління, ставши власниками невеликих занехаяних ферм, точило запеклу конкурентну боротьбу з чорними, яким вони нібито принесли визволення, та з нащадками тих білих, які взагалі ніколи не мали ніяких рабів, хоч усе-таки рабів у них нібито було відібрано, а третє їхнє покоління знову опинилося в глухих провінційних закутинах у ролі перукарів, автомеханіків, заступників шерифів, підручних на тартаках та заводах, кочегарів на електростанціях, які спершу в цивільній одежі, а згодом у покривалах з каптурами, і справді визнаних як законні регалії влади, і з гаслами та вогненими християнськими символами ставали на чолі юрб, що лінчували людей з тієї раси, яку їхні предки прийшли сюди визволити; далі, уся та безіменна орда жирунів на людському нещасті, махінаторів грішми, політикою і землею, які завжди з’являються слідом за катастрофою і, мов сарана, самі собі є охороною, і які нічийого благословення не потребують, і не скроплюють власним потом ні плугів, ні топорищ, а тільки жиріють, а потім навіть кісток по них не лишається — вони зникають так само безслідно, як і з’являються, наче не було у них ніяких предків, і не постали вони з плоті й крові, ані хоча б з акту жаги чи бодай хтивості; і насамкінець той вічний жид, теж прибулий без охорони, бо за дві тисячі років відзвичаївся мати її чи потребувати, і відособлений, незнайомий навіть з тією солідарністю, що сарані властива, і тим якраз по-своєму відважний, бо ж він прибув не з думкою про звичайний грабунок, а з думкою про своїх праправнуків, шукаючи їм якийсь пристанок, де б вони могли вижити, хоч і залишившись повік чужими; — він, що не зажив благословення, парія на лиці західної землі, яка й через двадцять сторіч мститься йому за ті чарівні казки, що ними він звоював її.

