Ведмідь (сторінка 5)

і потім йому сповнився двадцять один рік, і Маккаслін переставив яскраво запалену лампу на середину порожнього стола в їдальні, поклав поруч згорток, біля нього розкритого ножа, і ступив трохи назад з усе тим самим своїм виразом поважним, осудливим і відстороненим, а хлопець узяв у руки згорток, той джутовий пакунок, що п’ятнадцять років тому в одну ніч цілковито переінакшився виглядом, і при струсі тепер видавав якийсь на диво приглушений, благенький, не важкий і зовсім не музикальний відзвук, провів лискучим лезом ножа поміж вигадливого перев’язу шворок, і на поліровану стільницю посипалися гудзуваті нарости воску, припечатані перснем дядька Бічема, а з-під складок мішковини показався новісінький, невживаний ще олов’яний кавник зі жменькою мідяків, і аж тепер він зрозумів, від чого був той приглушений звук: від цілої колекції дрібненько складених клаптиків паперу, що їх би щурові й на гніздо вистачило,— доброго ганчір’яного паперу, простого лінованого, яким негри користуються, недбало вирваних аркушів з конторських книг, окрайців газет і навіть однієї етикетки від комбінезону,— папірців з датами й підписами, а перший з них заповнений менш як за півроку після того, як дядько Бічем у всіх на очах завинув і припечатав срібну чашу на цьому самому столі в цій самій кімнаті й навіть при світлі цієї самої лампи мало не двадцять один рік тому:

Я винен моєму небожеві Айзекові Бічему Маккасліну п’ять (5) золотих монет з виплатою зиску в 5 відсотків, що й засвідчую власноручно.

Гюберт Фіц-Гюберт Бічем

в Уоріку 27 лист. 1867

на що хлопець:

— А таки він назвав це Уоріком,—

бодай один раз, якщо не більше. Але це було не все:

Айзекові 24 гр. 1867 винен 2 золоті монети Г. Ф. Б.

Айзекові винен 1 золоту монету 1 січ. 1868 Г. Ф. Б.

далі ще п’ять, далі три, далі одна, далі ще одна, потім довший час нічого і — тільки уявити собі, яка незмірно щедра компенсація, і не за яку-будь шкоду чи ошуканство, а за звичайнісіньку позичку, та й не просто компенсація, а залучення до спілки:

Винен Бічемові Маккасліну або його спадкоємцям двадцять п’ять (25) золотих монет. Це боргове зобов’язання вкупі з усіма попередніми підлягає виплаті з розрахунку двадцять (20) відсотків річних. Дня 19-го січня 1873

Бічем

без вказівки місця, а тільки дата й підпис, самим прізвищем без імені, як міг би підписатися й котрийсь можновладний граф; у сумі це становило сорок три монети, тоді як, згідно з легендою, чого хлопець зі своєї пам’яті, звісно, не міг знати, їх мало бути п’ятдесят, що й урівноважували подальші боргові зобов’язання — на одну, тоді ще на одну, і ще на одну, і ще, тоді на останні три монети; і нарешті була остання розписка, вже з того часу, коли він перебрався жити до них у дім, написана тремкою рукою, але не розбитої старої людини, бо він ніколи не був настільки розбитий, щоб це до нього дійшло, а лише втомленої старої людини, та й то, можливо, тільки на вигляд, отже, усе так само нездоланної,— простота цієї останньої розписки була простотою не резигнації, а тільки подиву, як от буває простим якесь зауваження, чи репліка, до того ж і малослівне:

Одна срібна чаша. Гюберт Бічем

і тоді Маккаслін:

— Ну що ж, бодай на мідяки ти розжився. Тільки вони не такі ще давні, щоб становити раритет або родинну пам’ятку. Тож тобі таки доведеться узяти ті гроші.

однак хлопець і не чув його, мовчки стоячи біля столу й спокійно дивлячись на кавник, і вже другого вечора той кавник опинився на поличці над тим, що зовсім і не було каміном у тісній крижаній кімнатинці в Джефферсоні, коли Маккаслін кинув жмут складених банкнот на ліжко, ще не сівши (там і не було де сісти, хіба на ліжку) і навіть не скинувши капелюха й плаща; отож хлопець:

— Як позичку. Від тебе. Оці гроші

на що Маккаслін:

— Ніяку не позичку. Я не маю грошей, щоб тобі позичати. І наступного місяця тобі доведеться їхати по них самому в банк, бо я їх не привозитиму

а хлопець і тепер не чув Маккасліна, спокійно дивлячись на нього, свого родича, майже батька, хоч і не кревного, адже кінець кінцем, навіть батьки й сини не кревні; і тоді хлопець:

— Сімнадцять миль, верхи й у таку холоднечу. Ми могли б обидва тут переночувати.

на що Маккаслін:

— Чого б це я ночував тут у моєму домі, коли ти не хочеш ночувати там у своєму?

і пішов, а хлопець дивився на лискучий, новенький і невживаний ще олов’яний кавник і думав, уже не вперше, скільки це чинників треба, щоб сформувалась людина (Айзек Маккаслін, наприклад), і які це вигадливі й кручені, а проте нехибні стежки вибирає серед безлічі інших стежок людська душа (Айзека Маккасліна, наприклад), щоб нарешті людина стала такою, якою їй суджено бути,— на подив не тільки тим (тим, що сплодили старого Маккасліна, який сплодив хлопцевого батька й дядька Кумпана і їхню сестру, і тим, що сплодили Бічема, який сплодив дядька Гюберта з сестрою), хто вірив, що саме вони сформували його, а й на подив самого Айзека Маккасліна

отож він узяв ті гроші як позичку й витратив їх, хоч міг би цього й не робити, оскільки майор Де Спейн запропонував йому окрему кімнату у себе в домі, щоб він жив там, скільки схоче, і не став нічого розпитувати, і ніколи б не розпитував, а старий генерал Компсон ще й на більше погодився — взяти його до себе в кімнату й спати разом з ним на одному ліжку, на більше, ніж майор погодився, бо без усяких манівців заявив:

