Нарцис і Гольдмунд (сторінка 1)

Розділ перший

Перед округлою, підпертою двома колонами аркою входу до маріяброннського монастиря стояло собі при дорозі каштанове дерево, самотнє дитя Півдня, що його колись давно приніс сюди один пілігрим, який ходив на прощу до Риму. Це був благородний каштан з міцним стовбуром; його кругла крона ласкаво звисала над дорогою: при подуві вітру вона вдихала повітря на повні груди, і навесні, коли довкола вже все зеленіло і навіть монастирська ліщина вкривалася червонуватим молоденьким листям, ще довго треба було чекати на каштанове листя, коли це в час найкоротших ночей дерево зі жмутів листя викидало тьмяні біло-зелені пучки своїх незвичайних квітів, від яких ішов такий притягальний, такий задушливо-терпкий запах, а в жовтні, коли овочі й виноград уже було зібрано, з пожовтілої крони скидав на осінньому вітрі шлючі плоди, які дозрівали не кожного року, через них монастирські хлопчиська зчиняли бійки, а помічник настоятеля Ґрегор, сам родом із південних країв, смажив їх у своїй келії на жару каміна. Незвично й ласкаво розвівало чудове дерево своєю кроною над входом до монастиря, це був делікатний гість з інших країв, він легко змерзав і був таємно споріднений зі стрункими невеликими подвійними колонами порталу з піщанику та з кам’яними оздобами віконних арок, карнизів і кам’яних опор, його любили мешканці Італії та латиняни, а місцеві люди зиркали на нього, як на чужинця.

Під чужоземним деревом пройшло вже чимало поколінь монастирських учнів зі своїми дощечками для письма під рукою, теревенячи, сміючись, граючись й сперечаючись, залежно від пори року босі чи взуті, з квіткою у вустах, з горішком у зубах чи зі сніжкою в руці. Знову й знову приходили нові, кожні пару років — інші обличчя, переважно подібні один до одного, біляві та кучеряві. Деякі залишалися, ставали послушниками, монахами, обстригали волосся, носили рясу й мотузку, читали книги, навчали хлопців, старіли, вмирали. Інших, коли навчання закінчувалося, батьки забирали додому, до лицарських фортець, до купецьких та ремісничих домів, ішли у світ і займалися своїми справами та ремеслами, раз на рік знову навідувались у монастир, змужнілі, приводили в науку до отців своїх маленьких синів; якусь хвилю, усміхаючись, дивились у глибокій задумі на каштанове дерево і потім знову зникали. У келіях та залах монастиря, між важкими круглими склепіннями вікон та строгих подвійних колон із червоного каменю люди жили, навчали, вчилися, порядкували, правили. Тут займалися різними мистецтвами й науками, передаючи їх із покоління в покоління,— духовними й світськими, світлими й темними, тут писали й коментували книги, тут вигадували системи, тут збирали писання старовинних авторів, малювали мініатюри в рукописах, тут віру народу кріпили, тут над нею підсміювалися. Вченість і побожність, простота і лукавство, мудрість євангелій і мудрість греків, біла і чорна магія, всього тут потроху процвітало, для всього тут знаходилося місце; це було місце як для усамітнення й каяття, так і для спілкування та безтурботності. Що з двох переважало та брало гору, залежало від особи того чи іншого абата й від панівного духу часу. Часами монастир славився й відвідувався завдяки своїм заклиначам нечистої сили і знавцям демонів, а часом завдяки своїй чудовій музиці, часом завдяки святому отцеві, який зцілював і робив чуда, а часом завдяки своїм юшкам зі щупака та паштетам з оленячої печінки, в кожну пору було щось своє. І завжди серед юрби монахів та учнів, серед богобоязних та байдужих, серед пісників та любителів попоїсти, завжди серед тих багатьох, які сюди приходили, жили тут і вмирали, був той чи інший один-єдиний, особливий, один, кого всі любили або всі боялися, один, який здавався вибраним, один, про кого ще довго говорили, коли його сучасників уже давно забули.

От і тепер у монастирі Маріябронн було двоє єдиних і особливих—один похилого віку й один молодий. Серед багатьох братів, що юрбами заповнювали спальні кімнати, церкви та шкільні приміщення, було двоє, про яких кожен знав, на яких кожен зважав. Були то абат Даніель, старший, і вихованець Нарцис, молодший, він лише недавно став послушником, через особливу обдарованість його всупереч звичаям уже було залучено до викладання, особливо як учителя грецької мови. Оцих двоє, абат і послушник, мали тут вагу, за ними тут спостерігали, їм заздрили і поза очі обмовляли.

Абата більшість людей тут любила, в нього не було ворогів, стільки було в ньому доброти, простоти та покори. Лише у вчених людей монастиря до любові домішувалося трохи зверхності, бо ж настоятель Даніель, може, і був святим, але не вченим. Йому була властива та простота, яка і є мудрістю; та його знання латини було дуже скромним, а греки він не знав взагалі.