Маккаслін справді все це бачив, а хлопець, навіть і ставши мало не вісімдесятирічним дідом, не буде спроможний з певністю розрізнити, що він бачив сам, а що йому тільки розказувано — про цю безпросвітню, спустошену й голу землю, де жінки з дітьми замикалися по домах, а чоловіки, озброєні, у покривалах та масках, гасали німотними шляхами, і з однакових гілляк звисали тіла білих і чорних, жертв скорше зневіри й розпачу, ніж ненависті; коли людей розстрілювали у виборчих кабінах з іще непросохлим пером в одній руці й невкинутим бюлетенем у другій; коли один час був у Джефферсоні такий начальник поліції, що на документах підписувався неоковирним хрестиком,— він був екс-раб і звався Платон зовсім не тому, що його екс-власник мав відношення до філософії, а тому, що, бувши рабом, він крав у свого хазяїна-аптекаря спирт, розводив водою і продавав пінтовими пляшками у криївці під платановим деревом за аптекою, а високу посаду він завдячував своїй навпівбілій сестрі, наложниці офіцера федеральної жандармерії; отож цього разу Маккаслін навіть не сказав: «Дивись», а тільки підніс руку, зовсім і не показуючи пальцем, і не так у бік полиці з гросбухами, як радше у бік столу, у той куток, де стояв стіл, де на підлозі було місце, зачовгане впродовж двох десятиріч важкими черевиками, коли білий за столом додавав, множив і віднімав. Проте хлопцеві зовсім і не треба було туди дивитись, бо він і сам це бачив, та й тепер ще, через двадцять три роки після капітуляції і через двадцять чотири роки після декларації про скасування рабства, дивився на це — на нові вже гросбухи, які швидко заповнювались одні за одними і містили стільки імен, скільки старому Керазерсові, ба й хлопцевому батькові та дядькові і не снилося: поставали нові імена й нові обличчя разом з ними, серед яких давні імена й обличчя, навіть ті, що їх знали батько й дядько, загубилися і позникали — Террел, син Томі, помер, і навіть бідолашний невдаха Персівал Браунлі, який не вмів ні вести конторських книг, ні обробляти землю, нарешті знайшов своє справжнє покликання — він знов об’явився на плантації під час відсутності хлопцевого батька, у 1862 році, прожив з добрий місяць, поки дядько Кумпан його виявив, улаштовував тут імпровізовані релігійні зібрання негрів, виголошував проповіді й вів перед у хорових співах, беручи високі ноти своїм тонким голосом, чистим сопрано, а потім ушився пішки, і то вельми хутко, не вслід за, а перед загоном федеральної кінноти, щоб об’явитися втретє й востаннє у товаристві якогось військового скарбника — двоє їх проїжджало через Джефферсон у бричці саме в ту хвилину, коли хлопців батько (це вже було року 1866-го) переходив Майдан, бричка з її пасажирами шпарко проминала супокійну буколічну місцевину, справляючи, однак, навіть у цю побіжну мить і не тільки на хлопцевого батька враження якоїсь втечі й підозрілої ескапади, як от коли чоловік, поки жінка у від’їзді, вибереться на погулянку з жінчиною покоївкою, аж це нараз Браунлі підвів очі й побачив свого колишнього співвласника — він кинув на нього зухвалий жіночний погляд і зразу ж і занишк, скочив з брички і зник, цього разу вже остаточно — тільки через двадцять років Маккаслін випадком почув про те, що Браунлі, старий уже й досить гладкий, став заможним господарем люксусового борделю в Новому Орлеані; і Джім тітки Тенні зник невідомо куди, а його сестра Фонсіба сиділа в Арканзасі зі своїми трьома доларами щомісяця і вченим чоловіком у сурдуті й окулярах без скелець, що снував плани на весну, і тільки їхній брат Лукес залишився, найменший з трьох, останній, окрім хлопця, з живих носіїв приреченої і фатальної крові старого Керазерса, яка по чоловічій лінії несла згубу всім, до кого доторкалася, і навіть він, хлопець, її зрікався, принаймні сподівався ухилитися від цієї згуби,— Лукес, тепер чотирнадцятирічний підліток, чиє ім’я ще цілих шість років не з’являтиметься на цих швидко заповнюваних сторінках у новеньких і не покритих пилюкою палітурках, оскільки Маккаслін знімав з полиці нові гросбухи вже день у день, ведучи в них далі ту хроніку, на завершення якої замало було двох сторіч і на скасування якої замало буде ще одного сторіччя, той літопис, що становив увесь край у мініатюрі, що в сукупності з іншими такими ж літописами становив увесь південь через двадцять три роки після капітуляції і через двадцять чотири роки після емансипації негрів,— той повільний витік меляси, борошна й м’яса, черевиків, брилів і комбінезонів, посторонків, хомутів і шворнів, окуття і скоб, які щоосені поверталися назад у вигляді бавовни,— дві ниточки такі ж тендітні, як правда, і невловні, як екватори, хоч водночас міцні, як линва, бо спроможні були довічно припинати до землі тих людей, які в поті чола вирощували бавовник;

і хлопець:

— Справді. Вони ще припнуті, але тільки на якийсь короткий час. На життя цього покоління й наступного, може, ще на життя синів того покоління, може, навіть на життя синів тих синів. Але не назавжди, бо вони витривають. Вони переживуть нас, бо...— Він не замовк, а лиш затнувся на мить, відчутну хіба тільки для нього самого, наче не міг сказати цього навіть Маккаслінові, навіть пояснюючи мотиви свого зречення, оскільки йому теж, навіть у самому акті втечі (і може, в цьому й полягала реальна, правдива причина, що йому треба було втекти), ввижалося відступництво, бо, навіть утікаючи, він забирав з собою більше, ніж сподівався, зла й пам’яті про того нерозкаяного старигана, який міг викликати до себе людську істоту, бо вона була його власністю, бо вона дійшла своїх літ і була жінкою, міг викликати її у свій вдовецький дім, зробити їй дитину і відіслати назад, адже вона належала до нижчої раси, а тоді заповісти своїй дитині тисячу доларів, бо на той час він уже буде неживий і не потребуватиме сам платити, якщо саме цього він остерігався.— Справді. Він не хотів цього. Але мусив. Бо вони витривають. Вони кращі, ніж ми. Дужчі за нас. Їхні вади — це вади, змавповані у білих або ж породжені рабством у білих: легковажність, і нестриманість, і ухиляння — не лінощі, а саме ухиляння від того, що примушували їх робити білі не для їхнього добра чи бодай полегкості, а для своєї власної...

і Маккаслін:

— Гаразд. Кажи далі. Розбещеність. Запальність. Непостійність і брак самоконтролю. Нездатність розрізнити, де моє, а де твоє...