— Коли ти спатимеш у мене, то й зима ще не мине, як я дізнаюся, в чому річ. Ти сам скажеш. Бо я не вірю, що ти просто так зрікся. Воно на те виглядає, але я досить надивився на тебе в лісі і не вірю, що ти без причини зрікся, як би в чорта воно там не виглядало

узяв ті гроші як позичку, сплатив за місяць за столування й кімнату і придбав собі теслярський інструмент — не просто тому, що був вправний у руках, тому, що таки думав працювати власними руками — хоча б і при конях,— і не тільки через статичне й обнадійливе змагання з назареянином, як от молодий картяр купує собі сорочку в цяточки, бо саме в такій вигравав учора старий картяр, а (без пихи, притаманній удаваному смиренню, і без удаваної покори, притаманної гордощам, бо таки думав сам, нехай і без особливої охоти, заробляти собі на хліб, а то й більше, ніж тільки на хліб) тому, що коли назареянинові теслярство добре прислужилося для того життя й тих цілей, які він вибрав і яким замірявся служити, то воно не зле придасться й Айзекові Маккасліну, навіть якщо його цілі, нехай і досить прості у своїх зовнішніх спонуках, були й назавжди залишаться для нього самого незбагненними, а свого життя, потреби якого все-таки неминучі, він, якби це тільки від нього залежало, не бувши назареянином, не вибрав би собі; отож він вернув ту позичку. Він і забув про тридцять доларів, які Маккаслін мав щомісяця класти на його ім’я в банк, тільки один-єдиний раз привізши й кинувши йому на ліжко ті гроші; тепер у нього був компаньйон, чи то пак він сам став компаньйоном,— один старий пройда, непросипущий пияк і блюзнір, що в 1862-му й 63-му роках будував у Чарлстоні судна, призначені для прориву блокади[1], і відтоді зробився корабельним теслею, а у Джефферсоні об’явився — не знати звідки й пощо — два роки тому і майже весь свій час, вільний від білої гарячки, проводив у в’язниці; вони вдвох покрили новим дахом стайню у директора місцевого банку, і (старий, відзначивши скінчення цієї роботи, знову сів у в’язницю), коли він пішов до банку отримати платню за неї, директор банку сказав:

— Це я б мав позичати у вас, а не платити вам,— бо вже збігло ж сім місяців, а він тільки зараз згадав про ті гроші на своєму рахунку, що їх досі набралося цілих двісті десять доларів, а оскільки це була перша більш-менш солідна робота, то, виходячи з банку, він мав на рахунку вже двісті двадцять доларів, не вистачало тільки двадцяти доларів, щоб зрівноважити суму в двісті сорок доларів, а потім сума вже зрівноважилася, хоч на той час загальна цифра досягла триста тридцяти доларів, і тоді він заявив:

— Тепер я перекажу ці гроші на що директор банку відповів:

— Я не можу цього зробити. Маккаслін заборонив. Чи нема у вас якогось іншого ініціалу, щоб відкрити на нього новий рахунок?

але це нічим не завадило, зібрані мідяки, срібні монети й банкноти, зав’язані у хустинку, знайшли собі прихисток у Кавнику (загорнутому в стару сорочку, як і тоді, коли вісімнадцять років тому прадід Тенні привіз її з Уоріку), на дні тієї самої обкутої металом валізи, з якою старий Керазерс приїхав ще з Кароліни, аж господиня заїзду здивувалася:

— Навіть без замка! І ви навіть дверей не замикаєте, коли виходите з дому!

а він тільки подивився на неї так умиротворено, як того першого вечора у цій самій кімнаті дивився на Маккасліна,— на неї, зовсім не родичку йому, а проте більш ніж родичку, як от стають рідними й ті, що служать вам нехай і за гроші, як от стають дорожчими від брата чи жінки й ті, що завдають болю

бо в нього була уже й жінка: він витяг старого з в’язниці, привів до себе в найняту кімнату, на превелику силу протверезив, сам цілих двадцять чотири години навіть не роззуваючись, поставив його на ноги, нагодував, і вдвох вони таки зліпили ту повітку, цим разом усю від низу до верху, а потім одружився з нею — єдина дитина, дівча ще, вона виявилась напродиво дорослішою, ніж здавалося спочатку, здоровенька нівроку, з темними очима й жагучим лицем таких обрисів, як серце,— у неї навіть на батьковій фермі знайшовся час, щоб мало не весь день придивлятися, як він пиляє колоди за вимірами старого;

отож вона:

— Тато розповідав мені про вас. То та ферма справді ваша, так?

і він:

— І Маккаслінова.

і вона:

— Це в заповіті сказано, що половина переходить до нього?

і він:

— Не треба було ніякою заповіту. Його бабця — сестра мого батька. Ми з ним як брати.

і вона:

— Ви просто далекі родичі і ближчими вам і не бути. Та це, мабуть, байдуже.

отож вони одружилися — одружилися і вступили в нову країну, яку й він успадкував, як успадковують її всі люди, ту, з глибин земних посталу, неземну і все-таки земну країну, бо довга історія землі — це ж була і його історія, його теж, бо, щоб стати спадкоємцем цієї минувшини, кожен повинен ділитися нею з іншим, завдяки чому вони стають чимось єдиним, єдиним на часину, бодай на коротку часину, і неподільним — нехай і на часину, але вже невід’ємну й невідворотну, як от вони вдвох жили, нехай і в найманій кімнаті на якийсь там час, і та кімната не мала для нього ні стін, ні стелі, ні підлоги, а була раєм земним, коли він виходив із неї уранці й повертався увечері; її батько вже придбав ділянку в місті, дістав матеріал, і він зі своїм компаньйоном мали той дім збудувати — посаг їй від одного, весільний дарунок від трьох, вона не повинна була про це знати, поки хата не буде скінчена й готова для заселення,— він так і не довідався, від кого вона почула, бо не від батька і не від компаньйона, той навіть сп’яну цього б не виказав, хоч він спершу й підозрював його, а сам він заледве мав часу вмитися й відпочити хвильку перед вечерею, коли повертався з роботи й входив сюди зовсім не як у найману кімнату, адже вона буде для них раєм земним навіть і тоді, як вони зістаріються і вже давно той рай утратять; і ось у таку хвилину він побачив вираз її обличчя, ще до того, як вона заговорила:

— Сідай,— і вдвох вони сіли край ліжка, ще навіть не торкаючись одне одного, обличчя у неї напружене й страшне, голос жагучий, і в шепоті незмірна обіцянка: — Я кохаю тебе. Ти знаєш, що я кохаю тебе. Коли ми переберемося?