Ті нечисленні люди, хто принагідно трохи підсміювався з простоти настоятеля, тим більше були зачаровані Нарцисом, дивовижним хлопцем, вродливим юнаком з елегантною грецькою мовою, бездоганною лицарською поведінкою, зі спокійним проникливим поглядом та вузькими, гарними, різко окресленими вустами. Вченим подобалося, що він так досконало володів грекою. Майже всі тут любили його за те, що він був такий благородний і витончений, а багато хто був у нього просто закоханий. Дехто ображався на нього через його спокій та витримку. Настоятель і послушник — кожен із них по-своєму ніс печать вибраного, у свій спосіб панував над іншими і по-своєму страждав. Вони почувалися більш спорідненими один до одного й відчували більшу взаємну симпатію, ніж до всього монастирського люду, однак не було між ними приязні, ніхто з них не почував себе близьким до іншого. Абат ставився до юнака з особливо великою турботою й повагою, піклувався про нього, як про рідкісного, делікатного, можливо, небезпечно рано дозрілого брата. Юнак сприймав кожен наказ, кожну пораду, кожну похвалу з бездоганною витримкою, ніколи не перечив, не гнівався, і якщо абат і мав рацію, вважаючи, що єдиною вадою Нарциса була зарозумілість, то юнак умів чудово її приховувати. Нічого не можна було йому закинути, він був бездоганним, він перевищував усіх. Проте крім учених лише небагатьох можна було зарахувати до його друзів, і вишуканість оточувала його, мов потік холодного повітря.

— Нарцисе,— промовив якось абат до нього після сповіді,— мушу признатися, що я був про тебе дуже суворої думки. Я часто вважав тебе зарозумілим і, мабуть, був тоді до тебе несправедливим. Ти дуже самотній, мій юний брате, одним-один, у тебе є шанувальники, але немає друзів. Я би, може, й хотів мати нагоду, щоб тобі від часу до часу дорікнути, та нема такої нагоди. Я, може, й хотів, щоб ти був часом неввічливим, як ото часто буває з молодими людьми твого віку. Але ти таким ніколи не буваєш. Нарцисе, я часом переживаю за тебе.

Юнак звів на старого свої темні очі.

— Мені так хочеться, прошу отця, не створювати Вам ніяких клопотів. Так воно, мабуть, і є, прошу отця, я зарозумілий. Прошу Вас мене за це покарати. Я й сам маю деколи бажання себе покарати. Відішліть мене, отче, у пустинь або призначте мене виконувати якісь простіші обов’язки.

— І для одного, і для другого ти замолодий, любий брате,— промовив абат.— А крім того в тебе, сину мій, такі здібності до мов і до мислення, що було би просто марною тратою цього Божого дару накладати на тебе простіші обов’язки. Ти станеш, імовірно, вчителем і вченим. Хіба ти сам цього не хочеш?

— Вибачте, отче, я ще добре не знаю, чого хочу. Наука мені завжди буде приносити задоволення, як же може бути інакше? Але я не думаю, що науки будуть моїм єдиним заняттям. Не завжди власні бажання вирішують долю і покликання людини, є щось інше, наперед визначене.

Абат уважно слухав і посерйознішав. Проте на його старечому обличчі була посмішка, коли він сказав: «Наскільки я вже знаю людей, усі ми схильні, особливо замолоду, плутати провидіння з нашими побажаннями. Але скажи мені щось про це сам, якщо ти вже вважаєш, що наперед відаєш своє призначення. Як ти гадаєш, до чого ти призначений?»

Нарцис напівзаплющив свої темні очі так, що їх не було видно під довгими віями. Він мовчав. «Говори, сину мій»,— заохотив його після довгого очікування абат. Тихим голосом, з опущеними очима Нарцис заговорив.

— Гадаю, що знаю, прошу отця,— я передусім призначений до монастирського життя. Я стану, гадаю, монахом, стану священиком, настоятелем, а може й абатом. Я думаю так не тому, що хочу цього. Я не прагну посад. Але вони будуть покладені на мене.

Обидва довго мовчали.

— А чому ти так думаєш? — нерішуче запитав старий чоловік.— Яка твоя риса, крім вченості, дозволяє тобі так говорити?

— Риса ця,— повільно промовив Нарцис,— полягає в тому, що я маю чуття людської натури і людського призначення, і то не тільки свого власного, а й інших людей. Ця риса змушує мене служити іншим у той спосіб, що я підкорюю їх своєму впливові. Якби я не був народжений для монастирського життя, то мав би стати суддею або державним діячем.

— Може бути,— кивнув абат.— Ти вже мав якось нагоду на конкретних прикладах випробувати свою здатність розпізнавати людські долі?

— Я вже випробував її.

— І ти готовий дати мені приклад?

— Так, готовий.

— Добре. Оскільки я не хотів би проникати в таємниці наших братів, коли вони про це не знають, то, може, скажеш мені, що, на твою думку, ти знаєш про мене, свого абата Даніеля?

Нарцис підняв вії і глянув абатові в очі: «Ви наказуєте, прошу отця?»

— Наказую.

— Отче, мені буде дуже непросто говорити.

— Мені також непросто, юний брате, схилити тебе до розмови. Та я роблю це. Говори!

Нарцис похилив голову і промовив пошепки: «Я небагато знаю про Вас, шановний отче. Я знаю, що Ви — слуга Божий, якому миліше пасти кіз, дзвонити у дзвіночок десь у пустині й слухати сповіді селян, ніж керувати великим монастирем. Я знаю, що Ви особливою любов’ю любите святу Матір Божу і до неї найбільше молитеся. Часом Ви молитеся за те, щоб усі ті грецькі та інші науки, які плекають у нашому монастирі, не викликали сум’яття в душах Ваших підопічних і не становили для них небезеки. Часом Ви молитеся, щоб ніколи не втратити терпіння супроти Вашого помічника Ґреґора. Часом — про мирну кончину. І Вас, я так гадаю, почують, і Вас чекає спокійна кончина».

У невеличкій сповідальні абата запала тиша. Зрештою старий заговорив.