і хлопець:

— Як розрізнити, коли цілих двісті років для них «моє» просто не існувало?

І Маккаслін:

— Гаразд. Кажи далі. А їхні чесноти...

і хлопець:

— Так. Саме їм притаманні. Витривалість...

і Маккаслін:

— Мули теж витривалі.

і хлопець:

— ...і співчуття, і терпимість, і вибачливість, і вірність, і любов до дітей...

і Маккаслін:

— Собаки теж люблять своїх дітей.

і хлопець:

— ...і до своїх рідних, і до чужих, до чорних і до нечорних. І щось більше: те, що вони мають не тільки не від білих, а навіть і не всупереч білим, бо вони успадкували це ще раніше від своїх вільних предків, які були вільними довший час, ніж ми, адже ми взагалі ніколи не були вільними...

і цей спогад був уже й у Маккасліна в очах, хлопцеві досить було глянути йому в очі — літній присмерк сім років тому, минув ледве тиждень після їхнього повернення з табору, і ось тоді хлопець відкрив, що Маккаслін уже знає від Сема Фазерса: старий ведмідь, лютий і безоглядний не тільки з жаги до життя, але безоглядний у тих лютих своїх гордощах, розбуялих на свободі й волі, настільки ревнивий і гордий через них, що й загрозу їм він сприймав не зі страхом чи бодай тривогою, а мало не з радістю, здавалося б, зумисне піддаючи їх небезпеці, аби мати від них більшу втіху, аби його старі дужі кістки й плоть не втратили гнучкості і сприту, бо без них як же відстояти й оборонити ту волю; старий чоловік, син негритянки-рабині й індіанського владаря, спадкоємець, з одного боку, давньої історії народу, що навчився покори у стражданні, і гордощів у витривалості, а з другого боку, історії народу, ще давнішого на цій землі, ніж той, перший, народу, який вижив досі лише в самотньому братерстві чужої крові старого бездітного негра з диким і непоборним духом старого ведмедя; і хлопець, який прагнув навчитися покори й гордощів, щоб стати досвідченим лісовиком, гідним лісу, і який нараз побачив, що його досвід так швидко зростав, аж він злякався, чи й узагалі будь-коли стане гідним лісу, бо він же не навчився покори й гордощів, хоч і намагався,— коли це одного дня той самий чоловік, який не зумів би й витлумачити, що це таке,— покора й гордощі, повів його трохи не за руку туди, де старий ведмідь і мала дворняжка показали йому, що, маючи певну іншу рису, ти матимеш і ті дві риси: безбатченківська дворняжка, це безіменне собача, завважки менше за шість фунтів, хоч уже доросле, яке не могло бути небезпечним, бо ж ніде не було чогось меншого від нього, не люте, бо спроможне тільки на дзявкіт, не покірне, бо воно було й так занадто близько до землі, щоб іще схиляти коліна, і не гордовите, бо не кожен і розрізнив би, що воно відкидає тінь, і несвідоме навіть того, що воно не піде до неба, оскільки вже вирішено, що у нього немає безсмертної душі,— отож усього тільки хоробре, хоча й це, зрештою, можна було б назвати дзявкотом.

— І ти не вистрелив,— промовив Маккаслін.— Ти дуже близько стояв?

— Не знаю,— відповів хлопець.— У нього на задній лапі з того боку, що зсередини, був великий кліщ. Я добре бачив. Але я не мав тоді рушниці.

— Проте ти не вистрелив і коли мав її,— сказав Маккаслін.— Чому?

Відповіді Маккаслін, однак, не став чекати — він підвівся й пройшов через кімнату — по шкурі ведмедя, якого забив два роки тому, і потім по шкурі другого, більшого, ведмедя, якого забив ще перед тим, як хлопець народився,— до книжкової шафи під опудалом голови свого першого оленя. З книжкою в руці він повернувся, знову сів і розгорнув її.

— Ось послухай,— сказав Маккаслін. Він прочитав уголос п’ять строф, згорнув книжку, заклавши сторінку пальцем, і підвів погляд.— Гаразд. Послухай.— Він ще раз прочитав, тільки вже одну строфу, закрив книжку й поклав на столі.— Ти не журись, бо їй цвісти без краю: любов твоя й краса її — довічні![3] — повторив він з пам’яті.

— Це про дівчину,— зауважив хлопець.