і він:

— Я не... Не знаю... Хто тобі сказав?

гаряча напружена долоня закрила йому рота, притисла уста до зубів, пальці напружено вп’ялися у щоку — долоня тільки трохи послабила стиск, щоб він зміг відповісти на її слова:

— На ферму. Нашу ферму. Твою ферму.

на що він:

— Я...— і знов та рука, пальці й долоня, в якій була уся вагота її тіла, хоч вона й досі торкалась його тільки рукою, і голос: — Ні! Ні!

пальці її наче хотіли пробитися крізь щоку до самих витоків слів, завмерлих у нього на устах, а тоді почувся шепіт, той самий подих, що бринів любов’ю і неймовірною обіцянкою, долоня знов послабила стиск, щоб почути відповідь на запитання:

— Коли? на що він:

— Я...

і потім її не стало, і руки теж — вона стояла спиною до нього, голова схилена, голос тепер звучав так спокійно, що на мить йому здалося, наче це зовсім і не її такий знайомий йому голос:

— Встань, одвернися і заплющ очі.

вона ще й повторила ці слова, поки до нього дійшло, і він встав із заплющеними очима, аж це знизу долинув дзвінок на вечерю, і тоді знову її спокійний голос:

— Замкни двері.

він так і зробив і прихилився чолом до холодного одвірку — очі заплющені, у вухах биття власного серця і той шелест, що він почув перед тим, як ступив до дверей, потім шелест скінчився, і знизу знов долинув дзвінок, це вже спеціально для них двох, тоді зарипіло ліжко, він обернувся і — він ніколи досі не бачив її голою, він раз просив її і пояснив чому: він хотів бачити її тіло, бо любив її і хотів, щоб вона дивилась на його тіло, бо він же любив її, але більше він цього не згадував, навіть одвертався вбік, коли вона перед сном стягувала сукню з-під накинутої вже нічної сорочки, а вранці скидала сорочку, маючи вже поверх неї сукню — вона не дозволяла йому лягати поруч з нею в ліжку, поки світила лампа, і навіть у літню духоту вкривала їх обох простирадлом, перше ніж міг він обернутись до неї; а це вже господиня заїзду піднялася нагору і постукала в двері, потім ще й покликала їх, але вона не ворухнулася, лежачи непорушно на ліжку, на укривалах, лице одвернувши на подушці, ні до чого не прислухаючись, ні про що, в усякому разі, про нього, не думаючи, як йому здавалося, а потім, коли господиня пішла собі, вона промовила:

— Роздягнися.

вона й не повернула голови до нього, ні на що не дивлячись, ні про що не думаючи, нічого й нікого, навіть його, не чекаючи, тільки рука її рухнулася наче обдарована власною волею і зором, і схопила його зап’ясток саме ту мить, коли він зупинився коло ліжка, отож він зовсім і не зупинився, а тільки змінив напрямок руху, тепер націленого вниз, куди тягла його та рука, аж нарешті вона рухнулася, змінила позу — одним єдиним довершеним рухом, вродженим, а не набутим, і вдвічі давнішим, ніж сама людина, тепер уже дивлячись на нього, однією рукою тягнучи його все нижче й нижче, а він і не побачив і не відчув тієї зміни в її позі, долоня її тепер плазом упиралася йому в груди, тримаючи його на відстані без усякого видимого зусилля, без найменшої потреби вдатися до сили, тепер уже вона знов не дивилася на нього, бо й не потребувала цього, чесна жінка, дружина, що надивилась усіх на світі чоловіків, охоплених палом жадання,— тепер усе її тіло змінилося, стало інакшим, він тільки оце щойно його побачив, і вже воно було зовсім не те, воно стало правічною всежіночою плоттю, що своєю власною волею простерлася горілиць і розкрилася перед ним, і десь із тих глибин без усякого бодай поруху її уст долинув ледь живий і невідступний шепіт:

— Обіцяй.

на що він:

— Що обіцяти?

— Ту ферму.

Він рухнувся вбік. Та коли він це зробив, долоня, що впиралась йому в груди, знов схопила його зап’ясток, долоня була все ще млява, і тільки пальці трохи дужче стисли зап’ясток, так, наче рука й долоня були якоюсь дротиною з зашморгом на кінці, що затягувався, коли він смикався вбік.

— Ні,— сказав він.— Ні.

вона все ще не дивилась на нього, але не так, як перед тим, бо ж ця її рука

— Ні, кажу тобі. Я не хочу. І не можу. Ніколи.

але все-таки ця її рука, тож він сказав ще раз, востаннє, він намагався говорити ясно, розуміючи, що голос його звучить ще лагідно, а сам думав: «Вона знає вже куди більше за мене, хоч я стільки наслухався чоловічих розмов у таборах, знає більше, ніж можна вичитати чи почути. Вони вже на світ приходять перенасичені тим, до чого хлопець підступає лише в чотирнадцять чи п’ятнадцять років, і то напомацки, з острахом і трепетом»:

— Я не можу. Ніколи. Запам’ятай це.

але рука була все так само тверда й невідступна, тож він сказав:

— Добре.

хоч сам подумав: «Вона пропаща. Зроду пропаща. Ми всі пропащі», а потім перестав думати й навіть говорити «добре», бо то було щось таке, чого йому навіть у мріях не уявлялося, а не те, щоб почути в чоловічих розмовах, аж поки після якогось безчасся він повернувся до тями, лежачи вичерпаний на тому ненаситному правічному березі, і знову вона, з рухом удвічі давнішим, ніж сама людина, відвернулась і вивільнилася, і як у їхню весільну ніч вона плакала, то він подумав спершу, що й тепер вона плаче у відкинуту зім’яту подушку, коли це десь із сум’яття подушки й сміху почувся її голос:

— І це вже все. Від мене вже все. Якщо це не дасть тобі сина, про якого ти говориш, зі мною ти його не матимеш.