— Ти мрійник і маєш видіння,— приязно промовив сивий достойник.— Побожні й благі видіння також можуть вводити в оману; не довіряйся їм, як і я їм не довіряю. Ти можеш побачити, брате-мрійнику, що я у своєму серці думаю про ці речі?

— Я можу бачити, отче, що Ви дуже приязно про це думаєте. Ви думаєте так: «Цей молодий учень трохи наражається на небезпеку, він має видіння, він, мабуть, забагато медитував. Я б міг накласти на нього покуту, вона йому не зашкодить. Але ту покуту, що кладу на нього, я прийму й сам». От як Ви щойно подумали.

Абат підвівся. Усміхаючись, він кивнув послушникові, щоб попрощатися.

— Ну, добре,— сказав він.— Не сприймай свої видіння занадто серйозно, юний брате. Бог вимагає від нас іще чогось, крім видінь. Будемо вважати, що ти старого улестив, коли пообіцяв йому легку смерть. Припустимо, що якусь хвилю старий із задоволенням послухав такої обіцянки. Досить на цьому. Зранку після утрені ти повинен молитися на вервиці, і то молитися на ній покірно й ревно, а не між іншим, абияк, і я робитиму те саме. А тепер іди, Нарцисе, ми вже досить поговорили.

Іншого разу абатові Даніелю довелося полагоджувати суперечку між наймолодшим з отців-професорів та Нарцисом, ті не могли дійти згоди про одне місце в навчальному плані: Нарцис з великою наполегливістю домагався введення деяких змін у викладанні, переконливо їх обґрунтовуючи. Та отець Лоренц з почуття ревнощів не бажав з цим погодитися і після кожного обговорення наступали дні прикрої мовчанки та взаємної образи, поки Нарцис, вважаючи, що це саме він має рацію, знову не заводив про це. Зрештою отець Лоренц, трохи ображений, сказав: «Що ж, Нарцисе, ми мусимо покласти край цій суперечці. Ти ж знаєш, що вирішую я, а не ти, ти не мій колега, а помічник і повинен робити, як я кажу. Але позаяк ця справа є для тебе аж такою важливою, і я, хоча й обіймаю вищу посаду, не переважаю тебе у знаннях і здібностях, то не хочу приймати рішення сам, ми представимо справу нашому отцеві абатові, хай він і вирішує».

Так вони й зробили, й абат Даніель терпляче та приязно вислухав суперечку двох учених про їхні погляди на викладання граматики. Коли вони докладно представили свої погляди, старий радісно подивився, похитав трохи сивою головою і сказав: «Дорогі брати, ви ж не думаєте, що я на цих речах розуміюся так само добре, як і ви. Похвально, що Нарцисові школа лежить так близько до серця і що він намагається покращити навчальний план. Проте якщо його начальник дотримується іншої думки, то Нарцис повинен промовчати й підкоритися, і ніякі покращення школи не можуть переважити, якщо через них будуть порушені порядок і покора в цьому домі. Я засуджую Нарциса, бо він не захотів поступитися. І вам обидвом, молодим вченим, бажаю я, щоб вам ніколи не бракувало таких зверхників, що дурніші за вас; бо ж немає кращого ліку від зарозумілості». З цим добродушним жартом він відпустив їх. Та він зовсім не забув простежити в наступні дні, чи вчителі зуміли знову порозумітися.

І ось сталося так, що в монастирі з’явилось нове обличчя, у монастирі, який уже бачив їх так багато, вони приходили й відходили, і обличчя це не належало до тих непомітних, що легко забувалися. Був це хлопець, якого батько вже давно перед тим записав до школи. Одного весняного дня він прибув до монастиря, щоби вчитися у монастирській школі. Батько з хлопцем прив’язали біля каштана своїх коней, з воріт назустріч їм вийшов сторож.

Хлопець поглянув на дерево, все ще зовсім голе після зими. «Такого дерева,— сказав він,— я ще ніколи не бачив. Яке гарне, яке дивовижне дерево! Хотів би я знати, як воно називається».

Батько, вже літній чоловік із заклопотаним та ніби роздратованим обличчям на слова сина уваги не звернув. Але сторож, якому хлопчисько відразу сподобався, дав йому відповідь. Хлопець люб’язно подякував, простягнув руку і сказав: «Я називаюся Ґольдмунд і буду тут ходити до школи». Чоловік той приязно всміхнувся і через браму почав підійматися широкими кам’яними сходами поперед прибульців, а Ґольдмунд без вагань увійшов до монастиря, маючи відчуття, що він уже зустрів у цьому місці дві істоти, яким міг би бути другом — дерево і сторожа.

Прибулих прийняв отець шкільний настоятель, а під вечір — і сам абат. В обидвох випадках батько, королівський службовець, представив свого сина Ґольдмунда, і його запрошували якийсь час погостювати в монастирі. Він, проте, скористався правами гостя лише на одну ніч і пояснив, що зранку повинен від’їхати. Як подарунок він запропонував монастиреві одного зі своїх коней, і цей дар було прийнято. Розмова з духовними отцями була ввічливою і холодною, але й абат, і отець з радістю дивилися на Ґольдмунда, який шанобливо мовчав; їм відразу сподобався вродливий і ніжний юнак. Батька вони на другий день без ніякого жалю відпустили, а сина дуже радо залишили в себе. Ґольдмунда представили вчителям і дали ліжко у шкільній спальній залі.