— Про щось же має бути,— мовив Маккаслін. І додав: — Це говориться про правду. Правда одна. І вона незмінна. Вона охоплює все, що збуджує серце,— честь, і гордощі, і співчуття, і справедливість, і мужність, і любов. Тепер розумієш?

Але хлопець не знав. Йому здавалося, що це все-таки якось простіше, ніж у вірші, простіше, ніж ці книжні слова про зображеного на вазі юнака, якому нема чого тужити через дівчину, що до неї він ніколи ані не підійде ближче, ані не відійде від неї далі. А він сам спочатку лише чув про старого ведмедя, потім підріс настільки, щоб полювати на нього, і полював цілих чотири роки, поки нарешті побачив його, і мав тоді рушницю в руці й не вистрелив. Бо собача... Але ж він міг вистрелити, поки те песеня пробігало двадцять ярдів відстані туди, де чекав ведмідь, та й Сем Фазерс міг вистрелити, поки тривала та довжелезна хвилина, що Старий Бен стояв над ними на задніх лапах... Він просто не наважився. Маккаслін дивився на нього, все ще говорячи, і той голос, ті слова були тихі, як сам присмерк:

— Мужність, і честь, і гордощі, і співчуття, і любов до справедливості й свободи. Усе це збуджує серце, а все, що проходить крізь серце, стає правдою, якщо тільки ми взагалі знаємо, що таке правда. Розумієш тепер?

хлопець досі чув ті слова, такі самісінькі в цьому присмерку, як і тоді, сім років тому, і не голосніші, ніж тоді, бо їм і не треба було гучності, коли вони однак мали витривати,— йому досить було глянути Маккаслінові в очі, поза той блідий і гіркий усміх, поза ледь задерту верхню губу, тобто начебто таки усміх; цей його родич, майже батько, який народився занадто пізно, щоб жити в давніх часах, і занадто рано, щоб жити в нових, вони стояли один перед одним, чужі тепер один одному через ту їхню спустошену спадщину, ту похмуру спустошену батьківську землю, яка досі ще лежала ницьма, насилу відходячи після операції без наркозу.

— Тоді нема на це ради. Отож ця земля, виходить, сама від себе й через себе проклята.

і хлопець:

— Проклята.

і знову Маккаслін тільки підніс руку, навіть не озвавшись, і то навіть не у бік гросбухів — як проекційний апарат просвітлює на мить безліч деталей, так от цей легкий меткий жест охопив у присмерку тісної закладеної і замотлошеної комори не тільки гросбухи, а й усю плантацію в її заплутаній і складній цілості — землю, поля і те, що вони родили, у вигляді очищеної і проданої бавовни, чоловіків та жінок, яких ця земля годувала, одягала й навіть давала на різдво трохи готівки за працю при сівбі, обробітку, збиранні й очищенні бавовни, машини, мули й упряж, з допомогою яких люди обробляли цю землю, кошти, потрібні на утримання й заміну реманенту,— всю ту складну і плутану споруду, засновану на кривді й розбудовану в безоглядній пожадливості,— часами аж до прямої жорстокості не тільки щодо людей, а й щодо цінних тварин, споруду, яка все-таки виявилася самоокупною і прибутковою, і навіть більше, не тільки збереглася повністю, а й розширилася, зросла: Маккаслін, сам тоді мало не хлопчисько, зберіг її цілою в усій тій добі руїни й хаосу двадцять років тому, коли виживав заледве кожен десятий, і ще й розширив її, збільшив, і так і далі мало бути, щоб вона була самоокупна й прибуткова, і ціла, і постійно зростала, допоки триватиме рід Маккаслінів, хоч їхнє прізвище з часом, можливо, буде навіть і не Едмондси.

і хлопець:

— Таки нема ради. Тільки що так: не земля ця проклята, а ми. Не тільки наш рід, а й саме його ім’я, і не тільки колір його шкіри, а й дальші ознаки: Едмондси, білі, нащадки Маккасліна, але по жіночій лінії, через що прізвище у них від свого батька. Бічем — нащадок по старшій лінії, до того ж чоловічій, але він чорний, отож може мати прізвище, яке йому до вподоби, і нікого це не обходить, аби лиш не батькове, бо той же не дав йому ніякого прізвища...