і, лежачи на боці, спиною до порожньої найнятої кімнати, вона все сміялася й сміялася

V

Він ще раз побував у таборі, перед тим, як з’явилася лісокомпанія і почала вирубувати ліс. Сам майор Де Спейн більше туди не їздив, але їх гостинно запрошував жити в таборі й уволю полювати. Взимку після того полювання, що скінчилося смертю Сема Фазерса й Лева, генерал Компсон та Волтер Юел висунули думку перетворити давнє їхнє товариство на свого роду клуб і заорендувати табір та мисливські права на цей ліс — ідея, гідна самого Буна Хогенбека, хоч породив її таки генерал, трохи вже здитинілий. Навіть хлопцеві було ясно, що це викрут, спроба, заздалегідь приречена на невдачу, безпідставна й марна надія, за яку навіть Маккаслін один час був ухопився,— мовляв, якби їм пощастило умовити майора Де Спейна ще раз поїхати до табору, то він би, може, передумав продавати ліс,— хоч навіть хлопець розумів нездійсненність цих сподівань. І так і вийшло. Хлопець ніколи не довідався, як саме майор Де Спейн відхилив цю ідею. Він сам не був при розмові, а Маккаслін ніколи про неї не розповідав.

Отож настав червень, пора відзначати подвійний день народження, і ніхто про це й не згадав; настав листопад, і ніхто й не натякнув про Де Спейнів мисливський табір. Хлопець так і не довідався, чи знав майор Де Спейн про їхнє готування до ловів, хоч старий Еш, безперечно, мусив би йому сказати; того разу вони — хлопець, Маккаслін, генерал Компсон (для генерала це було останнє полювання), Волтер, Бун, Джім тітки Тенні й старий Еш налаштували два фургони, за два дні проїхали майже сорок миль у незнайому хлопцеві місцину і прожили там у наметах два тижні.

А наступної весни вони почули (не від майора Де Спейна), що він продав ліс на вирубку якійсь мемфіській лісокомпанії. І ось однієї червневої суботи хлопець, приїхавши з Маккасліном у місто, пішов до контори Де Спейна. В просторому кабінеті на другому поверсі стіни були заставлені книжками, вікна кімнати виходили на обшарпані задвірки крамниць, з другого боку були двері на балкон над Майданом, а в завішеному шторою алькові стояло кедрове відерце з водою, цукерниця, ложка, склянка і обплетена сулія з віскі. Коли старий Еш, сидячи на стільці при вході, смикав за мотузку, над столом поколихувалося опахало з бамбуку і паперу.

— Авжеж,— сказав майор Де Спейн.— Еш, певне, залюбки вибереться пожити в лісі, принаймні не муситиме їсти того, що готує Дейзі. Він же весь час бурчить на неї. Хтось іще з тобою?

— Ні, сер,— відповів хлопець.— Я думав, може, Бун...

Бун уже півроку як виконував обов’язки полісмена в Гоуку — майор залагодив це питання з лісокомпанією чи то, краще сказати, погодився на компроміс, що його запропонувала компанія, яка воліла мати Буна скоріше вже в ролі співробітника поліції, ніж бригадира лісорубів.

— Гаразд,— сказав майор Де Спейн.— Сьогодні ж дам йому телеграму. Зустрінетесь у Гоуку. Еша я пошлю поїздом, вони вдвох візьмуть харчів, а ти собі сідай верхи й гайда.

— Добре, сер,— відказав хлопець.— Дякую.— І враз він знову почув свій голос. Він не думав цього казати, але знав, у глибині душі знав, що скаже: — А може б, і ви...

Голос його урвався. Хлопець не договорив, так і не зрозумівши, чому: адже майор сидів мовчки, а ворухнувсь і повернувся до своїх паперів на столі тільки тоді, як голос замовк,— та, власне, й повертатись йому не було потреби, бо коли хлопець увійшов, він саме сидів за столом з папером у руці, цей сивий огрядний чоловічок у чорному сукняному костюмі й накрохмаленій до блиску сорочці, якого хлопець звик бачити неголеним, у чоботях і заболоченій вельветовій куртці, верхи на кошлатій, сильній, довгоногій кобилі, зі старим вінчестером через сідло і здоровезним сизуватим собакою, що завмер біля стремена, непорушний, мов статуя,— того минулого року, принаймні в хлопцевих очах, вони стали чимось схожі один на одного, як то буває з двома людьми, що тривалий час кохалися між собою або спільно працювали.

Майор Де Спейн погляду більше не підводив.

— Ні. Я не маю часу. А тобі нехай щастить. Коли спіймаєш молоду білочку, можеш привезти мені.

— Гаразд, сер,— відказав хлопець.— Привезу.

Він вирушив на своїй кобилі-трилітці, яку сам викохав, виростив і виїздив. З дому він вибрався зразу після півночі і через шість годин, навіть не змиливши кобили, прибув у Гоук, маленьку станцію, від якої відходила вузькоколійка в пущу. Хлопець звик думати про Гоук як про Майорову власність, хоч насправді Де Спейн продав компанії (колись давно) ту землю, на якій прокладено бічні колії, споруджено вантажні платформи та склад, і тепер вражено й тужливо розглянувся, хоч і знав про це й приготував себе. Він побачив напівзбудований деревообробний завод на площі в два чи три акри, цілі, здавалось, милі складених у стоси рейок, укритих свіжою рудизною іржі, штабелі шпал, просочених креозотом, дротяні загороди й жолоби щонайменше на дві сотні мулів, намети для погоничів...— отож хлопець поспішив одвести кобилу до стайні, домовився, щоб її доглянули, і, вже не роздивляючись ні на що, сів зі своєю рушницею в службовий вагончик лісовоза, забрався до верхнього віконечка і втупив погляд вперед, у стіну незайманої пущі попереду, де бодай ще раз зможе сховатися від усього цього.