Шанобливо, із засмученим виглядом попрощався Ґольдмунд зі своїм батьком. Він стояв і дивився батькові вслід, аж поки той не зник між коморою та млином через вузькі склепінчасті ворота зовнішнього монастирського подвір’я. На його довгих білявих віях висіла сльоза, коли він обернувся; а тут його зустрів сторож, ніжно поплескуючи по плечу.

— Молодий паничу,— промовив він заспокійливо,— не треба журитися. Більшість людей на початку трохи тужать за домом, за татом, за мамою, за братами й сестрами. Але ти скоро побачиш: тут також можна жити, і то зовсім непогано.

— Дякую, брате-стороже,— сказав юнак,— у мене немає ні братів, ні сестер, я не маю мами, у мене є тільки батько.

— Зате тут ти знайдеш товаришів, і вченість, і музику, і нові ігри, яких ти ще не знаєш, і ще всілякого різного, ось побачиш. А коли тобі потрібен буде той, хто бажає тобі добра, приходь до мене.

Ґольдмунд усміхнувся. «О, дуже Вам дякую. Коли б Ви захотіли потішити мене, то покажіть мені, будь ласка, де стоїть наш коник, якого залишив тут мій батько. Я би хотів привітатися з ним і подивитися, чи і в нього все в порядку».

Тоді сторож узяв його із собою і повів до стайні біля комори. Там у теплих сутінках різко пахло кіньми, гноєм та ячменем і в одному стійлі Ґольдмунд знайшов гнідого коня, який привіз його сюди. Він обняв за шию двома руками тварину, яка його вже впізнала і витягнула йому назустріч голову, приклав коневі вуста до широкого, з білою плямкою чола, ніжно погладив і прошепотів йому у вухо: «Здоровенький був, Блесе, конику мій, мій хороший, тобі тут добре? Ти ще мене любиш? Ти маєш що їсти? Ти також згадуєш наш дім? Блесе, конику, любий хлопчику, як добре, що ти тут залишився, я буду часто до тебе приходити і дивитися, як тобі тут ведеться». Він витягнув з-за вилоги на рукаві шматок хліба, який відклав зі сніданку, і давав його тварині з’їсти невеликими кусниками. Тоді він попрощався з ним і пішов слідом за сторожем через подвір’я завширшки, як ринкова площа міста; частина подвір’я була засаджена липами. Біля внутрішнього входу він подякував сторожеві й подав йому руку. Тут він помітив, що більше не пригадує дороги до шкільної зали, яку йому вчора показали, засміявся й, почервонівши, попросив сторожа провести його, що той радо зробив. А тоді він увійшов до шкільної зали, де на лавах сиділа дюжина хлопчаків та юнаків, і помічник Нарцис повернувся до нього.

— Я Ґольдмунд,— сказав він,— новий учень.

Не усміхаючись, Нарцис кивнув, вказавши йому місце на задній лаві, і відразу продовжив свій урок.

Ґольдмунд всівся на своє місце. Він був здивований зустріти тут такого юного вчителя, старшого від нього всього на кілька років. Він був здивований і глибоко втішений зустріти такого вродливого, такого благородного, такого серйозного і при тому такого чарівного і привабливого. Сторож був приязним до нього, абат зустрів його так дружньо, там у стайні стояв Блес і була часточка його домівки, а тепер був і цей на диво юний учитель, серйозний, як якийсь вчений і вишуканий, як принц, зі своїм стриманим, тверезим, таким діловим і владним голосом! Ґольдмунд із вдячністю слухав, хоч і не зрозумів відразу, про що йшла мова. На серці йому було добре. Він потрапив до добрих, милих людей і сам він був готовий їх любити й добиватися їхньої дружби. Зранку в ліжку після пробудження він почувався пригніченим і втомленим після довгої подорожі і при прощанні з батьком мусив трохи поплакати. Але зараз усе було добре, він був задоволений. Подовгу, знову й знову розглядав Ґольдмунд юного вчителя, милувався його строгим худим обличчям, холодним блиском його очей, його вузькими вустами, що чітко і впевнено формували склади і його натхненним й невтомним голосом.

Та коли урок закінчився й учні з шумом підвелися, Ґольдмунд трохи перелякався і з соромом помітив, що якийсь час спав. Це помітив не тільки він, побачили це і його сусіди по лаві і пошепки передали далі. Тільки молодий учитель вийшов із зали, однокласники почали його смикати і штурхати.

— Виспався? — запитав один із них і вишкірився.

— Гарний учень! — глузував інший.— Добрий світоч Церкви вийде з такого. Спить, як бабак, уже на першому уроці.

— Заберіть до ліжка цього малюка,— запропонував хтось, і вони вхопили його за руки й ноги, щоб винести під загальний сміх.

Ґольдмунд перелякався, а тоді розлютився; він лупцював, куди попало, намагаючись звільнитися, йому надавали стусанів і зрештою впустили на землю, а хтось і далі притримував його за ногу. Ґольдмунд напружився й вивільнився, а тоді кинувся на першого-ліпшого, хто був перед ним, і відразу почав з ним запеклу бійку. Його суперник був сильний хлопчисько, і всі дивилися на цей двобій з величезним зацікавленням. Коли Ґольдмунд не піддався і завдав силачеві кілька добрих стусанів, то він уже завоював собі друзів серед шкільних товаришів, навіть якщо ще й імені їхнього не знав. Раптом усі стрімголов кинулися врозтіч, і тільки-но зникли, як увійшов отець Мартин, керівник школи і зупинився перед хлопчиськом, який залишився сам. Він здивовано глянув на хлопця, блакитні очі якого збентежено блищали на розчервонілому, трохи побитому обличчі.