і Маккаслін:

— Ти знаєш, що я тобі на це скажу, але все одно, коли хочеш знати, то ось тобі ще раз. Є й інший, і теж у третьому поколінні по чоловічій лінії, і найстаршій, прямий і єдиний спадкоємець, і білий, і навіть на прізвище Маккаслін, передане від батька до сина й від сина до онука...

і хлопець:

— Я вільний.

цього разу Маккаслін навіть руки не підніс, щоб послатися на зникомі сторінки у тих гросбухах, щоб нагадати про всю багатогранність сущого,— він мав на увазі тендітну й непіддатну ниточку, міцну, як правда, й незглибиму, як зло, і довшу, ніж саме життя, ниточку, яка сягала геть поза писемні сліди й родові статки, єднаючи хлопця з пристрастями, й хтивостями, й надіями, і мріями, і прикрощами тих людей, що давно стали тліном, що їх імен, коли вони були ще живою плоттю, навіть дід старого Керазерба ніколи не чув.

і хлопець:

— І від них теж вільний.

і Маккаслін:

— Нехай і так (я згоден), що Бог тебе вибрав з-посеред усього твого покоління так само, як, на твою думку, Він вибрав Ферта й Кумпана з-посеред їхнього покоління. І щоб тебе вибрати, Йому треба було ведмедя, і старого чоловіка, й чотирьох років часу. А тобі, щоб дійти до цього, треба було чотирнадцять років життя, і стільки ж, коли не більше, Старому Бенові, і понад сімдесят років Семові Фазерсу. Але ж ти тільки один. То скільки ж це тягтиметься? Чи довго?

і хлопець:

— Таки довго. Я ніколи й не казав інакше. Але все буде гаразд, бо вони витривають...

і Маккаслін:

— А ти собі станеш вільний. Ні! Ні тепер, ні будь-коли ані ми не звільнимося від них, ані вони від нас. Отож я теж зрікаюся. Я б відмовився навіть тоді, коли б знав, що відступаюся від правди. Я б мусив. Навіть ти можеш зрозуміти, що я не міг би вчинити інакше. Яким я є, таким є, і довік таким буду, яким уродився і яким завжди був. І я не один такий. Є й інші подібні до мене, як були свого часу подібні до Ферта й Кумпана в тому, що ти назвав першим, невдалим Божим планом...

і хлопець:

— Я теж не один такий.

і Маккаслін:

— Так. Навіть ти не один. Бо от подумай. Ти сказав, що в ту ж мить, коли Ікемотубе збагнув, що може продати землю твоєму дідові, він втратив її навік-віків. Гаразд. Отже далі: потім вона перейшла до Сема Фазерса, сина старого Ікемотубе. А хто успадкував її від Сема Фазерса, як не ти? Хіба не ти,— можливо, спільно з Буном — став спадкоємцем якщо не його життя, то принаймні його відходу від життя?

і хлопець:

— Так. Сем Фазерс звільнив мене.