А потім паровичок пронизливо свиснув, зачахкав і рушив; сонний ляскіт зчеплень добіг до кінця поїзда, хапливе чахкання змінилося глибокими й повільними видихами пари, задній вагончик теж покотився по рейках, і з віконечка вгорі хлопцеві було видно, як голова поїзда завершує перший і єдиний на цій лінії поворот і вже зникає в пущі разом з вервечкою вагонів, тягнучи й хлопця з собою, немов це заповзає в бур’яни безбарвне й нешкідливе змієня,— і вже знову поїзд набрав найбільшої швидкості і, як і в давні дні, мчить, вистукуючи поміж двома стінами не займаного сокирою пралісу.

Колись цей поїзд нікому не вадив. Ще не минуло й п’яти років, як Волтер Юел з цього самого вагона на ходу застрелив оленя з шестипалими рогами, а ще ж була й історія з тим молодим ведмедем: лісовіз уперше вирушив вузькоколійкою за тридцять миль у пущу, а ведмідь став собі між рейками, підняв зад, мов те щеня, граючись, і длубається під шпалою — які там мурашки чи комашки можуть бути, чи, може, просто хотів довідатись, що то за чудні рівненькі колоди без кори, викладені перед ним нескінченним рядом і посталі наче з нічого,— і так він усе длубався, аж поки машиніст загальмував і дав свистка кроків за двадцять, і тоді ведмідь панічно кинувся навтіки і на перше дерево, що трапилось, ясен, ледве грубішій за людське стегно,— видерся якомога вище й принишк там, голову по-людському (власне, по-жіночому) затуливши лапами, ніби й не відчував, що гальмівник шпурляє у нього камінцями з баласту. Коли поїзд через три години повертався назад з першим вантажем лісу, ведмідь саме почав злазити, але зараз же знову видерся чимвище, принишк, поки проходив поїзд, і сидів там і тоді, коли поїзд удруге їхав у пущу вдень, і коли повертався ввечері. Того дня в обід Бун з фургоном приїхав до Гоука по борошно, почув про пригоду від когось із обслуги поїзда, і цілу ніч Бун з Ешем (обидва молодші тоді на двадцять років) просиділи під ясенем, щоб хто, бува, не підстрелив ведмедя, а на другий день уранці майор Де Спейн затримав поїзд у Гоуку, і аж перед самим заходом сонця,— коли неподалік від дерева зібралися не тільки Бун з Ешем, а й майор Де Спейн, генерал Компсон, Волтер і Маккаслін, якому тоді було дванадцять років,— ведмідь зліз на землю, просидівши на дереві майже тридцять шість годин навіть без води. Маккаслін розповідав згодом хлопцеві: вони подумали, що він не витримає і нап’ється з ковбані в них під ногами, однак ведмідь глянув раз на воду і завагався, глянув на людей і знов на воду, але ні, не став пити, пішов собі, побіг, по-ведмежому переставляючи лапи, то дві правих, то дві лівих, і лишаючи на землі два окремих паралельних рядки слідів.

Тоді цей поїзд нікому не вадив. Інколи у таборі їм було чути, як проїздить лісовіз,— інколи, бо ніхто не морочив собі голову, щоб прислухатись, їде він чи ні. Вони чули, як він легко й швидко котився у ліс, порожні платформи дзвінко постукували, мініатюрний паровичок почахкував, пронизливо рипучий його свисток одразу ж танув у задумливій і байдужій пущі, навіть не збудивши луни. Чули, як він повертався навантажений, ішов уже не так швидко, а проте створював ілюзію шаленого поспіху, іграшкового в своїй повзучості,— вже не свистів, бо заощаджував пару, і тільки в шалено-безнадійному марнолюбстві, порожньому, галасливому й дитинячому, кидав у лице правічній пущі своє уривчасте й натужне чахкання, везучи без мети і без потреби якісь патички, що не залишали по собі ні шрамів, ні пеньків,— так само як ото іграшковий візок завантажують піском, перевозять його і висипають, нікому не потрібний, і вертаються знову вантажитись, безупинно, невтомно й жваво, але рука, що тим візком грається, завжди встигає вчасно перекинути пісок назад, щоб було що вантажити.

Тепер, проте, стало інакше. Поїзд був той самий, ті самі платформи й службовий вагончик, навіть ті самі гальмівник і кондуктор, перед якими Бун того дня два роки тому — протягом чотирнадцяти годин то п’яний, то тверезий, то знов п’яний, то знов більш-менш тверезий — вихвалявся, що вони збираються зробити завтра Старому Бенові; їхав поїзд усе з тим самим ілюзорно-шаленим поспіхом, поміж тих самих стін-близнюків непроникного й непрохідного лісу, проминав давні знайомі околиці, давні звірині стежки, на яких він переслідував оленів, поранених і не поранених, де не раз у нього на очах олень вихоплювався з лісу, зовсім не поранений, і перебігав через насип зі шпалами й рейками, і вниз, і знову до лісу, як воно й годиться істотам, які живуть на землі, але водночас він ніби стрілою перетинав простір, відірвавшись від неї, видовжений, у леті втричі довший, ніж насправді, і навіть мастю якийсь інакший, блідіший, немовби між непорушністю і абсолютним рухом десь є такий момент, коли й сама маса хімічно перероджується, без болю та мук змінюється не лише обсягом і формою, а й барвою, наближаючись до барви вітру,— тільки що тепер здавалося, наче поїзд ніс із собою в пущу, приречену на вируб, призвістку неминучого в подобі нового заводу, хай і не закінченого ще, в подобі рейок та шпал, хай ще й не укладених,— та й він сам, хлопець, теж ніс цю призвістку: і його погляд, що те бачив, і пам’ять, що те закарбувала, і навіть його одежа — так само, як, виходячи на свіже повітря від недужого чи небіжчика, виносиш із собою на одязі той прикрий дух. І тепер він зрозумів те, що відчув ще вранці в Гоуку, але не встиг викласти словами: чому майор Де Спейн сюди не поїхав і чому він сам після цього разу теж більше ніколи сюди не поїде.