— Так-так, що це з тобою? — запитав він.— Адже ти Ґольдмунд, чи не так? Ті ледацюги тебе скривдили?

— Та ні,— відповів хлопець.— Я з ним швидко впорався.

— З ким це?

— Я не знаю. Я ще нікого не знаю. Хтось бився зі мною.

— Ах так? Це він почав?

— Не знаю. Ні, я не думаю, я сам почав. Вони брали мене на кпини, і я роззлостився.

— Ну, та ти гарно починаєш, мій хлопче. То май на увазі: якщо ти ще раз тут у класній кімнаті влаштуєш бійку, то будеш покараний. А тепер давай рухайся, щоб встигнути на підвечірок!

Усміхаючись, він дивився услід Ґольдмундові, коли той побіг геть, засоромлений, по дорозі намагаючись пригладити пальцями своє розкуйовджене біляве волосся.

Ґольдмунд і сам вважав, що його перший вчинок у цьому монастирському житті був справді негарним і нерозважливим; він пригнічено шукав своїх шкільних товаришів і знайшов їх на підвечірку. Але його зустріли по-товариськи, з повагою, і він по-лицарськи помирився зі своїм ворогом. Від тієї хвилини відчув, що його прийняли у це коло.

Розділ другий

Він хоч і потоваришував з усіма, та справжнього друга знайшов не так швидко, серед однокласників не було нікого, до кого б він відчував особливу близькість, не кажучи вже про якусь особливу прихильність. А однокласники ті на своє здивування побачили, що завзятий забіяка, якого вони повважали було за симпатичного шибайголову, виявився дуже миролюбним товаришем, який, здавалося, більше прагнув слави зразкового учня.

У монастирі було двоє людей, до кого, як відчував Ґольдмунд, лежить його серце, вони йому подобалися і займали його думки, ними він захоплювався, їх любив і глибоко шанував: абат Даніель та помічник учителя Нарцис. Абата він був схильний вважати за святого: його лагідна простота, його ясний, турботливий погляд, його звичка наказувати та керувати смиренно, ніби сповняючи обов’язок, його добрі, спокійні жести,— все це страшенно притягувало до нього Ґольдмунда. Найбільше він хотів би бути особистим слугою цього богобоязного чоловіка, завжди слухатись його, слугувати йому, він хотів піднести йому як тривкий знак жертви своє юначе прагнення посвяти та від даності і навчитися від нього чистого, благородного, праведного житія. Бо ж Ґольдмунд мав намір не лише закінчити монастирську школу, а й по можливості залишитися у монастирі назавжди і посвятити своє життя Богові. Так-бо хотів він, такі були бажання і наказ його батька, так визначив і хотів цього й сам Господь. Ніхто, здавалося, не побачив цього у гарному, променіючому хлопцеві — і проте на ньому лежав якийсь тягар, тягар його походження, якесь таємне призначення до спокути і до жертви. Й абат цього не бачив, хоча батько Ґольдмунда й натякнув йому трохи про це й виразно побажав, щоб його син назавжди залишився в монастирі. Здавалося, на народженні Ґольдмунда висіла печать якоїсь прихованої ганьби, здавалося, ніби щось дуже потаємне домагалося спокути. Та батько не дуже сподобався абатові, і він зустрів батькові слова і його трохи чванливу поставу з ввічливою стриманістю, не надавши уваги його натякам.

Натомість той другий, що пробудив Ґольдмундову любов, і бачив гостріше, і передчував краще, але тримався стримано. Нарцис дуже добре збагнув, що за чудовий золотий пташок залетів до нього. Він, самотній у своїй шляхетності, відразу ж відчув у Ґольдмунді близьку, споріднену душу, хоча й здавався дослівно у всьому його повною протилежністю. Якщо Нарцис був смаглявим і худорлявим, то Ґольдмунд випромінював радість і молодість. Якщо Нарцис був мислителем і аналітиком, то Ґольдмунд був мрійником з душею дитини. Та ці протилежності переважало щось спільне: вони обидва були шляхетними людьми, на противагу до інших їх було позначено дуже яскравими талантами та ознаками, й обидва отримали від долі особливе покликання.

Нарцис палко прийняв до серця цю юну душу, суть і долю якої він дуже швидко розпізнав. Ґольдмунд гаряче захоплювався своїм вродливим, незвичайно розумним учителем. Сором’язливий, він, проте, не знайшов кращого способу здобути прихильність Нарциса, ніж бути уважнішим та кмітливішим учнем, постійно перевтомлюючи себе. Стримувала його не лише сором’язливість. Він тримався на віддалі ще й тому, що відчував: Нарцис може бути небезпечним для нього. Він не міг мати за ідеал і доброго смиренного абата, і вченого, проникливого розумника Нарциса. Однак він з усією молодечою силою своєї душі прагнув до обох, таких несумісних ідеалів, не раз страждаючи через це. У перші місяці свого перебування у школі Ґольдмунд деколи відчував у своєму серці таке сум’яття, його роздирали такі сумніви, що він ледве не піддався сильній спокусі або кудись утекти, або вилити свої біди і свій гнів на товаришів. Не раз через якесь невинне кепкування або зухвальство учнів він, такий добродушний, ні з того, ні з сього спалахував такою дикою люттю, що лише надзвичайним зусиллям міг себе стримати і з заплющеними очима мовчки відвернутися, блідий, як смерть. Тоді він ішов у стайню провідати коника Блеса, схиляв голову йому на шию, цілував його і виплакував свої біди. Й ось так його страждання поступово зростало і ставало помітним. Щоки йому запали, погляд потьмянів, його сміх, який усі так любили, стало чути все рідше.