І Айзек Маккаслін, ще не дядько Айк — задовго до того, як він стане дядьком половини округи, хоч так і залишиться нікому не батьком,— поселився в джефферсонському заїзді, куди на період судових сесій з’їжджалися присяжні і де зупинялися мандрівні перекупники коней та мулів,— найняв собі тісну, без каміну кімнатинку, приніс із собою новенький набір теслярського інструменту, дробовик з вигравіюваним на сріблі своїм ім’ям — подарунок Маккасліна, старий компас генерала Компсона (а коли генерал помер, то Айкові дістався ще його оправлений сріблом мисливський ріжок), залізну койку з матрасом та укривалами, які щоосені понад шістдесят років він братиме з собою в ліс, і блискучий олов’яний кавник бо він же мав і спадщину по материному братові Гюбертові Бічему, який доводився йому ще хрещеним батьком,— то був той самий опасистий горлань, по-дитинячи схильний до всяких витівок, що в нього дядько Кумпан 1859 року виграв у покер Тенні, дружину для Террела, сина Томі — «Бо мав одну масть проти явних трьох трійок» — і то було не якесь там виблякле речення чи рядок, у безсилому страху перед смертю набазграний слабкою й тремтячою рукою, як остання розпачлива спроба відшкодувати заподіяну в минулому кривду, а справжній Спадок, реальна Річ, вагома в руці, видима оком і навіть чутна для вуха: срібна чаша, наповнена золотими монетами, завинута у шматок джутової мішковини й припечатана перснем хрещеного на гарячому воскові, річ, яка (весь час зберігаючись у цілості) ще перед смертю дядька Гюберта й задовго до повноліття хлопця, коли він мав перебрати її у власність, стала не тільки місцевою легендою, а й своєрідною родинною реліквією. Коли хлопців батько й сестра дядька Гюберта одружилися, вони оселились в особняку, в тому величезному гроті, що його так і не скінчив старий Керазерс,— викурили звідти решту негрів і за посаг хлопцевої матері довершили будову, принаймні вставили вікна й двері, і стали там жити, всі, окрім дядька Кумпана, який відмовився покинути хатину, збудовану власноруч з братом-близнюком,— переселення це було примхою нареченої, може, навіть більш ніж примхою, хоч ніхто так ніколи й не довідався, чи вона справді хотіла оселитися в особняку і чи знала наперед, що дядько Кумпан відмовиться переселятись; отож через півмісяця після народження хлопця у 1867 році, коли одного вечора мати вперше зійшла з ним униз, на прибраному столі в їдальні стояла та срібна чаша у світлі яскравої лампи, і на очах у всіх їх — хлопцевої матері, батька, Маккасліна, Тенні (няньки, що тримала його на руках), не було тільки дядька Кумпана — дядько Гюберт одну по одній накидав у чашу блискучих золотих монет, тоді завинув її у шматок мішковини, розтопив віск, припечатав пакунок і забрав назад до свого дому, в якому він жив тепер самотою, вже без сестри, що тримала б його на припоні, як казав Маккаслін, чи то пробувала виховати, як казав дядько Кумпан, і з якого (то були похмурі часи в Міссісіпі) більшість негрів забралася геть, а тієї рештки, як казав дядько Кумпан, навіть він, Гюб Бічем, не потребував; собаки, однак, зосталися і, як казав дядько Кумпан, поки Нерон полював на лисиць, Бічем ханьки м’яв

вони їздили до нього й бачили той пакунок — кінець кінцем хлопцева мати домагалася свого, вони сідали в бричку й вирушали, знову зібравшись усі разом, окрім дядька Кумпана й Маккасліна, якого залишали для компанії дядькові, аж до тієї зими, коли дядько Кумпан почав підупадати на здоров’ї,— хлопець уже пам’ятав ті часи, як він їхав з матір’ю, і нянькою Тенні, і Террелом, сином Томі, на передку, двадцять дві милі дороги до сусідньої округи, дві ушули на воротях — Маккаслін ще пам’ятав, як, сидячи на одному з тих стовпів, підліток-негр дув у мисливський ріжок перед сніданком, обідом і вечерею, сплигуючи щоразу, щоб відчинити ворота кожному випадковому переїжджому, який почув того ріжка,— тепер уже ніяких воріт не було, а самі лише стовпи при в’їзді в цю занехаяну буйно зарослу садибу, що її хлопцева матір уперто вимагала називати Уоріком,— мовляв, якби вийшло по правді й справедливості, то її брат був би законним графом Уоріком,— і де стояв непокритий фарбою будинок, який зокола не змінювався, але зсередини щоразу здавався просторішим, бо хлопець був ще замалий, щоб зауважити, що там дедалі меншало дорогих меблів з рожевого й червоного дерева, з горіха, які для хлопця взагалі ніколи не існували в дійсності, а тільки в материних плачливих ламентаціях та ще в принагідних достатньо невеликих зразках їх, котрі вдавалося якось прив’язати мотузком ззаду чи на верху брички, повертаючись додому;

(І ще він пам’ятав ось це, бачив-бо на власні очі: ту мить, той зблиск і материне сопрано:

— Та ще й у моїй сукні! У моїй сукні! —

голосне й розлючене у порожньому незаметеному холі; і обличчя молоде й жіноче, і навіть світліше, ніж у Террела, сина Томі — воно блиснуло на мить перед тим, як зачинилися двері; і вихор, маєво шовкової сукні, дзеньк і сполох сережок — з’ява несподівана, вичепурена й недозволенна, а проте для дитини, майже немовляти, якась оглушлива, збудлива й ваблива; то було так, наче за посередництвом миттєвого зблиску цієї безіменної й недозволенної жіночої плоті мішаної раси дійшли до погідної, цілковитої й досконалої сполуки й згоди вони двоє — дитя, яким ще був хлопець, і його дядько, який, доживши майже до шістдесяти років, так і не вийшов зі стадії недоторканної й безсмертної юності,— як от, бува, зливаються два ясних і прозорих струмки; ця сукня, це обличчя, ці сережки зникли в тому приголомшливому зблиску, і чувся тільки дядьків голос:

— Вона моя куховарка! Моя нова куховарка! Треба ж мені куховарки чи ні?