Під’їжджали. Хлопець знав це ще до того, як машиніст попередив його свистком. Тоді він побачив Еша й фургон, віжки неодмінно прив’язані до ручки гальма, хоч на самій тільки хлопцевій пам’яті майор Де Спейн уже вісім років забороняв йому так робити; поїзд сповільнював швидкість, брязкіт і клацання зчеплень прокотилося до хвоста поїзда, службовий вагончик повільно проминав фургон, коли хлопець зіскочив з рушницею в руці, кондуктор нахилився над ним і подав сигнал машиністові, хвіст поїзда ще повз, а чахкання паровичка все швидше й швидше врізалося в безлунну німотність пущі, дзвякіт буферів знову передався вздовж поїзда, і нарешті й хвостовий вагончик набрав швидкості. А потім поїзда не стало, його зовсім і не було. Хлопець його й не чув. Незаймана пуща виросла й замкнулася вгорі, задумлива, байдужа, тисячолика, правічна, зелена, старша, ніж будь-який тартак, довша ніж будь-яка вузькоколійка.

— Містер Бун уже тут? — спитав хлопець.

— Він раніш за мене сюди забрався,— відповів Еш.— Коли я приїхав учора до Гоука, фургон стояв уже налаштований, а ввечері Бун зустрів мене на ганку в таборі. А сьогодні ще зарання подався в ліс. Казав, що йде до камедного дерева і що там його можна буде знайти.

Хлопець знав, де це: одиноке велике камедне дерево на узліссі, посеред давньої вирубки; коли скрастись туди нишком о цій порі року і зненацька вискочити на галявину, на дереві можна застукати з кільканадцять білок — вони там як у пастці, діватись їм нікуди, дерев навколо більш немає. Отож він і у фургон не сідав.

— Я піду туди,— сказав він.

— Так я й думав,— відповів Еш.— На те я й привіз коробку з набоями.

Він віддав хлопцеві коробку й почав розмотувати віжки з ручки гальма.

— Скільки разів майор тобі казав, що так не можна? — зауважив хлопець.

— Як не можна? — перепитав Еш. А тоді докинув: — І перекажи Бунові Хогенбеку, що обід буде на столі за годину, тож гав не ловіть, коли хочете обідати.

— За годину? — здивувався хлопець.— Та ще ж нема й дев’ятої.— Він вийняв годинника й повернув циферблатом до Еша.— Ось подивись.

Еш навіть не глянув у той бік.

— Це міський час. Ви тепер не в місті, а в лісі.

— Ну то подивись на сонце.

— А що сонце,— відмахнувся Еш.— Якщо ви з Буном Хогенбеком взагалі хочете мати обід, приходьте й обідайте, коли вам сказано. Потім я не матиму часу поратись у кухні, мені ще дрова рубати. Та й під ноги дивіться. Всякого тут гаддя повзає.

— Дивитимусь,— відповів хлопець.

І вже він був у лісі, не самотній, але усамітнений, і по-літньому зелене безлюддя огорнуло його. Ліс був усе такий самий, незмінний, він потребував змін не більше, ніж літнє зело, ніж осінні пожежі й дощі, ніж зимовий холод, а деколи, бува, й сніг...

того дня, того ранку, коли він уперше забив оленя і Сем помастив йому лице гарячою оленячою кров’ю, вони повернулись до табору, і йому й досі не забулося, як старий Еш недовірливо мружив до нього очі, бурчав і навіть почував себе ображеним, поки врешті Маккаслін підтвердив, що малий справді-таки сам забив оленя, а Еш того вечора сидів за пічкою набурмосений і неприступний, тож подавати вечерю мусив Джім, а потім він, Еш, розбудив їх спозаранку снідати, мовляв, сніданок уже на столі, хоч було тільки пів на другу ночі, і майор почав сердито лаятись, а Еш буркітливо й насуплено відповідав щось, і нарешті з’ясувалося; що Еш хоче піти на полювання й забити оленя, не тільки хоче, а й твердо вирішив, і майор сказав:

«А нехай тобі, як його не пустимо, то доведеться самим і варити!»

І Волтер Юел додав:

«Або вставати опівночі і їсти, що він наготує».

Тоді хлопець подумав, що він забив уже свого оленя і більше йому не дозволять у це полювання, хіба м’яса не вистачить,— тож він віддасть свою рушницю Ешеві; але майор звелів інакше, віддав на цей день хлопцеву зброю Бунові, а Ешеві дав Бунову магазинну рушницю, відому своєю норовистістю, доклавши до неї два картечних набої; однак Еш сказав:

«У мене є набої».

І показав їх, усі чотири: один картечний набій, другий — номер три на кролів і ще два на птицю, і розповів історію кожного з них, котрий звідки; хлопцеві запам’яталося, з яким виразом на обличчі Еш розповідав, а майор Де Спейн, Волтер і генерал Компсон слухали, і як звучав Ешів голос:

«Чи вистрелять? Ще й як! Ось цей (він показав на картечний набій) генерал Компсон дав мені вісім років тому — це до тієї самої рушниці, що з неї він забив отого здорового оленя. А ось цей (він урочисто показав на третій номер) — старший навіть за нашого хлопця!»

Хлопець сам того ранку зарядив йому рушницю, дотримуючись зворотного порядку: набої на птицю, на кролів, а тоді картечний, щоб цей останній першим увійшов до патронника, і так вирушили в ліс — хлопець без рушниці, вони обидва з Ешем ідуть пішки обік майора й Джіма — ті на конях, поруч собаки, і ось — тоді саме падав сніг — собаки винюшили слід і помчали, дзвінкий дужий гавкіт розлігся в обважнілому густому повітрі й відразу ж завмер, мовби незліченні й невагомі сніжинки, спадаючи без угаву й без шелесту, встигли поховати під собою і звук, і ще не народжену луну; майор та Джім, горлаючи, теж помчали в ліс, залишилися вони вдвох з Ешем, і було вже все гаразд — хлопець зрозумів це так виразно, наче Еш сказав йому, що він, Еш, свого оленя вже вполював і навіть його, Айка, простив, що той у такому молодому віці забив оленя, і вони повернули назад, у бік табору, а сніг усе Падав, і Еш спитав:

«Тепер куди?»