Він і сам не знав, що з ним. Йому справді дуже хотілося бути добрим учнем, хотілося, щоб його незабаром прийняли у послушники, і хотілося потім стати побожним, тихим братом всечеснішим отцям; він вірив, що всіма своїми силами, всіма обдаруваннями він прагне цієї богобоязної, мирної мети, про інші прагнення він і поняття не мав. Як дивно, як сумно було йому бачити, що цієї простої та прекрасної мети так важко досягти. Із яким розчаруванням, із яким же неприємним враженням сприймав він інколи свої негожі нахили та стани душі: розсіяність та відразу до навчання, мрійництво, фантазування або сонливість під час уроків, спротив та неприязнь до вчителя латини, нетерпеливість та дратівливість, аж до люті, супроти однокласників. А найбільше збивало Ґольдмунда з пантелику, що його любов до Нарциса так важко було поєднати з його любов’ю до абата Даніеля. При цьому він деколи глибоко в серці відчував, що й Нарцис його любить, що він переймається ним і чекає на нього.

Думки Нарцисові були зайняті Ґольдмундом набагато більше, ніж уявляв собі хлопець. Він хотів мати за друга цього вродливого, світлого, милого юнака. Він відчував у ньому свою протилежність і своє доповнення, він узяв би його під свою опіку, скеровував би його, просвітлював, вів до вершин і дав йому розквітнути. Та він тримався стримано. Робив так із багатьох причин, і чи не всі добре усвідомлював. Передусім його стримувала і зв’язувала відраза, що її він відчував до тих учителів та ченців (а їх було немало), які закохувалися в учнів та послушників. Він достатньо часто й сам із огидою відчував на собі хтиві погляди старших чоловіків, досить часто мовчки давав відсіч їхнім люб’язним привітикам та пестощам. Тепер він краще розумів їх — він і сам відчував спокусу покохати вродливого Ґольдмунда, викликати його чудовий сміх, проводити ніжною рукою по його білявому волоссі. Та він ніколи не зробив би цього, ніколи. А крім того, Нарцис, хоч і був помічником викладача, сам був у ранзі вчителя, однак не маючи ні його повноважень, ані його авторитету, він був призвичаєний до особливої обережності й пильності. Він був призвичаєний до того, щоб стояти перед юнаками, які були всього на кілька років молодші за нього, стояти так, ніби він на двадцять років старший. Нарцис був призвичаєний забороняти собі вияв будь-якої переваги якомусь учневі, а супроти нелюбого учня особливо змушувати себе до справедливості та турботи. Його служіння було служінням духові, духові було присвячене його строге життя, і лише потаємно, у найнепомітніші для зовнішнього ока хвилини він дозволяв собі відчути втіху зверхності, всезнайства та зарозумілості. Ні, х.ай дружба із Ґольдмундом і була такою спокусливою, та вона була небезпечною, і вона не могла навіть торкнутися серцевини та змісту його життя. Серцевиною ж та змістом його життя було служіння духові, служіння слову, було спокійно, розважливо, відречено вести своїх школярів, та й не тільки їх, до високих духовних цілей.

Уже більше року був Ґольдмунд учнем монастирські школи у Маріябронні, вже сотні разів він під липами на подвір’ї й під чудовим каштаном грав із товаришами у школярські ігри, у біг наввипередки, у розбійників, у сніжки. І ось уже прийшла весна, та Ґольдмунд був втомленим і почував себе хворим, в нього часто боліла голова, й у школі йому було важко зосередитися й бути уважним.

Якось увечері до нього заговорив Адольф, той учень, перша зустріч з яким закічилася бійкою навкулачки і разом з яким він цієї зими почав вивчати Евкліда. Було це після вечері, у той вільний час, коли дозволено ігри у спальних приміщеннях, балачки у шкільних приміщеннях і прогулянки по монастирському подвір’ї.

— Ґольдмунде, сказав він, тягнучи його вниз сходами,— я хочу тобі щось розповісти, розповісти щось веселе. Але ж ти зразковий учень і, звичайно ж, хочеш колись стати єпископом — дай мені спочатку слово, що будеш вірним другом і не здаси мене викладачам.

Ґольдмунд негайно дав слово. Існувало поняття монастирської честі, й існувало поняття школярської честі, і часом вони суперечили одне одному, він знав це; але, як і всюди, ті неписані закони були сильнішими за писані, і він ніколи не ухилявся від законів та понять честі, прийнятих серед учнів.

Говорячи пошепки, Адольф витягнув його до порталу під деревами. Є тут, розповів він, кілька добрих сміливих товаришів, до яких він і сам належить. Вони від попередніх поколінь перейняли звичай час від часу пригадувати, що вони ж ніякі не монахи, і на один вечір покидати монастир та ходити в село. Це така розвага і така пригода, від якої справжній хлопець не відмовиться, вночі вони повернуться назад.

— Але ж тоді ворота будуть зачинені,— заперечив Ґольдмунд.

Ну та звісно, очевидно, що вони будуть зачинені, в цьому власне й полягає усе задоволення. Але вони знають, як таємною стежкою непомітно увійти назад, це вже не вперше.

Тут Ґольдмунд пригадав собі. Вираз «ходити в село» він уже чув, під ним розуміли нічні вилазки вихованців на всілякі таємні розваги та пригоди, монастирські закони це забороняли, і за це суворо карали. Він перелякався. «Ходити в село» — це був гріх, це було заборонено. Але він дуже добре зрозумів, що власне тому серед «справжніх хлопців» це могло належати до школярського поняття честі — зважитися на щось небезпечне — і що це мало б означати певну відзнаку, коли тебе запрошували до такої пригоди.