потім показався сам дядько, обличчя занепокоєне і теж страх приголомшене, хоч усе-таки невинне і якесь нездоланно дитиняче, коли вони, хлопець з матір’ю й Тенні, у свою чергу відступали, поверталися до веранди перед будинком, і знову почувся дядьків голос, болісний і досі зачудований — у ньому бриніла в якомусь розпачливому воскресінні якщо не мужність, то бодай бажання самоутвердитись:

— Вони тепер вільні! Вони такі самі люди, як і ми!

і хлопцевої матері:

— Так ось чому! Ось чому! Материнський дім! Так опоганити! Опоганити!

і дядьків:

— Та нехай йому чорт, Сіббі, дай їй хоч трохи часу зібратися з речами!

і вже було по всьому, скінчено з цим галасом і з усім, хлопець був з Тенні — він запам’ятав загадковий вираз на обличчі Тенні, коли вони стояли біля розбитого вікна без віконниць у тій порожній кімнаті, що давніше правила за вітальню, і дивилися, як поспішає алеєю, раз у раз спотикаючись, піддане анафемі вмістище дядькового жонолюбства,— ті плечі, те безіменне обличчя, яке хлопець побачив тільки на мить, та колись кринолінова сукня, що роздималась і шлопотіла під чоловічим плащем, пошарпаний важкий саквояж, що хилитався і вдаряв її по коліну,— викрита і змушена піти на вигнання, це правда, така молода і вже самотня й покинута на цій безлюдній алеї, а проте все одно збудлива й ваблива, вбрана в цей свій шовковий прапор, узятий з бою в самій твердині респектабельності, і така незабутня)

та чаша в сповитку припечатаної таємничої мішковини стояла на полиці у замкненому буфеті — дядько Гюберт відмикав дверцята, виймав чашу і передавав її з рук до рук хлопцевій матері й батькові, Маккаслінові й навіть Тенні, вимагаючи від кожного потримати її по черзі, зважити в долонях і струснути, щоб чути було, як бряжчать монети, а сам дядько Гюберт стояв розкарячено перед холодним засміченим каміном, в якому вже й цеглини кришилися, і падали вниз, примішуючись до сажі, пилюки, грудок колишнього розчину й натрусу від пташок, що гніздилися в димарі, все такий самий горлань, невинний і нездоланний; потім хлопцеві довгий час здавалося, ніби ніхто, крім нього, й не помічає, що тепер дядько тільки йому одному й дає потримати чашу,— відімкне буфет, дістане її, тицьне йому в руки й стоїть над ним, щоб він слухняно труснув чашею і почув брязкіт, і зараз же й забере, і замкне в буфеті, перш ніж хтось ще виявить бажання потримати її; проте навіть і пізніше, вже здатний не тільки запам’ятовувати, а й міркувати, він не міг би сказати, що за тим криється, якщо взагалі щось крилося, бо згорток був усе так само важкий і так само брязкотів — як не міг навіть і тоді, коли не стало дядька Кумпана і коли хлопців батько, після сімдесяти п’яти років життя уже й з ліжка не підводячись, навіть і вдень, сказав:

— Поїдьте заберіть ту кляту чашу. Та й клятого Гюба Бічема прихопіть, якщо доведеться.