І він відповів:

«Сюди».

Він ступав попереду, бо знав, що хоч до табору не було й милі, Еш, який уже двадцять років щороку по два тижні проводив у таборі, все одно не міг зорієнтуватись, де вони, але Еш так ніс рушницю, що скоро не на жарт занепокоїв хлопця, і він сказав Ешеві йти попереду; Еш простував широкою ходою і, балакучий тепер, завів по-старечому невпинний монолог — почав про те, що було навколо, потім про ліс, про табір у лісі, про їжу в таборі, про їжу взагалі, про готування страв, розповів, як готує їжу його жінка, тоді коротко про свою стару і майже відразу докладно про нову няньку-мулатку в майорових сусідів, мовляв, коли вона й далі так вихлятиму хвостом, то побачить, що хоч він і старий, але ще ого-го!, одне біда, що його стара не спускає з нього ока; — вони пробиралися звіриною стежкою крізь хащі очерету й ожини, які кінчалися за чверть милі від табору, підходили до великої колоди, що лежала поперек стежки; Еш, не перестаючи говорити, підніс ногу, щоб переступити, коли раптом з-за колоди підвівся ведмідь-одноліток, сів на задні лапи, а передні підняв на рівень грудей, наче збирався молитись, і збігла ціла хвилина, поки Ешева рушниця якось непевно звелася вгору; хлопець підказав:

«Набій! Спершу набій у патронник!»

Але рушниця вже клацнула, і він знову сказав: «Спершу набій у патронник!»

Еш зробив це, трохи згодом рушниця застигла і знову клацнула, тож він сказав:

«Другий!»

І побачив, як картечний набій перекидьки полетів у зарості. «Тепер на кролів», подумав він, рушниця так само загнулась і у нього в голові майнуло: «Це вже на птицю», але не встиг він нагадати Ешеві, як той уже перезарядив, тож він закричав:

«Не стріляй! Не стріляй!» — але й те було пізно, легке і сухе зле «щек!» випередило його слова, ведмідь обернувся, впав на всі чотири й уже його не стало, тільки колода, очерет, пухнастий безупинний сніг, і Еш каже: «Тепер куди?»

І хлопець відповідає:

«Сюди. Ходім».

І вже повернув стежкою, але Еш озвався:

«Ні, мені треба позбирати набої».

Тоді він гукнув:

«Біс із ними, ходім, чуєш!»

Але Еш прихилив рушницю до колоди, повернувся і поліз пригнувшись у гущину, став порпатись між коріняччям, тож хлопець мусив і собі забратися в зарості, нахилитись і познаходити йому ті набої, тоді вони випросталися, і враз рушниця, кроків за шість від них прихилена до колоди, забута обома в цю мить, раптом сама собою гримнула, бухнула, пахкнула полум’ям і змовкла, і потім він уже сам ніс рушницю, спершу розрядивши її і віддавши Ешеві той засохлий останній набій, і вже з розкритим замком, і так до самого табору, де поставив її на місце, в кутку за Буновим ліжком

...Літо, і осінь, і сніг, і життєдайними соками сповнена весна в їхній одвічній послідовності, несмертельні й предковічні стадії буття пущі, що була йому за матір і зробила з нього майже дорослого чоловіка, що була і за матір, і за батька старому Семові, в жилах якого текла кров негрів-невільників та індіанських ватагів і який сам у свою чергу був наче духовним батьком хлопцеві,— він його поважав, шанував і любив, а втративши, оплакував; колись він ожениться, і вдвох з дружиною вони також зазнають ненадовго швидкоплинного раювання, яке самою природою своєю нетривке і тому ще дорожче, і вони обоє перенесуть бодай згадку про зазнані втіхи туди, де плоть уже не промовлятиме до плоті, бо ж пам’ять принаймні тривкіша, але пуща буде йому понад усе коханка і дружина.

Він не йшов у бік камедного дерева — ба навіть відходив далі від нього. Не так давно був час, коли його самого сюди б не пустили, а трохи підрісши й почавши здогадуватись, як мало йому відомо, він би й сам не наважився іти сюди один; ставши ще трохи старшим і вже почасти усвідомивши, хоч і невиразно, межі свого незнання, він би ризикнув піти у ліс із компасом і не заблукав би,— однак не тому, що більше став вірити в себе, а тому що Маккаслін, майор Де Спейн, Волтер та й генерал Компсон навчили його нарешті покладатись на компас, хоч би що він показував. А цього разу хлопець навіть і до компаса не вдавався — ішов, керуючись тільки сонцем, та й то підсвідомо, хоча в будь-яку мить міг би вказати на карті місце, де перебував, з точністю до сотні кроків. І справді, майже там, де він і сподівався, земля почала трохи підвищуватись, і вже він проминув один з чотирьох бетонних стовпчиків, поставлених землеміром лісокомпанії на позначення ділянки лісу, що її майор не захотів продати, і ось він уже стоїть на самому пагорку, звідки видно всі чотири стовпчики, ще білуваті, незважаючи на зимові негоди, такі безживні й разюче чужорідні тут, де самий розклад буяв заплідненням, зачаттям, набряканням і народженням і де смерті просто не існувало. Після двох зим, що покривали землю листям, і двох весен, що розмивали її водою, від обох могил не лишилося й сліду. Але той, хто добувся лісом аж сюди, не потребував ніяких надгробків, щоб знайти могили, бо орієнтувався по прикметах на деревах, як навчав його Сем Фазерс; отож, колупнувши землю мисливським ножем, щоб переконатись, він майже за першим разом натрапив на неї, на круглу бляшанку з-під коломазі, в якій лежала висхла скалічена лапа Старого Бена, закопана над кістками Лева.