Він залюбки сказав би «ні», і побіг би назад, і ліг спати. Він був такий втомлений і почував себе таким нещасним, після обіду в нього весь час боліла голова. Але він трохи соромився Адольфа. І хто знає, може, там, за межами монастиря, під час пригоди, буде щось гарного і нового, щось такого, від чого можна буде забути і біль голови, і отупіння, і всі-всі біди. Це був вихід у великий світ, хай і таємний та заборонений, не дуже похвальний, але це все-таки хоч якесь звільнення, хоч якісь враження. Нерішуче стояв він, поки Адольф його переконував, і раптом розсміявся й сказав «так».

Непомітно вони з Адольфом зникли під липами на широкому, вже темному подвір’ї, зовнішні ворота якого в цю пору вже було зачинено. Товариш провів його до монастирського млина, у сутінках та під постійний шум коліс звідти легко було прошмигнути так, щоб тебе і не почули, і не побачили. Через вікно вони вже у кромішній темряві потрапили на мокрий, слизький штабель з дерев’яних брусів, один з яких треба було витягнути й кинути через струмок, щоб перейти на другий бік. І от вони вже за межами монастиря, на битій дорозі, що ледве виднілась і зникала десь у чорному лісі. Було все це дуже хвилююче й таємничо, і страшенно хлопцеві сподобалося.

На узліссі вже стояв один товариш, Конрад. Чекали вони вже довгенько, коли до них, важко ступаючи, підійшов ще один, великий Ебергард. Учотирьох юнаки крокували лісом, над ними шумно здіймалося нічне птаство, а з-за нерухомого хмаровиння виглянуло кілька зірок. Конрад торохтів, жартував, інші деколи й собі підсміювались, однак над ними витало полохливо-урочисте відчуття ночі і їхні серця билися швидше.

По той бік лісу, через якусь часину, вони підійшли до села. Здавалося, там усе спить, блідо мерехтіли невисокі, перехрещені темними ребрами балок гребені хат, світла ніде не було. Адольф ішов попереду, крадькома, мовчки вони обійшли кілька хат, перелізли через паркан, опинилися у садку і, ступаючи по м’якій землі на грядках, пішли далі, зашпортались за якісь сходи і перед стіною однієї хати зупинилися. Адольф постукав по віконниці, почекав, постукав знову, всередині почулося шарудіння, і незабаром замиготіло світло, віконниця відчинилася, і вони один за одним залізли досередини, у кухню з чорним комином та земляною долівкою. На плиті стояла невелика гасова лампа, на тонкому гноті, тьмяно блимаючи, горів слабенький вогник. Стояла там дівчина, худа наймичка-селянка, вона подала приблудам руку. За нею із темряви вийшла інша, ще зовсім дитина із довгими темними косами. Адольф приніс гостинців, півбуханця білого монастирського хліба і ще щось у паперовому мішку. Ґольдмунд подумав, що там було трохи вкраденого ладану або свічкового воску чи чогось подібного. Дівчисько з косами вийшло, без світла намацавши двері, її довго не було, повернулася вона з глечиком із сірої глини і з намальованою на ньому блакитною квіткою. Вона передала глечик Конрадові. Він відпив з нього і передав далі, всі відпили, це було міцне молоде яблучне вино.

При слабкому світлі лампи вони посідали: на маленькі, грубо збиті ослінчики — дівчата, довкола них на підлозі — школярі. Говорили пошепки, попиваючи вино, теревенили здебільшого Адольф з Конрадом. Час від часу один із них вставав і гладив худу дівчину по волоссю або по шиї, щось шепотів на вухо, меншу ніхто не рухав. Ймовірно, думав, Ґольдмунд, старша була служницею, а гарненька молодша — донькою у цьому домі. Взагаліто це не мало значення, і його це не стосувалося, бо він більше ніколи сюди не прийде. Таємна вилазка і нічний похід через ліс — це було чудово, незвично, збудливо, таємничо. Небезпеки тут ніякої не було. Це хоча й заборонено, та порушення такої заборони не лягало тягарем на сумління. Але оце, ці нічні відвідини дівчат, таке було більше, ніж просто заборонено, так він відчував, це був гріх. Для інших і це була, мабуть, лише невинна витівка, але не для нього, він знав, що призначений до монастирського життя, до аскетизму і йому не дозволені жодні ігри з дівчатами. Ні, він більше ніколи сюди не прийде. Але у тьмяному світлі лампи цієї убогої кухні його злякане серце билося сильніше.

Його товариші вдавали із себе перед дівчатами героїв і бундючилися, вживаючи латинських зворотів, які вони вставляли в розмову. Виглядало, що всі троє користувалися прихильністю наймички, вони раз у раз підходили до неї зі своїми дрібними незграбними пестощами, найніжнішим з яких був сором’язливий поцілунок. Видно було, вони добре знали, що їм тут дозволено. Позаяк бесіда мусила вестись пошепки, було у всій цій сцені щось комічне; проте Ґольдмунд так не думав. Скоцюрбившись на долівці, він втупився у вогник ліхтаря, не кажучи ані слова. Інколи він досить пожадливо косився на інших, перехоплюючи щось із тих пестощів, якими вони обмінювалися. Нерухомо дивився він перед себе. Він залюбки глянув би лише на малу із косами, та власне це він собі заборонив. Але щоразу, коли його воля трішки послаблювалась і погляд його ніби випадково зупинявся на спокійному милому личку дівчини, він неодмінно вловлював, як її темні очі прикипіли до його лиця, як вона, мов зачарована, пильно дивилася на нього.