бо воно й досі брязкотіло, дарма що дядько вже й хлопцеві не давав його в руки, а проносив сам перед хлопцевою матір’ю, Маккасліном, Тенні, стріпував перед кожним по черзі, приказуючи: «Чуєш? А чуєш?», усе з тим своїм невинним обличчям, не зовсім спантеличеним, а тільки здивованим, та й то не дуже, усе так само нездоланним;

аж ось одного дня, коли їх обох уже не стало, і дядька Кумпана, і батька, невідь чому той майже зовсім порожній дім, в якому жили, готували собі їсти й спали у тій самій кімнаті хлопців дядько Гюберт і старезний сварливий прадід Тенні (який твердив, ніби бачив Лафайєта[4], на що Маккаслін зауважував, що літ через десять він скаже, ніби бачив самого господа бога), тихо й мирно зайнявся вогнем, і в дивній одностайності стін, підлоги й даху все пішло з димом — ще на світанку дім стояв там, де його й збудував дядьків батько шість десятиріч тому, а надвечір уже стирчали тільки чотири почорнілих бездомних димарі серед легкого білого попелу та кількох обвуглених дощок, не дуже навіть і теплих; і з останнім проблиском вечора, проїхавши вдвох останню з двадцяти двох миль дороги верхи на старій сивій кобилі, останній зі стайні, яку пам’ятав Маккаслін, цих двоє дідів спішилися біля порогу дядькової сестри — один з ріжком для полювання на лисиць, що на ремінці з оленячої шкіри висів у нього на шиї, а другий з тим самим джутовим пакунком, загорнутим тепер ще й у сорочку,— рудуватий, припечатаний воском безформний сповиток знайшов нове пристанище на майже такій самій, як і раніш, полиці, тільки що дядько тепер лиш трохи прочиняв дверцята буфету, ще й ногою їх придержуючи, одну руку він так і не відводив від замка, а в другій тримав напоготові ключа, обличчя у нього було затяте й стримане, не спантеличене, а таки стримане і навіть нездоланне, не дуже й зачудоване, тоді як він, хлопець, стояв біля напіводчинених дверцят, спокійно дивлячись на той джутовий згорток, тепер утричі вищий, ніж напочатку, й на добру половину вужчий, після чого переводив погляд убік,— він запам’ятає цим разом не материн погляд, і не загадковий і досі вираз Тенні, а засмагле, орлине обличчя Маккасліна, поважне, нетерпляче й задумане; потім однієї ночі його розбудили й перенесли напівсонного в ту кімнату, де горіла лампа і де стояв запах ліків, тепер добре знайомий йому, і запах чогось іншого, чого він ще не знав, але вгадав одразу й відтоді не забуде довіку, де на подушці лежало те виснажене й спустошене обличчя, з якого дивився на нього все той самий хлопчисько, невинний і безсмертний, затятий і зачудований, силкуючись щось йому сказати, аж поки підійшов Маккаслін, нахилився над ліжком і витяг з-під нічної сорочки великого залізного ключа на зашмарованій шворочці, і очі тепер сказали:

— Так, так, так.

і Маккаслін перерізав шворочку, відімкнув буфет і підніс до ліжка той самий згорток, а очі все ще силкувалися сказати щось хлопцеві, навіть коли він брав згорток, отож ішлося тут про інше, очі все ще чіплялися за згорток, навіть уже й віддавши його, очі зараз були ще більш, ніж коли, затяті, силкуючись щось сказати, хоч вони не сказали таки нічого; а потім хлопцеві було вже десять років, і його мати теж померла, і тоді сказав Маккаслін:

— Ти вже майже дорослий. Можеш і розгорнути його.

але хлопець відповів:

— Ні. Він сказав, коли я матиму двадцять один рік.

[1] Маккаслін тут згадує деякі епізоди Громадянської війни у США. Т. Ешбі, кавалерійський офіцер південців, справді загинув, ведучи в атаку піхотну частину, але на той час він уже був призначений її командиром. Р.Е. Лі — головнокомандувач південської армії. Битва під селом Шарпсберг (штат Меріленд) сталася 17.9.1862. Південського генерала Т. Дж. Джексона, на прізвисько Стоунвол, випадково забили свої ж у битві при Чанселлорсвіллі в ніч на 2.5.1863. Дж. Гукер і Дж. Г. Мід — північанські генерали. Дж. Е. В. Стюарт — генерал-південець. В. С. Банкок — офіцер північан. Дж. Лонгстріт, південський генерал, у боях у травні 1864 р. був випадково тяжко поранений своїми. Битва під Геттісбергом мала місце 1 — 3.7.1863 р.

[2] Один із районів Бостона.

[3] 3 поезії Дж. Кітса (1795–1821) «До грецької вази».

[4] Маркіз де Лафайєт (1757–1834) — французький політичний діяч, один з генералів американської армії у війні за незалежність 1775–1783 рр.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up