Він не зайняв її. І навіть не глянув, де друга могила, в яку він, Маккаслін, майор Де Спейн і Бун того недільного ранку два роки тому поклали Семове тіло разом з мисливським ріжком, ножем і люлькою,— в цьому не було потреби. Він ступив на ту могилу, а може, й перейшов уже по ній. Але це нічого. «Він, певно, знав, що я тут сьогодні буду, ще до того, як я прийшов»,— подумав хлопець, підходячи до дерева, що підтримувало один край помосту, на якому лежав Сем, коли в той день застали тут їх двох з Буном Маккаслін і Де Спейн. До стовбура було прибито другу бляшанку, потьмянілу й заіржавілу; теж чужорідна, вона, однак, притерлася до лісового загалу і вже не звучала незграйною нотою в гармонії пущі, і була порожня, давно спорожнена від їжі та тютюну, що він поклав у неї тоді,— так само як невдовзі вона спорожніє і від того, що він зараз витяг з кишені: пучка тютюну, нова барвиста хустинка, маленький паперовий пакуночок м’ятних цукерок, які Сем любив; і таки спорожніла, ледь устиг він одвернутись — воно не зникло, а просто перенеслося в тисячолике життя, яке розписало легкими химерними слідами цю вічно вологу, похмуру й усамітнену землю, куди не пробивається сонце, життя, яке, завмерши, приглядається до нього з-за кожної гілочки й листочка, жде, коли він рушить, піде далі. І він не барився, тільки завагався на мить, сходячи з пагорка, який зовсім не був оселею небіжчиків, бо вони, Лев і Сем, ніякі не мертві — не скуті в землі, а вільні в ній, і не під землею, а разом з нею, роздрібнені на тисячу тисяч живих часток, присутні в кожному листочку й гілочці й зернині, в повітрі, й сонці, й дощі, й росі, в жолуді, в листку дуба й знов у жолуді, в смерку й світанні, в смерку й світанні, що незмінною плетеницею ідуть одне за одним,— роздрібнені й водночас єдині, і Старий Бен, Старий Бен також: вони віддадуть йому його лапу, авжеж віддадуть, а потім знову кинуть йому виклик, і знов буде погоня, але вже без серця, яке розривалося б від натуги, і без тіла, яке б шарпалося й кривавилось...

Коли він так завмер на мить, у пам’яті раптом спливло Ешеве застереження, навіть виразно почувся його голос. Він уже підніс ногу, щоб ступити далі, і враз затамував дух, глянувши вниз, і відчув, як його щось гостро вдарило з глибин часу, коли ще й на світі не було його, Айзека Маккасліна,— отже, це тільки страх, а не переляк, то й добре; вона, змія, ще не звинулася в кільце і ще не засичала, тільки швидким і рвучким рухом відкинула вбік один виток, наче для того, щоб, підвівши голову, легше було її відхилити, сама теж не пройнята переляком і ще не зовсім погрозлива, завдовжки понад шість футів, голова трохи вище хлопцевих колін і на відстані в який крок від нього. Стара, видно, була: яскраві колись барви на ній виблякли й примерхли в узгідненій одностайності з пущею, де вона повзала й чаїлася, ця старизна, якій споконвічно суджено бути самотньою і нещадною до всього живого. Він уже відчув її запах — гнилих огірків та ще чогось безіменного, що будило думки про всезнання, старечу втому, упослідженість і смерть. Нарешті вона ворухнулась. Але не головою — коли змія почала плавно відсуватися від нього, голова її була все так само випростана вгору і трохи навскіс, через що здавалося, ніби піднесена третина тіла існує сама собою і переміщується безвідносно до законів тяжіння і рівноваги, бо важко було повірити, щоб уся ця тінь, яка струменіла по землі вслід за головою, належала тій самій змії, що й голова. Змія проповзла і зникла. Хлопець нарешті опустив другу ногу, несвідомо, і так став з піднесеною рукою, як Сем стояв того дня шість років тому, коли привів його в саму пущу і показав, яка вона, і він перестав бути дитиною. І тоді промовив тією давньою мовою, мимовільно, як і Сем того дня:

— Ватаже. Предку.

Він не зміг би сказати, коли вперше почув той звук,— в усякому разі, усвідомив він його не зразу. Звук був такий, наче хтось молотив цівкою рушниці об рейку, гучно, важко, але не часто, а тільки якось запекло, так, ніби «молотник» не лише був дужий чоловік і заповзятий, а ще й роздратований чимось. Проте це не могло бути на колії, хоча й чулося з того боку: до залізниці було добрих дві милі, а звук долинав щонайбільше ярдів за триста. І тоді хлопець зрозумів: хоч би хто там був і хоч би що означав той дзенькіт, долітав він десь ізвідти, де вирубка з камедним деревом, місце його зустрічі з Буном. Досі хлопець ішов по-мисливському — повільно й тихо, приглядаючись до землі й до дерев. А тепер, тримаючи незаряджену рушницю прикладом уперед і трохи вниз, щоб не зачіпати нею густих заростей, він рушив на ті все гучніші удари металу об метал, розмірені, несамовиті й запеклі, і вийшов на узлісся, на давню вирубку, де просто перед ним стояло самотнє камедне дерево. На гіллі кишма кишіло білок,— йому спершу навіть здалося, що то саме дерево ожило. З півсотні їх, може, гасало й стрибало з гілки на гілку, перетворивши ціле дерево на зелений вир шаленого листя, а час від часу по одній, по двоє-троє вони кидалися стовбуром униз, але з півдороги раптом завертали й бігли назад угору, наче їх засмоктувала невідпорна сила шаленого білячого крутіжу. А потім хлопець побачив Буна, як той, схиливши голову й спершись спиною об дерево, сидів і оскаженіло щось гамселив. Те, чим він молотив, була цівка поламаної рушниці, а те, по чому молотив,— замок від неї. Навколо валялося півдесятка інших уламків рушниці, а він, нахиливши багряне й пошерхле, як волоський горіх, обличчя, заливаючись потом, охоплений божевільною нестямою, усе гатив цівкою об замок. Він навіть не підвів голови глянути, хто це підійшов. Не перестаючи молотити, він тільки крикнув до хлопця, хрипко й задихано: — Геть звідси! Не займай їх! Ані одної! Це мої!

Кінець

[1] Мається на увазі блокада північанами південських портів під час Громадянської війни у США.

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up