Пройшла вже, мабуть, година (Ґольдмунд ще ніколи не переживав такої довгої години) і запас латинських словечок та пестощів у школярів закінчився, стало тихо, і всі сиділи трохи збентежені. Ебергард почав позіхати. Тоді служниця поквапила їх іти геть. Усі підвелися, всі подали служниці руку, Ґольдмунд зробив це останнім. Потім усі подали руку малій, Ґольдмунд — останнім. Тоді Конрад виліз через вікно, за ним полізли Ебергард з Адольфом. Коли Ґольдмунд уже вилазив, то відчув, як чиясь рука затримала його за плече. Зупинитися він не міг, тож лише коли він опинився на землі, то несміливо обернувся. З вікна вихилилася мала з косами.

— Ґольдмунде! — прошепотіла вона. Він стояв, не рухаючись.— Ти ще прийдеш? — запитала дівчина. Її боязкий голос був не більше, як легкий подих.

Ґольдмунд похитав головою. Вона витягнула обидві руки, обхопила його голову, він почув тепло маленьких рук на своїх скронях. Дівчина нахилилася так низько, що її темні очі опинилися прямісінько перед його очима.

— Приходь ще! — прошепотіла вона, і її вуста торкнулися його вуст у дитячому поцілунку.

Він швидко побіг за іншими через невеличкий город, невпевнено ступаючи по грядках, відчуваючи запах сирої землі й гною, подряпав собі руку об трояндовий кущ, переліз через паркан і потюпав за іншими із села назустріч лісові. «Більше ніколи!» — наказувала його воля. «Завтра знову!» — схлипуючи благало його серце.

Ніхто не перестрів нічних пташок, без перешкод повернулися вони у Маріябронн, через струмок, через млин, через подвір’я із липами, таємними стежками, по піддашшю і через вікно з колонами вони крадькома проникли в монастир і потім у спальну залу.

Наступного ранку довгого Ебергарда треба було будити стусанами, таким глибоким був його сон. Вони вчасно прийшли на ранішню месу, на сніданок з кашою, у клас, та Ґольдмунд мав поганий вигляд, такий поганий, що отець Мартин запитав, чи він, бува, не хворий. Адольф з пересторогою зиркнув на нього, й Ґольдмунд відповів, що з ним усе в порядку. Проте на уроці греки, біля полудня, Нарцис не спускав з нього очей. Він також помітив, що Ґольдмунд хворий, однак промовчав і уважно спостерігав за ним. Під кінець лекції він покликав його до себе. Щоби не звертати уваги інших учнів, він послав його у якійсь справі до бібліотеки і пішов туди слідом за ним.

— Ґольдмунде,— сказав він,— можу я тобі допомогти? Я бачу, що в тебе клопіт. Може, ти хворий. Тоді ми покладемо тебе в ліжко і пошлемо тобі спеціальну юшку для хворих і шклянку вина. Сьогодні твоїй голові зовсім не до греки.

Довго чекав він на відповідь. Блідий хлопець дивився на нього розгубленими очима, опустив голову, потім підвів її, ворухнув вустами, хотів щось сказати і не зміг. Раптом він похилився на бік, притулив голову до читацького пульта, поміж дві невеликі голівки ангелів з дубового дерева, які обрамляли пульт, і розридався так гірко, що Нарцис збентежився і на якусь хвилю відвів погляд, аж поки не взяв хлопця за руку і не підвів.

— Ну, добре,— сказав він приязніше, ніж звичайно (Ґольдмунд ще ніколи не чув, щоб він так говорив),— добре, amice (друже, лат.— Прим. перекл.), поплач, незабаром тобі стане краще. Ну ось, сідай, не треба говорити. Я бачу, що з тебе вже досить. Ти, мабуть, цілий ранок намагався триматись і нічого не показувати, молодець. А тепер поплач, це найкраще, що ти зараз можеш зробити. Ні? Вже все? Ти вже знову в порядку? Ну от, а тепер ми підемо у лікарняну палату, ляжеш у ліжко і сьогодні ввечері тобі вже буде значно краще. Ходімо!

Обходячи кімнати школярів, він привів його у лікарняну палату, показав одне із двох порожніх ліжок і, коли Ґольдмунд почав слухняно роздягатися, вийшов, щоб повідомити настоятеля, що той хворий. Він також, як і обіцяв, замовив йому в трапезній юшку і шклянку вина для хворих: обидві ці прийняті в монастирі bénéficia (пільги, лат.— Прим, перекл.) більшість легкохворих дуже полюбляла.

Ґольдмунд лежав у лікарняному ліжку, намагаючись дати собі раду зі своїм сум’яттям. Ще годину тому він, мабуть, зміг би чітко з’ясувати для себе, що його сьогодні так страшенно втомило, що це було за таке смертельне напруження душі, через які в нього голова була зовсім порожньою і пекли очі. Це було неймовірно сильне зусилля, воно щоразу відновлювалось і щоразу зазнавало невдачі: забути вчорашній вечір — чи радше не вечір, не безглузду чудову вилазку із закритого на всі замки монастиря, не мандрівку лісом чи слизький місток через чорний струмок за млином, чи всі оті перебирання через паркани, вікна та переходи, а тільки одну мить під тим темним вікном кухні, подих і слова дівчинки, стискання її рук, поцілунок її вуст.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up